четверг, 13 мая 2021 г.

Один камінь, одне життя – 80 каменів спотикання для Києва

Один камінь, одне життя – 80 каменів спотикання для Києва

Дослідження юних журналістів гуртків “Краєзнавча журналістика” та “Репортери ІТА “ЮН-ПРЕС” під керівництвом викладача Наталії Іванівни Плохотнюк про вшанування пам’яті  жертв Бабиного Яру.

Організатори проєкту “Один камінь, одне життя – 80 каменів спотикання для Києва” дякують вихованцям ІТА “ЮН-ПРЕС”  за зібрані та надіслані біографії жертв Бабиного Яру,  зокрема Раїси Майстренко, та її мами Цилі Ковкіної

Після їхнього розгляду істориками-консультантами проекту були  відібрали біографії особистостей, що мають усі потрібні документи та будуть реалізовані у першому етапі.

Зараз черга за отриманням усіх дозволів та документів на встановлення каменів за відповідними локаціями від КМДА. Зараз іде  підготовка до фінальної частини проекту – встановлення каменів.

Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"

Раїса Вадимівна МАЙСТРЕНКО (дівоче прізвище – Лимарєва)

З пекла Бабиного Яру її, трирічну дівчинку, винесла бабуся.

Народилася  в місті Києві 12 вересня 1938 року. Батько, кадровий офіцер Лимарєв Вадим Петрович — українець, мама, Лимарєва Циля Миронівна (Меєрівна) — єврейка.

- Для мене Бабин Яр почався ще до війни, – згадує Раїса Вадимівна, –  Батьки моєї  матері не дозволяли їй виходити заміж за мого батька з двох причин: його неєврейське походження і наявність сина від першого шлюбу. Його перша дружина померла від туберкульозу, коли сину було всього 9 місяців. Через місяць мої батьки одружилися. Жили ми з мамою і  братиком Валентином (від першого шлюбу батька), а також з бабусею та дідусем по батьківській лінії у комуналці на розі Саксаганського та тодішньої Комінтерну. Батько в той час навчався  в Полтавському військовому училищі.  Дідусь, Петро Лимарєв, був знаним пічником – його навіть запрошували ремонтувати кахельну піч до Маріїнського палацу. Бабуся, Тетяна Іванівна, запросто перепливала Дніпро. Потім тато пішов на війну. Мій дідусь,  Лимарєв Петро Олександрович,  народився в Ковелі. З дев'яти років він працював пічником. Це був мудрий чоловік з двома класами церковно-приходської школи. У нього був невеликий зошит, куди він записував замовлення на багато місяців вперед. До війни і після його не раз обирали народним засідателем в Залізничному районі Києва. Бабуся, Лимарева Тетяна Іванівна – друга дружина мого діда. Як і дід, бабуся теж не мала освіти, але це не заважало їй бути інтелігентним, розумним, тактовним людиною, з незвичайно чуйним і добрим серцем. 

Про родину моєї мами я знаю мало. Наші сім'ї не спілкувалися. Знаю тільки, що сім'я була дуже велика і релігійна. Дід, Ковкін Меєр, приїхав зі своїми домочадцями до Києва з єврейського містечка. Жили вони всі на Батиєвій горі. Працював він візником, мав коней і підводи. Мама спілкувалася зі своєю сім'єю, але до нас вони не ходили. І тільки 29 вересня 1941 року, коли мені ледь виповнилося 3 роки, в той фатальний, Судний для євреїв день, до нашого дому на вулиці Саксаганського, 131 під'їхала підвода з численною маминої ріднею на чолі з дідом Меєром. Як виявилося, забрати дочку з онукою.

Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
 

Коли в Києві з'явилися німецькі листівки з наказом про збір євреїв в районі Лук'янівського кладовища, люди сприйняли це як наказ про евакуацію євреїв з міста. Це було логічно, оскільки там проходила залізнична гілка. Дідусь Петро умовив маму не ходити на місце збору, пообіцявши заховати нас. Але приїзд діда Меєра змінив ситуацію. Він повірив, що в листівках йдеться про переїзд євреїв, і переконав маму їхати з усіма. Погодившись з його доводами, мама швидко зібрала речі, документи, фото, цінності, покидали все на підводу, посадила на неї мене з братом. Але в останній момент дідусь Петя забрав брата, сказавши, що привезе його, коли мама влаштується і вишле адресу. А бабуся Таня пішла нас проводжати. За словами бабусі, нас було там 18 – 20 людей, і ніхто не підозрював, чим усе це закінчиться. Наша дорога смерті пролягла по вулиці Саксаганського до єврейського базару (нині пл. Перемоги), потім по Брест-Литовському шосе, по вул. Керосинній до району Лук'янівського кладовища. Люди йшли, їхали на підводах, везли коляски з дітьми, несли хворих і людей похилого віку на ковдрах, носилках. Здавалося, все єврейське горе виплеснулося на вулиці міста.

Ця скорботна колона рухалася дуже повільно, часто зупинялася. На черговій зупинці біля стадіону “Старт”, я чітко пам'ятаю себе, сидячи під стіною серед банок з варенням. Я була маленька, і банки здавалися величезними, з широкими шийками, перев'язаними білими ганчірочками. Потім підвода й  мама кудись зникли. Раптом почався якийсь шум, люди закричали, забігали. Я теж побігла і побачила колону стареньких в білому. Я так і називала їх надалі “білими дідусями”. Вони були в нижній білизні, побиті і закривавлені. Якась жінка обіймала одного з них і плакала. Її відірвали від нього, кричали, обурювалися. Бабуся закричала: “Люди добрі, може бути, вони бачаться востаннє!” Вона схопила мене на руки і далі ми йшли мовчки. Я обвила її шию рученятами, і навіть мамі не вдалося забрати мене. Люди йшли пригнічені і мовчали. Ближче до старого єврейського кладовища, десь на вулиці Керосинній, я стала помічати поліцаїв. А біля самого кладовища (зараз там починається офіцерське кладовище) побачила великі  протитанкові їжаки й оцеплення. Почула перші постріли. Так ми підійшли до того місця, де почали розлучати родини. Тут люди кричали, кидалися в різні боки. Все відбувалося швидко, з людьми не церемонилися: били палицями або прикладами. Жінок і дітей забирали в одну сторону, чоловіків і хлопчиків – в іншу. Здалеку чути було кулеметні черги. Колони людей оточили німці і поліцаї. Уже на Мельникова, дійшовши до оточення, Тетяна Іванівна, нарешті, зрозуміла, що треба рятуватися, почала хреститися і кричати: “Я росіянка!”. У бабусі був з собою паспорт. Вона показувала його і кричала: “Я руська”. Бабуся була темноволоса і схожою на єврейку. До неї підбіг поліцай і крикнув: “Тут усі – жиди”. Він збив її прикладом на землю, цілячись при цьому в мою голову. Але бабуся встигла підставити плече і впала. Підійшов німець запитав: “Юде?” Поліцай відповів: “Каже, руська”. Німець схопив бабусю за воріт, підняв на ноги і жбурнув. Весь цей час я висіла у бабусі на шиї, і тільки дивом приклад не потрапив мені в голову, а розбив бабусі плече. Збожеволівши від болю і страху, не перестаючи хреститися і кричати “Я руська!”, бабуся побігла в натовп. Люди розступалися перед нею, утворюючи коридор, і, пройшовши оточення, вона помчала до цвинтаря. Від нас не відставала дівчинка років дванадцяти. Почалася стрілянина, але нас не переслідували. Ми довго бігли, поки в знемозі  не впали і зачаїлися в кущах серед могил. Дівчинка була з нами. Бабуся обняла нас, тихенько гладила і безперестанку голосила: “Тихіше, тихіше!”. Так ми просиділи до темряви, а потім почали шукати дорогу додому. Бабуся цей район погано знала, і ми довго блукали в темряві то віддаляючись, то наближаючись до місця трагедії. Дівчинка, яка з нами йшла, сказала, що знає, де живуть її родичі і пішла. Лише на світанку ми повернулися додому. Сяк-так добравшись додому, Тетяна Іванівна кілька годин не могла заспокоїти дитину, котра ридала.

 – Напевно відчуває, що маму вбили, – сказала тоді бабуся.

Бабуся розповідала, що три доби не могла зайти зі мною в будинок. Потрапляючи в приміщення, я починала кричати, і їй довелося весь цей час провести зі мною на руках у дворі. Доля нас пощадила, мене врятувала моя бабуся, мачуха мого батька, а всі двадцять чоловік: мама, дідусь Меєр, мамині сестри, їхні діти залишилися навіки в Бабиному Яру. Вічна їм пам'ять.

Під час війни діти рано дорослішають. У моїй голові чітко відклалося, що євреєм бути небезпечно. І ще – нестерпне відчуття голоду і холоду. Коли розбомбили хлібзавод, тісто розтеклося по землі. Люди збирали це тісто, а бабі Фросі, бабусиній сестрі,  яка випадково там опинилася, не було в що його взяти!  Не довго думаючи, вона зняла з себе трико і принесла додому це кисле тісто навпіл із землею. Що за смачний хліб вийшов! Здавалося, в житті не їла нічого смачнішого.

Після подій у Бабиному Яру ми продовжували жити в своїй квартирі на вулиці Саксаганського. Ми займали дві кімнатки, дві інші – дідусева сестра баба Ксенія, її дочка з зятем і трьома дітьми. У наших двох кімнатках, крім нас, жили ще баба Фрося з душевнохворим дідом Якимом. Він залишився живий тому, що в день, коли в Кирилівській лікарні вбили таких хворих, він прийшов додому помитися. Ще з нами жив дев'ятирічний бабусин племінник Люсик і його сестра Галина.

У нашому дворі було два великих будинки, де залишалося багато сусідів, які знали про нашу трагедію і національність моєї мами. Але ніхто не видав. Навпаки. Коли відбувалися облави, хтось із сусідів або двірник попереджали нас, і ми з дідусем бігли в підвал або на горище. Особливо мені запам'ятався підвал. Ми з дідом ховалися серед куп битої цегли і скла. Зазвичай облава в підвал не заходила, вони з порога давали пару черг з автомата або кидали гранату. Чітко пам'ятаю німецькі черевики і дуло автомата, що стріляє в темряву.

Часто ми з бабусею ходили в Дарницю і на Сирець шукати батька серед військовополонених. Несли хліба, цибулину, картоплю. Батька не знаходили, але вдавалося передавати голодним людям за колючим дротом наше убоге частування.

Дорослі, кожен по-своєму, брали участь у нашому виживанні. Баба Фрося шила людям одяг, дідусь клав печі, бабуся ходила в сусідні села міняти речі на продукти. З решти клаптиків баба Фрося шила нам з братом строкату одежину. Коли дорослі йшли, нас з братом закривали в одній кімнаті, а діда Якима – в іншій. Іноді нам доводилося сидіти під замком цілодобово.

Не завжди бабусині пригоди закінчувалися благополучно: на околиці Києва німці й поліцаї забирали те невелике, що вдавалося обміняти. І свято було в будинку, коли з принесеною борошна пеклися прісні коржі на сковороді без жиру. Щоб вони не пристали до сковорідки, їх проколювали виделкою. Потім їх ламали, кришили трохи часнику, заливали окропом. Це був справжній бенкет для наших порожніх шлунків.

Про  облави нас попереджував двірник, він був підпільником. В нашій двохкімнатній квартирі ютилися три “істоти”, яким треба було ховатися від фашистів. Я, полукровка, мій психічнохворий  дід Яким, і… руда голубка, що жила в клітці. Німці боялися голубиної пошти, тому забороняли тримати вдома птахів, винищували їх. Так ми втрьох і ховалися в підвалі під  час облав. Німці в підвал не заходили. Якщо чули якийсь шум, зразу гранату кидали  чи з автомата палили. Більше за все я боялась, щоб дідусь Яким не закричав.

Часто разом з братом Рая вибиралась на київські вулиці. Діти війни гралися на розвалинах, ховаючись від поліцаїв і “фашистів у чорному”. Іноді  німецькі солдати пригощали малюків маковими цукерками. Для них це була одна з небагатьох окупаційних радостей.

В одну з таких прогулянок Рая бачила зв’язаних колючою проволокою полонених матросів Дніпровської флотилії, яких гнали палками в бік Бабиного Яру. Вона запам’ятала, що матроси, котрі й шли в центрі колони, дотягувались руками до мощеної булижниками дороги, виривали пальцями з землі важкі камені й  кидали їх у німців…

- За півроку до звільнення Києва наш район відійшов в заборонену зону. Вночі ми пішли на Солом'янку до бабусиних племінниць, порушуючи комендантську годину. За це ми підлягали розстрілу. Перед очима у мене на все життя залишилася ця скорботна процесія. Ніч, дуже темно. Попереду баба Фрося тягне діда Якима. Їй допомагає братик. Ми дуже боялися, щоб дід Яким не закричав. Дідусь везе візок з пожитками, бабуся підштовхує його ззаду, а я чіпляюся за бабусин поділ. Бабусині племінниці Потапови, Анна, Олімпіада, Тамара і маленький син тітки Липи Валерій, жили в двох крихітних кімнатках, які були для них і кухнею, і їдальнею, і спальнею, і ванною. Вони взяли нас до себе. Спали ми всі на підлозі, а день проводили поза домом. У трьох одноповерхових старих будиночках тіснилося з десяток сімей з численною дітворою. У дворі  стояло кілька сарайчиків і один на всіх туалет, що примикає задньою стінкою до невеликої гірки. Ось в цю щілину я й забиралася, коли відбувалися облави, або випадково заходили німці й поліцаї. Я дуже боялася великих, чорних павуків в цій щілини, але один страх перемагав інший.

Напередодні приходу наших військ німці виганяли всіх жителів з Києва. Вони хотіли залишити за собою мертве місто. У той день ми сиділи в коридорі на валізах, чекаючи своєї долі і вирішуючи: “Йти чи не йти?” Відчинилися двері, і в коридор зайшли німці. Високий офіцер щось обурено кричав. Перекладач стукав кулаком по столу, теж голосно говорив: “Ось так, в одні двері вийдете, в інші зайдете, але з Києва не йдіть. Завтра тут будуть наші ”. Офіцер поплескав його по плечу: “Гут, гут”.

В ту ж ніч ми повернулися додому на вул. Саксаганського. Тут вже зібралося багато сусідів. Двірник Петро Іванович закрив ворота на величезний висячий замок. Дорослі були радісно збуджені й одночасно налякані. Вони зібралися в одній кімнаті, а нас, дітей, посадили на ліжко в коридорі. Але нам не сиділося. Ми стрибали на пружинній сітці, верещали, раділи. Ніхто не помічав вибухів і стрілянини за воротами. У ворота безперервно стукали, але двірник заборонив підходити до них. Лише на світанку настала тиша. Хтось крикнув: “Наші!” Ми кинулися на вулицю. Біля воріт в напівпідвалі були навалені трупи напівроздягнених німців. Перед будинком зупинився радянський танк. Танкіст, що стояв у люку, був без шолома. Він витирав піт з обличчя і питав, як проїхати на Сталінку. Люди обліпили танк, мацали його руками, тяглися до танкіста. Бабуся стояла і плакала. Вона тримала мене на руках, загорнувши в хустку. Танкіст простягнув до нас руки, і бабуся подала мене йому. Він дбайливо мене взяв і, притиснувши до колючої щоки, поцілував. Так закінчилася для нас окупація. Але не закінчилося моє голодне і холодне дитинство. Дідусь постійно хворів. Це відбивалося на бюджеті, тому що дідусь був єдиним нашим годувальником.

Батько до 1945 року значився зниклим без вести. Він був поранений в груди в 1942 році на підступах до Сталінграда і весь цей час лікувався десь в госпіталях Росії. Не знаючи, що мама загинула, він одружився з медсестрою, яка його доглядала. Дізнавшись, що мами немає в живих, батько привіз нову дружину до Києва, де вона народила дівчинку. Вони з нами не жили. У них було троє своїх дітей, а я з братом виховувалася у бабусі і дідуся.

Моє дитинство, з іграшками, хорошою одягом та їжею, закінчилося з приходом війни. Інше моє життя було у вічній нужді. Коли бабуся повела мене в перший клас, нас відправили назад, оскільки я виглядала чотирирічною дитиною. Відморожені під час війни руки були вічно червоні і викликали огиду у моїх більш забезпечених ровесниць. Я була завжди голодною. Навіть виходячи заміж, я мала лише шкільну форму і плаття з випускного балу, яке мені пошила баба Фрося.

Бабуся Таня після війни похрестила мене і суворо заборонила говорити про те, що я наполовину єврейка, й про те, що я бачила біля Бабиного Яру: "Нікому не кажи, що твоя мама єврейка!", -  каже Раїса Вадимівна. – Я ж була світленька, русява, і очки  світлі.  Навіть  і не скажеш, що "юде". Боялись тільки, аби ніхто не доніс. Відкрилась я лише своєму чоловіку Валентину, коли дізналась, що він маленьким хлопчиком дивився з вікна своєї кімнати, як євреїв вели на розстріл. Разом з ним я не раз ходила вулицями, де пролягла київська “дорога смерті”. І кожного разу в моїй свідомості спливали страшні картини того часу. Лише в 1991 році я наважилась внести ім’я своєї мами, Цилі Меєровни, в Книгу пам’яті жертв Бабиного Яру, після чого моя бабуся стала Праведницею світу. Завдяки їй і дідусю я зосталась жива.

Мабуть, я язичниця, вірю в добро, в порятунок і … в щасливий білет. Коли мій Валентин зробив  мені пропозицію, ми сиділи на трамвайній зупинці. Я тоді сказала: “Ось прийде зараз трамвай, випаде нам щасливий білет – і  обов’язково одружимося”. Знаєте, а цифри на трамвайному талончику дійсно співпали… Вірте, у кожного є свій щасливий білет.

...Після 10 класів Раїса вирішила стати фрезерувальницею – мама Циля теж колись мала схоже заняття, виточують гирьки у якийсь артілі. Та й заробіток потрібен був. Але про улюблені танці Раїса не забула – записалася до самодіяльного ансамблю БК “Більшовик” під керівництвом балетмейстера Леоніда Калініна. Того самого, котрий керував і танцювальною групою легендарного хору Верьовки. А класичного танцю Раїсу Вадимівну вчила сама прима-балерина Зінаїда Лур'є.

Там Раїса зустріла і свого майбутнього чоловіка. Потім подружжя Майстренків поставлять власні сольні номери, з величезним успіхом об`їдуть з ними весь колишній Радянський Союз і проведуть разом на професійній сцені 22 роки.

Ще 5 років тому хореограф Раїса Майстренко в свої 79  успішно керувала впродовж 33 років народним дитячим ансамблем танцю "Оболонь" в  Центрі дитячої та юнацької  творчості Оболонського  району столиці.  Серед розмаїття хореографічних номерів знаковим є  танець "Бабин Яр. Дитинство" (інша назва – “Менора”), поставлений Раїсою  Майстренко до трагедії 75-річної давнини.

— Номер про Бабин Яр я давно поставила, — розповідає Раїса Майстренко. — А надихнула менора — єврейський семисвічник. Всіх  свої х вихованців вожу в Бабин Яр і розповідаю, що там відбувалося. Я все  життя про це розповідаю. Мабуть, Бог залишив мене в живих, щоб я розповідала людям про Бабин Яр. Щоб це ніколи не повторилося.

Діти у нас теж вийшли “з привітом”,жартує Раїса Вадимівна. – Старший син Олексій працював каскадером на кіностудії Довженка, поки спину не травмував, зараз купили машину, таксує. Дочка Олена – майстер спорту з кінного спорту. Внучка Софія танцює  в ансамблі, мріє стати журналістом.


На фото: Тетяна та Петро Лимарєви – дідусь і бабуся Раїси Майстренко


На фото: Циля Ковкіна – мама Раїси Майстренко, яка загинула в Бабиному Яру


Раїса Майстренко. Фото: Народний художній колектив Ансамбль танцю "Оболонь" / Facebook

Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"

КиевVласть

Олександр Кучер, Наталя Плохотнюк

Теги: биография, юн-пресс, бабин яр, жертвы бабиного яра, раиса майстренко

среда, 12 мая 2021 г.
15:00
Хроники коронавируса в Украине: обновляется
20:45
В четверг, 13 мая, ярмарки пройдут в шести районах Киева (адреса)
20:23
Правоохранители проводят обыски в Департаменте соцполитики КГГА из-за хищений в 13,5 млн гривен при закупке медизделий
20:03
Таможенники изъяли “фонящие” часы в аэропорту “Борисполь”
19:44
Столичная прокуратура проводит обыски у подрядчика строительства Подольского мостового перехода
19:31
Забудова Мінського масиву: Побоювання громадськості та реалії
19:26
“Киевский метрополитен” переведет часть работников на четырехдневную рабочую неделю из-за нехватки средств
19:04
Прокуратура и ГФС подозревают сотрудников КП “Киевгорсвет” в получении денег от подрядчиков
18:41
Стало известно, когда смогут вакцинироваться ждущие прививки по листу ожидания
18:24
“Киевавтодор” заказал проект реконструкции путепровода на пересечении ул. Строителей с Броварским проспектом
18:10
Кабмин внесет в Раду законопроект по борьбе со “скрутками” и уклонением от налогов большого бизнеса
18:03
На Оболони появятся три новых детских садика и школа
18:01
“Мы это проходили во времена Януковича”: Артур Палатный прокомментировал обыски у себя дома
17:46
Нардеп Шуляк требует от Свистунова объяснить почему застраивают участок на перекрестке улиц Львовская и Живописная
17:39
Кадры Кабмина: свежие правительственные назначения
17:21
Следователи ГФС и городской прокуратуры пришли с обысками в офис “Киевавтодора”
Календарь событий