Технології smart city все інтенсивніше проникають у повсякденне життя міст по всьому світу. Для мешканців – це електронні державні послуги, цифровізація транспорту, каршерінг, телемедицина, онлайн-освіта, інструменти громадянської активності. Для влади і міста в цілому – “розумна інфраструктура” на кшталт автоматизованого обліку енергії, екологічного збору відходів, моніторингу та оперативного управління дорожньою обстановкою і, звичайно ж, систем громадської безпеки. Саме про роль останніх я і хочу поговорити. Як не прикро, у період пандемії та жорстких локдаунів основні загрози, які постають перед мешканцями міст (злочини, тероризм, природні катаклізми), нікуди не зникли. Більше того, враховуючи обмеженість пересування, дистанційне навчання, втрату багатьма людьми роботи, невпевненість у завтрашньому дні та інші соціальні фактори, проблема громадської безпеки в містах постала ще гостріше.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Усі ці виклики, звичайно, мають враховуватися владою при подальшій розробці систем міської безпеки. Але чи усі міста готові до впровадження новітніх рішень? І що впливає на їхню готовність інвестувати у той чи інший проект цифровізації? Давайте розберемося. Звичайно, перше, що реально може вплинути на прийняття рішень міською владою щодо інвестицій у безпеку, – це якість і кількість загроз, з якими зіштовхується місто. Адже захист містян від злочинності та тероризму сьогодні стоїть на першому місті у багатьох мегаполісах. У містах з високим рівнем злочинності камери спостереження вже не один рік допомагають стримувати кількість правопорушень в найнебезпечніших кварталах, а також оперативно відстежувати те, що відбувається в інших районах. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Хороший приклад цього – комплексна система відеоспостереження “Безпечне місто” в Києві, яку мерія реалізує разом з Національною поліцією. У рамках цієї програми у Києві встановили понад 7000 камер. Це третина від загальної кількості камер у країні. Завдяки такій насиченості, у 2019 році українська столиця навіть потрапила до ТОП-50 міст світу за концентрацією камер відеоспостереження у рейтингу Сomparitech. А кількість злочинів у Києві з початку дії системи “Безпечне місто” знизилася майже на 60%. Однак, завдяки розвитку технологій у багатьох містах з'являються рішення у сфері безпеки, здатні не тільки робити відеофіксацію на камеру, але й аналізувати ситуацію в реальному часі і направляти оброблені дані людям, відповідальним за прийняття рішень. Адже якщо співробітники служб безпеки чи правоохоронних органів будуть вчасно отримувати відомості про вид і місцезнаходження можливої ​​загрози, вони зможуть їй запобігти. І тут випливає другий фактор, від якого залежить рішення міста реалізовувати ту чи іншу цифрову технологію, – його фінансові ресурси. Без продуманої економічної моделі влада міста з обмеженим бюджетом навряд чи зможе фінансувати нові та більш дорогі проекти. Щоб розгорнути новітні рішення у сфері громадської безпеки місту необхідно заручитися фінансовою підтримкою з боку уряду, державних структур, на кшталт Нацполіції чи СБУ, приватних інвесторів. Приблизно в цьому ж ракурсі слід розглядати залежність впровадження рішень безпеки від готовності міста втілювати новітні технології. Як я вже казав, у багатьох містах світу, де не вистачає гарних спеціалістів, у сфері безпеки все ще використовуються тільки камери відеоспостереження. Тоді як у передових smart city впроваджують нові технології на базі машинного зору та штучного інтелекту. Адже прогресивна спільнота розуміє, що для забезпечення безпеки мало, щоб були встановлені камери, важливо, щоб вони були розумними. Так, у багатьох смарт-містах вже використовуються технології розпізнавання осіб. Наприклад, у тій же Москві система відеоаналітики розпізнає об'єкти з точністю до 98% завдяки використанню нейронних мереж. Розумна система “впізнає” обличчя, в тому числі, з далеких відстаней – до 70 метрів та в будь-яку погоду – чи то сніг, дощ чи туман. Розробники прогнозують, що ситуація з громадською безпекою покращиться ще більше після того, як міста впровадять нові алгоритми, які впізнають людей з частково закритим обличчям. Зокрема, вченим з Індії та Британії вже вдалося розробити алгоритм, який впізнав 67% людей, які частково закрили обличчя шарфом, начепили на себе бороду чи ще якось змінили свою зовнішність. Крім того, на ринку з'явилися камери, що здатні в умовах будь-якої освітленості розпізнати обличчя водія за склом, правда склом без тонування. Ще один тренд в сфері безпеки, про який не варто забувати, – інтеграція систем відеоспостереження з системами аналізу щільності трафіку і подальша передача сигналу на світлофор з метою регулювання інтенсивності руху. Як не крути, а транспортна безпека у багатьох містах вже вийшла на рівень глобальної проблеми. На сьогодні система транспортної безпеки успішно функціонує, наприклад, у Барселоні. У цьому місті з 2012 року працює IoT-платформа Sentilo, яка збирає інформацію з різних датчиків, які контролюють освітлення, дорожню обстановку, концентрацію жителів в кварталах, рівень шуму і т.д. Один зі світових лідерів за кількістю датчиків і камер на дорогах також Сінгапур. У 2014 році тут була запущена програма Smart Nation, в рамках якої інноваційні рішення впроваджуються в багатьох галузях, і, в тому числі, у сфері транспортної безпеки. А ще для розвитку системи громадської безпеки у містах Європи, Північної Америки, Японії та Сингапурі починають використовувати безпровідні мережі 5G, що також говорить про їхню готовність впроваджувати новітні технології. Адже у 5G є те, чого немає у інших мереж. По-перше, це дуже висока пропускна здатність, за допомогою якої передавати і обробляти дані з усіх камер спостереження в місті можна в режимі реального часу, що значно допоможе, наприклад, управляти заторами. По-друге, практично повна відсутність затримки при передачі даних. Ну і останній фактор, який показує готовність міста впроваджувати новітні цифрові технології у сфері безпеки, це, напевне, конкурентоспроможність на світовому рівні. Міста по всьому світу змагаються між собою за талановитих людей і інвесторів, активно запрошують до себе міжнародні компанії. Вони конкурують за кращих вчителів, лікарів, вчених, інженерів та інших фахівців. Враховуючи це, міста повинні бути привабливими і сприятливими для життя, адже найкращі фахівці чи інвестори хочуть мешкати в безпечних містах з високим рівнем життя. Тому для місцевих влад, які прагнуть зробити інфраструктуру своїх міст сучасною та інтелектуальною, комфорт та безпека громадян повинні стати пріоритетними завданнями. Так, наприклад, таким передовим містам як Мехіко, Лондон, Париж і Нью-Йорк, уже недостатньо стандартних рішень забезпечення безпеки. Тому ці міста планують переходити на більш складні програми. Отже, ми бачимо, що не завжди тільки рівень безпеки визначає, що місто готове інвестувати у новітні технології, щоб покращити ситуацію. Щоб визначити відповідну стратегію впровадження системи безпеки, місто необхідно досліджувати. Злочини самі по собі не зможуть залучити достатню кількість інвестицій. Для цього містам також потрібне своє фінансування, хороші спеціалісти та бажання конкурувати хоча б на рівні країни за “найкращих” жителів. І тоді люди самі почнуть переїжджати до конкурентоздатних міст. Тим паче в умовах карантину, коли комфортне та безпечне місце для життя стало як ніколи актуальним. Юрій Назаров, Голова SmartCity.UA, Голова комітету Smart City Громадської ради при Міністерстві цифровізації УкраїниКиевVласть

У п’ятницю, 26 березня, депутати Баришівської громади можуть розглянути питання дострокової відставки місцевого голови Олександра Вареніченка (на фото зліва) та його заступника Юрія Шовтя (на фото зправа). Змінити очільників хочуть через те, що вони підозрюються в отриманні хабара в 1,4 млн гривень.  Про це повідомляє депутатка Баришівської селищної ради з партії "За Майбутнє" Галина Самойлович.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  "Цього понеділка голова Олександр Вареніченко та його заступник з питань житлово-комунального господарства  Юрій Шовть з’явилися на роботі, оформили собі відпусти та матеріальні допомоги. Тому на засіданні ради в цю п’ятницю вони, швидше за все, будуть відсутні. Ні поліція, ні Баришівська селищна рада досі не надали офіційного роз'яснення депутатам  по їхньому зверненню – про причини затримання Вареніченка та Шовтя  та про деталі справи. У п’ятницю ми будемо виносити це питання на обговорення", – розповіла Галина Самойлович. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Згідно із розпорядженнями, у відпустку Шовтя пішов ще 23 березня, сам голова – вже наступного дня. А відпочинок їх триватиме упродовж місяця. Депутатка додала, що голова Баришівської ОТГ та заступник також вже встигли подати апеляцію до суду. Водночас в соцмережах користувачі вимагають від  депутатів Баришівської селищної ради  скликати позачергову сесію та позбавити фігурантів справи всіх премій та надбавок. "Депутатам Баришівської селищної ради, варто скликати позачергове засідання та позбавити голову Вареніченка премій та надбавок. Цей фігурант назавжди дискредитував займану посаду та жителів всієї Баришівщини. Не можна дозволити, щоб він за кошти жителів громади відкупився за вчинені злочини", – сказано в повідомленні в одній з груп у Facebook. Редакція KV намагалася звязатися із керівником громади особисто, проте телефон Вареніченко перебував поза зоною досяжності. Нагадаємо, що минулого четверга, 18 березня, керівника  і заступника голови з питань житлово-комунального господарства однієї з об'єднаних громад Київської області затримали за підозрою в отриманні 1,4 млн гривень хабара – 25 тис. доларів США та 700 тис. гривень. Правоохоронці стверджують, що посадові особи одержали від представників місцевих комерційних структур неправомірну вигоду за сприяння у вирішенні питання про виділення земельних ділянок загальною площею 12 га.  Грошова винагорода від забудовників призначалася за перемогу в аукціоні та передачу в оренду земельних ділянок і підписання договорів їх оренди під будівництво і обслуговування багатоквартирних житлових будинків. У той же час джерела KV в правоохоронних органах повідомляють, що затриманий – голова Баришівської громади Олександр Вареніченко. Читайте: Главу и замглавы одной из ОТО Киевской области задержали по подозрению в получении 1,4 млн гривен взятки (фото) Фото: KV КиевVласть

Непокаране антиконституційне зло штучно заниженої зарплати повернулось у цинізмі непокараності  невчасної виплати понад чотирьох мільярдів гривень заробленого. Знавці українського законодавства  відразу заперечать. Мовляв, і Кодекс законів про працю, і навіть Кримінальний кодекс передбачають численні покарання до порушників конституційного права на вчасну оплату праці. Серед таких покарань не тільки дисциплінарні стягнення і адмінштрафи, а навіть позбавлення волі. І ось тут криється чи не головне питання — список покарань  лишень проголошений чи застосовується? Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   При хронічній багатомільярдній невиплаті заробітної плати, причому не виплаті місяцями, державні органи нагляду й контролю залишаються неймовірно толерантними до боржників: лишень до 5% зафіксованих порушників реально сплачують штраф і жодного судового обмеження прав на займання керівних посад, а тим паче – реальних “посадок”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться А ще в квітні 2001 року у Кримінальному кодексі України з'явилася 175 стаття, відповідно до якої: “1. Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи  іншої  установленої  законом  виплати громадянам більше ніж за один місяць,  вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, карається штрафом   від  ста  до  трьохсот  неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права  обіймати  певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років,  або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 2. Те  саме  діяння,  якщо  воно   було   вчинене   внаслідок нецільового   використання   коштів,   призначених   для  виплати заробітної плати,  стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, – карається штрафом  від  п'ятисот  до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк  до  п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років. 3. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення  до кримінальної  відповідальності  нею  здійснено виплату заробітної плати,  стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам”. Таким чином за цієї статтею затримка виплати зарплати на один місяць могла вартувати у квітні 2001 року у вигляді штрафу від 314 до 941 доларів, що складало від 5,5 до 16 середніх зарплат. А у випадку нецільового використання зарплатних коштів штраф вже тоді передбачався від 1568 до 3136 доларів, що складало від 27 до 54 середньомісячних  зарплат. Так як проблема невчасної виплати заробітної плати набирала соціальної гостроти і на виконання указу тодішнього Гаранта Конституції  у  лютому 2009 року були прийняті поправки до 175 статті ККУ і вона стала виглядати так: "1. Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянином – суб'єктом підприємницької діяльності, – карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років"; 2. Те  саме  діяння,  якщо  воно   було   вчинене   внаслідок нецільового   використання   коштів,   призначених   для  виплати заробітної плати,  стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, -: карається штрафом від тисячі до півтори тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років". Тобто  у лютому 2009-го затримка зарплати могла коштувати роботодавцю щонайменше 1104 доларів, а при нецільовому використанні коштів аж до 3311 доларів. У співставленні зі середньомісячною зарплатою того часу — штраф мінімальний за цієї статтею п'ять середніх, а максимальний майже 15-ть. І це при тому, що відповідальність у вигляді позбавлення права обіймати певні посади та позбавлення волі стали значно оптимальнішими. З того часу “під невпинним” наглядом держави, бізнесу і Гаранта Конституції до порушників конституційного права на вчасну оплату праці стали ставитися ще м'якіше – і з точку зору підстав і термінів  позбавлення волі, і з точки зору “тяжкості” штрафів. На сьогодні мінімальний штраф сягає аж 0,7 середньої зарплати, а за навмисне нецільове використання зарплатних коштів досяг аж трохи більше двох середніх зарплат. Тобто зловмисний роботодавець може місяцями не платити працівникам мільйони заробленого і мати штраф у смішну частинку його директорської зарплати, але і це у випадку, якщо він не встигне перед самим рішенням суду  виплатити працівникам зарплатний борг, яким на халяву користувався багато місяців. Беручи до уваги тяжкі наслідки позбавлення працівників і членів їх сімей коштів для існування через невчасну оплату праці вже давно назріла необхідність посилення кримінальної відповідальності  роботодавців, що хоч і тимчасово, але  фактично привласнюють зароблене трударями. І от у Верховній Раді 14 січня цього року зареєстровано проєкт закону №4589 “Про внесення змін до статті 175 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат”, яким втричі пропонується підвищити номінальний розмір штрафних санкцій, а також  позбавити порушників можливості уникнення покарання через механізм “золотої секунди” – сплати зарплатного боргу за секунду до винесення рішення суду. Наразі тепер питання до депутатського корпусу —  в gарламенті домінують бізнес-інтереси чи конституційні права? Парламентарі ближчим часом вимушено легалізують свою відповідь на це питання при розгляді законопроекту №4589. Водночас слід зазначити, що працівникові, якому не виплачують зароблену зарплату, хліба не додасться від штрафування роботодавця. Саме тому важливим є захист конституційного права на вчасну оплату праці й вчасний адекватний економічний захист працівника у випадках затримок виплати зарплати. Тут держава і теперішні депутати послідовно дискримінують працівників – придумують як здерти з працівника всілякі пені й штрафи за затримку комунальних платежів, за невчасну сплату податків, або не неповернення банку у визначений термін кредиту, а от у випадку затримки виплати заробленого працівник матиме в десятки разів менше компенсацій чи не матиме взагалі. Доказом  бізнес-пріоритетів у теперішньої моно-більшості є турбо-зволікання з розглядом законопроєкту №2650 “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України (щодо посилення захисту конституційного права на вчасну оплату праці)”, де запропоновано простий й надійних захист працівника саме у випадку позбавлення його чесно заробленого. Об'єктивно розуміючи, що  2021 рік буде дуже складним і традиційно бізнес ці складності спробує компенсувати за рахунок працівників, ми маємо консолідуватися й спонукати народних депутатів законодавчо забезпечити конституційне право на вчасну оплату праці й ліквідувати дискримінацію при  визначенні компенсацій(пені, штрафів) при несвоєчасні виплаті зарплати в порівнянні з  економічними санкціями, що держава чи бізнес вживає  до працівника. Читайте: Звідки береться розмір добових і яким він має бути у 2021 році Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносин КиевVласть

З 1 січня маємо численні зміни та нововведення у законодавстві. З нового року змінився й максимальний розмір дрібної крадіжки, тобто поріг розмежування адміністративної відповідальності (стаття 51 КУпАП) та кримінальної (статті 185 Кримінального кодексу України). Крадіжки – найбільш поширені злочини. Згідно положень статті 185 Кримінального Кодексу України, крадіжка це таємне викрадання чужого майна. Відповідно до цієї ж статті кримінальна відповідальність настає при скоєні крадіжки майна, у випадках, якщо крадіжка майна є не дрібною. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   У нас в Україні зазвичай сидять не ті хто вкрали мільйони, а ті хто вкрали чи забрали телефон, і ось постає питання з якої суми настає кримінальна відповідальність в 2021 році. Відповідно до статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення, крадіжка чужого майна вважається дрібною, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. З 1 січня 2021 ця сума становить 227 гривень 00 копійок. Отже, відповідальність за дрібне викрадення чужого майна через крадіжку, шахрайство, привласнення чи розтрату до 227 гривень передбачене накладення штрафу від 170 до 510 гривень або виправні роботи на строк до 1 місяця з відрахуванням 20% заробітку, або адміністративний арешт на строк від 5 до 10 діб. Викрадення чужого майна на понад 227 гривень вже вважається не адміністративним, а кримінальним правопорушенням і карається штрафом від 17 000 до 51 000 гривень або громадськими роботами на строк від 80 до 240 годин, або виправними роботами на строк до 2 років, або арештом на строк до 6 місяців, або позбавленням волі на строк до 3 років. За крадіжку, яка вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб передбачена відповідальність у вигляді арештом на строк від 3 до 6 місяців або обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому карається позбавленням волі на строк від 3 до 6 років. Крадіжка, вчинена у великих розмірах, карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років. Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою, карається позбавленням волі на строк від 7 до 12 років із конфіскацією майна. В середньому домашня курка на базарі коштує 300 гривень, а в магазині 150 гривень, отже за крадіжку домашньої курки можна посадити... Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро "Титикало та партнери", заслужений юрист України, депутат Київської обласної радиКиевVласть

Партія “Слуга Народу” розраховує отримати 35% місць у Київській обласній раді на місцевих виборах 25 жовтня, завдяки правильному відбору кандидатів та роботі з виборцями. А головне завдання партії – припинити безкарність політичних еліт та допомогти жителям Київщини стати справжніми громадянами. Про це KV стало відомо з повідомлення офіційного сайту Київського обласного виборчого штабу “Слуги Народу” із посилання на ефір голови Київської обласної організації партії, народного депутата Олександра Дубінського (94 округ) в ефірі телеканалу “112 Україна”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “… можу відповідати тільки за Київську область, я нею займаюся. За соціологією ми розраховуємо отримати 30-35% мандатів в облраді і приблизно 60% мандатів – в окремих ОТГ. (Це все можливо. – Ред.) завдяки правильній роботі з кандидатами та правильній політично вибудуваній системі підбору цих кандидатів. Ми спираємося на думку місцевих жителів і не граємо в історію “а давайте ми покличемо когось, хто зі мною вчився / товаришував / сидів / хворів / пив / курив / розважався”. Ні, у нас такого підходу немає, і саме тому в нас все нормально”, – запевнив Олександр Дубінський. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Народний депутат наголосив, що в будь-якій державі найважливіше – це базові принципи та базові цінності, якими мають бути права людини та сам громадянин. “Є маленькі люди, ті самі, до яких закон суворий, а є люди, які можуть на цей закон наплювати. Саме ось ця байдужість до закону, Конституції, базових принципів та прав людини призводить до того, що відбувається. До такого дискурсу, коли взагалі наплювати на те, хто нами керує, – свій шматочок схопити в кишеню та бігти”, – зазначив політик. Олександр Дубінський висловив жаль, що українці останнім часом підмінили поняття суспільних цінностей персоналіями: “Ми чомусь говоримо про те, як поводитиметься той чи інший політик, але давайте порушувати питання від самого низу. Чому держава ставиться до нас як до худоби, але при цьому до самої себе, представників держави, ставиться як до богів? Ось це головна проблема, про яку треба говорити сьогодні”. Також керівник Київської обласної організації “Слуги Народу” підкреслив, що сьогодні основна причина проблем українського суспільства, як і будь-якого іншого пострадянського суспільства, – це неготовність людей відстоювати свої права. “Поговорили, а хтось навіть і не поговорив, комусь взагалі плювати на те, що відбувається. І, в принципі, ось цією безкарністю громадською, відсутністю результату за свої дії, злочини або бездіяльність і користуються політики завжди. На жаль, користуються недовго або, на щастя, недовго, тому що ми все ж таки бачимо, як слабшають рейтинги політичних сил, які починають втрачати політичну довіру виборців. І це головна ситуація, яка нас повинна приводити до усвідомленого вибору на найближчих виборах 25 жовтня”, – резюмував Олександр Дубінський. Як відомо, на місцевих виборах 25 жовтня команду “Слуги Народу” на Київщині президент України Володимир Зеленський довірив очолити народному депутатові Олександру Дубінському. Фото: надано прес-службою Олександра Дубінського КиевVласть

Корупційну змову мера Києва Віталія Кличка, “смотрящого” Дениса Комарницького та його партнера народного депутата Миколи Тищенко розслідують у НАБУ, Нацполіції та СБУ.  Про це KV стало відомо з повідомлення народного депутата Гео Лєроса на його Facebook. Також нардеп опублікував відповідь Офісу генпрокурора на його запит.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Можна ознайомитись з листом ГПУ, який я приєдную до посту. Більш того, це ж не ураган або вибух селітри знищують столицю, у цих процесів є бенефіціари, це конкретні призвіща. Мій запит був стосовно розслідувань діяльності компаній “смотрящего” за Києвом Дениса Комарницького та його партнера Тищенко, які під дахом Кличка та Офісу президента діють у корупційній змові. Справи розслідують по різним епізодам НАБУ, Нацполіція, СБУ та ДФС”, – повідомив Лєрос. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Народний обранець навів документальні приклади таких розслідувань. “Так, НАБУ розслідує провадження щодо розкрадання бюджетних коштів КП “Дирекція будівництва шляхо-транспортних споруд” у змові з фірмою Комарницкого-Тищенко “Еко-Буд-Трейд”. СБУ розслідує справу по факту створення посадовими особами КМДА злочинної схеми по присвоєнню бюджетних коштів комунальних підприємств. Окрім цього, СБУ займаєтьсяі справою щодо зловживання комунальним підприємством “Дирекція будівництва шляхо-транспортних споруд” та ТОВ “Еко-Буд-Трейд” для присвоєння бюджетних коштів при реконструкції Окружної дороги в місті Києві”, – зазначив парламентар. За його словами, Нацполіція також розслідує ряд справ. “Нацполіція також розслідує крадіжку бюджетних коштів КП “Дирекція будівництва шляхо-транспортних споруд”. Крім того – розслідує обставини розграбування бюджетних коштів при реконструкції Окружної та будівництві Подільського мосту. Це та сама компанія Комарницького-Тищенко. Також, в поліції розслідують злочини компаній “смотрящего” Комарницкого: “Варда Спецбуд Монтаж”, “Дельта Плюс”, “Прованс” по факту присвоєння бюджетних коштів. Розслідують і злочинну діяльність компанії “Мостобуд”, повязану з Комарницким та Тищенком. Раніше ця компанія грабувала на будівництві Подільського Мосту, а тепер на незаконному намиві піску в Голосіївському районі”, – повідомив нардеп. Він наголосив, що “роками із столиці крали не мільйони, а мільярди, і міський голова не міг про це не знати, тому це все відбувається у змові”. “Злочинно освоюють не тільки бюджет, а й крадуть київську землю, майно, а також злочинною халатністю доводять столицю до колапсу. Це справжня мафія і єдиними кандидатом від влади є Кличко, якому Єрмак подарував технічного кандидата від СН. Треба називати речі своїми іменами, у тому числі розуміти, що це не змагання, а можливість вирвати місто з рук бандитів”, – резюмував Гео Лєрос. Читайте: На Кличко, Крищенко та пов'язану з Комарницьким компанію подали заяву до ДБР (документ) Фото: коллаж KV КиевVласть

Голова поліції Київської області Андрій Нєбитов вирішив поділитись своїми думками з приводу права населення на збройний самозихист. І зробив це, як роблять зазвичай поліціянти, з маніпуляціями, замовчуваннями та пересмикуванням. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Ситуація, на яку посилається пан Нєбитов, проста – чоловік після суперечки на дорозі влаштував стрілянину з травматичного пістолету та поранив випадкову людину. “Але цей хлопець (і він не єдиний) своїм прикладом відповів усім прихильникам легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення на їх головний аргумент: “З легальною, зареєстрованою зброєю злочини не вчиняють!!!”, – написав пан Нєбитов. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Щоправда, він забув написати, чи легально власник травматичної зброї її отримав, і чим є насправді те громадське формування, членом якого є підозрюваний. “Я знайомий з багатьма людьми – прихильниками легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення. Це розумом зрілі, виважені люди. Вони мають серйозну аргументацію на свою користь. Вони дуже люблять зброю і відносяться до неї вкрай відповідально. Але, на жаль, за цими людьми отримають доступ до бойових пістолетів та револьверів от такі “ковбої”, – продовжує голова поліції Київщини.  Я, в свою чергу, чув про чесних та сумлінних поліцейських. Вони не пиячать, не стріляють в місті по бляшанках та не вбивають дітей. Але через них доступ до бойових пістолетів та револьверів отримують такі “ковбої”, які підозрюються у вбивстві 5-річного Кирила Тлявова в Переяславі.  А ще доступ до зброї отримують такі поліціянти, які підозрюються у катуванні в Кагарлику, просто в поліцейському відділку, коли, нагадаю, за версією ДБР, працівник Нацполції стріляв над головою жертви. Андрій Нєбитов не зупиняється на цьому, та пише: “ніж надати доступ цивільному населенню до бойової короткоствольної зброї, пропоную прийняти рішення щодо доступу до травматичних пістолетів і револьверів усім громадянам (звісно, психічно здоровим і тим, які відповідають вимогам для власників мисливської зброї).” Дякую, дуже дякую! Але... Можливо, виходячи з вищенаведених мною прикладів, було б доречно надати доступ саме поліцейським виключно до травматичної зброї, а не до бойової? Зрештою, на вулицях і ми, законослухняні громадяни, і поліцейські, маємо справу з одними й тими самими злочинцями. Озброєними, ну то й що? Чому громадянин (програміст, продавець, журналіст тощо) має захищати своє життя з травматичною зброєю, а поліціянт – з бойовою? От тільки не треба про “служити та захищати”. Приклади служіння та захисту ми бачимо регулярно – як от на Дніпропетровщині, де поліціянтів спіймали на торгівлі наркотиками та інших злочинах. “Провести детальний аналіз володіння такою зброєю громадянами за 5 років. Детально розглянути випадки застосування, втрати та інші складові культури володіння зброєю. На підставі отриманих даних приймати рішення щодо подальшого доступу до бойової короткоствольної зброї громадянам”, – продовжує фантазувати очільник поліції столичного регіону. Вибачте за прямоту, пан Нєбитов, але ваш міністр Аваков стверджує, що МВС не веде навіть статистики нагороджених бойовою зброєю! Що ви зібрались аналізувати з таким системним підходом? І щодо системності. Ви же в курсі, що представники МВС заявили, що готові підтримати право громадян на збройний захист з використанням короткоствольної нарізної зброї? Доречі, пан Нєбитов каже, що має нагородну зброю. Щиро не розумію, навіщо вона йому, якщо поліція працює вправно, захищає всіх громадян та служить їм. Вже кого-кого, а свого шефа поліцейські точно прикриють. В минулому році підлеглі пана Нєбитова в середньому прибували на місце події менше ніж за 20 хвилин. Невже так складно почекати, поки приїдуть професіонали? До речі, щодо професіоналів. Хотів би нагадати, що саме колеги пана Нєбитова кілька років тому так гарно спланували операцію по затриманню крадіїв у Княжичах, що втратили 5 чоловік. Травматична зброя замість бойової могла б допомогти рятувати життя і громадян, і поліціянтів.  А нам, законослухняним громадянам, дайте можливість захищати себе та своїх близьких за допомогою зброї, а не телефону.  Читайте: Георгій Учайкін: “Треба спитати в людей, чи хочуть вони мати право на збройний самозахист або цілком розраховують на захист поліції” Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьКиевVласть

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше. Відомий дисидент і поет Юрій Литвин за свої неповні 50 років отримав п'ять вироків і був засуджений загалом на 41 рік. Відсидів 22 роки й помер. Литвина переслідували за літературні твори, сповнені проповідування ненасильства та гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення. Найвідомішу книгу його віршів "Трагическая галерея" присвячено долі його покоління, жертвам терору. Він навіть зумів прорватися до посольства Канади, щоб розповісти вільному світу про переслідування політв'язнів у СРСР.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Востаннє, 1982 року, його судили за участь в Українській Гельсінській групі. Після аналізу всіх справ Литвина згадується знана фраза Сталіна: "Була б людина, а стаття знайдеться". Свого адвоката Віктора Медведчука, який нині є народним депутатом України від ОПЗЖ, дисидент звинуватив у пасивному захисті та виконанні замовлення КДБ. Після публікації "Стус без захисту. Ведмежа послуга Медведчука" ми вирішили проаналізувати й біографію поета Юрія Литвина через дослідження його кримінальних справ та вироків. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм            Подписаться Перше засудження за хлоп'ячий протест проти колгоспного рабства Юрій Тимонович Литвин народився 26 листопада 1934 року в селі Ксаверівка на Київщині в сім'ї сільських учителів. Про 1933 рік його мати Надія Парубченко згадувала: "Я вела початкові класи. У мене з 24 діток лишилося тільки четверо. Нам, учителям, три місяці не видавали платні, і ми за милим Богом теж не померли..." У подружжя народилися близнята, але старший син помер ще в дитинстві, а Юрій залишився в батьків сам. Батько Тимон Литвин воював на фронті, потім партизанив у загоні Сидора Ковпака, а помер від ран у шпиталі 24 квітня 1944 року. Похований у Проскурові (Хмельницькому) у братській могилі. Це важлива деталь, бо бойове минуле батька допоможе Юрію в майбутньому звільнитися достроково. Нам не вдалося знайти першу кримінальну справу проти Юрія Литвина, оскільки вона належить до загальнокримінальних, тому закінчився строк її зберігання. Однак фабула справи відома. Юрій Литвин 1953 року зайшов у конфлікт з місцевою радянською владою в селі Барахти. Невдовзі його арештували, і Васильківський районний суд Київської області засудив його за ст. 4 Указу від 4 липня 1947 року "Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності" до 12 років ув'язнення начебто за крадіжку колгоспної телиці. Річ у тім, що в СРСР селяни-колгоспники почали вільно отримувати паспорти лише з 28 серпня 1974 року. Без паспорта свобода пересування була обмеженою. Голова колгоспу в селі мав необмежену владу над селянами, бо брав участь у розподілі матеріальних ресурсів, міг дати довідку для виїзду із села на роботу в місті. Василь Овсієнко так розповідає у своєму творі "Світло людей" про засудження Юрія Литвина: "Куди поїдеш безпашпортним? То вони – наївні діти! – запротестували в незвичайний спосіб: піймали колгоспне теля та й прив'язали в посадці. Юрко як дізнався про це, то переконав хлопців іти до голови, сам пішов з ними і сказав: "Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини". Голова колгоспу Ніколаєнко подав на хлопців до суду, який щедрою рукою відбатував їм по 10 років, а Юркові 12, щоб не був таким розумним. Заарештували їх 24 червня 1953 року… за крадіжку державної та суспільної власності". На суді Юрій показував матері побиті руки…" Як про це пригадувала мати Литвина: "…засуджений Васильківським районним судом на 12 років ув'язнений за звинуваченням у викраденні колгоспної телиці". Тож перше своє ув'язнення з 1953-го до 1955 року Юрій Литвин відбував на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції. Матір тим часом домагалася звільнення сина, і їй це таки вдалося. Славетний партизан і впливова людина Сидір Артемович Ковпак, який на той час був заступником голови президії Верховної Ради УРСР, згадав свого побратима Тимона Литвина, і постановою президії Верховної Ради УРСР від 13 січня 1955 року Юрія Литвина було помилувано. Звільнили Юрія 31 січня 1955 року. Друге засудження за "Братство вільної України" Юрій Литвин писав: "Я не політик, я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в'язниці". Так і сталося. Після звільнення Юрій Литвин приїхав до дядька по матері Миколи до Ленінграда, де 14 квітня 1955 року в нього зробили обшук. Юрія обвинуватили в тому, що він нібито в неволі, у Кунеївському виправно-трудовому таборі, на тому ж таки будівництві ГЕС, разом із друзями створив "Братство вільної України", яке ставило собі за мету "боротьбу за відторгнення України від СРСР, боротьбу з комуністичними ідеями, створення "самостійної України". Певна річ, за "самостійну Україну" можуть боротися тільки її вороги, тож уже 5-10 вересня 1955 року судова колегія з кримінальних справ Куйбишевського обласного суду під головуванням Бузанова засудила 16 хлопців-українців за ст. 58-10 ч. ІІ та за ст. 58-11 КК РРФСР ("Зрада Батьківщини"). Ознайомитися зі справою не вдалося, оскільки, якщо вона й збереглася, то в архівах ФСБ у РФ. Проте є копія вироку Куйбишевського обласного суду, ухваленого ім'ям Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Згідно з вироком, усі обвинувачені були українцями, більшість із них до цього були засуджені за ст. 4 Указу від 04.06.1947 р. "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державної та суспільної власності" й уже відбули покарання. Діяльність організації, як зазначили у вироку, була нібито спрямована основним чином на підготовку націоналістичних кадрів, які після звільнення мали вести "ворожу націоналістичну діяльність". Від членів організації буцімто вимагали скласти присягу та підписатися кров'ю на папері з тризубом (герб українських націоналістів). Слідство начебто з'ясувало, а суд із цим погодився, що "ідейними натхненниками організації були підсудні Чернов та Литвин". У вироку "встановили", що в організації були паролі, "трійки", "десятки", а на чолі кожної стояв "старший брат". Литвин (псевдонім – "Кремінь") нібито склав дві відозви до в'язнів-українців із закликом вступати до націоналістичної організації, розробив статут і склав текст присяги, а також написав і поширив низку віршів. Він був фактичним керівником організації, а після створення штабу його обрали завідувачем політвідділу БВУ. В'язні, які виходили на волю, мали формувати осередки. Щоб "пошити" таку справу, слідство працювало 11 місяців. До організації було начебто "втягнуто" до 40 осіб. Слід зауважити, що Литвин та інші підсудні повністю визнали себе винними! Санкція статті 58-2 КК РРФСР передбачала максимальне покарання – 25 років, але суд не знайшов підстав для застосування найвищої кари та зважив на те, що ніякої практичної роботи, крім організаційної, БВУ не вело. Литвину як організатору братства, разом із п'ятьма іншими підсудними, дісталося 10 років позбавлення волі та 3 роки "обмеження в правах". Пів року Юрія тримали в таборі Мединь, далі – у Вихорівці (це "Озерлаг" Іркутської області), потім – у мордовських таборах, серед політв'язнів. Мабуть, саме ті часи стали періодом громадянського визрівання Юрія Литвина. Ковток свободи Звільнившись 14 червня 1965 року, Юрій попрямував до Москви, де зумів прорватися до канадського посольства, щоправда, лишивши в руках міліціонера піджака, та розповів про становище політв'язнів у концтаборах. Співробітники посольства вивезли його в автівці й дали змогу вискочити під час руху. Юрій поїхав до мами в Барахти Васильківського району Київської області. Згодом одружився з Вірою Мельниченко. Працював у Василькові на заводі з виробництва холодильників, на трубному заводі. У цьому контексті є цікава характеристика, надана Литвину на Васильківському заводі холодильників. Сімейне життя не склалося, але Юрій вельми тішився сином Ростиславом. Батько покладав на Ростислава великі надії, однак нелегкою була доля дітей політв'язнів. Учителька докоряла: "Будеш там, де батько". "Буду. І Шевченко там був, і Ленін, і багато хто", – відповідав хлопець. "Стражі порядку" пообіцяли: щойно йому мине 18 років, посадять. Так і сталося, як обіцялося... Ще одна зламана доля. (Ростислав Литвин помер 06.01.2004 р. внаслідок інсульту у віці 35 з половиною років). Третє засудження – "паплюжив радянський державний та суспільний устрій" 14 листопада 1974 року Юрія Литвина заарештували органи КДБ. Справа в архіві СБУ не збереглася, але ми ознайомилися з вироком від 13 березня 1975 року, ухваленим Київським обласним судом під головуванням А.Ф.Ткачової (народні засідателі – Медвецька Б.Ф., Зінова Л.В.), який засудив Литвина за популярною тоді статтею 187-І КК УРСР ("Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад") на 3 роки перебування в таборах суворого режиму. Інкримінували Литвину, зокрема, те, що він "протягом ряду років систематично займається виготовленням та розповсюдженням творів, які містять завідомо неправдиві роздуми, які паплюжать радянський державний та суспільний устрій". Юрія обвинувачували в тому, що він у своїх літературних творах, перелічених у вироку ("Трагическая галерея", "Вступление", "Два дебюта", "Петефи", "Мы и Вы", "Сен-Сказка", "Горпиха", "Монолог Стрільця", "Тези про державу", "Анархо-комуністичний маніфест", "Записки робітника" та інших), начебто зводив наклеп на радянську державу, паплюжив внутрішню та зовнішню політику радянської держави, радянський робітничий клас, особливо інтернаціональну політику КПРС у зв'язку з подіями в Чехословаччині 1968 року. На суді Юрій своєї провини не визнав і давати свідчення відмовився. Натомість суд дійшов висновку, що провину Литвина доведено. Етапували його до табору Верхній Чов, що в Комі АРСР. На розподілі "робсили" начальник запитав про спеціальність. "Поет", – відповів Литвин. – "Поэт? А мне поэты не нужны. Мне нужны бетонщики. Га-га-га! Пойдешь таскать бетон". У тому таборі більшість в'язнів були такими самими "наклепниками", як і Литвин, або засудженими за іншими статтями, але з політичних міркувань. Режим там був тяжчим, ніж у Мордовії, в'язні були позбавлені будь-якого юридичного захисту. Наглядачі ходили з ґумовими кийками й застосовували їх на свій розсуд. Там Литвин захворів на виразку шлунка, переніс складну операцію, під час якої ледве не помер. Урятував його хірург, який домігся дозволу для матері побути декілька днів біля сина. Видіння смерті – білий льодовик, що насувається, і голос матері: "Ти будеш жити... Ти будеш жити..." – ці враження лягли в основу "Баллады о смерти". "Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта – у кадебістських сейфах, – казав Литвин. – Але навіть якби лише один відсоток побачив світ – усе одно слід було писати". Четверте засудження за начебто спротив міліції та "пасивний захист" Медведчука Звільнившись 14 листопада 1977 року, Литвин знову оселився в мами в селі Барахти, на вулиці Промінській. Прожив там лише півтора року, та й то під адміністративним наглядом, тобто без права з'являтися будь-де за межами села, і мусив сидіти вдома з 9 вечора до 7 ранку. Працював "надомником" – клеїв коробочки для васильківської фабрики. Того року в Україні здійнялася нова хвиля арештів – уже проти Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. До Литвина в Барахти приїхала правозахисниця Оксана Яківна Мешко й запропонувала увійти до Української Гельсінської групи. Він згодився. За ті півтора року обмеженої волі Литвин переніс ще дві операції: на тому ж таки стражденному шлунку, а також через варикоз. Його фізичний стан був слабким. 19 червня 1979 року, саме на День народження сина, пішов Литвин до річки Стугна з одним родичем і знайомим. Мали пляшку вина. Тут приїхала машина з п'ятьма міліціонерами (Гурський Віталій Антонович, Ткач Олександр Іванович, Устюжанин Валерій Іванович, Поліганов Володимир Борисович, Кернер Володимир Миколайович). Запитали, хто Литвин, заштовхали до автівки, не давши й одягнутися. Навздогін полетіли шкарпетки, черевики та одяг. Привезли до райвідділу для продовження режиму нагляду, а запроторили до витверезника. Вимагали роздягнутися для обшуку. Литвин відмовився. Тоді йому викрутили руку. Після того, як одного з міліціянтів він назвав фашистом, його прив'язали до нар. Василь Овсієнко у своїх спогадах про Литвина наводить такий діалог: "– То що, я фашист? – Та ще й дурний фашист. Удар в обличчя. – Ти дурень у квадраті. Удар по голові. – Дурень у кубі. Удар у живіт. Дурнем у четвертому ступені назвати не зміг, бо знепритомнів. Здерли 15 рублів штрафу й відпустили додому". Проте 6 серпня за санкцією прокурора Васильківського району Твердохліба Литвина заарештували, звинувативши у вчиненні насильницького опору п'ятьом працівникам міліції. Справу передали до Васильківського міського народного суду. Із самою справою нам знову не вдалося ознайомитися, але ми отримали копію вироку Васильківського міського народного суду від 17.12.1979 р. Відповідно до тексту вироку суду, Литвина захищав молодий на той час адвокат Віктор Медведчук, який був представником і Василя Стуса. У вироку суду зазначено: "19 червня 1979 року підсудний Литвин Ю.Т. разом зі своїм братом Парубченком Л.Ф. та знайомим Бобирем А. на пляжі річки Стугна розпивали спиртні напої. Приїхавши на пляж, працівники міліції Гурський, Ткач, Устюжанин, Поліганов та Кернер після зробленого зауваження щодо вживання спиртних напоїв у громадському місці Литвин почав ображати працівників міліції, ображав їх та висловлювався нецензурною лайкою. На подальші дії у зв'язку з цією пропозицією працівників міліції сісти в автомашину й поїхати до відділка міліції Литвин учинив працівникам міліції активний фізичний опір, поєднаний з насильством, хапав Поліганова та Ткача за одяг, погрожував їм розправою, перешкоджаючи тим самим їм у виконанні обов'язків з охорони громадського порядку…", "хапав Поліганова та Ткача за погони". Суд під головуванням судді Васильєвої А.А. відхилив покази обвинуваченого та свідків захисту Парубченка Л.Ф. і Бобиря А., визнав Литвина винним у скоєнні злочину, передбаченого ст. 188-1 ч. ІІ КК УРСР ("Насильницький опір працівникам міліції") та засудив його до 3 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Протокол судового засідання Васильківського міського народного суду, на жаль, не зберігся, але "Останнє слово", виголошене в суді, Литвин зумів записати й передати на волю. Василь Стус та Оксана Мешко передали його за кордон, і воно було опубліковане в томі "Українська Гельсінська група. 1978-1982. Документи і матеріяли" (упорядник – Осип Зінкевич, видало Українське видавництво "Смолоскип" ім. В. Симоненка в Торонто – Балтиморі 1983 року, с. 379-395). Вважаю за доречне процитувати рядки з "Останнього слова" Юрія Литвина: "Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих". Щодо потерпілих, то вони сказали самі про себе більше та краще, ніж хтось. Десь 60 років тому Дзержинський назвав міліцію дзеркалом радянської влади. Воістину, що правда. Ось вам дзеркало Василькова. Дзеркало нашої влади. Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за свою історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки". Сама справа не збереглася, однак у вироку не згадано про жодне клопотання чи позицію захисника – адвоката Віктора Медведчука. Натомість ми отримали копію ухвали від 09.01.1980 р. судової колегії у кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням Дорохової Н.А., за участі суддів Божок Н.П., Крутової В.Д., яка розглядала скаргу адвоката Віктора Медведчука на вирок Васильківського міського народного суду від 17.12.1979 р. В ухвалі сказано: "У касаційній скарзі адвокат Медведчук посилається на неповноту проведеного у справі розслідування та просить вирок суду скасувати, а справу направити на новий розгляд". Апеляційний суд відхилив подану скаргу та залишив вирок без змін, зокрема, зазначивши: "Посилання у скарзі адвоката Медведчука на те, що у справі неповно проведено розслідування, не встановлено, у чому конкретно виражалися дії Литвина зі спротиву працівникам міліції, застосування до них насилля, та не перевірено факт побиття Литвина потерпілими, не можна визнати такими, що заслуговують на увагу". Справжньою причиною арешту й засудження Литвина вважається його участь в Українській Гельсінській групі та наближення Олімпіади-1980, до якої всім дисидентам, хто був на волі чи міг вийти, дали нові "строки", щоб вони випадково не зіпсували спортивного свята. Під "олімпійський" укіс потрапили Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Ярослав Лесів, Василь Стус, Василь Стрільців. Хто мав звільнитися, того "розкручували" в неволі, не даючи й передихнути. Повертаючись до Медведчука, слід зазначити, що з наявних матеріалів не можна достеменно з'ясувати, чи виконав він належно свій обов'язок адвоката у справі, оскільки сама справа не збереглася. Натомість виникає одне питання, яке поставив сам Юрій Литвин про те, що в СРСР відсутній інститут адвокатури при розгляді політичних справ. Тобто складається враження, що Литвин звинувачував свого адвоката Медведчука у співпраці з органами державної безпеки СРСР, і справді є питання. Виходячи з біографії Віктора Медведчука та отриманих документів у справі Василя Стуса, він працював у Шевченківській юридичній консультації Київської міської колегії адвокатів з 1978 року. Якщо переглянути історію адвоката, то ми виявимо, що Київську міську колегію адвокатів було створено 06.08.1977 р. шляхом виділення з Київської обласної колегії адвокатів, і відтоді існували дві колегії – обласна та міська. А тому постає питання, як адвоката з міської колегії направили до міста Васильків Київської області, щоб захищати поета в начебто рядовій справі про п'яний шабаш і спротив міліції. І справді, в іншій справі Литвина, яка збереглася за 1982 рік, його в Київському обласному суді захищав адвокат з Київської обласної колегії адвокатів Фастовець Л.В. У зв'язку з цим залишається відкритим питання, чому саме Медведчук захищав Стуса й Литвина та чи не співпрацював він з органами державної безпеки СРСР. П'яте засудження – за "антирадянську агітацію та пропаганду" Ув'язнення Литвин відбував у Білій Церкві, у Бучі під Києвом, а в липні-вересні 1980 року – у Херсоні. Ще не випустивши на волю, його звинуватили в "антирадянській агітації та пропаганді" й етапували до Києва для проведення слідства. Це єдина справа Литвина, яка збереглася в архіві СБУ. Вона містить вироки в інших його справах та низку цікавих документів, що дало змогу провести ґрунтовніше дослідження. Кримінальну справу було порушено 1 березня 1982 року старшим слідчим Управління КДБ УРСР у місті Києві та Київській області Діденком Б.М. У постанові про порушення кримінального провадження зазначено, що Литвин систематично виготовляв, зберігав, розповсюджував, зокрема й передавав за кордон, документи антирадянського змісту, а також поширював з тією ж метою завідомо неправдиві вигадки, що паплюжили радянський державний і суспільний лад, чим скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. І КК УРСР. Того самого дня було ухвалене рішення про етапування Литвина до Києва. До матеріалів справи одразу долучили зібрані матеріали з різних справ, вилучені в Литвина документи в місцях неволі тощо. Також у справі є копії протоколів допитів Литвина в інших справах, зокрема щодо московського правозахисника Івана Сергійовича Ковальова та інших. Відповідно до цих протоколів, попри попередження про кримінальну відповідальність за відмову давати свідчення, Юрія відмовлявся їх давати. І нам відомо, що правозахисників теж засуджували за цією статтею. Виявлено цікаву заяву Литвина до Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР від 30 травня 1979 року, у якій він наголосив, що не даватиме жодних свідчень щодо його участі в Українській правозахисній групі "Гельсінська", оскільки її діяльність не суперечить "ані букві, ані духу Декларації прав людини…" У справі є рукописний документ з назвою "Борцам за свободу и независимость Чехословакии", у якому Литвин висловлює підтримку чехословацькому народу, придушеному радянськими військами 1968 року. Крім того, у справі є заява Литвина, котру він разом з матір'ю писав до президії Верховної Ради СРСР, про вихід із громадянства СРСР та з проханням випустити його за кордон. В іншому документі у справі з назвою "Открытое письмо членам Политбюро" Литвин повідомляв, що йому безпідставно відмовили у виході з громадянства, почали погрожувати та звинуватили в тому, що він "душевно болен". Відкритий лист є дуже емоційним, що може свідчити про тяжкі умови проживання в радянській дійсності, постійні закиди, адміністративний контроль, обвинувачення тощо, що створювало нестерпні умови життя для Литвина. В одному з абзаців Литвин зазначає, що його й надалі будуть "преследовать и подвергать всевозможным репрессиям. Хотя бы только потому, что я не желаю и не могу отказаться от своих убеждений, от своего творчества, от своей деятельности". Слідство інкримінувало Юрію написання публікації з назвою "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи", опублікованої 1979 року в №10 журналу "Сучасність", який видавали в Мюнхені (ФРН). У ній Литвин робить такий висновок: "Правозахисний рух на Україні є однією з провідних ланок міжнародного правозахисного руху, і його члени зроблять все від них залежне, щоб і надалі цей рух був інтернаціональний по своїй суті, при цьому не втрачаючи ні своїх національних особливостей, ні свого національного обличчя". Цікаво, що у справі як доказ знаходимо надіслану Литвину поштою з-за кордону Загальну декларацію прав людини. Тобто доказом є нормативний документ, який був ратифікований СРСР, але фактично не виконувався. І якщо ми почитаємо декларацію, то виявимо низку порушень, з котрими постійно стикався Литвин, а саме: право на життя, на свободу й особисту недоторканність (ст. 3), нікого не вільно катувати (ст. 4), кожен має право на справедливий суд (ст. 8), нікого не можна свавільно заарештувати, затримати (ст. 9), кожен має право на свободу переконань і на вільне їх висловлення (ст. 19). Повертаючись до процесуальних документів у справі, 1 березня 1982 року Литвину одразу обрали запобіжний захід – тримання під вартою, ухвалили рішення про обшук його речей у виправно-трудовій колонії №85 та вдома в матері. Того самого дня Юрія притягнули до відповідальності як обвинуваченого. У відповідній постанові йому інкримінували зазначені вище публікації – "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи" й "Борцам за свободу и независимость Чехословакии". Литвин, ознайомившись із постановою, написав: "Звертаюсь із клопотанням про допуск захисника до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення". Слід зазначити, що адвоката допускали до справи лише на стадії судового розгляду. Литвин свою провину не визнав, але факт написання ним згаданих публікацій підтвердив. У протоколі допиту від 3 березня 1982 року Литвин згадує, що на його становлення вплинуло спілкування з архієпископом Йосипом Сліпим, Володимиром Григоровичем Горбовим, Михайлом Михайловичем Сорокою. Він зазначає, що до Української правозахисної групи вступив у червні 1978 року, про що його повідомила Оксана Яківна Мешко. Литвину також інкримінували відкритий лист на підтримку Левка Лук'яненка щодо його несправедливого засудження, який він опублікував і розповсюджував 1978 року. Після того, як Литвина етапували до Києва, його допитували майже щодня від початку березня до середини травня. Допити здебільшого розпочиналися зранку й тривали аж до вечора. Литвин у відкритому листі скаржився, що його хочуть визнати психічнохворим і цим шантажують. І справді, ми знаходимо довідку, у якій "лікарі" ставили йому діагноз "психопатія". Авторство своїх праць і листів Литвин визнавав, але у справі все ж провели почеркознавчі експертизи, які це підтвердили. Слід зазначити, що процесуальні документи у справі погоджував перший заступник прокурора Київської області Антоненко Ю.А., котрий навіть підписувався замість прокурора Київської області Богачова В.С. Нам удалося поспілкуватися з онуком колишнього прокурора Київської області Богачовим, який розповів, що, як йому відомо, його дід був доволі принциповою людиною й не погоджувався бути співучасником явно незаконної діяльності КДБ СРСР. Натомість цьому сприяв його заступник Антоненко Ю.О., який згодом очолив обласну прокуратуру. Слідство закінчилося 21 травня 1982 року. Ознайомившись зі справою, Литвин написав заяву, що розцінює її як свідомий злочин органів влади проти членів правозахисного руху СРСР загалом і проти нього зокрема. 31 травня 1982 року було складено обвинувальний акт, який передали для розгляду до Київського обласного суду. Слід зазначити, що на момент завершення слідства Литвин був хронічно хворою людиною – хронічна виразка та інші хвороби. Як адвокат у справі Литвина "захищав" завідувач Бориспільської юридичної консультації Київської обласної колегії адвокатів Фастовець Л.В., від захисту якого Юрій відмовився під час судового засідання, але суд відмовив йому в цьому клопотанні. Київський обласний суд почав розгляд справи 1 червня 1982 року. Литвин на початку судового засідання заявив: "Судова колегія не має морального права судити мене, і тому я відмовляюся давати суду показання". "Винним себе зовсім не визнаю", – наголосив Литвин. Окрему увагу слід звернути на позицію адвоката Фастовця: вона не була активною з погляду захисту, він покладався на розсуд суду, казав про пом'якшувальні обставини, але провину клієнта не визнавав, як адвокат Медведчук у справі Стуса, оскільки розумів, що це є порушенням закону. У завершальному слові, зокрема, зазначив: "НЕ ЙДУЧИ ВРОЗРІЗ ІЗ ВИМОГАМИ ЗАКОНУ та виходячи з того, що мій підзахисний не визнає себе винним, я ВИМУШЕНИЙ просити виправдати Литвина за ст. 62 ч. ІІ КК УРСР та за ст. 70 ч. ІІ КК РРФСР". Литвин, відповідно до протоколу судового засідання, почав виступати з останнім словом, до якого окремо готувався, але головуючий суддя його постійно переривав і, зрештою, ухвалив позбавити Литвина останнього слова, оскільки той начебто "намагався використовувати останнє слово з метою антирадянської пропаганди та агітації". 24 червня 1982 року о 14:30 суд оголосив вирок, яким засудив Литвина до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання, визнавши винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. ІІ КК УРСР та ст. 70 ч. ІІ КК РРФСР. З тексту вироку бачимо, що Литвина засудили за "антирадянські" й "наклепницькі" твори: написаний 1968 року лист "Борцам за свободу и независимость Чехословакии" та написані 10 років по тому два "Открытых письма…", "Слово о кающихся грешниках" (щодо покаянних заяв І.Дзюби, В.Захарченка, Г.Снєгірьова), "Некролог", лист до пані Картер, кілька варіантів праці "Советское государство и советский рабочий класс" і найважливіший – статтю "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи", опубліковану 1979 року в №10 журналу "Сучасність" та зачитану на радіо "Свобода". Інкримінували йому також усні висловлювання, засвідчені в'язнями-кримінальниками, з усілякими перекрученнями та домислами, сфабрикованими слідчими. У вироку зазначено: "Литвин з червня 1978 року свою діяльність став прикривати личиною "борця за права людини", з цього часу почав називати себе членом так званої "групи сприяння виконанню Гельсінських угод" і разом з іншими відщепенцями брав участь у розповсюдженні ворожих документів". Як відомо нам нині з розповідей друзів Литвина, його шантажували під час слідства божевільнею, возили до сумнозвісного 13-го відділення київської "Павлівки". Експертизу проводив відомий усій кримінальній Україні психіатр – доктор медицини Ліфшиць. От він допитував Литвина: "Що ви все на партію звалюєте? При чому тут партія, як от у сусідній палаті лежить чоловік, котрий, вибачте, козу зґвалтував?" – "А де це він зробив, на Красній площі?" – "Та в хліві. Ще й защібнувся. Діти побачили". – "Отже, він людей соромився? А якби він був віруючий та знав, що Бог усевидющий, то вчинив би таке? То ж скажіть мені, а хто хрести скидав із церков, чи не ваша партія?" Отож, Литвинові в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 належало пробути до 24 червня 1992 року, плюс у засланні – до 1997-го. Виходить, що загалом його засудили до 43 років неволі, не рахуючи півтора року адміннагляду. З прожитих 49 років він відбув у неволі 22. Вічний спокій Литвин десь у травні 1982 року прибув на Урал, до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району Пермської області. У в'язниці, протестуючи проти свавілля й байдужості тюремників, Литвин серйозно виснажується та збавляє й так слабке здоров'я. Кілька разів він оголошував голодування, через що йому заборонили єдине на рік побачення з матір'ю. У цей час одне за одним помирають його однодумці: Іван Мамчич, Олекса Тихий, Валерій Марченко, колишня дружина Віра Мельниченко, Борис Антоненко-Давидович. 21 серпня 1984 року Литвин настільки знесилів, що вже не міг ходити. На це він поскаржився Михайлові Гориню, який сидів у сусідній камері. Лікар звільнив його від робіт. 24 серпня Юрію Литвину стало геть зле, він почав марити. Коли співкамерники прийшли на обід, знайшли його в камері з розтятим животом. "Крові не було, але кишки вивалилися", – розповідали вони згодом. Литвина забрали до лікарні, начальство в'язниці заспокоювало: "Померти ми йому, звісно, не дамо". Юрій помер 5 вересня 1984 року в лікарні міста Чусове. В'ячеслав Острогляд, який теж лежав у тій лікарні, розповідав, що там чув: за тієї рани на животі Литвин мав би жити. Але він був надто ослабленим. Лежати мусив лише на спині, тому нирки затерпли й відмовили. Це й стало безпосередньою причиною смерті. Згідно зі свідоцтвом про смерть, виданим Барахтинською сільрадою, що його має на руках матір Юрія, помер він 5 вересня 1984 року від "проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника". Чи було це самогубство? Можливо. Проте цього не засвідчує жоден із в'язнів, бо ніхто не був присутній. Водночас, чим можна було порізатися, у камері не знайшли ані одразу, ані під час пізніших обшуків. Мати Литвина десь 1995 року розповідала Василеві Овсієнку, що в Кучиному їй якось потрібно було зайти до громадського туалету. Щойно причинила двері, аж туди ломиться зек у чорному одязі – "безконвойник" (такі працюють за межами зони, а ночують у зоні). – Ти куди? Не бачиш, що зайшла стара жінка? – Вибачте. Вашому синові що хотіли, те й зробили. Він не покінчив самогубством, його вбили. Тільки не видавайте мене, бо й мені таке буде. "Найгуманніший у світі" радянський закон не дозволив забрати тіло померлого в'язня, доки не закінчиться строк його ув'язнення. Саме тому так довго домагалися родини Литвина, Тихого та Стуса дозволу на перепоховання в рідній землі. Стуса та Литвина багато що єднало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість оточуючого світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І, зрештою, смерть. У цьому теж є знак небес, бо це сталося в один день. Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар біля дороги в селі Копально-Борисово. "Особливо небезпечні державні рецидивісти", згідно з "найгуманнішими у світі" радянськими законами, не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест. Тільки дерев'яні стовпчики з номерами. У Литвина – сьомий, у Стуса – дев'ятий… Але вже за кілька років друзі та рідні перевезли їхні тіла додому. Їх знову поховали поруч – на Байковому цвинтарі в Києві. Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро "Титикало та партнери", заслужений юрист України, депутат Київської обласної радиКиевVласть

Рік тому 19 громадських організацій висунули до учасників парламентських перегонів список вимог, спрямованих на єдину мету —  встановлення в країні правовладдя. Він включав у себе всеохоплюючу реформу судової системи, прокуратури, поліції, перезавантаження частини антикорупційних органів. Три партії, які пройшли до парламенту, а саме —  “Слуга Народу”, “Голос” і ВО “Батьківщина” підтримали цей порядок денний. Першій з них вдалось одноособово сформувати правлячу більшість.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Якими ж є підсумки 9 місяців роботи нового парламенту? Чи виконали депутати обіцяне? Виконано Відновлення покарання за незаконне збагачення Вже на другий тиждень своєї роботи, 11 вересня 2019 року, Верховна Рада (ВР) підтримала в першому читанні законопроект президента Володимира Зеленського, який відновлює кримінальну відповідальність чиновників за незаконне збагачення, а 31 жовтня затвердила його остаточно 259 голосами. Відтепер, така відповідальність встановлюється в разі, якщо набуті чиновником активи більше ніж на 6,5 млн грн. перевищують його законні доходи.  Станом на червень 2020 року НАБУ розслідує всього дві кримінальні справи щодо незаконного збагачення. На нові провадження можна чекати вже після подання щорічних декларацій за 2019 рік. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Перезавантаження НАЗК 2 жовтня 2019 року Верховна Рада 237 голосами ухвалила зміни до “Закону про запобігання корупції”, які дали старт реформі НАЗК. Нацагенство перестало бути колегіальним органом, відтепер його очолює голова, котрий несе повну відповідальність за роботу агентства, її ефективність та прозорість. Після набуття законом чинності, весь склад НАЗК був звільнений. Комісія з обрання нового голови була сформована порівну з представників Кабінету міністрів та міжнародних експертів, при чому, за квотою Кабміну до неї включили громадських активістів. За результатами конкурсу, 16 грудня комісія одноголосно обрала головою НАЗК прокурора Олександра Новікова. 15 січня 2020 він був призначений Кабміном на посаду, а 24 січня обрав собі перших двох заступників – Романа Сухоставця та Івана Преснякова. Штати і зарплати прокурорів Законом про реформу прокуратури від 19 вересня 2019 року максимальна чисельність її органів була скорочена з 15 до 10 тис. осіб. Зокрема, в Офісі Генерального прокурора з 1340 прокурорів після трьох етапів атестації залишилось всього 610. В регіональних прокуратурах станом на травень 2020 не пройшли атестацію і підлягали звільненню 687 прокурорів.  Закон передбачив також суттєве збільшення посадових окладів прокурорів: з 12 до 15 прожиткових мінімумів. Таким чином, працівники Офісу генпрокурора з початку року стали отримувати 29 тис. гривень (замість 7 тис. гривень), а в обласних прокуратурах – 23 тис. гривень, без урахування премій та надбавок. Разом з тим, система нарахування премій досі не позбавлена суб’єктивного чиннику. Міжнародні закупівлі ліків 19 вересня 2019 року ВР прийняла в другому читанні зміни до закону “Про публічні закупівлі”. Згідно з ними, право МОЗ залучати міжнародні організації до закупівель ліків було продовжено ще на два роки. До того часу має запрацювати на повну потужність державне підприємство “Медичні закупівлі України”, котре перебере на себе цю функцію. Частково виконано Викривачі корупції 17 жовтня 2019 року ВР ухвалила зміни до закону “Про запобігання корупції”, якими вперше було визначено правовий статус “викривача” – особи, яка повідомила про корупційне правопорушення. Закон гарантує викривачам захист. Уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції він зобов’язав створити захищені канали зв’язку (гарячі лінії, електронні поштові скриньки, тощо), які дозволять викривачу зберегти анонімність. Але попри те, що закон вступив у силу 1 січня, процес створення таких каналів затягнувся. В травні 2020 група депутатів зареєструвала законопроект, який передбачає створення Єдиного порталу повідомлень викривачів корупції. Його утримання планується покласти на НАЗК. Вважається, що це спростить обробку інформації та дозволить гарантувати вищий рівень її захисту. Звітність політичних партій 19 грудня 2019 року ВР прийняла закон №410-ІХ, яким дозволила партіям подавати фінансову звітність в електронному вигляді. НАЗК має протягом 6 місяців з дня набрання їм чинності запустити електронну систему для подання такої звітності. НАЗК затвердило нову форму звітності і зараз веде роботу над розробкою Єдиного держреєстру. Повноцінний його запуск обіцяють на 16 липня. Антикорупційна стратегія Одним з функцій Нацагентства з запобігання корупції є розробка проекту державної Антикорупційної стратегії, яку має затвердити ВР, а також моніторинг її виконання. Через неефективність попереднього складу НАЗК, Україна з 2017 року жила без такої стратегії. Новий керівник агентства Новіков, назвав прийняття Антикорупційної стратегії на 2020-2023 роки одним з пріоритетів своєї діяльності і планував винести її проект на розгляд ВР до березня, але станом на початок червня цього так і не відбулось.  4 червня заступники голови НАЗК Пресняков та Стародубцев взяли участь в онлайн-дискусії “4 місяці роботи оновленого НАЗК: результати і перспективи”, організованою ГО “Антикорупційний штаб”. Вони повідомили, що перший драфт АС планують опублікувати в першій половині червня. Зрештою, вона була опублікована на сайті Нацагентства 23 червня. До 10 липня планується провести громадські обговорення та консультації. Реформа прокуратури 19 вересня 2019 року ВР прийняла в другому читанні президентський законопроект про реформу органів прокуратури. Він затвердив нову структуру цих органів: замість Генеральної прокуратури було створено Офіс Генерального прокурора, замість регіональних та місцевих прокуратур – обласні і окружні. При цьому, до нових органів мав бути проведений добір на підставі всеосяжної атестації. Громадські організації привітали ідею перезавантаження, проте вказали на низку ризикових моментів нового закону. Наприклад, замість очищення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів він передбачав зупинку її роботи аж до 1 вересня 2021 року. Тим часом, функції з атестації та дисциплінарного притягнення прокурорів були покладені на кадрові комісії Офіса Генпрокурора та обласних прокуратур, які мав одноосібно створювати генеральний прокурор. Щоправда, затверджений Русланом Рябошапкою порядок передбачав, що 3 з 6 членів таких комісій мають бути делеговані міжнародними партнерами, але успіх моделі був зав’язаний виключно на постаті генпрокурора. В травні 2020 генпрокурорка Ірина Венедіктова затвердила новий порядок, яким прибрала з комісій міжнародників. Відтепер вони складаються з 4 прокурорів та 2 представників ЗВО, що, на думку антикорупційних організацій, спотворює сутність реформи. Крім того, з 1 січня 2020 року генпрокурор отримав додаткові повноваження, пов’язані зі зняттям депутатської недоторканності: відтепер лише генпрокурор може відкрити провадження проти нардепа, внісши дані в ЄРДР. Попри значну вагу цієї посади, процес відбору кандидатів на неї так і залишився політичним. Наприклад, у березні 2020 народні депутати дізнались прізвище майбутнього генпрокурора за півдня до голосування. Перезавантаження ДБР 3 грудня 2019 року ВР ухвалила в другому читанні президентський законопроект про реформу Державного бюро розслідувань (ДБР). Згідно з ним, ДБР змінило статус з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган. Повноваження директора бюро були суттєво посилені. Відтепер він став одноособовим керівником, без необхідності погоджувати рішення зі своїми заступниками. Також, директор отримав право самостійно призначати та звільняти заступників без участі зовнішньої кадрової комісії. Після ухвалення змін, чинний директор ДБР Роман Труба був звільнений, а нового керівника мала обрати конкурсна комісія з 3 представників від президента, 3 – від Кабміну і 3 — від ВР. Однак за 6 місяців, що минули з відставки Труби, комісія так і не була сформована, хоча закон встановив для цього чіткі дедлайни: 30 днів на висування представників, 14 на формування комісії і ще 60 на проведення самого конкурсу.  Наприклад, 19 травня ВР провалила голосування за своїх представників у комісію, а 5 червня зробила це повторно. Зрештою, на засіданні комітету з правоохоронної діяльності 10 червня було прийняте рішення, що представниками від ВР не можуть бути нардепи. Новим дедлайном для висування кандидатур встановлено 19 червня, відбір має закінчитися до 1 липня. Тим часом, 27 грудня президент призначив тимчасовою в.о. директора нардепку від власної партії Ірину Венедіктову. Після призначення Венедіктової на посаду генпрокурора, 17 березня виконувачем обов'язків став її заступник Олександр Соколов. Не виконано Керівництво САП Громадські організації неодноразово вимагали відставки керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Назара Холодницького, якого підозрюють у “зливі” резонансних справ, тиску на підлеглих, розголошенні матеріалів слідства. Торік цю вимогу підтримала і посол США Мері Йованович. Втім, нова влада тривалий час не висувала претензій до роботи САП. Лише 26 травня 2020 року генпрокурорка Ірина Венедіктова випустила заяву, в якій звинуватила керівництво та прокурорів органу в неналежному виконанні службових обов’язків. Вона навела приклади справ, які не були передані до суду в розумні строки, що призвело до їх закриття. Венедіктова ініціювала два службових розслідування проти Холодницького і вже 9 червня підтвердила, що в роботі керівника САП знайдені порушення вимог КПК, закону "Про прокуратуру” та положення про САП. Скарга на нього була передана в дисциплінарну комісію при ОПУ, яка може звільнити голову САП з посади чи винести йому догану. Нагадаємо, що 5-річний термін повноважень Холодницького спливає 30 листопада, але він має право вдруге податися на конкурс. Незалежність САП САП досі залишається структурним підрозділом Офісу генпрокурора. Це суттєво обмежує її свободу, як в адміністративних питаннях (штатного розпису, структури), так і в фінансових. Профільні організації ще минулого літа розробили законопроект, який має перетворити САП на окрему юридичну особу на правах обласної прокуратури, але жодних кроків щодо його прийняття зроблено не було. Директор НАБУ Посада директора НАБУ захищена законом: звільнити його можуть за результатами незалежного аудиту роботи бюро, у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду та ще за низкою підстав, перерахованих в профільному законі. Це має гарантувати незалежність директора від політичних впливів. Разом з тим, 7 лютого 2020 року в Верховній раді було зареєстровано проект постанови про звільнення Артема Ситника з посади директора НАБУ. Постанову підписали 216 депутатів, в тому числі – від правлячої партії “Слуга Народу”. 19 лютого постанову розглянув правоохоронний комітет і рекомендував комітету по регламенту винести її на розгляд ВР. Приводом для цього стало включення Ситника до “реєстру корупціонерів” НАЗК через штраф, який наклав на нього суд в минулому вересні: директор НАБУ нібито не задекларував кошти, витрачені на відпочинок.  Слід відзначити, що накладення адміністративного штрафу не є підставою для звільнення директора НАБУ, що визнав і сам спікер Ради Дмитро Разумков. Але на думку окремих депутатів “корупціонер” не може очолювати НАБУ. Саме тому 28 лютого в ВРУ був зареєстрований законопроект, який вносить зміни до закону про НАБУ і додає до переліку підстав для звільнення його директора притягнення до адмінвідповідальності. Ситник вважає, що до кампанії за його відставку причетні олігарх Ігор Коломойський (бюро розслідує справи “ПриватБанку”) та голова МВС Арсен Аваков (НАБУ вело так звану “справу рюкзаків”, одним з підозрюваних в якій був син міністра — Олександр). Спроби звільнити директора НАБУ викликали стурбованість у міжнародних партнерів. Міністр внутрішніх справ 29 серпня 2019 року ВР на своєму першому засіданні призначила міністрів в уряд Олексія Гончарука. Напередодні на Банковій відбулася акція протесту з вимогою не допустити, щоб своє крісло зберіг очільник МВС Арсен Аваков. Активісти звинувачували міністра в саботажі реформи поліції, корупції, провалі резонансних справ. Попри це, депутати 281 голосами затвердили Авакова на посаді. Тоді його назвали “тимчасовою” кандидатурою, але за 9 місяців альтернативи їй так і не знайшлось. 4 березня 2020 року ВР повторно призначила Арсена Авакова повторно призначили в уряд Дениса Шмигаля. Політичну підтримку йому надає особисто президент Володимир Зеленський – 20 травня 2020 під час річної прес-конференції він назвав Авакова “потужним міністром”. А вже 25 травня стало відомо про інцидент в Кагарлику, де співробітники поліції побили і зґвалтували жінку. Місцевий відділ Нацполіції був розформований. З цього приводу Авакова запросили на закрите засідання комітету ВР з правоохоронної діяльності, проте він на нього не з’явився. 5 червня в Раді було зареєстровано постанову про звільнення Авакова, під якою поставили підписи 55 депутатів від фракцій “Слуги Народу” та “Голосу”. 17 червня правоохоронний комітет вніс постанову в порядок денний сесії.  Бюро фінансових розслідувань Необхідність створення єдиного правоохоронного органу для розслідування економічних злочинів була визначена ще в Концепції реформування кримінальної юстиції 2008 року. З 2013 року було здійснено декілька спроб створити такий орган – в форматі чи то Служби фінансових розслідувань чи то фінансової поліції, чи Бюро фінансових розслідувань. Однак всі вони з політичних причин закінчились невдало.  Економічні злочини досі розслідує Нацполіція, хоча Департамент захисту економіки в її складі урочисто ліквідували 2 вересня 2019 року на першому засіданні Кабміну Гончарука. Ними займається “податкова міліція” — орган з напівлегальним статусом в складі Державної фіскальної служби. Нардепи ще в 2016 офіційно ліквідували її, але не створили органу на заміну, тому “міліція” досі працює (розслідує ухилення від сплати податків). Нарешті, економічні злочини часто потрапляють в поле зору СБУ, в складі якої діє ціле ГУ контррозвідки в сфері економіки, а також управління “К” по боротьбі з корупцією і оргзлочинністю. Останнє регулярно звинувачують в неправомірному тиску на бізнес. Нова спроба утворити орган фінансових розслідувань відбулась після парламентських виборів 2019 року. 2 жовтня ВР ухвалила в першому читанні законопроект, за яким БФР визнавалось центральним  органом виконавчої влади, до виняткових повноважень якого відноситься розслідування економічних злочинів. Разом з тим, проект не ліквідовував економічні підрозділи СБУ, до чого закликала громадськість. Але 17 січня 2020 нардепи відхилили цей законопроект в другому читанні. За даними ЗМІ, новий мали розробити до початку лютого в Офісі президента, однак станом на червень цього так і не відбулось. Вимога  щодо створення незалежного фінансового органу потрапила навіть в новий меморандум з МВФ (закон має бути прийнятий до 1 січня 2021 року). СБУ Служба безпеки України досі залишається гібридним органом, повноваження якого виходять за межі функцій класичної спецслужби. Зокрема, вона займається боротьбою з корупцією, організованою злочинністю, злочинами проти державності, які визначені надто широко. Закон про національну безпеку, прийнятий в 2018 передбачав реформу СБУ з її перетворенням на класичну контррозвідку, демілітаризовану та позбавлену слідчих функцій. Таку модель підтримують західні партнери. Однак президентський законопроект, внесений в ВР 10 березня 2020 р. повністю суперечив цій логіці. Згідно з ним, СБУ зберігає функцію досудового розслідування, а визначення “загроз державній безпеці”, які містяться в проекті стали ще більш розмитими, що дає можливість Службі розслідувати практично будь-які справи (навіть ті, що стосуються захисту “морально-етичних, історичних та культурних” цінностей України). Міжнародна дорадча група при СБУ розкритикувала проект змін, приєднались до критики  і в Консультаційній місії ЄС, а також у НАТО. В результаті, на засіданні ВР 20 травня нардепи повернули законопроект в комітет на доопрацювання. Голова комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки О.Завітневич вважає, що в цілому його можна буде прийняти до літніх канікул. Судова реформа 16 жовтня 2019 року ВР прийняла в цілому президентський законопроект №193-IX про судову реформу. Згідно з його положеннями, весь склад Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) припиняв роботу, а новий мав бути обраний на відкритому конкурсі. Конкурсна комісія повинна була складатися з трьох представників від Ради суддів та трьох – від Громадської ради міжнародних експертів. Утім, Вища рада правосуддя (ВРП) так прописала умови конкурсу, що роль комісії виявилась нівельована. Наприклад, ВРП залишила собі право призначати на посади не лише переможців конкурсу, але і всіх, кого забажає. Міжнародники відмовились делегувати до комісії представників, і 17 березня 2020 року ВРП визнала конкурс таким, що не відбувся.  За іншою нормою закону, ВРП мала бути зменшена з 16 до 12 членів. Її члени з 2013 по 2019 роки відтепер підпадають під люстрацію. Також при ВРП мали створити етичну комісію з трьох представників ради і трьох міжнародних експертів, яка б перевіряла на доброчесність членів ВРП, ВККС та Верховного суду, а також могла б ініціювати їх звільнення. При чому, при рівному розподілі голосів роль міжнародників була б вирішальною. Однак ВРП заблокувала створення комісії, просто не делегувавши до неї членів. Фінальну ж лінію під судовою реформою Зеленського підвів Конституційний суд, який 11 березня визнав низку її положень неконституційною. Зокрема, була скасована норма про етичну комісію, про скорочення чисельності Верховного суду та ВРП. В результаті, реформа зависла. ВККС не діє вже півроку, заблокувавши процес заповнення більш ніж 2000 вакансій в судовій системі. 22 червня президент Володимир Зеленський вніс в Раду новий законопроект про судову реформу. Його вже розкритикували громадські організації, оскільки в проекті очищення ВРП покладається на саму ВРП, а в формуванні конкурсної комісії для відбору нової ВККС може брати участь Уповноважена ВР з прав людини, яку вважають скомпрометованою зв’язками з головою Окружного адмінсуду Києва Павлом Вовком. Зауважимо, що в тексті нового меморандуму з МВФ одним зі структурних маяків виконання програми співпраці вказано прийняття змін до закону про ВРП, які мають забезпечити очищення цього органу. Такі зміни мають бути прийняті до кінця жовтня. Конституційний суд Конституційний суд – орган з унікальним набором повноважень щодо захисту правової системи України. Але процес добору суддів до його складу досі є політизованим і непрозорим. З 2017 року він відбувається на конкурсних засадах. Однак суб’єкти, відповідальні на проведення конкурсів (а саме – Комітет з питань правосуддя за квотою ВР,  конкурсна комісія за квотою президента та Рада суддів за квотою З’їзду суддів України) не забезпечують належного рівня прозорості. Наприклад, Комісія проводила свої засідання в закритому для громадськості та журналістів режимі, а комітет Ради без чіткого обгрунтування відхиляв кандидатури, які не були підтримані депутатськими фракціями (хоч закон цього і не вимагає). Крім того, невідомими залишаються критерії, за якими оцінювали моральні якості та компетенції кандидатів. Жоден з суб’єктів відбору не оприлюднив чіткого алгоритму оцінювання та критеріїв складання рейтингу. Це може свідчити про значний відсоток суб’єктивізму в прийнятті рішень. Рада нового скликання не здійснила кроків для вирішення цієї проблеми. Юридична освіта 26 лютого 2020 року Комітет ВРУ з питань освіти, науки та інновацій оприлюднив проект Концепції розвитку юридичної освіти. Згідно з ним, планується скоротити перелік юридичних спеціальностей. Відтепер, спеціальності “Міжнародне право” та “Правоохоронна діяльність” не вважатимуться вищою юридичною освітою. Для юристів скасовується можливість заочного навчання. Впроваджується зовнішній контроль за якістю юр. освіти в форматі єдиного державного кваліфікаційного іспиту. Поки що проєкт знаходиться на стадії обговорення. Читайте: PR и провалы: первый год шестого президента Владимира Зеленского Родіон Хомяков, аналітик ГО “Антикорупційний штаб”КиевVласть

З метою підвищення ефективності взаємодії органів державної влади та правоохоронних органів в області, оперативної роботи та реагування на заяви, повідомлення про злочини, а також правопорушення, забезпечення системи моніторингу криміногенної ситуації на території Київської області на 2020 рік передбачено фінансування у розмірі 11 млн 840 тис. Грн. Про це KV стало відомо з повідомлення прес-служби Київської облдержадміністрації (КОДА).Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Таке рішення ухвалили депутати Київської обласної ради під час чергового засідання сесії. Більшістю голосів вони підтримали внесення змін до Обласної цільової комплексної програми профілактики та протидії злочинності у Київській області “Безпечна Київщина” на 2017-2020 роки. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Відповідно до внесених змін, кошти передбачено: 1 млн 615 тис. грн – на обслуговування системи відеоспостереження на 12 місяців 2020 року, що дозволить забезпечити безперебійну роботу системи відеоспостереження для ефективного та оперативного контролю над ситуацією в регіоні;10 млн 205 тис. грн – на модернізацію інтегрованої комплексної системи відеоспостереження та відеоаналітики Київської області (придбання, монтаж, налагодження, введення в експлуатацію інтегрованої системи відеоспостереження та відеоаналітики Київської області), що дасть змогу розширити зону обзору з метою забезпечення законності та правопорядку на території області, збільшити технічну потужність системи з її подальшою інтеграцією до системи відеоспостереження України;20 тис. грн – на придбання демонстраційного набору “Дорожні знаки” для здійснення превентивних заходів з учнями в школах області у сфері безпеки дорожнього руху. Передбачені заходи дозволять знизити кількість правопорушень та кримінальних проявів не менше ніж на 5% на території Київської області. Читайте: На Київщині готують до відкриття науковий парк “Unit Agro” Фото: прес-служба КОДА.КиевVласть