Нема в Києві “дому Булгакова”. І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от “дому” – вибачте, нема. Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом – “Дом Булгакова”. І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, – і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі “ДНР/ЛНР”: за давністю літ уже мовби й не завважуваний, але від того не менш брутальний “отжим недвиги”. Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві “дому Булгакова”. І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от “дому” – вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) – за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не “понаєхавших” квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки “домик Петра I” (київського війта Биковського) і “дом Булгакова” радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й “отжала” у міста – разом із добрячим шматком його, міста, історії. Перепрошую, але нині час не тільки на перейменування міст і вулиць, охрещених на честь “ґіві-моторол” свого часу, – а й на “культурні реституції” після всього, ними наброєного. А це якраз і вимагає фахового підходу. І ще – звичайної людської чесноти, і (зовсім трошки) – інтелектуальної відваги (рівно стільки, щоб “переступити через стереотип”). Адже ж небагато, так? Господарі й квартиранти Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – в культурних націй таким присвячують окремі монографії. (Я навіть застала змалку міську леґенду, ніби саме його батько, збанкрутілий синок славного на весь Київ “купця з-за Канави” – тільки не “цилюрника”, а, як Сірки, по “вірьовках і ґвоздках”, – послужив Михайлу Старицькому прототипом до образу Голохвостого: безтурботний консумеризм, це вічна проблема “дітей-мажорів”, одначе Листовничий-молодший, як виглядає, вдався в козарлюгу-діда, замолоду заприсягся відновити родинний маєток та сплатити батьківські борги – і свого слова додержав!). Збереглись по цілій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один зацілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки; кузен його дружини, Ядвіґи з Кринських, композитор Вітольд Малішевський, був першим ректором Одеської консерваторії, вся родина дружини брала участь у польському повстанні 1863-го, а перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із фліґеля друкарню “Союза Михаила Архангела”: правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватись. Прибулому з Орловщини на доплату “за обрусение края” батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно “опущеній” до стану “Духовної” Київській Академії, – але НЕ “квартиру в центрі”, як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булґаков мусив підробляти додатково, на вельми “хлібному” тоді в Києві місці – цензором у міській управі (не помри батюшка завчасу, Листовничий, дуже ймовірно, і Булґаковим відмовив би квартири: цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважались люди “ганебного бізнесу”). Штука в тому, що після поразки 1918-1920 років майже на ціле століття “місцевим” було відмовлено у праві на власну “сторі” – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!). Зате доплата “за обрусение края” й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і “маємо, що маємо”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Прописка-на-крові Василя Листовничого Радянська влада знищила двічі. У 1919 році його розстріляла ЧК – тричі (!!!) виводили в Лук’янівській тюрмі “к стєнкє” на імітацію розстрілу, а потім застрелили під час вивозу з міста при спробі втечі (ох і кріпкий, видать, чоловік був!..). Друге ж, витонченіше знищення можна, в термінах сьогоднішньої війни, назвати “інформаційним” – і вирішальну роль у ньому відіграв таки його квартирант, “Мішка-венеролог”, який, виїхавши з Києва до Москви й завоювавши там оглушливий успіх “Турбіними”, твердо вписав себе в золотий фонд російської літератури 20-го століття, як Михаїл Афанасійович Булґаков. Михаїл Булґаков В те, що огидний “Васіліса” міфопоетичної “Білої Ґвардії” – це й був булґаковський “домохозяин”, свято вірило кілька поколінь радянських людей, щиро зачарованих романом як “історичним” (що безумовно свідчить на користь булґаковського хисту: таки “Мастер”, послуговуючись Сталіновим улюбленим слівцем!) – а до того ж (що не менш важливо в історії успіху цього видатного фейку), позбавлених доступу до будь-яких альтернативних джерел інформації, “голосу другої сторони”. (“Біла Ґвардія” справді дуже тонко маневрує між “фікшин” і “нон-фікшин”, і я давно мрію прочитати, замість “восторженного лепета” київських булґакознавців, що чисто як діти тішаться з упізнавання в тексті загублених камінчиків міської топографії, який-небудь кваліфікований розбір цього роману як видатного взірця пропаґандистської літератури – створеного не тільки за законами “худліту”, а й за політтехнологіями тодішньої більшовицької журналістики: крім Ільфа з Петровим, більше нікому в російській літературі це так вдало не вийшло, Сурков-Дубовіцкій з усіма своїми потугами просто жалюгідний графоман!) І можна тепер скільки завгодно трясти історичними документами, доводячи, що “все було зовсім не так”, що насправді в Києві 1919 року “білі” мали ненабагато більше підтримки в населення, ніж сьогоднішня “вата”, й запам’ятались головно єврейськими погромами, і що Булґаков писав, властиво, утопію, чи пак, а-топію: “Город” своєї мрії, фантазійний “русскій Кієв”, у якому Булґакови, чи пак, Турбіни – то не якісь там сумнівні орловські приблуди, а, коли й не “аристократія”, то принаймні ТЕЖ “біла кість”, духовні господарі “Города” – інтеліґенція, “професура”, словом, культурмісіонери “в лапах у мужиков” (міф, що в третьому поколінні неперервної трансляції спокусив і погубив Бузину, Чалєнка і цілу когорту їм подібних “аристократів”: страшна річ сила слова!), – але ніяка деконструкція міфа вже не скасує того незаперечного факту, що своєї головної мети втеклий зі свого-“несвого” Города син орловського батюшки-цензора цим романом таки домігся – “київської прописки”, хай і заднім числом. І це вже назавжди. Як незаперечний і той факт, що для цього йому довелося “виселити господарів” – усього тільки зі сфери читацького співчуття, решту зробила за нього радянська влада. Але без емоційного “ключика”, поданого “Майстром”, вона навряд чи б упоралась. Як цей ключик працює, видно з досвіду автора, котрого начебто ні в етичній глухоті, ні в любові до радянської влади не запідозриш, – Віктора Некрасова. У 1960-ті він став першим, хто “відкрив” на Андріївському, 13 живу й здорову, нікуди не виеміґрувану доньку Листовничого, Інну Василівну, в шлюбі Кончаковську, що мешкала з родиною в тому самому своєму домі, тільки, як усі зацілілі (а небагатечко їх і лишалось…) екс-господарі київських кам’яниць, нещадно “ущільнена” – якраз до колишніх булґаковських кімнат… Віктор Платонович сам був “з ущільнених” і “даму” в Інні Василівні безпомильно впізнав одразу, навіть за прасувальною дошкою. Але Віктор Платонович палко любив Турбіних – і, разом із ними, так само палко не любив “Васілісу”. І в результаті нічого в “немолодої дами” не розпитав – і нічого не зрозумів. (“Вряд ли это нужно”, написав глибокодумно…) Це, до речі, найкращий тест на те, що роман таки пропаґандистський: чиста “художка” завжди “відкриває до діалогу”, тоді як пропаґанда, навпаки, – замикає вам вуха на всякого “іншого”, виводячи його з зони людського інтересу. І чим вона майстерніша, тим краще це робить. Булґаков – першорядний сатирик, і годі недобачити, що “Васіліса” ним виписаний жирно, жовчно, смачно, як плювок “від душі” на підлогу в хазяйському домі, – з тою живою (до вже мертвого!) ненавистю (більшовики називали її “класовою” й високо цінували!), яка родиться тільки з потреби реваншу. І тут не відбутись, як досі заведено в наших булґаковських студіях, зніченою скоромовкою в дусі “он художник, он так видит”. Студії – вони на те й студії, щоб задаватись питанням, ЧОМУ “художник видит” саме так, а не інакше, – які “універсальніші” (крім того, що йому наступили на ногу в трамваї чи написали неґативну рецензію) душевні імпульси ретранслює собою – і тим притягує читача. “Нам тільки сакля очі коле”? Те, що Булґаков мав на все життя глибоко укритий, болючий “комплекс парвеню” (знаменитий “квартирный вопрос” – у дійсності замаскована “під жарт” страшна “травма безґрунтянства”, психологічні витоки російської аґресії й до сьогодні!) – і навіть художньо не раз маніфестував готовність продати душу хоч ЧК, хоч дияволу за можливість поквитатися з тими, хто йому на цей комплекс “наступав” (квартиру погромити, червоного півня пустити, щоб заграва стала на всю Москву…), – це для всякого його уважного читача річ очевидна, і в Росії про це трошки писали й без мене. Але чому наші київські “булґаковєди й булґаколюби” за чверть віку, вже чудово знаючи, “для себе”, ким насправді був Василь Листовничий, так і не зацікавилися джерелом булґаковської до нього ненависти – аж такої палючої, що втамувати її могла лиш переможно накладена на гріб убієнного, перепрошую, купа (а це, погодьтесь, куди крутіше, ніж якісь там побиті вікна критика Латунського!), – отут уже лишається хіба руками розвести... “Ленивы и нелюбопытны”? Але ж неправда, бо прелюбовно видзьобали за молодим Міхал-Афанасьїчем кожен його київський слідочок! І тільки “слона не приметили” – Командора, господаря дому, величного красеня-вусаня, любимого й шанованого всім київським “великим світом” пана полковника з бельетажу (полковником Василь Павлович став під час Першої світової, викладав у школі кадетів), – у білому кітелі, з власним виїздом, з розкішною бібліотекою, де писав вечорами при лампі свої книжки (серед сконфіскованого ЧК при арешті був рукопис його історичної розвідки про матерів великих людей, від Гракхів починаючи), з королевистою аристократкою-дружиною, що грала йому Шуберта на роялі і походжала з ним навесні в садку під квітучими вишнями… Ну що, впізнали? Впізнали, звідки “єсть пішов” на все життя застряглий квартирантові в душі недосяжним ідеалом “небесний дім” Майстра й Маргарити? Михаїл Булґаков А в Булґакових не було бібліотеки – не призбирав “професор від Синоду”… І рояля не було – тільки гітара, інструмент натоді плебейський, “прикажчицький”: не для Шуберта… І “дом постройки изумительной” (насправді – цілком звичайної, за тодішніми київськими стандартами, але заздрі очі й “сакля коле”!) – був не їхній… “Абыдна, да”? О панно Інно, панно Інно… В цій історії мені найбільше шкода Інни Листовничої. Нелегке це має бути випробування – на старості літ опинитися в себе в домі “приживалкою” (коли не покоївкою!) при новостворюваному культі того, хто на весь світ поглумився з твого замордованого батька. Я не знала Інни Василівни особисто, але добре знаю цей тип “старих дам” – “останніх зацілілих”, із вічно-незламною спиною й сотнями годин під тюрмою НКВД в анамнезі: ці жінки вміли мовчати, але вони ніколи не брехали. Інна Василівна також розповідала правду, наскільки це в “щербицькі” часи було можна, – тільки що ніхто її не чув (“вряд ли нужно” було!). Судячи з усіх публікацій, випробування вона витримала гідно: атмосферу дому допомогла відтворити з усією спадково-“інженерною” сумлінністю (без неї не було б музею!), але підігрувати “новим господарям” у їхньому прагненні матеріалізувати булґаковський міф про шляхетну “професорську сім’ю” (із своїм “духовноскрєпним” правом на “Город”) все-таки не стала, ієрархію ще тримала чітко… Це від неї ми знаємо, звідки в автора “Білої Гвардії” такий сласний опис кабінету “Васіліси”: Листовничий дозволяв квартирантам користуватися своєю бібліотекою. Попри те, що ті були вкрай неспокійними, а часом і хамуватими пожильцями (потім Міхал-Афанасьїчу за те “прилетіла карма” в московських комуналках!). Але просвітницьку віру в силу знання українські еліти тоді сповідували свято й беззастережно: хто рветься до книжок – має бути підтриманий і заохочений. (Своїм здібним студентам з убогих Василь Павлович, звичаєм тодішніх наших меценатів, потай – щоб не принизити – уділяв і грошової позички, і принаймні один із таких у 1950-ті роки з’явивсь до пані Інни “повернути борг” – на ту саму адресу, яку проніс крізь найстрашніше в історії Києва сорокаліття – і яку давно пора повернути в культурний обіг: Андріївський узвіз, 13, дім Листовничого…) І ще на ввесь вік запам’ятала Інна Василівна, як дев’ятилітньою, прийшовши гратись до булґаковської Льолі, вгледіла перед дзеркалом Булґакову-маму – та завершила туалет, вдоволено оглянула себе з усіх сторін і хвацько підморгнула дівчаткам: – Ничего бабец, а? Легко уявити, що для панської дитини ефект мусив бути десь такий, як коли б квартирантка зненацька впала рачки й загавкала (мене в дев’ять років теж такий дискурс би приголомшив, але тоді російська мова Києва ще не була настільки “простонародною”, як нині, і на сусіда з Тамбовщини ми, діти, ходили витріщатися цілим двором, а потім пошепки переказували почуті від нього “страшні слова”). І ось таке – ТЕЖ не прощається: коли ти працьовито, камінь по каменю, вибудовуєш любий тобі образ “професорського кабінету” як ВЛАСНОГО “духовного дому”, і вже й сам віриш, що ти професор Прєображенскій серед Шарікових, – а десь там, у місті, де ти народився і яке вважав своїм (а воно, кляте, “побігло до Петлюри”, – але ти його собі повернеш, перепишеш усе наново!), живуть люди, котрі бачили всю твою, так старанно зачищену, “шерсть” – і можуть і через півстоліття на згадку про тебе осміхнутись у тій нестерпно-чемній великопанській манері, що ти її так і не освоїв: хто, Мішка? Наш пожилець? Став знаменитим, кажете? Та що ви, як мило, він завжди такий невезучий був… Мораль, або ж сила Комплекси – дуже тяжка штука для життя, але дуже непоганий мотиватор для творчости. Українському булґакознавству пора всього-навсього перестати потурати комплексам покійного Булґакова так, ніби він і досі живий, – і тоді й його творчість відкриється новими (цікавезними!) гранями. Ширше – пора переставати бути “обласним філіалом” “общесоюзної” русистики (і це вже не тільки булґаковських студій стосується!). “Український слід” у російський культурі глибочезний і для доль її таки вирішальний – і ні з Москви, ні з Пітера ніхто його світові на яв не покаже: самі-самі… Але для цього слід як мінімум ЗНАТИ українську культуру. І не плутати місцями господарів – і квартирантів. А Василеві Листовничому пора нам, дорогі кияни, для початку хоча б меморіальну дошку повісити. На ЙОГО домі. Джерело: Радіо Свобода КиевVласть

Відключення гарячої води у Києві може означати початок війни між комунальною мафією і столичним монополістом ПАТ “Київєнерго”, в якій кияни опиняються заручниками. Таку думку висловила лідер політичної партії “Спільна дія” адвокат Тетяна Монтян. “Для представників нової влади є неприйнятним відсутність контролю над компанією, що монополізувала у столиці постачання електроенергії та тепла. Цілком закономірно, що почнеться тиск на її власників з метою перерозподілу грошових потоків, а може, і часток у власності компанії. Те, що Київєнерго вже почало відключати гарячу воду одразу у сотнях домів, а раніше відключала світло по центральних вулицях, може бути відповіддю “Київенерго” на такий тиск”, - говорить Монтян. “Якщо раніше не дивлячись на борги, головні гравці ринку, а це усілякі столичні КП, “Київенерго” і “Нафтогаз”, якось домовлялися між собою, і кияни продовжували отримувати світло, тепло і газ, то зараз очевидно, що ніхто не розраховує на скільки-небудь довгострокові перспективи, тому і почали діяти жорстко. А страждає від таких “розборок” населення, хоча якраз  воно практично не має заборгованості за комунальні послуги”, - зазначає Монтян. За її словами, при відсутності критичної заборгованості у населення і одночасно наявності майже мільярда гривень боргу у комунальних підприємств (КП) перед “Київенерго” очевидне, що з боку КП, тобто комунальних ЖЕКів - відбувається шахрайство. “У нас завжди була різниця між тим, скільки сплачує населення за комунальні послуги, і заборгованістю КП, що обслуговують житлові будинки. Наразі, коли в країні міжвладдя, не виключно, що КП, тобто ЖЕКи, яким більшість населення сплачує за комунальні послуги, замість того, щоби направити кошти за призначенням, тобто “Київенерго”, використали їх на свій розсуд”, - сказала Тетяна Монтян. У такій ситуації, стверджую адвокат, юридично “Київенерго” має всі підстави не постачати товар, тобто тепло для підігріву води, за яке не отримує плату.    На думку Монтян, погрози відключити весь Київ від гарячої води, що озвучив голова НАК “Нафтогаз України” Андрій Коболєв, мають всі шансі втілитися. “Єдиним виходом для киян, що 100-відсодково сплачують за комунальні послуги, і не хочуть залишитися без комунальних послуг, - це починати негайно створювати ОСББ і позбавлятися ЖЄКів-“прокладок”, які міська влада нав’язала мешканцям багатоповерхівок. Мешканці тих київських будинків, в яких є ЖБК чи ОСББ, і що мають прямі договори з “Київенерго” , не мають проблем з постачанням гарячої води”, - нагадує Тетяна Монтян.  Тетяна Монтян наголошує, що у тих умовах, що склалися, влада повинна посприяти створенню ОСББ. “Якщо влада дійсно бажає провести якісні зміни у країні, то нехай нарешті проведе через парламент зміни до Цивільного Кодексу України та до закону “Про ОСББ”, чим спростить ухвалення легітимних колективних рішень співвласниками багатоквартирних будинків за прийнятою в усьому цивілізованому світі звичайною демократичною процедурою”, - зазначила вона. “Врешті решт, на сьогодні, через передачу житлових багатоповерхівок у керування відповідальним громадянам, що самоорганізуються та створюють ОСББ, наші міста отримають шанс виповзти із тієї комунальної ями, в якій країна перебуває вже 23  роки”, - переконана лідер “Спільної дії” Тетяна Монтян.

“Київенерго” відключило за борги гарячу воду в більш ніж у 750-ти! будинках, що у Подільському та Деснянському районах. Далі обіцяють більше. НАК “Нафтогаз” не виключає відключення від гарячої води всього Києва, якщо борги не будуть погашені.Населення практично не має заборгованості по комунальних платежах. Разом з тим, на 1 червня заборгованість “Київенерго” перед “Нафтогазом” вже перевалила за два з половиною мільярда гривень (2 612 000 000). У ситуації міжвладдя, що наразі склалася, з великою ймовірностю, ЖЕКи і зовсім не перераховували платежі до “Київенерго”. Ну що, дорогі кияни, дійшла черга і до вас жити так, як вже багато років живуть люди в Антрациті, Алчевську, Конотопі та інших славних містечках української периферії. “Київенерго” відключило за борги гарячу воду в більш ніж у 750-ти! будинках, що у Подільському та Деснянському районах. Далі обіцяють більше. НАК “Нафтогаз” не виключає відключення від гарячої води всього Києва, якщо борги не будуть погашені. Уявляю собі німе ... здивування жителів Подолу, яких позбавлять елементарного блага цивілізації на невизначений час. Вони-то, як громадяни зовсім не бідні і у всіх сенсах благополучні, точно знають, що платили. Та й НАК “Нафтогаз” стверджує, що населення практично не має заборгованості по комунальних платежах. Разом з тим, на 1 червня заборгованість “Київенерго” перед “Нафтогазом” вже перевалила за два з половиною мільярда гривень (2 612 000 000). Найбільш злісними неплатниками називають комунальні підприємства, якими населення і платить за комуналку, а саме - все ті ж невмирущі ЖЕКи (КП). Комунальна мафія безсмертна Всі 23 роки незалежності в нашій по-дикому капіталістичній державі процвітає комунальна мафія. Змінюються лише мафіозні босси, а сама система працює без збоїв. Замість того, щоби гроші від платежів населення відправляти за призначенням – столичному монополісту “Кіевенернго”, ці кошти витрачалися невідомо як. А зараз, у ситуації міжвладдя в країні, з великою ймовірностю, ЖЕКи і зовсім не перераховували платежі до “Київенерго”. А “Київенерго”, в свою чергу, не перераховувала гроші НАК “Нафтогаз”, яка, працюючи без оплати, по суті, кредитувала “Київенерго”. Від цієї кругової поруки розборок між комунальною мафією і монополістом жертвою опиняється населення. У киян як споживачів прямих договорів на опалення і гарячу воду з “Київенерго” немає. Отже, ніякі претензії від населення там не приймуть, і перенаправлять до “улюблених” ЖЕКів та до місцевої влади. Вже зараз можу назвати варіанти відповідей київської влади: а) у всьому винні вороги-олігархи; б) війна в країні, а ви води гарячої захотіли; с) гроші розікрала “Злочинна Панда — 1” і далі в такому дусі. А ЖЕКи взагалі виявляться ні при чому, і будуть розводити руками перед обома сторонами. Перед населенням — деякі люди не платять, тому й відключили; перед “Київенерго” - нема коштів, тому й не перераховуємо. То хто ж винен в ситуації, що склалася, крім, звісно, безпосередніх ворюг, які “помили” кошти населення? ЖЄКи незаконно управляють житловими багатоквартирними будинками А ви самі і винні, любі кияни! Винні ваші лінощі та небажання цікавитись своїм власним майном, тобто квартирами та будинками, та тим, звідки в будинках та квартирах беруться блага цивілізації. І ось зараз я дуже сподіваюся, що благополучні подоляни та інші мешканці столиці, нарешті, почнуть задавати собі правилні питання. Наприклад, як же так вийшло, що, живучи багато років у капіталізмі, маючи кошти і можливості користуватися усіма його консьюмерістськими благами, українці скинули з себе відповідальність за свої ж власні будинки на такий одіозний пережиток “совка”, як ЖЕКи. Коли до кожного з вас приходили із ЖЕКу і приносили на підпис якісь договори, а то й взагалі приносили лише платіжки - більшість із вас абсолютно безвідповідально ставили свої підписи та сплачували ці квитанції. Поки у ваших будинках були світло, газ і тепло, вам і в голову не приходило поцікавитися, а звідки взявся той ЖЕК, і на яких підставах саме ця організація керує вашими будинками та виставляє вам рахунки. Ви дуже здивуєтеся, коли дізнаєтеся, що у ЖЕКів законних підстав на це немає, і гроші вони збирають без будь-яких правових підстав! Не можете повірити в таку грандіозну загальнодаржавну аферу? А дарма! Багатоквартирний будинок - це спільна власність. За законом, спільною власністю можна керувати лише за консенсусу всіх співвласників, тобто одноголосним ухваленням будь-яких рішень щодо будинку — від вибору ЖЕКу до переліку необхідних послуг. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Користуючись тим, що люди уявлення про все це не мають і в більшості своїй вважають, що будинки належать ЖЕКу/мерії/державі, комунальні мафіозі успішно створювали у людей ілюзію того, що ЖЕК — це цар і бог, що він та його платіжки — невідворотні, як сама доля. Юридично індивідуальні договори з ЖЕКом — безглуздя, бо тоді хтось може укласти індивідуальний договір із ЖЕКом “Х”, а хтось - із ЖЕКом “У”. Договір на обслуговування будинку може бути тільки колективним, більше того — консенсусним! Якщо одноголосного рішення співвласників будинку щодо того, що саме ЖЕК “Х” має його обслуговувати, не було, значить, цей ЖЕК “доїть” мешканців цього будинку без будь-яких правових підстав. Тим, хто вперто сумнівається, скажу, що ці аргументи сприйняв навіть Вищий господарський суд, де я довела, що ЖЕКи незаконно управляють багатоквартирними будинками, за що отримала “Юридичну Премію - 2012” http://montyan.org/profesiijnii-dosyagnennya-29.html . Але в кодексі не написано, як саме має бути оформлене консенсусне рішення власників багатоквартирних будинків. Таким чином, схема не працює. Вирватися з цієї юридичної пастки, в якій влада вже багато років тримає громадян, можна лише, якщо цей будинок ЖБК або в ньому створене ОСББ. Іншими словами, коли управлінням будинком буде опікуватись юридична особа, створена мешканцями будинку, а її обраний компетентний орган, а саме правління та голова ЖБК чи ОСББ укладуть договір із ЖЕКом чи безпосередньо з монополістами. Чий будинок – того й клопіт за комунальні блага Тобто, якщо ви, любі кияни, не бажаєте бути обібраними ЖЕКами й надалі, і при цьому ще й залишитися без тепла, світла і гарячої води при вашій 100-відсотковій оплаті, у вас не залишається іншого виходу, окрім як узяти управління вашими будинками у свої руки. Сподіваюсь, що хоча б зараз ви, нарешті переконалися, що ніякі ЖЕКи не будуть займатися вашими будинками. Зараз по всій Україні лише біля 17 тисяч будинків мають свідомих власників, які створили ОСББ. Справа це дуже клопітка і не проста з усіх боків. Знаю це, як ніхто — із особистого досвіду створення ОСББ у своєму будинку та і з досвіду інших. Гарантовано при створенні ОСББ виникнуть проблеми з ЖЕКами, які нізащо не погодяться “відпустити з миром” будинок, адже це справжня “дойна корова”. ЖЕК не віддаватиме вам документацію на будинок, а без неї неможливо укласти договори з монополістами. Тут підходять всі варіанти вирішення: від силового захоплення будинку до відмови платити ЖЕКу доти, доки він сам не захоче позбутися проблемного будинку. Зрозуміло, що відповідальність за утримання вашого будинку ляже повністю на вас самих. Якщо до створення ОСББ проблема боржників була проблемою ЖЕКу, то після створення - стане проблемою кожного співвласника. Ремонтувати свій будинок вам також доведеться самотужки. Але зате лише від вас залежатиме вартість та якість ремонту. Ми в нашому будинку через все це пройшли. Зате зараз я точно знаю, що ми не залишимося без гарячої води і тепла, бо маємо прямий договір із “Київенерго”. Ми не лінуємося кожного місяця контролювати своєчасну оплату комунальних послуг, не лінуємося безпосередньо контролювати якість послуг від “Київенерго” і постачальників всіх інших послуг з утримання будинку, з ким у нас укладені договори. Останні новини із “центру” оптимізму не додають. Порошенко призначив мера-боксера главою Київміськадміністрації. Так що протистояння між київською владою, захоплену комерсантами від Черновецького, Пабата і Хмельницького навколо мера-боксера, і “Київенерго” Ахметова – столиці забезпечене. І якщо, ви любі кияни, не займетеся нарешті впритул своїми будинками, то потім не скаржтеся і терпіть, як тріщатимуть ваші чуби, поки битимуться між собою гіганти дерибану. А краще згадайте-но, з якою енергією та активністю ви на Майдані виборювали собі краще життя, і направте цю енергію на конструктивну і корисну справу самостійного управління своїми власними будинками. Адже ніхто, крім вас, ніколи в житті ними не займатиметься. А якщо й займатиметься, то виключно з метою “подоїти”. Читайте также: ОСМД/ЖСК ради кредита МВФ вынуждают отдать свое имущество в коммунальную собственность

У соціальній мережі виставили фото, на який мер Львова із Віктором Януковичем, а ще є публікації про лідера партії, саму партію та її громадську платформу Самопоміч. Наразі лайкнув сторінку 91 користувач, але автор сторінки громадський активіст Олег Пилипенко впевнений, що незабаром зацікавлення людей до сторінки зросте. “Мною була зібрана низка матеріалів, які стосуються діяльності організації Самопоміч, яка стала пізніше базисом Андрію Садовому для створення партії. Це і інформація стосовно використання грантових коштів Самопоміч, і про операції з комунальною власністю у Львові, зрештою і про борги організації за оренду приміщень громади Львова. Трішки додав матеріалів і про “добре” господарництво лідера Самопомочі Андрія Садового на посаді мера Львова та його “ефективний менеджмент”. Комусь це подобається. Інші, з числа прихильників Самопомочі та її лідера А. Садового, не шукають навіть аргументів. А просто починають висловлюватися в коментарях російськомовною нецензурною лексикою та брутальною лайкою. Відразу хочу попередити. Я не працюю на виборах у Київраду, не є оглядачем цих виборів чи журналістом. Але вважаю, що львів'яни мають проінформувати мешканців Києва, за якими і залишиться право вибору”, - прокоментував 032.ua заступник голови ГО “СПАС” Олег Пилипенко. Подпишитесь на новости “КиевVласть” в Facebook 

Люстрація керівників органів державної влади залишилася лише на словах – до справи руки не дійшли. Це вкотре підтверджує ситуація, яка склалася в Білоцерківській районні адміністрації на Київщині. Після того як екс-керівник РДА Андрій Немна подав у відставку, його місце зайняв регіонал Віталій Гринчук. У Білій Церкві його знають як ідейного наставника місцевих “тітушок”.   Протягом останніх років Віталій Гринчук займав одразу кілька посад: був першим заступником голови Білоцерківської районної адміністрації та очолював місцевий осередок Партії регіонів. Відставка з посади голови РДА Андрія Немни автоматично зробила парадоксальну річ: регіонал і наставник місцевих “тітушок” Віталій Гринчук автоматично став виконуючим обов’язки керівника району. Більше того, в кулуарах з’явилася інформація про те, що Гринчука найближчим часом можуть призначити повноцінним керівником Білоцерківської РДА. Громадськість Білої Церкви занепокоєна таким розвитком подій, тому закликає нового губернатора Київщини Володимира Шандру уважно ставитися до кадрових змін в Білоцерківському районі. Зокрема, активісти звертають увагу вищого керівництва на те, що Віталій Гринчук довгий час очолює районну організацію Партії регіонів. Минулого року під час своїх зустрічей з мешканцями району він натякав, що вони самі мають нести відповідальність за рішення тепер вже екс-Президента Віктора Януковича. “На Білоцерківщині працює команда, що взяла на себе відповідальність за розв'язання проблем подальшого соціального та економічного розвитку. Це означає, що кожен несе відповідальність за стан справ у нашому районі і за реалізацію завдань, які поставили перед нами Президент України Віктор Янукович та обласне керівництво”, – заявляв Гринчук, який тепер може очолити Білоцерківщину.   Нам не вдалося з’ясувати, чи й досі пан Гринчук керує районною організацією Партії регіонів. На телефонні дзвінки в білоцерківському осередку ПР не відповідають. Але ще у грудні минулого року, в розпал Євромайдану, Віталій Гринчук виступав на зборах регіоналів та підтримував політику Віктора Януковича. Не виключено, що Віталій Гринчук, як і більшість його однопартійців, тепер відхрестився від регіоналів і намагається домовитися з новою владою. Також варто зазначити, що під тиском революційних подій звільнився з посади голова Білоцерківської районної ради Валерій Олійник. За дивним збігом обставин на його місце прийшов близький до Гринчука аграрний бізнесмен Леонід Розпутній. Таким чином, в руках Гринчука та Розпутнього опинилися обидві гілки вдали в Білоцерківському районі.   Але якщо приналежність до біло-блакитної партії ще можна пробачити, то сприяння організації бандитських групувань, так званих “тітушок”, вже тягне на кримінальну справу. Як відомо, саме з Білої Церкви вийшли перші “тітушки” на чолі з Вадимом Тітушкою. Нагадаємо, що у травні минулого року вони напали і побили журналістів “5-го каналу”. Фотоматеріали сайту “Українська правда” свідчать про те, що координатором “тітушок”, які влаштували бійку в центрі Києва, був голова Білоцерківської міської молодіжної організації “Молоді регіони” Василь Бойко – його у чорній сорочці видно на задньому плані.   “Молоді регіони” підпорядковуються і фінансуються з місцевих районних організацій “Партії регіонів”. А це означає, що групи агресивно налаштованих молодиків у Білій Церкві формувалися з відома Віталія Гринчука. Не виключено, що через нього відбувалося й фінансування цих злочинних загонів, які масово нападали на мирних демонстрантів, журналістів, розбивали вітрини магазинів та громили автівки. Додамо, що для фінансування бандитських угрупувань у Гринчука була і мотивація, і можливості. Відомо, що він та його кум Леонід Розпутній входять в структуру місцевої “аграрної сім’ї”, яка об’єднує чотири підприємства. В одному з них  Розпутній – виконавчий директор. За останні 5 років це напівлегальне агрогрупування, користуючись владним впливом Гринчука та Розпутнього, незаконно наростило найбільший земельний банк в районі. Загальноприйнятною практикою в цих підприємствах є борги перед селянами за земельні паї. Наразі більшу частину ґрунтів агробізнес Гринчука-Розпутнього обробляють всупереч закону.   Жителі Білоцерківщини звертаються до нової влади з питаннями – де люстрація, якої вимагали на Майдані? Де справедливі суди і де покарання чиновників за злочини проти свого народу? Мешканці сподіваються на хорошу пам’ять нової влади і хочуть бачити на посадах людей з гідним минулим і перспективним майбутнім.

Здається, вже всі написали про майновий конфлікт, більше відомий, завдяки нашим дилетантським та/або продажним ЗМІ, як “справа вчительки Ніни Москаленко”.   Слід зазначити, що серед каламутної хвилі публікацій було аж три цілком пристойні — це стаття Антоніни Бажан “Як поділити неподільне?”, стаття Андрія Сидоренка “Проклятый квартирный вопрос” та стаття Анатолiя Шарiя “Учительница Нина Москаленко — жертва рейдеров или хладнокровная захватчица?”.   Метою моєї статті, на відміну від інших, не є обсмоктування цього конфлікту з точки зору того, хто там няшечка, а хто — злодєй. Тому що істерик на цю тему і так було більше, ніж достатньо. Мене не хвилює роль в цьому конфлікті ані ВОС “Свобода”, ані Станіслава Денисюка, ані навіть участь найнятого за пару копійок Вадіка “Румина”. Тому що всі такі конфлікти в Україні — абсолютно стандартні і відбуваються за одним і тим самим сценарієм, і тільки конкретні діючі особи і виконавці привносять в кожну справу свій особистісний колорит.   Насправді історія проста, як господарське мило, і справами такого типу, що розглядаються в українських судах, можна загатити не одну греблю.   Є будинок-розвалюха на трьох співвласників, розташований на неприватизованій земельній ділянці. Ніякої реальної вартості розвалюха сама по собі не має — вся її гіпотетична цінність полягає в “прихованому” праві власності, тобто в теоретичній можливості приватизувати цю землю.   Ось з теоретичної можливості приватизації і почнемо. Слід зазначити, що в Україні можливість/неможливість приватизувати земельну ділянку — це сфера дискреційних (тобто, таких, що реалiзуються на власний розсуд — ред.) повноважень депутатів місцевих рад. Дискреційні повноваження означають, що депутати можуть ухвалити рішення про приватизацію, а можуть і не ухвалити. Якщо ж депутати не захочуть дозволяти приватизацію, теоретично можна оскаржити їхню відмову в суді, і суд навіть може зобов’язати депутатів ухвалити рішення про приватизацію.   Але... виконати таке рішення в примусовому порядку також неможливо, тому що по факту має місце так звана “колективна безвідповідальність членів обраного колегіального органу”. Ну, наплював кожен з депутатів окремо на рішення суду і відмовився проголосувати — і нічого не можна зробити. Виконавча служба складе акт про неможливість виконання, а міліція з прокуратурою відмовляться навіть порушувати справу “за невиконання судового рішення” проти всього складу ради.   Отже, в нашому випадку, оскільки мова йде про одну з останніх ще не забудованих палацами “нових українців” земельних ділянок на Печерську та про Київраду, відому своєю чесністю, справедливістю та неупередженістю при розгляді земельних питань, ага, то шанси домогтися позитивного рішення щодо приватизації можуть лише люди, щедро наділені грошима, владою, впливом та адмінресурсом.   Читайте также: Татьяна Монтян: “В Киеве отобрать многоквартирный дом у частного ЖЭКа можно только с помощью охранной фирмы и АМКУ”   Ніякі “прості смертні”, “пересічні українці” приватизувати зазначену земельну ділянку просто не зможуть — це повністю виключається. Не в останню чергу — тому, що саме ця ділянка знаходиться в охоронюваній зоні (див. Постанову Верховної Ради України “Про невідкладні заходи зі збереження територіальної цілісності Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України”, якою ще в 2009 році введено мораторій на виділення земельних ділянок на відстані не менше 200 метрів від меж земельної ділянки Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України.   Таким чином, актив у вигляді неприватизованої земельної ділянки на Печерську є для звичайної людини “скарбом в сундуку, який неможливо відкрити”. Саме тому всі ці розвалюхи на Печерську та в інших подібних місцях скупають “сильні світу цього” — за ціною, яка вираховується по формулі “реальна ціна ділянки, якщо б вона була вже приватизованою, мінус гіпотетичні витрати на приватизацію”. Оскільки бажаючих прикупити діляночку на Печерську ніколи не бракує, в підсумку “пересічні” отримують більш-менш реальні гроші за свій “замкнений скарб” — десь 50-70% реальної вартості ділянки, “якщо_б_вона_була_приватизованою”. Погодьтеся — це значно краще, ніж нічого, тому що жити в розвалюсі, нехай й на Печерську— це насправді і є “нічого”.   Але продати розвалюху “кінцевому споживачеві” можна лише в тому випадку, якщо у неї один власник, або якщо декілька власників діють узгоджено і готові поділити виручену суму пропорційно своїм часткам у спільному майні.   Якщо ж між співвласниками згоди немає, їхні шанси монетизувати такий проблемний актив, як розвалюха на неприватизованій земельній ділянці, дорівнюють або прагнуть до нуля.   Історія того, яким чином співвласники розвалюхи по провулку Землянському, 14 придбавали свої частки, вже неодноразово описувалася в усіх деталях. Але нагадаю.   Ніна Москаленко придбала свою 1/3 частку будинку в 1987 році, а її мати Ганна Москаленко у 2003 році одружилася із власником ще 1/3 того ж будинку — старим Іваном Михайленком. У 2010 році дідусь помер, і вона успадкувала від нього ще 1/3 будинку. Після цього Москаленки утворили з двох третин будинку єдине приміщення та набудували самобудів.   У 2012 році актовий запис про другий шлюб Ганни Москаленко було анульовано; Печерський райсуд скасував її право власності на успадковану нею 1/3 будинку та визнав право власності на цю спадщину за рідним племінником покійного Івана Москаленка — Сергієм Москаленком. Це рішення було залишене без змін Апеляційним судом міста Києва у лютому 2013 року.   Читайте также: Столичную учительницу могут посадить за отпор рейдерам-регионалам   Засоби масової інформації дружно захлиналися шляхетним гнівом в пошуку відповіді на питання — “а звідки він взявся, той племінник, і хто проплатив за нього, ніщєброда, рішення Печерського суду”?! Питання, звісно, цікаве, але не настільки, аби забивати ним весь інформаційний простір. Тому що, власне кажучи, яка різниця, скільки третин будинку у сім’ї Москаленко — одна чи дві, якщо без домовленості з власником останньої третини домоволодіння все воно — лише “валіза без ручки”?   А особливо завзятим нєгодующім я пропоную уявити себе на місці цього племінника Сергія — ну ж бо, підніміть руки ті, хто добровільно відмовився б він права власності на 1/3 будиночку на Печерську на користь абсолютно незнайомої жінки, якщо б випала така нагода, і до вас завітав “добрий дядя”, який запропонував би вам супровід в судах “прямщас” та непогану суму грошей у випадку, якщо вся оборудка завершиться благополучно? Ась? Пiдняли руки? Так отож.   Між іншим, здається, що власник останньої третини будинку, Юрій Бабенко, та його довірена особа Станислав Денисюк, переконавшись, що домовитись з Ніною Москаленко не вдасться, облишили цю безнадійну справу та “вийшли з гри”. Денисюк заявив, що Москаленко відмовилася від пропозиції в рамках бюджету в півтора мільйони доларів — то про що з нею взагалі можна розмовляти, якщо неясно, що вона взагалі хоче? Зрозуміло, що заяви Москаленко про те, що вона “просто хоче жити в своєму будинку”, можуть сприйняти всерйоз хіба що екзальтовані прихильники ВОС “Свобода” або повнi iдiоти.   Таким чином, власником останньої третини став Ігор Прохоров — хоча важко зрозуміти, нащо йому це було потрібно, але кожен сам вправі визначатись щодо того, куди інвестувати власні кошти.   Отже, “диспозиція” наразі є такою: Червоним кольором позначена частина будинку, що належить Ніні Москаленко — це дві суміжні кімнатки “паровозіком” всередині будинку, причому одна з кімнат, позначена на плані цифрами 3-4 — без вікон. Жовтим позначено квартиру Сергія Михайленка, а приміщення, позначене на плані цифрами 1-2 — якраз і є та веранда-“самобуд”, яку зруйнували хлопцi-найманцi, серед яких був і Вадік “Румун”. Зеленим кольором позначено частку Ігора Прохорова.     Ще раз повторюсь: подібними справами завалені всі суди України, оскільки “війни співвласників” — це надзвичайно типова для нашої країни ситуація. В абсолютній більшості випадків подібні ситуації є патовими, і якщо співвласникам все-таки не вдається досягти згоди, вони всі разом залишаються сидіти на “сундуку зі скарбом, який неможливо відкрити”. Українське законодавство не містить сьогодні жодного механізму, який дозволив би незговірливим співвласникам вирішити проблему, і при цьому захистити права тих з них, хто виявиться-таки слабшим.   Саме тому в Україні для всіх учасників подібних конфліктів сьогодні найефективніший шлях вирішення майнових суперечок — рейдерство в тому чи іншому його вигляді. Наразі ніяких шансів на вдалу монетизацію спільного домоволодіння Москаленко-Михайленко-Прохорова немає — і це зрозумів навіть такий монстр своєї справи, як Станіслав Денисюк.   “Давити на совість” в таких ситуаціях не має сенсу, бо в світі вкрай мало людей, що можуть в подібних обставинах встояти перед спокусою великих грошей, які можна отримати, обравши стратегію “переможець отримує все”. В даному конкретному випадку ця стратегія лише завела всі сторони в глухий кут — і так буває доволі часто. Всі троє співвласників наразі приречені на війну, в якій не може бути переможців.   Саме тому для розв’язання подібних суперечок потрібні законодавчі механізми, що дозволили б вийти із суперечки всім її учасникам із найменшими втратами.   Шкода, що про подібні концептуальні речі в межах “конфлікту Москаленко” ніхто не згадує — ані самі сторони конфлікту, ані народні депутати, що зайняли цілком визначену сторону та продовжують нагнітати ситуацію, ані журналісти, які в більшості своїй не розуміють, що це — системна проблема, а зовсім не окремий випадок.   Проблема відсутності в Україні прийнятних алгоритмів вирішення суперечок між співвласниками спільного неподільного майна є значно глобальнішою, ніж здається на перший погляд. Тому що все майно на світі є співвласністю того чи іншого рівня. Тобто, за “принципом матрьошки” — планета Земля є спільною власністю всього людства; Україна — належить всім українцям, міста та села належать територіальним громадам цих населених пунктів; багатоквартирні будинки/підприємства належать їхнім співвласникам/акціонерам; окремі квартири, автомобілі та т.і. — належать їхнім індивідуальним або колективним власникам.   Читайте также: Татьяна Монтян: “Из-за противозаконного постановления Киевсовета в столице украдено 15,5 тыс. объектов на более, чем 2,5 млрд долл.”   Отже, все те, що називається “політикою”, є всього лише суперечками з приводу запровадження цих алгоритмів. Відсутність в Цивільному Кодексі України належного алгоритму розв’язання суперечок навіть між колишнім подружжям — співвласниками неподільної однокімнатної квартири чи автомобіля — закономірно тягне за собою повний безлад стосовно спільного управління, розпорядження та вирішення суперечок стосовно співвласностей вищих рівнів — багатоквартирних будинків, підприємств, майна територіальних громад чи державного бюджету.   Громадяни, які не мають навичок навіть на побутовому рівні чітко, швидко, на засадах розумності та справедливості поділити хоча б автомобіль, квартиру чи будинок — звичайно ж, тим більше не здатні ефективно вирішувати питання утримання власних багатоквартирних будинків, які належать десяткам-сотням співвласників, чи приймати рішення на рівні своїх багатотисячних територіальних громад, годі й казати про багатомільйонну державу в цілому.   Головним і навіть, по великому рахунку, єдиним “алгоритмом” вирішення суперечок між українцями — співвласниками спільного неподільного майна на всіх рівнях в умовах відсутності “правил гри” — є “право сильного” в усіх його проявах: від ангажування ВОС “Свобода” до найму Вадіка Румуна; від підкупу суддів до скуповування депутатів. Спроби ж встановити алгоритми для співвласностей вищих рівнів (регламент Верховної Ради України, Закони “Про місцеве самоврядування”, “Про ОСББ”, “Про акціонерні товариства”, тощо) — до того, як ці алгоритми будуть встановлені для примітивного поділу співвласностей найнижчого рівня — виявляються вкрай неефективними.   Між тим, внесення відповідних змін до кількох статей Цивільного Кодексу України є технічно нескладним, оскільки відповідні алгоритми давно вже розроблені світовим цивільним правом та підтвердили на практиці свою ефективність в усіх цивілізованих країнах. Вирішити зазначені проблеми легко шляхом введення до Цивільного Кодексу України алгоритмів вирішення суперечок, пов’язаних з володінням та користуванням частковою власністю.   Наприклад, так: якщо співвласники не досягають згоди щодо способу розподілу речі, яка знаходиться в частковій власності, суд в залежності від обставин вирішує: — розділити річ між співвласникам в реальних частинах, а якщо вартість реальних частин не відповідає вартості ідеальних часток, які належать співвласникам, суд може призначити грошовий залік в цілях рівняння частин, а також обтяжити окремі частини сервітутами на користь інших частин; при необхідності розподіл визначених судом реальних частин може здійснюватися жеребкуванням; — передати річ одному або декільком співвласникам з покладенням на них обов’язку виплатити іншим співвласникам вартість їхніх часток грошима; — продати річ з публічних торгів або з торгів між співвласникам, з розподілом виручених грошей між ними у відповідності з розмірами їхніх часток.   Діюче ж українське законодавство та судова практика фактично спонукають громадян порушувати права співвласників та не віддавати вчасно борги, оскільки така протиправна поведінка банально є фінансово вигідною. Згідно ч.2 ст. 364 Цивільного Кодексу України, компенсація співвласникові за його частку в спільному неподільному майні може бути надана лише за його згоди.   Наявність цієї норми призводить до того, що рівні за статусом та впливом співвласники роками не можуть поділити майно, яке омертвляється, виключається з цивільного обороту, а у випадку, якщо якісь із співвласників впливовіші — саме вони користуються одноосібно всім майном, безкарно порушуючи права менш впливових співвласників, які не отримують ніякої компенсації за користування їхніми частками.   Українське цивільне законодавство стосовно співвласності настільки примітивне та недосконале, що в ньому навіть відсутнє поняття ідеальної та реальної часток, хоча судова практика намагається компенсувати цей недолік.   Ці проблеми могли б здатись дрібними, якщо б не той факт, що абсолютна більшість належного українцям майна перебуває в ідеальній або реальній співвласності, і, як вже зазначалося, приблизно третина звернень до правоохоронних органів та судів пов’язана з конфліктами між співвласниками, які часто неможливо вирішити в принципі через брак відповідного законодавства.   Парадокс полягає в тому, що співвласники, ущемлені в своїх правах, сприймають перешкоджання їм в здійсненні своїх прав як грабунок (фактично це і є грабунок, бо власник не може отримати дохід в тій чи іншій формі, на який має повне право), а співвласники, які ущемлюють чужі права — розцінюють свою поведінку як процесуальні хитрощі, які цілком вписуються в рамки діючого українського законодавства.   Всі ці фактори перетворююсь спільну власність — на “недовласність”, яка теоретично існує, але можливості бути повноцінними власниками часток (тобто безперешкодно ними володіти, користуватись, а головне — розпоряджатись ними) для українців суттєво та невиправдано обмежені.   Вносити відповідні зміни до Цивільного Кодексу України зобов’язаний Мінюст — але ця проблема за 23 роки незалежності так і не зацікавила жодного з міністрів.   І “справа Ніни Москаленко” — лише маленька ілюстрація цієї системної проблеми. Тетяна Монтян, ІнфоПорн

Грішити можна, але по закону – вирішили 248 депутатів (розклад голосів по фракціям), які 14 липня 2020 року ухвалили закон “Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор”. Цей закон головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком 28 липня 2020 року направляється Президенту Володимиру Зеленському, який його і підписує 11 серпня того ж року. Аргументація авторів зазначеного закону просто вбивча й офіційно викладена в пояснювальній записці до проєкту закону: “На сучасному етапі розвитку суспільства індустрія розваг, елементом якої є азартні ігри, є невід’ємною складовою цивілізації. Цій бізнес-галузі властиві прибутковість, з одного боку, а з іншого – певна суспільна шкідливість”. Про “властиву прибутковість” в законі написано досить розгалужено, а от що собою уявляє “певна суспільна шкідливість” законотворці чи то не дуже хотіли чи відверто навмисно не захотіли розкривати. Підписуйтесь на “КиївВладу”  Однак, щоб запобігти звинуваченням у “негуманізмі”, автори проекту відразу декларують, що законопроєкт передбачає створення в Державному бюджеті України спеціального Фонду для підтримки медицини, спорту та культури. Кошти Фонду  спрямовуються не менше і не більше як на: 1) розвиток системи надання медичної допомоги, зокрема й екстреної; поліпшення процесу забезпечення надання медичних послуг; забезпечення справедливого фінансування та підвищення зарплат медичного та адміністративного персоналу закладів охорони здоров’я; створення лікарень інтенсивного лікування, лікарень планового лікування, центрів реабілітації, хоспісів, спеціалізованих центрів з визначенням профілів надання медичної допомоги (медичних послуг) для кожного закладу охорони здоров’я; фінансування програм з охорони здоров’я; фінансування навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичного персоналу; 2) підтримку масового, дитячого, дитячо-юнацького, резервного спорту, спорту вищих досягнень, спорту інвалідів та ветеранів; фінансування заходів, спрямованих на популяризацію здорового способу життя, розвиток олімпійських, неолімпійських та видів спорту інвалідів; розбудову спортивної інфраструктури, зокрема будівництва та модернізації спортивних споруд; забезпечення функціонування та удосконалення мережі закладів фізичної культури та спорту; поліпшення організаційного, нормативно-правового, кадрового, матеріально-технічного, фінансового, науково-методичного, медичного, інформаційного забезпечення сфери фізичної культури та спорту; 3) фінансування програм з підвищення культурного та духовного рівня населення України; оновлення матеріально-технічного та кадрового забезпечення системи надання культурних послуг населенню; будівництво нових та модернізація застарілих закладів освіти та культури (бібліотек, театрів, музеїв, центрів творчості тощо); фінансування культурних проектів; створення та популяризація закладів спільної творчості та спілкування – медіатеки, відкриті концерти, виставкові простори, коворкінги та площадки для представників креативних індустрій… Дивно все це читати наприкінці четвертого року дії цього закону. Минає четвертий рік “легалізованого гріха”, який все більше в ЗМІ подавався не як “певна суспільна шкідливість”, а як саме рух до цивілізованого світу та невичерпне джерело наповнення державного і місцевих бюджетів і, здавалось, Україна ось-ось перетвориться в квітучий “нью-Лас-Вегас”. Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм Подписаться Однак бенефіціарам, кураторам і любителям азартних ігор “прилетів” неочікувано давно очікуваний “чорний лебідь”. І не від якогось “купленого” блогера чи продажного політика, а прямо – з Національного банку. Ймовірно, що очільники Нацбанку хотіли похвалитись і ненароком відкрили жахливу правду (вірніше, верхівку “страшного гріха”) – лишень за 2023 рік і тільки на рахунки легальних казино, лотерей і букмекерів надійшло 83 млрд гривень. Як так сталося, що під час війни, під час колосальних втрат і потреб у допомозі цивільним і воєнним так бездарно витрачаються десятки (за оцінками експертів мова про сотні) мільярдів гривень? Більш за все в Нацбанку навіть не уявляли реакцію суспільства на таку правду: бо це не просто про економічні результати, а про перезрівшу морально-економічну катастрофу. Про масштаби і гостроту біди засвідчила реакція суспільства на петицію військовослужбовця Павла Петриченко “Обмеження роботи онлайн казино”, яку він розмістив на сайті Президента України, та яка за лічені години набрала понад 26 тис. голосів. В петиції зазначено, що “військовослужбовці вже третій рік знаходяться далеко від своїх сімей, в стресових умовах та без можливості повноцінного відпочинку, тож є особливо психологічно вразливими. Для багатьох із них азартні ігри стають єдиним способом справитись зі стресом, а тому швидко викликають дофамінову залежність та послаблюють їх самоконтроль. Непоодинокі випадки, коли ігрозалежні військовослужбовці витрачають на ігри все своє грошове забезпечення та беруть мікрокредити, цим заводячи себе та свої сім’ї в “боргову яму”, або ж здають в ломбарди дрони та тепловізори, цим завдаючи шкоди не лише собі, але і побратимам”. Автор петиції акцентував: “Гральний бізнес користується такою вразливістю навмисне спрямовуючи свою рекламу на військовослужбовців, використовуючи символіку ЗСУ у своїх онлайн-казино та “відбілюючи” свою діяльність невеликим благодійними пожертвами на користь ЗСУ”. Окрім цього, “багато російських онлайн-казино таргетують рекламу на українського споживача, аби отримати доступ до персональних даних військовослужбовців та інших громадян, що несе безпосередню загрозу національній безпеці нашої держави. Величезні борги військовослужбовців з ігровою залежністю також можуть стати елементом тиску та маніпуляцій зі сторони спецслужб країни-агресора”. Зважаючи на те, що відповідно до ст. 93 Конституції України, Президентові належить право законодавчої ініціативи, а законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово, Павло Петриченко зажадав від Володимира Зеленського внести до Верховної Ради України невідкладний законопроект, який передбачатиме: · на час воєнного стану, заборону азартних ігор та доступу до онлайн-казино для військовослужбовців; · заборону реклами азартних ігор з використанням символіки ЗСУ, та будь-якої повʼязаної символіки чи предметів з війною та армію, форма, каска, автомат і т.д · заборону благодійним фондам співпрацювати із учасниками грального ринку; · заборону військовим частинам приймати на баланс майно у вигляді благодійної допомоги від учасників грального ринку або пов’язаних фізичних чи юридичних осіб; · заборону будь-якої реклами чи публічних згадок фактів надання учасниками грального ринку благодійної допомоги військовослужбовцям; · заборону ломбардам приймати дрони, тепловізори та інші схожі товари подвійного призначення; · зобов’язання інтернет-провайдерів та мобільних операторів блокувати веб-сайти нелегальних казино. Ми має дуже різні приклади реакції Глави Держави на петиції на його адресу й тому  дуже позитивним було оперативне публічне завдання. “Я доручив голові Служби безпеки України, Держспецзвʼязку, Мінцифри та секретарю РНБО зібрати мені всю аналітику із цього питання і наступного тижня запропонувати рішення”, – сказав Президент у своєму вечірньому зверненні 29 березня. Що доповіли Президенту – ми напевне і не взнаємо. Але стався “двіж” у Верховній Раді – і головний лобіст азартних ігор, голова профільного комітету Данило Гетманцев  “вкидує” 5 квітня 2024 року очікувано-неочікуваний законопроєкт 9256-д. Просто необхідно акцентувати увагу на тому, що майже рік в парламенті знаходяться: - проєкт закону про внесення змін до деяких законів України щодо організації та проведення азартних ігор та лотерей (реєстр. № 9256 від 01.05.2023), внесений Кабінетом Міністрів України; - альтернативний до нього проєкт закону про внесення змін до деяких законів України щодо організації та проведення азартних ігор та лотерей (реєстр. № 9256-1 від 16.05.2023), внесений народним депутатом України Ярославом Железняком (фракція “Голос”). Зовсім не поспіхом очолюваний Гетьманцевим комітет 1 лютого 2024 прийняв рішення (протокол №160) про схвалення урядового законопроекту, але тут грянув грім з петицією і дорученням Президента – і вже 4 квітня той же Комітет (Гетьманцев) приймає принципово інше рішення (протокол № 170), яким вже пропонують не принципово, але суттєво обмежену діяльність азартної індустрії. То ж “азартна біда” давно вже не просто на порозі, а панує в нашому домі. Лобісти ігрового бізнесу вимушено трохи переформатовуються, але тягнуть час явно не в інтересах суспільства, не в інтересах обороноздатності та й не в інтересах українських сімей. І поки відкритим залишається питання: то ж на чиєму боці в цьому питанні Гарант Конституції? Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносинКиївВлада

ПрАТ “ХК “Київміськбуд” найближчим часом може пережити кардинальні зміни в своїй діяльності. Вони, вочевидь, пов’язані зі зміною керівництва компанії – нещодавно її Правління очолив Василь Олійник (на колажі крайній праворуч), який тривалий час працював у ТОВці з орбіти одіозної бізнесвумен Владислави Молчанової (на колажі в центрі праворуч). На переконання фахівців, остання наразі має проблеми із фінансуванням робіт на своїх будмайданчиках і може використати комунального забудовника в якості “донора” для цих проєктів. Попередньо йдеться про їхнє фінансування фактично за рахунок коштів міського бюджету – через схему із використанням спільних з “Київміськбудом” підрядників. Відповідно загроза недобудови десятків комплексів холдингової компанії, яка існує протягом останніх років, може стати реальнішою. Таким чином компанія, яку донедавна очолював фігурант численних корупційних скандалів Ігор Кушнір (на колажі крайній ліворуч), може повторити долю “Укрбуду”, який своїм крахом де-факто врятував її від банкрутства. Як стало відомо KВ із джерел серед столичних забудовників, найближчим часом в роботі ПрАТ “Холдингова компанія (ХК) “Київміськбуд” можуть відбутися кардинальні зміни. Вони пов'язані з кризою в фінансово-господарській діяльності цього забудовника, контрольний пакет акцій якого – 80% – знаходиться у власності територіальної громади столиці, а також з рокуванням його керівництва. Нагадаємо, наприкінці 2023 року багаторічний голова правління – президент цієї компанії Ігор Кушнір (очолював її з квітня 2012 року) на фоні численних скандалів був звільнений, а вже у лютому 2024-го на цю посаду було призначено Василя Олійника – екскерівника ТОВ “Спецбуд-Моноліт” (2018-2024 роки), яке входить до орбіти впливу засновниці девелоперської компанії “Stolitsa Group” Владислави Молчанової.  Крім того, у лютому новим головою Наглядової ради “Київміськбуду” став заступник голови Київської міськдержадміністрації (КМДА) Владислав Андронов. Він також є депутатом Київради діючого ІХ скликання від партії “УДАР”. На цій посаді він змінив іншого заступника Віталія Кличка – Миколу Поворозника, який виконував ці функції з грудня 2022 року.  KВ вирішила проаналізувати, з чим пов'язаний нинішній стан найбільшого комунального забудовника Києва і яким чином зміни в його керівництві можуть вплинути на сферу будівництва столиці. Передісторія “Київміськбуд” фактично веде свою історію з середини ХХ століття – його "пращуром” було Головне управління житлового і цивільного будівництва, створене в 1955 році при Київському міськвиконкомі. У 1963 році цю структуру було перейменовано в “Головкиївміськбуд”. Дане підприємство, яке обєднувало низку державних структур, зокрема, займалося виробництвом будівельних матеріалів і зведенням житлових і адміністративних будинків по всьому Києву, в тому числі – забудовувало та облаштовувало житловий масив Вигурівщина-Троєщина. У 1992-1995 роках “Головкиївміськбуд” пережив реформу – тоді це підприємство було перетворено міською владою в комунальну холдингову компанію, до складу якої увійшло 28 суб'єктів господарювання. Серед них – ВАТ “Трест “Київміськбуд-3”, ВАТ “Будмеханізація”, ВАТ “Асфальтобетонний завод”, ВАТ “Київелектромонтаж” тощо.  Уже в XXI столітті “Київміськбуд” став одним із найбільших забудовників столиці – принаймні за об'ємами будівництва. Зокрема, за підрахунками фахівців, у 2016 та другому півріччі 2021 року компанія займала перше місце в Києві за кількістю введених в експлуатацію квадратних метрів. Що цікаво, безпосередньо сам “Київміськбуд” не займався зведенням будинків – переважно він виступав замовником будівництва, а будівельні роботи виконували приватні генеральні підрядники. При цьому, за інформацією ЗМІ, чимало таких суб'єктів господарювання були пов’язані з керівництвом комунального забудовника, зокрема – його президентом Ігорем Кушнірем (про деякі з цих компаній мова йтиме нижче. – KВ). Більше того – у деяких випадках ПрАТ “ХК “Київміськбуд” або компанії, які входять до його складу, навіть не були замовниками будівництва ЖК. Тобто, фактично “Київміськбуд” був лише “ширмою” для приватних фірм, які використовували його бренд – не є секретом, що чимало громадян більше довіряють державним і комунальним компаніям, адже вони, мовляв, є більш “надійними”. Зокрема, таким чином будувалися ЖК на просп. Академіка Глушкова, 92б (замовник – ТОВ “Фірма Укрторг”), ЖК “Лейпцизька” (замовник – ТОВ “Мрія-Плюс”) тощо. При цьому, у другому проєкті партнером “Київміськбуду” виступав девелопер “BudCapital”, якого українські ЗМІ пов'язують із оточенням того ж Ігоря Кушніра і його бізнес-партнера Вадима Столара (народний депутат діючого IX скликання Верховної Ради, обраний від нині забороненої “ОПЗЖ”). Як неодноразово писала KВ, Столар має значні інтереси в сфері забудови столиці, а до 2020 року численні джерела навіть називали його “смотрящим по Києву”. Діяльність “Київміськбуду” неодноразово викликала питання у його інвесторів – покупців квартир. Наприклад, у вересні 2015 року під стінами КМДА відбувся мітинг громадян, які звинуватили компанію в систематичному невиконанні своїх зобов'язань як за термінами введення в експлуатацію багатоквартирних будинків, так і за якістю робіт. Тоді деякі з учасників акції протесту запевняли, що чекають на свої квартири понад три роки. Крім того, обурення інвесторів викликав і стан отриманого житла: люди не могли вселитися в квартири, оскільки в будинках не було світла, води, а каналізація не працювала. Також столична громадськість неодноразово висловлювала незадоволення окремим проєктами “Київміськбуду”. Одна з найгучніших історій мала місце в 2016 році, коли мешканці міста виступили проти будівництва ЖК у провулку Святошинському, 2. Вони зазначали, що ділянка за вказаною адресою ще 1992 році була виділена міською владою під будівництво дитсадка, але в подальшому, мовляв, була незаконно відведена “Київміськбуду”.  Під час розгорання цього конфлікту мешканці Святошина звинувачували керівництво компанії у неодноразових нападах “тітушок”, які відстоювали інтереси “Київміськбуду”. У свою чергу, у самій компанії наголошували на законності будівництва і заперечували “проплачені атаки бойовиків”. Апогею ця ситуація досягла у вересні 2016-го, коли члени “Азову”, які виступали на боці містян, заблокували офіс “Київміськбуду”, а компанія у відповідь на це заявила про “бойкот” – про зупинку робіт на всіх своїх об'єктах. Втім, надалі з різних причин забудовник відмовився від ідеї зводити житло в пров. Святошинському та відновив будівельну діяльність на інших майданчиках. Фатальний спадок “Укрбуду” Черговий “зірковий” етап в історії цієї корпорації розпочався близько п'яти років тому. Так, в другій половині 2019-го в кулуарах владних кабінетів та в соцмережах почали ширитися чутки, що “Київміськбуду” може бути доручено добудову якщо не всіх, то більшості житлових комплексів, будівництвом яких формально займалася Українська державна будівельна корпорація “Укрбуд”. Роботи на цих об'єктах, яких нараховувалося 26, на той час вже було заморожено. Офіційною причиною називалися фінансові проблеми цього державного забудовника, але інвестори даних ЖК – близько 13 тис. сімей – звинувачували осіб, які організовували ці роботи, у розкраданні коштів.  Серед тих, хто опинився в епіцентрі суспільної критики та уваги правоохоронних органів, був і одіозний Максим Микитась – ексочільник вказаної корпорації (2010-2016 роки), фактичний власник майже однойменного приватного ТОВ “Укрбуд Девелопмент”, яке насправді будувало більшість цих ЖК, і екснардеп (2016-2019 роки). Читайте: Повернення “Укрбуду”: Максим Микитась знову став власником компанії та “погрожує” все добудувати без “Київміськбуду” Невдовзі інформацію про участь “Київміськбуду” в добудові нерухомості “Укрбуду” було офіційно підтверджено. Зокрема, у грудні 2019 року про це заявив Президент України Володимир Зеленський, до якого, серед інших, інвестори “заморожених” ЖК зверталися за допомогою у вирішенні їхнього питання. 17 червня 2020 року, після вирішення низки організаційних та бюрократичних моментів, Кабінет Міністрів України видав розпорядження №772-р “Про заходи щодо розв’язання проблем інвесторів житлових комплексів, будівництво яких здійснювалося підприємствами — учасниками Української державної будівельної корпорації “Укрбуд”.  Згідно з цим документом, уряд дозволив “Київміськбуду” добудувати ЖК, зведенням яких займався “Укрбуд” – шляхом включення до договорів на будівництво. Надалі між “Київміськбудом” та “Укрбудом” було укладено низку договорів, згідно з якими перша компанія офіційно стала замовником проєктування і будівництва цих недобудованих ЖК. Також, відповідно до цих угод, “Київміськбуду” дозволили отримувати кошти на добудову таких комплексів із Фонду фінансування цього будівництва (фонд, до якого громадяни сплачували кошти за квартири в об'єктах “Укрбуду”. – КВ), управителем якого було ТОВ “Фінансова компанія (ФК) “Житло-Капітал”. Усього “Київміськбуду” було “довірено” добудову 18 житлових комплексів, серед яких – “Гармонія”, “Сонячна Рів’єра”, “Пектораль”, “Новомостицький”, “Харківський”, “Шевченківський”, “Злагода”, “Подол Град” тощо. Незважаючи на коронавірусний карантин 2020-2021 років, “Київміськбуд” до початку повномасштабної війни, до лютого 2022-го, ввів в експлуатацію 10 з цих ЖК.  Затримки по закінченню інших об'єктів у компанії в березні 2023 року пояснювали декількома причинами, серед яких – невирішенням земельних питань по ділянкам під цими комплексами (приклад – ЖК “Арт Хаус”) та фінансовими негараздами. Під останніми у “Київміськбуді” мали на увазі те, що фонди фінансування будівництва, мовляв, були спустошені, і до того ж – ТОВ “ФК “Житло-Капітал” начебто не поспішало перераховувати новому забудовнику кошти, які інвестори сплачували за квартири в “колишніх” комплексах “Укрбуду”.  Читайте: “Київміськбуд” повідомив подробиці добудови житлових комплексів “Укрбуду” Втім, не всі покупці нерухомості у цих ЖК вірили таким аргументам. Наприклад, у серпні 2023 року інвестори звернулися до Національного антикорупційного бюро (НАБУ) із заявою щодо розкрадання коштів посадовцями “Київміськбуду” при добудові низки “екс-укрбудівських” комплексів, у тому числі – ЖК “Отрада”. Зокрема, громадяни поскаржилися детективам НАБУ на те, що станом на грудень 2021 року готовність останнього об'єкту складала лише 50-60%, тоді як на той період він вже мав бути добудований. Також інвестори висловили думку, що “з огляду на тривалу відсутність належних заходів реагування з боку посадових осіб КМДА і депутатів Київради, наявні підстави вважати, що вони (чиновники і народні обранці. – КВ) могли бути причетні до [цих] ймовірних злочинів”.  Проте, жоден з можливих правопорушників не був притягнутий до кримінальної відповідальності, а все той же ЖК “Отрада” досі не введений в експлуатацію.  Не дивлячись на усі ці скандали, у березні 2023 року “Київміськбуд” звернувся до КМДА з проханням виділити грошові кошти в сумі 1 млрд гривень на добудову низки комплексів, серед яких – ЖК “Абрикосовий”, “Miraх”, “Урлівський-1 і “Урлівський-2”. При цьому, тоді в “Київміськбуді” зазначили, що для повного завершення усіх проектів збанкрутілого “Укрбуду” компанії не вистачає 1,7 млрд гривень – з урахуванням динаміки зростання вартості будівельних матеріалів та енергоносіїв. Також в компанії нагадали, що ще до повномасштабної війни “Київміськбуд” просив надати державні гарантії на отримання кредиту, який би допоміг збільшити темпи будівництва та розпочати нові черги будівництва в комплексах “Укрбуду”, проте всі такі розрахунки та пояснювальні записки Кабмін, мовляв, залишив без відповіді. Але отримати кошти з міської скарбниці “Київміськбуду” не судилося, і головною причиною цього стало…  журналістське розслідування. Так, 13 травня 2023 року медіа “Bihus.Info” у своєму матеріалі “Президентський люкс” оприлюднило дані, що “Київміськбуд” виплачував мільярди гривень фірмам, наближеним до Ігоря Кушніра. За інформацією журналістів, чотири такі ТОВки – “Укрбуд Інвест”, “Горбуд”, “Ягуар” та “Будівельно промислова компанія Ягуар” – у 2020-2021 роках отримали від комунального забудовника більше 3 мільярдів гривень за виконання будівельних робіт. Серед іншого, у “Bihus.Info” з’ясували, що родичі та оточення Кушніра забудувало розкішними котеджами землю в Козині, яку свого часу Київрада передала в користування “Київміськбуд”. Вже 25 травня того ж року Київрада створила тимчасову контрольну комісію (ТКК), яка мала б проаналізувати фінансово-господарську діяльність ПрАТ "ХК "Київміськбуд", а також перевірити інформацію стосовно цієї компанії, оприлюднену у вищезгаданому журналістському розслідуванні.  При цьому, в липні 2023 року, поки вказана ТКК здійснювала свою роботу, журналісти того ж медіа встановили, що компанія дружини Ігоря Кушніра у 2019-2020 роках придбала французьку фірму, на яку оформлена розкішна вілла на Лазуровому узбережжі з орієнтовною вартістю у 20 млн євро. Також “Bihus.Info” повідомило, що Кушнір із дружиною у травні того ж року підкорив вершину гори Еверест, виїхавши за кордон через стан здоров'я – третю групу інвалідності. Як результат – 6 липня 2023-го мер Києва Віталій Кличко повідомив про відсторонення Ігоря Кушніра від виконання обовʼязків керівника “Київміськбуду”. Втім, не дивлячись на усе це, результати аналізу роботи “Київміськбуду”, яким займалася ТКК Київради, були явно не такими, якими їх очікували побачити значна частина столичної громадськості та експертів. Так, 14 грудня 2023 року столична міськрада, затвердивши звіт по діяльності вказаної комісії, фактично визнала факт відсутності будь-яких порушень в роботі цього ПрАТ. Єдине, на що спромоглася столична влада – це рекомендувати наглядовій раді “Київміськбуду” посилити контроль за фінансово-економічною діяльністю компанії та забезпечити належну діяльність підрозділу внутрішнього фінансового контролю та аудиту на цьому ПрАТ.  Разом з тим, Київрада погодилася з висновком ТКК стосовно того, що потрібно рекомендувати КМДА здійснювати закупівлю житла у “Київміськбуду” в  обсягах, які “раніше в своїх висновках зазначила аудиторська компанія “Ernst & Young”, а також розглянути можливість виділення фінансової позики або докапіталізації забудовника. Коім того, ТКК рекомендувала столичній міськраді звернутись до Кабміну з вимогою щодо компенсації “Київміськбуду” сумарного запланованого збитку, пов’язаного з добудовою проєктів будівельної корпорації “Укрбуд”, у сумі 2,28 млрд гривень. Втім, менше ніж через тиждень, 20 грудня 2023 року, перший заступник голови КМДА, тодішній очільник Наглядової ради “Київміськбуду” Микола Поворозник повідомив про звільнення Ігоря Кушніра з посади голови правління – президента цього ПрАТ. Також чиновник зазначив, що виконуючому обов’язки керівника “Київміськбуду”, яким тоді було обрано Едуарда Шевчука, Наглядова рада доручила “розробити план для виходу ПрАТ на сталі показники діяльності”. Для цього, мовляв, в.о. голови Правління спільно із Правлінням, зокрема, “мають розробити стратегічний план стабілізації фінансово-економічного стану підприємства, а також налагодити роботу з інвесторами”. Що думають фахівці Столичний адвокат і правозахисник Олександр Дядюк зазначає, що не дивлячись на те, що 80% акцій “Київміськбуду” належать територіальній громаді Києва, ця компанія протягом трьох десятиліть свого існування фактично була безконтрольною – влада міста ніяк не впливала на її роботу. Разом з тим, за його словами, майже все, що заробляв цей забудовник, ймовірно, розкрадалося його топ-менеджментом і керівництвом Києва. При цьому, за підрахунками Олександра Дядюка, для прикладу, чиста рентабельність “Київміськбуду”, тобто співвідношення чистого фінансового результату (прибутку) до витрат, в 2018 році складала 0,9%, у 2019-ому – 1,1%, а в 2020-ому – взагалі 0,2%. На переконання фахівця, ці показники явно штучно занижені. “Це був найбільший забудовник Києва за об'ємами [будівництва]. Але практично ця компанія офіційно працювала на межі рентабельності – близько 1-2% – та показувала мізерні прибутки. Хоча всі знають, що до 2022 року в столиці був будівельний бум. Більше того, ці прибутки майже всі виводилися. Напевно ж Кушнір, який не має власного бізнесу, за щось купив собі віллу в Монако за 20 млн євро, і я думаю, що купив не за останні гроші. На мою думку, половину він віддавав Кличку за те, що його тримали і заплющували очі на те, що він виводить гроші. При цьому “Київміськбуд” має величезні борги перед підрядниками. Ні грошей, нічого немає. І де все це поділося?” – розповів KВ Олександр Дядюк.  За його словами, існувало відразу декілька схем виведення коштів з “Київміськбуду”, для яких використовувалися його приватні підрядники. Зокрема – через завищення обсягів робіт, а також через розрахунок з цими підрядниками за допомогою квартир, які обліковувалися за заниженими неринковими цінами та які в подальшому продавалися вже за “справжніми” розцінками. “Треба розуміти, що “Київміськбуд”, як і всі інші великі забудовники, по суті не є забудовником. Він – девелопер, який залучає гроші [від громадян на будівництво ЖК]. Я сумніваюсь, що в “Київміськбуді” є хоч одна лопата або в штаті є хоч один муляр. Скоріш за все, нема. Насправді, “Київміськбуд” навіть туалета не збудував за часи Незалежності України. Будують так звані підрядники. Гроші виводяться просто. Підрядники та субпідрядники завищують ціни та об'єми виконаних робіт. Таким чином підрядники мають гіперприбутки, гроші виводяться [через ці компанії], і за них потім купуються вілли в Монако. Також іноді з підрядниками розраховуються квартирами, якщо, наприклад, у “Київміськбуду” нема грошей. І ці квартири віддаються [підрядникам] за нижчими цінами. Таким чином “Київміськбуд” “роздягається до нитки”, – зазначив Олександр Дядюк. Правозахисник також звернув увагу на “нестикування” фінансових показників “Київміськбуду” при завершенні добудови комплексів “Укрбуду”. Так, він нагадав, що комунальний забудовник отримав “у спадок” від державної корпорації близько 1 млрд гривень “живих грошей”, а також квартир на суму майже 3 млрд гривень. При цьому, за інформацією Дядюка, вартість цієї нерухомості, вочевидь, також була дуже заниженою, і насправді вона коштувала близько 4 млрд гривень. Фахівець, із посиланням на вищезгаданого Максима Микитася, зазначив, що “Київміськбуд” вклав у добудову будинків “Укрбуду” лише 1,2 млрд, через що ні Олександру Дядюку, ні іншим експертам незрозуміло, куди поділись ще близько 4 млрд гривень.  Виходячи з цього, Дядюк не погоджується з тезою про те, що “Київміськбуд” був “рятувальником” інвесторів “Укрбуду”, яку раніше активно “розганяли” посадовці холдингової компанії та керівництво столиці. Бо вже на той момент, коли “Київміськбуд” “заходив” на ці недобудовані об’єкти, компанія переживала не найкращі часи, а тому саме “Укрбуд”, ймовірно, і допоміг їй залишитися на плаву хоча б на деякий час. “Київміськбуд” продавав об'єкти в будинках “Укрбуду”, але кошти вкладав не в “укрбудівські” об’єкти – вони або вкладалися в свої об'єкти, або десь виводилися. Тому це не “Київміськбуду” врятував “Укрбуд”. Площі “Укрбуду” виступили кисневою подушкою і рятувальним колом для “Київміськбуду”, який, продаючи ці активи, ще трохи протянув. Інакше вже б у 2020 році могло статися банкрутство”, – вважає експерт. На переконання Олександра Дядюка, забудовниця Владислава Молчанова, з якою пов'язують нового президента “Київміськбуду” Василя Олійника, може використати цю холдингову компанію майже так само, як та свого часу використала “Укрбуд”. Йдеться про те, що, цілком ймовірно, ті кошти, які “Київміськбуд” в майбутньому все ж отримає з бюджету Києва на будівництво своїх об'єктів, у результаті можуть опинитися саме “в руках” компаній із орбіти “Stolitsa Group”. Інтерес Молчанової, на думку Олександра Дядюка, може бути обґрунтований в тому числі не найкращим фінансовим станом її компаній.  Для вирішення цих проблем, як вважає правозахисник, може бути використана схема зі спільними підрядниками: коли одні і ті ж компанії будуватимуть об'єкти і для “Київміськбуду”, і для “Stolitsa Group”, але використовуватимуться для цього не ті кошти, які компанії Молчанової залучили на свої проєкти від громадян, а фінансові ресурси з міської скарбниці. Тобто, ймовірно, на кошти столичних платників податків будуть зводитися будинки обох вказаних девелоперських компаній, і більш ніж очевидно, що цих коштів не вистачить для добудови об'єктів “Київміськбуду”, в результаті чого можуть постраждати інвестори цієї компанії.  В якості прикладу Олександр Дядюк навів ситуацію із завершенням будівництва об'єктів збанкрутілого банку “Аркада”, яким займається саме “Stolitsa Group”.  Нагадаємо, інвестори ЖК “Патріотика на озерах” (нова назва – Н2О”) і “Еврика” (експроєкти “Аркади”) незадоволені тим, як компанії, що входять до орбіти Владислави Молчанової, виконують свої зобов'язання щодо термінів будівництва цих комплексів. Крім того, вони висловлюють обурення з приводу того, що від них начебто вимагають додатково оплачувати вже придбані квадратні метри – навіть  незважаючи на те, що раніше Молчанова обіцяла добудувати ці ЖК без доплат з боку покупців квартир та навіть обіцяла взяти кредит, щоб відновити роботи. Інвестори впевнені: ті кошти, за які повинні бути добудовані “колишні” комплекси “Аркади”, були направлені на будівництво інших об'єктів “Stolitsa Group”, наприклад ЖК “Варшавський”. Читайте: Будівництво без кінця і краю: інвестори ЖК “Патріотика на озерах” і ЖК “Еврика” вимагають розслідувати роботу “Stolitsa Group” “Молчанова не рятує забудовників, а “висмоктує” залишки активів. Фонд гарантування вкладів перерахував 250 млн гривень, виручених з продажу будівлі банку, компанії “Гарант-Капітал” (ТОВ, яке є управителем фондів добудови об'єктів “Аркади”. – KВ), і їх вже немає. І ніхто нічого не добудовує в “Аркаді”. Вона нічого добудовувати не буде. Я думаю, що, скоріш за все, буде така схема. Якщо Київ дасть кошти на поповнення статутного капіталу [“Київміськбуду”] або на викуп збудованих ним квартир, то знову через підрядників кошти виведуть на Молчанову. Наприклад, через якусь підрядну організацію, яка може працювати і з “Київміськбудом”, і зі “Stolitsa Group ”. А потім цей підрядник може заявити про своє банкрутство. Я думаю, що Молчанова “зайшла” в “Київміськбуд”, щоб використати його як донора [для своїх проєктів], бо вона зараз бігає по банкам, і ніхто їй грошей не дає”, – резюмував Олександр Дядюк. Читайте: “Договірняк під час війни”: ДІАМ ввела в експлуатацію першу з недобудів “Аркади” Масштаби “Столиці” Як неодноразово повідомляла KВ, “Stolitsa Group” є одним із найбільших активних забудовників Києва. Компанії із орбіти цієї групи, яку традиційно пов'язують з Владиславою Молчановою, мають у своєму розпорядженні сотні гектарів землі, і реалізація ними будівельних проєктів нерідко супроводжується скандалами.  Наприклад, саме “Stolitsa Group” забудовує значну частину земель на столичному Виноградарі, які знаходяться в постійному користуванні державного підприємства (ДП) “НДВА “Пуща-Водиця” (більш відомий як агрокомбінат або радгосп “Пуща-Водиця”). Задля цього компанії із орбіти Молчанової ще на початку ХХІ століття уклали з ним низку інвестиційних договорів. Зокрема, таким чином у цій місцевості зводяться житлові комплекси “Варшавський”, “Варшавський-2”, “Варшавський-3” і “Варшавський плюс”. Правоохоронці, різні державні структури та столична громадськість мають чимало претензій до вказаних проєктів. Зокрема, у Нацполіції повідомляли про можливе незаконне відчуження вказаних ділянок, а також на те, що земля, яку отримали під забудову компанії групи “Stolitsa Group”, коштує значно дорожче, ніж та кількість квартир, які ці суб'єкти господарювання “пообіцяли” агрокомбінату в якості оплати за інвестугодами. У результаті цього, схоже, держпідприємству могли бути нанесені збитки – навіть попередньо йшлося про спробу його доведення до банкрутства. Наразі тривають судові спори щодо оскарження таких договорів, адже вони, серед іншого, ймовірно, були підписані з порушеннями законодавства – наприклад, без погодження з Кабміном. Читайте: Держава проти "Столиці”: як “група Молчанової” забудовує землі  ДП “НДВА “Пуща-Водиця” Крім того, у 2022 році експерт з містобудування Георгій Могильний повідомляв, що вищезгаданий ЖК "Варшавський Плюс" будується з численними порушеннями містобудівного законодавства. Наприклад, за інформацією фахівця, Держархбудінспекція (ДАБІ) свого часу фактично дозволила оселити в новостворених квартирах цього комплексу аж на 12 тис мешканців більше, ніж дозволяє відповідний детальний план території (ДПТ). Як зазначив Могильний, в результаті перевищення щільності населення столичний бюджет може понести шалені втрати, щоб забезпечити мешканців необхідною соціальною інфраструктурою (дитячими садками, школами, медзакладами тощо. – KВ). Читайте: Кримінальні провадження, суди та скандали: як "Столиця груп" будує ЖК "Варшавський Плюс” При цьому, столична влада не тільки заплющує очі на такі можливі порушення, а й всіляко потурає цим забудовникам. Зокрема, у 2022-2023 роках Київрада затвердила ДПТ Мінського масиву і частини промрайону Воскресенського, які, вочевидь, були розроблені саме в інтересах компаній Молчанової. Таким чином забудовники фактично отримають можливість і далі зводити свої житлові багатоповерхівки, ігноруючи низку державних норм. При обговоренні проєктів цих ДПТ у сесійній залі столичної міськради депутати вказували на те, що в результаті забудови цих територій їхні мешканці зіткнуться з поглибленням транспортних проблем і дефіцитом соціальної інфраструктури. Читайте: “Будмайданчик Молчанової”: Київрада затвердила скандальний ДПТ промрайону Воскресенський Фото: колаж КВКиївВлада

Заборгованість двох 25-поверхівок на проспекті Валерія Лобановського за спожиту електроенергію складає понад 3 млн грн. Сума боргу продовжує зростати. Відповідно до вимог чинного законодавства в разі заборгованості та відсутності дій щодо врегулювання питання, енергетики мають відключати об’єкти від електропостачання. У Київській міській державній адміністрації (КМДА) назвали ситуацію, що склалась у цих житлових будинках, типовою ілюстрацією свавілля приватних компаній відносно співвласників житла. Про це KВ стало відомо з повідомлення пресслужби Київської міської державної адміністрації. Підписуйтесь на “КиївВладу” Як розповіли в КМДА, обидва будинки – 25-поверхівки, що мають сертифікати на введення в експлуатацію. Тому мешканці мають отимувати електроенергію за ціною, що встановлена для населення.  “Водночас забудовник досі не виконав технічні умови для належного функціонування системи електропостачання – трансформаторну підстанцію та розподільчу підстанцію. Тому прямих договорів з електропостачальною компанією в жителів будинків немає, оплата здійснюється через забудовника – ЗАТ “Українська будівельна компанія”, головою правління якого є Олег Мороз”, – пояснюють в столичній держадміністрації. Згідно з повідомленням, наразі заборгованість будинків за спожиту електроенергію складає понад 3 млн грн і сума боргу лише зростає. “Енергетики змушені будуть відключити два житлових будинки на проспекті Валерія Лобановського, якщо проблему заборгованості не вирішуватимуть. Ризик відключення є наслідком великих боргів забудовника та його свавілля щодо законних співвласників будинку”, – впевнені в КМДА. Зазначається, що місто вже направило звернення до правоохоронних органів. Адже намагання мешканців, як ОСББ, врегулювати питання належним чином, нібито саботують власники технічних приміщень, яких пов’язують із забудовником.  Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм Подписаться Як розповіли в КМДА, у будинку на проспекті Валерія Лобановського, 4-В створене ОСББ.  “Однак на сьогодні через неправомірні дії забудовника виникла конфліктна ситуація: право власності на невеликі частини підвального приміщення забудовник в особі Олега Мороза передав 183 особам – працівникам будівельної компанії та своїм родичам. Це, фактично, заблокувало роботу ОСББ і будь-які рішення в інтересах мешканців”, – кажуть в столичній держадміністрації. Другий будинок – ідентичний за технічними характеристиками, у ньому також створене ОСББ. Тут, як повідомляє КМДА, внаслідок конфронтації з власником технічних приміщень, правління ОСББ не може нормально функціонувати через скасований статут 2019 року (діє статут ОСББ, прийнятий ще у 2013 році), адже заблоковане право підпису голови ОСББ. “Електропостачальна компанія вже відтермінувала дату відключення послуги. Утім ситуація, що склалась у цих житлових будинках, є типовою ілюстрацією свавілля приватних компаній відносно співвласників житла. Безвідповідальні та в деяких випадках умисне сплановані шахрайські дії комерційних підприємств, що беруть на себе зобов’язання управителів й операторів інженерних систем, мають критичні наслідки. Вирішити питання можна за умови втручання правоохоронних органів, адже сотні київських сімей фактично стали заручниками дій забудовника”, – підкреслюють в КМДА. Нагадаємо, Кабінет міністрів України ухвалив рішення продовжити дію покладання спеціальних обов’язків (ПСО) на електроенергію до кінця квітня наступного року. Ціна електрики для населення залишиться на рівні 2,64 грн за кВт-год. Читайте: Для побутових споживачів ціна електрики до кінця квітня 2024 року залишиться без змін Фото: Google MapsКиївВлада

Столична міськрада поновила договір оренди земельної ділянки в пров. Пилипівському, 4,6, 8 для ТОВ “Динамо-Атлантик” ще на 10 років, що дозволить компанії побудувати на вказаній землі офісний центр. Відповідне рішення було прийнято депутатським корпусом попри протести громадськості. Зокрема, київські пам'яткоохоронці звертали увагу на те, що землекористувач з кінця 90-х років не вклав жодної копійки у збереження трьох розташованих на цій території будівель, які були зведені наприкінці ХІХ століття і явно мають історичну цінність. Ще однією причиною невдоволення столичних активістів стали можливі зв'язки “Динамо-Атлантика” з одіозним екснардепом, обвинуваченим в держзраді Віктором Медведчуком (на колажі ліворуч). При цьому в самій компаній зв'язок з кумом Путіна заперечують, наголошуючи, що бенефіціарами компанії є два громадяни України – Дмитро Мармуляк і Олексій Прокопенко. Як стало відомо KВ, 29 лютого 2024 року, депутатський корпус Київради підтримав поновлення права тимчасового користування ділянкою в пров. Пилипівському, 4,6, 8 (Шевченківський район) для ТОВ “Динамо-Атлантик”. Підписуйтесь на “КиївВладу”   Суб'єктом подання відповідного проєкту рішення №08/231-1574/ПР від 8 грудня 2023 року виступили заступник голови Київської міськдержадміністрації (КМДА) з питань здійснення самоврядних повноважень Петро Оленич і Департамент земельних ресурсів КМДА. У сесійній залі за затвердження цього документу проголосували 64 депутати. Йдеться про земельну ділянку площею 0,28 га (кадастровий номер – 8000000000:91:154:0017) з цільовим призначенням “для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов'язаною з отриманням прибутку (для експлуатації та обслуговування адміністративно-службових приміщень)”. ТОВ “Динамо-Атлантик” є користувачем даної землі з 28 серпня 1998 року на підставі укладеного з міськрадою договору на право тимчасового користування на термін 25 років. Відповідно, депутатський корпус поновив вказане право – “Динамо-Атлантик” має укласти з Київрадою орендну угоду на 10 років (річна орендна плата має бути на “рівні мінімальних розмірів”). Матеріали аерофотозйомки ділянки в пров. Пилипівському, 4,6, 8 Як зазначається в пояснювальній записці до затвердженого проєкту рішення, на цій ділянці, яка огороджена металевим парканом, розміщуються дві двоповерхові будівлі, а також одна триповерхова будівля в напівзруйнованому стані (загальна площа цих споруд – 1509 кв.м.). Їхніми власниками є все те ж ТОВ “Динамо-Атлантик”. Також в документі уточнюється, що, згідно з Генеральним планом Києва, за функціональним призначенням ця земля відноситься до житлової середньо- та малоповерхової забудови (існуючі). Під час обговорення цього документу в сесійній залі Київради проти його погодження виступив засновник громадської ініціативи “Спадщина” Дмитро Перов – столичний пам'яткоохоронець, якого у серпні минулого року збирались призначити заступником директора Департаменту захисту культурної спадщини КМДА (на сайті цієї структури на цій посаді він наразі не значиться.- KВ). Свою позицію він пояснив історичною цінністю вищезгаданих будівель, а також звязками ТОВ “Динамо-Атлантик” з одіозним Віктором Медведчуком – екснардепом та одним з керівників нині забороненої партії “Опозиційна платформа – За життя”, який наразі обвинувачується в державній зраді та перебуває на території рф. Зазначимо, днем раніше, 28 лютого, Дмитро Перов на своїй сторінці у Facebook повідомив, що Медведчук планує “збудувати [на цій земельній ділянці] офісний центр, тоді коли Київ нарешті “денацифікують”…”. “Вони (будівлі. – KВ) є цінною історичною забудовою – збудовані наприкінці ХІХ століття. В 1999 році ці будівлі були приватизовані ТОВ “Динамо-Атлантик”, яке пов'язують з Віктором Медведчуком. Надалі була оформлена земельна ділянка. Із 1999 року у відновлення цих історичних будівель не було вкладено жодної гривні. На сьогоднішній день дві будівлі стоять в аварійному стані, одна – продовжує руйнуватися. Тому прохання від громадськості – не поновлювати договір недобросовісному користувачу, який не вкладає гроші в збереження історичної спадщини та має сумнівні зв'язки з тими людьми, які є зрадниками України”, – розповів під час пленарного засідання Дмитро Перов. Представник ТОВ “Динамо-Атлантик” у свою чергу не став конкретно пояснювати депутатам, яким чином компанія надалі планує використовувати орендовану землю. У сесійній залі він лише повідомив, що там “буде здійснюватися містобудівна діяльність з дотриманням вимог законодавства” і що якщо там є будівлі, які відносяться до архітектурної спадщини, то вони, цитуємо, “нікуди не дінуться”. При цьому він заперечив зв'язки “Динамо-Атлантика” з Віктором Медведчуком. До слова, ініціатором виступу цієї особи був депутат Київради Сергій Кримчак (фракція “Єдність”). Читайте: Зайві поверхи та борги перед бюджетом: правоохоронці зацікавилися “депутатським ЖК” в Оболонському районі Києва “Я хотів би уточнити стосовно того, що підприємство пов’язано з такими одіозними прізвищами. Як видно із загальнодоступної інформації, власники підприємства змінилися в серпні-вересні 2022 року. І на сьогоднішній день бенефіціарами є два громадяни України – Дмитро Мармуляк і Олексій Прокопенко, які проживають в Києві, ніде не зникли. І в принципі, кожен з ними може поспілкуватися, якщо є таке бажання. Тому вважаю, що це спекуляція – щодо зв'язків підприємства з ворогами України, скажімо так”, – підкреслив представник ТОВ “Динамо-Атлантик”. Вочевидь, таких аргументів депутатам Київради більш ніж вистачило для прийняття рішення по цьому питанню. Як повідомляє ГО “Мапа Реновацієї” із посиланням на ЗМІ, будинки в Пилипівському провулку продали “Динамо-Атлантику” ще в 90-х – можливо, це могло відбутися в обхід офіційних рішень Київради. Протягом останніх двох десятиріч один із цих будинків функціонував як офісний, остання згадка про нього в мережі датована 2017 роком. Тоді громадськість скаржилася, що за цією адресою базується нечиста на руку фірма. У ГО “Мапа Реновації” зробили висновок, що, у зв'язку з вищезгаданим, закинутою ця будівля стала відносно недавно, і тоді ж була затягнута будівельною сіткою, яка приховує поступову руйнацію. Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм Подписаться За даними аналітичної системи Youcontrol, столичне ТОВ “Динамо-Атлантик” було зареєстроване у січні 1994 року. Наразі його керівником є Надія Засенко, а засновниками та кінцевими бенефіціарами, як повідомлялося вище, зазначено Олексія Прокопенка (зареєстрований у столиці) та Дмитра Мармуляка (зареєстрований у місті Кременчук Полтавської області). Останнього ЗМІ ще декілька років тому відносили до орбіти Вадима Столара – нардепа чинного IX скликання Верховної Ради, обраного від “ОПЗЖ”. За даними Youcontrol, Мармуляк був історично дотичний до компаній, які були пов'язані із батьком Вадима Столара Михайлом та бізнес-партнером нардепа Сергієм Турчиновим. На прохання KВ, пояснити хто такий пан Мармуляк для родини Столарів і яким чином він з'являвся у комапніях, пов'язаних із родиною та її підтвердженими бізнес-партнерами, пресслужба напдепа відповіла наступне: "Вадим Столар не має жодного відношення до ТОВ “Динамо-Атлантика” і це зафіксовано в реєстрах, що можна перевірити через YouControl, OpenDataBot чи подібні інструменти. Також ця компанія не значиться у е-деклараціях, які регулярно, згідно з законом, подає Вадим Столар, та в яких можна побачити всі компанії, в яких він є засновником або бенефіціарним власником. Отже припущення щодо можливих зв’язків Вадима Столара із засновниками та кінцевими бенефіціарами ТОВ “Динамо-Атлантика” Дмитром Мармуляком та Олексєм Прокопенко нічим не обґрунтовується та є помилковим". Читайте: Прозріння ДІАМ і “правильні” судді: як оточення Столара будує офісний центр на столичному Печерську Зазначимо, що Віктора Медведчука або його близьких родичів дійсно ніколи не було в переліку засновників або власників ТОВ “Динамо-Атлантик”. Разом з тим, серед таких до жовтня 2022 року значилися деякі особи, які пов'язують з оточенням цього проросійського політика.  Зокрема, йдеться про Олександра Красницького, Олену Жигадло, Андрія Зюзю, Павла Коваленка та інших осіб. Усі вони наразі є засновниками ТОВ "КУА "Мтір Ессет Менеджмент" – компанії, яка разом з ТОВ "Інвестиційна компанія "Спорт-Тур" є власниками двох ділянок на березі річки Стугна в Обухівському районі Київщини площею більш ніж 34 га, на яких розташований маєток Віктора Медведчука. До слова, наразі Київська обласна прокуратура намагається в судовому порядку повернути цю землю до державної власності. Читайте: Прокуратура судится за 35 га на берегу Стугны под Киевом, где продается особняк Медведчука Крім того, ТОВ "КУА "Мтір Ессет Менеджмент" є одним із засновників ТОВ "ФК "Динамо” Київ", кінцевим бенефіціаром якого є Ігор Суркіс – президент однойменного футбольного клубу, відомий бізнесмен і молодший брат ексголови Федерації футболу України, нардепа трьох скликань (у поточному IX скликанні обраний від тієї ж “ОПЗЖ”) Григорія Суркіса. За інформацією ЗМІ, брати Суркіси є бізнес-партнерами Віктора Медведчука у різних проєктах. Більше того – Ігор Суркіс у 1998-2002 роках був офіційним керівником ТОВ “Динамо-Атлантик”. Як неодноразово повідомляла KВ, у столиці регулярно виникають скандали на фоні знищення історичних будівель. Подібні ситуації виникають як з тими об'єктами, які вже визнані пам'ятками і мають охоронний статус, так і з тими, які міська влада досі не спромоглася включити до відповідних переліків. При цьому, громадськість Києва нерідко висуває керівництву міста претензії саме щодо історичних будівель, які офіційно не мають “історико-культурного значення”. Зазвичай у подібних випадках активісти вказують на можливе підігравання влади інтересам забудовників, адже останнім за таких обставин не треба погоджувати містобудівні зміни з органами охорони культспадщини. Читайте: Легалізація руйнації: Київрада остаточно погодила “перебудову” сторічної будівлі на Подолі Наприклад, у серпні 2023 року у Києві було знищено найстаріший дерев'яний будинок столичного Подолу на вул. Ярославській, 13-Б, В, власником якого з 2007 року значиться Сергій Боярчуков – бізнес-партнер нардепа Сергія Алєксєєва, який є другом і соратником міського голови Києва Віталія Кличка. У серпні 2023 року цю історичну споруду було демонтовано власником задля того, щоб звести на її місці 4-поверховий клубний будинок. Громадські активісти та експерти наголошують, що міська влада нічого не зробила для захисту цього об'єкта, хоча ще в 2015 році можна і треба було надати йому статус щойно виявленого об'єкту культурної спадщини.  Читайте: Демонтаж історії: як оточення Віталія Кличка готується до забудови на столичному Подолі Крім того, у лютому поточного року столична міськрада все ж погодила передачу земельної ділянки на вул. Олеся Гончара, 71 (на ній розташована садиба Осипа Родіна 1882 року будівництва) в оренду ТОВ “Арікс”. Депутатський корпус попри вимоги громадськості фактично заплющив очі на те, що власник цієї будівлі – вказане ТОВ – не має охоронного договору на неї і збирається знести цю споруду заради зведення житлового комплексу (ЖК) “Franklin Concept House”. У цьому, до слова, зацікавлені компанії із орбіти відомих бізнесменів та політиків Андрія Вавриша та Дмитра Ісаєнка. Що цікаво, передачу землі міськрада погодила, незважаючи на те, що в минулому році забудовники остаточно програли суди щодо цієї будівлі – служителі Феміди підтвердили, що столична влада в 2020 році законно визнала її об'єктом культурної спадщини. Читайте: Київрада не дала шансу садибі Родіна Департамент земельних ресурсів КМДА з 29 червня 2021 року очолює Валентина Пелих. Раніше, з 27 липня 2018 року по 1 квітня 2021 року, цим департаментом керував вищезгаданий Петро Оленич. Останній з 2 квітня 2021 року обіймає посаду заступника голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень та курує в Києві земельні та містобудівні питання. Читайте: Земля на шість років в'язниці: НАБУ і САП підозрюють Петра Оленича в сприянні незаконній забудові парку “Нивки” Департаментом охорони культурної спадщини КМДА з 23 серпня 2023 року керує Марина Соловйова. На цій посаді вона змінила Ірину Черненко, яка виконувала обов'язки директора з 10 червня 2023 року. З 7 вересня 2018 року по 9 червня 2023 року цей департамент очолював Олександр Никоряк.  Діяльність Департаменту охорони культурної спадщини КМДА з початку 2021 року контролює заступник голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень Володимир Прокопів (екссекретар столичної міськради, депутат діючого IX скликання Київради від “Євросолідарності”). Фото: колаж КВ КиївВлада