Корупційні скандали, недобудовані ЖК та інтереси Молчанової: що відбувається з “Київміськбудом”
Гроші на оборону: Київрада збільшила кошторис програми “Захисник Києва” на 2024 рік в 2,5 раза, не підкріпивши це змінами в бюджет
Київщина екологічна: як область стала лідером України зі створення об'єктів природно-заповідного фонду
10 вересня 2021 г. 13:10
Раздел: Стиль
Палац Дитинства відкрив усі двері
У Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся традиційний День відкритих дверей.
На площі біля Палацу – провідного столичного закладу позашкільної освіти – зібралися сотні юних киян з батьками та друзями, щоб дізнатися більше інформації про освітні напрями Київського Палацу та обрати найкращі з них.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Музика, танці, пісні, туристичні намети, колби, пробірки, відкриті сеанси гри в шахи та шашки, малювання й робототехніка, фото, відеозйомка, дитячий гомін, мов у бджолиному вулику. Гості ходили від локації до локації, спілкувалися з викладачами, брали участь у квесті “Країна Дитинства” від ІТА “ЮН-ПРЕС”, слухали, знайомились, оцінювали та обирали. Насправді, для юних киян та їх батьків це був не простий вибір: адже сьогодні КПДЮ пропонує вихованцям понад шість сотень сучасних напрямів навчання.
Яскравим фоном цього важливого дійства стали кількагодинний мистецький марафон, дефіляда самохідних та радіокерованих кораблів на фонтанах Палацу, автокрос на сценічному майданчику та запуск ракети, що злетіла майже до самого неба!Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Однією з цікавих і важливих сторінок життя Палацу є його фестивальна діяльність. “Нашого цвіту по всьому світу” – з таким гаслом подорожують його творчі колективи, серед яких і вихованці Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС”.
Під час знайомства киян із колективами Палацу директор Оксана Добровольська вручила диплом і бронзову “Золоту лодку” команді ІТА “ЮН-ПРЕС” (Ангеліна Полісученко, Аліна Любко, В’ячеслав Пиптенко, керівник – Анна Полісученко) за перемогу в Міжнародному фестивалі #FolkoweInspiracje (м. Лодзь, Польща). Директор фестивалю Folkowe Inspiracje Адам Кохер передав почесний диплом за багаторічну співпрацю Надії Іллюк, керівнику ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ.
Під час свята було урочисто відкрито витвір художниці монументально-декоративного мистецтва, викладача Палацу, керівника гуртка “Мистецтво стінопису Юлії Копилової. Декоративна композиція “Моє місто – синій простір променистий” складається з дев’яти мозаїчних панно. В основі творчого задуму – асоціативні “Моє місто – синій простір променистий” враження від урбаністичного пейзажу, поєднаного яскравими хвилями фантастичного небесного простору. Панно виконані в традиціях вітчизняного монументального мистецтва. Для їхнього створення використано класичні матеріали: кольорова керамічна плитка та смальта.
Мозаїка – це живопис в твердому матеріалі, тому кожний модуль – як мазок пензлем, підбирається окремо, враховуючи колір, його відтінки, розмір, форму та фактуру. Створення мозаїки – дуже кропітка та фізично важка справа, це фактично будівельний майданчик в мініатюрі. Але результат завжди вартий витрачених зусиль.
На створення мозаїчного циклу мисткиню надихнула робота над відновленням мозаїк фонтанного комплексу Палацу “Зорі та сузір’я”. Робота присвячується жителям великих міст, рідному Києву та Палацу.
І знову аудиторії Київського Палацу дітей та юнацтва заповнюють розумні, кмітливі, креативні й артистичні хлопці та дівчата столиці й столичної області.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Фото: Ручко ОлександраКиевVласть
27 травня 2021 г. 16:30
Раздел: Стиль
“Гіршого для театру бути не може”: як столичні театри виживають під час пандемії
Культурна сфера України постраждала від карантинних обмежень і локдауну чи не найбільше. Перенесення вистав, брак коштів, і онлайн формат стали звичними елементами сценічного мистецтва під час пандемії. Видання КиевVласть поспілкувалось з Оксаною Прибіш, яка вже майже 5 років працює керівницею літературно-драматургічної частини київського “Театру на Подолі”. Про те, як змінилась робота одного з найвідоміших театрів столиці, читайте у спеціальному матеріалі KV.
KV: Як Ви думаєте, чи потрібно театрам проводити ребрендинг і використовувати нові технології?
Оксана Прибіш: Після переїзду у 2017 році до нової будівлі, ми почали думати, як пристосувати спектаклі до нової сцени і нових реалій. Ось так з’явився новий репертуар і логотип. Ми запросили художника, який розробив наш перший логотип – Сергія Маслобойщикова. За основу взяли рукописи відомих письменників. Дещо пізніше з’явився третій логотип, котрий зображає театр на Узвозі: велика літера “г”- це фасад, а коса зелена лінія – Андріївський Узвіз і Замкова гора за ним. Після переходу у нове приміщення ми почали активно працювати із незрячими людьми. Наша позиція – театр має бути доступним для всіх.
“Ми переробляємо старі декорації, підбираємо костюми із загашників, бо бюджету на придбання нового просто немає”Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
KV: Як в період карантину змінився театр, які були найбільш кардинальні зміни?
Оксана Прибіш: Зараз в нас зал може бути наповненим тільки на 50 відсотків, і це вже набагато краще ніж 0. Це дозволяє якоюсь мірою функціонувати. Але повний зал в нас 250 місць, і це була саме та норма, яка дозволяє нам виплачувати заробітну плату, оплачувати комунальні послуги, створювати нові постановки. А зараз, на жаль, ми не можемо презентувати нову виставу в такому вигляді як хотілося б, ми переробляємо старі декорації, підбираємо костюми із загашників, бо бюджету на придбання нового просто немає.
У нас наразі немає антракту та не працює буфет. Але ми робимо все можливе, щоб з нового сезону в нас вже можна було випити каву та з’їсти тістечко чи бутерброд. Кілька разів нам доводилося відміняти вистави через те, що в акторів були підозри на коронавірус. Гіршого для театру бути не може. Раніше, якщо артист чхнув, він все одно міг грати, вистава не відмінялася. Зараз ми так зробити вже не можемо заради здоров’я всіх інших. Потроху пристосовуємось працювати у новому форматі, взагалі наш театр дуже живучий.
“Театр каже сучасним технологіям ТАК, але говорити про повний перехід в онлайн – однозначно не варто”
KV: Як жив театр під час локдауну?
Оксана Прибіш: Ми створили разом з “Театром 360” виставу “Камінний господар” Лесі Українки з доповненнями 3D графікою. Театр – це єдиний вид мистецтва, який відбувається тут і зараз. Він не існує лише без глядача.
Наша відмінність від інших видів мистецтва – створення вистави разом із глядачем, тому нам дуже важко було під час локдауну. Ми робили онлайн покази для глядачів, але не для заробітку. Нам хотілося, щоб глядачі не сумували; це спосіб сказати, що ми про них пам'ятаємо і живемо завдяки ним.
Театр каже сучасним технологіям “так”, але говорити про повний перехід в онлайн – однозначно не варто.
“Без фантастики наше життя не було б таким яскравим”
KV: Які у вас подальші плани розвитку театру?
Оксана Прибіш: Ми плануємо запустити новий проєкт “Фантастика на сцені Театру на Подолі”. Взагалі фантастику не побачиш на сцені, складна декорація: ракети, планети, інопланетні локації тощо. Першою виставою буде “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері. Другою має стати інсценівка роману братів Капранових “Приворотне зілля” і третім акордом - постановка новел Стівена Кінга “Піднесення” і “Мізері”. Чому фантастика? На це відповів Рей Бредбері у “Хроніках”, – “...реалізм – це як пісний бульйон”, без фантастики наше життя не було б таким яскравим. На нашу думку, цей жанр допомагає мріяти та виходити за рамки.
Фото: Театр на ПодоліКиевVласть
25 квітня 2021 г. 17:30
Раздел: Стиль
Колись у цього міста були теплі долоні, а тепер тут – дикі джунглі
35 років тому на Чорнобильській АЕС сталася одна з найбільших техногенних катастроф у світі. А зараз Україна подає документи в ООН для визнання атомної електростанції та зони відчуження навколо неї об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Серіал “Чорнобиль” подивилося півсвіту. Туристи лопонулися в Київ і зону відчуження лавиною. І на питання “Бути чи не бути” поїздці до Прип’яті відповідь була однозначною: “Так”. При тому, що я там буваю практично щороку. І щоразу відкриваю для себе щось нове. І як журналіст, і як член Всеукраїнської асоциації гідів.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Неправда, що минуле йде назавжди. Воно нікуди не поділося. Воно тут. Яскравим прикладом цього є ЧАЕС. Просто ми пішли вперед. Час — це дорога, і вона існує за вашою спиною. Те, що пішло у минуле, не зникає. Але не потрібно зациклюватись на минулому. Двадцять п'ять років хворіла ЧАЕС, і лише кілька років тому з'явилися "лікарі", які направили її на лікування. Першою пігулкою до одужання стала побудова нового саркофагу, над яким працювали представники різних країн, хоча більшість все ж таки українці. Але основною метою є очищення ЧАЕС від радіоактивного пального. Для цього і було побудовано централізоване підприємство з поводження з радіоактивними відходами "Вектор", яке спеціалізується саме на їх утилізації. Цей комплекс умовно поділений на дві частини — чисту та умовно брудні зони. У чистій знаходиться все необхідне для проживання робочого персоналу, а в брудній — декілька сховищ для утилізації.
Так, ця страшна подія, що змусила здригнутися від жаху весь світ, стала яскравим проявом цілковитої аморальності, недалекоглядності та й просто низького інтелектуального рівня тогочасної влади. А як інакше можна пояснити той факт, що надзвичайно потужну атомну електростанцію було збудовано зовсім недалеко від Києва — багатонаселеної столиці? Зате тепер вони можуть спостерігати яскраві наслідки такого "мудрого рішення". Там, де колись розташовувався мальовничий куточок України, зараз панує пустельна тиша... У мертвому місті можна лише зустріти сталкерів, які у пошуках легкої здобичі ризикують власним життям, та екскурсійні групи. Подейкують, що вночі у Прип'яті чутно дитячий сміх та скрип старої гойдалки. Достатньо один раз побачити та відчути атмосферу вимерлого міста, щоб у серці назавжди залишився темний куточок... Куточок Чорнобилю.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Про Чорнобиль сьогодні сказано й написано стільки, що можна розворушити всю планету. Але слова — то лише частинки, зернятка правди. Сама правда набагато жахливіша. Навіть через 35років.
Дорога на Чорнобиль
Напередодні дати страшної трагедії людства прес-клуби, політики, міністри організовують поїздки журналістів з багатьох регіонів країни до Чорнобиля, Прип'яті — до зони відчуження. Хоча, вже другий рік вони туди й не потикаються.
Дорога на Чорнобиль... Сьогодні це — майже звичайна дорога через увесь Вишгородський район, через його села й містечка, яка нічим не відрізняється від тисяч інших доріг. Напівголі весняні поля й сільські хати... Тьмяно, буденно... І безпечно.
А мені згадується ця дорога наприкінці травня-на початку червня 1986-го: узбіччя залите (чи засипане) чимось білим, мокрий асфальт парує, нескінченним потоком в обидва боки їдуть машини, реве худоба, плачуть перелякані люди, а назустріч їм — машини з продуктами, технікою, солдатами й речами для 55-ти тисяч ліквідаторів, навкруги — військові, здається, що колір хакі заполонив усе довкола. І постійна перевірка документів... Ми їдемо в саме пекло, ще не усвідомлюючи куди ми їдемо й навіщо. Здавалося, що беремо участь у зйомках фільму про війну. Тільки дуже вже натурально й страшно. Сьогодні про це нагадують лише залишки контрольно-пропускних пунктів.
Два роки тому перша наша зупинка — в райцентрі Іванків — колись це містечко стояло на перетині багатьох доріг: на автостанції зупинялися автобуси, які прямували на Житомирщину, Чернігівщину, Білорусію, Росію. А сьогодні це, як сказав наш супроводжуючий, колишній ліквідатор, "останнє мирне містечко перед зоною", хоча до Чорнобильської АЕС — понад 50 км.
На шляху до першого перед 30-кілометровою зоною КПП проїжджаємо березовий гай, встелений підсніжниками. Цікаво, як швидко сюди доберуться пронирливі торговці квітами? Проїжджаємо Страхолісся, у минулому — грибну столицю українського Полісся, позаду — Зелений Мис, містечко, збудоване зі списаних теплоходів, у якому жили перші вахтовики-ліквідатори. Саме тут, у чорному від біди й рудому від радіації році виступали перед бійцями артисти. Слід сказати, що у самому Чорнобилі тоді осмілилися виступати лише найвідважніші: Йосип Кобзон, Валерій Леонтьєв та Микола Гнатюк. Сміх і гомін серед журналістів поступово згасає: прислухаються до слів свідків-героїв: колишнього пожежника, полковника у відставці Олександра Мельника, капітана в запасі Анатолія Супруна та водія Андрія, котрі з перших днів трагедії були чи не в самому пеклі.
Село Оране. Тут навесні-влітку 1986-го розташовувалась 25-та бригада радіохімзахисту, яка першою увійшла в "зону". Спочатку вона налічувала 2,5 тисячі бійців, а за літо їх змінилося кілька десятків тисяч. Чи хтось із тих солдатів і офіцерів лишився в живих? Адже це саме вони, ті хлопчики в солдатських гімнастерках майже голими руками знімали верхній шар ТВЕЛу (тепловидільний елемент — двометрова титанова зв'язка з урановою таблеткою всередині).
"Наприкінці 1986-го я потрапив до московської лікарні № 6,— згадує один із наших знайомих.— Те, що я побачив — не можна передати словами. На ліжках лежали живі трупи, висохлі, неначе мумії в Лаврі. Замість шкіри — самі лишень опіки. А там, до чого вони доторкалися руками, залишалися шматки живого м'яса. Не знаю, як медсестрички й санітарки могли дивитися на ці муки й страждання. Хоч як мені було погано, але я вблагав лікарів відпустити мене додому, бо не вижив би...".
Доїхавши до КПП "Дитятки", починаєш задумуватися над іронією долі та містикою разом узятими. Адже якраз дітей, у першу чергу, й вивозили з зони, на кордоні з якою стоїть КПП. Село Черевачі. Перший населений пункт у зоні. Відселене 6-8 травня 1986 року. Пустка. Село Залісся... Хати поросли густим лісом, кущами... Дерева поглинули хати з вибитими віконницями, наче після бомбардування, з електроопор звисають дроти...
На в’їзді до 30-кілометрової зони відчуження у нас перевірили документи, й видали апарати, котрі ми мали носити на шиї, як медальйон. Щоб побачити, куди можна лізти, а куди – не варто. Ось такі б пристрої – та в 1986 році! Скільки б смертей вдалося уникнути!
Гід по Зоні провів суворий інструктаж: куди ходити можна, куди – ні в якому разі, що робити можна, як себе поводити. Это важно, ведь радиация собирается точечно. Там, где гостей водят гиды, ее уровень в пределах нормы, а в каких- то местах, причем в паре шагов от маршрута, уровень радиации может увеличиться в несколько раз. Более того, по-прежнему есть места, где можно получить смертельную дозу радиации.
Радіоактивні хмари розстрілювали
Тут, праворуч від того місця, де ми зараз проїжджаємо, був сумновідомий "рудий ліс". Після аварії дощові хмари, які були насичені радіоактивними речовинами, військові льотчики та бійці протиповітряної оборони посипали й розстрілювали особливою речовиною. Робилося це для того, щоб смертоносні дощі ні в якому разі не могли дійти до Москви, а випадали на території зони (це в ідеалі). От і випав перший найнебезпечніший дощ на ліс, який моментально став рудим і смертельно небезпечним. А всі інші хмари проливалися зливами над Україною, і особливо над Білорусією.
"Щодо "рудого лісу",— долучається до розмови водій,— через нього спочатку проходила єдина дорога, яка з'єднувала станцію з "Великою Землею". Так, цю частину дороги машини пролітали на скаженій швидкості. Якщо, не доведи Господи, щось траплялося із транспортом, водій і пасажири вискакували з машин і стрімголов неслися уперед — подалі від страшного місця, знаючи, що їх обов'язково підхопить наступний транспорт.
Але найстрашніше не те, що бачиш очима. Село Копачі, неподалік від АЕС, навряд чи вже можна назвати селом. Поле з невеличкими пагорбами з обох боків дороги. Можна проїхати мимо й не помітити, якщо не знати, що це — кладовище хат. Радіоактивна хвиля, накривши поселення, примусила евакуювати усіх його мешканців. Екскаватори виривали котловани перед кожною хатою, згортали туди будинок разом із усім людським майном, нажитим роками й поколіннями... і засипали піском. Від села залишилися лише клуб та братська могила загиблих під час Великої Вітчизняної війни. На карті України не стало села...
Трохи далі — колишній польовий аеродром, з якого піднімалися вертольоти з тоннами піску, гіпсу, доломіту, свинцю. Все це скидалося в роззявлену пащеку реактора. А щоб збити пилюку, з тих же гвинтокрилих машин над станцією й Прип'яттю розпилялися спеціальні розчини. Ці ж вертольоти мали закинути техніку й обладнання на 4-й енергоблок, але спроба виявилася невдалою.
Ліворуч над лісом видніється сітка-решітка. Колись це був суперсекретний оборонний проект радянських ППО "Радуга-2", який контролював усю європейську частину СРСР. Командний пункт цього об'єкта знаходився глибоко під землею. А десь далеко на півночі була аналогічна станція. Звідти регулярно запускалися імпульси навколо планети, а Чорнобильська — приймала. Це давало змогу виявити запуск ракети у будь-якій точці земної кулі.
А зараз ця унікальна система не те, що не діє, а просто виявилася нікому не потрібною.
Містом блукали покинуті собаки й коти
Безумовно, збитки населенню від аварії будуть підраховуватися ще довго. Матеріальні й моральні. А що ж сталося з тваринами, покинутими напризволяще? Свідки згадують, що коли всіх людей уже вивезли, містом блукали покинуті, знесилені собаки й коти. Вони не могли зрозуміти, що сталося, чому їх зрадили й куди поділися люди. І, всупереч інстинкту самозбереження, вони усі разом шукали захисту.
"Мені як ліквідатору, офіцеру й просто людині довелося побачити всього. Але я ніколи не забуду, як до польового військового табору ліквідаторів довгою вервечкою тяглися коти, собаки й лелеки. Вони йшли пліч-о-пліч (якщо можна так сказати про тварин) до людей, а потім ставали й дивилися так жалібно, що кров у жилах холола.
У перші травневі дні, похапцем збираючись, мешканці сподівалися через кілька тижнів або й днів повернутися назад. Тому й випускали домашніх тварин на вулицю, аби ті не загинули від холоду й голоду. Брати із собою домашніх улюбленців категорично заборонялося. А через місяць по всіх покинутих селах, а особливо у Прип'яті, валялися трупи нещасних тварин, які загинули не від голоду, а від опромінення.
Відомі випадки, коли лисиці з навколишніх сіл діяли занадто вже по-людськи: брали під свою "опіку" курники, охороняли “свою” пташину зграю й нікого чужого до неї не підпускали.
Домашні собаки, пішовши у ліси, схрестилися з вовками. Ці істоти взяли найкращі риси з обох видів: не боялися людей, світла, вогню, шуму моторів, добре знали звички людей і нападали на них спереду, а не ззаду, як вовки. Кажуть, що їх уже всіх відстріляли, а проте — хтозна...
Назад у майбутнє: місто-привид
У далекому 1972-му, коли будівництво міста атомників (як і станції) тільки починалося, Прип'ять повинна була стати "містом майбутнього, містом 21-го століття". І якби не аварія, можливо, й стала б одним із найкращих і найперспективніших міст країни. Середній вік прип'ятчан на момент аварії досягав 29-35-ти років — молоде місто молодих людей.
В’їзний знак Прип’яті. Ліворуч - в житловю частину міста, прямо чи праворуч — до Чорнобильської АЕС. Саме місто Чорнобиль зосталося збоку. Воно до катастрофи не має відношення, хоча й опинилося всередині Зони піся аварії. Чому ж станція Чорнобильська, а не Припятська? Її почали будувати раніше, ніж місто-супутник, і назвали просто по імені району, центром якого був Чорнобиль.
Згадують, що за кілька днів до аварії, готуючись до Першого травня, в місто завезли з Голландії 50 тисяч кущів троянд, і воно просто тонуло в квітах. А вже через місяць-півтора їх уже геть не було видно: двометрові колючі зарості бур'янів поглинули красу.
"Це було вражаюче жахливе видовище — з-за велетенських бур'янів визирали маленькі квіточки, які чахли прямо на очах."
Бетонні багатоповерхівки з проломленими стінами, школи з розбитими вікнами, зарослі деревами дитячі майданчики. У Прип'яті не росте трава — вона відразу перетворюється на сухостій. І пташок геть не чути. Сьогодні тут, у 50-тисячному місті атомників, одному з найбагатших у країні, розруха й радіація. Одна з головних офіційних заборон – не заходити до будівель. Кажуть, що це небезпечно і вони можуть обрушитися в будь-який момент. Але неможливо опинитися тут і гуляти тільки по вулицях! На свій страх і ризик деякі сміливці роблять вилазку по закинутих будинках. Якщо дуже захотіти, ніхто не завадить проникнути в спорожнілі багатоповерхівки. Найцікавіші – 16 поверхові висотки, з них відкривається чудовий вид. На ті, що з гербами, краще не ходити: вони дійсно в дуже жалюгідному стані, плюс знаходяться в центрі, там простіше "спалитися" – поліція ганяє екстремалів, а у гідів можуть відібрати ліцензію. Заходимо у під’їзд. Між поверхами на стіні напис: “Обережно! Працює снайпер!” Мимоволі озираєшся й пригинаєшся. В одних квартирах цілі вікна, а в інших - розбиті. Вітер. Хоча мародери ураганом пройшлися по Прип'яті ще років двадцять – тридцять тому, більшу частину вмісту квартир забрали ліквідатори аварії: меблі в могильник, якусь техніку – на зберігання в магазини. У магазині "Веселка" до сих пір склад старих плит, сервантів і роялів. Піднімаємося на верхній поверх. Проходимо повз машинну кімнату. Двері відчинені, обладнання розкурочене, але не вивезено. З ліфтового обладнання в першу чергу витягували мідну обмотку моторів. Піднімаються на дах. А мені раптом стало невимовно страшно. І я – донизу! Невже я такий страхополох?! Сціпивши зуби, йду до порожньої 9-поверхівки. В кількох метрах від під'їзду — жовтий "ядерний" трикутник. Двері у квартиру відчиняю ногою — руками торкатися страшно. Всередині — розвалені меблі, спинка від дитячого ліжечка, сумно дивиться покинута лялька. Порожньо й страшно. І раптом десь у коридорі — звук чужих кроків. Може, ще хтось насмілився піднятися? Виглядаємо за двері — нікого. Може, мародери? Але тут красти вже більше нічого. Звук більше не повторювався. Невже здалося? Мабуть, нас не просто страхали тим, що привиди повертаються до своїх покинутих будинків? Бігом донизу...
На центральній площі перед Будинком культури "Енергетик" валяється дитяча іграшкова машинка. Нічого не викликало у мене такий жах і біль, як ця покинута іграшка. А ще — зловісні тіні на будинках, схожі на кошмарні тіні в Хіросімі, які залишилися від людей після ядерного вибуху. Виявляється, це художники-авангардисти з Росії, Білорусі й Німеччини вирішили таким чином "оживити" мертве місто.
Передовий радянський атомоград був надміру прикрашений різноманітними лозунгами. Взагалі, такий міні-радянський Лас-Вегас – все в неоні, переливається, сяє. “Партия Ленина – сила народная, нас к торжеству коммунизма ведёт”, “Мирный атом в каждый дом”, “Здоровье народа – богатство страны!” (це один із останніх лозунгів, які залишилися в Прип’яті з тих часів), “Хай буде атом робiтником, а не солдатом”. Про цю вивіску ходить байка, що через день після аварії якийсь хохмач заліз на дах і повалив першу букву “а”, через що напис набув зовсім іншого смислу. Пізніше всю вивіску “поклали” на дах, але кілька років тому нелегальні екстремали підняли літери знову.Знаменитий парк розваг з його жовтим колесом огляду виявився не таким грандіозним, як я уявляла. Самих атракціонів там кіт наплакав: крім колеса і автодрому є лише карусель і гойдалки. Чортове колесо повинні були відкрити лише 1 травня 1986 року, воно було подарунком до свята, але так і не встигло попрацювати. Ось ще одна легенда. Насправді, на колесі багато людей встигли покататися. Ось як про це згадує одна з колишніх мешканок: “Сама особисто на ньому каталася. На машинках хотілося покататися, але на них було не достоятися – натовп величезний. А ось на колесо бажаючих було значно менше. Але жінка, яка ним управляла, мабуть не встигла вивчити інструкцію, як треба правильно розсаджувати людей, тому вийшов серйозний казус. Труханулі ми тоді здорово. Людей цей працівник садила в кожну кабінку. І, коли половина колеса була щільно заповнена, а друга, навпаки, залишалася абсолютно порожньою, колесо мимовільно різко зірвалося і почало кататися вгору-вниз, шукаючи рівноваги, до тих пір, поки завантажені кабінки не опинилися в нижній частині колеса. Видовище було жахливим, тому що осі, на яких кріпилося колесо, сильно хиталися при цьому. Було відчуття, що колесо впаде на бік. Деякі хлопчаки, хто розташовувався нижче, стрибали на всі боки. Жінка сама дуже сильно перелякалася. Відключила колесо. Коли воно зупинилося, почала по-помалу включати і висаджувати спочатку з кожної другої кабінки, потім ще рідше, до тих пір поки всіх не висадила. Нам пощастило, ми ще кола 2 зробили безкоштовно. Може, через цей інцидент воно більше і не працювало, а може, недоробки які в ньому виявили. Каталися ми рівно за тиждень до аварії. Ось такий факт мав місце в історії парку культури, який так і не відкрився. Атракціони й досі дуже сильно “фонять”, залізо збирає всю радіацію, особливо біля автодрому. Парк взагалі одне з “найбрудніших” місць Прип’яті. Брудніше лише на площі перед БК “Енергетик”, готелем “Полісся”, лікарня й кладовище техніки – це взагалі – жесть!
В школі й дитячому садочку не просто сумно, а щемно й хочеться плакати: дитячі іграшки, ліжечка, книжки, зошити, сандалики, лопатки, інформація для батьків…
Покинутий річковий вокзал. Звідси ходили швидкісні катери-“ракети” в Київ чи в білоруський Мозир. А ще тут було чудове літнє кафе. А в автоматі з газировкою і досі стоїть “та сама” гранчаста склянка, з якої пили всі радянські люди, але ніхто не хворів.
А ось - дерев'яна пристань на річці Прип'ять. Дебаркадер віднесло течією на сто метров у бік, він сів на мілину й частково затонув. Але ми все-таки ризикнули по ньому прогулятися, маючи шанс кожну мить шубовснути у воду.
Настав час нагнати справжньої жуті! Це – найстрашніше й небезпечне місце в усій Прип'яті, без жодних перебільшень! Це – лікарня! Медсанчастина №126, єдина лікарня Прип'яті, прийняла перших постраждалих в аваії: пожежників, які гасили вогонь Четвертого энергоблока, відразу ж відправили сюди. В лікарняному підвалі вони скинули з себе весь заражений одяг. Вся форма досі знаходиться там, і навіть найбільші відчайдухи не полізуть ще раз. Там радіаційний фон доходить до мільойна розпаіов на хвилину, а на дозиметрі можна побачити і 20, і 50 мілізіверів на годину. Смертельно!!!! Звісно, в підвал ми не полізли, вражень вистачило і на поверхах лікарні.
Виявляється, в Прип'яті була навіть своя в’язниця!
Прип'ять уже ніколи не повернеться до життя. Це — як нагадування про те, що люди мають більш чітко зрозуміти ту загрозу, яка йде від некерованої ядерної реакції. Експерти вважають, що через руйнування і часткове знесення будівель місто Прип'ять може зникнути через 10 років. Адже відомо, що без людей будь-яка споруда гине. Крім того, через споруди проростає ліс; стіни і конструкції постійно видозмінюються під дією температури, що призводить до осипання, а рівень радіації в будинках часто вищий, ніж на вулиці. "Саме тому ми зараз обмежили доступ до будівель. Більша частина цих будівель зрештою буде знесена та похована",— підкреслюють експерти.
В голові невкладається думка про те, що 50 тисяч жителів вимушені були покинути своі будинки з валізкою речей на 3 дні й ніколи не повернутися назад. 20 тисяч квартир спорожніли в один день..
"Це місто просто необхідно зберегти, зробити у ньому музей і возити сюди енергетиків-атомників з усього світу, щоб вони бачили, що може трапитися з "мирним" атомом, з містом, з цивілізацією, врешті-решт, якщо вони натиснуть не на ту кнопку",— з болем констатував колишній міський голова Прип'яті Олександр Єсаулов.
Водночас спеціалісти припускають, що у південних регіонах зони відчуження за 20-30 років рівень цезію опуститься до значень, що допускають проживання населення. Це пов'язано з фізичними процесами напіврозпаду цієї радіоактивної речовини.
Що ж стосується територій, які уражені ізотопами трансуранових елементів, то ці землі, на думку спеціалістів, ніколи не будуть придатними для проживання.
Повертаємося назад
Вражаюче видовище! Прямо перед нами з-за пагорба виринув реактор. І багато-багато високовольтних ліній електропередач. Вони були такими беззахисними, як кволе дитинча. Якщо вже ми так звикли шукати винуватців трагедій, то давайте просто подивимося на ці безхозні ЛЕП біля самої атомної електростанції. До речі, через якісь там чиновницькі нестиковки (і це — в зоні суворої відповідальності) наш автобус з півсотнею журналістів ніхто не зустрів і не супроводжував, і ми самі, на свій страх і ризик, кілька годин роз’їжджали зоною і навколо реактора. Тим паче дивним і недоречним видався нам переполох охорони ЧАЕС, коли ми впритул під'їхали до її центрального входу. "Хто ви такі?! Як ви сюди потрапили?! Знімати заборонено!". І це після того, як були десятки попередніх домовленостей, наші документи по кілька разів перевіряли на всіх КПП, кудись комусь телефонували... Після того, як усі, хто хотів, пофотографували усе, що було потрібно... А ми говоримо про безпеку...
Шість реакторів
Ми поїхали далі, до четвертого реактора.
А ось і об’єкт “Укриття”. Споруджений в поспіху, він тим не менше 30 років стримував подальше поширення радіації від реактора. Однак його перекриття та стіни вже занепали і почали руйнуватися. Електронне табло показує 122-126 мікрорентгенів на годину. Співробітник інформаційного центру ЧАЕС демонструє нам макет реактора в розрізі й розповідає про основні ризики об'єкта "Укриття". Але фотографії, зроблені в зруйнованому реакторі, говорять самі за себе.
Споруда "Укриття" над зруйнованим 4-м енергоблоком захистила навколишнє середовище від подальшого виносу радіоактивності, а людей — від опромінення. Але надзвичайно стислі терміни будівництва, надвисокі рівні радіації, необхідність використання дистанційних методів, недостатня вивченість уцілілих конструкцій, які стали опорою для нових, наявність великої кількості палива всередині та ще цілий ряд факторів викликають занепокоєння та зумовлюють необхідність приведення "Укриття" до екологічно безпечного стану.
Гід детально розповів нам про будівництво саркофага, який будували французи. В 1986 році це була єдина країна в світі, яка відмовилася допомогти в ліквідації наслідків аварії. Пізніше вони усвідомитли свою помилку, як і факт, що постраждав увесь світ, і цим будівництвом відновлювали свою репутацію.
Споруда другого саркофага почалася в 2007 році. Планувалося, що він буде являти собою рухливу арку, яка накриє реактор разом зі старим саркофагом, після чого можна буде зайнятися розбиранням, дезактивацією і захороненням останків енергоблоку. Спочатку проект збиралися завершити до 2012/13 році, але терміни зрушилися через фінансові проблеми. Новий саркофаг став найбільшою наземною пересувною конструкцією: Оскільки будувати арку безпосередньо над старим саркофагом було небезпечно, її споруджували частинами на складальному майданчику неподалік від станції. Збірка і підйом елементів першої половини арки тривали з 2012 по 2014 рік, до 2015-го зібрали і другу половину. Після обидві частини були з'єднані в єдину конструкцію. До листопада 2016 року монтаж було повністю завершено.
Станція живе своїм життям. А величезна їдальня, розміром, як увесь Київський Палац дітей та юнацтва – вражає!
Ми зупинилися на місці, де одним поглядом можна було охватити панораму всіх шести реакторів. Останній з них зупинили лише в 2001 році, через 15 років після трагедії! Недобудовані 5 і 6 енергоблоки ЧАЕС покинули. Все так і стоїть: разом з будівельною технікою, кранами, а по всьому колишньому СРСР терміново зупинили будівництво нових атомних станцій: вони так і стоять покинутими на різній стадії готовності.
Чорнобиль 2
Радіолокаційну станцію “Дуга” в Чорнобилі внесли до реєстру нерухомих пам’яток України
Радіолокаційна станція “Дуга” або “Чорнобиль 2” – це ряд металевих щогл висотою 150 метрів із натягненими між ними дротами. У радянський час її планували використовувати як систему “загоризонтного стеження” (виявлення пусків балістичних ракет на інших континентах – ред.) та глушіння радіосигналів у Європі. Споруда до аварії на ЧАЕС встигла попрацювати тільки в тестовому режимі. За характерне ритмічне постукування в ефірі, яке генерувала “Дуга”, західні фахівці називали цю споруду “Російський дятел”. – Це унікальне військове, надсекретне містечко з колись надсекретною радіолокаційною дугою. Її будівництво кошувало країні вдвічі більше, ніж вартість самої атомної електростанції. При цьому, через злочинні помилки в розрахунках, дуга виявилася абсолютно непотрібною. Вона не працювала жодного дня! Але це стало зрозумілим напередодні трагедії. Тут же виникає питання: а чи не були пов’язані між собою події: усвідомлення фатальної помилки в проекті дуги й трагедія на АЕС?!.. (подивіться документальний фільм “Русский дятел”).
Штамп "Здесь живет хозяин дома" ставлять прямо на стіни
За кількістю пам'ятників Леніну у різних варіаціях на 1 кв. км місто Чорнобиль дасть фору мабуть усій країні. Тут його ніхто не звалив. А також за чистотою, вичурністю й навіть деякою показушністю клумб кольору українського прапора. Сам Чорнобиль шокує. Не пустотою, а пожвавленням — у місті повно людей. Від звичайного містечка різниться лише тим, що майже всі люди тут — у камуфляжі. Тут проживає близько 3 500 вахтовиків, які працюють на зупиненій АЕС. Покинуті багатоповерхівки перетворили на гуртожитки. А акуратні сільські будиночки стоять пусткою. Лише на деяких просто на стіні — напис: "Здесь живет хозяин дома". Працюють магазини, навіть кафе-ресторан. А ще в Чорнобилі живуть, хоч наука й забороняє, 125 (за офіційними даними) самоселів, які повернулися до рідних домівок. Запитую перехожого (ним виявився місцевий міліціонер), як потрапити до самоселів, щоб дізнатися про їхнє життя-буття.
"А чого б їм і не жити? Орють, сіють, годують худобу, навіть пасіку розводять. Працюють у нас і магазини, і пошта".
Традиційна зупинка біля пожежної частини й монументу пожежним Чорнобиля з промовистою назвою "Тим, хто врятував світ". Сяють новенькою фарбою дві сучасні пожежні машини, сконструйовані на базі танків Т-54 та Т-55, які мають потужні гармати, що стріляють спеціальним порошком. Кажуть, що таку техніку мали відправити до Кувейту, але десь там у верхах не змогли поділити гроші, чим швиденько скористалися американці. От би такі машини в той страшний рік! А то гасили пожежу на атомній станції допотопними пожежними машинами, ніби горів звичайнісінький сільський сарайчик.
На центральній площі містечка — невеличкий Будинок культури,— саме тут 20 років тому відбувався суд над директором і головним інженером ЧАЕС; там, де зараз транспортний комплекс — містилася перша штаб-квартира урядової комісії з розслідування причин та наслідків аварії. Кінотеатр Україна... Навесні й влітку 1986 року в ньому безперервно, в режимі нон-стоп демонстрували радянські кінофільми.
"З асфальту на траву не сходьте",— попереджають нас,— "асфальт на відміну від трави миють регулярно". Щоб переконати недовірливих любителів екстріму, один із колег-журналістів підходить з армійським дозиметром до трави на узбіччі: на датчику — 800 мікрорентген. На дорогу всі вискакують, наче ошпарені.
Браконьєри
Міліціонери й охорона “зони” кажуть, що випадків мародерства там практично вже немає — все, що можна було, вже вкрали. А ось браконьєрство цвіте повним ходом. Особливо на воді. Браконьєр спокійно запливає у Прип'ять (і навіть у штучний канал для охолодження реактора) з Київського моря і ловить рибу, яку потім продає в Києві і не тільки. А от риби в зоні дуже багато. Розповідають, що у самому каналі водяться величезні соми, які можуть проковтнути хлібину. Не кажучи вже про дичину в лісах. Правда, відстрілюють переважно лише молоденьких косуль чи кабанів, бо тварина, старша трьох років, кажуть, страшенно небезпечна — "фонить".
Попри всі втішні чи невтішні прогнози МАГАТЕ й вітчизняних спеціалістів працівники станції роблять невтішний висновок, що Чорнобиль у найближчі 100 років буде небезпечним. А там — життя покаже.
Минуло вже 35 років від того страшного часу. Кілька разів змінювалася влада, вдосконалювалось суспільство. Але я не вірю, що у разі виникнення подібної ситуації влада у першу чергу подумає про людей, а не про свої власні інтереси.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть
24 лютого 2021 г. 16:00
Раздел: Територія розуму
Чи допоможе політ на Марс цифровізувати українські міста
Схоже, що 2021 рік може стати роком нових технологічних проривів та відкриттів. Новина останнього тижня – висадка агентством NASA на Марсі нового роверу “Персеверанс”, головним завданням якого буде пошук на планеті слідів бактеріального життя.
Лише рік тому ми слідкували за запуском першого міжнародного зонду Об’єднаних Арабських Еміратів “Аль-Амаль” та першого китайського марсоходу. А тепер готуємося до старту місії NASA “Люсі”, яка, за задумом, буде вивчати троянські астероїди Юпітера. Паралельно Ілон Маск готується до запуску в космос ракети з цивільним екіпажем, а в Німеччині активно працюють над створенням ракет-носіїв для доставки у неземні простори вантажів, а також для виведення на навколоземну орбіту комерційних супутників.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Не відстають від “космічних” і “наземні” технології. Так, оператори мобільного зв’язку планують у 2021 році збільшити потужність своїх базових станцій 5G, а Японія і Корея будуть взагалі прагнути до 6G.
Основним завданням в області “інтернету речей” стане інтеграція штучного інтелекту, що дозволить перейти до “інтелекту речей”. А суперлогістика відкриє фантастичні перспективи перед кіберфізичними платформами, що сприятиме появі у 2021 році зовсім нових споживчих сервісів. Удосконалюватимуться у світі також безпілотні автомобілі, технології у сфері медицини, екології та багато іншого.
Українське майбутнє
Звичайно, в Україні таке футуристичне майбутнє у 2021 році можна буде спостерігати хіба що з екранів планшетів чи телевізорів. Однак, і на місці наша країна точно не стоїть. Поки американці, китайці чи німці освоюють космос, в Україні розбудовують “розумні міста” тут, на Землі. Причому технології цифровізації впроваджують не лише у столиці, але й у невеликих містах та громадах.
Зауважу, що ми не створюємо розумні міста з нуля, заклавши у них системи міського електричного або й безпілотного транспорту, рециркуляції води, зниження рівня вуглецю в атмосфері, роботосервіс і таке інше. Ми не маємо можливості побудувати щось подібне до міста Тянцзинь Еко Сіті поблизу Китаю й Сингапуру чи Масдар в ОАЭ, фінансування яких відбувається силами надзвичайно багатих держав.
Поки що ми рухаємося альтернативним шляхом: вбудовуємо смарт-технології в уже існуючі міста, як це роблять Відень, Берлін, Копенгаген, Париж, Амстердам, Нью-Йорк, Сингапур, Токіо та інші.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Як показує практика, цей шлях наразі є найбільш ефективним, оскільки побудова реальних “розумних міст” з нуля – справа надзвичайно затратна та довготривала (жодне з таких міст ще не побудоване до кінця). Проте, навіть не маючи великих бюджетів, вже існуюче місто може значно покращити життя своїх громадян, впроваджуючи точкові smart city проєкти.
Візьмемо для прикладу Київ. Починаючи з 2015 року в столиці було реалізовано більше 40 проектів з цифровізації, серед яких Відкритий та Громадський бюджети, комплексна міська система відеоспостереження, яка налічує майже 7000 відеокамер, система диспетчеризації муніципального пасажирського та технічного транспорту, онлайн-сервіси для запису до дитячого садочку та до лікаря, е-петиції, Картка киянина, єдиний електронний кабінет мешканця, е-квиток та багато інших.
При цьому бюджет, який київська влада виділила на реалізацію програми “електронна столиця” у 2015-2017 роках, складав усього 702,9 млн грн, що в десятки разів менше, ніж у інших столицях Європи.
Надихаючі приклади
Не відстають від столиці й інші міста України. Власні smart city проєкти сьогодні розбудовують команди фахівців у Харкові, Львові, Івано-Франківську, Запоріжжі, Дніпрі, Вінниці, Полтаві, Дорогобичі, Мукачеві.
Основні сфери та напрямки трансформації у цих містах: е-демократія та управління містом, освіта, медицина, екологія, житлово-комунальне господарство, міська мобільність, безпека, туризм, інвестиції та бізнес.
Так, у Мукачево, яке визнали найкращим цифровим та мобільним містом в Україні з населенням до 100 тис. чоловік за підсумками 2020 року, в минулому році запустили веб-портал Smart City Мукачівської територіальної громади.
Завдяки цьому порталу у місті проводиться інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності, оперативне висвітлення планів влади, інформування громадськості про місцеві програми розвитку, розміщення проєктів нормативно-правових актів для громадського обговорення та прийнятих правових актів.
У Полтаві в 2020 році реалізували першу версію Poltava Smart City та продовжили роботу над розробкою інструментів системи – веб-порталу і додатку E-Poltava.
У Вінниці вже декілька років працює автоматизована система управління ЖКХ на хмарній платформі Microsoft, яка зробила роботу управлінських компаній більш ефективною і прозорою. Крім того, жителям міста доступний ряд електронних сервісів: онлайн-регістрація в дитячий садок, пошук необхідного маршруту міського транспорту та ін. Для забезпечення безпеки містян на вулицях також встановлені відеокамери.
В Дніпрі серед smart рішень – розумні зупинки, на яких є підзарядки для мобільних телефонів, Wi-Fi, інформаційне табло та світильники; єдиний електронний квиток в метро і трамваї; система розумних світлофорів та ін.
І таких прикладів в Україні можна назвати багато. Але ще більше можна назвати випробуваних та успішних розумних технологій, які можна перейняти та впровадити у наших містах та громадах в майбутньому, і користь яких не викликає сумнівів. Наприклад, це мережі сінгапурських smart-стоянок, які реєструють кількість та розміщення автомобілів, відправляючи у додаток дані про вільні місця. Або розумна система поливу води чи мережа “розумних” сміттєвих баків у Барселоні. Також актуальним є мобільний додаток на зразок Dubai Polis, який допомагає жителям Дубай сплачувати штрафи онлайн і повідомляти про правопорушення…
Якщо в Україні, нехай і поступово, будуть з’являтися все нові і нові smart city рішення, то футуристичне майбутнє ми скоро будемо спостерігати не тільки на екранах смартфонів, але й станемо його повноцінними складовими. Адже все починається з малого.
Головне пам’ятати, що, прагнучи стати надсучасним, місто не повинно ставити перед собою завдання втілення найактуальніших інновацій будь-якою ціною. Технології повинні розглядатися як інструмент досягнення конкретних цілей. А це означає, що найважливішим етапом втілення smart city є попередній аналіз ситуації, оцінка потреб і можливостей громади та реалістична постановка цілей.
Виконавши усі ці умови, а також нівелювавши корупційну складову при втіленні задумів, міська влада може розраховувати на ріст ефективності своєї роботи та комфортне майбутнє своїх містян.
Юрій Назаров, Голова SmartCity.UA, Голова комітету Smart City громадської ради при Міністерстві Цифровізації УкраїниКиевVласть
10 лютого 2020 г. 15:00
Раздел: Де у Києві
Де в Києві школярам опанувати авіацію
У невеликій двоповерховій будівлі на Оболоні, київські школярі засвоюють ази авіації, керують повітряним судном на тренажерах-симуляторах, встановлюють радіозв’язок, конструюють моделі літаків і ракет, а також готуються до свого першого самостійного стрибка з парашутом.
Невелика двоповерхова будівля оточена схожими одна на одну житловими багатоповерхівками. До будівлі тягнеться лабіринт вулиць, які ввечері освітлюються хіба що світлом з вікон тих таки багатоповерхівок.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Слідкуючи за гугл-картою, дослухаючись до порад перехожих, я долаю цей лабіринт – і опиняюсь на порозі невеликого будинку з побіленими стінами та сірими дверима. За ними міг би бути дитячий садок, поліклініка, ЖЕК або паспортний стіл. Але парашут, літаки і ракета, намальовані на блідій дошці, яка висить над входом, натякають на щось інше – щось, що, мабуть, важливіше за поліклініку і навіть ЖЕК.
Заходжу всередину – і серед п’ятьох провідників людини у космос, чиї портрети намальовані на стіні навпроти, впізнаю тільки посмішку Юрія Гагаріна. Пізніше я побачу його фото, а також Леоніда Каденюка чи не у кожній кімнаті, майстерні або тренажерній залі Авіаційно-космічного центру Київського Палацу дітей та юнацтва. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Тут, у невеликій двоповерховій будівлі на Оболоні, київські школярі засвоюють ази авіації, керують повітряним судном на тренажерах-симуляторах, встановлюють радіозв’язок, конструюють моделі літаків і ракет, а також готуються до свого першого самостійного стрибка з парашутом.
Як проходить навчання в Авіаційно-космічному центрі
На заняттях з льотно-штурманської підготовки діти на практиці застосовують шкільні знання з фізики або географії, а також доповнюють їх основами аеродинаміки, метеорології, навігації та радіообміну, вивчають конструкцію літака. При цьому дві третини навчального процесу припадає саме на виконання польотів на авіаційних тренажерах літаків (МІГ-21 та Л-39та ін.), на яких тренуються льотчики-винищувачі.
“Наш тренер на моніторі бачить те, що я бачу в кабіні літака, усі прилади. По радіозв’язку інструктор вказує мені на мої помилки, дає підказки”, – описує процес тренування вихованка центру Світлана Падун.
А випускниця Юлія Слободянюк, яка другим пілотом літака провела в небі вже тисячу годин, зазначила, що досвід ручного керування, який вона здобула на тренажерах, став їй у нагоді під час польотів на літаку L410, який не обладнано системою автопілоту.
Ще один випускник, студент приладобудівного факультету КПІ Кирило Кожемякін згадує: “Мій викладач, полковник авіації у відставці Михайло Лисенко, навчав керувати літаком як у простих умовах, так і в майже нереальних”.
Щоліта вихованці центру виїжджають на аеродромні збори у Наливайківу на Київщині, щоб уперше здійнятись у небо на справжньому літаку, звісно, у супроводі інструктора.
“Після злету інструктор відпускає штурвал, і літак повністю перебуває у твоєму розпорядженні. Ми робили в небі різні фігури, дуже страшно було летіти перший раз, але вид з літака був дуже красивим”, – розповідає Світлана Падун.
Їїї мама Олена не боїться за доньку: “Тут безпека на першому місці. Я впевнена у дітях і в тому, куди вони ідуть”.
У курсантів авіаційно-космічного центру також є можливість раз на рік за програмою TheInternational Air Cadet Exchange program злітати по обміну до Британії. Там вони можуть поспілкуватися зі своїми колегами з різних країн, перейняти досвід у тих, хто досяг вершин в авіації, ознайомитись з британськими військово-повітряними силами, подивитися авіашоу. До речі, в рамках цього обміну до авіаційно-космічного центру приїжджав британський принц Майкл Кентський, почесний маршал авіації. У центрі говорять, що він схвально оцінив підготовку вихованців.
На своїй хвилі
Їм не аплодують пасажири літака після приземлення, але саме вони на рівні з пілотами відповідають за безпечний політ повітряного судна. Радіозв’язок невидимими нитками поєднує пілотів, які керують літаком в небі, та диспетчерів, які спрямовують його, самі перебуваючи на землі.
Тут, на найстарішій в Україні дитячій колективній радіостанції на коротких та ультракоротких хвилях, школярів навчають азбуці Морзе, знайомлять із принципом прийому та передачі радіосигналів.
“Спочатку вивчаємо цифри, потім – букви. Паралельно з прийомом радіосигналів починаємо вивчати їхню передачу на ключі. Це складна справа, якщо зап’ясток не тренований, дитина неправильно сидить, то вона буде швидко втомлюватись. Ми тренуємось таким чином, що дві групи сидять в різних кімнатах, і одна передає сигнал, інша – його приймає”, – розповідає керівник гуртка радіоелектроніки Володимир Мінаков.
Додає, що майбутніх спортсменів помічає на першому занятті під час перевірки слуху. Вихованці гуртка щороку беруть участь та здобувають призові місця у всеукраїнських та міжнародних змаганнях із радіоспорту. Одне з останніх досягнень – перше місце зі швидкісної телеграфії на “Кубку України” в Остері у 2019 році.
За словами тренера, перед змаганнями важливо психологічно налаштувати дітей на перемогу, навчити їх відчувати лікоть партнера по команді. Наостанок Володимир Мінаков демонструє передачу радіосигналу. Направду, видається неймовірним вийти в ефір, чути сигнали з різних куточків світу – і врешті отримати зворотню відповідь.
Від моделі до планера, від планера до літака
В авіаційно-космічному центрі продовжують традицію авіа- та ракетомоделювання. Перші маленькі літачки з паперу та пінопласту п’яти-шестирічні вихованці складають на гуртку з початкового технічного моделювання. Тут же вони створюють і запускають свої перші повітряні змії.
За рік-два діти приєднуються до секцій з авіа- і ракетомоделювання. Озброївшись, зокрема, схемами із журналів з уже пожовклими сторінками, учні можуть по шість годин у суботу та неділю працювати над власними проектами у майстерні. В центрі окремо вчать створювати кордові (керуються двома тонкими сталевими тросами, кордами) та радіокеровані моделі літаків.
“Займаюсь на гуртку авіамоделювання три роки, і назад мене не тягне. Починав з планера, усього створив п’ять моделей літаків, на одну йде близько півроку. Найскладніше запастись терпінням. Пишаюся усіма своїми роботами, бо з кожною моделлю літака пов’язані якісь спогади”, – розповідає вихованець Дмитро Куриленко.
За словами викладача Ігоря Міленіна, щоб запустити авіаційну модель, потрібно одночасно бути столяром, токарем і колористом. “Авіамоделювання дає хорошу базу майбутнім інженерам з обслуговування літаків, операторам безпілотних літальних апаратів, менеджерам з авіації. Пілот – це верхівка айсберга, а все інше – це праця і зусилля багатьох різних спеціалістів”, – зауважує керівник гуртка. Серед його вихованців і чемпіон світу з авіамодельного спорту Ілля Редюк.
Три роки тому тут почали відроджувати й ракетомоделювання. Найбільшою витратою для організації гуртка було створення пускового приладу для ракет. А модельні ракетні двигуни, які, за словами керівника гуртка Анатолія Видолоба виготовляють лише дві людини в Україні, дістались “у спадок” за безцінь.
Тоді як для створення самого корпусу ракет потрібен лише папір, картон і пвх-матеріал, а ще тканина або спеціальна фольга для рятівного пристрою (парашуту).
“Що буде, якщо збудувати велику ракету і запусти її? Я прийшов сюди, щоб дізнатися”, – розповідає дев’ятирічний Женя Паловодін.
Відповідь напевне знають його старші колеги, випускники центру, які створили конструкторське бюро NAURocket при Національному авіаційному університеті. У планах гуртка – створити власну спортивну команду, яка в подальшому буде виступати на змаганнях із запуску ракет.
Спорт сміливих
“Перший був найяскравіший, найбільше запам’ятався. Найстрашніший – другий. Усього в мене було їх сім”, – так описує свої стрибки з парашутом випускник центру, курсант Одеського військового ліцею Євгеній Попов.
Протягом одного навчального року вихованці гуртка парашутної підготовки засвоюють всі необхідні знання і навички для того, щоб у свої 15-16 років здійснити самостійний стрибок з парашутом.
“Підготовка, відокремлення, розкриття відпрацьовуються спочатку на землі, щоб у повітрі усе зробити правильно. Адже там на парашутиста діють стрес-фактори, зокрема, дефіцит часу”, – розповідає інструктор Микита Роговець.
Окрім того, підлітки освоюють укладку парашутних систем, вивчають технічні характеристики парашутів, теорію стрибка, знайомляться з авіаційною медициною, проходять спеціальну та загальну фізичну, а також психологічну підготовку.
“Але що вирізняє на аеродромі наших? Вони знають як працює техніка, знають як укладати парашут, вони фізично підготовлені, а тому впевнені у собі”, – відмічає директорка центру та інструкторка з парашутної підготовки Ольга Кулігіна.
І справді, навряд чи першопрохідцю, якому подарували сертифікат на стрибок з парашутом, відомо, що під час приземлення навантаження на ноги рівне такому, яке б людина отримала під час стрибка з висоти 1,73 м. Тоді як вихованці гуртка протягом року навчаються правильному приземленню.
Хто тримає небо у цьому домі
“Потрібно провести кілька занять, побачити зацікавлені очі дітей, які тебе слухають, і все – ти звідси не підеш”, – стверджує викладач льотно-штурманської підготовки, військовий льотчик у відставці Олександр Ковальчук.
Тут кожен інструктор без сумніву є фанатом своєї справи, неважливо, чи має за плечима кілька десятків років досвіду, чи ще навчається в університеті. Валерій Кремко, який наразі пояснює підліткам як виготовляти моделі літаків, почав свій шлях авіамоделіста у цьому ж гуртку у 1967 році.
“Моя справа для мене, як наркотик, хочеш, не хочеш, а в тебе є потреба нею займатись – так, наче тебе хтось штовхає до цього”, – ділиться викладач.
Його колега Ігор Міленін каже, що коли працює з молоддю, то сам ніби стає молодшим. У роботі для нього найголовніше – привити учням любов до техніки.
“Для мене авіація – все!”, – лаконічно переконує інструктор з льотно-штурманської підготовки Григорій Чорний.
Аналогічно на запитання “Що для вас значить ваша робота?” відповідає директорка центру Ольга Кулігіна: “Аеродром та авіаційно-космічний центр – це те, чим ми живемо”. Так само і деякі з випускників повертаються в АКЦ, щоб передавати знання іншим.
“Я сам навчався за тією програмою, за якою зараз вчу інших, – каже інструктор з парашутної підготовки Микита Роговець. – Хочу далі розвиватись як парашутист і педагог, привносити нове у свою справу та виховувати професіоналів”.
Де в Україні зможуть втілити свої амбіції дівчата й хлопці з Авіаційно-космічного центру
Одна з кращих випускниць Юлія Слободянюк кілька років тому закінчила Кременчуцький льотний коледж та окремі курси в Кіровоградській державній льотній академії. Потім дівчина півроку літала другим пілотом на літаку чеського виробництва L410 в Демократичній Республіці Конго, зараз — в Україні на Boeing 737-800 NG авіакомпанії SkyUp.
Колега Юлії і по АКЦ, і по авіакомпанії, випускник Кіровоградської державної льотної академії Вадим Дорохов працює спеціалістом по системі якості, а саме пильнує за тим, щоб усі процедури операційної діяльності авіакомпанії виконувались льотним і наземним персоналом відповідно до національних та міжнародних вимог.
Випускник Кирило Кожемякін розповідає, що підрядні компанії Boeing відкривають, зокрема, при українських авіаційних університетах філіали, де студенти можуть здобувати практичний досвід, розробляти проекти.
Ще один колишній вихованець АКЦ, студент Київського політехнічного інституту спеціальності “Авіаційна та ракетно-космічна техніка” Олексій Падун долучився в університеті до проекту із розробки супутників. Хлопець також протягом одного семестру навчався в Америці. Відмічає, що закордоном серед студентів переважає дуже висока зацікавленість у навчанні: “Вони горять авіацією і більшість з них бере участь в проектах, будуєбезпілотники, ракети”.
А в українських студентів є шанс отримати фінансування для своїх бізнес-ідей під час участі у конкурсі стартапів SikorskyChallenge. Інший популярний конкурс серед студентів авіаційних спеціальностей – “Авіатор” – дозволяє його переможцям відвідати авіакосмічні салони Фарнборов Англії або ЛеБуржеу Франції. Випускники АКЦ не один раз перемагали у ньому.
Разом з тим, викладачів турбує майбутнє технічної творчості в Україні. Так, основа матеріально-технічної бази центру не оновлювалась суттєво з 90-х років. Хоча колектив центру власними силами модернізує те, що є. Також реформа децентралізації, яка принесла Україні чимало позитивних змін, водночас поставила під загрозу існування гуртків технічного моделювання в регіонах. Адже тепер самоврядування громади на власний розсуд вирішує вигідно чи ні йому утримувати на своїй території такий гурток. На прикладі авіаційно-космічного центру КПДЮ можна з упевненістю сказати, що такі заклади стають другим домом як для вихованців, так і для викладачів. Щодня їх тягне повертатись сюди майже так само, як пілотів після приземлення — у небо.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Анастасія Карпенко
КиевVласть
3 березня 2018 г. 10:15
Раздел: Тексти
Малі винахідники в Ірпіні створили апарат для збору сміття у космосі
Керівник гуртка судномоделювання Ірпінського центру позашкільної освіти Олександр Кривенко (на фото) майже півстоліття свого життя віддав судномоделюванню, має близько 60 винаходів з обробки скла, які йдуть на патент, і у свої 72 роки надихає молодь на нові винаходи.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Майстер 10 років працював на Бучанському склозаводі наладчиком з автоматичної обробки скла. “Раніше серед дітей і підлітків було модним займатися різними видами творчості в Будинках піонерів і у вільний від навчання час я займався судномодельним спортом. А в 1980 році, я став директором Станції юних техніків,” – розповідає Олександр Іванович.
“Спочатку була постанова про відкриття в Ірпінському відділі освіти позашкільних навчальних закладів: станцій юних техніків і юних натуралістів. Приміщення, як такого, не було, відкрили спочатку адміністративно, а потім уже розпочали гурткову роботу, як по школах, так і за місцем проживання”, - згадує Олександр Кривенко.
За його словами, авіаторів тоді було більше, тому що хлопцям більше подобалося робити літаки. “Судномодельний спорт був трошки слабшим. Я й подумав, що можна цей напрямок технічної творчості підняти на більш-менш пристойний рівень. І з самого початку почав викладати у судномодельному гуртку”, - продовжує керівник гуртка судномоделювання Ірпінського центру позашкільної освіти.
Ще в ті часи було модно займатися віндсерфінгом. “Це й зараз модно, але зараз це більше на комерційній основі, для багатих людей, а тоді ми самі робили віндсерфи (водні дошки, лижі) - й відпочивали на воді з парусами, на водних лижах”, - каже Олександр Кривенко.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Науку судномоделювання він освоював у Васильківській, Білоцерківській та обласній станціях юних техніків. Переймав їхній досвід і так навчався.
Ірпінську станцію судномоделювання відкрили майже 40 років тому. З того часу багато що змінилось. Насамперед - науково-технічна революція у моделюванні. Доступними стали радіокеровані моделі, спорт і моделізм, авіамоделі, ракетні моделі, судномоделі, все, що пов’язано з радіо. І, на жаль, промислові екземпляри витіснили дитячу технічну творчість, менше дітей стало цікавитися судномоделюванням в чистому вигляді.
Зараз гурток, яким уже 35 років керує Олександр Кривенко, вважається одним із кращих в області. Вихованці гуртка виступають за першість міста Києва та Київської області. Минулого року зайняли третє місце, цьогоріч – сьоме. Проте, спортсмени не втрачають духу і наполегливо тренуються.
Вік у вихованців гуртка – від першого до десятого класу. Суть авіамодельного, судномодельного, ракето-модельного спорту полягає у тому, що спортсмен сам виготовляє свою модель і виступає з нею на змаганнях.
“Тут пілот виховується сам, не хтось його виховує, а він виховується. Чому? Бо він повинен зробити модель. Навчити модель літати, а потім перебороти і себе самого, -пояснює пан Олександр. - Хтось приходить на заняття за графіком, хтось - за вільним відвідуванням. Одні займаються метеоритами, інші космічним туризмом, треті займаються гравітацією, четверті навчаються як зробити космічний апарат, щоб там було земне тяжіння - і космонавт міг вільно переміщатися”.
У юних майстрів вже є нові розробки сонячних батарей. Для розробки макетів використовують вторинну сировину. “Ми зробили космічний апарат, де парасоля замінила космічні сонячні батареї, а через деякий час ми побачили, що американці зараз теж це використовують. Головне, щоб дитина мала уявлення що таке земне тяжіння, що таке гравітація, що таке швидкість світла, як відірватись від землі, - те, чим займаються справжні космонавти та ракетобудівельники,” – розповідає Олександр Іванович.
Юні дослідники створили апарат, який збирає космічне сміття та відправляє його на Землю. Основний елемент винаходу - звичайна парасоля. Створені моделі науковці підтверджують рефератами та науковими думками.
На думку Олександра Кривенка, не можна розділити життя і виховання. Своїх учнів він навчає алгебрі, геометрії, математиці та фізиці. Бо все воно взаємопов’язане.
Ще один цікавий винахід вихованців гуртка – вони розробили водний старт. Завдяки цьому винаходу Україна може імпортувати кораблі разом з космічними ракетами та супутниками. Розробка виконана, зроблені діючі моделі для старту з корабля.
Чим корисна така розробка, пояснює Олександр Іванович: “Якщо брати місячне тяжіння, воно в екваторі підіймається на дуже велику висоту. І ми економимо енергію ракети і знижуємо її енергетичний потенціал. Тобто, один кілограм космічної ваги зменшується дуже сильно. В цьому полягає водний старт. Це все може робити Україна. У нас є “Южмаш”, Миколаїв, Херсон, Одеса, київський завод “Ленінська кузня” (“Кузня на Рибальскому”, - KV), які можуть робити найбільші в світі кораблі, мати робочі місця, мати великі кошти і всі космічні розробки нашої держави можуть використовуватися у цьому напрямку. Є проекти, реферати, всі матеріали, які необхідні для цього, - діти це вже зробили. Їх проект зайняв третє місце в Україні на конкурсі Малої Академії наук”.
Наразі вихованці гуртка судномоделювання працюють, щоб створити майстерню, яка буде відповідати умовам сьогодення, готуються до змагань та виставок.
“ У нас є стендові моделі, які проходять оцінку суддів по стенду, є моделі спортивно-технічні, які і стенд проходять, і змагання на воді, є моделі чисто розважальні, але щоб їх виготовити, підхід один. Є радіокеровані моделі, де треба знати і радіо, і його експлуатацію, і дозвільну систему. Звичайно, там і матеріальні затрати набагато більші, але якщо в освіту вкладають кошти, то завжди виграє або держава, або сім’я. Вона бачить, що дитина від цього має великий зиск,” – наголосив Олександр Кривенко.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Фото: Ірпінській вісникKиевVласть
16 червня 2017 г. 14:50
Раздел: Територія розуму
Українська ядерна зброя. Думки з приводу позиції певних дипломатів
Останнім часом все гучніше лунає думка, згідно з якою Україна ніколи реально не володіла ядерною зброєю; що Україна насправді “вициганила” умови Будапештського меморандуму, обмінявши міраж свого ядерного статусу на вкрай вигідні умови та гарантії безпеки. Викликає стурбованість те, що так думають і висловлюються в інтерв'ю високопоставлені українські дипломати. Говорячи відверто, така позиція знецінює та послаблює позиції нашої держави – адже як ми можемо наполягати на виконанні умов меморандуму, який ми просто “вициганили”? З такими думками можна було б змиритись… якби це було б правдою. Тому, я хочу звернути увагу на деякі факти.
6 грудня 1991 року 43-тя Ракетна армія, яка базувалася на території України і штаб якої знаходився в м. Вінниця, вийшла зі складу Ракетних військ стратегічного значення СРСР. Особовий склад армії склав присягу на вірність народу України.
На озброєнні в 43-й РА стояли :
- 130 міжконтинентальних балістичних ракет УР- 100 НУТТХРС-18, у кожній ракеті знаходились по 6 ядерних боєголовок;
- 46 міжконтинентальних балістичних ракет РТ23УТТХРС-22, у кожній ракеті знаходилось по 10 ядерних боєголовок;
- 44 тяжких бомбардувальники і 1068 ракет КРХ55.
Для порівняння, бомба скинута на Хіросіму мала потужність приблизно 15 кілотонн, на Нагасакі – 20 кілотонн. РС-22, продукція нашого Южмаша, несла боєголовку з 10 блоками окремого наведення, кожен потужністю 55 кілотонн. У КРХ55, що початково вироблявся у Харкові, потужність боєвого заряду сягає 200 кілотонн.
До речі, на території України на момент розпаду СРСР знаходилось 5 атомних станцій (Чорнобильська, Запоріжська, Південному-Українська, Рівенська, Хмельницька). На той момент вони не підпорядковувалися Міненерго УРСР, а перебували під прямим управлінням Міністерства атомної енергетики і промисловості СРСР. Тим не менше, Україна змогла організувати безпечну та тривалу експлуатацію атомної енергетики, а експлуатація атомних реакторів набагато складніша, небезпечніша та трудомістка ніж збереження в боєвому чергуванні міжконтинентальних балістичних, а тим більше – тактичних ракет.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Виходячи з вище сказаного можна зробити два висновки:
- ядерна зброя в України насправді була;
- Україна була цілком в стані утримувати ядерну зброю.
Я зовсім не стверджую, що нам варто було будь-якою ціною залишити ці ракети собі. Але я хочу підкреслити, що здача ядерної зброї відбулася ніяк не через технічні причини, а в цілому через політичні.
На молоду державу відбувався колосальний тиск. Жодна країна в світі не була зацікавлена, щоб в України залишилась ядерна зброя. Такі відмінні між собою (в політичному плані) країни, як Китай, Росія та США об'єднались в тому, що Україна має здати ядерну зброю. Чи був в України шанс встояти і чи потрібно було залишати такий небезпечний ресурс – це є тема для окремої та складної розмови. Але я переконаний, що за здачу третього в світі ядерного озброєння, тогочасна влада повинна була добитися не лише невеликої фінансової компенсації та підписання Будапештського меморандума, який не вартий паперу на якому він написаний, а повноцінного міжнародного договору та справді серйозної фінансової підтримки.
На яку фінансову компенсацію можна було б розраховувати? Наприклад, Польща за 10 років членства в Європейському Союзі отримала 101,3 млрд евро допомоги в рамках програм, спрямованих на підвищення рівня життя і конкурентоздатності польської економіки. Тобто, не в обмін на ядерний потенціал світового масштабу, а просто так, на розвиток, лише від одного ЄС.
Володимир Шандра, радник Президента України
Джерело
КиевVласть
20 липня 2016 г. 19:14
Раздел: Тексти
Легендарне КБ Південне: як приватні інтереси однієї людини довели підприємтво до небезпечної межі
КБ Південне стало заручником відсутності нових розробок у космічній галузі та "специфічної" маркетингової політики. До того ж, в бюро точиться запекла боротьба за крісло генерального директора.
На перший погляд, ситуація в КБ Південне видається благополучною. Підприємство завантажене замовленнями, має достатні для стабільної діяльності грошові потоки, середньомісячна зарплата сягнула майже 8000 грн., кількість працівників збільшується, серед працюючих достатньо молоді.
В той же час, спільним наказом Мінекономрозвитку та Мінфіну від 17.06.15 року № 609/565 КБ Південне віднесене до 30-ти підприємств державного сектору з найбільшими фіскальними ризиками. Чинниками, що несуть ризики фінансових втрат держави, визначені так звані циклічні проблеми, а саме: нарахування курсових збитків внаслідок девальвації гривні та донарахування податку на прибуток. Поза форматом наказу залишились причини виникнення таких ризиків: багатомільйонні зобов’язання підприємства за валютними кредитами та деструктивний вплив діяльності КБ Південне на космічну галузь.
Останній чинник є найбільш небезпечним, і ось чому.
Головною метою господарської діяльності КБ Південне є розроблення конструкторської документації. А ось результат застосування розробок, тобто виробництво серійної продукції, вже є другорядним для КБ Південне, оскільки не так вагомо впливає на його дохід.
Результатом такого перекосу пріоритетів, є відсутність за всі 25 років Незалежності дійсно нових розробок ракетної техніки, доведених до серійного виробництва. Хоча короткостроковий інтерес КБ Південне суперечить його ж довгостроковим інтересам, оскільки відсутність втілених в серійне виробництво розробок негативно впливає і на розвиток конструкторської школи, і на виховання молодих конструкторських кадрів, і, врешті-решт, ставить під сумнів авторитет КБ Південне, його репутацію і комерційні перспективи. Не кажучи вже про втрату державних коштів.
Яскравим прикладом шкоди, яку завдає пріоритетність розробок над виробництвом, стала доля проектів “Циклон-4” та “Сапсан”. Обидва проекти були зупинені, зокрема, через неодноразове збільшення їх вартості та зсування термінів реалізації.
Історія створення ракети-носія “Циклон-4” варта того, щоб викласти її детально.
Законом України від 04.02.2004 р. № 1429-IV був ратифікований Договір між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про довгострокове співробітництво щодо використання українського ракетоносія “Циклон-4” на пусковому центрі Алкантара (Бразилія).
Згідно з умовами Договору, сторони мали забезпечити до кінця 2006 року проведення випробувань і введення в штатну експлуатацію космічного ракетного комплексу “Циклон-4”. Серед зобов’язань України була розробка ракетоносія “Циклон-4”, її комплексне випробування, підготовка виробничої бази, виготовлення макета ракетоносія “Циклон-4” для випробувань та першого льотного зразка ракетоносія.
Для реалізації проекту Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 р. № 786-р були надані державні гарантії, під які був отриманий кредит у розмірі 150 млн доларів США. Тобто, було забезпечене стовідсоткове фінансування української частини проекту. За користування кредитом держава сплатила вже близько 500 млн гривень. Уповноваженим органом влади, відповідальним за проект, було визначене Національне космічне агентство (наразі – Державне космічне агентство).
Однак, на початку 2009 року було встановлено, що фактична готовність ракетоносія “Циклон-4” становить не більш ніж 40%, і передача ракети для кваліфікаційного пуску (за умови додаткового фінансування в розмірі 83 млн доларів США) можлива не раніше середини 2011 року.
Станом на липень 2016 року, конструкторська документація на ракетоносій досі в повному обсязі не готова. Загальна вартість проекту для України на сьогодні вже перевищує 488 млн доларів США − тобто, зросла більше ніж втричі порівняно з початковою. Термін реалізації проекту з двох років збільшився до одинадцятьох, аж доки в квітні 2015 року не був зупинений бразильською стороною. Можна скільки завгодно пояснювати зупинку проекту проблемами бразильських партнерів, але це жодним чином не може виправдати відсутність завершеної розробки в КБ Південне.
Головна причина зриву проекту і втрати державних коштів – невиправдані зволікання з боку КБ Південне, нескінченні доопрацювання вже опрацьованих раніше конструкторських рішень тощо. Слід зазначити, що керівництво КБ Південне навчилося майстерно використовувати відсутність в Україні незалежного експертного середовища з питань розробки космічної техніки. Це дозволяє “тиснути авторитетом” і на партнерів по кооперації, і на чиновників Державного космічного агентства. Мета зрозуміла – якомога довше отримувати якнайбільше грошей на так зване “вдосконалення конструкторської документації”.
Представники КБ Південне дуже полюбляють хвалитися своєю славною історією, створеним ними ракетним щитом СРСР, кількістю доведених в радянські часи до серійного виробництва зразків бойової ракетної техніки, космічних апаратів тощо. Проте, можна із впевненістю стверджувати, що, скажімо, відомий ракетний комплекс Р-36М (“Сатана”), з такими підходами розроблявся б і досі.
Така ж сумна доля спіткала і проект створення оперативно-тактичного ракетного комплексу “Сапсан”. Розпочатий в 2008 році проект був зупинений влітку 2013 року замовником (Міністерством оборони) з тих самих причин – неодноразових переносів термінів виконання і збільшення вартості в рази.
Хтозна, чи наважилась би Росія на агресію, якби Україна мала на озброєнні ОТРК “Сапсан”, здатний влучити в Кремль з місця базування десь біля Чернігова? На жаль, ми цього ніколи не з’ясуємо, оскільки на заваді стали апетити ненажерливих конструкторів.
Інтерес галузі і держави, вочевидь, полягає саме в серійному виробництві ракетно-космічної продукції. Дослідне і експериментальне виробництво не можуть забезпечити ані належного обсягу ракетно-космічного виробництва, ані достатньої його диверсифікації, ані конкурентоспроможності продукції. Яскравим прикладом є відсутність комерційних перспектив на світовому ринку у вже розроблених КБ Південне космічних апаратів “Січ-1”, “Січ-1М”, “Січ-2”, і у КА “Січ-2М”, розробка якого наразі триває.
Одним з головних чинників такого становища є незацікавленість КБ Південне у серійному виробництві. Тому конкурентоспроможність космічних апаратів взагалі не бралася до уваги під час їх проектування.
Показово, що розробку національного телекомунікаційного супутника “Либідь” Україна була змушена замовити у іноземного підрядника – оскільки сили власного КБ не дозволяли створити розробку належного рівня. Цей приклад наочно демонструє сумний результат політики “розробки заради розробки”.
Проте, інтерес держави щодо космічної галузі полягає не тільки в розвитку космічного машинобудування. Іншим і, напевне, головним державним інтересом є перетворення космічної галузі в мультиплікатор високотехнологічного розвитку вітчизняної економіки, що неможливо без ефективно діючого ланцюга “розробка-виробництво”. І стратегічне значення підприємств для безпеки держави може бути втілене тільки через серійне виробництво нових зразків озброєння та військової техніки, які мають бути не тільки розроблені на папері, а і прийняті на озброєння.
Яскравим підтвердженням хибності існуючого підходу є поступове зубожіння промислових підприємств галузі, зокрема гостра ситуація на ДП “ВО ПМЗ ім. О.М. Макарова” (Південмаші). Криза на цьому і низці інших підприємств галузі спричинила, в тому числі, і недолуга політика КБ Південне. Як розпорядник коштів, КБ систематично примушує партнерів по кооперації укладати договори з нульовою, а подекуди і з від’ємною рентабельністю.
Внаслідок такої практики, космічна галузь протягом багатьох років фактично позбавлена можливостей для розвитку шляхом технічного переозброєння і впровадження сучасних інноваційних технологій. Особливо цинічним на цьому фоні виглядає постійне вихваляння очільників КБ Південне кращою фінансово-економічною ситуацією в КБ порівняно з іншими підприємствами галузі.
Тривала орієнтація на задоволення короткострокового інтересу призвела КБ Південне до небезпечної межі. Незважаючи на нібито міцний фінансовий стан, в КБ вже давно виникли та продовжують поглиблюватися численні ознаки глибокої системної кризи:
– відсутність нових розробок;
– заручниками маркетингової політики, орієнтованої на створення конструкторської документації, а не серійне виробництво продукції, стали промислові підприємства галузі, чиє виробництво повністю залежне від політики КБ Південне);
– практична відсутність наукової підтримки;
– майбутні фінансові навантаження, зокрема, з виплати зобов’язань перед бюджетом та за валютними кредитами.
Єдиним можливим виходом з ситуації є впровадження структурних змін в галузі, які б упорядкували пріоритети в належному порядку – спочатку державні, а вже потім містечкові інтереси. А це можливо лише за умови, коли пріоритетом стане серійне виробництво. Головна роль у цьому належить Державному космічному агентству України, яке за часів попередників нинішнього голови Л. Сабадоша з “незрозумілих” мотивів довело ситуацію до краю.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Орієнтація керівництва КБ Південне на короткостроковий зиск та наочна неспроможність стратегічного бачення майбутнього знайшла своє відображення і в особистій площині.
В рамках кримінального провадження № 42016040010000011 встановлено, що посадові особи КБ Південне за попередньою змовою з групою осіб, спільно із службовими особами ПАТ КБ “Новий”, зловживаючи службовим становищем, умисно, з порушенням вимог п.5 ст.37, ст.ст.40,44 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, п.п.1.3, 6.1, 6.2 Постанови Правління Нацбанку України від 25.01.2012 р. № 23 “Про затвердження Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями”, статуту ПАТ КБ “Новий” та положення банку “Про кредитування”, видали 15.11.12 міжбанківський кредит у розмірі 1 млн доларів США неплатоспроможній банківській установі – ПАТ “Банк Таврика”, до якого 20.12.12 року було введено тимчасову адміністрацію та, в подальшому, визнано банкрутом.
Також самостійно, без будь-якого дозволу Державного космічного агентства України, тобто без дозволу держави, у період з 2005 року по 2015 рік посадові особи КБ Південне зменшили статутний фонд державного підприємства у загальному фонді комерційного банку з 41,85% акцій до 18,329%, чим заподіяли збитки державі, в особі КБ Південне.
Оборудки, подібні до оборудки з ПАТ “Банк Таврика”, були проведені також з ПАТ “Комерційний банк “Хрещатик” (3 млн дол. США) та ПАТ ”Дельта Банк” (близько 5 млн дол. США). За дивним збігом обставин, оборудки було проведено безпосередньо перед падінням цих банківських установ та початком процедури їх банкрутства.
Цікаво, що головою наглядової ради ПАТ КБ “Новий” є колишній (та поновлений судом на посаді) гендиректор КБ Південне Дегтярьов О.В. А співвласниками цього банку є родичі Дегтярьова О.В. (невістка) та першого заступника гендиректор КБ Курячого Є.В. (дружина).
Потребує також перевірки інформація щодо розміщення валютних коштів КБ Південне на рахунках ПАТ КБ “Новий” на умовах, заздалегідь невигідних для підприємства, але не для деяких посадових осіб. Правоохоронні органи може зацікавити і схема з розміщенням кредитних коштів підприємства на депозитних рахунках банку, коли депозитні договори припинялися за кілька днів до нарахування відсотків, сума яких сягала десятків мільйонів гривень.
Ця стаття була б неповною без бодай поверхневого погляду на знедавна скандальну постать О. Дегтярьова.
На початку поточного року його було звільнено з посади генерального директора – генерального конструктора КБ Південне. Звільнення відбулося з огляду на “досягнення” О. Дегтярьова на ниві особистого збагачення та на підставі рекомендації державних контролюючих органів. При цьому пану Дегтярьову було запропоновано перейти на посаду генерального конструктора, що унеможливлювало б доступ до управління фінансами підприємства.
І що тут почалося! Мітинги, замовні публікації, ганебне шельмування опонентів. Особливої пікантності цій ситуації додає звинувачення держави в рейдерському захопленні… державного ж підприємства! Де сама держава, як власник, має повне право проводити кадрові ротації і змінювати керівників, які не справляються зі своїми обов’язками. Як це роблять власники підприємства будь-якої форми власності.
Основний зміст численних звернень – катастрофічні наслідки, які нібито спіткають КБ Південне з його “довготривалими розробками” внаслідок усунення О. Дегтярьова з посади.
Та чи це справді так? Адже запропонована пану Дегтярьову посада генерального конструктора начебто дозволяє не просто зберегти спадковість, а і взагалі уникнути ідейного розриву в конструкторській діяльності. Проте, відповідь дуже проста: пан Дегтярьов узагалі не конструктор. Свого часу він створив в КБ “службу 10” і довгі роки її очолював. Основним завданням “служби 10” і предметом особистих клопотів О. Дегтярьова був маркетинг. А саме, з огляду на специфіку діяльності КБ – маркетинг на світовому ринку.
Зрозуміло, що для посади генерального конструктора маркетолог Дегтярьов професійно непридатний. Звісно, пан Дегтярьов це добре усвідомлює і, на погляд автора, саме це його і розлютило. Розлютило настільки, що був мобілізований колектив КБ, який не тільки охоче виходив на акції в підтримку, а і влаштував обструкцію призначеному державою тимчасовому керівнику КБ.
Щоб зрозуміти атмосферу, яка панує в колективі, достатньо ознайомитися з публікаціями на офіційному сайті КБ Південне. Наприклад, в останній на час написання цієї статті публікації (http://goo.gl/CztE7b), присвяченій візиту на підприємство Голови ДКАУ Л. Сабадоша, щодо останнього вжито такі вирази, як “Большой Начальник”, “апогей абсурда”, “злонамеренное искажение фактов”. І це стилістика не якоїсь замовної статті (яких на сайті КБ Південне теж вдосталь), а повідомлення прес-служби на сайті державного підприємства щодо керівника держаного органу управління!
Інша цікава деталь – сайт взагалі не має україномовної версії. Російська і англійська мови є, а державна − відсутня. Отакої. Вони там ще й у часі загубилися.
Привертає увагу і головна теза, яка озвучується на численних акціях, влаштованих оточенням О. Дегтярьова. Цитую мовою оригіналу: “Верните Дегтярева, не надо нам другого!”.
Впевненість, що без Дегтярьова КБ Південне чекає катастрофа, видається непохитною. Зважаючи на сумнівний внесок очільника КБ в технічні питання, це наводить на неприємні висновки.
По-перше, теза свідчить про відсутність кадрового резерву на підприємстві, що вже само по собі є досить тривожним і яскраво характеризує компетентність керівника.
По-друге, це ілюструє жах, який охопив оточення О. Дегтярьова (чи, може, його спільників?).
По-третє, молоді співробітники КБ, які є основною складовою протестних акцій, схоже, не розуміють, що саме їхньому майбутньому несе головну загрозу діяльність О. Дегтярьова та випестованої ним політики КБ Південне.
Як говориться, сите брюхо до розуму глухе.
Мінекономрозвитку 7 червня оголосило про проведення конкурсного відбору на посаду генерального директора державного підприємства “Конструкторське бюро “Південне” ім. М. К. Янгеля”. На сьогодні прийом документів завершено, а оприлюднення результатів конкурсного відбору має відбутися до 10 серпня 2016 року.
Не знаю, чи подав О. Дегтярьов документи на цей конкурс. Думаю, так. Цікаво буде подивитися на результати. Зрештою, вони будуть визначати не тільки долю підприємства, а і усієї космічної галузі.
КиевVласть
22 липня 2014 г. 15:22
Раздел: Слухи и сплетни
На Київщині виготовляють зброю для потреб російської армії
Хто озброює росію - той озброює убивць українських солдат...
Випускники НТУУ “КПІ”, які працюють на заводі “Візар”, м. Вишневе розказують наступне - поставки ракет для російських замовників призупинялись двічі... і двічі поновлювались.
1) За Турчинова - внутрішнім наказом по підприємству поставки припинились, потім відновились
2) За Порошенка - одразу після виборів призупинились,
А ЗАРАЗ ПОНОВИЛИСЬ!
Випускники КПІ не хочуть робити зброю, з якої потім буде убито українських солдат... Але вони не мають змоги спинити виробництво у іншому підрозділі підприємства. Решта ж працівників “працелюбні українці”, і продовжують виготовляти зброю, яка можливо, уб"є їхніх співгромадян або й навіть родичів....
А ви кажете - Європа, європа.... Тут і українці “хороші”...
Інформація з надійного джерела. Допоможіть в поширенні!
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Ракети мають надходити В НАШУ АРМІЮ, а не російським фашистам!
джерело Dmytro Bogush
12 квітня 2024 г. 10:04
Раздел: Новини
За минулу добу ворог втратив 840 осіб та 34 артсистеми, – Генштаб ЗСУ
Станом на 779-й день повномасштабного вторгнення втрати ворога сягнули 451730 осіб. Впродовж минулої доби знищено 9 танків, 19 бойових броньованих машин, 34 артилерійських системи та 1 засіб ППО противника.
Про це, як передає KВ, йдеться в повідомленні Генерального штабу ЗСУ.
Підписуйтесь на “КиївВладу”
Згідно з повідомленням, загальні бойові втрати противника з 24 лютого 2022 року по 12 квітня 2024 року орієнтовно склали:
особового складу ‒ близько 451730 (+840) осіб,
танків ‒ 7146 (+9) од,
бойових броньованих машин ‒ 13698 (+19) од,
артилерійських систем – 11486 (+34) од,
РСЗВ – 1042 (+2) од,
засоби ППО ‒ 755 (+1) од,
БПЛА оперативно-тактичного рівня – 9161 (+57),
крилаті ракети ‒ 2087 (+18),
автомобільної техніки та автоцистерн – 15339 (+41) од,
спеціальна техніка ‒ 1888 (+6)
Підписуйтесь на “КиївВладу”
Дані уточнюються.
Читайте: На Бахмутському напрямку відбито 29 атак ворога, – Генштаб ЗСУ
Нагадаємо, КиївВлада продовжує збір на потреби 100 окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ
https://send.monobank.ua/jar/2VtzHVahES
Також збір коштів для 100 омб здійснюється через благодійну організацію (БО) “Благодійний фонд “Волинь-2014” (код ЄДРПОУ 39374494)
Банк одержувача: АТ “Ощадбанк”
МФО: 300465
Рахунок №: UA493033980000026005300625739
Призначення платежу: для потреб 100 омб
Фото: Генштаб ЗСУ
КиївВлада
середа, 17 квітня 2024 г.
18:19
УВАГА!!! КиївВлада переїхала на новий домен
п'ятниця, 12 квітня 2024 г.
20:56
“Українська команда” передала велику партію дронів-літаків легендарному батальйону “Ахіллес”, - Палатний
20:51
Ексміністр оборони Резніков став директором безпекових і оборонних програм в ГО “Український інститут майбутнього”
20:45
Начальник КОВА Руслан Кравченко у Чернівцях взяв участь у Конгресі місцевих та регіональних влад при Президентові України
20:34
На київській ТЕЦ-5 встановлять додаткові генератори
20:20
В Україну повернули тіла 99 полеглих захисників
20:02
У Києві з суботи відновлює роботу автобус № 7 (схема)
19:54
На Бахмутському та Новопавлівському напрямках відбито понад 40 атак, загалом на фронті 81 боєзіткнення, - Генштаб ЗСУ
19:43
Представники громадськості вимагають припинити переслідування антикорупційних активістів та журналістів-розслідувачів
19:31
Відзавтра, 13 квітня, столичний автобус № 35 подовжить свій маршрут до вулиці Гліба Бабіча (схема)
19:13
“Укренерго” організувала для ветеранів війни програму навчання та працевлаштування “Разом”
19:01
На Броварщині витратять 1,86 млн гривень на облаштування дитмайданчиків
18:49
На вулиці Богатирській у Києві до 21 квітня обмужать рух транспорту (схема)
18:36
У Броварах з'явився новий патріотичний стінопис “Обіймаю тебе, моя Україно!”
18:17
Столична влада зупинила проведення аукціону з надання в оренду Житнього ринку
18:04
У реєстрі зниклих безвісти наразі налічується понад 2 тисяч дітей
Календар подій