У невеликій двоповерховій будівлі на Оболоні, київські школярі засвоюють ази авіації, керують повітряним судном на тренажерах-симуляторах, встановлюють радіозв’язок, конструюють моделі літаків і ракет, а також готуються до свого першого самостійного стрибка з парашутом. Невелика двоповерхова будівля оточена схожими одна на одну житловими багатоповерхівками. До будівлі тягнеться лабіринт вулиць, які ввечері освітлюються хіба що світлом з вікон тих таки багатоповерхівок. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Слідкуючи за гугл-картою, дослухаючись до порад перехожих, я долаю цей лабіринт – і опиняюсь на порозі невеликого будинку з побіленими стінами та сірими дверима. За ними міг би бути дитячий садок, поліклініка, ЖЕК або паспортний стіл. Але парашут, літаки і ракета, намальовані на блідій дошці, яка висить над входом, натякають на щось інше – щось, що, мабуть, важливіше за поліклініку і навіть ЖЕК. Заходжу всередину – і серед п’ятьох провідників людини у космос, чиї портрети намальовані на стіні навпроти, впізнаю тільки посмішку Юрія Гагаріна. Пізніше я побачу його фото, а також Леоніда Каденюка чи не у кожній кімнаті, майстерні або тренажерній залі Авіаційно-космічного центру Київського Палацу дітей та юнацтва. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Тут, у невеликій двоповерховій будівлі на Оболоні, київські школярі засвоюють ази авіації, керують повітряним судном на тренажерах-симуляторах, встановлюють радіозв’язок, конструюють моделі літаків і ракет, а також готуються до свого першого самостійного стрибка з парашутом. Як проходить навчання в Авіаційно-космічному центрі На заняттях з льотно-штурманської підготовки діти на практиці застосовують шкільні знання з фізики або географії, а також доповнюють їх основами аеродинаміки, метеорології, навігації та радіообміну, вивчають конструкцію літака. При цьому дві третини навчального процесу припадає саме на виконання польотів на авіаційних тренажерах літаків (МІГ-21 та Л-39та ін.), на яких тренуються льотчики-винищувачі. “Наш тренер на моніторі бачить те, що я бачу в кабіні літака, усі прилади. По радіозв’язку інструктор вказує мені на мої помилки, дає підказки”, – описує процес тренування вихованка центру Світлана Падун. А випускниця Юлія Слободянюк, яка другим пілотом літака провела в небі вже тисячу годин, зазначила, що досвід ручного керування, який вона здобула на тренажерах, став їй у нагоді під час польотів на літаку L410, який не обладнано системою автопілоту. Ще один випускник, студент приладобудівного факультету КПІ Кирило Кожемякін згадує: “Мій викладач, полковник авіації у відставці Михайло Лисенко, навчав керувати літаком як у простих умовах, так і в майже нереальних”. Щоліта вихованці центру виїжджають на аеродромні збори у Наливайківу на Київщині, щоб уперше здійнятись у небо на справжньому літаку, звісно, у супроводі інструктора. “Після злету інструктор відпускає штурвал, і літак повністю перебуває у твоєму розпорядженні. Ми робили в небі різні фігури, дуже страшно було летіти перший раз, але вид з літака був дуже красивим”, – розповідає Світлана Падун. Їїї мама Олена не боїться за доньку: “Тут безпека на першому місці. Я впевнена у дітях і в тому, куди вони ідуть”. У курсантів авіаційно-космічного центру також є можливість раз на рік за програмою TheInternational Air Cadet Exchange program злітати по обміну до Британії. Там вони можуть поспілкуватися зі своїми колегами з різних країн, перейняти досвід у тих, хто досяг вершин в авіації, ознайомитись з британськими військово-повітряними силами, подивитися авіашоу. До речі, в рамках цього обміну до авіаційно-космічного центру приїжджав британський принц Майкл Кентський, почесний маршал авіації. У центрі говорять, що він схвально оцінив підготовку вихованців. На своїй хвилі Їм не аплодують пасажири літака після приземлення, але саме вони на рівні з пілотами відповідають за безпечний політ повітряного судна. Радіозв’язок невидимими нитками поєднує пілотів, які керують літаком в небі, та диспетчерів, які спрямовують його, самі перебуваючи на землі. Тут, на найстарішій в Україні дитячій колективній радіостанції на коротких та ультракоротких хвилях, школярів навчають азбуці Морзе, знайомлять із принципом прийому та передачі радіосигналів. “Спочатку вивчаємо цифри, потім – букви. Паралельно з прийомом радіосигналів починаємо вивчати їхню передачу на ключі. Це складна справа, якщо зап’ясток не тренований, дитина неправильно сидить, то вона буде швидко втомлюватись. Ми тренуємось таким чином, що дві групи сидять в різних кімнатах, і одна передає сигнал, інша – його приймає”, – розповідає керівник гуртка радіоелектроніки Володимир Мінаков. Додає, що майбутніх спортсменів помічає на першому занятті під час перевірки слуху. Вихованці гуртка щороку беруть участь та здобувають призові місця у всеукраїнських та міжнародних змаганнях із радіоспорту. Одне з останніх досягнень – перше місце зі швидкісної телеграфії на “Кубку України” в Остері у 2019 році. За словами тренера, перед змаганнями важливо психологічно налаштувати дітей на перемогу, навчити їх відчувати лікоть партнера по команді. Наостанок Володимир Мінаков демонструє передачу радіосигналу. Направду, видається неймовірним вийти в ефір, чути сигнали з різних куточків світу – і врешті отримати зворотню відповідь. Від моделі до планера, від планера до літака В авіаційно-космічному центрі продовжують традицію авіа- та ракетомоделювання. Перші маленькі літачки з паперу та пінопласту п’яти-шестирічні вихованці складають на гуртку з початкового технічного моделювання. Тут же вони створюють і запускають свої перші повітряні змії. За рік-два діти приєднуються до секцій з авіа- і ракетомоделювання. Озброївшись, зокрема, схемами із журналів з уже пожовклими сторінками, учні можуть по шість годин у суботу та неділю працювати над власними проектами у майстерні. В центрі окремо вчать створювати кордові (керуються двома тонкими сталевими тросами, кордами) та радіокеровані моделі літаків. “Займаюсь на гуртку авіамоделювання три роки, і назад мене не тягне. Починав з планера, усього створив п’ять моделей літаків, на одну йде близько півроку. Найскладніше запастись терпінням. Пишаюся усіма своїми роботами, бо з кожною моделлю літака пов’язані якісь спогади”, – розповідає вихованець Дмитро Куриленко. За словами викладача Ігоря Міленіна, щоб запустити авіаційну модель, потрібно одночасно бути столяром, токарем і колористом. “Авіамоделювання дає хорошу базу майбутнім інженерам з обслуговування літаків, операторам безпілотних літальних апаратів, менеджерам з авіації. Пілот – це верхівка айсберга, а все інше – це праця і зусилля багатьох різних спеціалістів”, – зауважує керівник гуртка. Серед його вихованців і чемпіон світу з авіамодельного спорту Ілля Редюк. Три роки тому тут почали відроджувати й ракетомоделювання. Найбільшою витратою для організації гуртка було створення пускового приладу для ракет. А модельні ракетні двигуни, які, за словами керівника гуртка Анатолія Видолоба виготовляють лише дві людини в Україні, дістались “у спадок” за безцінь. Тоді як для створення самого корпусу ракет потрібен лише папір, картон і пвх-матеріал, а ще тканина або спеціальна фольга для рятівного пристрою (парашуту). “Що буде, якщо збудувати велику ракету і запусти її? Я прийшов сюди, щоб дізнатися”, – розповідає дев’ятирічний Женя Паловодін. Відповідь напевне знають його старші колеги, випускники центру, які створили конструкторське бюро NAURocket при Національному авіаційному університеті. У планах гуртка – створити власну спортивну команду, яка в подальшому буде виступати на змаганнях із запуску ракет. Спорт сміливих “Перший був найяскравіший, найбільше запам’ятався. Найстрашніший – другий. Усього в мене було їх сім”, – так описує свої стрибки з парашутом випускник центру, курсант Одеського військового ліцею Євгеній Попов. Протягом одного навчального року вихованці гуртка парашутної підготовки засвоюють всі необхідні знання і навички для того, щоб у свої 15-16 років здійснити самостійний стрибок з парашутом. “Підготовка, відокремлення, розкриття відпрацьовуються спочатку на землі, щоб у повітрі усе зробити правильно. Адже там на парашутиста діють стрес-фактори, зокрема, дефіцит часу”, – розповідає інструктор Микита Роговець. Окрім того, підлітки освоюють укладку парашутних систем, вивчають технічні характеристики парашутів, теорію стрибка, знайомляться з авіаційною медициною, проходять спеціальну та загальну фізичну, а також психологічну підготовку. “Але що вирізняє на аеродромі наших? Вони знають як працює техніка, знають як укладати парашут, вони фізично підготовлені, а тому впевнені у собі”, – відмічає директорка центру та інструкторка з парашутної підготовки Ольга Кулігіна. І справді, навряд чи першопрохідцю, якому подарували сертифікат на стрибок з парашутом, відомо, що під час приземлення навантаження на ноги рівне такому, яке б людина отримала під час стрибка з висоти 1,73 м. Тоді як вихованці гуртка протягом року навчаються правильному приземленню. Хто тримає небо у цьому домі “Потрібно провести кілька занять, побачити зацікавлені очі дітей, які тебе слухають, і все – ти звідси не підеш”, – стверджує викладач льотно-штурманської підготовки, військовий льотчик у відставці Олександр Ковальчук. Тут кожен інструктор без сумніву є фанатом своєї справи, неважливо, чи має за плечима кілька десятків років досвіду, чи ще навчається в університеті. Валерій Кремко, який наразі пояснює підліткам як виготовляти моделі літаків, почав свій шлях авіамоделіста у цьому ж гуртку у 1967 році. “Моя справа для мене, як наркотик, хочеш, не хочеш, а в тебе є потреба нею займатись – так, наче тебе хтось штовхає до цього”, – ділиться викладач. Його колега Ігор Міленін каже, що коли працює з молоддю, то сам ніби стає молодшим. У роботі для нього найголовніше – привити учням любов до техніки. “Для мене авіація – все!”, – лаконічно переконує інструктор з льотно-штурманської підготовки Григорій Чорний. Аналогічно на запитання “Що для вас значить ваша робота?” відповідає директорка центру Ольга Кулігіна: “Аеродром та авіаційно-космічний центр – це те, чим ми живемо”. Так само і деякі з випускників повертаються в АКЦ, щоб передавати знання іншим. “Я сам навчався за тією програмою, за якою зараз вчу інших, – каже інструктор з парашутної підготовки Микита Роговець. – Хочу далі розвиватись як парашутист і педагог, привносити нове у свою справу та виховувати професіоналів”.  Де в Україні зможуть втілити свої амбіції дівчата й хлопці з Авіаційно-космічного центру Одна з кращих випускниць Юлія Слободянюк кілька років тому закінчила Кременчуцький льотний коледж та окремі курси в Кіровоградській державній льотній академії. Потім дівчина півроку літала другим пілотом на літаку чеського виробництва L410 в Демократичній Республіці Конго, зараз — в Україні на Boeing 737-800 NG авіакомпанії SkyUp. Колега Юлії і по АКЦ, і по авіакомпанії, випускник Кіровоградської державної льотної академії Вадим Дорохов працює спеціалістом по системі якості, а саме пильнує за тим, щоб усі процедури операційної діяльності авіакомпанії виконувались льотним і наземним персоналом  відповідно до національних та міжнародних вимог.  Випускник Кирило Кожемякін розповідає, що підрядні компанії Boeing відкривають, зокрема, при українських авіаційних університетах філіали, де студенти можуть здобувати практичний досвід, розробляти проекти. Ще один колишній вихованець АКЦ, студент Київського політехнічного інституту спеціальності “Авіаційна та ракетно-космічна техніка” Олексій Падун долучився в університеті до проекту із розробки супутників. Хлопець також протягом одного семестру навчався в Америці. Відмічає, що закордоном серед студентів переважає дуже висока зацікавленість у навчанні: “Вони горять авіацією і більшість з них бере участь в проектах, будуєбезпілотники, ракети”. А в українських студентів є шанс отримати фінансування для своїх бізнес-ідей під час участі у конкурсі стартапів SikorskyChallenge. Інший популярний конкурс серед студентів авіаційних спеціальностей – “Авіатор” – дозволяє його переможцям відвідати авіакосмічні салони Фарнборов Англії або ЛеБуржеу Франції. Випускники АКЦ не один раз перемагали у ньому. Разом з тим, викладачів турбує майбутнє технічної творчості в Україні. Так, основа матеріально-технічної бази центру не оновлювалась суттєво з 90-х років. Хоча колектив центру власними силами модернізує те, що є. Також реформа децентралізації, яка принесла Україні чимало позитивних змін, водночас поставила під загрозу існування гуртків технічного моделювання в регіонах. Адже тепер самоврядування громади на власний розсуд вирішує вигідно чи ні йому утримувати на своїй території такий гурток. На прикладі авіаційно-космічного центру КПДЮ можна з упевненістю сказати, що такі заклади стають другим домом як для вихованців, так і для викладачів. Щодня їх тягне повертатись сюди майже так само, як пілотів після приземлення — у небо. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Анастасія Карпенко КиевVласть

Володимира Зеленського 45% людей називають головним політичним діячем минулого року, а головною подією в Україні торік стали вибори.  Про це KV стало відомо за результатами соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Підсумки року: люди та події Згідно цих результатів, політиком 2019 року однозначно визнано Володимира Зеленського — його назвали у відкритому питанні 45,9% населення. Далі йдуть: Петро Порошенко (7,5%, минулого року — 16%), Юлія Тимошенко (3,3%, торік — 12%), Дмитро Разумков (2,8%), Юрій Бойко (2,7%, торік — 4,4%), Віктор Медведчук (1,9%). 23,6% громадян не назвали жодної кандидатури (у 2018 р. — 25,3%). Головною політичною подією 2019 року в Україні, беззаперечно, було визнано вибори — парламентські та президентські (цю подію назвали 57,8% громадян, з них 59,8 — позитивною). Також респонденти зазначили звільнення полонених (8,1%), нормандська зустріч (5,2%), отримання Томосу (2,3%), розведення військ на Донбасі (2%), впровадження ринку землі (1,9%). Жодної події не змогли назвати 16,2% (минулого року — 12%). Головною політичною подією 2019 року в світі було названо нормандську зустріч (23,2%). Одразу за нею імпічмент Трампа (5,6%), війна в Сирії (2,1%), Брекзит (1,6%), протести “жовтих жилетів” у Франції (1,6%). Жодної події не змогли назвати 50,5%. Довіра Позитивний баланс рейтингу довіри, тобто, перевагу довіри над недовірою, мають лише два політики — Володимир Зеленський (довіряють 62%, не довіряють 31%, баланс довіри-недовіри +31%) та Дмитро Разумков (довіряють 48%, не довіряють 38%, баланс довіри-недовіри +10%).  Ще переважає довіра до громадського діяча Олега Сенцова (довіряють 41%, не довіряють 36%, баланс +5%).  А найгірший баланс довіри-недовіри мають:  Петро Порошенко (-66%) Віктор Медведчук (-61%) Віталій Кличко (-55%) Арсен Аваков (-54%) Юлія Тимошенко (-54%) Юрій Бойко (-47%) Анатолій Шарій (-41%).  Далі за рівнем негативного балансу йдуть Андрій Портнов (-37%), Андрій Богдан (-33%), Давід Арахамія (-33%), Святослав Вакарчук (-27%), Олексій Гончарук (-16%). Серед соціальних інституцій найбільшу довіру громадян мають: Збройні сили України (71% довіри, 22% недовіри, баланс довіри-недовіри становить +48%) церква (довіряють 65%, не довіряють 25%, баланс довіри +40%) волонтерські організації (довіряють 64%, не довіряють 26%, баланс довіри +39%). Позитивний баланс довіри також мають:  державна служба з надзвичайних ситуацій (+33%) Президент України (+32%) державна прикордонна служба (+28%) Національна гвардія України (+31%) Державна прикордонна служба (+28%) добровольчі батальйони (+25%) громадські організації (+16%) ЗМІ України (+15%) Омбудсмен (+11%).  Майже ділиться довіра і недовіра до таких інституцій, як Національна поліція (45% довіряють і 45% не довіряють), патрульна поліція (45%, 44%), Служба безпеки України (42%, 45%).  Найбільш негативно українці ставляться до ЗМІ Росії (довіряють 7%, не довіряють 82%, баланс довіри-недовіри становить -75%).  Серед українських інституцій громадяни найбільше не довіряють судовій системі (баланс довіри-недовіри -62%), а також: політичним партіям (-54%) місцевим судам (-53%) комерційним банкам (-51%) прокуратурі (-50%) державному апарату, чиновникам (-51%) Верховному суду (-42%) Антикорупційному суду (-42%) Національному Агентству з запобігання корупції (-40%) Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (-40%) Національному антикорупційному бюро України (-36%) Конституційному суду України (-36%).  Переважає недовіра також у ставленні до профспілок (-29%), Національного банку України (-29%), Верховної Ради (-17%), уряду (-13%), західних ЗМІ (-6%). Вважають, що нинішня влада краща за попередню, 42,7% українців, 12,6% мають протилежну позицію, а на думку 34,3%, нинішня влада нічим не відрізняється від попередньої. Рух країни Переважна більшість громадян (44,2%) вважає, що Україна прямує в правильному напрямку, у зворотньому переконані 35,8%, а ще 20% своєї думки не визначили. Наприкінці 2018 року навпаки, абсолютна більшість (69,7%) вважала напрям руху країни неправильним і лише 18,1% — правильним (12,2% не визначилися).  Останній раз переконання у правильності напряму України переважало в громадській думці після президентських виборів у червні 2005 року (тоді 42,6% вважали напрям руху країни правильним, 30,6% — неправильним), але вже в листопаді 2005 р. думка громадян змінилася на протилежну: 59,1% вважали прямування країни неправильним і лише 18,3% — правильним. Найбільш негативні зміни у 2019 році, на думку населення, сталися у рівні цін та тарифів (тут погіршення зазначили 60,9% населення, у 2018 — 84,6%), охороні здоров’я (45,7%), соціальному захисті (43,5%).  Поліпшення ситуації громадяни відмітили лише у трьох сферах: обороноздатності країни (30,6% позначили зміни на краще, 14,5% — зміни на гірше і ще 43,8% — відсутність змін) міжнародному іміджі України (30,8% — зміни на краще, 20,9% — зміни на гірше і 37,5% — відсутність змін) міжнаціональних стосунках (18,8% — зміни на краще, 14,6% — зміни на гірше і 54,4% — відсутність змін).  У решті оцінюваних сфер переважають відповіді “не змінилося”, проте в балансі відповідей щодо змін на краще чи на гірше переважає негатив, хоча й істотно менший, ніж у 2018 році:  пенсійне забезпечення (-24,5%, було -48%) впевненість громадян у завтрашньому дні (-23%, було -61%) рівень добробуту родини (-22,6%, було -52%) ситуація із злочинністю (-21,6%, було -46%) оплата праці (-20,9%, було -51%) рівень стабільності (-20,4%, було -63%) економічне становище України (-17,8%, було -61%) рівень демократії (-4,8%, було -30%) дотримання законності державними службовцями (-13%, було -36%) освіта (-12,1%, було -25%) дотримання прав і свобод громадян (-7,9%, було -31%) становище російськомовного населення (-6,5%, було -23%) ставлення громадян до влади (-5,4%, було -61%) ставлення влади до громадян (-6,1%, було -54%) становище україномовного населення (-2,9%, було -12%) становище етнічних та релігійних меншин (-2,7%, було -18%). Зміни та перспективи Загалом ситуація в країні у 2019 році, на думку 29%, змінилася на гірше, на думку 14% — на краще, а більшість — 47% — вважає, що ситуація не змінилася. Наприкінці 2018 року оцінки були значно гіршими: 67% вважали, що ситуація змінилася на гірше, 5% — на краще і 22% — що не змінилася. Загалом громадяни оцінили економічне становище країни у 2019 році в 2,46 бала за 5-бальною шкалою, а рівень добробуту власної родини — в 2,75 бала. 27,8% населення певні, що Україна здатна здолати труднощі у найближчі кілька років, проте більшість — 50% — вважають, що це відбудеться у більш віддаленій перспективі. А от у принциповій нездатності України здолати труднощі переконані лише 11,2% населення. Громадяни не надто вірять у швидкі зміни: лише 18,1% вважають, що у найближчі 3 місяці економічне становище країни зміниться на краще, і стільки ж — 18% — сподіваються, що у цей час зміниться на краще рівень добробуту їхньої родини.  Водночас і в різке, протягом трьох місяців, погіршення економічного становища країни та їхньої власної родини громадини не вірять (відповідно, 17,3% і 16,1%). Більшість вважає, що за цей час становище істотно не зміниться — ані в країні (50,9%), ані в родині (52,5%). А от в найближчі 2–3 роки економічна ситуація, на думку українців, може змінитися на краще — і в країні (38,3%), і в родині (37,9%). Вважають, що ситуація зміниться на гірше: 13,5% — щодо країни і 12% — щодо родини. А 18,2% переконані, що економічно нічого не зміниться в країні і 21,8% — у родині. Щоправда, значна частина не спромоглася щось спрогнозувати — ані щодо країни (30%), ані щодо родини (28,2%). Більшість громадян (50,8%) сподіваються, що у наступному році кращого буде більше, ніж гіршого. Впевнені у тому, що наступний рік буде обов’язково кращим 20,3%, а от передбачають, що наступний рік буде гіршим за минулий лише 15,9%. Водночас у своїх передбаченнях щодо наступного, 2020 року, громадяни впевнені лише щодо стабільності гривні (51,9% вважають, що це відбудеться, і 35,6% — що ні) та зростання інвестицій в Україні (відбудеться — 46,5%, ні — 32,9%).  А найбільш імовірно, що не відбудеться, на думку українців:  зменшення корупції (вважають це імовірним 30,1%, ні — 59,3%); покарання корупціонерів (імовірно — 31,2%, ні — 57,5%); встановлення справедливого правосуддя (імовірно — 29,9%, ні — 56,3%); зниження рівня злочинності (імовірно — 32,3%, ні — 53,4%); зниження тарифів (імовірно — 31,2%, ні — 57,7%).  А найменш імовірним громадяни вважають у наступному році зміну влади:  дострокові вибори Президента (імовірно — 15%, ні — 70%) дострокові вибори Верховної Ради (імовірно — 18%, ні — 64%) зміна уряду (імовірно — 22%, ні — 58%).  Щодо деяких можливих змін думки українців діляться: встановлення миру на Донбасі вважають імовірним 42%, ні — 46%; економічне зростання — відповідно 45% і 45%, зростання добробуту людей — 40% і 48%, поліпшення умов для бізнесу — 38% і 37%. Читайте: Коррупция – одна из главных проблем Украины и одновременно особенность украинского менталитета – результаты соцопроса Очікування і побоювання Найближчим часом, на думку 16% громадян, у їхніх містах можливі масові виступи протесту (3% у цьому впевнені і ще 13 припускають таку імовірність). Вважають таку перспективу малоймовірною 40% і ще 34% певні, що таких виступів не буде. Особисто готові брати участь у таких мітингах та демонстраціях 16% (4% — обов’язково і ще 13 — скоріше за все), а 71% — ні. Майже такі самі результати були й наприкінці 2018 року. Припускають, що протягом 2020 року може виникнути Майдан-3, 21,1% громадян, 65,9% вважають, що цього не буде. Останніми роками громадська думка щодо вибору зовнішньополітичних орієнтацій стабільна. У грудні 2014 року 57% обирали орієнтацію на вступ до ЄС і 16% — на Митний союз, у грудні 2015 року — відповідно, 56% і 13%, у грудні 2016 року — 58% і 11%, у грудні 2017 року — 59% і 11%, у грудні 2018 року — 59% і 12,5%. А у грудні 2019-го — 64,2% обирають вступ до ЄС і 12,7% — до Митного Союзу.  Проте також стабільно у зовнішньополітичних орієнтаціях громадян існують відмінності між регіонами: згідно з даними опитування, в грудні 2019 року, Західний регіон майже абсолютно орієнтований на ЄС (90% проти 3%), Центральний регіон теж має виражену проєвропейську орієнтацію (70% проти 8%).  Дещо з “меншим рахунком” переважає проєвропейська орієнтація і в Південному регіоні (44% проти 23%) та Східному (42% проти 23%). Причому і на Півдні, і на Сході значна частина населення зі своїми орієнтаціями не визначилася (відповідно, 33% і 34%). Більшість населення вважає, що найкращим варіантом гарантування безпеки для України був би вступ до НАТО — так вважає 51% громадян (46% у 2018 р., 38,5% у 2017 р.), і ще 1,5% сподіваються на військовий союз із США. Позаблоковий статус обстоюють 26% (24% у 2018 р.), а підтримка військового союзу з Росією та іншими країнами СНД становить 5,5% (7% у 2018 р.).  Проте у цьому питанні існують істотні регіональні відмінності: членство в НАТО підтримують у Західному (80%) та Центральному (54%) регіонах, а от у Південному (41%) та Східному (42%) регіонах віддають перевагу нейтральному статусу України. Більше того, у Східному регіоні 14% вважають найкращим варіантом гарантування безпеки України військовий союз з Росією та іншими країнами СНД, щоправда, торік тут таких було 20%. Новорічні свята Абсолютна більшість українців (86%) полюбляє новорічні свята, по-різному буває у 9% і не люблять ці свята лише 5%. У більшості громадян сподівання на наступний рік доволі оптимістичні: 21% впевнений, що наступний рік обов’язково буде кращим, ніж нинішній, ще 61% на це сподівається, 8% передбачають, що гіршого буде більше, і лише 1% впевнений, що наступний рік буде гірший. Більшість українців, як і минулого року, має намір святкувати Різдво 7 січня наступного року – 67% (у 2017 р. — 76%, у 2018 р. — 69%), ще 21% (у 2018 р. — 17%) святкуватимуть обидва рази — і 25 грудня, і 7 січня, і лише 4% (4% й у 2018 р.) відповіли, що святкуватимуть лише 25 грудня. Не святкуватимуть Різдво взагалі 6% (8% торік). Загалом 61% українців у 2019 році були дуже або переважно щасливі, так само, як і 2018 року (60%). Найбільше “щасливчиків” виявилося у Західному регіоні — 72%, але й в усіх інших “щасливчики” переважали: у Центральному регіоні — 58%, Південному — 65%, Східному — 55%. Новорічну ніч більшість українців (67%) проведуть удома, в колі сім’ї, ще 16,5% — в гостях у друзів чи родичів, 3% — у громадському закладі чи на публічному святкуванні, 0,5% — “у колі” Інтернету, 2% — на самоті перед телевізором, 1% — у цікавій подорожі по Україні, 1% — за кордоном, 3% не святкуватимуть, а просто підуть спати, і ще 6% не вирішили, що їм робити. Середня сума, яку українці готові витратити на новорічний стіл, становить 1390 грн. Це дещо менше, ніж минулого року (1752 грн). Водночас 23% опитаних (як і торік) відповіли, що у них на новорічний стіл немає грошей. У заочному “змаганні” — кого б люди хотіли бачити у ролі роздавача подарунків, переміг традиційний Дід Мороз — 28% (стільки ж минулого року), за Святого Миколая “проголосували” 17% (12% — у 2018 р.) і ще менше — за Санта Клауса (1%, у 2018 р. — 3,5%). Водночас 31% відповіли, що для них не має значення, хто роздаватиме подарунки. Щодо подарунків, то, як і торік, найбільше українці в Новому році хотіли б отримати здоров’я (49%), мир у країні (40%), лад у сім’ї, розуміння близьких (29%), гроші (24%), хорошу роботу (16%), успіхи дітей (12%). А взагалі не чекає жодних подарунків у Новому році лише 1% населення. Майбутнє Основними почуттям людей, коли вони думають про майбутнє України, є надія (56%), оптимізм (38%) та тривога (26%). Порівняно з минулим 2018 роком істотно зріс оптимізм (на 10%) і, відповідно, дещо зменшилася тривога (на 7%).  Надія та оптимізм переважають в усіх регіонах України, оптимізм — особливо на Заході (45%), а надія — на Півдні (67%). Абсолютна більшість населення України вважає себе насамперед громадянами України (75%, у 2018 р. — 67,5%), регіональна ідентифікація переважає у 16% (2018 р. — 18%).  Загальнонаціональна ідентифікація переважає в усіх регіонах України: у Центральному регіоні загальнонаціональна ідентифікація — 78%, регіональна — 14%, у Західному — відповідно, 76% і 17%, Південному — 84% і 12%, Східному — 66% і 18%. У Східному регіоні ще вираженою є ідентифікація з відчуттям себе громадянином колишнього Радянського Союзу (7%). Загальнонаціональне дослідження проведено соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва з 13 по 18 грудня 2019 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2017 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%. Для порівняння наводяться дані опитувань, проведених у різні роки Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва з Центром Разумкова та Київським міжнародним інститутом соціології. За даними аналітичної системи YouСontrol, громадська організація “ГО “Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова” (*) зареєстрована 18 серпня 1994 року. Її керівником є Анатолій Васильович Рачок. За даними аналітичної системи YouСontrol, благодійна організація (БО) “Благодійний фонд” Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва” (**) заснована 4 вересня 2000 року. Його керівником є Ірина Еріківна Бекешкіна. Читайте: Украинцы винят Януковича и Порошенко за сложную ситуацию в Украине – результаты соцопроса * ГО “Український центр економічних і політичних досліджень цм. Олександра Разумкова” (код ЄДРПОУ: 20063407) ** “Благодійна організація Благодійний фонд "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" (Код ЄДРПОУ: 20062078)КиевVласть

Кияни потребують не чергових “договірняків” та зміни “смотрящих”, а обраної ними та підконтрольної їм влади, зрозумілої програми сталого розвитку, забезпечення гідного і спокійного їхнього життя. Прикро, але наше місто сьогодні нагадує корабель без руля й вітрил, що дрейфує за течією, яка невідомо куди його винесе, без капітана, який знав би куди нас вести, і без необхідних навігаційних карт. А ще Сенека указував: коли людина не знає, до якої пристані вона тримає шлях, — для неї жоден вітер не буде попутним. Натомість що ми бачимо? На Хрещатику, 36 стурбовані лише тим, як втримати в своїх руках владу в місті, а на Печерських пагорбах, як її взяти. І навколо цього й ідуть маневри з обох боків. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Хтось думає при цьому про Київ? Що з ним буде далі? Ні. Вирішуються якісь тактичні питання, стратегії на майбутнє немає. Ось новий радник міського голови взявся за вирішення деяких проблемних питань. Похвально. Він виділив найгостріші, на його погляд, і пообіцяв навести лад на цих напрямках. Підхід не новий, я до цього вже давно закликав столичних керманичів. Це класика ефективного менеджменту. І ми так само робили в 1993-1995 рр. Тоді, в умовах економічної розрухи, і розвалу господарства, на першому етапі ми визначили чотири головні завдання — продукти, транспорт, будівництво житла, соціальна підтримка незаможних, — зосередивши на них головні зусилля. Завдяки цьому нам вдалося витягнути місто з кризи, поставити його на рейки нормального розвитку. Але при цьому дбали й про перспективу. Затвердили програму на багато років наперед. У ній, по суті, була викладена сучасна ідеологія й стратегія розвитку столиці. І чимало з неї спрацювало й потім. Завжди треба не розпорошувати кошти, тим більше, якщо їх недостатньо, а визначати пріоритети для їхнього використання, сфокусувавши на них всі зусилля. Тоді й буде результат. Але й не забувати про майбутнє. І зараз добре, якщо вдасться досягти зрушень хоча б у тому, що визначено, як найактуальніше на поточний момент. Ось тільки навіщо нам понад 6 тис. чиновників адміністрацій в місті, якщо вони самостійно не змогли прийти до такого елементарного розуміння необхідності сконцентруватися на найпекучішому, і покликали на допомогу кризового менеджера? Дарма хліб їдять? Проте, будемо відвертими, все це є нічим іншим, як гасінням пожежі. Бо заявлена мета на 10% зменшити вуличний трафік, розібратися з незаконними забудовами тощо — це, звісна річ, добре. Але ми так долатимемо лише наслідки, а не причини хвороби. Бо сьогодні маємо справу з відлунням недолугої упродовж років містобудівної “політики”, неконтрольованої хаотичної забудови і т.д. Тож треба дивитися на першопричини, а не займатись черговим кроєнням обчикриженої свитки. І якщо в планах є, як артикулюється, розібратися й з генпланом (і міський голова обіцяв презентувати новий Генеральний план столиці в середині грудня цього року), то виникає природне запитання, про який план йдеться? Для лише міста? Чи разом з деякими прилеглими населеними пунктами? (що й закладається в недолугий проект Черновецького-Попова, що нині з модифікаціями й просувається). Чи зі столичною областю загалом? Може й з іншими областями, що географічно й економічно тяжіють до Києва й продукують значну маятникову трудову міграцію в бік столиці, і які і складають ту саму фактичну агломерацію, що і є, власне, Великим Києвом? І доки ми не вирішимо це загальне питання, ми постійно, як вчив класик, будемо на нього натикатися, розв’язуючи перманентні локальні кризи, що на нас очікують. А тут куди кинь — усе клин. Починаючи з середини 1996 року, міська влада по-хижацьки, маніакально забудовувала Київ комерційним житлом та численними офісами та ТРЦ, відкинувши існуючий раніше комплексний підхід, турбуючись лише про те, як “злупити” більший прибуток з кожного клаптика київської землі. На розвиток транспортної соціальної, транспортної, комунальної інфраструктури ніхто не звертав уваги, про баланси й геть забули. Широкомасштабну автомобілізацію проспали. Фізичний знос комунальних мереж випереджав їхнє мізерне оновлення. У купі це все призвело до неконтрольованих і некерованих процесів, перетворення нашого міста в кам’яні джунглі й доведення його до кризового стану, що складає вже реальну загрозу для його майбутнього. Столичні керманичі, а “завдяки” їм і місто, безнадійно відстали від часу, сучасних соціально-економічних реалій, тенденцій розвитку світових мегаполісів. Тому потрібно дивитися в корінь проблеми. А вона полягає у відсутності державного погляду на перспективи розвитку своєї столиці і неспроможності міської влади запропонувати своє бачення (агломерація як громадська організація в урізаному її варіанті — це профанація), як подолати той інфраструктурний колапс, в який ми вже, як попереджалось, непомітно в’їхали. Зростаюче навантаження Київ уже на здатний витримувати. Ми наближаємось до визначення Віктором Гюго Парижу 1862 року — “город, предместьем которого является вся Франция”. Уже 7 місяців у нас нова влада. За цей час багато чого наприймали, наобговорювали. Але на столицю часу не знайшлося. Хіба що прем’єр зібрав нараду з приводу незаконної надбудови на будинку на Майдані. Ну не “царська” це справа. Є багато чого, що дійсно вартувало би розгляду на вищому рівні по Києву. Ну й кілька мільярдів у нас вирішили забрати. Про проект закону про столицю я мову не веду. В тому вигляді, як проголосовано у першому читанні, він просто шкідливий, і його можна лише переписати заново. Показово, що в нещодавньому Указі глави держави “Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави” столиця не згадана взагалі. А держава багато в чому винна в тому, що наше місто зараз опинилася в такому стані. У нас вже 23 роки по суті президентське правління — усі реальні важелі управління в руках у призначеного з Банкової голови КМДА. Вона відповідальна за той потік людей з регіонів до Києва “на ловлю счастья и чинов”, оскільки на місцях вони не мають можливості працевлаштування, самореалізації, найменших умов для життя та задоволення своїх культурних та соціальних потреб. Вона самоусунулась від вирішення питань будівництва метро. Не виділяє субвенції на виконання столичних функцій, перекладаючи на плечі киян створення комфорту для армії чиновників. І т.д. і т.п. Споживацький підхід у наявності. Ніхто не проявив жодного інтересу до моїх численних пропозицій про ухвалення спеціального закону за прикладом Франції, де його ініціював Саркозі, про Київську агломерацію. Тому питання стану справ в столиці — загальнодержавної ваги. Що має бути вирішено державою? Потрібно по-новому подивитися на планування просторового розвитку всієї території столичної агломерації, координацію правових та економічних взаємовідносин відповідних громад і адмінтеродиниць, розв’язання наявних спільних проблем, що виходять за межі існуючих їхніх кордонів. Мірилом території, на яку має розповсюджуватися таке планування і координація має бути плече маятникової міграції в бік Києва, що сягає зараз не лише Київської, а й щонайменш ще й Чернігівської, Черкаської та Житомирської областей, тобто, окресленої межами де-факто існуючого спільного “ринку робочої сили”, що рухається щодня в межах столичного регіону. На рівні держави через закон і створення координаційних структур та залучення ресурсів відповідних територій, держави, бізнесу та іноземних інвестицій, необхідно на першому етапі зосередитись на таких ключових позиціях: — розвиток транспортної інфраструктури, кільцевих та діаметральних (хордових) ліній, що пронизували би в різних напрямках Київську агломерацію за прикладом деяких інших країн; — створення нових робочих місць та “точок росту” (найперше в вузлових пунктах тієї транспортної мережі, про яку йшла мова вище) ближче до місць проживання тих, хто зараз складає ту саме загрозливу трудову міграцію до столиці; — формування на місцях в межах агломерації достатньої мережі соціальних, медичних та культурних закладів; — інтенсифікацію будівництва та також доступного житла. І це не якісь там фантазії, а те, що практично робиться в інших країнах. Може настав уже таки час для стратегічної наради на тему, як нам облаштувати столицю? Леонід Косаківський, Київський міський голова, голова Київради, голова міської державної адміністрації в 1993 – 1998 рр.

Які правові перспективи ринку землі? Поняття земельних відносин охоплює широке коло питань економічного, виробничого та правового характеру. Зміну і розвиток земельних відносин необхідно пов’язувати зі зміною і розвитком форм власності на землю. Під ринком розуміємо систему правових, організаційних та економічних відносин, які встановлюються у процесі товарного обороту земельних ділянок на основі визначення ринкової вартості цих ділянок. 13 листопада цього року  240 депутатів (більшість із фракції "Слуга народу")  прийняли у першому читанні Закон № 2178-10 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення”, який визначає в Україні умови ринку сільськогосподарської землі. З-поміж 11 законопроектів депутати обрали розроблений профільним аграрним комітетом.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Історія питання Земельний кодекс України був ухвалений у 2001 році. Він закріпив гарантії права власності на землю, водночас із цим була введена тимчасова заборона на відчуження земель сільгосппризначення. Українцям заборонили продавати, дарувати, або будь-яким іншим способом передавати у власність земельні паї, окрім спадкування та викупу для державних та громадських потреб. На той час це пояснювали тим, що незабаром підготують усю законодавчу базу для успішного запровадження ринку землі. Через декілька місяців депутати ухвалили новий Земельний кодекс України, який не лише продовжив заборону до 2005 року, а й розширив її коло. Саме ці обмеження і стали називати “мораторієм на купівлю та продаж земель сільськогосподарського призначення”. Введення мораторію пояснювали, як тимчасовий захід для успішного запуску ринку землі. Однак, законодавчу базу так і не змінили, а землевласники досі відчувають на собі обмеження. Відтоді Верховна Рада лише регулярно пролонгувала мораторій на продаж землі. Остання пролонгація відбулася наприкінці 2018 року. Тоді ж на захист прав власності українців став Європейський суд з прав людини, зобов’язавши уряд країни скасувати мораторій. Незважаючи на це, наприкінці 2018-го заборону продовжили до 1 січня 2020 року. Питання зрушилося з мертвої точки лише у жовтні цього року, коли президент України Володимир Зеленський доручив  уряду та парламенту розробити та ухвалити до 1 грудня закони про відкриття ринку землі. З того часу на розгляд було подано 10 законопроектів та лише один з них отримав підтримку депутатів. Міжнародні фінансові партнери України, експерти з земельних питань та уряд вважають, що за час дії мораторію в Україні склався тіньовий ринок землі, де активно впроваджувалися корупційні схеми, а відсутність конкуренції призвела до падіння орендної плати. Мовою статистики Статистика нормативного регулювання земельних відносин в Україні мало того, що застаріла, вона ще й досить неповна. Чи не найбільшою проблемою залишається неузгодженість даних Державного земельного кадастру та Державного реєстру прав на нерухоме майно. На сьогодні в Україні понад 60 млн га землі. Із них 42,7 млн га, а це майже 70% — земля сільськогосподарського призначення. Близько 40% с/г землі в Україні — чорноземи. Мораторій на купівлю-продаж землі накладено на понад 41 млн га — за винятком тих, що виділені для ведення підсобного та особистого селянського господарства, садівництва і городництва. Із них більше 31 млн га — земля, яка знаходиться у приватній власності, 28 млн га якої — приватні паї. У державній та комунальній власності знаходиться трішки більше 10 млн га, і це із врахуванням Криму та окупованих територій. Якщо взяти до уваги, що за 2018 рік із державної до комунальної власності було передано 1,5 млн га, то зрозуміло, що на ринок держава зможе виставити не більше 9 млн га землі. З мораторієм на продаж приватних земель більш-менш зрозуміло, а от що відбувається із державною землею — таємниця за сімома печатками. Цілком зрозуміло, що частину передали в комунальну власність, а скільки землі залишилося — достеменно невідомо нікому. За статистичними даними, кількість землевласників та землекористувачів в Україні перевищує 25 млн. Власників же земельних паїв на сьогодні близько 7 мільйонів. Тобто відкриття ринку землі напряму стосуватиметься одного з шести українців. При цьому самі власники обробляють менше третини землі. Ті, хто обробляє орендовану землю, отримують її переважно від приватних власників — 56%. Землі, орендовані у держави, дають ще 8% обробки. І приблизно стільки ж — 7% землі – не обробляється взагалі. Хто зможе купувати землю? Відповідно до законопроекту придбати землю зможуть звичайні українці та підприємці, а також законопроектом коло власників пропонується розширили до держави, територіальних громад та підприємств (ТОВ, ПАТ тощо). Отже, проєкт закону передбачає купівлю землі: 1) громадянам України; 2) юридичним особам України, створеним за законодавством України; 3) територіальним громадам; 4) державі. Українська земля для іноземців: “зась” чи “будь ласка”? Іноземцям та особам без громадянства також нададуть право власності на землю, однак лише у спадок та на один рік, протягом якого її необхідно передати комусь іншому. Хоча пригадую слова президента Зеленського, який обіцяв, що "китайці, араби та інопланетяни" не стануть власниками української землі. Напередодні голосування у спеціальному зверненні Володимир Зеленський заявив, що між першим і другим читанням до законопроєкту внесуть зміни. Згідно з ними, "право продавати і купувати землю матимуть лише українські громадяни та українські компанії, засновані виключно українськими громадянами". "Іноземці і компанії, які мають серед засновників іноземців, отримають право купувати українські земельні ділянки тільки у випадку, якщо на це буде дана згода народу України на всеукраїнському референдумі", – заявив президент. Саме на цьому – спочатку референдум, а потім – ухвалення законопроєкту – наполягали і представники низки фракцій, які не голосували за нього. Поки що в тексті прийнятого у першому читанні проекту йдеться про те, що іноземці можуть лише успадковувати землю і за рік зобов'язані її продати: "Можуть набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення в порядку спадкування за законом, але зобов'язані здійснити їх відчуження протягом одного року з дня набуття права власності". Але є і цілий абзац змін до Перехідних положень Земельного кодексу, що знову присвячений іноземцям та іноземним юридичним особам. В ньому йдеться про те, що до 2024 року вони не зможуть купувати землю сільгосппризначення в Україні, незалежно від того, чи продає її держава або приватна особа. Проте є і винятки. Вони стосуються тих "іноземців", які працюють в Україні не менше трьох років. Аграрні підприємства, власниками чи кінцевими бенефіціаріями яких є іноземці та які працюють в Україні понад 3 роки і орендують землю, після того, як закон набуде чинності, зможуть цю землю купити. При цьому, як нинішні орендарі, вони, згідно із цим же законом, матимуть переважне право на купівлю землі. Обмеження на продаж “в одні руки” Депутати пропонують застосувати обмеження для продажу землі “в одні руки”, зокрема: 35% — в межах однієї об’єднаної територіальної громади; 8% — в межах однієї області або Автономної Республіки Крим; 0,5% земель сільськогосподарського призначення України. Тож, “в одні руки” можна буде купити трішки більше як 200 тис. га землі. Досвід інших країн Уніфікованої моделі регулювання земельних відносин не існує, оскільки кожна країна щодо цього є унікальною. Приміром, політика Польщі щодо регулювання ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення спрямована на розвиток сімейних ферм. Таке положення закріплене у ст. 23 Конституції Польщі, за якою основою аграрного устрою цієї держави є сімейне господарство (сімейні ферми). Для здійснення контролю за переходом прав власності та інших майнових прав щодо державного майна, зокрема земель сільськогосподарського призначення, у Польщі було створено Агентство сільськогосподарської нерухомості (Agencja Nieruchomosci Rolnych). Після вступу Польщі до ЄС (2004 р.) було запроваджено мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення іноземцям строком на 12 років. Після завершення цього періоду було прийнято поправки до закону Польщі “Про формування системи сільського господарства”. Нині законодавство Польщі не містить прямої заборони на придбання земель сільськогосподарського призначення іноземцями, але наявні у законодавстві вимоги до покупців-іноземців роблять такі угоди надто обтяжливими і складними. Державне регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення Німеччини відбувається через спеціалізовану державну установу Агентство з управління і реалізації земель (Bodenverwertungs-undverwaltungs GmbH — BVVG). Основна мета діяльності агентства полягає в управлінні ринковим обігом земель сільськогосподарського призначення державної власності. У Німеччині не існує регламентованих вимог до покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення, у тому числі й іноземців, проте відповідно до законодавства вони повинні отримати дозвіл від місцевих органів влади за місцем розташування земельної ділянки. Політика Франції щодо регулювання ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення спрямована на розвиток фермерства. В країні було створено Агентство з управління земельними ресурсами та розвитку сільських територій (Societe d’amenagement foncier et d’etablissement rural — SAFER), на яке покладено три основні завдання: підвищення ефективності сільського господарства та підтримки молодих фермерів, захист навколишнього природного середовища, ландшафтів і природних ресурсів, підтримка та розвиток сільської економіки. SAFER — товариство з обмеженою відповідальністю, є неприбутковою організацією, що підпорядковується міністерству сільського господарства та міністерству фінансів Франції. Купівля земель сільськогосподарського призначення іноземцями у Франції не заборонена. Однак у разі, якщо ціна земельної ділянки перевищує 38 млн євро або предметом договору купівлі є виноградники, необхідно отримати дозвіл від SAFER. Регулювання ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення у Франції має більш жорсткий характер, ніж у Польщі чи Німеччині, що зумовлено значно ширшими повноваженнями і можливостями товариства SAFER. Незважаючи на існування різних моделей державного управління в Польщі, Німеччині та Франції, регулювання ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення в цих країнах має спільні риси та спрямовується на захист національного товаровиробника. Крім того, досліджувані країни мають досить високий рівень бюджетної підтримки аграріїв, що робить їх більш конкурентними і на внутрішньому, і на зовнішніх ринках. Зокрема, у Німеччині пряма бюджетна підтримка становить 346 євро/га, підтримка розвитку територій — 82 євро/га. Сукупний обсяг підтримки фермерів у Німеччині становить 428 євро/га, у Франції — 357 євро/га, у Польщі — 317 євро/га. Практично усі країни, які пройшли етап становлення ринкового обігу земель, мали довгострокові цілеспрямовані програми, які, крім іншого, передбачають надання пільгових кредитів на придбання земель місцевим фермерам. Так, у Польщі кредит на придбання земель можна отримати на 15 років під 2% річних, у Латвії — на 20 років під 3%. Відсоткова ставка по кредитах у Німеччині становить 3% річних.  Стає очевидним, що українські фермери ведуть свою господарську діяльність у нерівних економічних умовах з їхніми західними конкурентами, що у перспективі, при поспішному запровадженні ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, може негативно позначитися на результатах їх господарювання.  Соціологічні опитування Як показують  соціологічні опитування, більшість українців не підтримують купівлю-продаж землі. Залежно від того, як сформульоване запитання — про скасування мораторію, продаж землі чи права розпоряджатися землею, як власністю, — негативно ставляться до цього майже 73%. Позитивно до продажу землі ставляться не більше третини українців. Аналізуючи запропонований законопроект вже можна побачити нові майбутні схеми, за допомогою яких ринок землі буде повністю відкрито для іноземців. Чи будуть ці зміни позитивними для України – покаже час. Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро "Титикало та партнери", заслужений юрист України, депутат Київської обласної радиКиевVласть

 Ламаються списи навколо права КМДА, як пропонується, зупиняти і оскаржувати рішення органів самоврядування. Узагалі-то це європейська практика. Інститут представника держави на території з такими, зокрема, повноваженнями є в більшості європейських країн (у французькій Конституції те, що зветься префектом, визначено, як представник Держави, що представляє в територіальних колективах Республіки кожного з членів Уряду, і він є відповідальним за національні інтереси, адміністративний нагляд і дотримання закону). А для Києва, беручи до уваги земельний й майновий дерибан останні 23 роки, це — дійсно нагальне питання. Але не обов’язково тут озиратися лише на закордон. У нас у цьому є й свій досвід і практика. Мало хто, із тих, хто старше, пам’ятає, а молодші взагалі не знають, що свої “префекти” у нас уже були на початку 90-х. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Тоді ця посада називалася Представник Президента України. Він мав доволі серйозні повноваження — десь близькі до тих, що були у префектів у Франції в період їхньої могутності до децентралізації там влади у 80-х минулого століття та передачі багатьох повноважень на рівень муніципалітетів, департаментів та регіонів, — був такий собі “міні-президент” в регіоні. У руках Представника Президента у нас була уся виконавча влада на місцях. Він координував діяльність “силовиків”, терорганів міністерств, видавав обов’язкові для всіх без винятку розпорядження. Стежив за додержанням законів. Мав право вимагати припинення, а в разі необхідності, — зупиняти дії усіх посадових осіб, що не відповідали закону. Міг звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, які суперечать законодавству, і зупиняти дію оскаржуваних ним актів до прийняття рішення судом (частина 1 статті 9 Закону “Про Представника Президента України” від 5 березня 1992 року № 2167-XII, підписаного Леонідом Кравчуком). А для Києва його контрольні та нормотворчі можливості були підсилені Указом Президента України “Про деякі заходи для забезпечення виконання містом Києвом функцій столиці України” від 18 березня 1994 року. Цей Указ, підготовлений міською владою, став по суті першим актом законодавства про столицю, що започаткував процес законодавчого оформлення та становлення Києва як столиці України. У ньому, в контексті теми цього посту, було, зокрема, установлено, що розпорядження Представника Президента України у місті Києві щодо життєзабезпечення міста і охорони громадського порядку є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, які знаходяться на території міста Києва, незалежно від форм власності та підпорядкування. А міській державній адміністрації дозволялось, приміром, розробляти і затверджувати за погодженням з Міністерством України у справах будівництва і архітектури нормативи планування і забудови міста Києва; установлювати порядок утримання та експлуатації житлового фонду, інженерних споруд, благоустрою територій, обов'язковий для підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. І такі нормативні документи нами були ухвалені. Тобто в руках у Представника Президента була гостра зброя. Але це не означало, що варто махати шашкою направо й наліво. Я у той час, коли обіймав цю посаду (1993-1994 рр. — до моменту скасування цього інститут влади, який виконав свою роль в стабілізації ситуації на місцях, цементуванні й побудові молодої державі, і проведення влітку 1994 прямих виборів голів рад на всіх рівнях, які очолили утворювані радами виконавчі комітети, що перебрали на себе владу на місцях), намагався діяти виважено і застосовувати надані мені такі широкі повноваження пропорційно обставинам. Так, щодо Київради я лише один раз використав граничну норму, і зупинив її рішення із зверненням до суду. А справа була така. Треба уточнити, що після тривалого періоду напружених стосунків між міською радою й держадміністрацією, що склалися до мене, від перших днів мого перебування на посаді ми установили і надалі підтримували нормальні стосунки з Київрадою, депутатом якої я був, та її головою — Василем Павловичем Нестеренком. Цей факт відзначила навіть опозиційна до мене газета “Вечірній Київ” в травні 1993 року, яка у звіті про нашу з ним у них зустріч надрукувала: “Із зміною лідера настав кінець “холодній війні”, що її вело колишнє керівництво адміністрації з Радою. Леонід Косаківський з перших хвилин призначення своїми діями та висловлюваннями повів суто коректну політику щодо КР і започаткував спільну роботу, як цього вимагає закон”. Не все було безхмарним, але, загалом, удавалось утримувати ці контакти в такому робочому стані, який не заважав справі. Лише одна гостра проблема виникла, коли Київрада 14 грудня 1993 року своїм рішенням несподівано наділила власний фонд комунального майна невластивими йому функціями, порушивши низку чинних законів. Схвалене радою положення про фонд суперечило єдиній системі органів приватизації, яка була затверджена указом Президента. Рішення було прийняте за моєї відсутності — я саме знаходився у Китаї, де підписував угоду про партнерство з Пекіном. У складі делегації був і керівник фонду комунального майна А. Назарчук, який, за його словами, також не знав про таке рішення. Усе “провернув” його заступник В. Артеменко. Прихильники конфронтаційної лінії у відносинах ради й адміністрації не спали, чекали свого часу. Проект згаданого документа готували потайки, без необхідних погоджень. Скориставшись моїм від’їздом, терміново внесли у зал і нишком проголосували. Фонд одразу після цього швидко видав чимало наказів, що виходили за межі навіть тієї компетенції, якою його незаконно наділила рада. А деякі накази цієї установи могли призвести до розбазарювання нежитлового фонду міста: за ними стояли інтереси цілком конкретних осіб. Дуже їм кортіло з користю для себе поторгувати київським майном. Незбагненно, але лише в 50 тисяч карбованців на місяць, що було менше за тогочасними цінами вартості двох пачок цигарок, була “щедро” оцінена фондом місячна оренда приміщення площею 300 кв. м в самісінькому центрі міста для однієї з комерційних структур. Тоді як мінімальна місячна плата за подібне приміщення складала 1 млн 700 тис. крб. А один будинок, де тулилося чимало управлінських контор, і жили люди, віддали якомусь акціонерному товариству разом… з мешканцями! І такі випадки були непоодинокими. Почалося відверте розтягування міської нерухомості, неприхований грабунок. Дізнавшись про це одразу після приземлення в Борисполі, я доручив юристам глибоко проаналізувати цю проблему. Незабаром висновки мені поклали на стіл. Протиправність дій депутатів не викликала сумнівів. Переговорами владнати справу не вдалось, про добровільний перегляд рішення ніхто і слухати не хотів. Ситуація могла вийти з-під контролю. Довелося, спираючись на свої повноваження, проявити характер. “ЛЕОНИД КОСАКОВСКИЙ ПРИОСТАНОВИЛ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ СТОЛИЧНОГО ФОНДА КОММУНАЛЬНОГО ИМУЩЕСТВА И ПОДАЕТ В СУД НА КИЕВСОВЕТ” — величезними літерами на першій шпальті подали новину 18 березня 1994 року “Киевские ведомости”. СКАНДАЛ! А далі — текст: “Леонид Косаковский, президентский представитель в столице, известный своей выдержкой, осмотрительностью, на днях издал жутко радикальное распоряжение. Он взял, да приостановил действие решения Киевсовета № 38 о Фонде коммунального имущества Киева. Наложено вето и на некоторые приказы этого учреждения” (скан даного номера в додатку). Перший і останній раз я скористався цим своїм законним правом, відповідними повноваженнями, і не тільки зупинив дію названих рішень, а й одразу подав позов у суд на предмет їх скасування. Незабаром Феміда, підтримавши нашу позицію, відмінила вищезгадані рішення депутатів. Інцидент був вичерпаний. “Прихватизаторам” дали відсіч. Першу спробу “дерибану” ми зупинили. Але після зміни керівництва КМДА в 1996 році ті самі особи його при підтримці нових очільників адміністрації таки запустили. А тоді все повернули в законне русло. Випробування на міцність і вміння тримати удар я і моя адміністрація успішно пройшли, після цього вже ні в кого не виникало бажання так гратися і запускати руку у міську кишеню. І в подальшому (до виборів 1994 року) рада й адміністрація прагнули працювати в рамках своїх повноважень, не намагаючись грати на чужому полі. Спільно розв’язували проблеми, що забезпечували розвиток столиці Працювали узгоджувальні механізми, десь депутати, райони, підприємства і організації реагували просто на попередження, ніхто не наважувався перетинати “червоні лінії”. Ми поставили себе так, що з нами рахувалися. А, щоб не було ні в кого спокуси, 11 січня 1994 року я підписав розпорядження “Про оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності міста”, яким запроваджено прозорі механізми прийняття рішень із цього питання. Передача в оренду нежитлових приміщень надалі здійснювалася тільки після відкритого колективного розгляду пропозицій на спеціально утвореній комісії (за участю і депутатів), а нежитлових будинків — за конкурсом. А 2 вересня 1993 року вперше в Україні відбувся аукціон по продажу комунального майна міста. Пізніше — в 1995 році — пройшов перший земельний аукціон. Не забуваймо також, що на той час був чинним загальний нагляд прокуратури. Вона нам теж допомагала своїми приписами тримати відповідний порядок. У тій же Франції, я десь прочитав, із загального масиву кількох мільйонів актів органів самоврядування, що контролюються префектами, оскаржується приблизно лише 0,1% з них. Більше працює превенція. Тож не треба так лякатися цього механізму. Інша справа, що він сьогодні має бути не в тому вигляді, як пропонується в тих законопроектах, котрі подані від владної фракції. Я за більш “м’який варіант”. Зараз уже часи інші, ніж не початку 90-х. Надзичайні повноваження голови КМДА вже не виправдані. У наших “префектів”, — а вони необхідні, бо і прокуратура без загального нагляду вже не помічник, в Києві це КМДА, Конституцією ж вона поки не скасована, і має чимось займатися, — повинні залишитися винятково функції нагляду за дотриманням законів, і акти потрібно їй дозволити опротестовувати лише з цих позицій, а не з питань доцільності. Усе інше, виконавчі функції, координаційні тощо необхідно прибрати.  Леонід Косаківський Київський міський голова, голова Київради, голова міської державної адміністрації в 1993 – 1998 рр.КиевVласть

Сміх - це унікальний та безкоштовний додаток до традиційних ліків. Про цілющість сміху відомо ще здавна. Першим лікувальними властивостями сміху зацікавився американський невролог Уільям Фрай. Він довів, що від сміху в крові збільшується кількість антитіл, які підвищують опірність організму до хвороб. Гелотологія – наука, яка вивчає вплив сміху на людський організм. Її засновник – американський журналіст та викладач психології Норман Казінс. Він випробував на собі лікувальний вплив сміху. Попри марні спроби лікарів вилікувати Казінса від страшної хвороби – колагенозу (хвороба кісток та сполучних тканин), через декілька років сміхотерапії, він знову зміг рухатися. Терапію сміхом використовують з метою підтримки традиційних методів лікування, оскільки вона сприяє швидшому одужанню. Під впливом сміхотерапії підвищується імунітет,  напружуються м'язи пресу, за ними - м'язи гладкої мускулатури кишківника, покращуючи його роботу та сприяючи виходові шлаків та токсинів. Під час сміху активізується діяльність легень, що збільшує надходження кисню в кров, та покращує виведення мокроти. Сміх зміцнює серце, сприятливо впливає на кровоносні судини, знижує кров'яний тиск та зменшує ризик утворення холестеринових бляшок, покращує стан шкіри, тонізує м'язи обличчя та покращує циркуляцію крові. Сміх сприяє зменшенню головних болей та больових відчуттів в тілі. Терапія сміхом створює відчуття здоров'я через вивільнення ендорфінів і нейропептидів, зменшує стрес, покращує настрій, допомагає бути впевненішим в собі. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” Діяльність докторів клоунів У країнах Західної Європи та США "лікарняні клоуни" складова частина оздоровчих програм великих лікарень вже протягом 20 років. У Німеччині створена асоціація лікарів-клоунів. У великих лікарнях Австрії та Нідерландів в штатному розкладі існують ставки лікарняних клоунів. В Чехії функціонує громадська організація "Лікарняний клоун". У Польщі "Доктор Клоун" існує вже понад 10 років. За цей час створено 19 осередків по всій країні. На даний час подібні організації існують в Канаді, Бразилії, Франції, Росії, Казахстані, Ізраїлі та Угорщині. Виявляється, в Україні теж уже близько семи-восьми років діють лікарняні клоуни. Щоправда, небайдужі творчі люди дуже давно, ще з радянських часів приходили до лікарень, аби своїми виступами, сміхом, розвагами підтримати хворих, особливо дітей. Але такого поняття, як “доктор клоун” не існувало. А зараз – є. В Києві першу громадську організацію “Лікарняні клоуни” створила й очолює Марія Гавриловська.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  А з півроку тому “Лікарняні клоуни” з’явилися при Благодійному фонді “Таблеточки”, яий захищає інтереси онкохворих дітей в Україні. Фонд надає адресну, паліативну, психологічну допомогу дітям з усіма видами онкологічних, онкогематологічних і деякими видами гематологічних захворювань і імунодефіцитів. Зустрічаємось з Юлією Ярошевич, яка є координатором групи “Лікарняні клоуни -Таблеточки”.   Юля – не лише є лікарняним клоуном, а і взагалі, активним волонтером. - З чого почалась ваша “сміхотерапія” ? - Рік тому я познайомилася з Тарасом Обоїста, відомим  лікарняним клоуном з Рівного, а він познайомив мене зі своїми колегами з різних міст. І ми почали працювати.  Лікарняні клоуни приходять у відділення, щоб змінити важку атмосферу. Налаштовуються на “хвилю” дітей, підлаштовуються під них. Вони спілкуються і це спілкування йде за “ігровими правилами”. Лікарняні клоуни повинні приходити в точно визначений час і день, для обов’язкового спілкування з дітьми. В ідеалі такі відвідини мають бути хоча б раз на тиждень – це мінімум. - Чим можна допомогти дітям в лікарнях окрім ліків? - Нас часто  запитують, яка підтримка потрібна дітлахам у відділеннях окрім коштів на лікування.  Ми зібрали можливі види допомоги, які будуть корисними для родин на складному шляху боротьби. Обирайте зручний для вас спосіб і долучайтесь! Психологічна допомога. Вона так само важлива, як ліки. Якщо мамі страшно, дитина страждає і не має сил на боротьбу. В Київському обласному онкодиспансері ми запустили психологічну службу для батьків і дітей і наразі триває набір волонтерів-психологів. Лікарняне волонтерство. Дітям хочеться бешкетувати, малювати, гратись навіть в лікарні. І волонтери допомагають їм повернутись в дитинство.  Виступи аніматорів. В дитячих відділеннях свята відбуваються регулярно всупереч усім хворобам, а дітей приходять розважати Крокодили, Пірати та інші круті герої. Якщо ви готові присвятити кілька годин хворим дітям, вдягайте костюм і даруйте малечі сміх! Лікарняна Клоунада. Усмішка лікує. А клоунам в лікарні вдається неможливе: вмовити дитину прийняти ліки, піти на процедуру, посміятись. Коробочки хоробрості. Болісні  процедури рятують дитину від раку. Але коли тобі три або п’ять рочків, складно зрозуміти, чому знову доводиться терпіти біль. У відділеннях ми встановили коробочки хоробрості з маленькими іграшками, якими діти нагороджують себе за мужність після процедур. Коробочки порожніють швидко, і кожен може долучитись до наповнення. Канцелярія, набори для творчості, книги. У відділеннях діти малюють, ліплять з пластиліну, дівчата обожнюють набори для вишивання бісером. Дітлахи відволікаються від хвороби, і за місяць витрачається багато матеріалів. Якщо ви хочете поповнити запаси, пишіть координатору Юлі Ярошевич: +380 (50) 210 01 41 (є Вайбер). Подарунки іменинникам. Щомісяця ми вітаємо  хворих діток з днем народження. І просимо благодійників здійснити дитячі мрії. Допомагати — це дарувати радість. - У вас є спеціальні критерії відбору волонтерів? - Звичайно. Бажано, щоб волонтерами були молоді люди 21-23 років. У Європі, взагалі середній вік  волонтерів – 35-45 років. Звичайно, ми проводимо співбесіди. Кандидати в лікарняні клоуни мають бути не замкнутими, з досвідом роботи з дітьми, з життєвим досвідом, які мають поняття, що таке тяжка хвороба. Звичайно, йде підготовка і розмова з психологами.  У нашій команді є люди різних професій. Дехто мав досвід роботи з дітьми, працювали вихователями, аніматорами. Але можна знайти лікарняних клоунів різних професій. - Ваша співпраця з лікарнями є офіційною? - Звичайно, є домовленість з головними лікарями. - Чи були позитивні результати від вашого лікування? - Ми не ставимо певних цілей просто розвеселити і підняти настрій, ми розуміємо, що робимо. І від настрою батьків залежить одужання дитини. Ми – маленька частинка цього процесу лікування, ми, ніби, розсуваємо стіни. Хворі діти отримують те спілкування, яке є за межами лікарні, у них звичайне дитинство, гра, казковий світ. Клоуни перевертають все навпаки – уколи, операції. Уколи – сміхотульні, операцію  робимо “свинці-торбинці” тощо. Діти перестають боятись уколів, а головне лікарів, адже клоуни теж як лікарі – в халатах. У іграх ми йдемо за дитиною. Ще одна наша перевага – клоуни дають можливість дитині сказати “ні”.  І це нормально,  якщо хворі діти себе погано почувають і кажуть, що не хочуть нікого бачити. Завоювати повагу дитини і розговорити її – це тяжка праця. У старших, а особливо у дорослих, комплексів і страхів більше, тож на контакт вони не йдуть довго. Ось такі вони – лікарняні клоуни. До кабінету зайшли три звичайні дівчини, а вийшли веселі клоуни і почали заходити до палат. Діти радо зустрічали їх, а батьки сміялися, навіть більше, ніж діти. З ким спасали клоуна Булочку, щоб та не відлетіла від укусу чарівного слона, а з ким писали любовного листа до коханого Елі… Діти веселилися, цікавилися іграшками, отримували повітряні кульки в подарунок… У палаті створювалася атмосфера свята, якої зазвичай не буває в онковідділенні. На початку літа, в  Міжнародний день захисту дітей на подвір'ї відділення онкогематології столичного “Охматдиту” весело розважалися понад 50 маленьких пацієнтів лікарні. Повітряні кульки, клоуни, артисти на ходулях, гучна музика, фокуси й малюнки на асфальті, ігри й солодощі… Організатори заходу – благодійний фонд "Таблеточки" – запевняють: піднесений емоційний стан дітей прискорює одужання. 12-річний Андрій у інвалідному візку, хоч і не може поворухнути ні руками, ні ногами, але весело “танцює” головою. Хлопчик жестом показує клоуну, що хоче йому щось сказати. Нахиляюся. “Я знову хочу грати і футбол”, – шепоче Андрій, – “І гратиму. Чотири місяці тому, коли я зірвався з даху будинку, ніхто не вірив, що я взагалі житиму. А тепер я розмовляю, можу трохи сам їсти. Я тренуюся. Тільки ви приходьте частіше!”   До речі, в "Охматдит" знову повернулися  психологи й педагоги, які працюють з маленькими пацієнтами, щоб ті, за довгий термін лікування, не втратили соціальні навички. А ще в червні фонд “Таблеточки” провів  четвертий День пам’яті. Родини, лікарі, психологи, команда фонду, волонтери зібралися разом, щоб згадати дітей, які пішли з життя через рак. До свята долучилися й відомі музиканти, серед яких  Марічка Падалко, группа СКАЙ, квартет струнних інструментів з Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського  та інші. День пам’яті — це про життя і про те, що любов і пам’ять залишаються з нами назавжди. І це надзвичайно важливий день для сімей. Ось що пишуть батьки: “Дякую, що ви є в нашому житті, за пам’ять, за емоції, за день, проведений в колі близьких за духом людей! Ви даєте новий ковток повітря після страшної втрати”. Хочете долучитися – ласкаво просимо до Товариства червоних носиків! Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”КиевVласть

Зараз йде багато дискусій про те, продовжувати “медреформу” чи піти іншим шляхом. За місяць ми можемо мати нову команду МОЗу, яка й визначить, чи треба терміново виправляти “нароблене” “реформаторами”, щоб вберегти українську медицину від знищення. Я, як і вся наша команда “Батьківщини”, схиляюся до зміни курсу державної політики з охорони здоров’я. Вважаю, замість принципу економії в українській медицині, необхідно взяти за основу принцип доступності і якості. Тому що чим більше у нас здорових (а значить – тих, хто вчасно отримав медпослугу) людей, тим більше у нас економічний потенціал. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Колишній формат впровадження змін “по-реформаторськи” має бути скасований. Адже коли гарні ідеалістичні кроки обґрунтовують загальними фразами, вони виявляються неефективними – не вистачає ресурсів. А тим часом поточні проблеми, на які “реформатори” не звертали уваги, призводять до розвалу галузі. Саме цей підхід фактично знищив медицину на селі. Повернути її може тільки прагматичний підхід. Це коли замість одиничної “реформи” запускають процес постійної модернізації системи охорони здоров'я. І цей процес має вирішувати конкретні проблеми людей і системи, і відповідати на всі нові зовнішні виклики. Тобто, давати результат. Саме таким шляхом ідуть уряди країн з розвиненою демократією, в яких влада залежить від людей, а люди оцінюють владу не за порожні гасла і обіцянки, а за конкретні кроки, зроблені для вирішення їхніх щоденних проблем. І так має вчинити й Україна. Франція змогла, зможе й Україна І в Україні, і у Франції існує проблема недоступності медичної допомоги у віддалених районах і сільській місцевості. Бракує сімейних лікарів, недостатньо аптек і медичних лабораторій. Зрозуміло, що порівнювати розвиток та якість роботи системи охорони здоров'я в наших країнах не можна. Але можна порівняти що роблять держави, щоб вирішити ті проблеми, що є. Французи прийняли законопроект “Про організацію і перетворення системи охорони здоров'я”. Він передбачає реформу навчання медиків, реорганізацію місцевих лікарень (орієнтованих на загальну медицину та реабілітацію) і залучення зарубіжних лікарів. Тобто збільшити кількість лікарів французи планують, збільшивши кількість випускників своїх вишів та залучивши іноземних фахівців. Оскільки рівень зарплати лікаря загальної практики у них вищий за середньоєвропейський (понад 7 тис. дол. на місяць проти 2 тис. дол. у Польщі), залучити кадри з інших країн буде нескладно. Ввели французи й зміни до навчання кадрів, щоб вони їхали працювати у село. По-перше, знизили кваліфікаційні вимоги для студентів у процесі навчання, відмовившись від “numerus clausus” (обмеження кількості студентів, допущених на 2-у сходинку навчання). Так, можливо з'явиться група лікарів нижчої кваліфікації. Але вільний ринок праці сам врегулює їхнє працевлаштування, і вони поїдуть працювати не в Париж або Ліон (де в результаті конкуренції залишаться найкваліфікованіші), а в провінцію, де немає конкуренції і є вакантні робочі місця. По-друге, для швидкого насичення лікарями, саме у провінціях студенти-резиденти зобов'язанні проходити стажування на умовах контрольованої автономії не менше 6 місяців у первинній ланці, в основному в районах з низькою щільністю населення. Таким чином, держава не усувається від вирішення проблеми, не перекладає її на місцевий рівень, а вирішує її для всієї країни на загальнонаціональному рівні. В Україні в найближчий час проблему нестачі лікарів шляхом трудової еміграції вирішити, звичайно, не вийде. Наші медики отримують найнижчі зарплати в Європі. Тому єдиний вихід – збільшити кількість держзамовлення у вишах на медичних працівників і стимулювати їхнє працевлаштування в провінційних медзакладах. На жаль, влада України робила зовсім навпаки, тому й кількість медпрацівників у селах скоротилася. Спочатку підняли прохідний бал ЗНО до 150 – зменшилась кількість абітурієнтів. ЗНО з біології (яке потрібно для вступу в медвиш) стали здавати майже на 28% менше випускників. Логічно, що саме випускники з провінції (які могли й залишитися після навчання працювати на Батьківщині) перестали навіть намагатися вступити. Потім – посилили проміжні атестаційні вимоги і ввели новий міжнародний іспит IFOM, про що я писав у своєму блозі. Наскільки менше лікарів ми випустимо при такому підході і скільки з них залишаться працювати в нашій країні на зарплату в 6 тис. грн? Що вже говорити про роботу у провінції. Високоосвічені молоді фахівці з міжнародно визнаною кваліфікацією швидше за все приєднаються до 70 тис. медиків, які виїхали з нашої країни працювати за кордон. Ну і насамкінець, Україна, на відміну від Франції, ліквідувала розподіл випускників – через недосконалість і корупцію. Замість видозмінювати і вдосконалювати. Фактично, державні чиновники на загальнонаціональному рівні за останні три роки не тільки не намагалися вирішити проблему хронічної нестачі лікарів у провінції, але зробили все, щоб погіршити ситуацію. Ще й її вирішення переклали на плечі громад – для піар-ефекту “реформ” команди МОЗу. Потрібно не декларувати похід до ЄС, як це робила попередня влада, а створювати Європу в Україні. Не декларувати реформи, а щодня працювати над модернізацією нашої медицини, наближаючи її до людей і вирішуючи конкретні проблеми. Новий склад МОЗу має обрати не псевдореформаторський, а прагматичний підхід при реалізації державної політики з питань охорони здоров’я. І наша команда “Батьківщини” готова провести необхідні консультації і передати наші напрацювання новому Міністру охорони здоров’я, незалежно від його політичних поглядів. Читайте: Якщо в “медреформу” не втрутяться депутати – з 2020 року не буде кому і де лікувати українців Валерий Дубиль, народный депутат Украины, фракция “Батькивщина” КиевVласть

Кандидат в депутати Верховної Ради від 97 одномандатного виборчого округу, “свободівець” Анатолій Фатєєв (на фото) до війни був простим інженером технічного нагляду у Броварах. Коли почалася війна, пішов на фронт, де втратив обидві ноги. Повернувшись, зрозумів, що боротьба за країну точиться не тільки на сході, а й кожного дня на мирній землі, особливо напередодні виборів до Парламенту. KV: Розкажіть про себе і про те, як опинилися в "Свободі". Анатолій Фатєєв: Я народився в Казахстані, а коли мені було 8 років, батьки переїхали в Молдавію, де я жив до 30 років. У 1992 переїхав до України, в тодішній Дніпродзержинськ (нині Кам'янське) Дніпропетровської області. У мене було радянське минуле. В юнацтві був, можна сказати, бунтарем: ловив радіо ВВС і “Голос Америки”, слухав рок-музику, читав книги дисидентів. Все це сформувало в мені критичне ставлення до комунізму і марксизму-ленінізму, і спочатку я став ліберальним демократом, а згодом переконався, що демократія не допрацьовує, тому що Україна політично дуже молода, тут ще не сформована політичне середовище. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Я придивлявся, стежив, читав різну пресу. У 2010 році почув про "Свободу", почав виписувати і читати їх часопис, вивчати їх програму, і поступово зрозумів, що цей напрямок для мене більш ідеологічно витриманий, оскільки він чіткий, цілеспрямований, це єдині державники з розумінням напрямки розвитку країни. Їх висловлювання мені здавалися іноді радикальними, але у них є стрижень – на відміну від інших, які пристосовуються до існуючої ситуації постійно.  Я пройшов Майдан, війну, а після війни вже чітко зрозумів, що "Свобода" – це єдиний напрямок, в якому я можу далі воювати за свою країну. Пам'ятаю, як знайшов місцевий осередок партії, прийшов на милицях, кажу "Хлопці, прийміть мене. Я хоч і з інвалідністю, але чим зможу – тим готовий допомогти". Для мене війна рано закінчилася – я пробув на фронті два місяці і вибув з лав. Але для себе за час реабілітації я подумав і вирішив, що раз я вижив, раз Бог зберіг мені життя, значить, я повинен робити щось хороше – в тому числі в політичному плані. Тут теж йде війна, тут теж є "сєпар". А перемога в цій війні буде тільки тоді, коли є чітко організована сила. На фронті і в армії адже як: є батальйон, штаб, служби забезпечення. І в політичному житті будь-яка партія – той же батальйон, структура, що діє на тій чи іншій ділянці фронту. Для мене "Свобода" – це мій батальйон. А програма "Свободи" – це моя програма. Мопед, який Анатолію подарували волонтери. Фото – KV KV: Чому вирішили піти в народні депутати? Анатолій Фатєєв: Перше, що сподвигло – підтримка товаришів з місцевого осередку партії. Вони мене наштовхнули на думку: “Ти людина чесна, принципова, гідний того, щоб піти спробувати захистити нашу країну на цьому напрямку. Тебе поважають місцеві, ти не зрадиш”. Наші хлопці повірили в мене. І я подумав: якщо не я піду – піде хтось інший, налаштований проти України. І я можу перед Богом сміливо сказати, що я не зраджу і піду до кінця. KV: Чому 97-й округ? Які тут є проблеми? Анатолій Фатєєв: Я живу тут, у мене тут діти, онуки, друзі, знайомі, мене тут знають люди. Я займаюся тут громадською діяльністю, я член координаційної ради АТО, мене знають всі АТОшники. Мене багато хто знає і тому багато мені вірять.  Тут проблеми ті ж, що і у всієї країни, загальні, і я, як майбутній нардеп, повинен вирішувати спільні проблеми, які також стосуються міст. Люди запитують у мене прямо, чи можу я підняти пенсію або відремонтувати дорогу. Я можу допомогти створювати на законодавчому рівні механізми, щоб ці проблеми не замовчувалися і вирішувалися якомога скоріше. Оскільки парламент контролює держбюджет, моя задача також – проконтролювати, щоб його не дерибанили.  Читайте: Они хотят в парламент-2019: 97 избирательный округ Киевщины (Березань, Бровары, Барышевский район и часть Броварского района) Мені люди говорили в очі: “а кого вибирати, якщо всі йдуть туди дорватися до корита?” Мені боляче таке чути, та я відповідав: я не для того йшов на майдан, на війну, щоб дорватися до корита, і в депутати я тим більше не для того йду. Я людина самодостатня, у мене все необхідне є, більшого не потрібно: квартира від держави, мопед, який подарували волонтери, любляча сім'я, друзі. Вони і країна – на першому місці для мене. Матеріальне для мене на другому плані. Та й батьки виховали мене чесною людиною, до того ж. Я не розумію, навіщо мені ці мільйони могли б бути потрібні. Я був за кордоном, бачив, як живуть люди, пройшов через це, для них гроші теж не на першому місці. Наші люди ще не пройшли цей шлях.  KV: Чому вирішили піти на війну? Анатолій Фатєєв: Я мужик, я був вихований так: коли для країни настають важкі часи, її потрібно захищати. Це було питання честі і совісті, і совість сказала, що потрібно йти на захист держави. І я розумів, що якщо я не піду на схід, на війну, війна прийде сюди, до дітей і онуків. Я пішов туди перемагати і відтіснити, викинути московських найманців. Там, до речі, дуже сильна пропаганда: я впевнений, що якби мене так промивали телевізором, з якого ведуть мовлення про “укропів” і фашистів, із мене теж би за рік зробили “сєпара” і українофоба (сміється). Дуже сильне зомбування. KV: Ви підтримуєте контакт з бійцями АТО. З якими проблемами вони стикаються нині? Анатолій Фатєєв: Перш за все, з тим, що там, на війні, всі чітко і ясно: ми прикриваємо один одному спину, там один за всіх і всі за одного; а тут вони грузнуть в побуті, матеріальних і життєвих питаннях, колишнє братство розпадається. В нашій ГО було близько 70 ідейних, готових до всього бійців – зараз залишилося від сили 20, при тому, що всього в ній налічується 172 людини. Бойовий дух спадає нанівець. Мені простіше, у мене є запобіжник – ноги. Вони щодня і щоночі мені нагадує – війна не закінчилася. Не будемо перешкоджати, буде мовчазне потурання народу – країну у нас відіжмуть. Я б теж "втомився від війни", але мені ноги не дають забути про те, що я повинен продовжувати боротися. У 2014-2015 році стрижень серед бійців був міцний, зараз же більшість добровольців в сум'ятті, у їхніх рядах роздробленість.  KV: А як щодо рівня державної підтримки для бійців АТО, в тому числі які отримали поранення? Анатолій Фатєєв: Вона відчувається; мені протези допомогла придбати держава, мені надали квартиру. Так, дружина бігала рік, щоб її вибити, але державна підтримка бійців, які отримали поранення і в т.ч. тих, хто отримав інвалідність, є і працює. Утім, багато бюрократичних перешкод. Але я розумію, що вони працюють як фільтр, тому що інакше до "корита соціальної забезпеченості" полізе багато тих, хто видає себе за таких, що ніби воювали на сході – а їх вже досить багато. Бюрократичну машину можна оптимізувати, це так – як мінімум, не пускати цю справу на самоплив. Ми щомісяця збираємося на координаційній раді з хлопцями і вони виносять питання про лікування, тому що прийдеш туди або сюди – отримуєш відмову з якоїсь причини. Ми звертаємося до місцевої влади, і що можна вирішити на місцевому рівні – потихеньку, але зусиллям обох сторін вирішується. Якщо питаннями займатися, просувати їх, нагадувати владі про них – справа рухається з місця. Наприклад, завдяки депутатам-”свободівцям” ми переконали місцеву владу дати добровольцям-фронтовикам статус УБД (учасників бойових дій). Це питання вирішується помісцево, але воно не вирішене на державному рівні. Це один з напрямків моєї роботи, тому що я сам пішов добровільно і багато таких же добровольців знаю.  KV: Який ваш першочерговий пріоритет? Анатолій Фатєєв: На даний момент я бачу реванш промосковських сил, і в першу чергу для мене важливо зупинити його і відстояти всі досягнення Революції Гідності. Вони не були розвинені при владі Порошенко, а нині треба хоча б зберегти напрацювання і напрямок нашої країни як такої, що поважає себе і своїх громадян. Потрібно на законодавчому рівні впроваджувати виховання молодих людей з ранніх років в дусі патріотизму та любові до Батьківщини. "Україна понад усе" – гасло, який повинен стати загальним для всіх. Людей, що народилися в Союзі, перевиховати складно, тому потрібно звернути увагу на молодь. Потрібно створювати економічно сильну державу, починаючи з нижніх рівнів. Прогресивна податкова система: малі податки для малого та середнього бізнесу, великі – для великого. Спростити схему розвитку бізнесу. Податкові пільги. А олігархам, монополістам потрібно створити на державному рівні створити, навпаки, невигідні умови. Створимо умови для конкурентного середовища – зможемо почати розвиватися. У нас монополіст завищує ціни – на товари, які в Європі можуть коштувати дешевше. Взяти той же НКРЕКП: підвищують ціни на електроенергію, газ, граючи в ворота Ахметова та Фірташа. Тарифи повинні бути адекватні і порівняти з рівнем зарплат і пенсій, щоб людина, яка отримує навіть мінімум, мав гроші на проживання після оплати комунальних послуг. А для цього потрібен державний контроль.  KV: Чому люди повинні голосувати за націоналістів? Анатолій Фатєєв: Ніхто не зможе поставити потужний щит проти реваншизму, крім "Свободи": це єдина вольова партія, якій це під силу. Я не вірю, що молоді команди, що створюються штучно, зможуть протидіяти цьому реваншу. Я бачу перебіжчиків: побачили, як у однієї політсили рейтинги вскочили – і метнулися туди, всунув. У Парламенті потрібна сила, у якої буде чітка, принципова позиція. KV: Чи потрібні Україні Євросоюз і НАТО? Анатолій Фатєєв: Звичайно, тому що глянемо правді в очі: ми зараз слабкі, ніби мале дитя, тільки народилися, плюс зараз Україна розхитують зсередини. Ми повинні побудувати сильну країну, так, але до того моменту нам треба рухатися в бік країн Європи, НАТО, тому що це щит, під яким можна сховатися до тих пір, що ми міцніємо. Жодна з країн Європи самостійно не вистоїть проти Росії, але разом вони – сила. Але для того, щоб до них потрапити – а це непросто – потрібно прийняти європейські умови, і я можу сказати: вони кращі, прогресивніші. Як простий інженер-будівельник за фахом, наведу приклад: ми відносно недавно перейшли від радянських на нові державні будівельні норми, наблизивши до європейських, і порівняйте новозбудовані будівлі з хрущовками. Різниця очевидна. І так потрібно переходити всюди – а після переходу закріпити результат і розвивати. У нас дуже багато сфер, де ми можемо вирватися вперед, але ці сфери в занепаді: літакобудування, вертольотобудування. Українець Сікорський винайшов вертоліт, але в Україні вертольоти практично і не будуються, поки все навколо користуються його напрацюваннями та розвивають їх. Нам не можна відставати, світ і так пішов далеко вперед.  KV: Чи продовжують "свободівці" їздити на фронт і передавати солдатам речі першої необхідності і медикаменти? Анатолій Фатєєв: У порівнянні з 2014-2015 роками стали рідше бувати на передовій. Цьому є пояснення: у свободівців теж знизився рівень життя, ми менше збираємо допомоги, ніж раніше. Серед нас немає олігархів або просто заможних. Пересилаємо гроші, купуємо щось, але чесно – все складніше фінансово, збідніли. Населення теж зараз допомагає менше. У нас є в “Свободі” Льоня Забара, він їздить на фронт і передає зібрану допомогу. Ось як виходить: раніше волонтери АТОшникам допомогу збирали, тепер АТОшники стоять в наметах, збирають допомогу і везуть волонтерам. Та й волонтери багато втомилися, теж можна зрозуміти. Плюс, рівень патріотизму впав, немає у людей такого ж сильного пориву допомагати бійцям, як раніше. Багато українців зараз працює за кордоном – очевидно, тому, що там вони можуть заробляти більше. Чи можливо їх повернути сюди і що для цього потрібно зробити? Для того, щоб повернути українців з-за кордону, потрібно хоча б умовно наблизити рівень наших зарплат до європейських, тому що ми розуміємо: рівень Німеччини і Франції для нас поки недосяжний. Це не можна зробити одним помахом. Але ми можемо на державному рівні допомогти працівникам вкладати зароблені гроші в свою справу тут. Вони навчилися там працювати, вони знають, як займатися своєю справою, але вони сюди не хочуть, тому що тут чиновники, пожежники, поліцейські, все кришують, всім на лапу дай. Потрібно прибрати цю складову, а також надати їм, в залежності від обраної галузі і відповідно терміну окупності, певні пільгові канікули – від року до п'яти. Держава може надати допомогу на цьому рівні. Їм потрібно дати зрозуміти, що тут теж можна заробити.  Туди ж їдуть кращі. Мені далеко за прикладом ходити не треба: я знаю двох дівчаток-волонтерок, працьовиті, патріотки – але тут їм нічого не світило, вони тут не потрібні. І вони поїхали в Польщу. У нас створюються штучні умови, щоб ми були бідними і не мали змоги розвиватися. А у нас є всі задатки, щоб бігти попереду. KV: Говорячи про війну на сході, як її закінчити – зброєю або дипломатією? Анатолій Фатєєв: Обидва напрямки. Я б ще додав економіку, тому що без розвиненої економіки в країні не буде сильної, боєздатної армії, високотехнологічної зброї. І ще важлива наявність патріотичного виховання.Читайте:  95 округ має три основні проблеми, – кандидат Олександр Кириченко Чому Біла Церква має голосувати за націоналістів, – кандидат Вадим Кошель Фото: коллаж KVКиевVласть

Я вважаю, що для журналіста неможливого не існує. Треба мати лише бажання, натхненняі мотивацію. Саме тому вся робота зібрана, зредагована, написана через звичайний телефон. Професіональний журналіст — шукає можливість і творить. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”  Наталія Коваль генеральний директор парку “Київська Русь” — Як з'явилася ідея створення парку? — У кожної країни є своя точка відліку, з чого починається держава. У кожної великої держави є точка, з якої починається народ. Для України точкою відліку державності є епоха Київської Русі, епоха величі, епоха процвітання економічного, духовного, культурного. І, на жаль, вона не залишила нам практично нічого з цього періоду. Манголо-татари в 1240 році прийшли до Києва, вони його зруйнували і тому у нас є лише залишки, невеличкі реконструкції, але у повному масштабі немає розуміння яким же був древній Київ. І, власне, щоб показати іноземцям, показати нашим українцям з чого починається наша держава, Володимир Ященко вирішив, що якщо немає цього історичного, то треба відворити. І років 15 тому він вирішив, що Стародавньому Києву бути і заклав першу колоду будівництва стародавнього Києва. Це проект відтворення міста у повному розмірі, у повному масштабі на основі наукових знань, тобто все максимально науково достовірно: і техніки будівництва, і розміри, і масштаби, і вигляд. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Тобто все-все-все. Ми працюємо з Національною Академією наук України. І перш ніж будувати будь-яку будівлю, необхідно дуже досконало вивчити якою ж вона була. Ми працюємо з Інститутом археології, дивимося залишки і лише після того починаємо будівництво споруд. Тобто це не бутафорія, це не театралізовані декорації, це живе Середньовічне місто, яке дає гостям хліб та видовища, тобто, окрім естетичного задоволення, ми ще даємо можливість подивитися на кіні виступи, на середньовічні бої, на театрелізовані постановки, взяти участь у традиціях, обрядах; відвідати музеї, смакувати стравами з вогню і багато чого іншого; зробити виріб у коваля, гончара; викарбувати монетку. Тобто тут оживає наша історія у повному обсязі і у кожного гостя є можливість доторкнутися і стати її частиною. — Які були складнощі у реалізації парку? Він же не може за клацанням пальців з'явитися. — Складнощі є у кожній роботі. Головне — не опускати руки і працювати-працювати. Якщо хтось каже, що все вдалось легко, то він каже неправду. Найважча робота — це робота з людьми. Тому найскладніше все організувати, щоб кожна людина відповідала за свій сектор і його вела, а все інше знайдеться. — На вашу думку, наскільки парк “Київська Русь” актуальний зараз? — Історія завжди актуальна. Адже якщо країна, яка не має своїх традицій, то вона користується іншими. Країна, яка немає свого історичного корення, то вона не дерево, яке глибоко росте в землі, це перекоти-поле, яке куди подує вітер, туди воно і котеться. От власне України, це не перекоти-поле, це країна з величною, більш ніж 1000-літньою історією, і ми її маємо доносити всьому світу, щоб кожна країна розуміла, що у нас є багато чого спільного, що ми країна мирна, що у нас практично з кожною країною світу є якісь історичні стосунки. Практично вся Європа з нами пов'язана. Всім відомо, що король Франції був одружений на нашій князівні. Тому це завжди актульно, тим більше, що стосується нашої України. — Щоб Ви хотіли побажати учасникам фестивалю? — Хочу побажати, щоб ми, українці, не забували нашу історію і популяризовали її у всіх можливих варіантах, адже якщо ми не будемо вивчати, то інші про це також не подбають. Ну, і звичайно бути щирими, адже журналіст — це людина, що має виставляти об'єктивні, а не суб'єктивні, факти. Бути об'єктивними, бути щирими і працювати на благо нашої держави. Людмила Василівна, керівник групи з Дворічанського Центру дитячої-юнацької творчості Харківської області — Скажіть, будь-ласка, коли і звідки Ви дізналися про фестиваль? — Від спільних друзів. Ми брали разом участь у Всеукраїнських фотоконкурсах. Наприклад, конкурс “Ми — діти України”, м. Кременчук і тому подібні. За один рік ми взяли участь в чотирьох таких конкурсах і нас запросили на фестиваль “Прес-Весна на Дніпрових схилах”. Ми вже вчетверте на цьому фестивалі. Крім того, що це велика насолода для учасників і їх керівників, це ще й пізнавальний формат. І гордість за нашу країну. — Що б Ви хотіли побажати учасникам фестивалю? — Успіхів у творчості, успіхів у житті. Багато з них наразі закінчують середню і старшу школи, нехай гарно складуть ЗНО. Хай вступають до вишів, які обрали. Наприклад, наша дівчинка після екскурсії на факультет журналістики, КНУКіМ, загорілася і збирається подавати документи саме туди. Galina Malovsek, президент України в Словенії, товариство “Берегиня” — Як і коли Ви дізналися про фестиваль? — Про фестиваль я дізналася дуже давно. Із засновниками фестивалю я товаришую ще з “Артеку, 7 років ми вже приятелюємо. — Який Ви бачите сенс участі у “Прес-Весні на Дніпрових схилах”? — Коли бачиш роботи дітей, юних журналістів, то хочеться приїздити сюди знову й знову. Навіть дечому в них повчитися. Діти приємно дивують, це вражає, дає тепло, заряд нам. — Чи є у Вашій країні подібні конкурс-фестивалі? — Ні, немає. Але ми хочемо його впровадити завдяки вам, юним журналістам з України. Учасникам хочу побажати гарних робіт, бути завжди щирими, правдими, старатися брати за приклад найкраще і творити Оксана Смит, руководитель “Объединения Славянских школ Нидерландов”, руководитель проекта “Открытая Европа — открытая для всех”, доктор педагогических наук — Скажите, пожалуйста, когда, где и как Вы узнали о фестивале? — О фестивале мы узнали в “Артеке”. Наверное, это был 2009 год, 10 лет назад от Надежды Алексеевны, которая на Международной смене “Измени мир к лучшему” занималася организацией пресс-центра. Там мы узнали, что есть такой прекрасный фестиваль и с тех пор по мере возможности, ездим сами и привозим наших детей с Голандии и Чехии, а также из Европы. — Какова актуальность фестиваля сейчас? — Фестиваль очень актуален, потому что медиа, пресса — это лицо любой страны. Это поток информации. Это возможность коммуникации детей и взрослых. — Который раз Вы на фестивале? — Думаю, что 5-ый. Не помню точно. — Есть ли у Вас в стране подобные конкурс-фестивали? — Фестивалей прессы у нас нет. Есть фестивали детского творчества. — Чтобы Вы хотели пожелать нашим участникам? — Прежде всего, это быть открытыми. Почему? Потому что Украина будет в Европе, рано или поздно. И молодые люди у которые будущее в руках, должны учить язык, культуру других стран; писать не только то что рядом, а познавать мир, то сообщество, в котором они будут жить. Поэтому я желаю, чтобы горизонты участников открылись, стали шире - это первое. И второе - это здоровья всем, мира всем и любви, конечно. Потому что вы - молодежь, вы должны любить. Анна Полісученко, доцент факультету журналістики і зв'язків з громадськістю КНУКіМ, член журі в номінації “Медіа-проект” — Якщо б у Вас була можливість, що б ви змінили в оцінюванні творчих робіт? — Не знаю. Ми розуміємо, що це доля дітей і ми можемо зламати комусь бажання творити, а це в жодному разі не можна робити. Наше прагнення — стимулювати вас до творчості. — Що Ви хочете побажати учасникам фестивалю? — Працювати, не зупинятися навіть якщо ви не перемогли, у вас є шанс завжди. Подивіться на історію успіху відомих людей. Скільки разів вони до того, як підкорити вершини, падали. Поки 100 разів не впадеш, ти навряд доберешься до вершини гори. Це перше, тим, хто програв. А друге, щоб ті, хто отримують високі нагороди не зупинялися. Це така ж само гірка. Ви забралися, і коли задираєте ніс, то починаєте скочуватися. Продовжувати розвиватися, ставити нові цілі, нові вершини. Надія Іллюк, керівник інформаційно- творчого агентства “ЮН-ПРЕС”, директор робочої групи Міжнародного фестивалю-конкурсу “Прес-весна на Дніпрових схилах” — Яка Ваша роль на фестивалі? — Скажімо так, моя роль найголовніша з організаційних питань. Тому, що питання фінансові вирішує наше керівництво. А ініціативи, форми роботи і таке інше вирішує “ЮН-ПРЕСІВСЬКИЙ” колектив педагогів, у якому 27 педагогів, психологів, журналістів. І 700 юних журналістів, які придумують теми, підтеми тощо. А я - той центральний пунктик, який координує всю роботу. — Наскільки я знаю Вас називають “мамою фестивалю”. Це впливає на роботу? — Знаєте, у кожного журналіста має бути псевдонім. Знаєте, коли народжується ідея, а це як довгоочікувана дитина, то мабуть хай називають мамою. Я з цим погоджуюсь. — Ви пам'ятаєте тему першого фестивалю? — Взагалі наш перший фестиваль, він був як “Прес-толока” і тут були лише кияни-старшоклаксники. Він так і називався — “Дорослі й дитячі ЗМІ — разом”. Бо ми його тільки розпочинали і хотіли залучити таким чином журналістів-професіоналів. Це був 2002 рік. — Щороку на фестивалі інша тема, а якою є головна мета фестивалю? — Перша наша мета — підняти, навчити, показати юним журналістам, початківцям професіональні якості. Друга, це щоб зібралися, побачили один одного і об'єдналися як юнкорівський рух. — Чи подавали колись учасники апеляції щодо свої призових місць? — Було таке у нас. Це виникало по матеріалу в газеті. Два роки тому в номінації “Газета” прийшла нам неймовірно гарно, професійно зроблена газета. Дизайнерські, прекрасно написані матеріали, але не було витримано етики журналістської. Тема була присвячена мові й вони взяли і "вліпили" портрет Шевченка в орден Леніна. Ну, і під час “традиційного розбору польотів” їм пояснили їхні ж колеги…. — В наступному році ви святкуєте 18-річчя Фестивалю, а чи будуть ювілеї фестивалю в подальшому? — Будуть. Я впевнена. Я знаєте чому впевнена? Мені вже із Сполучених Штатів Америки перетелефонувала наша випускниця і каже, що в 2020 нам буде 20 років, ми оце сидимо з колегами і обговорюємо такий майбутній юбілей. — Щоб Ви хотіли побажати учасникам фестивалю? — Для своїх “юн-пресівських”, коли вони до нас приходять, ми завжди говоримо, що якщо ви хочете бути журналістами, медійниками, то три "П" має бути для вас постулатом. П - порядність. П - патріотизм. П - професіоналізм. Я це бажаю всім учасникам і всім- всім, хто присвячує себе медіа. Сергій Пасічко, учасник зразкового художнього колективу “Юний журналіст” з м. Полтава, 13 років - Я вперше на Фестивалі, але хотів ще багато-багато разів побувати на цьому заході. — На твою думку, наскільки “Прес-Весна на Дніпрових схилах” є актуальною наразі? — Люди приїджають, навіть, з різних країн. Наприклад, вчора ми мали змогу почути, як розвиваються діти в інших країнах. Значить, Фестиваль потрібен! — Що тобі найбільше сподобалось? — Мабуть, як ми були в Парку “Київська Русь”, адже це пригоди, щось нове, можливість підвивчити історію. Також мені сподобалася організація. — Як ти думаєш, яка мета фестивалю? — Знання, досвід, в також дружба. Мені сподобалися міні-ролики, гарні ідеї, особливо третє місце, хлопці постаралися. Щодо дружби, то у нас була вечірка, на якій я познайомився з багатьма новими людьми. Дуже добре продумані всі етапи. — Яка в тебе ціль на фестивалі? — Перша моя мета, це розважатися, бо ми тут багато працюємо. Це друга мета. Маємо змогу перемогти не лише у своїх номінаціях по тому, що зробили вдома, але й здобути ще щось впродож Фесту. Заговорити з іноземцем я, навіть, не намагаюся, хоча сьогодні ми вже спілкувалися з учасниками з інших країн.  Анастасія Зозузяк, студентка Тернопільського Національного економічного університету, 19 років — Ти на фестивалі вперше, які твої враження? — Фестиваль перевершив мої попередні очікування. Мені здається, що все гарно організовано, учасники неймовірно вмотивовані. Я знімаю фоторепортаж. Фотографія - це моє хобі і частково робота. Тому я намагаюся ловити якісь класні миті. — Яка в тебе мета на фестивалі? — Я вже говорила з чоловіком-голандцем. Досить непогано. Цікава людина, раніше він був викладачем з велосипедного спорту, переїхав з Голандії до Чехії. Це мене, навіть, вмотивувало більше подорожувати. А ще він мені розповів, що вивчив дві мови - англійську і німецьку - не занурюючись у граматику, а чисто спілкування. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”  Ще хочу більше почути з теорії, критики наших робіт, бо це навчання, яке мені цікаво. Найбільше мені сподобалися екскурсія на 5-й канал, поїздка в Парк “Київська Русь”. Мені сподобався колорит фестивалю, його ідея. Я чула, як говорили про історичну і культурну базу. Дуже багато емоцій. — Чи будеш ти брати участь у наступному році? — Так, я хочу. Буду точно рекомендувати своїм друзям, бо мені здається небагато людей знають про фестиваль. КиевVласть

17 - 19 травня Київ і Київський Палац дітей та юнацтва прийматиме юних журналістів, фотографів, блогерів, телевізійників, майстрів мікрофону й телекамери  на Міжнародному Фестивалі, цьогорічна тема якого “Брендинг моєї країни, брендинг моєї родини”. Міжнародний фестиваль-конкурс дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах” – це журналістика без кордонів, яка щороку об’єднує юних журналістів різних країн світу для зустрічі у Києві у спільному прагненні - реалізації в журналістиці! Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”  На XVІІ Міжнародний фестиваль-конкурс завітають близько 300 учасників із 7 країн світу: Білорусі, Польщі, Франції, Нідерландів, Чехії, Словаччини, Словенії та  з 17 областей України. Серед учасників фестивалю більше 40 дітей з Луганської й Донецької областей. Також у заходах Фесту візьмуть участь понад 500 киян – учасників і переможців міських форумів, прес-боїв, фото-фристайлів, літературних та журналістських  конкурсів. Творчі роботи юних медійників оцінювало професійне журі – журналісти-практики провідних засобів масових комунікацій України, науковці та практики столичних вишів. Особливо цінним для організаторів та учасників Фестивалю “Прес - весна на  Дніпрових схилах” є обмін досвідом, який відбувається між делегаціями різних країн. До Оргкомітету Фестивалю надійшло близько 1000 робіт  у 10 номінаціях: “Літературний твір”, “Газета”, “Журналістська робота”, “Інтернет-журналістика та ІТ-проект”, “Медіа-проект”, “Телефільм”, “Фоторепортаж”, “Радіоробота”, “Голос покоління Z”, “Традиції та новаторство”. Традиційні програмні заходи Фестивалю: урочиста церемонія нагородження переможців, алея “Прес-весни”, квести,  майстер-класи від фахівців та нічна редакція “ІнфоМанія”. Крім того на учасників та гостей “Прес-весни на Дніпрових схилах” чекають:  робота On-LINE редакції, вечірка “Open Air”, екскурсія “Вечірній Київ у Дні Європи”, брифінг “Древній Київ. Подорожуй у часі!”, ярмарок медіа-ідей “Вільна преса – вільна країна”, інтерактивні локації відділів КПДЮ та вишів, бліц-досвід керівників делегацій тощо. “Прес-весна на Дніпрових схилах” – це чудова можливість реалізувати себе у творчості та сфері медіа не тільки журналістам-початківцям, але й їхнім наставникам: керівникам гуртків, прес-центрів, студій, редакцій газет, які взяли участь у номінації Фестивалю “Традиції та новаторство”. Однією з особливостей Фестивалю є номінація “Голос покоління Z”, де юні учасники оцінюють роботи дорослих журналістів-професіоналів, які пишуть про молодь і для молоді. Організаторами та партнерами фестивалю є Міністерство освіти та науки України, Департамент освіти і науки, молоді та спорту КМДА, Київський Палац дітей та юнацтва, Національна спілка журналістів України, Національна спілка письменників України, Академія Української преси, Національна Спілка журналістів України; Національна Спілка письменників України; Державний комітет телебачення та радіомовлення; Київський молодіжний центр; Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Парк “Київська Русь”, Інтернет-видання “КиївVласть”, “Український репортер” і “Вечірній Київ”. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”  Запрошуємо на Фестиваль дитячої та молодіжної творчості, свободи слова, натхнення! КиевVласть