Колись у цього міста були теплі долоні, а тепер тут – дикі джунглі
35 років тому на Чорнобильській АЕС сталася одна з найбільших техногенних катастроф у світі. А зараз Україна подає документи в ООН для визнання атомної електростанції та зони відчуження навколо неї об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Серіал “Чорнобиль” подивилося півсвіту. Туристи лопонулися в Київ і зону відчуження лавиною. І на питання “Бути чи не бути” поїздці до Прип’яті відповідь була однозначною: “Так”. При тому, що я там буваю практично щороку. І щоразу відкриваю для себе щось нове. І як журналіст, і як член Всеукраїнської асоциації гідів.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Неправда, що минуле йде назавжди. Воно нікуди не поділося. Воно тут. Яскравим прикладом цього є ЧАЕС. Просто ми пішли вперед. Час — це дорога, і вона існує за вашою спиною. Те, що пішло у минуле, не зникає. Але не потрібно зациклюватись на минулому. Двадцять п'ять років хворіла ЧАЕС, і лише кілька років тому з'явилися "лікарі", які направили її на лікування. Першою пігулкою до одужання стала побудова нового саркофагу, над яким працювали представники різних країн, хоча більшість все ж таки українці. Але основною метою є очищення ЧАЕС від радіоактивного пального. Для цього і було побудовано централізоване підприємство з поводження з радіоактивними відходами "Вектор", яке спеціалізується саме на їх утилізації. Цей комплекс умовно поділений на дві частини — чисту та умовно брудні зони. У чистій знаходиться все необхідне для проживання робочого персоналу, а в брудній — декілька сховищ для утилізації.
Так, ця страшна подія, що змусила здригнутися від жаху весь світ, стала яскравим проявом цілковитої аморальності, недалекоглядності та й просто низького інтелектуального рівня тогочасної влади. А як інакше можна пояснити той факт, що надзвичайно потужну атомну електростанцію було збудовано зовсім недалеко від Києва — багатонаселеної столиці? Зате тепер вони можуть спостерігати яскраві наслідки такого "мудрого рішення". Там, де колись розташовувався мальовничий куточок України, зараз панує пустельна тиша... У мертвому місті можна лише зустріти сталкерів, які у пошуках легкої здобичі ризикують власним життям, та екскурсійні групи. Подейкують, що вночі у Прип'яті чутно дитячий сміх та скрип старої гойдалки. Достатньо один раз побачити та відчути атмосферу вимерлого міста, щоб у серці назавжди залишився темний куточок... Куточок Чорнобилю.
Про Чорнобиль сьогодні сказано й написано стільки, що можна розворушити всю планету. Але слова — то лише частинки, зернятка правди. Сама правда набагато жахливіша. Навіть через 35років.
Дорога на Чорнобиль
Напередодні дати страшної трагедії людства прес-клуби, політики, міністри організовують поїздки журналістів з багатьох регіонів країни до Чорнобиля, Прип'яті — до зони відчуження. Хоча, вже другий рік вони туди й не потикаються.
Дорога на Чорнобиль... Сьогодні це — майже звичайна дорога через увесь Вишгородський район, через його села й містечка, яка нічим не відрізняється від тисяч інших доріг. Напівголі весняні поля й сільські хати... Тьмяно, буденно... І безпечно.
А мені згадується ця дорога наприкінці травня-на початку червня 1986-го: узбіччя залите (чи засипане) чимось білим, мокрий асфальт парує, нескінченним потоком в обидва боки їдуть машини, реве худоба, плачуть перелякані люди, а назустріч їм — машини з продуктами, технікою, солдатами й речами для 55-ти тисяч ліквідаторів, навкруги — військові, здається, що колір хакі заполонив усе довкола. І постійна перевірка документів... Ми їдемо в саме пекло, ще не усвідомлюючи куди ми їдемо й навіщо. Здавалося, що беремо участь у зйомках фільму про війну. Тільки дуже вже натурально й страшно. Сьогодні про це нагадують лише залишки контрольно-пропускних пунктів.
Два роки тому перша наша зупинка — в райцентрі Іванків — колись це містечко стояло на перетині багатьох доріг: на автостанції зупинялися автобуси, які прямували на Житомирщину, Чернігівщину, Білорусію, Росію. А сьогодні це, як сказав наш супроводжуючий, колишній ліквідатор, "останнє мирне містечко перед зоною", хоча до Чорнобильської АЕС — понад 50 км.
На шляху до першого перед 30-кілометровою зоною КПП проїжджаємо березовий гай, встелений підсніжниками. Цікаво, як швидко сюди доберуться пронирливі торговці квітами? Проїжджаємо Страхолісся, у минулому — грибну столицю українського Полісся, позаду — Зелений Мис, містечко, збудоване зі списаних теплоходів, у якому жили перші вахтовики-ліквідатори. Саме тут, у чорному від біди й рудому від радіації році виступали перед бійцями артисти. Слід сказати, що у самому Чорнобилі тоді осмілилися виступати лише найвідважніші: Йосип Кобзон, Валерій Леонтьєв та Микола Гнатюк. Сміх і гомін серед журналістів поступово згасає: прислухаються до слів свідків-героїв: колишнього пожежника, полковника у відставці Олександра Мельника, капітана в запасі Анатолія Супруна та водія Андрія, котрі з перших днів трагедії були чи не в самому пеклі.
Село Оране. Тут навесні-влітку 1986-го розташовувалась 25-та бригада радіохімзахисту, яка першою увійшла в "зону". Спочатку вона налічувала 2,5 тисячі бійців, а за літо їх змінилося кілька десятків тисяч. Чи хтось із тих солдатів і офіцерів лишився в живих? Адже це саме вони, ті хлопчики в солдатських гімнастерках майже голими руками знімали верхній шар ТВЕЛу (тепловидільний елемент — двометрова титанова зв'язка з урановою таблеткою всередині).
"Наприкінці 1986-го я потрапив до московської лікарні № 6,— згадує один із наших знайомих.— Те, що я побачив — не можна передати словами. На ліжках лежали живі трупи, висохлі, неначе мумії в Лаврі. Замість шкіри — самі лишень опіки. А там, до чого вони доторкалися руками, залишалися шматки живого м'яса. Не знаю, як медсестрички й санітарки могли дивитися на ці муки й страждання. Хоч як мені було погано, але я вблагав лікарів відпустити мене додому, бо не вижив би...".
Доїхавши до КПП "Дитятки", починаєш задумуватися над іронією долі та містикою разом узятими. Адже якраз дітей, у першу чергу, й вивозили з зони, на кордоні з якою стоїть КПП. Село Черевачі. Перший населений пункт у зоні. Відселене 6-8 травня 1986 року. Пустка. Село Залісся... Хати поросли густим лісом, кущами... Дерева поглинули хати з вибитими віконницями, наче після бомбардування, з електроопор звисають дроти...
На в’їзді до 30-кілометрової зони відчуження у нас перевірили документи, й видали апарати, котрі ми мали носити на шиї, як медальйон. Щоб побачити, куди можна лізти, а куди – не варто. Ось такі б пристрої – та в 1986 році! Скільки б смертей вдалося уникнути!
Гід по Зоні провів суворий інструктаж: куди ходити можна, куди – ні в якому разі, що робити можна, як себе поводити. Это важно, ведь радиация собирается точечно. Там, где гостей водят гиды, ее уровень в пределах нормы, а в каких- то местах, причем в паре шагов от маршрута, уровень радиации может увеличиться в несколько раз. Более того, по-прежнему есть места, где можно получить смертельную дозу радиации.
Радіоактивні хмари розстрілювали
Тут, праворуч від того місця, де ми зараз проїжджаємо, був сумновідомий "рудий ліс". Після аварії дощові хмари, які були насичені радіоактивними речовинами, військові льотчики та бійці протиповітряної оборони посипали й розстрілювали особливою речовиною. Робилося це для того, щоб смертоносні дощі ні в якому разі не могли дійти до Москви, а випадали на території зони (це в ідеалі). От і випав перший найнебезпечніший дощ на ліс, який моментально став рудим і смертельно небезпечним. А всі інші хмари проливалися зливами над Україною, і особливо над Білорусією.
"Щодо "рудого лісу",— долучається до розмови водій,— через нього спочатку проходила єдина дорога, яка з'єднувала станцію з "Великою Землею". Так, цю частину дороги машини пролітали на скаженій швидкості. Якщо, не доведи Господи, щось траплялося із транспортом, водій і пасажири вискакували з машин і стрімголов неслися уперед — подалі від страшного місця, знаючи, що їх обов'язково підхопить наступний транспорт.
Але найстрашніше не те, що бачиш очима. Село Копачі, неподалік від АЕС, навряд чи вже можна назвати селом. Поле з невеличкими пагорбами з обох боків дороги. Можна проїхати мимо й не помітити, якщо не знати, що це — кладовище хат. Радіоактивна хвиля, накривши поселення, примусила евакуювати усіх його мешканців. Екскаватори виривали котловани перед кожною хатою, згортали туди будинок разом із усім людським майном, нажитим роками й поколіннями... і засипали піском. Від села залишилися лише клуб та братська могила загиблих під час Великої Вітчизняної війни. На карті України не стало села...
Трохи далі — колишній польовий аеродром, з якого піднімалися вертольоти з тоннами піску, гіпсу, доломіту, свинцю. Все це скидалося в роззявлену пащеку реактора. А щоб збити пилюку, з тих же гвинтокрилих машин над станцією й Прип'яттю розпилялися спеціальні розчини. Ці ж вертольоти мали закинути техніку й обладнання на 4-й енергоблок, але спроба виявилася невдалою.
Ліворуч над лісом видніється сітка-решітка. Колись це був суперсекретний оборонний проект радянських ППО "Радуга-2", який контролював усю європейську частину СРСР. Командний пункт цього об'єкта знаходився глибоко під землею. А десь далеко на півночі була аналогічна станція. Звідти регулярно запускалися імпульси навколо планети, а Чорнобильська — приймала. Це давало змогу виявити запуск ракети у будь-якій точці земної кулі.
А зараз ця унікальна система не те, що не діє, а просто виявилася нікому не потрібною.
Містом блукали покинуті собаки й коти
Безумовно, збитки населенню від аварії будуть підраховуватися ще довго. Матеріальні й моральні. А що ж сталося з тваринами, покинутими напризволяще? Свідки згадують, що коли всіх людей уже вивезли, містом блукали покинуті, знесилені собаки й коти. Вони не могли зрозуміти, що сталося, чому їх зрадили й куди поділися люди. І, всупереч інстинкту самозбереження, вони усі разом шукали захисту.
"Мені як ліквідатору, офіцеру й просто людині довелося побачити всього. Але я ніколи не забуду, як до польового військового табору ліквідаторів довгою вервечкою тяглися коти, собаки й лелеки. Вони йшли пліч-о-пліч (якщо можна так сказати про тварин) до людей, а потім ставали й дивилися так жалібно, що кров у жилах холола.
У перші травневі дні, похапцем збираючись, мешканці сподівалися через кілька тижнів або й днів повернутися назад. Тому й випускали домашніх тварин на вулицю, аби ті не загинули від холоду й голоду. Брати із собою домашніх улюбленців категорично заборонялося. А через місяць по всіх покинутих селах, а особливо у Прип'яті, валялися трупи нещасних тварин, які загинули не від голоду, а від опромінення.
Відомі випадки, коли лисиці з навколишніх сіл діяли занадто вже по-людськи: брали під свою "опіку" курники, охороняли “свою” пташину зграю й нікого чужого до неї не підпускали.
Домашні собаки, пішовши у ліси, схрестилися з вовками. Ці істоти взяли найкращі риси з обох видів: не боялися людей, світла, вогню, шуму моторів, добре знали звички людей і нападали на них спереду, а не ззаду, як вовки. Кажуть, що їх уже всіх відстріляли, а проте — хтозна...
Назад у майбутнє: місто-привид
У далекому 1972-му, коли будівництво міста атомників (як і станції) тільки починалося, Прип'ять повинна була стати "містом майбутнього, містом 21-го століття". І якби не аварія, можливо, й стала б одним із найкращих і найперспективніших міст країни. Середній вік прип'ятчан на момент аварії досягав 29-35-ти років — молоде місто молодих людей.
В’їзний знак Прип’яті. Ліворуч - в житловю частину міста, прямо чи праворуч — до Чорнобильської АЕС. Саме місто Чорнобиль зосталося збоку. Воно до катастрофи не має відношення, хоча й опинилося всередині Зони піся аварії. Чому ж станція Чорнобильська, а не Припятська? Її почали будувати раніше, ніж місто-супутник, і назвали просто по імені району, центром якого був Чорнобиль.
Згадують, що за кілька днів до аварії, готуючись до Першого травня, в місто завезли з Голландії 50 тисяч кущів троянд, і воно просто тонуло в квітах. А вже через місяць-півтора їх уже геть не було видно: двометрові колючі зарості бур'янів поглинули красу.
"Це було вражаюче жахливе видовище — з-за велетенських бур'янів визирали маленькі квіточки, які чахли прямо на очах."
Бетонні багатоповерхівки з проломленими стінами, школи з розбитими вікнами, зарослі деревами дитячі майданчики. У Прип'яті не росте трава — вона відразу перетворюється на сухостій. І пташок геть не чути. Сьогодні тут, у 50-тисячному місті атомників, одному з найбагатших у країні, розруха й радіація. Одна з головних офіційних заборон – не заходити до будівель. Кажуть, що це небезпечно і вони можуть обрушитися в будь-який момент. Але неможливо опинитися тут і гуляти тільки по вулицях! На свій страх і ризик деякі сміливці роблять вилазку по закинутих будинках. Якщо дуже захотіти, ніхто не завадить проникнути в спорожнілі багатоповерхівки. Найцікавіші – 16 поверхові висотки, з них відкривається чудовий вид. На ті, що з гербами, краще не ходити: вони дійсно в дуже жалюгідному стані, плюс знаходяться в центрі, там простіше "спалитися" – поліція ганяє екстремалів, а у гідів можуть відібрати ліцензію. Заходимо у під’їзд. Між поверхами на стіні напис: “Обережно! Працює снайпер!” Мимоволі озираєшся й пригинаєшся. В одних квартирах цілі вікна, а в інших - розбиті. Вітер. Хоча мародери ураганом пройшлися по Прип'яті ще років двадцять – тридцять тому, більшу частину вмісту квартир забрали ліквідатори аварії: меблі в могильник, якусь техніку – на зберігання в магазини. У магазині "Веселка" до сих пір склад старих плит, сервантів і роялів. Піднімаємося на верхній поверх. Проходимо повз машинну кімнату. Двері відчинені, обладнання розкурочене, але не вивезено. З ліфтового обладнання в першу чергу витягували мідну обмотку моторів. Піднімаються на дах. А мені раптом стало невимовно страшно. І я – донизу! Невже я такий страхополох?! Сціпивши зуби, йду до порожньої 9-поверхівки. В кількох метрах від під'їзду — жовтий "ядерний" трикутник. Двері у квартиру відчиняю ногою — руками торкатися страшно. Всередині — розвалені меблі, спинка від дитячого ліжечка, сумно дивиться покинута лялька. Порожньо й страшно. І раптом десь у коридорі — звук чужих кроків. Може, ще хтось насмілився піднятися? Виглядаємо за двері — нікого. Може, мародери? Але тут красти вже більше нічого. Звук більше не повторювався. Невже здалося? Мабуть, нас не просто страхали тим, що привиди повертаються до своїх покинутих будинків? Бігом донизу...
На центральній площі перед Будинком культури "Енергетик" валяється дитяча іграшкова машинка. Нічого не викликало у мене такий жах і біль, як ця покинута іграшка. А ще — зловісні тіні на будинках, схожі на кошмарні тіні в Хіросімі, які залишилися від людей після ядерного вибуху. Виявляється, це художники-авангардисти з Росії, Білорусі й Німеччини вирішили таким чином "оживити" мертве місто.
Передовий радянський атомоград був надміру прикрашений різноманітними лозунгами. Взагалі, такий міні-радянський Лас-Вегас – все в неоні, переливається, сяє. “Партия Ленина – сила народная, нас к торжеству коммунизма ведёт”, “Мирный атом в каждый дом”, “Здоровье народа – богатство страны!” (це один із останніх лозунгів, які залишилися в Прип’яті з тих часів), “Хай буде атом робiтником, а не солдатом”. Про цю вивіску ходить байка, що через день після аварії якийсь хохмач заліз на дах і повалив першу букву “а”, через що напис набув зовсім іншого смислу. Пізніше всю вивіску “поклали” на дах, але кілька років тому нелегальні екстремали підняли літери знову.
Знаменитий парк розваг з його жовтим колесом огляду виявився не таким грандіозним, як я уявляла. Самих атракціонів там кіт наплакав: крім колеса і автодрому є лише карусель і гойдалки. Чортове колесо повинні були відкрити лише 1 травня 1986 року, воно було подарунком до свята, але так і не встигло попрацювати. Ось ще одна легенда. Насправді, на колесі багато людей встигли покататися. Ось як про це згадує одна з колишніх мешканок: “Сама особисто на ньому каталася. На машинках хотілося покататися, але на них було не достоятися – натовп величезний. А ось на колесо бажаючих було значно менше. Але жінка, яка ним управляла, мабуть не встигла вивчити інструкцію, як треба правильно розсаджувати людей, тому вийшов серйозний казус. Труханулі ми тоді здорово. Людей цей працівник садила в кожну кабінку. І, коли половина колеса була щільно заповнена, а друга, навпаки, залишалася абсолютно порожньою, колесо мимовільно різко зірвалося і почало кататися вгору-вниз, шукаючи рівноваги, до тих пір, поки завантажені кабінки не опинилися в нижній частині колеса. Видовище було жахливим, тому що осі, на яких кріпилося колесо, сильно хиталися при цьому. Було відчуття, що колесо впаде на бік. Деякі хлопчаки, хто розташовувався нижче, стрибали на всі боки. Жінка сама дуже сильно перелякалася. Відключила колесо. Коли воно зупинилося, почала по-помалу включати і висаджувати спочатку з кожної другої кабінки, потім ще рідше, до тих пір поки всіх не висадила. Нам пощастило, ми ще кола 2 зробили безкоштовно. Може, через цей інцидент воно більше і не працювало, а може, недоробки які в ньому виявили. Каталися ми рівно за тиждень до аварії. Ось такий факт мав місце в історії парку культури, який так і не відкрився. Атракціони й досі дуже сильно “фонять”, залізо збирає всю радіацію, особливо біля автодрому. Парк взагалі одне з “найбрудніших” місць Прип’яті. Брудніше лише на площі перед БК “Енергетик”, готелем “Полісся”, лікарня й кладовище техніки – це взагалі – жесть!
В школі й дитячому садочку не просто сумно, а щемно й хочеться плакати: дитячі іграшки, ліжечка, книжки, зошити, сандалики, лопатки, інформація для батьків…
Покинутий річковий вокзал. Звідси ходили швидкісні катери-“ракети” в Київ чи в білоруський Мозир. А ще тут було чудове літнє кафе. А в автоматі з газировкою і досі стоїть “та сама” гранчаста склянка, з якої пили всі радянські люди, але ніхто не хворів.
А ось - дерев'яна пристань на річці Прип'ять. Дебаркадер віднесло течією на сто метров у бік, він сів на мілину й частково затонув. Але ми все-таки ризикнули по ньому прогулятися, маючи шанс кожну мить шубовснути у воду.
Настав час нагнати справжньої жуті! Це – найстрашніше й небезпечне місце в усій Прип'яті, без жодних перебільшень! Це – лікарня! Медсанчастина №126, єдина лікарня Прип'яті, прийняла перших постраждалих в аваії: пожежників, які гасили вогонь Четвертого энергоблока, відразу ж відправили сюди. В лікарняному підвалі вони скинули з себе весь заражений одяг. Вся форма досі знаходиться там, і навіть найбільші відчайдухи не полізуть ще раз. Там радіаційний фон доходить до мільойна розпаіов на хвилину, а на дозиметрі можна побачити і 20, і 50 мілізіверів на годину. Смертельно!!!! Звісно, в підвал ми не полізли, вражень вистачило і на поверхах лікарні.
Виявляється, в Прип'яті була навіть своя в’язниця!
Прип'ять уже ніколи не повернеться до життя. Це — як нагадування про те, що люди мають більш чітко зрозуміти ту загрозу, яка йде від некерованої ядерної реакції. Експерти вважають, що через руйнування і часткове знесення будівель місто Прип'ять може зникнути через 10 років. Адже відомо, що без людей будь-яка споруда гине. Крім того, через споруди проростає ліс; стіни і конструкції постійно видозмінюються під дією температури, що призводить до осипання, а рівень радіації в будинках часто вищий, ніж на вулиці. "Саме тому ми зараз обмежили доступ до будівель. Більша частина цих будівель зрештою буде знесена та похована",— підкреслюють експерти.
В голові невкладається думка про те, що 50 тисяч жителів вимушені були покинути своі будинки з валізкою речей на 3 дні й ніколи не повернутися назад. 20 тисяч квартир спорожніли в один день..
"Це місто просто необхідно зберегти, зробити у ньому музей і возити сюди енергетиків-атомників з усього світу, щоб вони бачили, що може трапитися з "мирним" атомом, з містом, з цивілізацією, врешті-решт, якщо вони натиснуть не на ту кнопку",— з болем констатував колишній міський голова Прип'яті Олександр Єсаулов.
Водночас спеціалісти припускають, що у південних регіонах зони відчуження за 20-30 років рівень цезію опуститься до значень, що допускають проживання населення. Це пов'язано з фізичними процесами напіврозпаду цієї радіоактивної речовини.
Що ж стосується територій, які уражені ізотопами трансуранових елементів, то ці землі, на думку спеціалістів, ніколи не будуть придатними для проживання.
Повертаємося назад
Вражаюче видовище! Прямо перед нами з-за пагорба виринув реактор. І багато-багато високовольтних ліній електропередач. Вони були такими беззахисними, як кволе дитинча. Якщо вже ми так звикли шукати винуватців трагедій, то давайте просто подивимося на ці безхозні ЛЕП біля самої атомної електростанції. До речі, через якісь там чиновницькі нестиковки (і це — в зоні суворої відповідальності) наш автобус з півсотнею журналістів ніхто не зустрів і не супроводжував, і ми самі, на свій страх і ризик, кілька годин роз’їжджали зоною і навколо реактора. Тим паче дивним і недоречним видався нам переполох охорони ЧАЕС, коли ми впритул під'їхали до її центрального входу. "Хто ви такі?! Як ви сюди потрапили?! Знімати заборонено!". І це після того, як були десятки попередніх домовленостей, наші документи по кілька разів перевіряли на всіх КПП, кудись комусь телефонували... Після того, як усі, хто хотів, пофотографували усе, що було потрібно... А ми говоримо про безпеку...
Шість реакторів
Ми поїхали далі, до четвертого реактора.
А ось і об’єкт “Укриття”. Споруджений в поспіху, він тим не менше 30 років стримував подальше поширення радіації від реактора. Однак його перекриття та стіни вже занепали і почали руйнуватися. Електронне табло показує 122-126 мікрорентгенів на годину. Співробітник інформаційного центру ЧАЕС демонструє нам макет реактора в розрізі й розповідає про основні ризики об'єкта "Укриття". Але фотографії, зроблені в зруйнованому реакторі, говорять самі за себе.
Споруда "Укриття" над зруйнованим 4-м енергоблоком захистила навколишнє середовище від подальшого виносу радіоактивності, а людей — від опромінення. Але надзвичайно стислі терміни будівництва, надвисокі рівні радіації, необхідність використання дистанційних методів, недостатня вивченість уцілілих конструкцій, які стали опорою для нових, наявність великої кількості палива всередині та ще цілий ряд факторів викликають занепокоєння та зумовлюють необхідність приведення "Укриття" до екологічно безпечного стану.
Гід детально розповів нам про будівництво саркофага, який будували французи. В 1986 році це була єдина країна в світі, яка відмовилася допомогти в ліквідації наслідків аварії. Пізніше вони усвідомитли свою помилку, як і факт, що постраждав увесь світ, і цим будівництвом відновлювали свою репутацію.
Споруда другого саркофага почалася в 2007 році. Планувалося, що він буде являти собою рухливу арку, яка накриє реактор разом зі старим саркофагом, після чого можна буде зайнятися розбиранням, дезактивацією і захороненням останків енергоблоку. Спочатку проект збиралися завершити до 2012/13 році, але терміни зрушилися через фінансові проблеми. Новий саркофаг став найбільшою наземною пересувною конструкцією: Оскільки будувати арку безпосередньо над старим саркофагом було небезпечно, її споруджували частинами на складальному майданчику неподалік від станції. Збірка і підйом елементів першої половини арки тривали з 2012 по 2014 рік, до 2015-го зібрали і другу половину. Після обидві частини були з'єднані в єдину конструкцію. До листопада 2016 року монтаж було повністю завершено.
Станція живе своїм життям. А величезна їдальня, розміром, як увесь Київський Палац дітей та юнацтва – вражає!
Ми зупинилися на місці, де одним поглядом можна було охватити панораму всіх шести реакторів. Останній з них зупинили лише в 2001 році, через 15 років після трагедії! Недобудовані 5 і 6 енергоблоки ЧАЕС покинули. Все так і стоїть: разом з будівельною технікою, кранами, а по всьому колишньому СРСР терміново зупинили будівництво нових атомних станцій: вони так і стоять покинутими на різній стадії готовності.
Чорнобиль 2
Радіолокаційну станцію “Дуга” в Чорнобилі внесли до реєстру нерухомих пам’яток України
Радіолокаційна станція “Дуга” або “Чорнобиль 2” – це ряд металевих щогл висотою 150 метрів із натягненими між ними дротами. У радянський час її планували використовувати як систему “загоризонтного стеження” (виявлення пусків балістичних ракет на інших континентах – ред.) та глушіння радіосигналів у Європі. Споруда до аварії на ЧАЕС встигла попрацювати тільки в тестовому режимі. За характерне ритмічне постукування в ефірі, яке генерувала “Дуга”, західні фахівці називали цю споруду “Російський дятел”. – Це унікальне військове, надсекретне містечко з колись надсекретною радіолокаційною дугою. Її будівництво кошувало країні вдвічі більше, ніж вартість самої атомної електростанції. При цьому, через злочинні помилки в розрахунках, дуга виявилася абсолютно непотрібною. Вона не працювала жодного дня! Але це стало зрозумілим напередодні трагедії. Тут же виникає питання: а чи не були пов’язані між собою події: усвідомлення фатальної помилки в проекті дуги й трагедія на АЕС?!.. (подивіться документальний фільм “Русский дятел”).
Штамп "Здесь живет хозяин дома" ставлять прямо на стіни
За кількістю пам'ятників Леніну у різних варіаціях на 1 кв. км місто Чорнобиль дасть фору мабуть усій країні. Тут його ніхто не звалив. А також за чистотою, вичурністю й навіть деякою показушністю клумб кольору українського прапора. Сам Чорнобиль шокує. Не пустотою, а пожвавленням — у місті повно людей. Від звичайного містечка різниться лише тим, що майже всі люди тут — у камуфляжі. Тут проживає близько 3 500 вахтовиків, які працюють на зупиненій АЕС. Покинуті багатоповерхівки перетворили на гуртожитки. А акуратні сільські будиночки стоять пусткою. Лише на деяких просто на стіні — напис: "Здесь живет хозяин дома". Працюють магазини, навіть кафе-ресторан. А ще в Чорнобилі живуть, хоч наука й забороняє, 125 (за офіційними даними) самоселів, які повернулися до рідних домівок. Запитую перехожого (ним виявився місцевий міліціонер), як потрапити до самоселів, щоб дізнатися про їхнє життя-буття.
"А чого б їм і не жити? Орють, сіють, годують худобу, навіть пасіку розводять. Працюють у нас і магазини, і пошта".
Традиційна зупинка біля пожежної частини й монументу пожежним Чорнобиля з промовистою назвою "Тим, хто врятував світ". Сяють новенькою фарбою дві сучасні пожежні машини, сконструйовані на базі танків Т-54 та Т-55, які мають потужні гармати, що стріляють спеціальним порошком. Кажуть, що таку техніку мали відправити до Кувейту, але десь там у верхах не змогли поділити гроші, чим швиденько скористалися американці. От би такі машини в той страшний рік! А то гасили пожежу на атомній станції допотопними пожежними машинами, ніби горів звичайнісінький сільський сарайчик.
На центральній площі містечка — невеличкий Будинок культури,— саме тут 20 років тому відбувався суд над директором і головним інженером ЧАЕС; там, де зараз транспортний комплекс — містилася перша штаб-квартира урядової комісії з розслідування причин та наслідків аварії. Кінотеатр Україна... Навесні й влітку 1986 року в ньому безперервно, в режимі нон-стоп демонстрували радянські кінофільми.
"З асфальту на траву не сходьте",— попереджають нас,— "асфальт на відміну від трави миють регулярно". Щоб переконати недовірливих любителів екстріму, один із колег-журналістів підходить з армійським дозиметром до трави на узбіччі: на датчику — 800 мікрорентген. На дорогу всі вискакують, наче ошпарені.
Браконьєри
Міліціонери й охорона “зони” кажуть, що випадків мародерства там практично вже немає — все, що можна було, вже вкрали. А ось браконьєрство цвіте повним ходом. Особливо на воді. Браконьєр спокійно запливає у Прип'ять (і навіть у штучний канал для охолодження реактора) з Київського моря і ловить рибу, яку потім продає в Києві і не тільки. А от риби в зоні дуже багато. Розповідають, що у самому каналі водяться величезні соми, які можуть проковтнути хлібину. Не кажучи вже про дичину в лісах. Правда, відстрілюють переважно лише молоденьких косуль чи кабанів, бо тварина, старша трьох років, кажуть, страшенно небезпечна — "фонить".
Попри всі втішні чи невтішні прогнози МАГАТЕ й вітчизняних спеціалістів працівники станції роблять невтішний висновок, що Чорнобиль у найближчі 100 років буде небезпечним. А там — життя покаже.
Минуло вже 35 років від того страшного часу. Кілька разів змінювалася влада, вдосконалювалось суспільство. Але я не вірю, що у разі виникнення подібної ситуації влада у першу чергу подумає про людей, а не про свої власні інтереси.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
