Когда киевляне умирали с голоду, селяне были “готовы Гитлеру ноги целовать”
Немецкая оккупация 1941-43 гг. является одним из самых трагичных и при этом малоисследованных периодов в истории Киева. Как киевляне перенесли эти два года, как жил простой человек, оставленный на произвол судьбы?
Докия Гуменна
Писательница Докия Гуменна (Евдокия Кузьминична Гуменная, 1904 Жашков, Киевская губерния – 1996, Нью-Йорк, США) пережила оккупацию в Киеве и рассказала о ней в повести “Крещатый Яр”. Произведение было издано в 1946 году в Австрии, ибо сама писательница в 1943 году ушла с немцами. Ее повесть почти неизвестна постсоветскому читателю. При этом проза Гуменной открывает неожиданные факты из бытности оккупированного Киева. Выясняется, например, что жизнь горожан и селян Киевщины отличалась разительно.
“Село обжирається, місто з голоду пухне”
То что вражеская оккупация это горе для жителей оккупированных территорий абсолютно очевидно. Но не все так просто. Вот например, как описывает ситуацию на селе под немцами один из героев повести, вернувшийся из немецкого плена.
Цитита: “— Все ж таки, де ви так посвіжішали?
— Та де, Господи, Боже мій? На селі! На селі тепер море розливне, село не пам’ятає, коли йому така розкіш була, як тепер. Хліба — заваль, у кожній хаті кабана колють, самогон щотижня варять, гуляють, п’ють, гумор з’явився. Співати почали знову!
— А німці?
— Деякі села ще й не бачили німців, ото тільки ті, де фронт пройшов. Урожай весь зостався в селі, німці не вимагають нічого. От тепер я переконався: як би то розцвіла Україна за пару років, коли б її багатств щороку не грабували…
Життєрадісність його, в селі придбана, виливається, насамперед, у світогляді. То ж такий був Хома невіруючий! А тепер він такий, як ті селяни, про яких не може наговоритися. В селі готові Гітлерові ноги цілувати. Землю вже поділили, все засіяне, ждуть тільки, коли вже почне діяти український уряд…”
Еще цитата, на этот раз рассуждает главная героиня повести Марьяна, в которой легко угадывается сама писательница. Цитата:
“Хаос, справді, несосвітенний. Подумати: пошти нема, світла теж, ані шкіл, поїзди не ходять. Базари закриті. Трамвайний рух ожив ненадовго... За кілька місяців з упорядкованого міста стало таке дике. Країна розчленована на шматки. Село обжирається, місто з голоду пухне. Колоніяльні порядки, перспективи деградації, занепаду великого центру, перетворення на провінціяльну сільсько-господарську глушину.
Місто з голоду розбігається, а селяни дуже задоволені. Німці в них забрали половину хліба й вони мають ще стільки, скільки не мали за все своє життя. Варять самогон, п’ють, їдять, і більш нічого їм не треба. Навіть експлуатують полонених. Ті за їжу роблять. А ще — посилають полонених заробляти і гроші в них відбирають, їм байдуже про Володимира Святого, вікінгів, князівську добу, про Запорізьку Січ і Богдана. Цим боліють наші інтелігенти, селянинові байдуже, хто відбирає. Аби менше, ніж інші. Він знає, що однаково хтось має відбирати.
Селянин нечутливий до потреб міста, — місто не було чутливе до нього. Є хліб-сало, але не продасть. Виміняти може. Як приходять з міста, він цікавиться, що принесли, але не цікавиться, чи голодні, чи не треба обігріти. Повдягалися всі в крепдешини й модельне взуття. Це все принесене в клунках і привезене на візочках, бо ні поїздом, ні автомашиною українське населення не має права їздити. На їзду треба мати дозвіл”.
Крещатик осенью 1941-го
Итак, с приходом Гитлера, обворованные при Сталине селяне отведали сытой жизни, а каково было в Киеве?
Голодомор Сталина, голодомор Гитлера
А в Киеве был голод, но ему как известно предшествовал Голодомор сталинский. Из открытых источников известно, что в Украине в 1932-1934 годах умерли от 3,5 до 3,9 млн человек. Наибольшее количество человеческих потерь пришлось на Киевскую и Харьковскую области, где умерли 19-20% населения. При этом 93 % – были сельскими жителями, то есть каждый шестой селянин умер от голода.
Как жили киевляне? Историк Станислав Цалик пишет, что в Киеве, как и в других городах, функционировала карточная система обеспечения продовольствием. “Рядовые” киевляне получали по карточкам в день 300 граммов кукурузного хлеба и 200 граммов муки. Рабочим полагалось 600 и 500 граммов соответственно. Властьимущие получали более весомые продуктовые наборы. Рядовые горожане не жировали, но не умирали с голоду, в то время как улицы городов были заполнены умирающими крестьянами, бежавшими из голодных колхозов.
При Гитлере киевляне и селяне как бы поменялись местами, пришло время голодать горожанам. Открываем “Крещатый Яр”, цитата:
“Ну, ясно, жирує спекуляція. Хто може, пішки йде на село, міняти. Як приніс трохи чого на плечах, то вже й ціни йому не складе.
— Кажуть, усі шляхи з Києва чорніють людьми. Рух, як на Хрещатику, туди й назад. Виїжджають з усім своїм скарбом, возики тягнуть, а найбільш — з клунками на плечах. А як хто не може? Старий? Ну, от я пішла б… — примірюється Мар’яна. — Розіб’ю останнє взуття, — а тоді що?
— А ви думаєте, мало в Києві умирають з голоду? Ті всі старі, інваліди, що були на пенсії, вони цієї зими не витримають. В мене під боком сусідка живе. Прибігла оце з плачем: намочила в склянці останній горох, щоб зварити, а паралізований син підглядів, підповз, поїв. І більш нічого в хаті нема, "Чом же він мені не залишив хоч трохи?"
Це, справді, якесь чорне крило над Києвом. Роботи нема, постачання ніякого. Як люди живуть? Хто працює на німців, — бо яка ж є ще робота? — то дістає 300-500 карбованців, а кіло масла коштує 800 карбованців.”
А вот как описывает Докия Гуменна два эпизода в которых присутствуют два персонажа, которые не являются вымышленными.
Цитата: ”Приходить до тебе по пенсію опухла з голоду пенсіонерка, стара, безпомічна бабуся, вісімдесяти двох років, безсила піти на село (штадткомісар пенсії заборонив і невтомно викреслює з бюджету міста), — і що ти можеш їй сказати? Пенсіонерка ця колись приймала в себе на прошених обідах географа Миклуху-Маклая, приятелювала із Олександром Кониським, Михайлом Грушевським. Молоді Сергій Єфремов та Володимир Доманицький товклися в її сальоні за своїх студентських років. Коротше, бабуся ця — блискуча зірка київської "Старої Громади", уламок чималого кусня громадського українського життя минулого століття. За її п’ятдесят років педагогічної діяльности навіть більшовики не могли відмовити їй пенсії. А тепер ти, Гнате Загнибідо, керівнику відділу освіти районової управи, не маєш ніяких слів потіхи для цього заслуженого ветерана. Як сам переживеш загладу, то в своїх спогадах про чорний день Києва згадаєш померлу з голоду Ганну Берло”.
Анна Берло
Еще цитата: “ Згадай тоді й про прем’єра Секретаріяту Далекосхідньої Української Крайової Ради на Зеленому Клині. Про сивого ставного елеґанта із незмінним чорним "метеликом" на шиї, з манерами лорда-мільйонера. Глушко-Мова. "Не Василь Мова, а Юрій Глушко-Мова", — кожен раз розмежовував він. Усі ці роки маскувався він під личиною київського зрусифікованого обивателя. Тепер хоч на старості, може й на вітер, а розповість. Доводилося бути одночасно і прем’єром, і послом, і двірником. Встанеш удосвіта, — треба прибрати резиденцію і вулицю замести біля неї. Двірницький фартух, мітла, відро. Приходить восьма година, — вже в повному блискові засідаєш в урядовому кабінеті у прем’єрському кріслі. Приходить час візит до різних посольств, — одягаєш фрака, циліндра, сідаєш у екіпаж і їдеш на зустріч із японським дипломатом...
І дивлячись на цей прекрасний тонкий профіль, що у старості, під личиною сірого обивателя, не згубив аристократично-гордої постави, дивлячись на цього стрункого старигана, думаєш: "Це ж твоя природня стихія — сальон, висока дипломатія, циліндер. Який же ти тоді імпозантний був, коли ти через двадцять років чаруєш?" А кінчав старий прем’єр словами: "Якби ви мені позичили п’ятьорку… Ну, вгостіть обідом!", себто водичкою з помийками, що дають у київських їдальнях.
Згадаєш про нього, бо й він із голоду помер. Останнього разу приходив зовсім жовтий, забрезклий, хоч метелик і красувався під чисто виголеною, поморщеною шиєю, на білосніжній сорочці. Згадай, щоб не на вітер розповів він дві-три сценки своїх цікавих спогадів. А що померло разом із ним, того вже не вернеш.”
Юрий Косьмич Глушко
Бесчеловечная арифметика
Сколько людей умерло от голода в оккупированном Киеве? Вопрос без ответа. Немцы считали лишь тех, кого вывезли в Германию на работу, немощные и больные их не интересовали.
В сети из одной публикации в другую “бродит” статистика потерь Киева. Сообщается, что в довоенной столице проживали 900 тыс. чел., из которых 200 тыс. ушли в армию, 325–350 тысяч чел. эвакуировались, в Германию было вывезено более 100 тысяч чел. и около 100 тыс. расстреляны в Бабьем Яру. Якобы в ноябре 1943 года освободителей встречало лишь 180 тысяч человек. Однако арифметика показывает, что “встречать освободителей” могли 150-175 тыс. жителей, но не 180 тыс. Цифры вызывают сомнения.
Ниже я привожу фотокопии отчета Чрезвычайной Государственной комиссии, расследовавшей злодеяния оккупантов в Киеве.
Обратите внимание на фразу: “Насильственный угон мирного населения на каторгу в Германию принял самые широкие размеры” (Вторая колонка, пятый абзац). При этом никаких цифр, указывающих сколько конкретно людей было угнано в Германию не приводится. Откуда взялись именно 100 тыс. угнанных? Комиссия под руководством Хрущева в 1944 году знала меньше, чем современные интернет-историки?
Цифр касательно умерших в оккупации от голода и болезней, вызванных недоеданием или усугубившем их сообщение комиссии не содержит вообще. О количестве людей покончивших собой на почве голода мы вообще не говорим. Эти потери подсчитать невозможно, особенно, когда никто считать и не собирался. Голодомор в Украине был не только сталинский, но и гитлеровский, но знаем мы о нем лишь из художественных произведений, например, повести “Крещатый Яр”.
Читайте:
Как большевики “подстригли” историю Дины Проничевой, или История одного фото (часть IV фото, видео)
Семен Берлянт – смертник Бабьего Яра, который выжил
Смертники Бабьего Яра, которые выжили (часть II)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Свидетельства “инженера Давыдова” (часть III)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Сколько их было (часть IV)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Сообщение подпольщика Панасика (часть V)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Подпольщик Панасик на “фабрике уничтожения” (часть VІ)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Организатор “восстания смертников” Федор Ершов (часть VІІ)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Тридцать сбежавших “из-за сильного тумана” (часть VІІІ)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Неизвестные имена (часть ІХ)
Константин Гродзинский, журналист КиевVласти
Фото: Украинский институт национальной памяти, 2000, Енциклопедія Сучасної України, Википедия, фотокопии автора
