Дослідження юних журналістів гуртків “Краєзнавча журналістика” та “Репортери ІТА “ЮН-ПРЕС” під керівництвом викладача Наталії Іванівни Плохотнюк про вшанування пам’яті  жертв Бабиного Яру. Організатори проєкту “Один камінь, одне життя – 80 каменів спотикання для Києва” дякують вихованцям ІТА “ЮН-ПРЕС”  за зібрані та надіслані біографії жертв Бабиного Яру,  зокрема Раїси Майстренко, та її мами Цилі Ковкіної Після їхнього розгляду істориками-консультантами проекту були  відібрали біографії особистостей, що мають усі потрібні документи та будуть реалізовані у першому етапі. Зараз черга за отриманням усіх дозволів та документів на встановлення каменів за відповідними локаціями від КМДА. Зараз іде  підготовка до фінальної частини проекту – встановлення каменів. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Раїса Вадимівна МАЙСТРЕНКО (дівоче прізвище – Лимарєва) З пекла Бабиного Яру її, трирічну дівчинку, винесла бабуся. Народилася  в місті Києві 12 вересня 1938 року. Батько, кадровий офіцер Лимарєв Вадим Петрович — українець, мама, Лимарєва Циля Миронівна (Меєрівна) — єврейка. - Для мене Бабин Яр почався ще до війни, – згадує Раїса Вадимівна, –  Батьки моєї  матері не дозволяли їй виходити заміж за мого батька з двох причин: його неєврейське походження і наявність сина від першого шлюбу. Його перша дружина померла від туберкульозу, коли сину було всього 9 місяців. Через місяць мої батьки одружилися. Жили ми з мамою і  братиком Валентином (від першого шлюбу батька), а також з бабусею та дідусем по батьківській лінії у комуналці на розі Саксаганського та тодішньої Комінтерну. Батько в той час навчався  в Полтавському військовому училищі.  Дідусь, Петро Лимарєв, був знаним пічником – його навіть запрошували ремонтувати кахельну піч до Маріїнського палацу. Бабуся, Тетяна Іванівна, запросто перепливала Дніпро. Потім тато пішов на війну. Мій дідусь,  Лимарєв Петро Олександрович,  народився в Ковелі. З дев'яти років він працював пічником. Це був мудрий чоловік з двома класами церковно-приходської школи. У нього був невеликий зошит, куди він записував замовлення на багато місяців вперед. До війни і після його не раз обирали народним засідателем в Залізничному районі Києва. Бабуся, Лимарева Тетяна Іванівна – друга дружина мого діда. Як і дід, бабуся теж не мала освіти, але це не заважало їй бути інтелігентним, розумним, тактовним людиною, з незвичайно чуйним і добрим серцем.  Про родину моєї мами я знаю мало. Наші сім'ї не спілкувалися. Знаю тільки, що сім'я була дуже велика і релігійна. Дід, Ковкін Меєр, приїхав зі своїми домочадцями до Києва з єврейського містечка. Жили вони всі на Батиєвій горі. Працював він візником, мав коней і підводи. Мама спілкувалася зі своєю сім'єю, але до нас вони не ходили. І тільки 29 вересня 1941 року, коли мені ледь виповнилося 3 роки, в той фатальний, Судний для євреїв день, до нашого дому на вулиці Саксаганського, 131 під'їхала підвода з численною маминої ріднею на чолі з дідом Меєром. Як виявилося, забрати дочку з онукою.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Коли в Києві з'явилися німецькі листівки з наказом про збір євреїв в районі Лук'янівського кладовища, люди сприйняли це як наказ про евакуацію євреїв з міста. Це було логічно, оскільки там проходила залізнична гілка. Дідусь Петро умовив маму не ходити на місце збору, пообіцявши заховати нас. Але приїзд діда Меєра змінив ситуацію. Він повірив, що в листівках йдеться про переїзд євреїв, і переконав маму їхати з усіма. Погодившись з його доводами, мама швидко зібрала речі, документи, фото, цінності, покидали все на підводу, посадила на неї мене з братом. Але в останній момент дідусь Петя забрав брата, сказавши, що привезе його, коли мама влаштується і вишле адресу. А бабуся Таня пішла нас проводжати. За словами бабусі, нас було там 18 – 20 людей, і ніхто не підозрював, чим усе це закінчиться. Наша дорога смерті пролягла по вулиці Саксаганського до єврейського базару (нині пл. Перемоги), потім по Брест-Литовському шосе, по вул. Керосинній до району Лук'янівського кладовища. Люди йшли, їхали на підводах, везли коляски з дітьми, несли хворих і людей похилого віку на ковдрах, носилках. Здавалося, все єврейське горе виплеснулося на вулиці міста. Ця скорботна колона рухалася дуже повільно, часто зупинялася. На черговій зупинці біля стадіону “Старт”, я чітко пам'ятаю себе, сидячи під стіною серед банок з варенням. Я була маленька, і банки здавалися величезними, з широкими шийками, перев'язаними білими ганчірочками. Потім підвода й  мама кудись зникли. Раптом почався якийсь шум, люди закричали, забігали. Я теж побігла і побачила колону стареньких в білому. Я так і називала їх надалі “білими дідусями”. Вони були в нижній білизні, побиті і закривавлені. Якась жінка обіймала одного з них і плакала. Її відірвали від нього, кричали, обурювалися. Бабуся закричала: “Люди добрі, може бути, вони бачаться востаннє!” Вона схопила мене на руки і далі ми йшли мовчки. Я обвила її шию рученятами, і навіть мамі не вдалося забрати мене. Люди йшли пригнічені і мовчали. Ближче до старого єврейського кладовища, десь на вулиці Керосинній, я стала помічати поліцаїв. А біля самого кладовища (зараз там починається офіцерське кладовище) побачила великі  протитанкові їжаки й оцеплення. Почула перші постріли. Так ми підійшли до того місця, де почали розлучати родини. Тут люди кричали, кидалися в різні боки. Все відбувалося швидко, з людьми не церемонилися: били палицями або прикладами. Жінок і дітей забирали в одну сторону, чоловіків і хлопчиків – в іншу. Здалеку чути було кулеметні черги. Колони людей оточили німці і поліцаї. Уже на Мельникова, дійшовши до оточення, Тетяна Іванівна, нарешті, зрозуміла, що треба рятуватися, почала хреститися і кричати: “Я росіянка!”. У бабусі був з собою паспорт. Вона показувала його і кричала: “Я руська”. Бабуся була темноволоса і схожою на єврейку. До неї підбіг поліцай і крикнув: “Тут усі – жиди”. Він збив її прикладом на землю, цілячись при цьому в мою голову. Але бабуся встигла підставити плече і впала. Підійшов німець запитав: “Юде?” Поліцай відповів: “Каже, руська”. Німець схопив бабусю за воріт, підняв на ноги і жбурнув. Весь цей час я висіла у бабусі на шиї, і тільки дивом приклад не потрапив мені в голову, а розбив бабусі плече. Збожеволівши від болю і страху, не перестаючи хреститися і кричати “Я руська!”, бабуся побігла в натовп. Люди розступалися перед нею, утворюючи коридор, і, пройшовши оточення, вона помчала до цвинтаря. Від нас не відставала дівчинка років дванадцяти. Почалася стрілянина, але нас не переслідували. Ми довго бігли, поки в знемозі  не впали і зачаїлися в кущах серед могил. Дівчинка була з нами. Бабуся обняла нас, тихенько гладила і безперестанку голосила: “Тихіше, тихіше!”. Так ми просиділи до темряви, а потім почали шукати дорогу додому. Бабуся цей район погано знала, і ми довго блукали в темряві то віддаляючись, то наближаючись до місця трагедії. Дівчинка, яка з нами йшла, сказала, що знає, де живуть її родичі і пішла. Лише на світанку ми повернулися додому. Сяк-так добравшись додому, Тетяна Іванівна кілька годин не могла заспокоїти дитину, котра ридала.  – Напевно відчуває, що маму вбили, – сказала тоді бабуся. Бабуся розповідала, що три доби не могла зайти зі мною в будинок. Потрапляючи в приміщення, я починала кричати, і їй довелося весь цей час провести зі мною на руках у дворі. Доля нас пощадила, мене врятувала моя бабуся, мачуха мого батька, а всі двадцять чоловік: мама, дідусь Меєр, мамині сестри, їхні діти залишилися навіки в Бабиному Яру. Вічна їм пам'ять. Під час війни діти рано дорослішають. У моїй голові чітко відклалося, що євреєм бути небезпечно. І ще – нестерпне відчуття голоду і холоду. Коли розбомбили хлібзавод, тісто розтеклося по землі. Люди збирали це тісто, а бабі Фросі, бабусиній сестрі,  яка випадково там опинилася, не було в що його взяти!  Не довго думаючи, вона зняла з себе трико і принесла додому це кисле тісто навпіл із землею. Що за смачний хліб вийшов! Здавалося, в житті не їла нічого смачнішого. Після подій у Бабиному Яру ми продовжували жити в своїй квартирі на вулиці Саксаганського. Ми займали дві кімнатки, дві інші – дідусева сестра баба Ксенія, її дочка з зятем і трьома дітьми. У наших двох кімнатках, крім нас, жили ще баба Фрося з душевнохворим дідом Якимом. Він залишився живий тому, що в день, коли в Кирилівській лікарні вбили таких хворих, він прийшов додому помитися. Ще з нами жив дев'ятирічний бабусин племінник Люсик і його сестра Галина. У нашому дворі було два великих будинки, де залишалося багато сусідів, які знали про нашу трагедію і національність моєї мами. Але ніхто не видав. Навпаки. Коли відбувалися облави, хтось із сусідів або двірник попереджали нас, і ми з дідусем бігли в підвал або на горище. Особливо мені запам'ятався підвал. Ми з дідом ховалися серед куп битої цегли і скла. Зазвичай облава в підвал не заходила, вони з порога давали пару черг з автомата або кидали гранату. Чітко пам'ятаю німецькі черевики і дуло автомата, що стріляє в темряву. Часто ми з бабусею ходили в Дарницю і на Сирець шукати батька серед військовополонених. Несли хліба, цибулину, картоплю. Батька не знаходили, але вдавалося передавати голодним людям за колючим дротом наше убоге частування. Дорослі, кожен по-своєму, брали участь у нашому виживанні. Баба Фрося шила людям одяг, дідусь клав печі, бабуся ходила в сусідні села міняти речі на продукти. З решти клаптиків баба Фрося шила нам з братом строкату одежину. Коли дорослі йшли, нас з братом закривали в одній кімнаті, а діда Якима – в іншій. Іноді нам доводилося сидіти під замком цілодобово. Не завжди бабусині пригоди закінчувалися благополучно: на околиці Києва німці й поліцаї забирали те невелике, що вдавалося обміняти. І свято було в будинку, коли з принесеною борошна пеклися прісні коржі на сковороді без жиру. Щоб вони не пристали до сковорідки, їх проколювали виделкою. Потім їх ламали, кришили трохи часнику, заливали окропом. Це був справжній бенкет для наших порожніх шлунків. Про  облави нас попереджував двірник, він був підпільником. В нашій двохкімнатній квартирі ютилися три “істоти”, яким треба було ховатися від фашистів. Я, полукровка, мій психічнохворий  дід Яким, і… руда голубка, що жила в клітці. Німці боялися голубиної пошти, тому забороняли тримати вдома птахів, винищували їх. Так ми втрьох і ховалися в підвалі під  час облав. Німці в підвал не заходили. Якщо чули якийсь шум, зразу гранату кидали  чи з автомата палили. Більше за все я боялась, щоб дідусь Яким не закричав. Часто разом з братом Рая вибиралась на київські вулиці. Діти війни гралися на розвалинах, ховаючись від поліцаїв і “фашистів у чорному”. Іноді  німецькі солдати пригощали малюків маковими цукерками. Для них це була одна з небагатьох окупаційних радостей. В одну з таких прогулянок Рая бачила зв’язаних колючою проволокою полонених матросів Дніпровської флотилії, яких гнали палками в бік Бабиного Яру. Вона запам’ятала, що матроси, котрі й шли в центрі колони, дотягувались руками до мощеної булижниками дороги, виривали пальцями з землі важкі камені й  кидали їх у німців… - За півроку до звільнення Києва наш район відійшов в заборонену зону. Вночі ми пішли на Солом'янку до бабусиних племінниць, порушуючи комендантську годину. За це ми підлягали розстрілу. Перед очима у мене на все життя залишилася ця скорботна процесія. Ніч, дуже темно. Попереду баба Фрося тягне діда Якима. Їй допомагає братик. Ми дуже боялися, щоб дід Яким не закричав. Дідусь везе візок з пожитками, бабуся підштовхує його ззаду, а я чіпляюся за бабусин поділ. Бабусині племінниці Потапови, Анна, Олімпіада, Тамара і маленький син тітки Липи Валерій, жили в двох крихітних кімнатках, які були для них і кухнею, і їдальнею, і спальнею, і ванною. Вони взяли нас до себе. Спали ми всі на підлозі, а день проводили поза домом. У трьох одноповерхових старих будиночках тіснилося з десяток сімей з численною дітворою. У дворі  стояло кілька сарайчиків і один на всіх туалет, що примикає задньою стінкою до невеликої гірки. Ось в цю щілину я й забиралася, коли відбувалися облави, або випадково заходили німці й поліцаї. Я дуже боялася великих, чорних павуків в цій щілини, але один страх перемагав інший. Напередодні приходу наших військ німці виганяли всіх жителів з Києва. Вони хотіли залишити за собою мертве місто. У той день ми сиділи в коридорі на валізах, чекаючи своєї долі і вирішуючи: “Йти чи не йти?” Відчинилися двері, і в коридор зайшли німці. Високий офіцер щось обурено кричав. Перекладач стукав кулаком по столу, теж голосно говорив: “Ось так, в одні двері вийдете, в інші зайдете, але з Києва не йдіть. Завтра тут будуть наші ”. Офіцер поплескав його по плечу: “Гут, гут”. В ту ж ніч ми повернулися додому на вул. Саксаганського. Тут вже зібралося багато сусідів. Двірник Петро Іванович закрив ворота на величезний висячий замок. Дорослі були радісно збуджені й одночасно налякані. Вони зібралися в одній кімнаті, а нас, дітей, посадили на ліжко в коридорі. Але нам не сиділося. Ми стрибали на пружинній сітці, верещали, раділи. Ніхто не помічав вибухів і стрілянини за воротами. У ворота безперервно стукали, але двірник заборонив підходити до них. Лише на світанку настала тиша. Хтось крикнув: “Наші!” Ми кинулися на вулицю. Біля воріт в напівпідвалі були навалені трупи напівроздягнених німців. Перед будинком зупинився радянський танк. Танкіст, що стояв у люку, був без шолома. Він витирав піт з обличчя і питав, як проїхати на Сталінку. Люди обліпили танк, мацали його руками, тяглися до танкіста. Бабуся стояла і плакала. Вона тримала мене на руках, загорнувши в хустку. Танкіст простягнув до нас руки, і бабуся подала мене йому. Він дбайливо мене взяв і, притиснувши до колючої щоки, поцілував. Так закінчилася для нас окупація. Але не закінчилося моє голодне і холодне дитинство. Дідусь постійно хворів. Це відбивалося на бюджеті, тому що дідусь був єдиним нашим годувальником. Батько до 1945 року значився зниклим без вести. Він був поранений в груди в 1942 році на підступах до Сталінграда і весь цей час лікувався десь в госпіталях Росії. Не знаючи, що мама загинула, він одружився з медсестрою, яка його доглядала. Дізнавшись, що мами немає в живих, батько привіз нову дружину до Києва, де вона народила дівчинку. Вони з нами не жили. У них було троє своїх дітей, а я з братом виховувалася у бабусі і дідуся. Моє дитинство, з іграшками, хорошою одягом та їжею, закінчилося з приходом війни. Інше моє життя було у вічній нужді. Коли бабуся повела мене в перший клас, нас відправили назад, оскільки я виглядала чотирирічною дитиною. Відморожені під час війни руки були вічно червоні і викликали огиду у моїх більш забезпечених ровесниць. Я була завжди голодною. Навіть виходячи заміж, я мала лише шкільну форму і плаття з випускного балу, яке мені пошила баба Фрося. - Бабуся Таня після війни похрестила мене і суворо заборонила говорити про те, що я наполовину єврейка, й про те, що я бачила біля Бабиного Яру: "Нікому не кажи, що твоя мама єврейка!", -  каже Раїса Вадимівна. – Я ж була світленька, русява, і очки  світлі.  Навіть  і не скажеш, що "юде". Боялись тільки, аби ніхто не доніс. Відкрилась я лише своєму чоловіку Валентину, коли дізналась, що він маленьким хлопчиком дивився з вікна своєї кімнати, як євреїв вели на розстріл. Разом з ним я не раз ходила вулицями, де пролягла київська “дорога смерті”. І кожного разу в моїй свідомості спливали страшні картини того часу. Лише в 1991 році я наважилась внести ім’я своєї мами, Цилі Меєровни, в Книгу пам’яті жертв Бабиного Яру, після чого моя бабуся стала Праведницею світу. Завдяки їй і дідусю я зосталась жива. Мабуть, я язичниця, вірю в добро, в порятунок і … в щасливий білет. Коли мій Валентин зробив  мені пропозицію, ми сиділи на трамвайній зупинці. Я тоді сказала: “Ось прийде зараз трамвай, випаде нам щасливий білет – і  обов’язково одружимося”. Знаєте, а цифри на трамвайному талончику дійсно співпали… Вірте, у кожного є свій щасливий білет. ...Після 10 класів Раїса вирішила стати фрезерувальницею – мама Циля теж колись мала схоже заняття, виточують гирьки у якийсь артілі. Та й заробіток потрібен був. Але про улюблені танці Раїса не забула – записалася до самодіяльного ансамблю БК “Більшовик” під керівництвом балетмейстера Леоніда Калініна. Того самого, котрий керував і танцювальною групою легендарного хору Верьовки. А класичного танцю Раїсу Вадимівну вчила сама прима-балерина Зінаїда Лур'є. Там Раїса зустріла і свого майбутнього чоловіка. Потім подружжя Майстренків поставлять власні сольні номери, з величезним успіхом об`їдуть з ними весь колишній Радянський Союз і проведуть разом на професійній сцені 22 роки. Ще 5 років тому хореограф Раїса Майстренко в свої 79  успішно керувала впродовж 33 років народним дитячим ансамблем танцю "Оболонь" в  Центрі дитячої та юнацької  творчості Оболонського  району столиці.  Серед розмаїття хореографічних номерів знаковим є  танець "Бабин Яр. Дитинство" (інша назва – “Менора”), поставлений Раїсою  Майстренко до трагедії 75-річної давнини. — Номер про Бабин Яр я давно поставила, — розповідає Раїса Майстренко. — А надихнула менора — єврейський семисвічник. Всіх  свої х вихованців вожу в Бабин Яр і розповідаю, що там відбувалося. Я все  життя про це розповідаю. Мабуть, Бог залишив мене в живих, щоб я розповідала людям про Бабин Яр. Щоб це ніколи не повторилося. – Діти у нас теж вийшли “з привітом”, – жартує Раїса Вадимівна. – Старший син Олексій працював каскадером на кіностудії Довженка, поки спину не травмував, зараз купили машину, таксує. Дочка Олена – майстер спорту з кінного спорту. Внучка Софія танцює  в ансамблі, мріє стати журналістом. На фото: Тетяна та Петро Лимарєви – дідусь і бабуся Раїси Майстренко На фото: Циля Ковкіна – мама Раїси Майстренко, яка загинула в Бабиному ЯруРаїса Майстренко. Фото: Народний художній колектив Ансамбль танцю "Оболонь" / Facebook Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"КиевVласть

Щорічно світова спільнота 6-7 квітня відзначає Міжнародний день спорту на благо миру та розвитку, проголошений згідно з рішенням ГА ООН від 23 серпня 2013 року, та Всесвітній день здоров’я, проголошений на першій сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я в 1948 році. Як зазначається у відповідній оонівській резолюції, спорт, який є одним із інструментів освіти, розвитку і миру, сприяє зміцненню співробітництва, солідарності, терпимості, розумінню і соціальній інтеграції, як на місцевому, так і на національному і міжнародному рівнях. Його внутрішні цінності, такі як командний дух, чесність, дисциплінованість, повага до супротивника і правил гри сприймаються в усьому світі і можуть застосовуватися для зміцнення солідарності, соціальної згуртованості та мирного співіснування. Спорт об’єднує нас навколо позитивних цінностей і сприяє зміцненню культури діалогу за межами національних кордонів. Історія спорту свідчить про те, що він здатен руйнувати стереотипи, ініціювати й посилювати рух за права і гідність кожної людини, привертаючи до них увагу всього світу. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Відомо, що на сьогодні майже два мільярди людей у світі є недостатньо фізично активними. Фізично активні діти на 15% частіше вступають до вишів, а фізично активні підлітки менш схильні до куріння, вживання наркотиків, ризикованої сексуальної поведінки і як результат – ранньої небажаної вагітності. У дитини з активними мамою і татом у два рази більше шансів вирости теж активною людиною. Недостатня фізична активність є причиною 6% усіх випадків захворювань серцево-судинної системи, 7% випадків захворювань цукровим діабетом 2-го типу і 10% випадків раку грудей і раку товстої кишки. Інвестиції в спорт, включно з часом, обладнанням і приміщенням, втричі більш рентабельні, ніж затрати, пов’язанні з медичним обслуговуванням. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Змагання, гра, розвага, активний відпочинок, численні інтелектуальні вправи, досягнення кращих результатів, тренування фізичних та інших навичок, ось лише невеликий перелік тих видів діяльності, які включає в себе це широке поняття. І не дивлячись на максимальний накал зусиль і емоцій, які іноді додаються при занятті спортом, однозначно одне – це абсолютно мирний процес. Він сприяє розвитку і є життєствердним в усіх відношеннях. Зазвичай, у ці дні (День спорту та День здоров’я) влаштовують всілякі спортивні змагання, зокрема 10-кілометрові забіги і марафони, колективні спортивні ігри, різноманітні рухові активності (рухавки, майстер класи тощо). Однак цьогоріч, на превеликий жаль, ураховуючи карантинні обмеження у ці дні, ми можемо зайнятися лише фізичною культурою, настільними та онлайн-іграми, здебільшого в своїх домівках. А також – знайти в м. Києві об’єкти та пам’ятні знаки, пов’язані зі спортом. Отже, Інформаційно-творче агентство “ЮН-ПРЕС” Київського палацу дітей та юнацтва за підтримки Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрація (відділ молоді та спорту) розпочинають новий квест-вікторину в рамках проекту “Київ очима молоді”. ЗАВДАННЯ КВЕСТУ · Знайти в столиці України споруди, місця, пам’ятні знаки, людей, пов’язані з темою “Київ спортивний”. · Сфотографуватися поруч з об’єктом. За неможливості дістатися до об’єкту – знайдіть можливість розмістити своє фото поруч із інтернет-скріном. · Відповісти на питання вікторини. Відповіді надсилати на адресу: [email protected]  до 25/04/2021.  ПОЇХАЛИ! 1. 20 серпня 1913 року в місті Києві розпочалася найвидатніша спортивна подія. Що це за подія? Де знаходився стадіон, який прийняв сотні, а то й тисячі глядачів і учасників? Що зараз знаходиться на цьому місці? 2. Під час якої Олімпіади в Києві у небі над Сирецьким повітроплавальним клубом поручик Нестеров здійснив вперше в світі елемент повітряної акробатики, який увійшов в історію під назвою…………… Яка назва цього повітряного віражу? Де знаходиться пам’ятник Петру Нестерову і його досягненню? 3. В кінці Студентської вулиці зараз розташується бізнес-центр, тут займаються комерцією. А сто років тому на цьому місці кипіли спортивні пристрасті: в 1912 році запрацював перший київський стадіон. Як він називався? 4. До революції 1917 року на цьому місці знаходилося містечко розваг для багатих киян під назвою “Шато-де-Флёр” (“Замок квітів”). А в 1933 році тут було відкрито спортивне поле з трибунами на 18-20 тисяч глядачів, перша по-справжньому солідна арена Києва. Що це за стадіон? Кому біля нього встановлено пам’ятник? 5. В 1939 році на пустирі між Лук’янівкою і Шулявкою побудували новий стадіон “Зеніт” для працівників хлібозаводу імені Петровського. Саме на цьому стадіоні в 1941 році відбувся легендарний “матч смерті”, в якому футболісти київського “Динамо” перемогли футбольні команди вермахту.   Як зараз називається цей стадіон? Що вам відомо про “матч смерті”? Знайдіть пам’ятник розстріляним футболістам. 6. На місці грандіозної Всеросійської виставки досягнень народного господарства після приходу до влади більшовиків було вирішено будувати міський центр фізичної культури киян. Ініціатором будівництва стадіону став угорський революціонер Лайош Гавро, призначений київським губернським воєнним комісаром. 12 серпня 1923 року “Червоний стадіон імені Льва Троцького” було відкрито. 22 червня 1941 року цей стадіон мав відкритися грандіозним футбольним матчем після великої реконструкції. Але на Київ уже падали німецькі бомби. Про який стадіон іде мова? Скільки разів він змінював назву? 7. Один із найстаріших “циклодромів” у Європі, збудований у 1913 році на місці Афанасіївського яру, який засипали в кінці XIX століття. У 2009 був зруйнований за згодою міської влади в зв’язку з будівництвом житлового будинку з паркінгом. У 2014 році цю споруду почали відновлювати, і він знову запрацював після 10 років простою Що це за споруда? Знайдіть там міні скульптурку 8. Ця споруда – типовий довгобуд, хоча поруч взимку тренуються ковзанярі. Про яку споруду йде мова? Назвіть заклади, де в Києві тренуються й змагаються хокеїсти й ковзанярі. 9. У 1867 році було засновано Київське товариство випробувань коней, незабаром почалися кінні змагання. У 1915—1916 роках для нього збудована кам'яна будівля в стилі неоренесанс на Печерську. У будівлі була крита двох'ярусна трибуна завдовжки близько 125 метрів, здатна вміщати більше чотирьох тисяч чоловік одночасно. Вперше ідея забудови поля іподрому виникла у 1930-і, коли у Київ переносилася столиця України. Але того разу вона не була реалізована. Вдруге до неї повернулися через 30 років. Печерський кінний заклад був закритий у 1965 році. Його поле забудували, будівля залишилась до нашого часу. Сфотографуйте цю будівлю. Де зараз знаходиться (виживає) єдиний в Україні державний кінний  заклад? 10. Найдавніші в Україні спортивний аеродром і автодром. Як і чим вони живуть зараз? Який об’єкт встановлено на вході до аеродрому? 11. У цьому водному Палаці тренуються і змагаються “золоті рибки”. Як він називається? Сфотографуйте цю будівлю. 12.  Які види спорту культивуються на Трухановому острові? Що таке “Мала флотилія?” Назвіть види спорту і дайте пояснення щодо “Малої флотилії”. 13. Тут цілодобово навчаються юні спортсмени. Що це за заклад? Скільки їх у м. Києві? Назвіть видатних спортсменів – випускників цього навчального закладу. Розкажіть чиюсь із них життєву історію. 14. У парку навпроти червоного корпусу Національного університету ім.Т. Шевченка присіли за столиком бронзові шахісти.  Знайдіть їх і сфотографуйтеся поруч або знайдіть фото на інтернет-ресурсах. 15. На шляху стрімкого професійного вдосконалення Сікорський сам випробує сконструйовані ним аероплани й особисто здійснює експериментальні польоти з пасажирами. За сконструйовані ним чотиримоторний літак “Руський витязь”, літак-велетень “Ілля Муромець” та інші розробки та авіаційні рекорди Сікорскький неодноразово отримує високі нагороди. В страшному 1918 р. молодий інженер емігрує до Франції. Від 1919 року він громадянин США, де невдовзі засновує компанію Sikorsky Aircraft. Згодом він стає автором трансатлантичного гідроплана, серійного гелікоптера та багатьох інших літальних апаратів, що забезпечили світовий прорив у галузі повітряного транспорту. Саме на гелікоптерах Сікорського вперше було здійснено переліт через Атлантику (1967) і, з дозаправленням у польоті, – через Тихий океан (1970). Мінімодель першого гвинтокрила Сікорського, створена скульптором Юрієм Білявським, нагадує кожному з нас: мрії здійснюються! Знайдіть цю скульптуру, біля будинку, де юний винахідник створив свою першу повітряну машину. 16. Ця скульптура присвячена одному з найпопулярніших персонажів українського епоса — богатирю Кирилу Кожум'яці, який нібито мешкав в Києві і тут-таки здійснив самий відомий з своїх подвигів — переміг великого і страшного Змія. В мирний час Кирило, як і всі його сусіди, виробляв шкіри, звідси і походить його прізвисько. Ця місцевість і досі носить старовинне ім'я — Кожум'яки. Але знаходиться скульптурка далеко від урочища Кожум'яки. Вона прикрашає один із спортивних клубів. Знайдіть її. 17. В 1934 році у Київському Палаці піонерів і школярів розпочали свою роботу спортивні секції. З яких видів спорту починався в 1934 році Київський Палац піонерів і школярів? Які види спорту розвиваються зараз у Київському Палаці дітей та юнацтва. 18. У місті Києві працював єдиний підлітковий клуб за місцем проживання, в якому займались юні фехтувальники. Назвіть цей клуб та район міста Києва, в якому він розташований. Зробіть фото входу до об’єкту або скрін-фото. 19. Розкажіть про найвідоміших спортсменів міста Києва, які стали Олімпійськими чемпіонами та рекордсменами світу. Назвіть їх імена, види спорту, знайдіть їх фото в інтернет-ресурсах. 20. Найвідоміший дитячий шаховий центр у місті Києві. Назвіть цей заклад та район міста Києва, в якому він знаходиться. Знайдіть його фото в інтернет-ресурсах. 21. Найкраща на вашу думку спортивна локація, що розташована у парковій зоні та скверах міста Києва. Назвіть її, назвіть район міста Києва, сфотографуйте або знайдіть фото в інтернет-ресурсах. 22. Що таке рухова активність.Як ви розумієте поняття рухової активності та які ви знаєте види рухової активності? Які види рухової активності культивуються в м. Києві? 23. Назвіть прізвище легендарного українсько-радянського спортсмена-гімнаста, випускника Київського інституту фізичної культури, 7-разового Олімпійського чемпіона, почесного громадянина міста Києва: Хто він? знайдіть фото в інтернет-ресурсах. 24. Чи знаєте ви скільки дитячо-юнацьких шкіл працює у вашому районі? Назвіть район міста Києва та кількість цих закладів. 25. Коли офіційно відмічається День фізичної культури і спорту в Україні? З якого часу? Назвіть дату. 26. Розкажіть про дитячий спортивний клуб або цікавий спортивний заклад вашого району. Назва клубу? Його історія та фото. Додаткова інформація -  за телефонами: 0936727832, 0679032571, 0992333187 – Наталя Плохотнюк Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть

Від початку цьогорічної кампанії декларування доходів громадян пройшло вже три місяці. Тож, які результати першого кварталу “Деклараційної кампанії -2021” у місті Києві? Які доходи підлягають обов’язковому декларуванню? У який спосіб можна їх задекларувати? Де можна отримати допомогу у заповненні декларації? Про це та інше в інтерв`ю KV розповіла начальник Головного управління (ГУ)  ДПС у м.Києві Злата Лагутіна. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  KV: Пані Злато, кампанія декларування громадянами доходів у самому розпалі. За вашою оцінкою, чи активно кияни декларують свої статки? Злата Лагутіна: Справді, зараз той період, коли кампанія декларування набирає значних обертів. З досвіду можу сказати, що громадяни проявляють активність саме в останній місяць деклараційної кампанії. Зазвичай, це квітень. Ми  вже маємо результати за попередні три місяці і на мою думку, вони є доволі значними. Так, до податкової служби столиці вже подано майже 8000 декларацій (на 816 декларацій більше ніж минулоріч), в яких задекларовано близько 8,7млрд гривень отриманих доходів ( на 2,4 млрд гривень більше, ніж за відповідний період минулого року). Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться За поданими деклараціями було узгоджено до сплати в бюджет понад 174,1 млн гривень податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), що майже на 50 млн гривень більше, ніж за аналогічний період минулого року та більш ніж 23,7 млн гривень військового збору (ВЗ), що на 4,5 млн гривень більше минулорічних показників. За відповідний період минулого року громадянами було подано 7184 декларації в яких було задекларовано близько 6,3 млрд гривень отриманих доходів. До сплати було узгоджено 124,4 млн гривень ПДФО та майже 19,2 млн гривень ВЗ. KV: Скільки мільйонерів вже зафіксовано у Києві? Злата Лагутіна: Наразі, серед загальної кількості поданих декларацій, мільйонні доходи задекларували 1062 мешканці столиці. Загалом ними було задекларовано понад 7,1 млрд гривень отриманих доходів. У минулому році за відповідний період задекларували свої статки 770 мільйонерів, а сума їх доходів складала майже 5 млрд гривень. KV: Нагадайте, будь ласка, які ж саме доходи повинні декларувати громадяни? Злата Лагутіна: Обов’язковому декларуванню підлягають доходи, які громадяни отримували протягом 2020 року. Зокрема, це доходи від надання в оренду рухомого та нерухомого майна, від продажу інвестиційних активів, у вигляді спадщини та подарунків від осіб, які не є членами сім’ї першого та другого ступеня споріднення, іноземні доходи. Також декларуванню підлягають й інші доходи, отримані від податкових агентів, які не підлягали оподаткуванню при виплаті, але не звільнені від оподаткування (наприклад: прощений (анульований) банком кредит). KV: Якщо говорити про необхідність декларування доходів у вигляді спадщини, роз’ясніть, будь ласка, хто з родини вважається першим та другим ступенем споріднення? Злата Лагутіна: Членами сім’ї першого та другого ступеню споріднення вважаються: чоловік, дружина, діти, рідні брати, сестри, бабусі, дідусі. Хочу зауважити, якщо громадяни отримують спадок або дарунок від членів сім’ї першого та другого ступеня споріднення, то вони звільняються від сплати ПДФО та ВЗ. Крім цього, такі громадяни не подають до податкових органів декларацію. KV: А якщо спадок отримує неповнолітня дитина не від близьких родичів, чи звільняється така дитина від подання декларації та сплати податків? Злата Лагутіна: У таких випадках від імені неповнолітньої дитини подають податкову декларацію та сплачують ПДФО та ВЗ її батьки або опікуни. KV: Наші співвітчизники, що працюють за кордоном та отримують там доходи, чи зобов’язані вони декларувати їх в Україні? Злата Лагутіна: Так, громадяни, які працювали за кордоном та отримували іноземні доходи зобов’язані подати податкову декларацію про майновий стан і доходи. Практично з усіма країнами, де працюють наші громадяни, підписані угоди про уникнення подвійного оподаткування. То ж, якщо з отриманих за кордоном доходів вже утримувались податки і це офіційно підтверджено, в Україні повторно їх сплачувати не потрібно. Для громадян, які не встигли отримати підтверджуючі документи щодо суми отриманого ними доходу з іноземних джерел та суми сплаченого ними податку в іноземній юрисдикції, Податковим кодексом передбачено перенесення термінів подання декларації. Подавши заяву до 1 травня поточного року, громадяни можуть продовжити термін подання декларації до 31 грудня. KV: У яких випадках громадянам не обов’язково подавати декларацію про майновий стан? Злата Лагутіна: Законодавством передбачено низку таких випадків. Так, податкова декларація не подається, якщо платник податку отримував доходи: - від податкових агентів, які відповідно до Податкового кодексу не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу; - виключно від податкових агентів незалежно від виду та розміру нарахованого (виплаченого, наданого) доходу, крім випадків, прямо передбачених IV розділом Кодексу; - від операцій продажу (обміну) майна, дарування, при нотаріальному посвідченні договорів за якими був сплачений  податок на доходи фізичних осіб  та військовий збір; - у вигляді об'єктів спадщини, які оподатковуються за нульовою ставкою податку (від членів сім’ї першого та другого ступеня споріднення) та/або  з яких сплачено податок. KV: Давайте поговоримо про ту категорію громадян, які мають право подати декларацію, щоб скористатися податковою знижкою. Які саме понесені витрати дають можливість компенсувати частину сплачених податків? Злата Лагутіна: Хочу зауважити, що у 2020 році внесено зміни до Податкового кодексу і ті громадяни, які протягом 2020 року перераховували кошти або передавали товари, як благодійність відповідним організаціям та/або органам виконавчої влади, закладам охорони здоров'я тощо, з метою  запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, мають право на податкову знижку. Також скористатися правом на податкову знижку можуть платники, які протягом 2020 року: – сплачували кошти за навчання себе або своїх дітей; – перераховували благодійні внески неприбутковим організаціям; – страхували себе та свою родину; – сплачували кошти за переобладнання транспортного засобу на альтернативні види палива; – сплачували проценти за іпотечним кредитом; – здійснювали оплату допоміжних репродуктивних технологій та оплату вартості державних послуг при усиновленні дитини, включаючи сплату державного мита; – сплачували кошти на будівництво (придбання) доступного житла, у тому числі на погашення пільгового іпотечного кредиту; - сплачували кошти за оренду житла громадяни, які мають статус внутрішньо переміщеної особи. Говорячи про статистику, то для реалізації права на податкову знижку було подано майже 4000 декларацій, якими до повернення задекларовано близько 22,3 млн гривень. KV: Якщо у громадян виникають питання при заповненні декларацій, куди можна звернутися за необхідною консультацією? Злата Лагутіна: На період проведення деклараційної кампанії наші фахівці проводять широкомасштабну роз’яснювальну роботу. Свідоме декларування доходів та сплата податків – правильний шлях до побудови європейського суспільства. І ми розуміємо, що донесення інформації до громадськості щодо необхідності декларування доходів – це запорука своєчасного наповнення бюджету. Водночас, зважаючи на карантинні обмеження ми частіше запрошуємо платників до онлайн-спілкування. Так, щоп’ятниці наші фахівці проводять навчання через платформу ZOOM, під час яких розглядається конкретний приклад заповнення декларації. Наприклад, при отриманні спадщини, іноземних доходів, доходів від оренди рухомого та нерухомого майна тощо. Анонси навчання ми розміщуємо на нашій сторінці у мережі Facebook та на офіційному субсайті. Тематичні відео роз'яснення наших фахівців також розміщуються на Youtube-каналі. Окрім того, на сайті створено банер “Деклараційна кампанія – 2021”, який постійно наповнюється актуальною інформацією з питань декларування, а також містить зразки заповнення декларації та контактні телефони за якими можна отримати необхідну інформацію. Крім цього, платники податків можуть отримати консультації у наших  Центрах обслуговування платників, які продовжують працювати у звичному режимі, однак, підкреслю, з дотриманням усіх протиепідеміологічних рекомендацій. KV: У який спосіб громадяни можуть відзвітуватися перед податковими органами про отримані доходи? Злата Лагутіна: Є кілька способів відзвітуватися. Зокрема, офлайн та онлайн. Податкова декларація про майновий стан і доходи подається громадянами особисто або уповноваженою на це особою до Центру обслуговування платників за місцем реєстрації. Декларацію можна надіслати поштою (з повідомленням про вручення та з описом вкладення) або ж скористатися сервісом Електронний кабінет. Із загальної кількості податкових декларацій, поданих за січень – березень поточного року 2487 подано у електронному вигляді, що становить 31%. Минулоріч за вказаний період лише 19% громадян звітували через електронні сервіси. Підкреслю, у разі відправлення декларації поштою, це необхідно зробити не пізніше, ніж за п’ять днів до закінчення граничного строку подання, а при поданні декларації в електронній формі – не пізніше закінчення останньої години дня, в якому спливає такий граничний строк. Цьогоріч останній день подання декларації настає 30 квітня, а термін сплати задекларованої суми ПДФО та ВЗ – до 1 серпня. KV: Якщо громадяни бажають подати декларацію через Електронний кабінет, з якими труднощами вони можуть зіштовхнутися? Злата Лагутіна: Не повинно виникати жодних труднощів. Я б навіть сказала, що подача декларацій через електронний сервіс, навпаки, допомагає уникнути помилок. Деякі дані заповнюються автоматично. Єдине, що необхідно громадянам, це завчасно подбати про отримання особистого електронного цифрового підпису. Отримати його можна у будь-якому акредитованому центрі сертифікації ключів. Цей сервіс, як ніколи стає в нагоді для громадян під час карантинних обмежень. Фото: прес-служба ГУ ДПС в м. КиєвіКиевVласть

У кожного народу, як стверджує одна романтична сага, є два береги. Від одного людина відпливає, а до іншого неодмінно причалює. На нашій життєвій дорозі зустрічаємо чимало берегів, не менш значних: “Берег надії, юності, кохання”. Любов – це велике щастя та відповідальність, це постійне очікування та жертовність, це розуміння й бажання принести коханим миті радості. Щасливі ті, хто прирівняти готові любов до мудрості, і мудрість до любові. Саме ці істини лягли в основу відкритого міського конкурсу авторської прози,  поезії та пісні “Як тебе не любити…”, який відбувся в Інформаційно-творчому агентстві “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва.  На превеликий жаль, цього року конкурс проходив  у “заекранні”, тобто, онлайн. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Про найсильніше людське почуття можна говорити словами, музикою, піснею, танцем – будь-якою творчістю. Любов до матері й до Вітчизни, до музики й до тварин, до природи й до друга, любов-кохання й любов-страждання, любов-натхнення й любов-подвиг. Діти, молодь і навіть дорослі (звісно, поза конкурсом) виконували власні прозові твори й вірші, читаючи їх наживо та записавши відеоролики, демонстрували акторську майстерність та творчу імпровізацію.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Оцінювали творчість юних справжні  майстри слова: журналіст, координатор проєкту “Молодіжний журнал “Стіна” Наталя Костилєва, радіожурналіст, радіоведуча Юлія Скоробогач, художниця Світлана Шиль. Після суперечок і хвилювань журі назвало переможців конкурсу. У номінації “Авторська проза” І місце розділили  Владислава Олійник і Олександр Кухар, студенти оптико-механічного коледжу КНУ ім. Т. Шевченка,  ІІ місце –  Арсеній Романенко, 6-класник ЗОШ № 149. Номінація “Авторська поезія” відкрила багато нових імен. Тут перемогу розділили 11-річний  Ілля Свістунов, вихованець Центру військово-патріотичного та спортивного виховання молоді "Десантник" Святошинського району столиці та  семикласник ЗОШ № 149 Арсен Ковальчук. На ІІ місці –  студентки оптико-механічного коледжу КНУ ім. Т. Шевченка Анна Коваленко та  Аліна Лупинка. ІІІ місце вибороли вихованка гуртка журналістики з м. Полтава Єлізавета Дядечко й студентка ОМК  КНУ ім. Т. Шевченка Тетяна Опришко. У номінації “Акторська майстерність”  члени журі віддали перемогу  Іллі Свістунову та  Вікторіі Шемігон (ОМК  КНУ ім. Т. Шевченка). А також  було виділено Спецномінацію “Майстер слова”, переможцями якої стали: Анна Мандрик  і Верес Марія (Авіаційно-космічний ліцей), Валерія Томашевська, (ОМК  КНУ ім. Т. Шевченка), Вікторія Шемігон,  Наталя Стретович  (ЗОШ № 149) . Окрасою конкурсу стала пісня “Як тебе не любити, Києве мій” у виконанні Єлизавети Рябенко, 9-класниці медичної гімназії 33 міста Києва. Всі переможці й лауреати конкурсу отримають дипломи. А їх роботи побачать світ на сторінках інтернет-видань “Молодь без кордонів” і “КиевVласть”. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"КиевVласть

КиевVласть продовжує цикл інтерв'ю з головами об'єднаних громад Київщини. Упродовж 69 тижнів ми плануємо відвідати міста, селища та села регіону і поспілкуватися з очільниками новоутворених адміністративно-територіальних одиниць. Сьогодні говоримо із колишнім чемпіоном світу з фрі-файту (українська версія боїв без правил) та віце-чемпіоном з джиу-джитсу, а нині очільником Коцюбинської громади Сергієм Данішем. Про спроби Києва поглинути селище, скандал навколо Біличанського лісу, просування спорту серед молоді та перспективи Коцюбинської ОТГ – читайте у матеріалі.  KV: Раніше ви виконували обов'язки голови селищної ради, а наразі стали головою громади. Чи змінилось щось у вашій роботі? Сергій Даніш: В роботі майже нічого не змінилося – обов’язки, які виконував, лишилися. Збільшилося навантаження при створенні об’єднаної територіальної громади, тому що ми створили свої управління фінансів, освіти, туризму, молоді, спорту і все, що належить до цих напрямків. Зараз окремою юридичною особою створюватимемо виконавчий комітет – раніше його не було. Навантаження підвищилося, адже були стислі строки, затягнулася передвиборча кампанія, зокрема силами недоброзичливців. Складнощі були, але дякуючи нашим кадрам – сумлінним та професійним людям, яких ми підбирали – їх вдалося подолати, я поки що задоволений.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”    KV: У результаті децентралізалізації Коцюбинське не об’єдналось з жодним населеним пунктом, чому? Чи отримало переваги Коцюбинське, коли із селища стало громадою та вийшло із підпорядкування Ірпінської міської ради? Чи залишились у селища амбіції стати містом? Сергій Даніш: Усю історію довго розповідати. Деякі можновладці Києва хотіли нас поглинути, придумували різні виправдання для цього. Скільки я пам’ятаю, Коцюбинське тягнули до Києва. Громада із цим не погоджувалася, результати цих виборів тому підтвердження. Що стосується виходу з підпорядкуванню Ірпеню – по деяких напрямках ми продовжуємо співпрацю: наприклад, медицина в Ірпені є однією з найкращих в області. Наші мешканці обслуговуються, утім, там, де бажають: це передбачено медицинською реформою. Але в іншому разі звертаються у місцеві заклади або до Ірпеня. Чимало наших мешканців обслуговується там. На тлі пандемії минулого тижня там було повністю відреставроване приміщення інфекційного відділення, днями привезли нове обладнання, зараз додали 40 ліжок, але ситуація загострюється з кожним днем. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться KV: Ліжок вистачає? Сергій Даніш: Кількість заповнених підходить до критичної позначки, але поки справляємося і саме тому вжили додаткових заходів – навіть раніше за Київ. Ми провели невеличке дослідження і дійшли висновку, що обмежимо заняття у школах – адже діти є рознощиками, і вчителі почали хворіти. Ми вирішили, що поки призупинимо навчальний процес. KV: Тобто жителі Коцюбинської громади, що хворі на ковід, обслуговуються у лікарні Ірпеня. Чи допомагаєте ви фінансово? Як саме? Сергій Даніш: Звичайно, у вигляді плати за усіх мешканців, які там обслуговуються. Коли будувалося інфекційне відділення, ми брали у реконструкції активну участь, зокрема, закупили те, про що нас попросили.  KV: А що стосовно премій та надбавок лікарям, що контактують із хворими? Сергій Даніш: Я думаю, що це не стосується Ірпеня або Бучанського району. Минулого тижня на колегії КОДА ми були присутні з Олександром Маркушиним, і чули вислови, як недофінансовують лікарів, хоча в бюджеті гроші на це є. У нашому регіоні бюджет за цим напрямком повністю виконується, я думаю, лікарі не ображаються. Зі свого боку ми співпрацюємо з нашими лікарями тісно. KV: Яким чином сформована коаліція у селищній раді? Як налагоджували співпрацю із депутатами? Сергій Даніш: Коаліція – це доволі загальне питання, яке стосується куди більше Верховної Ради. Ми – селище, і ми не потрапили у мажоритарку, яка нам більше підходить. Адже у нас трохи більше 10 тис. виборців. Кандидати у нас йшли партійні, але обирали у першу чергу обличчя, а не партії. За виключенням категорично налаштованих персон, які завжди невдоволені, у нас немає розбрату і проблем із прийняттям рішень не виникає. Виноситься, наприклад, питання про матеріальну допомогу – і ми маємо за нього проголосувати.  У всіх депутатів, у кожного з них є своя думка, і завжди була. Ми спілкуємося з кожним індивідуально, але впливати на чиюсь думку – не впливав і не збираюся. Лізти у загальнопартійні розборки також бажання у нас немає. Коли постає питання ремонту дороги, як може бути, що та партія проти, чи інша? Проти можуть бути лише заангажовані люди. Це стосується перш за все кількох професійних чорних піарщиць, які проживають у нашому селищі і для політичної боротьби використовують бренд руху “Чесно” без погодження з міжнародними донорськими організаціями, які здійснюють фінансування даного руху. KV: Повернімося до питання приєднання Коцюбинського до Києва. Як вважаєте, чи не спробує столиця знову вас приєднати до себе? Сергій Даніш: Сподіваюся, що не буде, а якщо й спробує, то правильними, законними та витриманими шляхами. Ми все життя жили в області. Після завершення децентралізації ми є самостійною громадою і вирішувати свої питання самостійно краще. Питання – у Біличанському лісі. І я сподіваюся, що вже скоро воно будет закрите, а ліс буде у державній власності. Але якщо буде діалог – я готовий піти на діалог. Я вже казав: якби Київ прийшов до нас і сказав, мовляв, якщо ви до нас приєднаєтесь, ми допоможемо добудувати школу, відремонтувати житловий фонд, комунікації – можливо, тоді я би почав переконувати громаду у тому, що це, можливо, кращий варіант. Але без лісу ми Києву не потрібні, і після приєднання за таких обставин Києву було б не до наших проблем. Коли в рішенні Київради написано, що приєднання вартуватиме 0 гривень, і розуміючи, що у столиці є амбітні плани та проєкти, зрозумілим стає, хто чим насправді буде займатися та опікуватися.  KV: До речі, про скандал навколо Біличанського лісу – багато гектарів свого часу було роздано у приватну власність, частину прокуратура повернула у державну власність. Хто там займається рейдерством? Були спроби вирубки лісу, яка ситуація із цим? Чи тривають якісь суди або розслідування прокуратури?  Сергій Даніш: Я у питання судів та прокуратури не втручаюся – це їх компетенція. Утім, від фахових людей я чую, що прокуратура не зовсім повертає ці ділянки лісу: гектари насправді просто змінюють власника, і йдуть під забудову. При цьому це територія селища, тобто ці ділянки сформовані, окреслені. На них не будується нічого, ні, і сподіваюся, що не буде. Але податок також не сплачується. Ми дійшли до того, що згідно кадастру наразі ми з вами сидимо у Києві. Школа №18, яка увесь час була селищною, наразі по кадастру знаходиться у Києві. Весь правий берег столиця піджимає під себе. Я не можу зробити проєктно-кошторисну документацію по спорудженню нових соціальних обєктів, адже комунікації та адреса – у селищі, але кадастр – київський.  KV: А що з Генпланом селища наразі? Сергій Даніш: Працюємо. Питанням довго і давно не займалися. Є проблеми із його затвердженням, але ми зараз над цим працюємо. Моїм завданням наразі є відкрити людям кадастр, адже після виборів навіть приватний сектор наразі заблоковано. Тобто, люди не можуть переоформити свої будинки, школу також через це не можемо добудувати, але найголовніше – ми втрачаємо податки, надходження до бюджету громади. Зараз готуємо звернення до правоохоронних органів, аби хтось поніс за це відповідальність і відшкодував нам недоотримані гроші – мільйони гривень, які бюджет громади не отримав. А для нас 3-5 млн гривень – це відчутні гроші.  KV: Чи можна назвати Коцюбинську громаду спроможною? Які основні джерела надходжень до бюджету? Чи є бюджет розвитку? Він зменшився/збільшився після створення громади? Сергій Даніш: Бюджет збільшився і буде збільшуватися й надалі. Я почав спілкуватися з підприємцями, з людьми, аби реєструвалися у селищі. Люди йдуть на контакт, погоджуються. Думаю, саме у діалозі ми зможемо затягнути гроші у наш бюджет. І сподіваюся, що Верховна Рада підтримає законопроєкт, згідно якого податки людина сплачуватиме за місцем проживання, а не за місцем реєстрації чи роботи. Усі громади чекають такого закону. Багато жителів нашого селища і громади працюють у столиці, але спати люди їдуть сюди, на вихідних гуляють тут, тощо. То й гроші мають бути тут. А як так буде, у нас буде більше можливостей для створення більш комфортних умов проживання. KV: Коцюбинське має дуже вигідне розташування поблизу Києва. Як розвивати інвестиційну привабливість? Що можете запропонувати потенційному інвестору? Сергій Даніш: Зараз із цим складно. Спочатку треба владнати скандальні питання. Люди хотіли зробити ОСББ, покращити собі умови проживання. Все погодили, але оскільки кадастр київський, їм сказали звертатися до Києва. Як людям, які отримали квартири тут і все життя тут прожили, їхати до Києва за землею? Утім, я думаю, ми це владнаємо. Спілкуємося із приватними підприємцями, маємо що запропонувати інвесторам. KV: Цей Ірпінський виправний центр, який знаходиться у Коцюбинському, який виставили на продаж – бажаючих його придбати поки не знайшлось. Як громада налаштована у цьому питанні? Ваше ставлення до продажу? Чи реально це взагалі на вашу думку? Що б хотіли бачити на тому місці?  Сергій Даніш: Це буде вирішувати той, хто купить цю землю, а ми вже будемо далі дивитися. Як це буде житловий масив – тоді він має бути такий, як поряд із селищною радою, 25-поверховий, повинні бути витримані норми стосовно розміщення садочків, паркувальних місць, розважальний сектор. Якщо усе буде забезпечено – ми сприятимемо. У разі, якщо це буде виробництво – однозначно воно має бути нешкідливим. Були розмови про те, що це може стати складськими приміщеннями. У такому разі там повинні бути застосовані новітні технології, аби не виникало навантаження ні на екологію, ні на житлову сферу, ні на транспортну інфраструктуру.  KV: Передмістя Києва активно забудовується ЖК та новобудовами. Таких у вас у Коцюбинському ніби небагато. Чи приходять до вас такі забудовники? Плануєте залучати? Сергій Даніш: Поки не приходять. У нас є забудовник, який зайшов до нас ще 2014 року, чекаємо, коли він закінчить свій проєкт. Він будується, але, на мою думку, не кращим чином запроєктовані у ньому інфраструктурні моменти, наприклад, виїзди з селища. З паркомісцями у нас теж є проблема. Будемо звертатися до поліції, погоджувати, встановлювати відповідні знаки про заборону паркування в окремих місцях. Не може 10 машин заважати усім пересуватися та відпочивати. Це житломасив на 15 будинків, який будує компанія “Атлант”. Лишилося 3 чи 4 будинки їм звести. Є питання до них, зокрема, по сплаті податків: вони не зареєстровані у нас. Всі працівники, що задіяні на цьому будівництві, отримують тут зарплату, а тому податок с зарплати має надходити до бюджету. KV: У 2019 році місцеві жителі скаржились на воду із фекаліями, яка текла у них із кранів. Тоді селище планували підключити до централізованого водопостачання “Водоканалу”. Яка наразі ситуація із якістю води?  Сергій Даніш: Тут є люди, які пишуть неправду на виданні з назвою “Українська правда”. З того часу ми поставили невеликі очисні споруди, і більше нічого не змінилося. Але чомусь вода з фекаліями пропала. Якщо проаналізувати, то завжди в нас щось “трапляється” під вибори. Так само перед цими виборами приїздив губернатор, збиралися люди. Я хотів встигнути з ремонтом скважини ще до виборів, як і обіцяв, але роботи затягнулися, всі бачили, що роботи не зупинялися. Проблема дійсно була, але зачепила лише один жилмасив по вул. Меблевій. Що ж до “Водоканалу”, то ми стикнулися з тим, що депутати Коцюбинської селищної ради від партії “УДАР” не хочуть, аби ми сплатили борги перед підприємством. Нам тоді озвучили цифру у 3 млн за під’єднання до мережі, ми дали 1 млн гривень по співфінансуванню, але коли доходило до під’єднання, громада була проти: наша вода краща за київську, і проєкт подорожчав до 6 мільйонів. Ми повернули свій 1 млн, область – свої 2, і на цьому все закінчилось. Це була піар-акція, і з самого початку робити так було нерозумно й неправильно. У нас на цей рік передбачено 5 млн співфінансування з областю у розмірі 5 млн на заміну водопроводу по вул. Шевченка і проведення каналізації. Думаю, за 5 років ми вирішимо ці питання. KV: Які плани щодо основних напрямів – медицина, освіта, культура? Сергій Даніш: Пріоритети по всіх напрямках. По медицині – зустрічалися з “екстренкою” з приводу закупівлі нової автівки, яка обслуговуватиме наш регіон. Хочу зустрітися з київськими лікарями, заключити з лікарнями договори, щоб сплачувати за тих наших людей, які хочуть обслуговуватися там – знову ж таки, згідно до медреформи.  Освіта – другої зміни у нас досі немає, можливо, буде в наступному році. Я особисто коли вчився у школі, у третьому класі ходив у другу зміну. Завантаженість школи сягала 1200 діток, селище було ще доволі молодим. Школи з того часу залишилося, але селище потроху занепадало, з 4 садочків лишився один, інші розпродали, “розкуркулили”. Зараз ми думаємо над проєктом добудови школи, побудови нового корпусу на території нашого ліцею, добудовуємо та розширяємо існуючий дитсадочок, – приміщення, яке наші активісти намагалися злити, але ми у судах відстояли. Роботи там на більш ніж 70% завершені. Все за наш кошт.  Почали із співфінансуванням, а продовжуємо своїм коштом. В цьому році ще не виділяли – нам потрібно зробити буде благоустрій, купити інвентар (ліжка, тарілки, тощо). Думаю, у цьому році закінчимо. Ще один садочок у нас по вулиці Коцюбинського – виділено землю, проєкт майже готовий. Передбачений він на 70-100 місць. Далі будемо дивитися. Будемо спостерігати: якщо раніше садочок існував окремо, зараз є норма про те, що перший поверх у багатоповерхівках можно застосовувати у тому числі під щось таке.  По спорту в нас на сьогодні все непогано. Зараз плануємо та аналізуємо можливість побудови спорткомплексу на території школи №18, але проблема знову ж таки у кадастрі. Вирішимо цю проблему, і далі частину коштів спробуємо залучити до бюджету – ми з депутатами обговорювали таку можливість, в нас є бачення того, як це зробити. У селищі розвиваються секції з єдиноборств – незважаючи на спроби деяких все "спохабити", багато наших діток їздить на змагання з дзюдо, фріфайту, карате, кікбоксингу, боротьби. Футбол доволі в нас популярний. Раніше була жіноча команда, утім, зараз немає кому цим займатися. Ми створюємо умови для цього, беззаперечно.  Культура – в нас чудова музична школа, у якій займається понад 100 учнів, їздять також на обласні та районні змагання, всеукраїнські навіть, привозять нагороди. Розвиваються танці: у нас є гурток брейк-дансу, класичних танців. Ми розмовляли із директором клубу щодо можливої добудови у вигляді танцювального залу аби збільшити кількості людей. Після цього будемо думати, що ще зробити, аби забрати дітей з вулиці.  KV: За минулого скликання селищної ради Коцюбинське доволі часто потерпало від боротьби за владу. Коли усунули з посади Ольгу Матюшину, вона намагалась повернути посаду, у тому числі через суд. Розкажіть, як ви стали виконуючим обов'язки голови? У мережі писали, ніби-то це було в незаконний спосіб.  Сергій Даніш: Все прокоментував суд. Людей ввели в оману, але зараз вони все зрозуміли. Дивіться: у 2015 році Ольга Матюшина йшла від Блоку Петра Порошенка і тоді всі були в ейфорії, увесь ресурс кинули сюди, мене посунули і я начебто не виграв, хоча за підрахунками мені не вистачило 200 голосів. Вони казали, що я став виконуючим обов'язки, набравши всього 70 голосів, але їх було понад 2 тисяч. Людей, яких я презентував, зайшло 21 із 26. Іншу сторону це не влаштовувало, в них була підтримка центральної влади, і серед народних депутатів, і Генпрокуратури. У 2016 році, коли голосували за Генпрокурора і прем'єр-міністра, селищну раду розпустили і припинили її повноваження. Ми потім виграли справу у Верховному суді, але через тиск влади вибори відбулися.  Мої однодумці – люди, які реально вболівають за селище. Ми неодноразово зустрічалися із Ольгою Володимирівною, у тому числі в цьому кабінеті, я їй казав, мовляв, давайте працювати, створювати умови. Жодна домовленість не була виконана. Підтвердженням тому став випадок, коли я не проголосував за внесення питання про обрання секретаря ради. Всі дивувалися, мовляв, що ти робиш? Але я не підняв руку, тому що за 10 хвилин до початку засідання ми з нею тут домовлялися. За ці всі 3 роки, коли ми домовлялися добудовувати школу, ремонтувати дороги, жодна з цих домовленостей не дійшла до логічного завершення. Тому депутатський корпус прийняв рішення відсторонити Матюшину – згідно закону, якщо керівник робить щось не так, можна припинити його повноваження. Депутати довірили це мені.  Конфлікту не було з мого боку. Я продовжуватиму боротьбу за благоустрій мешканців селища та їх комфорт. Якщо це комусь не подобається – тоді так, маємо конфлікт.  Читайте: В Коцюбинском состоялась первая после очередного “переворота” сессия поссовета (видео)  KV: Чому пішли з “Нових облич” минулого мера Ірпеня Володимира Карплюка? Чому обрали “Слугу народу”?  Сергій Даніш: Я і далі спілкуюся з "Новими обличчями" і співпрацюю з ними. До виборів все, що тут було зроблено, стало можливим завдяки команді "Нові обличчя". У нас була підтримка Ірпінської влади, нас завжди чули. Замінили 21 ліфтову кабіну, зробили зупинки громадського транспорту, парк, дороги – все, що робилося у Коцюбинському.  Чому "Слуга народу"? Я вірив, що якщо громада довірить мені керувати селищем, то я, як головна особа тут, маю підтримувати зв'язок із головною особою держави. Так має бути. Термін 5 років для того й дається, щоб людина на своїй посаді встигла зробити заплановане і обіцяне, щоб не було такого, як це стається: 2 місяці людина лише обіймає посаду, а їй уже кажуть, що вона нічого не зробила. Чи можна за 2 місяці збудувати школу? Можливо, й можна, але є певні пріоритети.  Я вирішив співпрацювати з центральною владою та президентом. Я завжди казав: який би не був президент, він має відпрацювати, а тоді люди мають його переобрати. Держава тільки страждає, коли трапляються перевороти та революції – це одразу відкат на 5 років назад. Ці вибори відбулися чесно, толерантно. Людині треба можливість оговтатися та зрозуміти, що до чого, бо це все їй нове. Але у пана президента є стержень і є совість. Місцева влада, зі свого боку, підтримає державну, бо коли держава підтримує людей, то і ми маємо дбати про громаду – нас для цього і обрали. Сергій Даніш (зліва) та голова партії “Слуга народу” Олександр Корнієнко (справа) – за 11 з’їзді партії. Фото: фейсбук-сторінка Сергія Даніша KV: Яких повноважень не вистачає громадам? У чому недосконалість децентралізації?  Сергій Даніш: Поки не можу сказати, назвати мінусів. Наразі у нас створена громада, ми встигли у часові рамки, які нам ставили: сформували адміністративно-територіальну одиницю, набрали співробітників, створили керуючі органи, заключаємо договори з тими, з ким співпрацюємо: соціальний напрямок, молодь та сім'ї. Коли ми відкривалися, наш ЦНАП надавав 90 послуг; сьогодні їх близько 200. Ми запланували розширювати список послуг ЦНАПУ й далі – будемо у тому числі видавати паспорти, літом, сподіваюся, буде в нас поліцейський офіцер громади – ми на це передбачили понад мільйон гривень, на ці кошти знайдемо та обладнаємо приміщення, придбаємо автівку, тобто літом, коли він у нас з'явиться, все вже буде готове, розмістимо МРЕО, аби жителі нашої громади могли реєструватися тут і не їздити нікуди.  Читайте: Громади Київщини пікетують Кабмін з вимогою визнати Ірпінь адмінцентром  KV: У вас з'явилося багато нових управлінь, працівників – чи були проблеми з їх розміщенням? Сергій Даніш: Є проблеми, але "в тісноті, та не в образі". Управління освіти у нас частково в приміщенні школи, частково тут, у раді. Ми зараз робимо ремонт у приміщенні старої аптеки, запущений процес. Коли зробимо ремонт, там розмістимо також управління освіти, молоді, туризму, спорту, сім'ї та соціальну сферу. Людей у раді збільшилося – було у кабінеті 2 людини, зараз – 4. Я працівників запрошую проводити наради у моєму кабінеті за потреби, сам на цей час можу походити селищем, перевірити щось. Знаходимо поки спільну мову. KV: Які амбіції маєте щодо кар'єрного зростання? Сергій Даніш: Не маю таких амбіцій. Моя єдина амбіція – працювати тут 5 років так, щоб люди сказали "Дякую". Не розглядаю на сьогодні посади у державній владі. Якщо запропонують – будемо спілкуватися. Але я думаю, що не маю права за ці 5 років кудись іти, якщо люди мені довірили головування тут. Я постійно з мешканцями на контакті, ми знаходимо спільну мову. Наші опоненти мій телефон пишуть, мовляв, дзвоніть Данішу – але не розуміють, що люди і так мені телефонують, і в мене це не викликає негативу. Дзвоніть мені, я всіх радий чути. Тільки не вночі – хіба якщо щось термінове.  Попереду 5 років, і я думаю, що за цей час ми приведемо селище до належного стану. Сподіваюся, через чотири роки ми вам саме про це і прозвітуємо.  Читайте: Олексій Момот: “Головою громади бути складніше, ніж мером міста” Наталія Баласинович: “Поділ Васильківського району був абсолютно аматорським” Фото: KVКиевVласть

Експерти страхової компанії “КРОНА” розповіли, чи заражаються діти коронавірусом, як перебіг хвороби у дітей відрізняється від дорослих, чи хворіють діти різного віку по-різному. А також про те, як захистити дитину від зараження. Про це KV стало відомо з повідомлення прес-служби СК “КРОНА”.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Діти, як і дорослі, на думку експертів СК “КРОНА”, стикаючись з коронавірусом, заражаються, і у них виявляються симптоми Covid-19. В цілому у дітей з Covid-19 симптоми хвороби легше, ніж у дорослих, бо їх імунна система багато в чому відрізняється від дорослої, перш за все тому, що вона тільки формується. “Одна з можливих причин – цьому вірусу потрібен білок на поверхні клітини, щоб потрапити всередину і почати свою руйнівну діяльність. Судячи з усього, коронавірус як ворота використовує рецептор ACE-2. Можливо, у дітей його менше в нижніх дихальних шляхах. Тому у них страждають тільки верхні дихальні шляхи”, – йдеться в повідомленні СК “КРОНА”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Також експерти відмічають, що діти з легкими симптомами або взагалі без симптомів можуть передавати коронавірус іншим. “Коронавірус передається при прямому особистому контакті через крапельки в диханні (при чханні та кашлі) і при дотику до заражених вірусом поверхонь. Так що діти легко можуть розносити вірус і передавати його іншим – особливо членам своєї сім'ї і літнім родичам”, – вважають спеціалісти СК “КРОНА”. Також вони припускають, що діти різного віку хворіють по-різному. Китайські дані свідчать, що зовсім маленькі, немовлята, більш уразливі перед вірусом, ніж інші вікові групи. Щоб захистити свою дитину від зараження коронавірусом, як відмітили в СК “КРОНА”, потрібно гарненько мити руки, не вступати в прямий контакт з іншими, дезінфікувати поверхні і предмети, на яких може виявитися вірус. Але найголовніше – якомога раніше звернутися за допомогою, щоб якнайшвидше дитину направили до потрібного лікаря. Тільки так ви захистите себе і уникнете поширення вірусів і інших інфекцій. Читайте: Третій рік поспіль співробітники НЕК “Укренерго” будуть під захистом СК “КРОНА” СК “КРОНА” створена у 2000 році. Має ліцензії на здійснення 25 видів страхування, з яких 15 у формі добровільних видів і 10 – у формі обов'язкових. Компанія пропонує понад 30 страхових продуктів для юридичних і фізичних осіб. Пріоритетним напрямком діяльності СК є медичне страхування. Клієнтами компанії є організації, установи та фізичні особи різних галузевих і соціальних верств. Читайте: СК “КРОНА” застрахувала працівників Служби авіаційної безпеки міжнародного аеропорту “Львів” Детальніше про страхування ви можете дізнатися у наших спеціалістів: 0 800 210 148. Фото: СК “КРОНА”КиевVласть

Кажуть, що сьогодні діти й молодь майже нічого не читають. В кращому разі – переглядають щось в телефоні чи в планшеті. Мовляв, бібілотеки  не потрібні… Проте, бібліотеки живі! І мають читачів! Варто лише завітати до них! І ось вихованці гуртка “Радіотеатр. Медіапродакшн” Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС” КПДЮ разом із представниками  Шевченківського району столиці  завітали до Національної бібліотеки України для дітей. І не просто так, а на пізнавальний квест “Від Шевченкового слова – до сучасної літератури”.   Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Збоку трохи оригінальне приміщення Національної бібліотеки України для дітей на житловому масиві Нивки, куди вона перебралася в 1979 році, нагадує розгорнуту книжку. Подібну до тієї, яку тримає в руках хлопчик — бронзова скульптура біля входу. Тут гостей зустрічає портретна галерея письменників, серед яких Тарас Шевченко, Леся Українка, Гомер, Вільям Шекспір, Микола Гоголь, Павло Тичина. Особливість бібліотеки відчуваєш одразу. По-перше, це рідкісний випадок, коли будівля створювалася саме для бібліотеки, тому тут є актові зали для книжкових презентацій різних масштабів, книгосховище на п’ять поверхів, великий інформаційний центр, просторі читальні зали... По-друге, книжки, які тут усюди, тісно співіснують з творами мистецтва, створеними видатними українськими майстрами — зокрема, роботами Ольги Рапай (на одній із них, “Кімнаті казок”, уміщено понад 150 персонажів українських і зарубіжних творів) чи величезним гобеленом ручної роботи Світлани Кравченко. Тож уже зовсім не дивує, що найдавніша книга тут датована 1801 роком (переклад польською твору Д. Локка “Про виховання дітей”) і що саме ця бібліотека щороку номінує найкращих українських творців дитячої книжки на Меморіальну премію імені Астрід Ліндґрен, щодва роки — на Премію Ганса Крістіана Андерсена й подає найкращі дитячі книжки до Почесного списку ІВВY. Представлена Національна бібліотека України для дітей і на бібліотечній мапі світу (Library Map of the World) з її чудовим проєктом “Казковий трамвайчик”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   У бібліотеці зберігається 500 тисяч примірників книг, журналів та аудіозаписів. Для зручності читачів література у книгозбірні поділена на зали дошкільної та шкільної програми.  Уявіть собі: вивчення  твору в бібліотеці  робиться подією. І для цього використовують різні підходи: від театральних гуртків, які працюють у бібліотеці, до розробленої програми, коли натхнення від читання книжки діти спрямовуватимуть у творення 3D-ручкою своїх шедеврів на тему, пов’язану з прочитаним. Також це проведення різних тематичних заходів, залежно від віку аудиторії. Класику активізують завдяки проведенню квестів, створенню незвичних та пригодницьких завдань. До того ж, відділ документів іноземними мовами співпрацює з багатьма іноземними культурними представництвами: Goethe Institut, Польський, Французький інститути, Чеський центр, Посольства Норвегії, Швеції, Данії, Іспанії, Португалії, Туркменістану, Киргизстану та інших країн. Тут можна почитати (переглянути) літературу 89 мовами світу. Особливо важить співпраця з Посольством США, оскільки при бібліотеці працює центр “Вікно в Америку для майбутніх лідерів”, а отже, спілкування з дипломатами тут не рідкість. А ще там проводяться безкоштовні мовні курси з англійської мови. Крім того, бібліотека – це справжній інформаційний центр. А ще  тут проводять безкоштовні заняття з англійської та німецької мов, курси робототехніки, уроки мистецтва консультації психолога. Є проєкт “Киці-мандрівниці”, в якому знімають відео й пізнають з дітьми інші країни. Створюються пластилінові анімації.  В зв’язку з карантином бібліотека  перейшла на активну діяльність у соцмережах: можна послухати казочку, подивитися прямий ефір з дитячими письменниками “Фан-клуб читача”, послухати різні програми, зокрема “Твори і Творці” (про видатних письменників, художників, винахідників, авіаконструкторів)... І все це лише частина того, що підготувала для читачів Національна бібліотека України для дітей. Як сказала одна із працівниць: “Бібліотекар тут багатофункціональний: і актор, і художник, і аніматор, і музикант, і лектор”. Для малечі – зала Зодіаку До послуг відвідувачів  у бібліотеці є квест-кімната, музична (зберігаються 18 тисяч грамплатівок, дисків) і темна кімнати, стелю якої прикрашають знаки Зодіаку. Щодо останньої, то вона чи не найдужче подобається малюкам. І не тільки їм. Уявіть, що зачинили за мною двері, зробили напівтемряву, увімкнули музику і дозволили кілька хвилин стрибати або навіть на голові ходити на м’яких подушках на підлозі. Після такого розвантаження я відкинула всі сумніви й вирішила записатися в бібліотеку. І в чергу на казкотерапію. “Родзинка” бібліотеки – великі рідкісні фонди: 17 тисяч  унікальних книжок –  твори українських класиків: Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, які були видані за їхнього життя. Є тут і  книжки, зібрані Дорою Доброю для власної першої дитячої бібліотеки в Україні. Є тут і перші книжки з кольоровими ілюстраціями, книжки, які вийшли у світ ще до революції і, навіть, є маленькі книжечки, які підпільно видавалися в окупованому Києві під час Другої світової. З багатьма цими унікальними виданнями можна прийти й попрацювати в бібліотеці. Дуже подобається дітям квест-кімната. Щоб вибратися звідти, діти розгадують складні книжкові завдання. Декому вдається вийти з неї вже за півгодини. Ще один популярний захід — “Сутінки”, коли бібліотека повністю віддається дітям — найкращим читачам. Команди дітей у напівтемряві, рухаючись визначеними маршрутами, змагаються за ключі від скарбів, розшукують загублені книжки тощо. Щороку в бібліотеці проходять різні конкурси, зокрема,  Всеукраїнський дитячий літературний конкурс “Творчі канікули” , конкурс “Лідер читання”, Всеукраїнський конкурс дитячої творчості “Незалежна і єдина — моя Україна!”,  Всеукраїнський конкурс дитячого екомалюнка “Книга і діти, екологія і світ” та багато інших. 23 березня стартує Всеукраїнська акція “Книга єднає країну!” з нагоди Всеукраїнського тижня дитячого читання.  Успішно діє Всеукраїнська акція по збору книжок до бібліотек військових частин Збройних сил – “Бібліотека українського воїна”. Творчість Т. Г. Шевченка визначна для культури українського народу. Твори Кобзаря переклали 147 мовами світу і вони стали невід’ємною частиною національної культури багатьох народів.  У бібліотеці діє книжкова виставка, на якій представлені твори Тараса Шевченка іноземними мовами: англійською, французькою, грецькою, чеською, словацькою, угорською, польською, болгарською, білоруською, кримськотатарською, ромською, російською, румунською та навіть китайською. Також експозиція містить книжку-мініатюру “Заповіт”, у якій однойменний вірш перекладений 55 мовами. Загалом у бібліотеці зберігається 102 видання творів Т. Г. Шевченка іноземними мовами. Учасники квесту мали можливість познайомитися не лише зі сторінками життя й творчості Кобзаря разом зі спеціалістом бібліотеки  Наталією Невмержицькою, а й побувати в усіх куточках книгозбірні. Чи  не найбільше дітям сподобалися сучасні книжки-трансформери й інтерактивні локації. Недаремно ж бібліотека – це особлива територія дитинства. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть

КиевVласть продовжує цикл інтерв'ю з головами об'єднаних громад Київщини. Упродовж 69 тижнів ми плануємо їздити містами, селищами та селами і спілкуватись із очільниками новоутворених адміністративно-територіальних одиниць. Сьогодні нашею співрозмовницею стала голова Васильківської громади Наталія Баласинович, яка раніше займала крісло голови районної ради. Про основні проблеми та їх вирішення, розвиток пріоритетних напрямків та перетворення Василькова на культурне місто читайте у матеріалі.  KV: Розкажіть, чи відрізняється ваша робота як голови громади від роботи головою райради? Як саме? Наталія Баласинович: Звісно, бути головою громади складніше. Це більша відповідальність. Якщо районна рада – це виключно представницький орган, то об'єднана громада – це і представницька, і виконавча влада. В межах району є РДА та райрада, а у громаді за все відповідає лише один голова. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” Місто Васильків було містом обласного значення, приєдналось до нього 12 населених пунктів. Робота громади повністю організована, функціонують всі відділи, департаменти. Створені усі необхідні органи. Намагаємось наповнювати бюджет, займаємось благоустроєм. Громада повноцінно працює, але роботи дуже багато.  Є амбітні плани. В першу чергу це чистий Васильків, громада – це охайний вигляд, якісне вивезення сміття, благоустрій, дороги, освітлення, школи, садочки, лікарні. Це моя щоденна робота. Все, що я робила в районі, продовжую робити тут. Через п'ять років громада виглядатиме інакше, я в цьому переконана.  KV: Який бюджет має громада? Наталія Баласинович: Наразі зведений бюджет громади становить 450 млн гривень, а власний – 125 млн. Дуже невеликий бюджет. Звичайно, ми будемо прагнути, аби ці цифри стали значно більшими.  KV: Які аспекти діяльності громади наразі досі не врегульовані законом? Що найбільш не зрозуміло в роботі голови громади? Наталія Баласинович: Крім того, що з'явилися нові повноваження, нічого в моїй роботі не змінилось. Складність поки є в тому, що я працюю сама, без заступників. Намагаюсь особисто контролювати усі напрямки, вдаватись в усі дрібниці. Як на мене, тільки так буде швидкий результат.  Звісно, що є деякі прогалини у законодавстві. Реформа щойно відбулась. Сформовані нові райони, і особливо проблемно та болісно це відбувалось на нашій території. Щодо недосконалості закону, то мене, як голову громади, найбільше цікавить питання центральних районних лікарень. Законодавчо вони залишились за громадами, де вони знаходяться територіально. А фактично послуги там отримують всі представники та мешканці колишнього Васильківського району. На нас фінансування, утримання лікарні, комунальні платежі і все інше. Така ж ситуація і з медичною комісією у військкоматі.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться KV: Чому у вас немає заступників? Наталія Баласинович: Я дуже вимоглива і хочу найкращих заступників. Це мають бути люди із досвідом, знанням, енергією. Вони мають працювати у такому ж режимі, як і я, – 24/7 та безперервно генерувати ідеї. Звичайно, у Василькові є такі люди. І, я думаю, скоро вони будуть призначені заступниками. KV: Ви згадали про болісний поділ районів для вашої території. Розкажіть детальніше.  Наталія Баласинович: Як на мене, поділ Васильківського району був абсолютно аматорським і недолугим. Абсолютно не логічним. На останній зустрічі колегії із губернатором, очільник області декілька разів наголосив – жодного рішення для громади без громади. Так от, чомусь Васильківський район поділили на три частини. Порушилось транспорте сполучення, родинні зв'язки, культурні. На той час були голови громад та сіл, які чітко говорили, що збереження Васильківського району – це економічно вигідно, це зручно мешканцям. Ніхто не чув. Таке враження, що спеціально робили навпаки.  Ми величезним представництвом їздили до області, під Верховну Раду. Але ми вже майже змирилися, що Васильківщину “розшматували” на три частини. Наслідком цього є те, що нам доведеться створювати додаткові підстанції МНС. Раніше вони були на весь район: у Гребінках, Калинівці та Глевасі.  Багато питань щодо освітньої галузі. Наприклад, була школа у Путрівці, а її філія – в Погребах. Вони увійшли до різних районів і довелося терміново змінювати засновника, щоб діти встигли отримали атестати. Я розумію, що мине час і все працюватиме інакше. Але досі в жодному новоствореному районі немає повноцінного транспортного сполучення із громадами.  KV: Ліквідація районних рад та РДА – плюси, мінуси? Що це означатиме для Васильківської ОТГ? Наталія Баласинович: Наразі через поділ Васильківського району є проблеми із ліквідацією райради, передачею архівів. Як на мене, децентралізація – це має бути наближення послуг до людей. Після укрупнення районів нашим райцентром став Обухів. Ми не маємо транспортного сполучення. Аби бабусі із села Яцків доїхати до Обухова, вона має сісти на маршрутку до Василькова, пересісти на маршутку до Києва, з Теремків доїхати на Видубичі і звідки на маршрутку в Обухів.  Новостворена райрада та РДА будуть в Обухові. Частина повноважень відійшло до громад. Для мене найбільш незрозуміло, як буде функціонувати суд. Рішення видаватиме Васильківський відділ Обухівського районного суду, чи як? Відділ поліції також створили в Обухові, у нас буде підрозділ. Багато таких нюансів.  Перш ніж впроваджувати якісь реформи, потрібно не лише сидіти у високих кабінетах і малювати по карті, а розуміти, що є люди, є реальне життя. І будь-яка реформа має нести користь. Для такого міста обласного значення, як Васильків, є великим питанням новий адміністративно-територіальний розподіл. Якщо раніше такі міста підпорядковувались напряму області, то тепер над ними створили субрегіональний рівень. Хто з ким це погоджував? “Асоціація міст” стояла під Верховною Радою, де й ми. Ніхто нас не чув. Чи справедливо це?  Час дасть оцінку всьому. Можна довго дискутувати про те, як хотілось би, але все є так, як є.  KV: Яких повноважень не вистачає громадам? Які переваги отримали громади у порівнянні із містами та районами? Наталія Баласинович: Якщо говорити про Васильківську громаду, то тут не було добровільного об'єднання. Її утворили постановою Кабміну. Деякі наші села забрали у Феодосіївську громаду. Ніхто їх не запитав, куди вони хотіли. Є громади дуже заможні, а є такі, де видатки перевищують надходження. Ми ближче до других: на жаль, у нас бюджет не такий великий, як хотілось би. Ми формували бюджет на 2021 рік, мінімізувавши видатки на значні суми, утім, поки вкладаємось у заплановані суми.  Переваг не так багато, як обіцяли. Я би наполягала на спроможності. Коли об'єднуються два багатих, обов'язково до них мали б приєднати когось не дуже заможного. В нашій ситуації об'єдналися 12 сіл із малими надходженнями. І сам по собі Васильків ніколи не був заможним. Але я переконана, що сюди прийдуть інвестори.  KV: Як розвивати інвестиційну привабливість? Що можете запропонувати потенційному інвестору? Наталія Баласинович: Інвестори приходять туди, де їх не обманюють. Де влада відповідає за свої слова. А ми маємо дуже вдале логістичне розташування біля Одеської траси. В селах є земля. Тому ми запрошуємо заводи, виробництва, логістичні центри, тих, хто готовий створювати робочі міста.  Є величезна недобудована школа, я б залюбки туди запросила “СпортЛайф” і віддала б приміщення за одну гривню. Маємо ряд старих приміщень у місті. Наразі проводимо повний аудит майна, землі, які є на території. Готуємо пропозиції для інвесторів.  KV: Які плани щодо основних напрямів? Які проєкти наразі реалізуються? Які пріоритети? Наталія Баласинович: Ще головою райради я активно займалася різними проєктами. І дійсно можу пишатися Путрівською школою, Калинівським НВК, новою будівлею ЦРЛ, новими амбулаторіями та ФАПами. Наразі моє найголовніше завдання – завершення будівництва школи №6. В 2016 році у Василькові була трагедія, коли обвалилось три поверхи школи. Витрачено 50 млн гривень державних коштів, вже готовий фундамент і стіни. Потрібні вікна, дах. На жаль, з незрозумілих для мене причин, проєкт вже другий рік не потрапляє до “Великого будівництва”. Знаходять формальні причини для відмови. Мабуть, цьогоріч шукають якісь “швидкі” об'єкти, які можна буде відкрити до 30-ти річчя Незалежності із червоною стрічкою. Але ми працюємо далі – із фондами, грантами. Сподіваюсь, що наприкінці літа отримаємо 150 млн на завершення будівництва.  Читайте: В школе №6 Василькова во время уроков рухнуло три этажа (фото, видео) Щодо медицини – багато часу й уваги приділяємо ковіду. Тяжкі хворі потрапляють до лікарні, місць часом не вистачає. Це третя хвиля, яка, за коментарями лікарів, є ще тяжчою. Хворіють діти у садочках, школах. Можливо, канікули на деякий час призупинять розповсюдження. Звісно, що всі втомилися від пандемії. Але люди до всього звикають. Поступово ми і до війни звикли. Здається, що життя продовжується, хтось одружується, їздить відпочивати. А десь там є реальна війна, де люди щодня віддають своє життя. Так і в пандемії.  Усі члени виконкому здавали тести на антитіла, аби розуміти, чи варто вже робити вакцинацію. Нам запропонували проводити публічні вакцинації на камеру. Загалом, у медицині для мене зараз найголовніше – забезпечувати ЦРЛ хоча б на тому рівні, на якому ми її забезпечували райрадою. Нікого не скорочувати, не закривати відділення. І, звісно, важливе повне забезпечення усього медичного персоналу засобами індивідуального захисту та препаратами для боротьби з ковідом. Зараз вони повністю забезпечені, я особисто це контролюю.  KV: Які зарплати у лікарів? Наталія Баласинович: Звісно, що у порівнянні із європейським рівнем, зарплати у нас недостатні. Для “первинки” зробили багато – нові сучасні амбулаторії, сімейні лікарні нормальні кошти отримують. А “вторинку” у цьому плані трохи ображають. Лікарі постійно знаходяться у тому “пеклі”. Підвищувати зарплату потрібно обов'язково.  KV: Які плани щодо розвитку культури? Наталія Баласинович: Васильків для мене – історичне місто. Але чомусь сюди не їздять натовпи туристів. Я б хотіла відновити усі історичні цікавинки і розвивати сферу туризму. Проводити екскурсії. До 1945 року у Василькові було 9 синагог. Зараз немає жодної. Хочеться зробити місто більш духовним, літературним. У центрі закрити МАФи із “біленьким, червоненьким”, закрити ларьки з шаурмою.  Наразі створюємо нові паркові зони. Влітку плануємо проводити вечори класичної музики. До 1 червня, сподіваюсь, відкриємо для дітей скейт-парк. Створили цілодобову гарячу лінію мера, приймаємо усі скарги, пропозиції мешканців. Створили муніціпальну варту, оскільки рівень злочинності високий, процвітає наркоманія, наркоторгівля.  Хочу створити муніципальну тренажерну залу, подались на грант. Якщо не отримаємо, створимо за кошти бюджету. Готуємо проєкт по реконструкції стадіону “Кристал”. Плануємо встановити нові трибуни, огорожу. Виграли 15 млн гривен від НЕФКО на нове освітлення у місті.  Дуже хочеться дати молоді альтернативу. Незважаючи на те, яку культуру та духовність їм дала родина, хочеться показати, що є спорт, є саморозвиток і можна досягти будь-чого, є можливості. KV: Яким чином сформована коаліція у міській раді? Як налагоджували співпрацю із депутатами? Чи є проблеми із прийняттям рішень? Наталія Баласинович: У міській раді зібралась команда професіоналів, які не діляться на фракції. Ще коли я була головою райради, казала – єдина наша партія – це Васильківщина. Тоді буде результат роботи. На місцях не має бути політики. Тут просто закатуєш рукава і працюєш. Політика – у Верховній Раді.  Із депутатами ми одна монолітна команда. Ми не формували якісь умовні більшості. Всі зайшли від різних партій, але всіх обирали наші люди з єдиною метою – щоб вони працювали над тим, аби життя ставало якіснішим. Із прийняттям рішень проблем немає. Майже усе приймаємо одноголосно.  Я хочу, щоб Васильків став схожим на Ірпінь, Бучу, Бровари. Щоб тут будувались нові ЖК. Щоб тут з'явились МакДональдси, торгові центри, кінотеатри.  KV: Поліція підозрювала вас в непрямій організації підкупу на виборах голови громади, ви були відповідачем по справі у суді. Звідки взялася ця справа і чи все закінчилося? Наталія Баласинович: Жодного разу я не була відповідачем у суді в таких справах. Все, що відбувалось під час виборів – виключно політична розправа. Хтось із впливових на той час, провладних керівників не міг змиритись із тим, що вибори може чесно виграти молода дівчина самовисуванка. Якщо якісь кримінальні провадження є, то вони явно замовні. Мені цікаво запитати у тих слідчих, які їх відкривали, чи завершені розслідування. На моїй передвиборчій програмі відкрито робили шоу-програму. І зрозуміло, хто був моїм найближчим опонентом. Але я виграла із трьома тисячами голосів, а він отримав півтори. Потрібно вміти достойно програвати.  Коли я набрала повноважень, то першою моєю промовою було – друзі, я вас всіх пробачаю. Ми забуваємо про те, що було на виборах, перегортаємо сторінку і працюємо спільно на благо громади. Було дуже багато бруду, образ, величезна машина дискредитації, аби нівелювати результат виборів, але не вдалось. Конфлікту немає. Є чинна голова, депутати. А весь бруд сам со собі відпадає.  KV: Які амбіції маєте щодо кар'єрного зростання? Наталія Баласинович: Мої плани на найближчі п'ять років – зробити красивою та заможною Васильківську громаду. Сподіваюсь, що до кінця року мені вдасться захистити кандидатську дисертацію на гендерну тему, якою я наразі активно займаюсь, продовжую навчатись в аспірантурі. Я буду робити все, аби люди, які висловили мені величезну довіру, ніколи не розчарувались. І, мабуть, для кожного голови найбільшим результатом якості його роботи, куди б він далі не думав йти, є перевибори та відсоток довіри. І я робитиму все, аби цей відсоток через п’ять років ставав ще більшим.  Звісно, що є мрії, плани, але сьогодні моє життя тут, у Василькові. Так, я амбітна. Хотілось би змінити щось і на загальнодержавному рівні. Але сьогодні я тут.  Читайте: Олексій Момот: “Головою громади бути складніше, ніж мером міста”КиевVласть

Київська ОДА оновила освітні ліцензії комунальним закладам обласної ради. Це – навчальні заклади в Білоцерківському, Бучанському, Фастівському, Бориспільському та Обухівському районах. Ліцензії одержали фахові коледжі, вищі навчальні заклади та ліцеї технічного спрямування. Загалом здобувати майбутню професію школярі Київщини зможуть у 10 профільних школах. Ще 24 ліцензії губернатор схвалив десяти спецзакладам І-ІІІ рівнів акредитації.  Як стало відомо KV, голова Київської ОДА Василь Володін підписав три розпорядження № 469 від 2020 року, №№ 87, 88 від 2021 року щодо впровадження повної загальної середньої освіти на Київщині за новим трирівневим форматом.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Обласні фахові КОДА видала чотири ліцензії у сфері повної загальної середньої освіти (без проходження процедури ліцензування) фаховим коледжам обласної ради. Всі заклади одержали ліцензії за рівнем профільної середньої освіти.  З обсягом 350 учнів навчатиме Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І.С. Нечуя-Левицького у Богуславі Обухівського району (Богуславська ТГ) по вулиці Інтернаціональна, 17. Працює коледж з 1966 року. Спочатку це була філія Ржищівського педучилища. Згодом заклад подолав не один етап реорганізації. У закладі майбутні вчителі мають змогу навчатися за денною та заочною формами навчання за кошти обласного бюджету або кошти фізичних і юридичних осіб. Загалом тут готують вчителів-фахівців за 10 спеціальностями у трьох галузях знань: дошкільної, початкової та середньої освіти, а також за напрямами "Право" та "Соціальна робота". Викладають у коледжі 87 викладачів з вищою фаховою освітою під керівництвом викладач-методиста та директора Станіслава Лисака. Заклад має гуртожиток на 450 місць. У цьому ж районі діє Ржищівський гуманітарний фаховий коледж. Його можливості -  150 осіб. Місце розташування коледжу – Ржищів (Ржищівська громада), вулиця Шевченка, 9. Загалом заклад існує з 1870 року і був заснований при Спасо-Преображенському монастирі як жіноче училище. На початку ХХ століття це була жіноча учительська школа, згодом професійно-педагогічна школа, технікум. У 2004 році рішенням облради було створено Ржищівський гуманітарний коледж. Наразі здобуття у коледжі фахової передвищої освіти здійснюватиметься на основі базової середньої освіти одночасно з виконанням освітньої програми профільної середньої освіти професійного спрямування. Очолює коледж – Сергій Кушнір.  У цій же громаді працює Стрітівський педагогічний фаховий коледж кобзарського мистецтва. Наразі у цьому закладі зможуть вивчати кобзарське мистецтво 50 чоловік. Коледж розташований у селі Стрітівка по вулиці Шевченка, 24. Заклад пройшов довгий шлях реорганізації. А розпочав свою діяльність з 1989 року, коли на базі місцевої 8-річної школи відкрилась школа з поглибленим вивченням музики та кобзарського мистецтва. Ще нещодавно заклад випускав 60 фахівців, щороку кількість охочих тут навчатися зменшується. Готують тут за напрямом “Музичне мистецтво” майбутніх співаків-бандуристів, викладачів бандури та співу, а також диригентів ансамблю (капели) бандуристів. Керує мистецьким освітнім закладом Світлана Колосовська.  У Білоцерківському районі однойменної громади ще 300 осіб здобуватимуть освіту у Білоцерківському гуманітарно-педагогічному фаховому коледжі. Заклад розташований у місті Біла Церква, а саме: вулиця Ярослава Мудрого, 37. Свою діяльність він розпочав як філія Переяслав-Хмельницького педучилища. А з 1986 року працює як самостійний навчальний заклад. Реєстрацію юридичної особи коледж отримав у 2010 році. З квітня 2013 року колектив очолює викладач-методист, відмінник освіти України та кандидат педагогічних наук Валерій Ружицький. За період свого існування заклад підготував понад 5,5 тисяч фахівців.  У коледжі готують молодших спеціалістів, фахових молодших бакалаврів, які зможуть працювати фахівцями мистецької освіти, учителями образотворчого мистецтва та фахівцями соціальної роботи. З вересня 2018 року як окремий структурний підрозділ у закладі працює кафедра педагогіки і психології дошкільної та початкової освіти, яку очолює кандидат психологічних наук і Відмінник освіти України Тетяна Панченко. Нагадаємо, що з 2020 року українські коледжі та технікуми мали розпочати надавати фахову передвищу освіту. Тобто вони готуватимуть фахових молодших бакалаврів і більше не випускатимуть “молодших спеціалістів”. Це передбачено освітньою реформою у законі "Про фахову передвищу освіту", який ВРУ схвалила ще у червні 2019 року. Виші Ще шість ліцензій без проходження процедури ліцензування було надано вищим та технічного спрямування навчальним закладам. Заклади також одержали ліцензії за рівнем профільної середньої освіти.  Білоцерківщина – це освітній район. Тут профільну освіту 300 чоловік можуть одержати у Державному ВНЗ "Білоцерківський механіко-енергетичний технікум". Виш знаходиться за адресою: місто Біла Церква, вулиця Леваневського, 52/4. Це – Білоцерківська тергромада. Свою діяльність заклад розпочав як профтехучилище №19 у 1972 році. У 2007 року технікум увійшов в сотню найкращих професійно-технічних навчальних закладів України. Свій статут до рівня державного ВНЗ заклад підняв у 2010 році і нині працює під керівництвом Миколи Білана. Заклад випускає фахових молодших бакалаврів за шістьма спеціальностями. На відео: ДВНЗ "Білоцерківський механіко-енергетичний технікум" Білоцерківський коледж сервісу та дизайну зможе випускати до 450 здобувачів знань. Коледж розташований у місті по вулиці Шевченка, 91. Історія цього закладу розпочалась у 1959 році з моменту заснування Білоцерківської вечірньої профтехшколи Київського обласного управління промислової кооперації. У вище професійне училище його було реорганізовано у 2014 році. І з 2007 року  є обласним базовим навчальним закладом серед вищих І-ІІ рівнів акредитації. Коледж готує спеціалістів та кваліфікованих робітників за чотирма спеціальностями: дизайн,  інформаційна, бібліотечна та архівна справа, технології легкої промисловості, видавництво і поліграфія. У 2020 році тут випустилося 76 молодших спеціалістів, 153 кваліфікованих робітника. І за весь час підготував понад 20 тис. спеціалістів. Очолює коледж – директор Алла Степура. Надають тут фахову освіту 45 педагогічних працівників. Ще один коледж розташований у Таращанській громаді. Це – Таращанський державний технічний та економіко-правовий коледж, який зможе навчати 275 учнів. Його можна знайти у місті Тараща по вулиці Богдана Хмельницького, 3. Працює коледж  під керівництвом директора Миколи Крамара. А заснований він був у 1920 році, як технікум сільськогосподарського машинобудування. До 1995 року заклад пройшов не один етап реорганізації, і відтоді має статус коледжу. Освіту тут можна одержати як за рахунок державного бюджету, так і за кошти фізичних осіб. А випускають тут фахових молодших бакалаврів та спеціалістів за такими напрямками, як: електроенергетика, право, облік і оподаткування, агроінженерія, менеджмент, право, фінанси, банківська справа та страхування.  У Ржищівській громаді Обухівського району діє два професійних заклади. Це – Ржищівський індустріально-педагогічний технікум по вулиці Шевченка, 93, та Ржищівський будівельний технікум по вулиці Освіти, 1. Педтехнікум може охопити профільним навчанням до 300 осіб, а будтехнікум – всього 100 осіб. Ржищівський фаховий коледж будівництва та економіки є нині державним вищим навчальним закладом. Заклад розпочав свою історію з 1929 року, коли на базі агрошколи і ліквідованого жіночого монастиря створили Ржищівський зоотехнічний технікум. Вступникам цього коледжу, а саме випускникам 9-11 класів, тут пропонують навчатися безкоштовно або за контрактом за напрямами "Економіка" і "Будівництво та цивільна інженерія". Очолює коледж – Іван Різниченко.  Ржищівський будівельний технікум Враховуючи освітній досвід попередніх закладів, то Ржищівський індустріально-педагогічний технікум наймолодший з педагогічних закладів області. Він був утворений в 1997 році на базі професійно-технічного училища № 14 і Ржищівського педучилища. А перейменований в індустріально-педагогічний фаховий коледж у лютому 2020 року. Тут готують під керівництвом директора Андрія Перегонцева випускників за спеціальностями "Професійна освіта. Будівництво та зварювання", "Облік і оподаткування" та "Інженерія програмного забезпечення".  У Бучанському районі Ірпінський державний коледж економіки та права профільну освіту надаватиме для 760 осіб. Заклад у місті Ірпінь (Ірпінська громада) по вулиці Університетська, 31, був заснований у 1997 року на базі Київського філіалу Українського фінансово-економічного інституту. Згодом він став структурним підрозділом Академії ДПС України. Випускники цього коледжу можуть працювати в податкових інспекціях, правоохоронних та фінансових органах, на підприємствах та в організаціях різних форм власності на посадах спеціалістів середньої ланки. Працює цей заклад під керівництвом Відмінника освіти, кандидата педагогічних наук Оксани Пілевич. Обласні спецзаклади Без проходження процедури ліцензування 24 лiцензiї видано закладам комунальної форми власності, а саме – Київської облради. Це – спеціальні навчальні заклади, кожних із яких одержав по дві ліцензії. Сім із них мають І-ІІ ступені, а отже надаватимуть початкову та базову освіти. Решта три ІІ-ІІІ ступенів і тут діти зможуть вже одержати базову та профільну освіти.  В Обухівському районі Васильківська спеціальна школа І-ІІ ступенів одержали ліцензії на початкову та базову освіти обсягом по 70 осіб кожна. Заклад можна знайти у Василькові по вулиці Преображенська, 1. На його офіційному сайті зазначається, що ця школа орієнтована на дітей із важкими порушеннями мовлення, тож є державним навчально-виховним і корекційно-відновлювальним закладом середньої освіти. Викладають тут на державні мові. 39 педагогічних працівників працюють під керівництвом директора з 21-річним педагогічним стажем роботи Людмили Куравської. На території Української громади з таким же обсягом працюватиме і Трипільський навчально-реабілітаційний центр. Він розташований в селі Трипілля по вулиці Корнійчука, 1. Ця школа також має статус  корекційно-відновлювального закладу. У школі проводять заняття з предметно-практичного навчання, лікувальної фізкультури, логопедії, ритміки, соціально-психологічної адаптації та трудової реабілітації. Очолює спецзаклад, де торік навчалося 106 учнів, Тамара Корх. У закладі діють 14 класів: із них 1-4 – 7 класів, 5-9 – 7 класів, а викладають українською. Навчально-виховний процес забезпечують тут 47 педагогів. З відкриття ж школи-інтернату вже минуло 60 років. Трипільський навчально-реабілітаційний центр У Білоцерківському районі в селі Великополовецьке по вулиці Центральна, 65 (Фурсівська ТГ) діє заклад Великополовецька спеціальна школа І-ІІ ступенів. Йому надали ліцензію за початковим рівнем для 48 осіб, базовою ж освітою тут можуть охопити більше учнів – 60 осіб із його загальною потужністю на 150 учнів. На форумі повідомляється, що в закладі проживають і навчаються діти з затримкою психічного розвитку, позбавлені батьківського піклування, діти з неблагополучних, малозабезпечених та неповних сімей від 3 до 16 років. Але нещодавно школа була позбавлена статусу інтерната. Керує цим закладом директор Людмила Меленчук. У Білоцерківському багатопрофільному навчально-реабілітаційному центрі початковою освітою охоплять 45 осіб, стільки ж і базовою середньою. Заклад розташований у Білоцерківському районі за адресою: місто Біла Церкві, бульвар Олександрійський, 90. У цій школі піклуються про дітей з порушеннями слуху І-ІІ ступенів, зору та мовлення, надаючи загальну освіту (1-10-ті класи), соціальну допомогу та реабілітацію. Будівництво самої триповерхової будівлі школи із спальним корпусом датоване ще 1961 роком. Якісну освіту в закладі забезпечують 55 педагогів під керівництвом Ольги Верзун. Білоцерківський багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр Історія наступного закладу також розпочалась у 1961 році, але у місті Тараща однойменної громади по вулиці Білоцерківська, 78. Тоді, ще школа інтернат, Таращанський навчально-реабілітаційний центр відчинив двері для 780 вихованців з усіх куточків  колишнього Радянського Союзу. Сьогодні ж КОДА дозволила надавати центру початкову освіту для 40 та базову – для 70 учнів. Крім середньої освіти, тут надають реабілітаційні послуги та працюють  групи  професійно-технічного  навчання. Навчають 93 викладача – це вчителі-дефектологи, спеціалісти різних категорій, методисти.  У селищі Володарка (Володарська громада) по вулиці Зарічна, 102-В діє Володарська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів-центр реабілітації. Він надаватиме базову освіту 100 школярам та ще сто здобуватимуть профільну освіту. З 1997 року заклад функціонує під керівництвом директора Анатолія Косовського, а працюють у школі 16 вчителів, 10 вихователів та сім медпрацівників. Заклад позиціонує себе як школу повного робочого дня. Тут пропонують ​інформаційно-технологічний профіль, вивчення іноземних мов та STEM-освіту та комфортні умови проживання. Боярська спеціальна школа І-ІІ ступенів зареєстрована у Боярці по вулиці Перша  Піщана, 1, а заснована у 1926 році. Згодом тут діяв будинок для безпритульних сиріт, який у 1965 році передали для облаштування обласної спеціальної  школи-інтернату для слабозорих дітей. Нині це вже Фастівський район. Заклад забезпечуватиме початковою освітою 45 та базовою – 50 осіб. Частина дітей одержує середню освіту, інша, із комбінованими  дефектами, програму допоміжної школи (максимальна наповнюваність класів – 6 учнів) та проходять профілактичне лікування органів зору. Термін здобуття базової освіти складає 10 років. Колектив школи складається із 29 педагогів. У цьому ж районі та вже на території Бишівської громади у селі Мостище по вулиці Квітнева працює Мостищенська спеціальна школа І-ІІ ступенів. Тут одержати початкову освіту зможуть 50 осіб, а базову – 70 осіб. Сам заклад розпочав працювати у 1944 році як дитячий будинок, згодом був реорганізований в допоміжну школу-інтернат.  Нині у закладі проводяться корекційно-відновлювальні заняття з лікувальної фізкультури, розвитку мовлення, ритміки, соціально-побутового орієнтування тощо. Також, як повідомляється на сайті закладу, з  4 по 7 класи учні опановують і по одному профілю професійно-трудового навчання. А саме: швейна та столярна справи, будівельна й сільськогосподарська праця, вивчення української народної вишивки та взуттєвої справи. Викладають – 34 педагоги, очолює – спеціаліст вищої категорії Наталія Василенко.  Мостищенська спеціальна школа І-ІІ ступенів З обсягом по 180 осіб вже базову та профільну освіти надаватиме Фастівський ліцей-інтернат. Він розташований у місті Фастів по вулиці Великоснітинська, 63. Ліцей здійснює підготовку учнів за кількома профілями: фізико-математичним, хіміко-біологічним та інформаційно-технологічним, а навчають тут більше 20 викладачів. А розпочинав свою діяльність ліцей, ще як трудова політехнічна школа-інтернат у 1962 році, згодом санаторна, фізико-математична, з 1991 – як природна-математична школа-інтернат і з 2003 року реорганізовано до ліцею-інтернату.  У Бориспільському районі 110 осіб базовою та 250 осіб профільною освітою охопить Переяслав-Хмельницький ліцей-інтернат "Патріот". Заклад функціонує у місті Переяслав по вулиці Грушевського, 49. Школа була заснована у 1960 році як школа-інтернат. З часом її реорганізували в інтернат з поглибленим вивченням української народної творчості, обласний ліцей мистецтв інтернатного типу, інтернат для дітей-сиріт. У "Патріот" заклад реорганізували ще у 2017 році. Очолює заклад з 2004 року – Василь Козій. Нині у закладі навчається 169 ліцеїстів та працює 30 педагогічних працівників. У ліцеї формують національну свідомість та громадянську позицію, пропагують військово-спортивні роботи тощо. А саме: поглиблено вивчають окремі предмети та одержують профільне навчання з військової справи, фізичного виховання та спортивної підготовки. Нагадаємо, як повідомляла раніше KV, Київська ОДА вже схвалила 272 освітні ліцензії для 111 шкіл та дитсадків в трьох районах Київщини. У місті Ірпінь та суміжних громадах навчатимуть та виховуватимуть дітей у 32 закладах, Броварському районі – 41 школа та дитсадок. Найбільше навчальних закладів у Вишгородському районі – 59. У рамках шкільної реформи вже майже всі школи одержали ліцензії з правом навчати за новою трирівневою системою.  Читайте: Новий формат: школи Київщини долучаються до трирівневої системи освіти Крім того, КОДА надала ще 716 освітніх ліцензій для 196 шкіл та 123 дитсадків Київщини. Загалом ліцензії одержали 23 громади Білоцерківського, Фастівського та Обухівського районів. Так, у Білоцерківській громаді вихованням дітей займатимуться 36 дитсадків, а в 27 школах зможе навчатися понад 26 тисяч школярів. У колишньому Кагарлицькому ж районі охопити навчанням зможуть лише понад 3 тисячі дітей.  Читайте: На Київщини ліцензували діяльність шкіл та дитсадків у 23 тергромадах Також раніше Київська ОДА надала 487 ліцензій для 121 школи та 118 дитсадків у трьох районах Київщини. Так, у дев’яти громадах Бориспільського району діти зможуть одержати дошкільну, середню та профільну освіти у 76 навчальних закладах. В  Обухівському районі нова трирівнева система освіти запрацює у 75 школах та дитсадках, у Бучанському районі – у 100 навчальних закладах. Читайте: 24 громади трьох районів Київщини одержали ліцензії на нову середню освіту Чергові 270 освітніх ліцензій на нову середню освіту 70 школам та 47 дитсадкам. Ліцензії одержали навчальні заклади восьми громад у Бучанському, Фастівському, Броварському та Бориспільському районах.  Читайте: Нова трирівнева система освіти стала досяжною ще для 70 шкіл Київщини Фото: колаж KVКиевVласть

Вони, не вагаючись, стали на захист Батьківщини. У День добровольця в Київському Палаці дітей та юнацтва  відбулася цікава та емоційна медіазустріч із людьми, чий феномен громадянина, патріота й людини важко переоцінити. 14 березня 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Як тільки на Сході України почалися військові дії, патріоти  почали записуватися в добровольчі батальйони – добробати. У воєнному конфлікті на сході нашої країни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість із них перетворилася на військові частини силових структур. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Цього дня до юних журналістів завітали люди, які на власних плечах винесли страшні будні війни. І не просто – винесли, а зуміли не зламатися й допомагати людям, власним  прикладом  і власним життям. “Невидимі воїни” – так часто називали добровольців. Вони першими стали на захист рідної землі, але довгий час на карті бойових дій їх ніби не існувало. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Вихованці й педагоги Інформаційно-творчого агентства  “ЮН-ПРЕС” відкрили захід на емоційній хвилі. Вони щойно повернулися з Міністерства оборони України, де в меморіалі “Зала пам’яті” відбувся щоденний ранковий церемоніал вшанування захисників України, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії на сході України й у миротворчих місіях за кордоном. Кожний удар дзвона – одне ім'я загиблого й один салютний постріл. Меморіальний комплекс “Зала пам’яті” відкрито 14 жовтня 2018 р. на території Міністерства оборони України на вшанування пам’яті військовослужбовців, які загинули за свободу, незалежність і територіальну цілісність України, світовий мир та порядок. Залу спеціально розташовано таким чином, щоб не тільки військовослужбовці, а й пересічні громадяни могли зайти о цій годині на територію меморіалу та віддати шану своїм захисникам. Щоденний поминальний ритуал здійснюється ударами ДЗВОНУ ПАМ’ЯТІ на церемоніальному майданчику із СТЕЛОЮ, в якій вмонтовано уламки снарядів. Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян. В середині Зали пам’яті, на спеціальних подіумах розміщено КНИГИ ПАМ’ЯТІ з іменами загиблих. Структура Книг побудована за принципом календаря: один розворот — один день, де згадуються всі загиблі в цей день за всі роки. Щоранку відкривається нова сторінка календаря й зачитуються імена тих, хто загинув у цей день. Є дні найбільших утрат. Серед них ― 29 серпня ― загинуло 223 воїна, більшість з-під Іловайська. Але є 17 днів за усі ці довгі роки, коли Дзвін мовчить, що означає дні без утрат. Хочеться побажати, аби таких днів ставало все більше…  14 березня 2021 р., Дзвін пам’яті пролунав один раз. У 2014 р. внаслідок збройної агресії РФ загинув старший солдат Гудзовський Марк Сергійович. “Вічна пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!” — цими словами завершується щоденне повідомлення диктора Зали пам’яті на території Міністерства оборони України. Дякуємо за її існування. Щоденні дзвони і постріли влучають у саме серце й не дають забути, що ВІЙНА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ… Для юних журналістів усе побачене й почуте було неочікуваним, як холодний душ: церемонія, інтерв’ю з добровольцями, фотографування на пам’ять. Такі зустрічі для молоді потрібні… А в Палаці на всіх чекав телеміст юних журналістів столиці та школярів і педагогів з різних регіонів України (зокрема Луганської та Донецької областей). Онлайн-учасники мали змогу висловити свої думки й задати питання іншим. Душею зустрічі стали історії з власного життя в умовах війни добровольців: командира роти кіборгів, українського актора й режисера Андрія ШАРАСКІНА, Анатолія ФАТЄЄВА, сапера, який, отримавши тяжке поранення, не втратив жагу до життя; військового капелана Басі ВОЛОДАРСЬКОЇ та активісток ГО “Жіночий ветеранський рух” ветеранки батальйону ім. Кульчицького Ляни КРОМБЕТ, офіцера Національної гвардії України Христини БОЙЧУК, Цікавою та пізнавальною видалася розмова з актором, режисером фільму “Кіборги” та екшн-серіалу “Доброволець” Ахтемом СЕІТАБЛАЄВИМ. В інтерв’ю юнпресівцям режисер розказав про своє розуміння цьогорічної теми Міжнародного фестивалю “Прес-весна на Дніпрових схилах” ― “МедіаКОД моєї країни, світу”. Український актор, режисер і командир роти кіборгів  з позивним “Богема”, Андрій Шараскін за участь у захисті Донецького аеропорту, окрім народного звання "кіборга" і бойових нагород, серед яких –  орден "За мужність" ІІІ ступеня,  отримав ще й іменну зброю від Секретаря РНБО Олександра Турчинова. До війни він ставив вистави у рідному Тернополі, Львові та Франківську, створив власну театральну студію, знімався в кіносеріалах, був  власником рекламної компанії та "Національного бюро креативу".  Далі були Майдан і фронт. У червні 2015 року командир бойової роти ДУК “Правий сектор” “Богема” зрозумів, що про це треба писати. Він разом з однодумцями почав писати сценарій про сучасну історію України, яка твориться на їхніх очах. Їхні записи й думки лягли в основу фільму Ахтема Сеітаблаєва  “Кіборги”, в якому Андрій разом зі своїми бойовими побратимами не лише  були  консультантами фільму, а й зіграли в ньому  одну з головних ролей – народного депутата. Нині Андрій Шараскін – народний депутат  Верховної Ради України від фракції “Голос”. Анатолій Фатєєв  пішов воювати добровольцем у 51-й рік. Служив сапером у одних із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці . Підірвавшись на міні, він втратив обидві ноги, але не втратив запалу до життя. В госпіталі, де повертали до життя пораненого бійця,  швидко звикли: там де Анатолій, там завжди жарти, сміх і гарний настрій. Незважаючи ні на що, попри біль і страшне поранення – втрату обох ніг, Анатолій не скиглив і не скаржився, а навпаки, сам підтримував інших поранених. А зараз він сам підтримує поранених бійців у військовому шпиталі, їздить на скутері, піднімається на Говерлу і, навіть готується  стрибати з парашутом. А ще – займається громадською діяльністю. 19-річна Ляна Кромбет до війни працювала у контакт-центрі “Ощадбанку”. На війну пішла прямо з Майдану. Старший стрілець батальйону  імені Героя України генерала Сергія Кульчицького. “Що смерть близько, вперше в житті я відчула у лютому 2014-го. Щойно вийшла з Будинку профспілок, як він почав горіти. Повз мене носили поранених, бачила, як із вікон вистрибували люди. Це було своєрідне бойове хрещення. А далі — війна”, – розповідає дівчина. Однак, щоб узяти зброю до рук, мусила постійно доводити, що може захищати країну нарівні з чоловіками: “Я сказала їм, що це мій конституційний обов’язок — захищати свою державу. Що маю тризуб на грудях і мені буде щеміти, якщо далі сидітиму вдома під час війни”, — згадує військова. Майже 600 військових капеланів пройшли АТО й ООС і зараз де особливо потрібна допомога – на фронті. Капелани є особливими служителями, бо мають на війні під час обстрілів, кровопролиття, страху, зневіри бути поруч із тими, хто боронить наші життя, підтримувати їхній дух, захищати під час страхіть війни людські чесноти. Військовий капелан духовного управління УЄЦ Бася Володарська розповіла, що стало поштовхом до того, що вона, лікар і професійний фотограф, пішла на війну й зброєю обрала слово. Жінка-капелан – це жінка-священник на фронті. Служити таким чином можливо лише в протестантських церквах і то не в усіх конфесіях. Тому жінки,  які бажають присвятити себе цій справі, об’єдналися в організацію “Духовне управління вільних церков”, якою керує  старший військовий капелан Любов Володарська (на фронте її називають Бася, так як записано в свідоцтві про народження). Бася розповідала, що за час війни вони обїздили всю прифронтову лінію, неодноразово були й на “нулі”:  “На фронті дуже багато  жінок. Їм легше відкритися капелану-жінці, ніж чоловікові. Намагаємося підтримувати контакти після завершення місії. Мені дуже часто телефонують і жінки, й чоловіки-військові. Бійці, повернувшись з  АТО, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Війна дуже багато змінює в людині, якщо не повністю людину. Ніжній і тендітній жінці, офіцеру Національної гвардії України Христині Бойчук, вдалося виграти грант на 100 тисяч грн. на реалізацію свого авторського, менторського проєкту #ТІЩОЗМОГЛИ.  У планах амбітної Христини Бойчук вже є ідеї щодо розвитку соціального проєкту для молодих сімей офіцерів-гвардійців. Він, поділилася дівчина, про взаємовідносини, дозвілля та побудову щасливих та перспективних сімей. Христинав запевняє, що  головне – подолати бар’єр стереотипу, коли хтось має виключно готувати їжу на кухні, а хтось – захищати Україну. Український актор і режисер, заслужений артист АР Крим, ведучий військово-патріотичного ток-шоу “Хоробрі серця” на телеканалі 1+1 Ахтем Сеітаблаєв, серед фільмографії  якого  художній фільм за сценарієм Наталії Ворожбит “Кіборги. Герої не вмирають” про оборону Донецького аеропорту під час війни на Донбасі та український екшн мінісеріал режисера “Доброволець” про добровольців АТО, які повернулися з фронту й намагаються адаптуватися до мирного життя, розповів про зйомки фільмів, про життя окупованого Криму: “50 відсотків нашого народу загинуло під час депортації: переважно це діти, люди старшого віку і жінки. За тою самою радянською статистикою 90 відсотків кримськотатарських чоловіків, доросліших 16 років у той час були на фронті, у складі Червоної армії. Поки чоловіків не було вдома, радянська влада знищувала їхні родини”, – каже актор, - “Я часто зустрічаюся зі студентами, і в мене є такий експеримент. Я пропоную молодим людям сказати свою першу емоцію, коли ті чують слово “сарай”. Зазвичай, дев’ять з десяти кажуть: “якась незрозуміла будівля у дворі, де тримають якісь інструменти”. А потім кажу, що з мови моєї мами це перекладається як “палац”. А якщо я скажу слово “хохол”? Більшість скаже: “Так нас називають москалі, коли хочуть принизити”. А потім дуже дивуються, коли я кажу, що з мови моєї мами “хохол” перекладається як “син неба”. Кому потрібно було змінювати сенси цих слів? Відповідь не просто очевидна, вона волає про себе”. Востаннє Ахтем був у Криму в лютому 2014 року. Бачив окупацію півострова на власні очі: “Добре пам’ятаю це відчуття безпорадності, страху за своїх рідних, злості від нерозуміння, що і як можна зробити, але впевненості, що щось робити необхідно. Не вперше за короткий час кримських татар позбавили можливості мирно жити на своїй землі. Та вони вже мають досвід повернення додому і вірять, що це лише справа часу і зусиль”. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Директор Київського Палацу дітей та юнацтва Оксана ДОБРОВОЛЬСЬКА привітала учасників заходу  і подарувала на згадку оригінальні сувеніри. З емоцій почали, емоціями завершили: не можливо було втримати емоції під час перегляду відеотрейлерів і тизерів до фільмів, присвячених добровольцям, а також фільмів,  а також один із 5 фільмів циклу про жінок, які загинули на війні. Пам'ять загиблих добровольців вшанували хвилиною мовчання. ТАКИХ ЗУСТРІЧЕЙ БАГАТО НЕ БУВАЄ! КиевVласть