Однією з головних помилок політичних партій на місцевих виборах стане формування корпусу кандидатів у депутати в сільській місцевості з числа псевдофермерів, орендарів землі, членів їх сімей, родичів, друзів, працівників. Чому помилок? Тому що вибори необхідно “робити” на здійсненні права власника землі припиняти (розривати) договір оренди за власним бажанням. І я в цьому допоможу – це буде наша спільна з виборцями-власниками землі мета. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Таких помилок припустилися партії, які паслися на електораті сіл та селищ – і тепер вони або не представлені у Верховній Раді, та й навряд чи будуть представлені, які б радикальні вони не були. Або, якщо й будуть представлені в парламенті, то, судячи з останніх “сердешних” дій, як остаточно маргіналізовані персонажі. “Сердешні”, радикальні й солідарні їм представники партій в депутатських корпусах всіх місцевих рад відверто достали селян-власників землі та членів їх родин своєю наглістю, жадібністю і тупістю. Саме з причини тупості певні представники політичних партій та певні партії взагалі не зрозуміють, про що йде мова. Але це прекрасно розуміють селяни-власники землі. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Щоб було більш зрозуміло, наведу приклад Аграрної партії. На місцевих виборах вона була у фаворитах, а до Верховної Ради не потрапила. І не допоміг їй навіть шалено успішний “поплавок” на Одеській трасі, підсилений голосом, який любить практично кожна жінка України. Як то кажуть, людям не все одно “с кєм ти пьйош віно”. Партії, які розширено вирішили задіяти на місцевих виборах для спілкування з селянами (електоратом) орендарсько-фермерську братію, плекаючи надію, що ті “зроблять вибори” партії, попадають в більш страшну пастку, ніж не отримати очікуваний результат. Вони прогнозовано отримають широкий спектр негативу перед виборами до Верховної Ради – за рахунок негативу від набраного орендарсько-фермерського угрупування. Тобто повторяться наслідки, які призвели певні партії до електоральної смерті або  маргінесу. На місцевих виборах люди будуть голосувати не за підсунуту еліту, а за партію, яка їм або красивіша на вид за ознаками лідерів, або дивиться у правильну сторону світу. На місцевих виборах – це вторинний принцип здійснення вибору і далеко не завжди свідомий, а скоріше вимушений. Успіх місцевих виборів для партії визначатиметься не кількісною перемогою орендарсько-фермерського угрупування в якості представників партії, а відпрацюванням головних ідей і дій в інтересах виборців, зокрема величезної “армії” власників землі та членів їх родин – майже 25 млн громадян.  Так, після голосування 25 жовтня партії можна потрапити до місцевих рад через представників орендарсько-фермерських угрупувань. Але, через негатив від таких представників в органах місцевого самоврядування, ці партії недоотримають на виборах до Верховної Ради. І чим кращий результат буде отримано на місцевих виборах партією за рахунок фермерсько-орендних угрупувань, тим більше буде отримано негативу виборцями від партії, що стане причиною втрати електоральної підтримки. Орендарі та селяни-власники землі – не просто різні соціально-економічні групи, між якими існують протиріччя. Вони – антиподи. І зараз, коли протиріччя вийшло за будь-які уявні червоні лінії, вже вибудовується на примусі й насиллі власників землі орендарями. Будь-яка підтримка політичною партією  (висування від партії) орендарів та псевдофермерів викличе первинний негатив до партії. Як і будь-яка програма в інтересах орендарсько-фермерських угрупувань ставатиме програмою проти власників землі та членів їх родин, а значить – проти виборців. Щоб політичній силі збільшити електоральну підтримку за рахунок виборців земельної групи, необхідно безпосередньо працювати з виборцями із земельної групи, формуючи передвиборчу програму, спрямовану на здійснення головної потреби (бажання) виборців із земельної групи – зростання їхнього прибутку від землі. Перш за все, зростання електоральної підтримки можна забезпечити  через надання власникам землі реального вільного права розпоряджатися землею. Вільне право розпоряджатися землею – це: право самостійної діяльності (господарювання) на землі. надання права власникам землі розривати договори оренди, це дасть змогу реалізовувати власникам землі своє бажання переходу  самостійної діяльності на землі; надання прав, можливостей і підтримки власникам землі при переході до самостійної діяльності й при здійсненні самостійної діяльності на землі власників землі. Ці три тези вільного розпорядження землею деталізуються, і їх деталізація дуже актуальна для українців-власників землі. Як – це вже інше питання. Безумовно, можна заперечити, що місцеві вибори – це вибори не до Верховної Ради, в якій повинно вирішуватися питання землі в інтересах українців, а вибори, де обираються партії для вирішення місцевих проблем. Але ж зрозуміло, що місцеві вибори необхідно розглядати зараз, як початок виборів до Верховної Ради. Тому необхідно від початку формувати правильні тези. Також політичним силам необхідно розуміти, що після виборів їх депутати-орендарі землі – вже не їх депутати. Вони робитимуть, що їм заманеться, і з більшими зусиллями: дуритимуть власників землі, підроблятимуть договори, залякуватимуть, вірячи у свою безкарність. Так що вибори виборами, а за чистотою рядів слідкувати треба. А то в бані з такими депутатами й за милом нахилитися буде страшно. А власникам землі пропоную долучатися до Всеукраїнського Об’єднання Власників Землі. І головне – не голосуємо за партії, які не забезпечують здійснення прав власників землі. Краще ні за кого не голосувати! Наше Об’єднання: За право розривати договори оренди; За не переукладання договорів оренди; За збільшення доходів від землі у її власників в 2-4 рази; За самостійне господарювання на власній землі; За вільне право розпорядження землею. Тиснемо і долучаємося https://www.facebook.com/groups/144907373624154/ Читайте: Припиняємо договори оренди землі правильно Роман Головін, розробник і втілювач Народної земельної реформиКиевVласть

Голова поліції Київської області Андрій Нєбитов вирішив поділитись своїми думками з приводу права населення на збройний самозихист. І зробив це, як роблять зазвичай поліціянти, з маніпуляціями, замовчуваннями та пересмикуванням. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Ситуація, на яку посилається пан Нєбитов, проста – чоловік після суперечки на дорозі влаштував стрілянину з травматичного пістолету та поранив випадкову людину. “Але цей хлопець (і він не єдиний) своїм прикладом відповів усім прихильникам легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення на їх головний аргумент: “З легальною, зареєстрованою зброєю злочини не вчиняють!!!”, – написав пан Нєбитов. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Щоправда, він забув написати, чи легально власник травматичної зброї її отримав, і чим є насправді те громадське формування, членом якого є підозрюваний. “Я знайомий з багатьма людьми – прихильниками легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення. Це розумом зрілі, виважені люди. Вони мають серйозну аргументацію на свою користь. Вони дуже люблять зброю і відносяться до неї вкрай відповідально. Але, на жаль, за цими людьми отримають доступ до бойових пістолетів та револьверів от такі “ковбої”, – продовжує голова поліції Київщини.  Я, в свою чергу, чув про чесних та сумлінних поліцейських. Вони не пиячать, не стріляють в місті по бляшанках та не вбивають дітей. Але через них доступ до бойових пістолетів та револьверів отримують такі “ковбої”, які підозрюються у вбивстві 5-річного Кирила Тлявова в Переяславі.  А ще доступ до зброї отримують такі поліціянти, які підозрюються у катуванні в Кагарлику, просто в поліцейському відділку, коли, нагадаю, за версією ДБР, працівник Нацполції стріляв над головою жертви. Андрій Нєбитов не зупиняється на цьому, та пише: “ніж надати доступ цивільному населенню до бойової короткоствольної зброї, пропоную прийняти рішення щодо доступу до травматичних пістолетів і револьверів усім громадянам (звісно, психічно здоровим і тим, які відповідають вимогам для власників мисливської зброї).” Дякую, дуже дякую! Але... Можливо, виходячи з вищенаведених мною прикладів, було б доречно надати доступ саме поліцейським виключно до травматичної зброї, а не до бойової? Зрештою, на вулицях і ми, законослухняні громадяни, і поліцейські, маємо справу з одними й тими самими злочинцями. Озброєними, ну то й що? Чому громадянин (програміст, продавець, журналіст тощо) має захищати своє життя з травматичною зброєю, а поліціянт – з бойовою? От тільки не треба про “служити та захищати”. Приклади служіння та захисту ми бачимо регулярно – як от на Дніпропетровщині, де поліціянтів спіймали на торгівлі наркотиками та інших злочинах. “Провести детальний аналіз володіння такою зброєю громадянами за 5 років. Детально розглянути випадки застосування, втрати та інші складові культури володіння зброєю. На підставі отриманих даних приймати рішення щодо подальшого доступу до бойової короткоствольної зброї громадянам”, – продовжує фантазувати очільник поліції столичного регіону. Вибачте за прямоту, пан Нєбитов, але ваш міністр Аваков стверджує, що МВС не веде навіть статистики нагороджених бойовою зброєю! Що ви зібрались аналізувати з таким системним підходом? І щодо системності. Ви же в курсі, що представники МВС заявили, що готові підтримати право громадян на збройний захист з використанням короткоствольної нарізної зброї? Доречі, пан Нєбитов каже, що має нагородну зброю. Щиро не розумію, навіщо вона йому, якщо поліція працює вправно, захищає всіх громадян та служить їм. Вже кого-кого, а свого шефа поліцейські точно прикриють. В минулому році підлеглі пана Нєбитова в середньому прибували на місце події менше ніж за 20 хвилин. Невже так складно почекати, поки приїдуть професіонали? До речі, щодо професіоналів. Хотів би нагадати, що саме колеги пана Нєбитова кілька років тому так гарно спланували операцію по затриманню крадіїв у Княжичах, що втратили 5 чоловік. Травматична зброя замість бойової могла б допомогти рятувати життя і громадян, і поліціянтів.  А нам, законослухняним громадянам, дайте можливість захищати себе та своїх близьких за допомогою зброї, а не телефону.  Читайте: Георгій Учайкін: “Треба спитати в людей, чи хочуть вони мати право на збройний самозахист або цілком розраховують на захист поліції” Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьКиевVласть

Нова вистава для всієї родини з інтригуючою назвою – "Зубата втрата" – з середини серпня потішить глядачів Київського академічного театру ляльок. Юних та дорослих глядачів театру очікують чарівні перевтілення, неймовірні емоції та море позитивних вражень. Про це KV повідомили в театрі. Кажуть, що діти бояться відвідувати стоматолога через біль, а дорослі – через вартість послуг. Проте після відвідання нового спектаклю Київського театру ляльок “Зубата втрата” у гостей театру значно поліпшиться “стоматологічна ситуація”. Влучний гумор та творчий азарт назавжди знищать всі негативні емоції. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Адже “Зубата втрата” – це фантазія, в якій можливо все – від гігантського бургера, що оживає, до старенького зуба, котрий відбиває чечітку.  Нова вистава підготовлена у дусі часу: є безпечна та стерильна. Актори перевтіляться на лікарів. А їх костюми – на захисний медичний спецодяг. Проте незмінним буде – захоплива історія та море позитивних вражень. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться "Зубата втрата" – результат творчої співпраці постановників театру з Національною спілкою театральних діячів України. Автор та режисер спектаклю Катерина Лукʼяненко, вірші -  Марії Патокової, композитор – Володимир Шікало, художник – Дар'я Волокушина. Драматургічний текст "Зубатої втрати" було презентовано на Фестивалі сучасної драми. А тепер цю захопливу історії всім бажаючим розкажуть актори 15, 16 та 30 серпня на літній сцені Київського академічного театру ляльок.  Читайте: Киевский академический театр кукол с 8 августа откроет новый сезон Білети в продажу на сайте та в касі театру (вул. Михайла Грушевського, 1а). Фото: Киевский театр ляльок KиевVласть

Всі 30 років незалежності “толерантно” замовчується питання: а куди зникає невиплачена зарплата на підприємствах-банкрутах? Куди діваються аліменти, профспілкові внески, ЄСВ, податки, а тепер і військовий збір, що мали бути сплачені з цієї зарплати? Відповідно до ч. 5 ст. 45 закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. А це чималенькі суми “погасилися” за ці роки, за різними оцінками, від 10 до 30 млрд гривень. Наразі “актуальні”(поки не списані) борги підприємств-банкрутів, за даними Держстату, становлять на 1 червня більше мільярда гривень. Зокрема в Києві на цю дату за банкрутами рахується понад 36 млн гривень боргів із зарплати. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Тема захисту заробітної плати при об'єктивних і штучних банкрутствах не є новою ні для світової економіки, ні для вітчизняної практики. Хоча в світі вироблені численні інструментарії діагностики та профілактики банкрутств і відповідного убезпечення працівників від втрати заробленого, в нашій країні залишається вкрай гострою ця проблема. І це не зважаючи на ратифікацію Україною ще в 2005 році Конвенції Міжнародної організації праці №173 від 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм     Подписаться Базова друга частина (саме вона ратифікована) цієї Конвенції гарантує: “У випадку неплатоспроможності роботодавця вимоги працівників, які випливають із трудових відносин, захищаються за допомогою привілею так, що їх задовольняють за рахунок активів неплатоспроможного роботодавця до того, як непривілейованим кредиторам може бути виплачена їхня частка”. Проте в Україні першочерговість виплати заборгованої зарплати на підприємствах-банкрутах є більше номінальною, ніж реальною. Однак це не всі біди. Справа в тому, що цю конвенцію ми ратифікували обрізаною – без її вагомої ч. ІІІ “Захист вимог працівників установою-гарантом”. Досить дивним і відверто дискримінаційним є ситуація, коли держава захистила кошти в сумі до 200 тис. гривень вкладників банків-банкрутів через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, а зароблені кошти робітників, що працювали на підприємствах-банкрутах, державою кинуті напризволяще. Суттєвим кроком практичного наближення українського законодавства в цій царині до міжнародних норм може стати прийняття Верховною Радою (ВР) зареєстрованого ще 13 квітня 2020 року законопроєкту №3332 “Про внесення змін до Закону України "Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці № 173 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця". Підтвердженням цьому є висновок комітету ВР з питань інтеграції України з Євросоюзом: “Положення законопроєкту №3332 відповідають цілям Угоди про асоціацію, оскільки, беручи на себе додаткові зобов’язання, які випливають із частини ІІІ Конвенції Міжнародної організації праці № 173 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця, Україна демонструє і підтверджує своє бажання щодо ефективного виконання основоположних та пріоритетних конвенцій Міжнародної організації праці (МОП)”. То що заважає в турборежимі прийняти цей закон? Тим більш, що наступного року Україна має звітувати перед МОП з виконання Конвенції №173 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця. Читайте: Пеня на роботодавця: як скоротити борг по зарплатам в Києві та всій Україні Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносин КиевVласть

11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників. Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”. Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись  до Києва через Фастів і  Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147  і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи  КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).  Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ. Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши  понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.  Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися  в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора  Мриги . Київський укріпрайон Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.  Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".  Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону —  85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства. Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та  Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь. Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли. КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків. Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення,  які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова,  Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка,  Мриги і впиралася в р. Дніпро.  Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя  лінія – околицею міста.   Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів:  “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование. При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам. Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”... — Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.” Після першої невдалої спроби  взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація. 30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки. 1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців. Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його. Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд. Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів. На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон. Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення. На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).  Для боротьби з ДОТами 71-а  німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40  з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. 5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва. Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова. 5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села  Юрівку й  Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів.  Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї  стрілецької дивізії.  У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали  тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників  довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися. Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів". У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням. Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях. Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати. В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день. Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон. За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву. Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.  Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС”  у 2005 році "…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми  збиралися зустрітися з  друзями на стадіоні “Динамо”.  Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити  поранених солдатів із західних областей України.  Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців.  А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума  Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва. Мені видали військову форму,  санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати,  де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру.  З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але  не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС. Поруч з нами  оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і  частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ. У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами  повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися  на Лисій  горі.  Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги  все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись.  Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона.  Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти,  як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах... Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.   Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”.  Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили.  Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так  мене  й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи,  до палаючих хат.  Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в   Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...” Шляхами мужності, болю і слави Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій  Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини. Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка. Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка. Північна група  розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун.  Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від  вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун,  у непролазних нетрях  триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ". Південна  частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі,  поблизу хутора Мриги. Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги,  гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб).  КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.  Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші. П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон. Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва. Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил  і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище. ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів. ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний  ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома. Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР).  Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".  ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186,  бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка,  яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі. Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ  використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три;  бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася.  З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.  Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти  будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії. Споруда ДОТу  № 127  виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі.  Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою. Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик  - унікальний  чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений. Другий кулеметний ДОТ (№  179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування.  На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і  кілька пам'ятних знаків. У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами,  врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для  здійснення якихось сатанистських  обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте  пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим. Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб. З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.  На братській  могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.  Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем. На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни  ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала",  командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади". Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя.  Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки.  Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців. На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується.  Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми! Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик” Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД) Дот №131 біля с. Кременище Дот № 106 – опорний пункт “Мриги” ДОТ 127 Памятний знак біля ДОТу 179 Один із входів у ДОТ 179 ДОТ 210 Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть

Українці звикли, що з “білої” зарплати держава безапеляційно забирає собі досить вагому частину у вигляді податку на доходи фізичних осіб (ПДФО). На сьогодні це 18%, а ще 1,5% – це обов'язковий військовий збір. Тут постає відразу два питання: по-перше, чому держава відбирає саме 19,5%? по-друге (і головне), чому держава взагалі оподатковує легальну зарплату? Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Щодо розміру податку, то спроби віднайти хоч якусь аргументацію саме такої величини ПДФО виявилися марними. Тому ще гостріше постає питання: 18% податкової конфіскації – це багато чи мало? Вірогідно, для більшості буде несподіваним дізнатися, що державний бюджет отримав в 2019 році з ПДФО більше, ніж сплатили всі підприємства країни в держскарбницю податку на прибуток. Загальні доходи держбюджету у 2019 році склали 998,3 млрд гривень, з них ПДФО і військовий збір - 110 млрд, а  податок на прибуток підприємств – 107,1 млрд гривень. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Сам розмір ставки оподаткування трудового доходу встановлюється відповідно до п. 167.1 Податкового кодексу України (ПКУ) і  становить 18% бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих), крім випадків, визначених у пп. 167.2 – 167.5 ПКУ, у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв’язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами. Але в той же час держава значно лояльніша до нетрудових доходів. Зокрема встановлено ставку 5% – для доходів у вигляді дивідендів по акціях та корпоративних правах, нарахованих резидентами – платниками податку на прибуток підприємств (крім доходів у вигляді дивідендів по акціях, інвестиційних сертифікатах, які виплачуються інститутами спільного інвестування) (пп. 167.5.2 ПКУ). І у половинному розмірі ставки, встановленої у п. 167.1 ПКУ (9%) – для доходів у вигляді дивідендів по акціях та/або інвестиційних сертифікатах, корпоративних правах, нарахованих нерезидентами, інститутами спільного інвестування та суб’єктами господарювання, які не є платниками податку на прибуток (пп. 167.5.4 ПКУ). Тож якою філософією керувалися законотворці, встановлюючи в рази більший податковий тиск на оплату легальної праці ніж на “пасивні” доходи? Окрім того, важливий нюанс — податок на прибуток та податок на додану вартість (ПДВ), що підприємства сплачують в бюджет, відразу закладаються цими підприємствами у ціну товару чи  послуги. Таким чином, ми з вами, як кінцеві споживачі, будь-що купляючи в магазинах чи сплачуючи комунальні рахунки тощо, із власного гаманця повністю компенсуємо бізнесу “податкові втрати”. Більш того, саме ви, як споживач, ще і оплачуєте бізнесу не тільки всі його виробничі видатки та витрати на персонал (зарплата та ЄСВ), а і весь бізнес-прибуток. Насправді, оподаткування доходу українця є фактично багатократним – як прямі податки із зарплати так і непрямі через податкове обтяження ціни товарів та послуг. А це сумарно “з’їдає” більше половини зарплати. Логічною є потреба зменшення цього податкового тиску, принаймні, на трудові доходи. Поряд з цим постає інше принципове питання щодо правомірності оподаткування саме доходу фізичної особи, а відтак оподаткування всієї заробітної плати. Держава більш лояльна до бізнесу і не обтяжує податком дохід підприємства, а бере “своє” лишень з прибутку (виключаючи з бази оподаткування собівартість виробництва). І це економічно вірно, бо витрати на виробництво (у встановлених межах) не повинні обтяжуватися податком, інакше це призведе до згортання виробничої діяльності. Тоді чому держава оподатковує ту частину заробітку працівника, що він має витратити на “виробництво робочої сили”- відтворення своєї здатності до праці (собівартість)  через оплату життєво необхідних товарів та послуг (у визначених межах)? Встановлення адекватної неоподаткованої бази для трудових доходів є кричущою вимогою часу і має нарешті зняти з держави звинувачення у причетності до генерування бідності серед працюючих. Причому, розмір цієї неоподатковуваної бази трудових доходів має бути таким, що забезпечить як і відтворення його трудового потенціалу, так і виконання працівником своїх сімейних обов'язків із утримання неповнолітніх членів сім'ї. Водночас постає більш радикальніше питання: а чому держава взагалі оподатковує заробітну плату, причому, тільки зарплату легально працюючих? Чим таким завинив державі в поті чола заробляючий собі на кусок хліба працівник? Може достатньо для державних потреб податків, що українські працівники  сплачують в ціні наддорогих товарів і послуг? Може на часі відмова від принципу “оподаткування праці” та перехід до “оподаткування споживання”? Це значно справедливіше в умовах, коли в нашій країні значною є тіньова зайнятість (кількість неформально зайнятих українців в першому кварталі 2020 року становила 3,404 млн осіб, що оцінюється у понад 70 млрд гривень недонадходжень ПДФО) і значна частина легально працюючих отримують додаткову “конвертну” зарплату (за експертними оцінками, це втрати бюджету в розмірі 40-80 млрд гривень на рік). Таким чином легальний працівник зараз несе “податковий мішок” за себе і ще за “тіньового парня”. І, з точки зору справедливості політики оподаткування, надважливо припинити таку практику. Це дозволить ще й радикально змінити ситуацію з “тінізацією” трудових відносин, бо вже не треба буде приховувати свою роботу, бажаючи зарплату без витрат на податки. Уявіть, скільки тисяч перевіряючих і контролюючих чиновників  перестануть “пресувати” бізнес в пошуках “чорних” зарплат, скільки мільйонів гривень буде збережено для державного бюджету через економію зарплат на цих “ревізорах”. “А чим “залатати дірку” в бюджетах від недоотримання ПДФО з зарплат?”, – спитаєте ви. Вірогідно, просто слід залатати дірки від нецільових бюджетних витрат і прямих крадіжок, почати збирати належне на митницях, зупинити афери з ПДВ. І, як додатковий варіант, можливо, збільшити ПДВ на 5-7 відсоткових пункти або запровадити в такому розмірі податку з продажів, який сплачуватимуть всі покупці, а не лишень легально працюючі. Довідково. У 2019 році роздрібний товарообіг підприємств роздрібної торгівлі лишень юридичних осіб становив 795,2 млрд гривень, що на 19% більше, ніж у 2018 році. Лідером за обсягами товарообігу роздрібних підприємств у 2019 році був Київ (185,7 млрд гривень). Серед регіонів країни перше місце за цим показником посіла Дніпропетровська (79,4 млрд гривень), друге – Київська (64,2 млрд гривень), третє – Одеська (63,7 млрд грн) область. Читайте: Пеня на роботодавця: як скоротити борг по зарплатам в Києві та всій Україні Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносинКиевVласть

Ще 15-16 років тому нам не потрібно було б нагадувати про те, що будь-яка робота з Генеральним планом, чи то в процесі дії вже розробленого та затвердженого, чи то на черговому етапі розробки стратегії розвитку міста на 20-30 років, неможливі без об’єктивного аналізу стану виконання цієї стратегії на попередньому етапі. Лише за умови здійснення такого незалежного, комплексного, фахового, не ангажованого аналізу, що передбачатиме офіційну мотивовану експертну оцінку дій Київради та КМДА стосовно виконання чинного Генерального плану. Це потрібно для збереження вже розпочатого вектора розвитку, бо всі нові або радикальні напрямки можуть стати дороговказом до гарантованого колапсу. Для прикладу: чи можна вважати дійсними досягненнями переможно заявлені показники щодо “кілометражу” відремонтованих міських доріг та вулиць, де не проводилося попереднього прокладання інженерних колекторів або, хоча б, реконструкції підземних інженерних комунікацій, що традиційно пролягають під дорожним полотном. Скільки “проживе” таке нове дорожнє покриття? Максимум – до чергового ремонту ділянок завідомо зношеного водогону, перевантажених теплотрас або “захлинання” ливневої каналізації з недостатньої пропускною спроможністю.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Чому в цих зауваженнях фігурує термін саме в 15-16 років тому? Бо в той час ще діяла невідворотна аксіома: “ …кожна наступна каденція влади, яку обрано та призначено на будь-який чинний термін, є спадковим виконавцем довгострокової стратегії розвитку міста, яким є чинний Генеральний план…”. Таке твердження було запобіжником проти дій  кожного наступного керівництва міської влади Києва аби в них не виникало непоборне бажання мати “свій Генеральний план” та впевненість у власному праві чинити будь що на “свій хлопський розум” у “власному місті”, грунтуючись лише на переконанні, що “попередники були недалекоглядні та катастрофічно схибили”. Адже тоді навіть ніхто не міг припустити, що наступні каденції міської влади не лише практикуватимуть ревізії дій своїх попередників, але й скасовуватимуть їхні рішенння, зокрема,  щодо відведення ділянок під забудову та дозволи на забудову територій, де вже роками триває житлове будівництво за кошти інвесторів, або ж території з цільовим призначенням “під громадську забудову” перетворюватимуть на “зелені…”, ба більше, на “заповідні зони”. Складно було й передбачити, що міністерства, що повинні здійснювати державну політику в галузі нормування, дозволів та обмежень в містобудуванні (Мінрегіонбуд), збереженні культурної спадщини (Мінкультури) та збереження існуючого природного середовища  (Мінекології) не лише будуть погоджувати містобудівні проекти, що не відповідають нормам та обмеженням чиного Генерального плану, але й змінювати діюче законодавство, знижуючи вимоги та обмеження щодо вимог до забудов та реконструкцій, що, в підсумку, суттєво погіршує умови життя містян. В перехідний період “закінчення терміну дії Генерального плану 2020 р.”,  декларованого владою, цього разу не було оприлюднено висновки незалежної фахової експертизи, щодо реального стану виконання Генерального плану 2020 в частинах: - Розвитку інженерної інфраструктури – реконструкції існуючої, проектування та будівництво нової; - Розвитку дорожньо-вуличної інфраструктури, зокрема, реконструкцій та будівництва мостів, передбачених в чинному Генеральному плані 2020; - Розвитку дорожньо-вуличної транспортної інфраструктури, збільшення кількості маршрутів та одиниць громадського транспорту; - Розвитку містобудівної інфраструктури (школи, дитячі садочки, поліклініки, лікарні, пожежні депо) – реконструкції існуючої, проектування та будівництво нової; - Балансу збільшення/втрати робочих місць; - Збільшення/зменшення щільності забудови;  - Балансу збільшення/зменшення територій парків, скверів, зелених та рекреаційних зон; - Втрати та спотворення об’єктів культурної спадщини; - Балансу збільшення/зменшення особливо цінних територій культурного призначення, охоронних зон, історичних ареалів парків, скверів, зелених та рекреаційних зон; Згідно чинного законодавства України, замовником Генеральних планів розвитку міста є його обране керівництво – Київська міська рада. Вона та її виконавчі органи зобов’язані діяти в інтересах міста та містян, а саме: забезпечувати його сталий розвиток, раціональне зважене використання земельних ресурсів та балансу територій, з урахуванням перспективи та регулюваного зростання кількості населення аби забезпечувати відповідне середовище для його здорової життєдіяльності. Згідно з діючим законодавством України не допускати змін чинного Генерального плану м.Києва та нецільового використання: • стану та площі озеленених і рекреаційних територій, • об'єктів та територій природно-заповідного фонду, • стан збереженості прибережних захисних смуг, • особливо охоронюваних ландшафтів, • виробничих зон, • ущільнення житлових територій, яке перевищує нормативне, • руйнування території забудови, що історично склалася та її ущільнення, • кількісний та якісний стан об’єктів культурної спадщини. На жаль, усі ці хиби “стихійного характеру” в місті систематично відбувалися за сприянням та ініціативою діючої київської міської влади. Більше того, коли кількість таких системних порушень сягнула понад 5000 фактів, столична влада почала вимагати від генпроектувальника Генерального плану м.Києва Інституту “Київгенплан” ГУ Київпроект, легалізувати їх у формі змін до чинного Генерального плану. Після кількох категоричних відмов виконати протиправні корегування, Київською міською радою було прийнято рішення про розробку “нового” Генерального плану міста Києва (до 2025 року). Це було зроблено не тільки для легалізації вже скоєних порушень, а й для забезпечення “правового” грунту для наступних зловживань. Для цього було “перекручено” зміст Указу Президента від 25 лютого 2008 року №157/2008 "Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва". В його п. 2 відносно Генерального плану Києва зазначено: "вжити, в установленому порядку, невідкладних заходів щодо збереження, відтворення та охорони історико-культурного середовища у місті Києві. Зокрема, щодо перегляду Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року з метою визначення територій, що мають особливу історико-культурну цінність, історичних ареалів столиці та встановлення режиму використання цих територій ". Відсутні вказівки на створення додаткових умов: • "…для виконання містом Києвом функцій столиці, • забезпечення ефективної роботи і розвитку транспортної та інженерної інфраструктури, • побутового обслуговування, • вирішення інших нагальних проблем". Нічого не йдеться й про можливість створення "нового генерального плану Києва до 2025 року", тим більше, на основі сумнівних "містобудівних обгрунтувань". Всупереч діючого Указу Президента України щодо розроблення проекту внесення змін у відповідні розділи чинного Генерального плану міста Києва, було прийнято Рішення Київської міської ради від 18.09.2008 №262/262 про розробку "нового Генерального плану міста Києва та його приміської зони до 2025". Як показала практика наступних 12 років, це було здійснено виключно задля вчинення подальших “містобудівних зловживань у законі”. Згідно Закону України від 17.02.2011 №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності", чинний Генеральний план міста Києва та проект планування його приміської зони до 2020 набув статусу безстрокового з його можливим коригуваннями (відповідно до п.8 статті17 ІІІ розділу та п.3 розділу V (прикінцеві положення) не частіше одного разу в п'ять років. Законною була б розробка проєктів внесення обґрунтованих та позитивних змін до чинного Генерального плану м.Києва. Згідно п.2 статті 23 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та вимогами відповідних ДБН з відповідними коригуваннями на базі аналітичних звітів містобудівного моніторингу виконання Генерального плану, дія якого подовжується. "Концепція стратегічного розвитку міста Києва" (перша стадія діючого Генерального плану) та запропоновані нею рішення є проміжним робочим етапом й не може бути варіантом містобудівної документації, передбаченим діючою нормативною базою України. Тому, їх ухвала рішенням Київської міської ради від 16.09.2010 №35/4847, не має чинної сили. А презентовані матеріали можуть сприйматися лише, як: • попередній аналіз реалізації чинного Генерального плану міста Києва, • причин відхилення від його рішень, • оцінки їх законності, • їх наслідки для Києва та держави Україна, • більшість ДПТ було розроблено з грубими порушеннями чи ігноруванням планувальних рішень чинного Генплану Києва, усього корпусу правових норм законодавства і ДБН (з посиланням на неіснуючий Генплан-2025, де усі порушення будуть узаконені). Тому, одним з вирішальних факторів задля отримання дієвих результатів є важелі контролю за дотриманням містобудівної дисципліни та унеможливлення порушень настанов діючого Генерального плану. Корупційний вплив організацій забудовників, владних чиновників та депутатів всіх рівнів наразі обрав смертельно небезпечний напрямок “законо-нормотворчості” Мінрегіонбуду України в період  від 2008 -2020рр. Їхні нові вимоги катастрофічно знизили науково-методичний рівень всіх складових наступних розробок щодо планомірного розвитку столиці. Відсутність адресного підходу з урахуванням специфічних, виключно складних умов м.Києва, посилання на загальні, непідтверджені та анонімні планувальні тези та рекомендації нібито від "експертів мерії Лейпцига та Ради Європи або Світового банку" – є наочним цьому підтвердженням. В розділі "Сучасний стан та проблеми містобудівного розвитку" зазначено, що за період реалізації чинного Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони до 2020 року "місто Київ розвивалося із суттєвими відхиленнями від прогнозів…". Але нічого не згадується про відсутність чинних та обов’язкових 3–5-7-річних моніторингів та уточнюючих коригувань чинного Генерального плану міста Києва в процесі його реалізації з урахуванням зауважень та пропозицій експертів та громадськості в період 2010 -2015 років. Не викликає сумнівів й природа фатального некерованого збільшення чисельності населення, яка провокується необгрунтованою спрямованістю на “звільнення” будь-яких міських територій шляхом викупів та банкрутування  промислових підприємств, “ущільнення” забудови територій лікарень, навчальних та науково-дослідних закладів задля їх забудови примітивними заробітчанськими житловими утвореннями, що жодним чином не забезпечені відповідною інфраструктурою. Таким чином, погіршення умов життя та зменшення кількості робочих місць для киян, а також забудова міських територій здійснюється виключно для отримання прибутку забудовниками або їхніми кураторами та лобістами, які наближені до влади або мають владні повноваження. Тому наразі ми спостерігаємо некероване збільшення кількості населення Києва за рахунок приїзжих. І це відбувається на тлі зниження виробництва у межах окремих міських територій, а відповідно й скорочення робочих місць. Скорочення площ промислових зон з часом може викликати катастрофічні соціальні наслідки щодо питань зайнятості населення. Теза щодо ролі розвитку промисловості в суцільному економічному комплексі сучасних європейських міст не враховує загальні тенденції розвитку економічної діяльності та сучасний соціально-економічний стан України. За різними даними чисельність постійного населення Києва декларувалася : • у 2006 році – 4,1 млн (дані Інституту розвитку міста), • у 2009 році -  3,14 млн (дані Інституту демографії НАН України), • у 2019 році -  3,7 млн (“умовні” результати електронного перепису). Але при цьому, наразі, не виконується аналіз стану київського міського соціуму та рівня щоденних міграцій. Без цього розрахунки кількості населення Києва та моделювання структури його зайнятості в “новому генеральному плану” зводяться нанівець. Звідси й таке хибне трактування моделі використання виробничих і комунально-складських територій. Відсутність системного підходу до вирішення містобудівних проблем всіх рівнів, відсутність стратегічного підходу до питань розвитку міста з урахуванням його історичної та національної самобутності особливо гостро проглядається в: • формальному ставленні до реконструкції масивів 5-9-поверхової типової забудови кінця 1950-х – середини 1960-х років, як до “звільнення” території від морально та технічно застарілої середньо-щільної забудови задля будівництва високо-щільно розміщених багатоповерхових будинків високої місткості. Необхідність розселення мешканців існуючих будинків, “підтягнення” до показників нової забудови відповідної містобудівної та інженерно-транспортної інфраструктури, зелених насаджень, пропускної спроможності вулиць та внутрішньо-квартальних проїздів тощо, якимось чином опинилась також поза увагою забудовників. • легалізація порочної практики ущільнення кварталів історичної забудови випадковими будівлями, замість системного завершення периметрально-квартальної забудови, яку була штучно перервана в 1914-17рр. • боротьба за максимальні “квадратні метри” будь-якою ціною замість створення комфортного міського середовища відповідної нормативної щільності. Такі, значно перевищені масштаби житлового будівництва, не були забезпечені всіма видами інфраструктури. Теоретичні розрахунки генерального плану діаметрально "розійшлися" із дійсним станом через ручне управління" містом; • масові приватизація та перепродаж об'єктів рекреаційно-оздоровчого і спортивно-фізкультурного призначення у Києві та приміській зоні;  • в результаті постійного "недофінансування" було реалізовано не  більше 20% принципових рішень чинного Генерального плану м.Києва • зміни в чинний Генеральний план Києва у порядку, встановленому законом, не вносилися, такі протиправні дії повинні мати кримінальні наслідки. Але….. • за роки реалізації чинного Генерального плану було знищено близько 850 га парків, скверів, лісопарків і лугопарків, біля 490 га з них було повернено місту за рішенням судів, 1300 га чекають рішення щодо їхньої долі; • територіальний розвиток Києва за рахунок земель прилеглих районів області не був узгоджений суміжними громадами, Київською обласною та районними радами. А відтак, рішення чинного Генерального плану-2020 щодо цих територій є нелегітимними. • відсутнє розуміння містобудівних реалій “великого Києва”, що давно існує “де факто” в планувальній єдності міста з його приміською зоною. • менталітет діючих чиновників мотивований виключно умовами власного збагачення, “суспільні інтереси” для них – не більше, ніж слова. Таким чином, складний регіон “великого Києва” приречений на подальше збільшення та поглиблення комплексу проблем розвитку столиці. Території приміської зони, вже освоєно екстенсивною садибною забудовою, необхідні соціальна, транспортна й інженерна інфраструктури відсутні. • незаконна практика розроблення "містобудівної документації" подається як "регулюючі засади" для деталізації чинного Генерального плану Києва, більшість ДПТ було розроблено з грубими порушеннями чи ігноруванням планувальних рішень чинного Генплану Києва та діючих правових норм законодавства й ДБН • посилання на неіснуючий Генплан-2025, де планувалося легалізувати  всі порушення Генплану-2020, – незаконні за визначенням. Через нього просто намагаються легалізувати весь безлад у містобудівній практиці нинішніх міських чиновників, аби уникнути відповідальності, керуючись гаслом "втрати регулюючої здатності". Георгій Духовичний, архітектор, віце-президент київської організації Національного союзу архітекторівКиевVласть

Протиепідемічні заходи та закриття ринків призвели в столичному регіоні до овочевої кризи. Не маючи доступу до ринків, фермери тоннами викидали на смітник нереалізовану моркву, огірки, помідори та ранній врожай. Сьогодні господарства підраховують мільйонні збитки й жаліються на брак державної підтримки. Кажуть, галузь ледь виживає через відсутність компенсацій, пільгового кредитування та дорогі енергоносії.  На початку травня регіон здивувала новина: жителі Гостомеля знайшли масштабне звалище моркви. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Як писала KV, тоді фермер Костянтин Завгороднюк (ТОВ “Зелена Гільдія Групп”) розповів, що вивіз моркву на полігон, аби використати як органічні добрива. “Я знаю багато фермерів, які цьогоріч не справилися із ціною на моркву і вивозили її в кручу. Але ми знайшли для неї застосування, як майбутнє органічне добриво для наших полів”, – коментував ситуацію фермер. За словами депутата Київської обласної ради Євгена Чубука (фракція “Свобода”) овочі загалом непридатні як добриво, тож через резонанс та тиск з боку місцевої влади фермер, на його думку, був змушений розповідати, що вивіз моркву на звалище, аби та стала добривом. Хоча йдеться про неможливість реалізувати продукцію. “Загальної інформації втрат через нереалізовану овочеву продукцію в карантин по області чи районах немає. Її не збирали ні районні управління АПК, ані департамент КОДА. Не вживали й заходів, щоби допомогти фермерам реалізувати продукцію. Це не про перший мільйон тонн зерна, намолоченого під час жнив”, – говорить він. Як же розповів у коментарі KV сам фермер агрохолдингу “Зелена Гільдія Груп” Костянтин Завгороднюк, під час карантину всі підприємства постали перед проблемою реалізації продукції на внутрішньому ринку. Через це ціна на деякі види овочів була нижчою за собівартість. Також карантин вплинув на реалізацію ультраранньої продукції. Також проблеми зі збутом мали фермери, які зберегли торішню продукцію до цього періоду. “У зв’язку з пандемією, закрилися ринки і мережі ресторанів. Це вплинуло на відносини з торговельними мережами: представленість на ринку велика, а канал продажу залишився один. Це дало нагоду мережам знаходити вигідніших постачальників, озвучувати жорсткі закупівельні вимоги. Наш холдинг вирощує картоплю, моркву, цибулю та буряк в області вже понад 15 років, тож в обсягах продажів на цю мережу збитків не зазнали. А ось від продажів у сегменті HoReCa (ресторанний бізнес – від ред. KV) і ринку втратили орієнтовно 40 % прибутку. Банківські структури, лізингові компанії та фінустанови йшли назустріч і реструктуризували виплати. Місцеве ж самоврядування, у рамках законодавства, запропонувати поліпшень або допомогу нам не можуть. Це не в їхній юрисдикції. На державному рівні холдингам складно добитися підтримки, у рамках фермерського господарства ця система працює простіше. Ми робимо запити, ставимо питання компенсації через асоціації, але й донині такий проєкт щодо овочевого бізнесу не сформульований. Зернова ж галузь працює стабільно, тому що ця продукція йде на експорт”, – додав він. Броварські теплиці Перед проблемою реалізації та збуту постало й найбільше промислове тепличне господарство в області ПрАТ “Комбінат “Тепличний” (площа 42,7 га, селище Калинівка Броварського району). За словами голови правління Володимира Чернишенка, через карантин довелося йти на поступки покупцю, ціни впали втричі порівняно з аналогічним періодом минулого року.  “Ми вирощуємо огірки та помідори й перший масовий товар був уже в березні. Через закриття ринків продукцію не було куди збувати. Частину, навіть більш-менш якісну, довелося викинути. Утилізували близько 50 тонн. Рятували ситуацію лише цьогорічна низька ціна на газ, впроваджені енергозберігаючі технології та новітні зрошувальні системи. Компенсувати втрати овочівникам ніхто ж не планує. Та і взагалі галузь проблемна, а виживає самотужки, адже програми держпідтримки не передбачені. Свого часу розглядалося питання відшкодувань за нове будівництво, але 50% коштів від вартості, так ніхто й не одержав. Овочі ж у необмеженій кількості завозять із Туреччини, Ірану, Європи. Сьогодні нікому обстоювати українського виробника, який може гарантувати біопродукцію вищої якості та міжнародну сертифікацію виробництва”, – розповів Герой України Володимир Чернишенко. Експертна думка Промислові тепличні господарства на Київщині – явище нечасте. Вирощуванням ранньої овочевої продукції, здебільшого зелені, займаються на присадибних квіткових ділянках. Хоча керівники районів зізнаються, що для овочевого напрямку в селах є досить непогані умови та родючий ґрунт. Фермери ж займаються вирощуванням пізніх овочів у відкритому ґрунті. Це, до прикладу, Фастівський, Обухівський, Баришівський, Бородянський та Васильківський райони. Тож карантин ці господарства зачепити не встиг. Як зазначив президент – голова правління асоціації “Теплиці України” Євгеній Чернишенко, в 1992 році в Україні промислові овочеві теплиці займали 1200 га, сьогодні ж діючі зимові теплиці покривають площу в 180 га. Першочергові фактори, які вплинули на зменшення виробництва – брак підтримки держави. А також – дорогі енергоносії, відсутність пільг на електрику та високі кредитні ставки. "Проблема з реалізацію виникла з початком карантинних заходів. Додало негараздів і те, що в цей час зайшло дуже багато імпортованої продукції із Туреччини, Польщі та Нідерландів. Мережі тримали дуже високу ціну на неї й тому реалізація місцевого продукту майже не відбувалася. Більш-менш стабілізувалася ситуація лише через три тижні. Ціни ж впали на 30% і лише поступово вийшли на минулорічний рівень. Але, на жаль, втрати були значні. Так, комбінат "Тепличний", у порівнянні з реалізацією в травні 2019 року, втратив орієнтовно 50 млн гривень. Тож про розвиток і розбудову цьогоріч можна забути. Компенсації – не в цей час і не в нашій країні. Крім того, держава має значний дефіцит бюджету. Надати допомогу обіцяють малому фермерству та бізнесу. Одна зі значних проблем цієї галузі – відсутність дешевих кредитів, хоча би до 7% років на 5–7. Це б галузі надало відчутну допомогу", – запевнив він. У Згурівському районі ринки через карантин ще не відкривались. І, як зазначив голова Згурівської районної ради, ексголова "Асоціації фермерів" Згурівського району Степан Кузьмич, карантин припав на особливий пік продажів, створивши сільським овочівникам значні незручності. “Селянин живе за рахунок своєї присадибної ділянки, а через карантин багатьом довелося зменшити обіг продукції. Адже в основному збут овочів відбувався саме через ринки, які в районі досі не працюють. Плюс проблема ще в тому, що сільські ринки офіційно не зареєстровані. За час карантину держава мала би давно врегулювати всі ці питання. До райради приходять та жаліються на заборону реалізувати продукцію. Особливо це проблематично стало для тих, хто закуповував овочі ще восени. Думаю, більшості довелося викидати товар через закінчення терміну придатності або через невигідну ціну, яка не покривала збитків від зберігання. Державою передбачені механізми підтримки сільського господарства, але дрібний селянин ними не користується. Доки фермер пройде всі ці інстанції, то все господарство ляже під бюрократичну косу”, – зауважив він. На думку ж голови Фастівської районної ради Геннадія Сиваненка, вирощування ранньої овочевої продукції сьогодні є дуже актуальним, але для його розвитку в Україні не вистачає стимулу від держави. “Україна має всі передумови для вирощування ранніх овочів. І в нас є малі господарства, які хочуть цю мережу розвивати. Проте умови кредитування та інші цінові виплати, не завжди влаштовують дрібних фермерів. Адже власних обігових коштів, як правило, вони не мають. І тут якраз на цю проблему має звернути увагу держава та місцева влада, і надавати фінансову допомогу на розвиток  овочевої галузі і малого підприємництва”, – додав Сиваненко. У коментарі KV депутат облради, керуючий адвокатським бюро "Титикало та партнери" Роман Титикало зазначив, що в Україні відсутня норма, яка би передбачала компенсацію втрат товарного виробництва у зв’язку із коронавірусом чи подібними ситуаціями. “Все лягає на плечі підприємців, які мають передбачати подібні ситуації і списувати на підприємницькі ризики. Обласні рада та адміністрація можуть зреагувати на ситуативні звернення. Та для цього потрібна цільова програма, яку має розробити обласна адміністрація. Обласна рада є лише законодавчим органом. Адміністрація ж – це настільки негнучкий механізм, що навіть, якби вона захотіла втілити цю программу в життя, то поки відбудуться всі ці процеси, фермери не зможуть зібрати й документи з відповідними підтвердженнями й оцінкою втрат. Тому це питання має розглядатися на державному рівні”, – говорить він. Як зазначив на своїй сторінці в Facebook голова Нацради з економічного розвитку Олексій Дорошенко, у законодавстві сьогодні передбачена лише утилізація прострочених продуктів спецорганізаціями, за яку компанія має сплатити податок на прибуток. Як і для передачі подібної продукції зоозахисникам. Тож виробникам дешевше викинути продукцію на звалище. А цьогоріч фермери й зовсім не мали можливості для її реалізації через карантин. “Частину продуктів виробники переробляють, якщо це є безпечним і дозволено. Але на практиці більшу частину продуктів, яка залишилася після закінчення терміну придатності, не утилізують, а використовують повторно, або викидають на смітники. Цього року ми вперше бачили продукцію, яку викидали фермери через неможливість її реалізації, оскільки ринки були закриті”, – йдеться в дописі Дорошенка в соцмережі. Тому на онлайн нараді, яка відбулася 26 травня, Асоціація постачальників торговельних мереж запропонувала Мінрозвитку економіки внести зміни до законодавства. Внесення поправок до закону надало би можливість фермерам безкоштовно передавати продукти харчування, термін придатності яких закінчився, або продавати такі продукти на корм тваринникам. Читайте: Минэкономразвитию предлагают узаконить бесплатную передачу просроченных продуктов питания или продажу их на корма животноводам Нагадаємо, на Київщині садівництво та виноградарство опинилися на межі виживання. Додали проблем аграріям жорсткі погодні умови та карантин. Не зважаючи на те, що уряд виділяє на підтримку галузей 400 млн гривень, а профільний департамент КОДА активно рекламує програму держпідтримки, фермери й малі господарства не поспішають ставати в чергу за грошима. Садівники та виноградарі жаліються на бюрократизм і податкову колізію під час отримання коштів і в один голос кажуть: реформа взаємин між сільгоспвиробниками та державою потрібна Україні як повітря. Читайте: Садівництво та виноградарство Київщини потерпають від бюрократії, погоди та податкових колізій Фото: коллаж KVКиевVласть

Хто ж насправді в тіні землі, а в кого земля в тіні і хто економічний злочинець. Хто грабує селян і як наживаються орендарі. Хто важливіший: люди чи бізнес; власники землі чи орендарі. Продовжуємо шукати відповіді в серії законів про те, як “віджати” землю. Рада буде розглядати детінізацію сільгоспвиробництва, а саме – законопроєкт №3131 “Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо детінізації виробництва сільськогосподарської продукції”. Комітетом з питань аграрної та земельної політики 4 червня вручене відповідне подання про розгляд законопроекту. Законопроєкт шляхом доповнення Податкового кодексу підпунктом 170.14.3. передбачає збільшення податку на землю для власників сільськогосподарської землі в 16,66 рази – з 0,3% до 5% від нормативно-грошової оцінки землі. 5% – це поставлене податкове зобов’язання, яке власник землі повинен платити, незалежно від будь-яких обставин, відповідно до запропонованих законодавчих змін. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Законопроєктом №3131 запропоновано доповнити Податковий кодекс підпунктом 170.14.2., відповідно до якого поставлене податкове зобов’язання не визначається для власників земельних ділянок, які передали свою землю в користування (оренду чи емфітевзис) на підставі зареєстрованих відповідно до законодавства договорів. Тобто ті власники, які віддадуть землю в оренду, не будуть сплачувати податок на землю особисто. За них це буде робити орендар, тільки за ставкою в 5 разів меншою, бо орендарі є платниками єдиного податку 4 групи і максимум, що сплачують, єдиний податок у розмірі не більше 0,95% від нормативно-грошової оцінки землі, яку орендує – фактично податок на землю. Цим вимальовується яскрава преференція для зростання прибутковості діяльності орендарів-олігархів. І не тільки прибутковості – це заплановане податкове примушення власників землі повертатися до орендарів, а ніяка там не детінізація. Законопроєкт містить у назві слово “детінізація”, що певною мірою робить закон за назвою викривачем злочинної економічної діяльності і хоче перевести її в легальне поле з правовим і економічним впливом. Логічно, що злочинцями є українці-власники землі. А на “чисту воду” українців виводять їх же “слуги”. Але зовсім інша “картина” розкривається, коли починаєш вдивлятися в законопроект та його супровідні документи – справжніх цілей законопроекту, насправді, законотворці-слуги не приховують. Цілями і завданнями в пояснювальній записці до законопроекту визначено, що встановлення нового механізму оподаткування власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення “…стимулюватиме їх (власників землі, – авт.) до офіційного оформлення відносин оренди та праці, унеможливить приховування доходів від оренди та реалізації сільгосппродукції та ухилення їх від оподаткування, а також утворить рівні умови ведення бізнесу для всіх сільгосптоваровиробників”. Ми бачимо неприхований лобізм депутатів в інтересах орендарів – законом хочуть загнати вільних власників землі в оренду, а іншим орендарям відбити бажання звільнитися з оренди. Цим орендарі хочуть вбити двох зайців одразу: наростити земельний банк і в 5 разів менше, ніж одноосібники (власники землі, які не уклали ні з ким договір оренди), перераховувати податок на землю. Але чому б не вбити і третього зайця, тим більше, що він сам біжить в пащу орендарів? Бо у власників землі при такому законі вимушено зростатиме бажання продавати землю – вона для них стає невигідною. За розпланованими законами про так званий ринок землі землю купувати може тільки орендар – з економічних і правових причин. До цих причин належить повсюдна довгострокова оренда, яка робить в економічному напрямі нецікавою купівлю землі для будь-кого, крім орендаря, прийняті в першому читанні проєкти законодавчих змін (зокрема проєкт закону №2194), які забороняють продавати землю її власниками без згоди орендарів, та інші негативні для власників землі фактори. Проєкт закону №3131 – не про детінізацію. Це – осучаснений аналог “продрозверстки”, яка в 1932-1933 роках призвела до голодомору українців. Саме таке за змістом оподаткування селян діяло в голодоморні роки – поставлене податкове зобов’язання. Взагалі упущено важливий момент. Перед тим, як розглядати (приймати) такий закон про так звану детінізацію, необхідно було б прийняти закон про прогресивні земельні відносини в інтересах власників землі. І тоді, скоріше за все, закон про так звану детінізацію вже не був би потрібен. Закон про прогресивні земельні відносини: -  надає права і можливості власникам землі самостійно господарювати через участь у Товариствах власників землі; -  надає право розривати договори оренди для переходу до самостійного господарювання; -  надає право товариствам власників землі отримувати державну підтримку, в тому числі дешеві кредити за рахунок прямого державного кредитування; -  надати можливість отримувати дешеве споживче кредитування; -  визначають ціну землі у разі її продажу громаді чи державі. І такий проєкт закону “Про прогресивні земельні відносини” вже зареєстровано в раді, №3208 від 12 березня 2020 року. Другим моментом є те, що, насправді, орендарі (їх діяльність) не оподатковуються. Скарги орендарів на величезні суми сплати податків з 1 гектару орендованої землі змушують прочитати їм маленьку лекцію і розкрити великий секрет. Орендар є звичайнісіньким посередником (прокладкою, якщо комусь так більш зрозуміліше) у сплаті податків (податковим агентом) між державою і власником землі та працівниками. Держава зобов’язала Орендаря перераховувати податки за громадян, нас з вами: громадян-власників землі (податок на землю і єдиний податок для 4 групи платників); громадян-працівників (ПДФО, ЄСВ, військовий); громадян-покупців в магазинах як кінцевих споживачів (ПДВ). Єдиним податком, який би міг оподатковуватися орендар, є податок на прибуток, базою оподаткування якого є сформований прибуток на підприємстві. Але орендарі є “спрощенцями”, платниками єдиного податку (4 група) зі ставкою єдиного податку максимум 0,95% від нормативного-грошової оцінки землі. Але земля то чия? Громадянина – власника землі. І платить орендар за власника землі, знову ж таки, як податковий агент, а не об’єкт оподаткування – він просто обчислювач і перераховувач податків власників землі. Я не думаю, що тільки мені одному здається, що спочатку з “тіні” необхідно вивести орендаря, адже саме він не платить податки. Третім моментом є те, що податки платити потрібно і будь-яке виробництво повинно бути легальним. Але потрібно створити умови для легального виробництва і ці умови зовсім не полягають в тому, щоб власників землі обкласти “продподатком” у вигляді поставленого зобов’язання, а потім влаштувати “продрозверстку” по-новому, у вигляді “віджиму” землі – а далі тільки Бог знає, як буде погано. Четвертим моментом є те, що коли будуть створені умови для прибутковішого самостійного господарювання власників землі через участь у Товариствах власників землі, то можна тоді запроваджувати і детінізацію, визначивши законодавчо поставлене податкове зобов’язання. В цьому разі виникають абсолютно інші економіко-суспільні стимулюючі підстави і передумови для переходу до організованого самостійного господарювання через участь у Товариствах для отримання більшого прибутку. Є велика економічна різниця стимулювати отримувати більші прибутки і стимулювати отримувати менші втрати. Влада налаштована прийняти законопроєкт №3131 і не приховує своєї справжньої мети. Але за цим законом детінізація не відбудеться. Ті, хто самостійно обробляє землю, будуть і надалі намагатися обробляти її одноосібно самостійно. Просто будуть платити більше податку зі свого гектару й отримувати менше прибутку від землі, але будуть залишатися вільними. Одноосібники або взагалі не платять ніякого податку при отриманні доходу у вигляді зібраного врожаю чи при його продажу, або не є платниками ПДВ. Це є причиною, що врожай у одноосібників купують за ціною на 25-30% нижчою, ніж у орендарів. Це суттєва існуюча втрата для одноосібників. Одноосібнику економічно не вигідно переходити на загальну систему оподаткування. Причина проста – ведення бухгалтерського обліку на 2- 5 гектарах не тільки “з’їсть” прибутки, а і зажене в збитки. Зростання податку на землю до 1500-1900 гривень за 1 гектар все ж таки створить певні ризики і складнощі для власників землі – одноосібників і впливатиме на їх рішення відносно землі. Можна відверто говорити, що цей закон проти власників землі, але немає лиха без добра. Орендарі прогадали. Для одноосібників є вихід і з кращими результатами, ніж очікували самі одноосібники. Вислизнути з мертвецьких обійм оренди, а головне – отримувати більший прибутку від землі, ніж в орендних відносинах чи при одноосібному господарюванні, і бути добросовісним платником податків можна через об’єднання власників землі в Товариства власників землі. Товариство власників землі може бути платником єдиного податку 4 групи, що зумовить зникнення податкових переваг у орендарів. Відмінністю орендаря і Товариства є те, що товариство перераховуватиме свої податки, а орендар – чужі. Тому єдиним шляхом для одноосібників є об’єднуватися, мати спільну бухгалтерію і, як наслідок, зменшаться витрати на облік та інші матеріальні і організаційні витрати та зросте прибуток від землі, бо ціна на врожай в товаристві зросте – не буде 25-30% заниження ціни. Товариства власників землі, право розривати договори оренди і переходити до самостійного господарювання, пряме державне кредитування Товариств власників землі, дешеве споживче кредитування власників землі – це норми закону “Про прогресивні земельні відносини” в інтересах джерела влади, в інтересах українського народу, а не орендарів-тіньовиків і агроолігархів. А тепер ви самі зробіть висновок і про так звану детінізацію, і про так званий ринок землі, і про інші моменти в цьому напрямі. Читайте: Повернути землю собі. Національна ідея і Народна земельна реформа Роман Головін, розробник і втілювач Народної земельної реформиКиевVласть

Отримати право розривати договори оренди, отримати право на самостійне господарювання, не продовжити договір оренди і почати самостійно господарювати на землі одноосібно чи через участь у товариствах власників землі, отримувати в 2-4 рази більше прибутку від землі – це значить повернути землю собі. На сьогоднішній день один гектар чорнозему спроможний давати від 15 до 25 тис. гривень прибутку щороку. А скільки отримуєш ти у вигляді орендної плати за Богом дану тобі землю? Розумію, соромно сказати. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Після розпаювання колгоспів, замість організованої спільної роботи зі своєю землею і своїм майном, селянам нав’язали оренду. Селян цинічно надурили, пообіцявши великі доходи від оренди та роботу на селі з високою платнею за неї.  Держава мала б супроводжувати ефективність процесів після розпаювання колективного майна – підтримати, організувати і роз'яснити селянам, що краще бути власниками аграрного виробництва на свої землі, а не віддавати землю і майно в оренду. Держава повинна була і профінансувати за потреби спільно-колективні аграрні підприємства селян. Але цього не сталося. Держава кинула селян у вирій ринкових відносин, де вони програли оренді й жадібним фермерам, орендарям та олігархам. Зараз селяни без роботи і без землі. Фактично через оренду в селян вже забрали землю – селяни не мають відношення ні до її обробітку, ні до врожаю з неї. Земля належить селянам тільки на папері. Без землі селянин нічого не вирішує і тому не має роботи. Це необхідно змінювати. Час селянам повертати землю собі. Землю селянину потрібно обробляти самостійно. І кращого способу, як робити це в об’єднанні з таким ж самими селянами, не придумано, весь розвинутий світ об’єднується, щоб досягти кращих результатів. У багатьох країнах Європи саме за об’єднавчим принципом існує так зване фермерство. Фермери за кордоном – це ті ж самі селяни в Україні. Вони об’єднуються, обробляють землю, спільно володіють тваринництвом і переробкою. Тих, кого в Україна називають фермерами, – то такі ж орендарі, як і агрохолдинги, які хочуть тільки збагачуватися. Щороку купуючи нові машини і квартири, фермери-орендарі вимушені приховувати статки від селян, задобрюючи їх кашею на свято села чи паскою на Великдень. У той же час селянин не має змоги задовольнити нагальні побутові чи медичні потреби, вимушений продавати землю, і при цьому ніяк не вирішувати свої проблеми. Порівнювати ситуацію з земельними відносинами в Європі, мабуть, і недоречно – є приклади наших дідів, які спільно обробляли землю. І не тільки обробляли, але й захищали її. Кожне село фактично було  товариством власників землі, вільних власників – села формувалися тільки за суспільним об’єднавчим принципом навколо спільного обробітку землі. В українських селах була кооперація і 120, і 150 років тому, і навіть давніше, адже громада чи община утворювалась на принципах кооперації – об’єднавчому принципі спільного обробітку землі. За кооперативним рухом з Україною конкурувала тільки Німеччина. На жаль, “Столипінська реформа” зламала здійснення прогресивного напряму розвитку кооперації в Україні, при цьому певні європейські країни посилили цей розвиток, і він ще більше закріпився з механізацією обробітку землі. Відомий український економіст кінця XVIII сторіччя-початку XIX сторіччя Микола Туган-Баранівський (1865-1919 рр) у своїй роботі про кооперацію (об’єднання ) селян для спільного обробітку землі описував кооперацію на селі як “… таке господарське підприємство декількох добровільно об'єднавшихся осіб, яке має на меті не отримання найбільшого баришу на витрачений капітал, але збільшення, завдяки загальному веденню господарства, трудових доходів його членів або скорочення витрат останніх”. Тобто головною метою об’єднання власників є отримання ними більшого прибутку. Коли ж українському селянину надавали землю, то наобіцяли омріяну заможну земельну індивідуальність, яка реалізувалася, але тільки для орендарів-олігархів та псевдофермерів. Орендарі індивідуально й одноосібно обробляють “скооперовану” в “одних руках” землю. Власник землі перед орендарем став безправним. Таке їхнє поняття кооперації й захисту приватної власності. Чи влаштовує власників землі такий стан речей, чи влаштовує він українське суспільство? Безумовно, ні. Кожна спроба відібрати в українців землю закінчувалась боротьбою українського селянства за неї. Повстання в Україні в 21 сторіччі через землю, безумовно, неприпустиме. Та й ситуація не настільки критична. Просто необхідно зрозуміти, що селянин – уособлення українського народу як єдиного власника української землі. Більшість політиків вважають селян дурними, нездатними об’єднатися, нездатними зрозуміти, що в об’єднанні ефективність, висока продуктивність та  непорівняльні можливості організації аграрного виробництва. Ці горе-політики вважають селян бидлом, нездатним бути власниками аграрного підприємств і управляти ними. Ці політики-крадії хочуть, щоб земля була відібрана у селян за копійки, як у тих, які не мають права жити, окрім як рабами-заробітчанами. Такі політики є двох типів: одні за вільний ринок землі, інші – за оренду й “чорний” викуп землі під прикриттям мораторію на продаж землі. Але прийнятий закон про так званий ринок землі всіх політиків-лобістів від орендарів примирив. Під красивою назвою “земельної реформи” закладено продуманий “віджим” землі у її власників – те, чого хотіли орендарі вже давно. Українцям необхідно повертати землю собі, і найкращим механізмом повернення землі є об’єднання власників землі – кооперація зусиль і можливостей. Повернути землю собі – це значить: 1.  Стати учасником створеного Товариства власників землі, яке буде обробляти землю селян-учасників товариства. Фактично це самостійний обробіток землі її власником  через участь у Товаристві власників землі. На початку існування Товариства можна наймати підрядні організації для обробітку землі. 2. Почати отримувати в Товаристві власників землі в 2-4 рази більші доходи від землі, ніж ті, що отримує селянин від оренди. 3. Отримати зміни до законодавства, яке б передбачало право селянина-власника землі за його бажанням припинити достроково будь-який договір користування землею – чи то оренди, чи то емфітевзису. 4. Отримати державне фінансування Товариств власників землі як єдиних суспільно значимих аграрних виробництв. 5. Створювати й розвивати тваринницьку і переробну інфраструктуру на селі та бути її співвласником й отримувати ще більше доходів як справжні господарі. 6. Створювати власноруч нові робочі місця з гідною оплатою праці. 7. Вільно розпоряджатися землею. 8. Отримати  від держави дешеве споживче кредитування учасників Товариств власників для задоволення нагальних споживчих проблем, які накопичилися за десятки років знущальної оренди. Запропонована мною Народна земельна реформа – це та можливість, яка за ініціативою селян спроможна повернути землю селянину, повернути землю українському народу та створювати добробут для селян і містян України. На сьогоднішній день тільки кілька партій відстоювали не продажність української землі. Але це ще не значить, що ці партії захищають право українського народу, право селянина бути уособленням українського народу як власника української землі. Саме підтримка партією позицій, що тільки українець може бути власником землі, що тільки селяни-власники землі можуть бути власниками аграрного виробництва, дає змогу партії називатися захисником української землі та українського селянства, і тільки це є фактом, який підтверджує відстоювання партією інтересів українців, а не бізнесу чи будь-якого капіталу. Такі позиції є і моїми. Перед тим, як голосувати за партію чи кандидата, треба визначитися, чи їхня позиція збігається з озвученою мною і підтриманою вами. А все інше:  чи то мовчання і відмовчування, чи якесь “бекання” і “мекання” про фермерів і добрих орендарів – шлях до поглиблення кризи, втрати народовладдя, втрати національних українських інтересів і держави. Час діяти – ставати реальним власником землі, працювати на ній, отримувати справжні доходи, творити спільну країну для українців, а не олігархів та бізнесменів. Як самостійно господарювати, як перейти до самостійного господарювання і отримувати більші прибутки від землі ви можете дізнатися на сторінках нашого “ОБ’ЄДНАННЯ ВЛАСНИКІВ ЗЕМЛІ”. Щоб долучитися до об’єднання, тисніть на це посилання і долучайтеся: https://www.facebook.com/groups/144907373624154/ Самостійно господарювати неважко – ми допоможемо! Через діяльність нашого Об’єднання власників землі ми будемо реалізовувати права і можливості власників землі. Наше ОБ’ЄДНАННЯ: - за право розривати договори оренди; - за непереукладення договорів оренди; - за збільшення доходів від землі у її власників у 2-4 рази; - за самостійне господарювання на власній землі; - за вільне розпоряждення землею.  Читайте: Самостійне господарювання – головне право власників землі і єдиний напрям розвитку аграрної галузі в Україні Роман Головін, розробник і втілювач Народної земельної реформиКиевVласть