Суддя Верховного суду прийняла рішення про знищення київського дитсадка № 183 На відміну від явища фейкових назв новин, нездорова мода на які так зіпсувала пошук в мережі потрібної інформації, даний заголовок про реальні речі. Дарма, що виконавець – жінка з двома подільниками. Згвалтувати безпомічний дитсадок це ніяк не завадило. Чому “обтяжуючі”, спитаєте ви? А тому, що подія сталася у свята святих правосуддя. Манускрипти якого звикли цитувати з придиханням усі судді як істину в останній інстанції, з благоговійним підніманням очей вгору. І сприймають як указівку: “роби так само”, інакше непереливки. Місце події: Верховний суд України. Адреса: Копиленка 8. Час: 11.04.2018. Жертви: Дитсадок, позбавлений життя насильницьким шляхом, що відбулося одночасно з зачитуванням вироку. І 150 дітей, об право яких на одержання дошкільної освіти витерто вишукані черевики. Гарантоване між іншим, Конституцією. Чим залужив нещасний дитячий притулок на дику розправу, вчинену угрупованням респектабельних громадян на чолі з доглянутою  дамою? Та лише тим, що трапився у них на дорозі до світлого майбутнього, хоча воно і зараз засліплює до сліз. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Чи є гидкіший злочин, ніж коли дитину крадуть “на органи”? А коли цілий дитсадок “на органи”? Коли так промишляють відморозки зі неміряним стажем відсидок, це одне. Та зовсім інше,  коли до обробного столу стають троє охоронців закону з еліти, озброєних сучасними інструментами, з казковими зарплатами за свою діяльність, які пересічному громадянину за кілька років не заробити. Розміри зарплат начебто гарантують непідкупність, але здається, бачаться лише нижнім орієнтиром під час замовлення безцінних послуг. Унікальність їх в тому, що саме тут вершина, якою завершується  оформлення послуг омріяним “оскарженню не підлягає”. Оскільки вирішує проблему раз і назавжди. Читайте: Беспощадная забота киевской власти о культурном наследии Громадськість не сьогодні запідозрила Бердник І.С. у діях, за які у деяких громадських приймальнях можуть показати на двері. Що стало підставою для висновку від 16.05.2017 року Громадської  ради доброчесності про невідповідність судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики. Громадська рада послалася на Європейський суд з прав людини, який  указав, що Верховний суд в особі колегії з участю Бердник грубо “викривив висновки ​рішення Європеського Суду з прав людини”. Європейським судом визначено, що обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як “грубе свавілля” або “відмову у правосудді”.  Як не сумно визнавати, йдеться про нашу героїню. Громадська рада доброчесності дійшла до висновку про невідповідність кандидата Бердник антикорупційним критеріям. Послалася на ряд інших судових справ, які підтверджують порушення суддею норм законодавства України та міжнародних стандартів під час розгляду судових справ.  Так, за інформацією з веб-сайту видання “2000” та реєстру судових рішень, суддя Берднік І.С. була у складі колегії, яка скасувала постанову ВГСУ про визнання недійсним рішення Шевченківської районної у місті Києві ради щодо приватизації приміщень в архітектурній пам’ятці “Замок барона Штейнгеля” у місті Києві. Рух “Чесно. Фільтруй суд” дав негативний висновок кандидату до Верховного Суду Берднік І.С. Проте названу особу  було-таки призначено на посаду судді Верховного суду, де та, як здається, не  змогла утриматися від дій, які Європейським судом кваліфіковані “грубе свавілля” або “відмова у правосудді”. Результати  моїх спостережень безпристрасною  мовою фактів 11.04.2018 відбулося засідання Верховного суду у складі колегії  Берднік І.С. головуюча), Мачульського Г.М., Міщенка І.С. за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі  Київської міської ради та департаментів КМДА до комерційних структур, які брали участь у привласненні дитсадка № 183 та подальших перепродажах. Прокурора підтримали усі інші зі сторони позивача - Міносвіти, громадськість, районні служби – усього 12 учасників. Прокурор виклав обставини протиправного відчуження споруд дошкільного навчального № 183 по вул. Пушкінській, 33-А (літери А, Б, В) та його незаконного продажу за спірним договором. Згідно доказів прокурора, у 2001 р.  було виготовлено документ під назвою “Рішення Старокиївської районної у м. Києві ради депутатів № 348” (далі – Рішення 348), яким передавалася споруда (3 корпуси) по вул. Пушкінський, 33 у власність комерційній структурі. Насправді, як свідчили документи, одержані прокурором з Держархіву. Києва, на сесії Рішення 348 не приймалося. Отже, було підроблене. Свідоцтво про право власності було анульовано. Одержавши споруди дитсадка безплатно, комерційна структура продала його на підставі цього анульованого свідоцтва іншому ТОВ, а те перепродало ще раз. Дитсадок, вартість якого за експертною оцінкою, становила 2 114 912 доларів, одержано безплатно (за студентським сленгом, пригадую “на шару”),  а продано за ціну, у 22,5 рази меншу експертної оцінки. Прописані були обоє, здається, за однією адресою. Усі позивачі підтримали вимогу прокурора. Посилалися на той же Верховний суд, який у раніше прийнятих постановах (в тому числі за участю Бердник) дотримувався принципу: якщо майно вибуло з комунальної власності без додержання закону “Про приватизацію невеликих підприємств (малу приватизацію)”, не важливо,  за рішенням органу влади чи за договором купівлі продажу, воно є таким, що вибуло поза волею власника, а тому підлягає поверненню з чужого незаконного володіння. В тому числі від добросовісного набувача. В нашому випадку суд теж встановив, що вказаний закон було порушено, дитсадка не було в списку об’єктів приватизації, та і не продавав його ніхто, бо то був би кримінал. Тому майно підлягало поверненню Києву. Але Верховний суд у особі колегії Бердник несподівано зрадив сам собі: відмовив прокурору та Київраді і залишив пограбований дитсадок в руках тих, хто забрав його, не сплативши до бюджету ні копійки, тобто, перепрошую(набрався від студентів) “на шару”. Крім того, Кодекс вимагав від Бердник, щоб вона в обов’язковому порядку скасувала рішення, ухвалені незаконним складом суду. Невідпорних доказів незаконності складу обох судів позивачі надали “по саме не хочу”. Але Бердник статтю 310 Кодексу порушила без зайвих роздумів на тему: “ой, лишенько, що це я роблю?”, оскільки бажання  залишити в силі рішення незаконного складу суду було нестримним. На відміну від 12 учасників громади і київської влади, воно, мабуть, так судді сподобалося, що та наважилася зламати багаторічну практику Верховного суду, яка навпаки, вимагала задовольнити вимоги київської громади і прокурора. Те, що вимагала ця практика, в формуванні якої, між іншим, брала участь і Бердник, тепер своїм рішенням зробила її нікчемною. а) було до постанови Бердник: відчуження комунального майна поза процедурою приватизації є таким, що відбулося без волі власника; тепер, вважають судді того ж суду колегії Бердник, можна приватизувати у власника без волі власника (зокрема, вкрасти), а Верховний суд вибачить завдяки новоствореному прецеденту імені Бердник; б) було до постанови Бердник: безоплатна передача комунального майна можлива лише у користування, а не у власність; тепер, вважає колегія Бердник, законною є передача комунального майна у приватну власність безоплатно; в) було до постанови Бердник: відчуження за договором міни є таким, що вибуло з комунальної власності не з волі власника; тепер, вважає Бердник, акт міни є таким, що відбувся з волі власника; в) було:  умова договору про передачу у власність має бути виконана до переходу у власність; тепер згідно Бердник, набувач одержує право власності до виконання умови передачі; наприклад, якщо хтось згідно договору одержує право на  квартиру дарувальника після його смерті, то колегія Бердник вважає, що може забрати як тільки просохли чорнила на договорі довічного утримання. І що тепер робити судам? Одна сторона візьме на доказ своєї позиції ту думку Верховного суду, яка їй більше подобається, а інша – протилежну від нього ж але у виконанні Бердник, і обидві будуть праві?  Кращого способу намертво зупинити судову систему годі шукати. Бердник стійко трималася власної дороги, яка далеко покинула поле закону. Позивачі довели, оскаржувані судові рішення виготовлені не суддями, а невідомо ким. Байдуже  невиконання. Обов’язкові указівки касаційної інстанції суди не виконали, як не благали учасники? Байдуже-байдуже-байдуже. Волаємо: суд повинен виконати указівки негайно і обов’язково. Ага, щас. Обов’язково за кодексом для будь-кого. Але не для Бердник. Незмінним атрибутом кабінету судді є корзина для сміття. Судячи з рішення Бердник, саме туди відправлено доводи на 20 томах справи  - без сумнівів на тему “чи не захопилася я, бува,  виконанням танцювальних номерів на усіх кодексах, разом узятих?”.   PS. Для практикуючих юристів. Порившись у ЄДР, встановив, що черговий склад апеляційного суду призначався після 03.03.2016 за “Протоколом  автоматичної зміни складу суду” пунктом 2.3.34 “Положення про автоматизовану систему документообігу суду”. Мало знає, що даний пункт скасовано Вищою радою суддів 03.03.2016. Відповідно, склад колегії, призначений за таким протоколом після 03.03.2016 незаконний. Згідно ч. 1 ст. 310 ГПК постанова, ухвалена незаконним складом суду, скасовується в обов’язковому порядку. Таких пробитих  постанов я нарахував у КАГС  з 3.03.2016 аж 3856. Можливо, там є і ваша, читачу. Для порівняння: у Апеляційному суді Києва не було жодної, це фішка виключно КАГС. Не виключено, що і по вашій справі відбувалася “автоматична зміна складу суду”. Якщо так – вперед до касаційного по 310 ГПК, і постанову обов’язково скасують. Якщо, ясна річ, не натрапите на Берднік, Мачульського чи Міщенка, які керуються не господарським процесуальним, а власним кодексом. Що у ньому є - знають тільки вони. Читайте: Усадьба Михельсона. О чем умалчивает временный владелец Николай Жуков, председатель ОСН "Квартал Пушкинская – Красноармейская", профессор     KиевVласть

Отримати гідну освіту – надзвичайно важливо для молоді, оскільки вона дає безліч привілеїв. Щодо сучасної юридичної освіти, то це насамперед вимога часу. Останнім часом вчити юристів беруться практично всі навчальні заклади, оскільки майже в кожному з них є юридичний факультет. Після закінчення закладу такий ось горе-спеціаліст із горе-дипломом на руках, не знаючи базових азів юридичної науки чи прав людини, калічить долі інших людей. Тому вимоги до освіти юристів є не менш високими, ніж до майбутніх лікарів. Система вищої юридичної освіти в Україні так само, як і освіти медичної, має бути стаціонарною. Багато новацій, котрі покращать рівень фахової освіти, внесено до законопроекту "Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії". Так, готувати правників зможуть лише правничі школи, підпорядковані МОН (класичні університети, профільні університети), і приватні вищі навчальні заклади, які отримали ліцензію. Підготовка правника здійснюється в межах рівня магістра. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Правників пропонують навчати на денній формі. Комбіноване навчання допускається лише для осіб, які вже здобули вищу освіту за іншими спеціальностями. Студенти обов'язково проходитимуть практику щонайменше за однією з юридичних професій. Для цього правничі школи укладатимуть договори з так званим юридичним самоврядуванням. Ці об'єднання визначатимуть перелік установ та організацій, уповноважених на забезпечення практичної підготовки. В свою чергу правничі школи проходитимуть попередню перевірку, первинне оцінювання та періодичні моніторинги якості освіти. З цією метою при Національному агентстві з забезпечення якості вищої освіти буде утворено Галузеву експертну раду, до складу якої входитиме 17 осіб. А саме – призначенці від Міністрів юстиції та Міністра освіти; три декани або ректори правничих шкіл, обрані радою деканів і ректорів; чотири науково-педагогічні працівники; по двоє суддів, адвокатів, прокурорів і нотаріусів. Голову ради таємно обирають її члени. Законопроект чітко розмежовує правничі професії (суддя, адвокат, прокурор, нотаріус) і професійну діяльність у сфері права (держслужба, робота в органах місцевого самоврядування, надання безоплатної правової допомоги, робота помічником судді, адвоката, нотаріуса, прокурора, науково-викладацька діяльність у правничій школі). Запропоновано запровадити єдиний державний кваліфікаційний іспит із спеціальності "Право", який повинні будуть складати всі, хто закінчив правничу школу, успішно засвоїв відповідну освітню програму, захистив магістерську роботу. Іспит можна складати не більш як тричі. Передбачено, що в разі прийняття закон набуде чинності з дня наступного за днем опублікування. Міністерство юстиції України зі свого боку зробило все можливе для того, щоб молоді, активні та компетентні випускники юридичних університетів мали змогу працювати у державних органах та на всі 100 проявити себе. Зокрема, за допомогою всеукраїнського проекту Міністерства юстиції України "Он-лайн будинок юстиції" (рубрики "Соціальний ліфт") можна потрапити до нашої команди. Для цього потрібно вибрати відповідну вакансію, відправити заявку з резюме, пройти кілька етапів відкритого конкурсу. Сучасний юрист-випускник повинен мати на озброєнні європейську юридичну освіту, практичні знання, досконало володіти іноземними мовами та сучасними технологіями, аби вчасно й оперативно реагувати на запити громадян, вимоги часу, і, як професіонал, не загубитися у вирі подій сьогодення. Читайте: Свобода в інтернеті, або як захистити торгову марку Як отримати спадщину: юридична консультація Легальні документи для українців, які проживають на тимчасово окупованих територіях Онлайн-сервіси Мін’юсту. Як онлайн зареєструвати чи ліквідувати ФОП в Україні? Кожна дитина має право на якісне харчування МАФи Vs Київ Нове дихання судової системи України Безкоштовна земля. Як отримати свої гектари? Насильство в школі. Захист від психологічних та фізичних знущань П'ять основних фактів, які слід знати про право поліції на огляд приватних речей Як громадянин може отримати допомогу з депутатського фонду Рейдери не зможуть забрати квартиру, занесену до реєстру Чому українці мають не менше право на спокійний сон, ніж жителі інших країн Європи Станіслав Куценко, експерт-юрист, начальник Головного територіального управління юстиції у м. Києві KиевVласть

В Інтернеті, на телебаченні, в газетах,і, навіть, біля магазину тільки й чуєш: "Реформа, реформа…. Реформа медицини, реформа освіти… Створюємо школу майбутнього"…. А чому ніхто не запитає дітей, якою вони бачать школу хоча б у найближчому майбутньому? Для того, щоб створити більш-менш пристойний проект школи “майбутнього”, потрібно, спочатку, чітко і ясно пояснити для себе, що таке школа взагалі. Для чого взагалі потрібна школа?  Відповідь дорослих однозначна: для того, щоб надати підростаючим поколінням необхідні для подальшого життя знання, і це при тому, що підростаюче покоління отримувати ці знання аж ніяк не рветься, скоріше навпаки. Всім відомо, що якщо людина не хоче вчитися, то навчити її чомусь просто неможливо. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”     Отже, школа, крім того, що надавати освіту, повинна зацікавити дітей в отриманні цієї освіти. Примусовий метод тут навряд чи допоможе, значить треба шукати інші шляхи вирішення цієї проблеми. Саме це я і спробувала зробити, розбираючи переваги і недоліки сучасних шкіл і проектуючи нову  школу, яка б найкращим чином відповідала завданням на неї покладеним. Одразу попереджаю, що це не буде “мрією учня” - таким собі закладом, де не треба нічого робити, а знання отримуються самі по собі. Частина перша: психологічні аспекти Школа - місце, де постійно спілкуються, і, нажаль, конфліктують такі категорії людей: директор - найголовніша людина в школі, якої бояться учні, і ще більше - вчителі; завучі - їх багато в школі і половина з них невідомо чим займається; вчителі - ті, від кого залежить сам процес навчання і без кого школа не існувала б взагалі; охорона - невідомо кого поставлена захищати: чи то дітей від підозрілих осіб, чи то підозрілих осіб від дітей; і, нарешті, учні - саме ті, для кого школи були створені і ті, хто більш за всіх заважають учбовому процесу. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Для того, щоб створити ідеальну школу, потрібно, щоб усі ці люди знайшли, нарешті спільну мову, а це - дуже важко. Проте, можливо. Спробую розказати, якими, у моєму уявленні, повинні бути “жителі” школи. Отже, Директор Людина, яка більше турбується про учнів, ніж про імідж школи. Він (або вона) не повинен у всіх неприємних інцидентах, що трапляються у стінах навчального закладу звинувачувати або тільки дітей, або тільки вчителів, як це дуже часто трапляється. Директор - свого роду суддя для школи, отже, повинен викликати повагу, але аж ніяк не страх. Хотілося б, щоб директори вирішували питання не лише в межах школи, а й не боялися відстоювати думки і батьків учнів, і вчителів перед “своїм” начальством. До речі, за невеличким соціальним опитуванням, проведеним серед учнів різних шкіл, діти поважають того директора, який знає кожного учня по імені. Завучі Як на мою думку, то їх занадто багато - головний, з виховної роботи, з молодшої школи… А є ще завхоз…  Ідеальний завуч - копія ідеального директора з деякими доповненнями. Саме ці люди повинні бути “грозою” хуліганів і прогульників. А якщо згадати  фільм “Понеділок починається в суботу” за твором братів Стругацьких, то не важко помітити, що герої фільму У-Янус непогано підійшов би на роль шкільного директора, а А-Янус - на роль завуча. Вчителі Через явну нестачу коштів, що виділяються на школи урядом, у вчителі ідуть або справжні ентузіасти цієї справи (побільше б таких), або студенти, яким треба підзаробити, і які самі недостатньо знають не так предмет, який вони викладають, як психологію середньостатистичного учня (вони, як правило, не затримуються у школі більше декількох місяців), або люди, які ненавидять свою роботу і яким просто ніде більше працювати. Проте зараз починає спостерігатись трохи інша тенденція - працювати у школу вже не йде ніхто. А ті, хто там працювали, звільняються. Чесно кажучи, я їх розумію - за такі мізерні гроші терпіти такі знущання не кожен зможе. Хоча пенсіонери й дітоненависники сидять, як гриби, чіпляючись зубами за посаду. От і виходить, що у дітей іноді замість уроків суцільні заміни, а ті вчителі, що залишилися у школі, тягнуть ці заміни на своїх плечах. Доведено, що найкращий педагог - чоловік. Але чомусь, чоловіків у школах немає (у нас, наприклад, крім фізрука й директора, всі - жінки). В принципі, це не дивно, адже зараз усі діти мають просто безліч прав і ніякої поваги до дорослих. Жінка ще терпить, а чоловік не витримає і вдасться до “ рукоприкладства”. І все, прощавай робота. Звісно, бити дітей заборонено Конвенцією по правам дитини, але, дивлячись на себе і на свій клас, я з жахом думаю: “Боже, як же ми знахабніли!...”. А коли запропонувала деяким своїм однокласникам поставити себе на місце вчителя, то вони, зробивши такий дослід, одноголосно сказали: “Я б на її (вчительки) місці, повбивав би нас усіх”. Проте, висновків ніхто не зробив. Отже, у вчителі повинні йти люди з сталевими нервами, педагогічною освітою і почуттям гумору. Інакше вони повтікають зі шкіл, як зараз це роблять їх колеги. Мабуть, уряд зрозуміє, що українській системі освіти потрібні реформи лише тоді, коли вчителів у школах не стане зовсім. Охорона У всіх школах Києва вона з’явилася вже давно, а у нас у школі як чергувала тьотя Катя, так і чергує. Проте великої користі від цього нововведення я не бачу. Раніше “курці” виходили через двері і палили на вулиці, тепер вони або роблять теж саме, стрибаючи з вікон, або забруднюють повітря у класах і туалетах.  У нашій школі такого немає – курити виходять за школу. До того ж, у київській школі тепер, щоб вийти раніше зі школи, потрібно як мінімум, дві записки - від батьків і від вчителя і дуже багато часу, бо підозрілі охоронці підписам не довіряють і вимагають особистої присутності вчителя. А хто раніше прогулював, той і тепер прогулює, і ніякий охоронець йому в цьому не завадить. Учні Найчисельніша категорія “жителів” школи. Саме ті, кому потрібно навчатися і ті, хто цьому усіма силами противиться. Чесно кажучи, мені здається, нас занадто розпустили. Тепер учнів не можна виставляти з уроків у коридор, не можна на них кричати, не можна.. .Та нічого не можна. А ми цим і користуємось, качаємо права і вимагаємо оцінки. Це ще добре, якщо школа або приватна, або ліцей, або гімназія - з них можуть вигнати, а це трохи присмиряє найбільш буйних. А якщо звичайна середня? Звідти тебе ніхто не вижене, от і робиш, що хочеш. По-моєму, середня освіта, починаючи класу з восьмого, повинна бути добровільною справою. Кому треба, той ходитиме. А кому не треба, той і зараз не ходить. Тільки я благаю, відмініть початок першого уроку о 830! Це ж знущання! Батьки на роботу пізніше, ніж я, йдуть. Мене такі завидки беруть! І взагалі, і класи і вчителі повинні підбиратися за психологічними особливостями. Проте, це вже мрії. Загальний висновок: українська система освіти страшенно недосконала. її ще змінювати й змінювати. Частина друга: матеріалістичні аспекти Форма. Ось що найбільше заважає дітям вчитися. Хто ж це такий наївний думає, що піджак стимулює працездатність. Навпаки! Ще б окуляри на всіх поначіплювали - може ми тоді хоч виглядатимемо розумнішими. Пропоную брати приклад з китайців: у них кожен клас має свою форму, яка вибирається учнями спільно з вчителями і батьками. Переважно, це форма спортивного типу, у якій зручно рухатись. За законодавством, до вісімнадцяти років ми - діти, а значить і одяг повинен бути відповідним. До цих пір, основним аргументом батьків і вчителів є фраза: “на роботі всім доведеться одягатися у діловому стилі”. Так то ж на роботі! Будь ласка, на забирайте в нас останні краплі дитинства. Добре, що в нашій школі ніякої форми немає: кожен ходить хто як хоче, аби чисто й охайно. Підручники. З цим у нас справді важко. Половину підручників доводиться купувати самим, а та половина, яку нам надає держава настільки недосконала, що вчителі аж лаються цензурними словами на уроках. Чи не варто було б радитись з вчителями перед тим як випускати цей, вибачте за слово, мотлох. От і доводиться вчителям додаткові матеріали жати, або примушувати нас ритися в інтернеті. Програми. Це просто найненависніша тема усіх вчителів, особливо, програми з зарубіжної та української літератур. Ви читали по 600-800 сторінок на тиждень? І це при тому, що половина дня у вас зайнята школою, а друга - домашніми завданнями, різноманітними курсами. Спробуй почитати на уроках - відберуть книгу і потягнуть до завуча. А не прочитаєш - одиниця. А біологія? Першокурсники медичного інституту таких термінів не знають, які у нас в підручнику написані. Цікаво, для кого ці програми створені? Щонайменше, для вундеркіндів і малолітніх геніїв. Аж ніяк не для середньостатистичних учнів. Архітектура школи. Заповітна і нездійсненна мрія кожного школяра - басейн. Проте це настільки рідке явище у наших школах, що про нього дійсно можна лише мріяти. А як би було чудово... Комп’ютерні класи є вже майже усюди, але дітям туди не можна заходити. Проте, чесно кажучи це - не найважливіше, на гарного вчителя я проміняла б не тільки комп’ютерний клас, а й усю школу. У школі третього тисячоліття хотілось би, щоб молодші класи були відокремлені від старших. Бо розтопчуть і не помітять. Це не діти, це малогабаритні слони - їх потрібно ізолювати від цивілізованого суспільства. Пропоную виділити для них останній поверх з гратами на вікнах і сталевими дверима. Ще хотілося б згадати про їдальню. Про запах смаженої риби, який розноситься по всій будівлі і змушує відкривати вікна і закривати двері. Взагалі, існування їдальні передбачає, що крім початкової школи, там будуть обідати ще й інші класи, проте таких дурних, що платили б гроші за пересмажені котлети і бридкого вигляду вівсяну кашу не знаходиться. Мабуть, щось тут не так. Звісно, багато пропущено, багато не помічено. Та й проекту як такого я не вивела. Скоріше, дала якісь поради тим, хто цей проект розроблятиме. А взагалі, ідеальна школа - це школа, яка не вимагає з дітей кошти на ремонти кабінетів, у якій кожен клас - люди повністю різні, проте обов’язково дружні, місце куди кожен ходить може і без великого задоволення, проте і без ненависті. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”     Фото: zoomit.ir КиевVласть

Гасло “чим гірше народові - тим краще владі” за роки Незалежності для багатьох українців із алегорії перетворилося на основну формулу взаємин між громадянами і керманичами різного штибу. Небезпідставно в суспільній свідомості образ чиновника чи депутата закарбовано поряд із образом злодія чи пройдисвіта. Майже інстинктивно на питання “навіщо хтось іде до влади?”, більшість українців відповість: “красти”. КиевVласть вирішила розібратися, чим приваблива і кого приваблює влада районного рівня. Протягом 25 тижнів журналісти видання відвідують всі районні ради Київщини, аби поговорити про владу, гроші і життя із головами цих поважних представницьких органів. Продовжує цикл матеріалів інтерв'ю з головою Києво-Святошинської районної ради Вадимом Гедульяновим. KV: Розкажіть про бюджетні показники 2016-2017 років. Чи є приріст? За рахунок чого? Вадим Гедульянов: Станом на 1 червня 2017 року зведений бюджет району склав 580,1 млн гривень. Якщо порівнювати з аналогічним періодом минулого року, то приріст склав майже 141 млн гривень або 32%, насамперед за рахунок сплати ПДФО. У нас в районі працюють такі “гіганти”, як  ПрАТ “Фоззі груп”, “Автолюкс”,”Віннер”, “Венс” і т.д. Загалом, близько 40 підприємств-платників. З іншої сторони, розмір реверсної дотації збільшився. Цього року ми віддали державі 123 млн гривень, що майже на 40 млн більше, ніж в минулому році. KV: Чи є проблема з підприємствами, які працюють на території району, але сплачують податки Києву? Вадим Гедульянов: Така проблема, я думаю, є всюди. І це складно контролювати, бо питання не врегульовано на законодавчому рівні. Зі своєї сторони ми в районі створюємо хороші умови для роботи бізнесу. Наприклад, в нас є одна громада, яка надала пільгу на землю підприємству, яке є головним бюджетоутворювачем. Компанія могла б собі дозволити заплатити повну суму оренди, але для громади важливо зберегти добрі стосунки з таким підприємством. KV: Які галузі у Києво-Святошинському районі є найбільш привабливими для інвесторів? Вадим Гедульянов: Традиційно найбільш привабливою галуззю є будівництво. Для прикладу, минулого року в районі було здано в експлуатацію майже стільки ж “квадратів” житла, як і у Києві. І багато ділянок перебувають у володінні забудовників, які ще не починали будівельні роботи, але планують. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Якщо говорити про нагальну необхідність, то район чекає інвестора, який допоможе вирішити проблему сміттєзвалища у Тарасівці і побудує сортувальну лінію. Причому, максимально безпечну для населення. Сподіваюся, це питання буде вирішено якомога швидше, хоча переговори з інвесторами досі ведуться. Зараз нам доводиться вивозити сміття на звалища в інших районах, що, знову ж таки, створює додаткове навантаження на бюджет. Крім того, є ризик, що в один прекрасний день нам у вирішенні наших сміттєвих проблем “сусіди” просто відмовлять. Тому підкреслю, сміттєпереробне підприємство в районі потрібне саме найближчим часом, а не протягом п’яти-десяти років. KV: Що зараз із Тарасівським сміттєзвалищем? Вадим Гедульянов: Ми там поставили охоронців, звалище засипаємо землею. Жодна вантажівка зі сміттям на територію потрапити не може. До того ж, після всіх минулорічних подій навколо цього звалища місцева громада налаштована категорично. Якщо там раптом хтось побачить сміттєвоз, думаю, мене повідомлять. KV: Адміністративно-територіальна реформа у Києво-Святошинському районі. Які є спірні питання у створенні громад? Вадим Гедульянов: Одними із перших було прийнято рішення про об'єднання Дмитрівської громади. Ще за минулого губернатора було напрацьовано і задокументовано бачення реформи у Києво-Святошинському районі, яке абсолютно суперечить суті цієї реформи - добровільності об’єднання. Якщо бажання громад не збігається з баченням адміністрації, то Київська ОДА не передає документи до КМУ. Від цього у представників самоврядування на місцях опускаються руки, вони не бачать сенсу своєї роботи.  На найближчій сесії райради ми плануємо прийняти звернення до обладміністрації та Кабміну з цього приводу. Ще є інша сторона медалі. Місцеві депутати подекуди не зацікавлені в об’єднанні, адже не хочуть прощатися зі своїми мандатами. Проте, слід зрозуміти: це - питання часу. Децентралізація відбудеться в будь-якому випадку. Рік, два, три… Але відбудеться. KV: Чи варто очікувати у 2017 році виборів до рад новостворених ОТГ у Києво-Святошинському районі? Які це можуть бути громади? Вадим Гедульянов: Щодо виборів - навряд. Наш район відрізняється від інших у цьому контексті, і навряд чи об’єднання пройде “галопом”. Києво-Святошинський район - один із найпотужніших у державі. В нас, до речі, розташоване найбагатше село в Україні - Петропавлівська Борщагівка. Сусідні райони, об’єднуючись, хочуть досягти того бюджету, який вже мають наші населені пункти. Для них це питання виживання, а для нас - розвитку. KV: На які сфери здебільшого спрямовується бюджет розвитку в районі? Вадим Гедульянов: В нас доволі потужний бюджет розвитку. Цьогоріч ми провели дуже цікавий бюджетний експеримент. Близько 70% бюджету розвитку ми віддали громадам у вигляді субвенцій. При чому, громад-”улюбленців” при розподілі не було - всі отримали практично однаково. Саме за допомогою такого механізму ми можемо привчати органи місцевого самоврядування до самостійного адміністрування. Здавалося б, що таке прийняти кошти та пустити їх у хід? Насправді ж це складний процес, і ми за допомогою експерименту з субвенціям відстежуємо, наскільки місцеві громади до цього готові - чи вміють самостійно проводити закупівлі, користуватися системою Prozorro. Цікаво, що на місцях здебільшого ці кошти спрямовували на асфальтування доріг та прокладання тротуарів. KV: Система Prozorro у Києво-Святошинському районі працює повноцінно? Вадим Гедульянов: Так, хоча вже встигла продемонструвати багато своїх недоліків. Наведу приклад. В одному з міст провели закупівлю через Prozorro якоїсь специфічної фарби для бордюрів. Визначили переможця. Коли ця компанія привезла свій продукт, виявилося, що фарба не відповідає наданим сертифікатам. Тож громада заплатила гроші і отримала не те, що замовляла. Механізму, щоб повернути покупку назад, не передбачено. А ще ми в райраді замовили послугу охорони. Виграла компанія, яка зареєстрована далеко від Київщини. Ми порахували, що теоретично охоронець у цій фірмі отримуватиме взагалі 15 гривень за добу. Абсурд. Є також ризик, що компанія-переможець буде шукати персонал і продукцію вже після підписання договору, що, знову ж таки, відобразиться на якості наданих послуг. Враховуючи те, що в багатьох випадках фірми часто просять передоплату, є ризик звичайного шахрайства: гроші надійдуть, а фірма просто зникне. Через Prozorro так можна і бізнес відкрити: попросити передоплату, а потім уже на ці гроші організувати процес. Так, Prozorro має багато плюсів, але зараз система захищає виключно одного контрагента - того, хто виграє тендер. Але не замовника, не громаду. KV: Чи практикує район систему співфінансування з бюджетами різних рівнів? Вадим Гедульянов: Практично ні. Ми не подавали на співфінансування до області жодного проекту, хоча це не було б зайвим як мінімум задля справедливості: ми перераховуємо мільйони у бюджети вищого рівня, а звідти не отримуємо нічого. Це несправедливо. Хтось, можливо, думає, що ми і так заможний район, нам не потрібне співфінансування. Але проблем у нас також більше, ніж у інших районів. Наприклад, тема ремонту доріг. Хоча у Києво-Святошинському районі їздять перезавантажені фури з усієї України, села їх потім ремонтують за свій кошт. KV: Є якісь нагальні потреби у районі, про які на вищому рівні не чують? Вадим Гедульянов: Владі на вищих рівнях потрібно нарешті публічно визнати проблему: Києво-Святошинський район дуже перенаселений, і його інфраструктура далеко не завжди відповідає вимогам часу навіть при нашому колосальному бюджеті розвитку. І ми потребуємо додаткових коштів не менше, ніж так звані дотаційні райони. Всі сприймають наш район як дуже багатий і такий, що навіть не має куди витрачати свої кошти. Повірте, якби ми мали навіть у 10 разів більше, нам би не довелося довго сперечатися про те, як ці кошти реалізувати. Наприклад, якщо “зверху” рахують медичну субвенцію по-своєму, то конкретно в нашому районі ці кошти, які надходять для зарплат медиків, не відповідають реальній ситуації. Навантаження на бюджетну сферу дуже велике, тому ми з району доплачуємо і медикам, і працівникам освіти таким чином, що зарплати у цих галузях у Києво-Святошинському районі навряд чи будуть нижчими від Києва. KV: Які земельні скандали у Києво-Святошинському районі зараз на часі? Вадим Гедульянов: В Києво-Святошинському районі не так багато земельних скандалів, як може здаватись на перший погляд. Найчастіше - це конфлікти між забудовниками і громадою. Останній із таких - це сутичка навколо 10,2 га землі у місті Вишневому. Близько 8 років тому ділянка була віддана забудовнику і тільки зараз він вирішив починати будівництво. Громада висловилась проти. І ми їх підтримуємо, адже коли мова йде про забудову такої великої ділянки, потрібно думати про соціальну сферу, а забудовник не передбачив ні школи, ні дитсадка, ні амбулаторії. Також у селі Петропавлівська Борщагівка скандал був навколо місцевого парку. Забудовник викупив земельну ділянку, яка є частиною лісу. Вже навіть  встановив вагончик, щоб спилювати дерева. Громада стала на захист. Думаю, схожі ситуації є майже в кожному населеному пункті, хоча люди часто приходять в раду навіть тоді, коли не можуть поділити між собою кілька метрів сусідніх ділянок. Саме таких випадків у нас більшість. Назвати їх “гучними земельними скандалами” у мене язик не повертається. Знову ж таки, ці питання в компетенцію колегіального органу не входять. Окреме питання - це соціальна відповідальність. Є дійсно порядні забудовники - вони виконують  навіть більше соціальних зобов’язань, ніж обіцяли на початку будівництва. А є такі, які навіть пайові внески не платять. KV: Раніше у Києво-Святошинському районі вже зверталися до правоохоронців з приводу невиплати забудовниками пайової участі. Силовики після цього відреагували? Вадим Гедульянов: Так, відреагували. Після цього були відкриті конкретні кримінальні провадження. Ближче до осені ми будемо в раді створювати окрему комісію, яка буде займатися проблемами незаконних забудов. Окремо піднімемо питання по ділянці у Вишневому. Хоча сама ділянка має бути зараз під арештом, її вже починають ділити між собою зацікавлені особи. Причому, такі забудовники, які жодного дерева у своєму житті не посадили. KV: Медична реформа у районі. Чи готова галузь охорони здоров’я в районі до створення госпітального округу? Вадим Гедульянов: Так, ми кожного року вливаємо десятки мільйонів саме у медицину - закуповуємо сучасне обладнання, добудовуємо медичні заклади. Більше того, у нашому районі з його кількістю населення має бути створено самостійний госпітальний округ. Ми вже звернулися до Міністерства охорони здоров’я, до профільного Комітету у Раді, але, на жаль, отримали лише відписки. Але ми не будемо соромитися зайти “в гості” , якщо нам не призначать зустріч з в.о. міністра, і все-таки висловимо свою вимогу. Окремий округ у Києво-Святошинському районі - це питання не лише кількості населення, але й фінансової справедливості. Якщо ми протягом найближчих років будемо вливати у медицину сотні мільйонів, і нами будуть керувати з іншого району, то для чого це все? Того обладнання, яке вже є у наших лікарнях, немає в інших районах. і мені б хотілося, щоб наша громада мала повне право розпоряджатися повноцінно тим, на що вона витратила стільки податків. Знову ж таки, я впевнений, у закладах нашого району не відмовлять людям з інших територій. KV: Чи є у Києво-Святошинській райраді політична стабільність? Вадим Гедульянов: Так, у нас стабільно “воюють” одні й ті ж, працюють одні і ті ж. Є стала більшість, куди ввійшли представники всіх фракцій. Кожне питання потрапляє в порядок денний сесії ретельно опрацьованим. Під час засідань зазвичай немає гострих суперечок щодо рішень, бо вони обговорюються не кулуарно. Я  не підписую порядок денний, якщо який-небудь проект рішення недопрацьований, якщо у комісіях є питання до проекту. KV: Ширяться чутки, що для компаній депутатів Києво-Святошинської районної ради “нарізаються” бюджетні підряди. Вадим Гедульянов: Нісенітниця. Нагадаю, ми тільки що з вами спілкувалися про Prozorro, а ці чутки - лише один з механізмів політичної боротьби. Я не прихильник політичних баталій і не хочу переходити на особистості, публічно про когось недобре висловлюватися і опускатися до рівня своїх політичних опонентів. Гадаю, ці політичні опоненти не знаходять пояснення на свої запитання і починають давати оцінку процесам крізь призму своєї особистості.   KV: Розкажіть про скандал навколо Вашого обрання головою Києво-Святошинської райради. Вадим Гедульянов: Я вважаю, що немає ніякого скандалу. У мене є політичні опоненти, які не вміють по-чоловічому програвати і яких я вважаю далеко не порядними людьми. Нічого скандального не бачу в цьому. Мій попередник був відправлений у відставку через корупційний скандал. Ми з депутатами прийняли рішення, що не можемо далі працювати з минулим очільником районної ради, але людина відмовилася іти з посади за власним бажанням. Коли надійшла пропозиція про відставку,  він відмовилася, аргументуючи тим, що ця посада йому потрібна. Потім почалися розмови про якесь там рейдерство, чого я не розумію (а це взагалі можливо - захопити районну раду?). Навіщо такий голова, якого депутатський корпус не  підтримує? Якщо до мене завтра прийдуть голови фракцій і скажуть щось на кшталт “Вадим, вибачай, але ми більше тебе не підтримуємо”, то який сенс мені чіплятися за крісло в цьому кабінеті? Я ж у такому разі навіть депутатів у одній залі не зберу. KV: Тим не менше, Ваше обрання залишається досі дискусійним питанням. Вадим Гедульянов: Районна рада досі вважає своє перше рішення щодо мого обрання законним. І ми подали апеляцію та скаргу на суддю, яка знехтувала багатьма нормами права і судовою практикою. Фактично, суддя прийняла рішення, хто буде очолювати орган місцевого самоврядування. В Україні були випадки таких заяв, але всі ці заяви мали відмову. Можна сказати, що суддя, яка виносила вирок про моє законне обрання, писала історію. Такого ще в Україні не було. KV: Чому Ви обрали для політичної кар’єри саме Києво-Святошинський район? Вадим Гедульянов: Раніше я ще за студентських років у Одесі займався бізнесом. Певні бізнес-інтереси були пов’язані з Києвом. Це було майже чотири роки тому. Я переїхав сюди і оселився саме в Києво-Святошинському районі. Потім мені запропонували за півроку до виборів 2015 року балотуватися тут. Я тоді обходив весь свій округ і багато спілкувався з людьми, які, щоправда,були зневірені. Мовляв, молодий хлопець, і навряд чи в нього щось вийде. Я тоді справді дав багато обіцянок, які зараз продовжую виконувати на посаді голови. KV: Ви людина амбітна щодо політики? Вадим Гедульянов: Звичайно. Я не вірю в те, що людина в політиці може бути не амбітною, може не прагнути досягти чогось більшого.  Але амбіції можуть бути різними. Хтось отримує задоволення від свого дорого облаштованого кабінету, шкіряного крісла чи запису у трудовій книзі. І це трагічно. Мені подобається бути ефективним, і мені б хотілося бути ефективним для держави на будь-якому рівні. Знову ж таки, треба тверезо себе оцінювати. Якщо б мені запропонували посаду міністра, наприклад, я б відмовився бо просто до цього не готовий. Зараз я активно вчуся - вивчаю англійську, займаюся своєю дисертацією. Багато раджуся з людьми, які давно працюють у самоврядуванні. Звичайно, мені цікаво бути депутатом вищого рівня, але маю зараз багато проектів, які я ще маю реалізувати в районі і виконати свої обіцянки. Не бачу сенсу іти на вибори у ВР, якщо досі не виконав свої обіцянки на місцевому рівні. Читайте: Наталія Баласинович: Не виключаю, що робота в районі буде стартом для майбутньої політичної кар'єри Олександр Гулак: Не буду займатись політикою до 65 років Владислав Байчас: В Бориспільському районі відбувається не децентралізація, а централізація Сергій Гришко: У Броварському районі занепадає ринок землі Віктор Грицай: “Треба лише 47 мільйонів, аби ніяких заморських біженців в Яготинському районі точно не було” Володимир Замирайло: “Громади у Богуславському районі спроектовані “методом склянки” Наталiя Жубер: “В Тетіївському районі немає жодного водного об'єкту, у користувача якого були б усі необхідні документи” Володимир Гуменюк: “Система Prozorro дисциплінує, але людей все рівно цікавить, як її обійти” Петро Качкалда: “Вже давно стоять Боїнги, напаковані грошима під зняття мораторію на продаж землі” Олександр Івченко: “Цього року, думаю, створення Згурівської ОТР очікувати не варто” Володимир Кузьменко: “Обласній владі варто звертати більше уваги на віддалені райони Київщини” Іван Семцов: “Якщо дозволити продаж землі, то іноземці полізуть нам на голову зі своїми низькими відсотками на кредити” Віталій Гринчук: “Держава створює ОТГ по циркулю, не враховуючи історичні та економічні показники сіл” Георгій Єрко: “Вважаю, що процес децентралізації затягнувся” Валентина Усик: “Миронівський район в області не чують, не бачать і як можуть ігнорують” Віктор Малаш: “З питань проведення реформ обласна влада з нами не співпрацює” Людмила Урожай: “Не бачу жодних рухів у бік децентралізації на Таращанщині” Олександр Конопчук: “Підвищення “мінімалки” - це значний удар по районному бюджету” Ростислав Кириченко: “Коли температура піднімається до 30 градусів, на Київському водосховищі – ціла катастрофа” Василь Гриша: “Районні адміністрації вже себе віджили” КиевVласть

Український парламент рясно представлений обранцями зі столичного регіону. Дехто з них вважається неформальним керманичем на своїх округах, дехто перебуває із місцевою владою у стадії війни, а дехто примудряється не конфліктувати ні з ким. Аби розібратися із тим, чи покращують нардепи життя виборців, до кого дослухаються, а кого вважають ворогом, КиевVласть вирішила провести серію інтерв’ю із обранцями, що мають стосунок до Києва і області. Щопонеділка видання представлятиме на розсуд читачеві розмову із політиком про владу, корупцію і проблеми, які не вирішуються роками. Сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю із народним депутатом від Київщини Русланом Сольваром (член депутатської фракції партії "Блок Петра Порошенка"). KV: У політиці Київської області ви вже давно. На вашу думку, чому в столичному регіоні так часто змінюються губернатори? Руслан Сольвар: Не думаю, що тут треба вибудовувати якісь логічні ланцюжки, - просто так склалось. Як відомо, Анатолій Присяжнюк був представником попередньої влади, Володимир Шандра наче пішов на підвищення, історія Максима Мельничука вам відома, а Олександр Горган не так давно почав працювати на цій посаді. Сподіваюсь, що невдовзі побачимо результати його роботи. Тому переконаний, що тут немає жодної закономірності - просто випадковість. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   KV: Чи існує на Київщині таке явище, як клановість? Руслан Сольвар: Чесно кажучи, не хочу заглиблюватись у це питання. Мені абсолютно байдуже, чи є ці клани, і хто до них належить. Мені важливо, як вони працюють і що роблять для регіону. Головне - щоб люди були на своєму місці і працювали задля розвитку області, а не відсиджували свої м`які місця. KV: Які відношення сьогодні склалися у вас із владою округу Київщини, на якому ви обралися до ВРУ? А з обласною владою? Руслан Сольвар: Я вже не раз говорив, що спільна робота з органами місцевої влади - моя стратегія. Перефразовуючи англійського кооператора Джона Мітчела, можу впевнено сказати: без співпраці ніколи не досягти того, що потрібно народу. Тому мені байдужі політичні клани. Я відкритий співпрацювати з усіма, хто прагне не руйнувати і дерибанити, а будувати і розвивати. Я -  господарник, тому і від місцевих управителів вимагаю у першу чергу бути господарниками і владою, даною їм, розбудовувати свої “парафії”. Коли вперше мене обрали депутатом, я був із опозиційної партії, і це не заважало мені співпрацювати з органами місцевої влади і спільно вирішувати нагальні для населення питання. KV: Прокоментуйте інформацію про те, що ви начебто давали екс-губернатору Київщини Максиму Мельничуку хабар у 20 тис. доларів за призначення голови Фастівської РДА. Руслан Сольвар: Як відомо, жодна кандидатура на посаду голови Фастівської РДА не пройшла конкурс і не дотягнула до фінального етапу. Тут немає політики, просто людський фактор. У цьому питанні я не маю політичних інтересів і не лобіюю жодного кандидата. У цій справі головне - чесність і прозорість. Тож нехай переможе той, хто насправді вболіває за справу і гідний очолити РДА. Інформація про хабар Мельничуку - відвертий наклеп. Мені самому цікаво, звідки пішли такі чутки? Я ніколи і нікому не даю “на лапу”, бо це тягне за собою неминучі наслідки. Я - за чесність і прозорість. Сам не беру – і іншим не даю! Читайте: “Двадцатка” раздора. Губернатор Мельничук будет судиться с клеветниками, приписывающими ему взяточничество KV: На вашу думку, наскільки чесно був проведений конкурс на посаду голови КОДА? Є у вас питання до нинішньої адміністрації Київщини? Руслан Сольвар: Перемогу Олександра Горгана пророчили, мабуть, тому, що він помітно виділявся серед інших кандидатів на цю посаду. Щодо питань - їх багато. Маємо обговорювати і вирішувати купу нагальних проблем - починаючи перевезеннями і закінчуючи децентралізацією. А головне питання - це як Олександр Горган бачить перспективи розвитку і реформ у нашому регіоні. І чим я, у межах своїх повноважень, можу у цьому допомогти. Читайте: Небольшая двадцатка. Соратники Кличко и Тимошенко поборются за кресло губернатора Киевщины KV: Як ви вважаєте, нардеп Ярослав Москаленко має вплив на прийняття рішень у Київській ОДА? Руслан Сольвар: Не знаю. Свічку не тримав, а чутки не слухаю. Головне: на мене ніхто не тисне, ніхто замість мене рішень не приймає. А інше, вибачте, не цікавить. Читайте: Главы РГА Киевщины заподозрили губернатора Горгана и нардепа Москаленко в коррупции KV: Нині ми чуємо багато закликів до ліквідації місцевих адміністрацій, адже це - рудимент совка. Чи потрібні вони на вашу думку? Руслан Сольвар: Наразі потрібні. Поки що вони виконують свої прямі функції, і, ліквідувавши їх повністю, ми отримаємо хаос і безлад. А у найближчому майбутньому неодмінно треба вдосконалювати і втілювати у життя реформу місцевого самоврядування. Бо, як відомо, громади на місцях набагато ефективніші в усіх напрямах, і саме вони мають бути господарями на своїй землі. KV: Які соціально-економічні, політичні і, можливо, ментальні проблеми вирізняють столичну область серед інших? Руслан Сольвар: Вважаю, що  всі регіони України дуже схожі в цьому. На місцях все залежить від керівників. Десь видно руку хорошого господарника, а хтось навпаки не “дотягує”. Я переконаний, що владі на місцях просто не треба боятись ризикувати, бо хто не ризикує, той не розвиває. KV: Які пріоритетні напрями розвитку повинна визначити діюча влада в місцевих громадах? Руслан Сольвар: Всі питання, які стосуються розвитку – пріоритетні. Це і земельні питання, і питання відновлення підприємств, які занепадають (залучення інвесторів тощо), і зменшення податків… Говорити – не переговорити. Але головне наразі - навести фінансовий лад, перестати розбазарювати кошти, які мають стікатись у бюджет. Також вважаю необхідним розвивати в області зелений туризм. Ви бачили Панський маєток в Оленівці? А Печеру “Геонавт” у Ходосівці? А Палац Хоєцьких в Буках? Переконаний, що ви не були у селі Кодра, яке розташоване посеред лісу, і ви ніде не знайдете такої природи, черемші та грибів, які там ростуть. А таких весільних вареників, які ліплять у Соснівці, посперечаюсь – ви не куштували ніколи у житті! А заповідник у Лісниках, де ростуть рідкісні квітки?! Ви не уявляєте, яка це краса. І це - мій округ, про який має знати вся Україна. Пишаюсь! До речі, не люблю відпочивати по “закордонах”, люблю такі от рідні місця, де незбагненно красива українська природа і наші гостинні люди, які завжди зустрічають з відкритою душею і серцем. KV: З якими проханнями до Вас звертаються виборці? Які з них Ви не можете (не змогли) виконати? Руслан Сольвар: Люди просять усе - починаючи від юридичних консультацій і допомоги наших юристів у вирішенні абсолютно різних питань, закінчуючи просто “Дайте гроші на лікування”. І, зрозуміло, що постійно звертаються громади, які просять відремонтувати будинки культури, допомогти з обладнанням у лікарнях, забезпечити комп`ютерами школи, поміняти вікна у дитсадочках, побудувати, реставрувати, відремонтувати… Всього не перерахуєш. KV: Одним із гарячих питань області є зняття мораторію на продаж землі а також стан земельного ринку. Яке ваше бачення цього питання? Руслан Сольвар: Ринок землі у нас, по суті, відсутній, бо наразі зарегульований нормами старого Земельного Кодексу. Тому зараз йде робота над законопроектом щодо ринку землі, який має удосконалити і врегулювати процеси, пов`язані з користуванням, володінням і розпорядженням землями в цілому. Плюс ще одне “за” реформу децентралізації. Бо саме громади на місцях мають розпоряджатись землею. KV: Колишній мер Фастова Володимир Тимофєєв заявляв , що ви - кум сина Віктора Януковича і маєте з ним спільні бізнес-інтереси. Ви знайомі з ким-небудь із сім’ї Януковича? Руслан Сольвар: Навіщо коментувати чутки, якщо зрозуміло, що це тільки чутки і не більше?! Скажіть, на милість, якщо б я мав зв'язок із Путіним, сидів би тут і відповідав би на ваші питання?! Кум Януковича молодшого? А, точно, ще сват Азарова, брат Пшонки і найкращий друг Захарченка (сміється). Нагадаю, у 2012 році, коли я став нардепом, - був в опозиції до влади Януковича. Хіба це - не відповідь на ваше запитання? Всі, хто знався з ним і дружив, зараз непогано почуваються і вже давно не в Україні. А я тут. Я працюю на своєму окрузі, ні від кого не “шифруюсь” і завжди відкритий до спілкування з людьми. До речі, мабуть, кожен третій на окрузі знає мій особистий номер телефону і знає, що я сам візьму слухавку. А це, напевне, стовідсотковий показник того, що жодного стосунку до “сім`ї” Януковича я не маю. KV: Як у вас зіпсувалися стосунки з мером Фастова Михайлом Нетяжуком? Чи бачите ви його головою майбутньої Фастівської громади? Руслан Сольвар: Не було чому псуватися. Як я вже говорив, моя стратегія – це співпраця з органами місцевої влади. Але, на жаль, скільки не закликав мера Нетяжука до плідної роботи, тільки й отримував від нього відписки. А коли емоційно виступив на засіданні міської ради, де вказав на помилки керманича міста, на наступний день половина міста була розмальована образливими коментарями на мою адресу. Чиїх рук справа - здогадатись неважко…А щодо голови фастівської громади - на цій посаді я бачу людину, яка не тільки на словах готова до постійної, відкритої, плідної співпраці. І це, насамперед, вирішуватиме громада. Читайе: Мер Фастова Нетяжук: Пане Сольвар, фастівчани втомилися від брехні KV: Це правда, що "касетний скандал" у Фастові був організований з вашої подачі? Розмову записувала ваша помічниця? Чому обрані саме депутати Хапанцев і Половко? Руслан Сольвар: Як і всі батьки хочуть пишатись своїми дітьми, я хотів пишатись своїми, можна сказати, вихованцями. Але, на жаль, так склалась доля, що люди, на яких я мав серйозну надію, навіть не збирались реалізовувати мої плани і розбудовувати місто, а хотіли просто заробляти гроші. Я сам був здивований, коли розмову опублікували. Позиція хлопців мене вразила, але, як кажуть, Бог їм суддя. Щодо запису, хто і навіщо його опубліковував, я не знаю. Нікого не підозрюю, бо мені це навіть не цікаво. Як кажуть, “Фастов - город контрастов”. Подробней: “Не ходить же в одних туфлях. Нада кальоса мінять”: депутаты Фастова хотели продаться нардепу Сольвару за 10 тысяч долларов KV: На кого зараз переписана нерухомість вашої матері, про яку йдеться у сюжеті "Наших грошей? Руслан Сольвар: На жаль, мої батьки не так давно померли. Царство їм небесне. Наразі йде процес успадкування. KV: Чому ви вирішили не демонструвати свої статки у декларації? Чи збираєтеся заповняти її взагалі? Руслан Сольвар: Дивно, що журналістів цікавить моя декларація, а не добрі справи, які я роблю на окрузі. Цю декларацію я заповнив - ви її бачили. А наступну, коли прийде час, заповню, почитаєте. KV: Це правда, що ваш автопарк нещодавно поповнився вже другим авто марки “Бентлі”? Руслан Сольвар: Друга “Бентлі”? Почекайте, я і про першу не знаю, а ви мені вже другу в мій “автопарк” загнали. Взагалі, в моєму іграшковому автопарку багато модельок - і “Бентлі” є, і “Астон Мартінів” 3 штуки, ну і, звичайно, яка ж колекція без вітчизняного ЗАЗу і “Богдана”. Знаєте, іноді почитаю пресу, і стільки нового про себе дізнаюсь… Давайте, як кажуть, “жгите дальше”... Читайте: Олександр Марченко: “Складається враження, що голову ОДА Горгана не поважають його підлеглі” Павло Різаненко: “На Київщині корупція - не поодиноке явище, але коли люди з кримінальним минулим неформально управляють областю - це неприпустимо” КиевVласть

Рік тому почалась судова реформа. І ключову роль у ній має відігравати Вища рада юстиції, яку трансформували у Вищу раду правосуддя (ВРП). Саме ця організація мусить очистити найбільш корумповану гілку влади. З 21 члена ВРП вже обрано 15, інших шестеро оберуть сьогодні і завтра - 14-15 березня. Але серед уже відомих членів видно старі знайомі обличчя. Наприклад, суддя-хабарник Павло Григоренко та Ярослав Романюк – суддя, який підтримав диктаторські закони 16 січня й був на посаді Голови Верховного Суду України за часів Януковича. Інші судді, може, не такі відомі, але від того не викликають більшої довіри. Чомусь усі вони та їхні рідні мають статки на мільйони гривень, незалежно від того, звідки вони прийшли в судову систему. Так, в одного з суддів (колишній депутат Київради від партії “УДАР-Солідарність”) Олексія Маловацького загальна вартість нерухомості перевищує 4 млн грн. Здається, що нова мітла буде по-старому мести. Як люди, до статків яких є чимало питань, адекватно вичищатимуть авгієві стайні судової системи? Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Громадяни України отримають ще одну дірку для вимивання бюджетних грошей замість реальних реформ. Противники люстрації суддів кажуть, що в таких органах мають бути особи з багатим досвідом. Але люди, які стали професіоналами в часи СРСР, навряд чи зможуть збудувати нову, адекватну судову систему. Про суддів, що асоціюються з корупційними схемами незалежної України, взагалі не йдеться. Щоб судова реформа справді відбулась, членами ВРП мають стати незаангажовані юристи, а не професіонали радянської проби, які переслідували активістів Майдану. Андрій Карпенко, лідер об’єднання “Сила Громад” Читайте: Повышение пенсионного возраста не улучшит положения страны, - Андрей Карпенко КиевVласть

Я живу в центрі Києва. Ще не так давно ці слова передували розповіді про спокійне, комфортне і приємне життя в серці столиці. Сьогодні все частіше ними розпочинаються історії відчайдушної боротьби за виживання. Історії, коли мешканці старих будинків в ночі прислуховуються до тріску стін, а вдень відправляються в похід по чиновницьких кабінетах або під Київську мерію – протестувати проти несанкціонованого будівництва. Адже через свавілля і беззаконня їхні помешкання руйнуються, а життя стає небезпечним і непередбачуваним. Саме така історія, схоже, трапилася з жителями будинку №4 по вулиці Лаврська, який розташований напроти парку Слави. Розпочалася вона в той день, коли всі виходи на горище будівлі виявилися заблокованими, а з-під даху залунав страшний гуркіт. Як з’ясувалося згодом, мешканка однієї з квартир на останньому поверсі першого під’їзду вирішила покращити свої житлові умови, приєднавши до свого помешкання частину горища. Здивуванню її сусідів не було меж, адже згоди на це, як того вимагає законодавство, вони не давали. Здивування трансформувалося в занепокоєння, коли, звернувшись до свого ЖЕКу із запитанням: "А що це в нашому будинку відбувається?", – його мешканці отримали відповідь про те, що згоди на приєднання горища до "дивної" квартири він не давав. Занепокоєння ж почало переростати в обурення по мірі того, як зростала кількість звернень жителів будинку до різноманітних інстанцій і правоохоронних органів. Результативність листування залишалася нульовою, а реконструкція горища йшла повним ходом. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Особливість будинку №4 по вулиці Лаврська в тому, що він перебуває на балансі Державного управління справами (ДУС). Тому підстав апелювати до міської влади у його жителів начебто немає. Але що ж їм, звичайним киянам, залишається робити, якщо ДУС та підпорядковане йому державне підприємство "Укржитлосервіс" не здатні навести лад в будинку? Ще в жовтні 2015 року ДП "Укржитлосервіс", в господарському управлінні якого перебуває будинок, повідомило його жителям про те, що “уважно розглянуло” їхню колективну скаргу "щодо самоправного перепланування горища Шевченко Г.П". І навіть поінформувало, що ДУС ще у червні 2015 року направило громадянці Шевченко Г. П. відповідь про надання дозволу на реконструкцію квартири №14 з приєднанням частини горища. У цій відповіді, за словами ДП "Укржитлосервіс", ДУС надало роз’яснення громадянці Шевченко про те, що рішенням Конституційного суду України від 2.03.2004 року допоміжні приміщення (підвали, сараї, горища та інші) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир у багатоквартирних будинках. "Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень вирішується згідно із чинним законодавством, яке визначає правовий режим власності", – йдеться у листі гендиректора "Укржитлосервісу" Миколи Презло. І додається, що ДУС повернеться до розгляду питання щодо надання Шевченко Г. П. дозволу на реконструкцію квартири з приєднанням частини горища після врегулювання всіх організаційно-правових питань з експлуатуючою організацією та мешканцями будинку. Однак, правовий лікнеп не подіяв на громадянку Шевченко. І, не заморочуючись врегулюванням організаційно-правових питань, вона продовжила роботи зі збільшення своєї житлової території за рахунок спільної власності всіх мешканців будинку. При обстеженні його технічних приміщень співробітниками ДП "Укржитлосервіс" було виявлено, що там ведуться будівельно-ремонтні роботи. Зроблено перегородку з піноблоків над сходовою клітиною, прорізано вихід з квартири №14 на горище з порушенням при цьому конструкції каналу системи опалення, стягнуто чимало будівельних матеріалів для подальшого виконання робіт. Все це було зафіксовано у відповідному акті, в якому також було зазначено: всі чотири входи до горища заблоковані зсередини , що унеможливлює обслуговування загальнобудинкових інженерних мереж – опалення, вентиляції, електропостачання. "Проектно-кошторисна та дозвільна документація на проведення ремонтно-будівельних робіт власником квартири №14 до ДП "Укржитлосервіс" не надана", – сказано в документі, який датований 24 листопада 2016 року. Зверніть увагу – минуло більше року після першої колективної скарги жителів будинку, адресованої ДУС та ДП "Укржитлосервіс". І лише після того, як вони викликали верхолазів, які допомогли розблокувати один з виходів на горище, співробітники ЖЕКу потрапили до місця події. Втім, окрім складеного акту, ніяких інших наслідків це не мало. Читайте: Исторический дом на Ярославовом Валу оказался под угрозой обвала - депутат Киевсовета (видео) Марними були й звернення жителів до районного відділу поліції, до міської прокуратури та до департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції (ДАСІ) у Києві. Останній в своєму листі повідомив, що дозвільних документів на проведення реконструкції скандальної квартири не реєстрував і не надавав, та навіть виявив готовність провести за даним фактом позапланову перевірку, але через неможливість потрапити до квартири та на горище будинку цього не зробив. Втім. ДАСІ визнала, що проведення ремонтних робіт такого масштабу без належної проектної та дозвільної документації може бути аварійно небезпечним, отже - несе загрозу життю мешканців будинку. Незважаючи на це, всі органи влади, до яких зверталися жителі будинку, не могли їм нічим допомогти. Найбільш "рішучим" виявився "Укржитлосервіс", який у відповіді на запит адвоката, який представляє інтереси жителів будинку, повідомив, що найближчим часом планує звернутися до Печерського райсуду Києва з позовом до Шевченко Г. П. От тільки не вказав терміни, які в розумінні його керівництва є цим самим "найближчим часом". Місяць? Півроку? Рік? Зате до суду звернулися мешканці будинку - ще восени минулого року. Втім, суддя Печерського райсуду Віталій Писанець не дуже поспішав розглядати справу і перше засідання призначив на 6 лютого, тобто – на сьогодні. Позивачі намагатимуться оскаржити законність державної реєстрації права власності Ганни Шевченко на квартиру №14, яка, якщо вірити Держреєстру речових прав на нерухоме майно, за рахунок приєднаного до неї горища дивним чином, збільшилася до 82 квадратних метрів. До речі, суддю не може не зацікавити одна дивна деталь: запис про право власності на квартиру в Держреєстр, як свідчить інформаційна довідка з нього, зроблена 29.12.2015 року. А рішення про державну реєстрацію, яке слугувало підставою внесення запису, датоване 4.02.2016 року. Тобто, підстави для внесення запису в Держреєстр з’явилися майже через два місяці після того, як цей запис було зроблено. Не менш загадково виглядає і свідоцтво про право власності на квартиру Ганни Шевченко, копією якого вдалося розжитися її сусідам. Видане воно 22.02.2016 року. В той час, як з 1 січня 2016 року, у зв’язку із законодавчими змінами видання свідоцтва про право власності на нерухоме майно, вже не передбачено. Аргументів на користь жителів будинку, які не бажають миритися із беззаконням, достатньо. Бентежить їх лише те, що судовий розгляд справи може тягнутися не один місяць. В той час як несанкціоноване будівництво у них над головами не припиняється. Або власниця новоявленої дворівневої квартири - безбашенна авантюристка з купою зайвих грошей, яких їй не шкода. Або відчуває серйозну підтримку з боку впливових осіб і тому впевнена в успіху своєї затії. Якщо все ж таки вірним є другий варіант – боротьба обіцяє бути запеклою. Жителі будинку вже направили звернення до голови КМДА Віталія Кличка та його заступника Петра Пантелеєва, а в разі, якщо не доб’ються справедливості від судової влади та не отримають допомоги від міської, збираються апелювати до гаранта Конституції. Адже ДУС, на балансі якого перебуває будинок, числиться при Президенті України. Додам, що Петру Порошенку та іншим можновладцям варто потурбуватись з цього питання ще й тому, що з приватизованого горища, до якого немає доступу контролюючим органам, відкривається чудовий краєвид на парк Слави, де президент та інші посадові особи полюблять проводити офіційні заходи. Якщо до горища ніхто не має доступу, то так само не матимуть і бодігарди голови держави. А це вже питання особистої безпеки першої особи України – Петра Порошенка. Ольга Чорна, журналіст, спеціально для КиевVласть Читайте: Игра с самим собой: как одна структура президента отсудила у другой 25 млн гривен КиевVласть

Допит свідка Януковича, у ході якого громадянин Луценко, зненацька з’явившись у Святошинському райсуді столиці, став веселити публіку розповіддю про якусь “підозру” екс-президенту, викликає лише два запитання: де був судовий розпорядник, і чому суддя не викликав наряд поліції, щоб видалити з зали судових засідань громадянина Луценка? Власне, якби цей спектакль у ході допиту свідка Януковича громадянин Луценко влаштував би в позаробочий час – можна було б лише обурюватися з безпорадності судді. Але громадянин Луценко, по суті, зірвав проведення процесуальної дії, перебуваючи при виконанні службових обов’язків. І хоча ці обов’язки не мають жодного відношення до розгляду в Святошинському райсуді кримінального провадження, у межах якого допитувався свідок Янукович, можна констатувати скоєння Луценком низки злочинів. Зокрема – самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи (стаття 353 Кримінального кодексу України). Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Можливо, Юрію Віталійовичу не доповіли, але ганебна історія з призначенням його генеральним прокурором України та наступне переведення на посаду генерального прокурора (без України), призвела лише до того, що він став обіймати адміністративну посаду – тобто, керувати прибиральницями й бухгалтерами, опікуватись ремонтом прокурорських приміщень та своєчасною виплатою зарплатні. До здійснення процесуальних функцій генеральний прокурор не має жодного відношення. Луценко міг би оголошувати підозри лише в разі, якби він був прокурором – не генеральним, а просто прокурором, і входив би в группу процесуальних керівників по конкретному провадженню. Але для того, щоб стати прокурором генпрокуратури та суміщати адміністративну посаду з процесуальною, Луценко має спочатку отримати юридичну освіту та пропрацювати 5 років за фахом. Це – вимоги ч.3 ст. 37 Закону України “Про прокуратуру”, який Юрій Віталійович, очевидно, ніколи в очі не бачив. Тут можна послухати, як генпрокурор Юрій Луценко зачитує підозру екс-президенту Віктору Януковичу Бо, якби він би бодай побіжно ознайомився з цим Законом, то знав, що, окрім наявності юридичної освіти та стажу роботи, прокурор (на відміну, наприклад, від журналістів) ще має неухильно дотримуватись принципу презумпції невинуватості. Частина 9 ст. 43 Закону України “Про прокуратуру” прямо передбачає, що підставою для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності є “публічне висловлювання, яке є порушенням презумпції невинуватості”. Оскільки Луценко досі не притягнутий до дисциплінарної відповідальності за все те, що він публічно розповідає про свідка Януковича, можно однозначно стверджувати, що прокурором він не є, він – лише адміністратор. А тому свої “підозри” Юрій Віталійович може повісити на цвяшок у туалеті Святошинського райсуду. Читайте: Генпрокурор Луценко довів, що в Україні є нелегальні СІЗО СБУ Владимир Бойко, журналист, экс-глава консультационного совета при ГПУ КиевVласть

Зараз в Україні після неоднозначної реформи поліції, взялись за косметичний ремонт органів прокуратури і швидко перейшли до реформи судової гілки влади. Законопроект №4734 від Президента Петра Порошенка “Про судоустрій та статус суддів” був анонсований вже кілька днів, як внесений на розгляд Верховної Ради. Однак, більшість практикуючих юристів, цікавлячись який нам влада вкотре приготувала “сюрприз”, не могли відразу знайти такий проект закону на сайті парламенту. І це не зважаючи на той факт, що Адміністрація Президента торпедує прийняття цього проекту в першому читання вже 2 червня. 31 травня зранку усі бажаючи отримали згоду “насолодитись” черговою законотворчою цукерочкою. Сказати, що більшість з юристів хто прочитав цей проект перебувають в деякому науковому “шоці” це не сказати нічого. Законопроект буянить пафосними назвами на кшталт “громадська рада доброчесності”, “висока палата верховного суду”. Але, якщо розвіяти туман пафосу, то видніються криві, незграбні руки автора законопроекту та повна відсутність у нього розуміння української системи права. Після кожної зміни влади в Україні, нові представники влади “брали” суди під своє ручне управління. Так, в 2010 році Президенту Віктору Януковичу не вдалось легко взяти Феміду під свій контроль, а тому було проведено судову реформу, якою фактично відсторонили Верховний суд України (ВСУ) від здійснення судочинства. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Сьогодні в Україні судова влада здійснюється в наступному вигляді. Існують чотири форми судочинства: 1.     Цивільне (справи між громадянами такі як розлучення, поділ майна, захист прав споживачів, стягнення заборгованості). 2.     Кримінальне. 3.     Господарські (в яких вирішуються комерційні спори). 4.     Адміністративні (спори органами державної влади та місцевого самоврядування); справи про адміністративні правопорушення (порушення правил дорожнього руху і т.п.). Разом з цим, судочинство здійснюється за предметною спеціалізацією. Тобто, суди загальної юрисдикції розглядають цивільні, кримінальні та справи про адмінправопорушення, господарські - виключно господарські справи, а адміністративні суди - адміністративні спори. Вертикаль судової влади є трьохступеневою з дотриманням правил предметної підсудності: місцеві суди, суди апеляційних інстанцій та вищі спеціалізовані суди (касаційних інстанцій). Що ж нам пропонують горе-реформатори Законопроектом №4734 пропонується ліквідувати усі існуючі вищі спеціалізовані суди з одночасним переданням функцій судів касаційної інстанції ВСУ. Станом на сьогодні завдання ВСУ полягає в узагальненні судової практики та перегляді рішень українських судів в разі визнання Європейським судом з прав людини його таким, що не відповідає Європейській конвенції з прав людини. Але і пропонується пафосна новинка – створення Вищого антикорупційного суду та Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Чіткої правової спеціалізації цим судам не надається законопроектом, а лиш стверджується, що вони розглядають справи згідно процесуального закону. Яким саме - відповіді також не надаються. Повернемось до предметної підсудності. Отже в Україні їх є п’ять. Для кожної з них існують Цивільний процесуальний, Господарський процесуальний кодекси, Кодекс адміністративного судочинства, Кримінальний процесуальний та Кодекс України про адміністративні правопорушення. Читайте: Суд разрешил ликвидировать озеро Утиное в Киеве Наприклад, при порушенні прав інтелектуальної власності є різні способи судового захисту. Усе залежить від того, як ці права були порушені і ким. Тому захищати своє порушене право інтелектуальної власності можна у всіх видах перерахованого судочинства. Адже порушення такого права може бути як цивільно-правовим порушенням, так і адміністративним, чи кримінальним. В кожному випадку необхідний індивідуальний підхід обрання способу захисту. Це ж стосується і антикорупційних порушень. Є такі порушення, наслідком якого є притягнення до адмінвідповідальності (штраф). Є такі, коли воно може бути злочином. Наприклад, посадовця за антикорупційні дії звільнено. Така особа може оскаржити в адміністративному суді своє звільнення. Як тоді поступати за наявністю Вищого антикорупційного суду? Більше того, вищі суди є неконституційними, адже позбавляють можливості скористатись трирівневою судовою системою, яка закріплена в Конституції у випадку, якщо вони будуть розглядати справи, як суди першої І інстанції Кому хліба, а кому видовищ Але, зазвичай, поза увагою залишаються прикінцеві та перехідні положення законів, які голосуються в парламенті. А саме там прописані самі основні “смаколики” цього проекту, який буде подаватись народу у вигляді очищення судової системи від корупціонерів суддів. Відразу зауважуємо, що далеко не усі судді є “замащеними” в корупції. Навіть є й такі, які принципово розглядають судові справи згідно букви закону. Однак, в переважній більшості випадків суддя не може бути призначений/переведений на іншу посаду судді без негласних домовленостей. Отож, що передбачають перехідні положення. Ліквідацію усіх існуючих судів в Україні крім Конституційного. На заміну їм приходять окружні, округи яких можуть не збігатись з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Більше того, чинні судді не переводяться автоматично на посади суддів нових суддів, їм згідно запропонованого проекту необхідно пройти “до перевірку”. Спокійними будуть лише судді, яких призначено на 5-річний термін указом Президента. А більшість суддів, які на “довічці”, доведеться повитрачатись. Читайте: Суд постановил, что батальона "Донбасс" никогда не существовало А тому, усі кандидати, які вкладуть фінансові інвестиції в продовження своєї професійної діяльності, будуть в подальшому повертати їх з нас на ринку замовних судових рішень. А старші судді, які знають закон, також повернуть гроші з нас, але через Європейський суд. Заплатимо ми їх з державного бюджету. Адже на суддів поширюються міжнародні правові гарантії професійної діяльності, які ми також взяли на себе. Проект також і не забув оминути кандидатів на посади суддів, які ще не були призначені указом Президента, але вже були на черзі призначення через здачу усіх кваліфікаційних іспитів. На них також чекає “смаколик”. Нещодавні офшорні скандали продемонстрували корумпованість влади. Тому сподіватись на реформу судової влади від корупції за умови вдалого реформування, яка ж сама і їх вб’є, викликає лише посмішку. Читайте: Під рубрикою “Як до Європи рачки” Олександр Джус, юрист КиевVласть

Дежавю. Із по суті скасуваними окружним адміністративним судом виборами районних рад в столиці повторилася ситуація 1998 року, коли Конституційний суд, дуже чутливий до настроїв Банкової, відмінив за день до голосування вибори Київського міського голови. Конституційне подання 46 народних депутатів України, які ініціювали це питання, представляв в суді Роман Безсмертний. Міська територіальна комісія тоді почала виборчий процес, зареєструвала кандидатів, вони провели агітацію. Уже навіть були надруковані бюлетені. Але КС в пожежному темпі почав розглядати дане питання, засідав день і ніч. І в суботу, 28 березня 1998 року, напередодні дня голосування, у порушення всіх регламентних процедур, о 12.00 спеціально зібрався для того, щоб оголосити своє рішення. Субота, як відомо, неробочий день. А згідно із законом рішення Конституційного Суду має оголошуватися на наступний, до того ж робочий день. Вони визнали неконституційність постанови Верховної Ради щодо проведення виборів в столиці. Прокуратура тут же негайно розгорнула роботу. Підключилася і міліція. Почали вилучати бюлетені з дільниць, навіть вночі займалися цим. І коли вранці, в неділю, люди прийшли на виборчі дільниці, там уже не було бюлетенів з прізвищами кандидатів на пост київського міського голови. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook     Найцікавішим було те, що ще з ранку в суботу я зустрічався з представниками Ради Європи, та, вже знаючи про це рішення Конституційного Суду, яке на той момент ще не оголошували, повідомив гостям про такий поворот подій. Бачили б ви їхні обличчя — здивовані, розгублені ... Вони, мабуть, навіть не могли навіть припустити такого. Тоді влада перестраховувалася. Закриті рейтинги показали, що їхній ставленик Омельченко не мав шансів на перемогу. Ось і пішли на такий кардинальний крок, як скасування виборів. Небезпідставність такої тривоги показали вибори до Верховної Ради, які відбулися наступного дня після оголошення вердикту конституційних суддів, 29 березня 1998 року, коли партія Омельченка, блок “Трудова Україна”, у виборчому списку якого під №7 він значився, в Києві, незважаючи на всі титанічні зусилля команди тодішнього градоначальника, отримав лише 1,195% і виявився на 17-му (!) місці, і так і не зміг подолати 4-х відсотковий бар'єр в масштабах України і потрапити до парламенту. 18 років пройшло, а нічого не змінилося. Влада продовжує грати з людьми в наперстки. Однією рукою зі скрипом під тиском громадськості ухвалює рішення про вибори столичних райрад, іншою через суд їх зупиняє. Чого сьогодні злякалися? Ми ж розуміємо, що суддя Огурцов не самогубець. Накладаючи заборону на вчинення ЦВК будь-яких дій щодо виборчого процесу з оголошених виборів депутатів районних у місті Києві рад до набрання чинності постановою суду за результатами розгляду позову, і призначаючи наступне засідання на 9 лютого, тобто тоді, коли закінчаться усі терміни для подання кандидатур до складу районних у місті Києві виборчих комісій і формування нового складу цих ТВК Центральною виборчою комісією, він усвідомлював, що у такий спосіб торпедує ці вибори, і не міг на це піти без якихось гарантій уникнення відповідальності за таке свавілля від можновладців. А ви кажете судова реформа... Можна по-різному ставитись до самої ідеї відновлення районних рад. Проте рішення такого ґатунку мають прийматися не в стилі адміністративно-командної системи. А прозоро, відкрито, уповноваженим на це органом,тобто Київрадою, і не після початку виборчого процесу. А так дуже “по-європейськи” вийшло. А судді Огурцову мабуть не дають спокою лаври Герострата… КиевVласть