25 жовтня на Київщині пройдуть місцеві вибори. Жителі Обухова обиратимуть голову своєї громади. Їм доведеться обирати з 8 кандидатів, які вже почали запеклу боротьбу одне з одним. Традиційно для Київщини у владу йдуть чинні керманичі. В Обухові за місце голови, окрім інших, розпочали змагання чинний мер міста Левченко та голова райради Ільєнко. KV розповідає про кожного з кандидатів, що боротимуться за посаду голови Обухівської міської ОТГ. Як стало відомо KV, до складу Обухівської районної ТВК увійдуть Богуславська, Васильківська, Кагарлицька, Миронівська, Обухівська, Ржищівська, Українська. Орієнтовна кількість виборців – 21296 чоловік.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  За даними Центрвиборчкому, на посаду голови Обухівської міської ОТГ зареєструвалося 8 кандидатів. Князь-латифундист Від партії “Слуга народу” висуватиметься чинний голова Обухівської міської ради Олександр Миколайович Левченко, який народився 20 жовтня 1956 року у селі Красне Перше Обухівського району. Освіта вища: закінчив Київський політехнічний інститут, отримавши кваліфікацію інженера-електрика. Згідно офіційної біографії на сайті Обухівської міськради, з травня 1994 року зборами акціонерів обрався головою Правління ЗАТ “Обухівський вентиляційний завод”, а після його перетворення у товариство з обмеженою відповідальністю, в 2010 році був призначений його генеральним директором. У 2003 році нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня – за вагомий внесок у розвиток економіки країни та за досягнення значних успіхів у виробництві. У 2009 році Левченку присвоєно звання “Почесний громадянин міста Обухова”. У жовтні 2010 року обраний депутатом Київської обласної ради. З 2004 року обраний головою правління Обухівської організації роботодавців. 2012 року обраний мером міста Обухів від партії “Наш край” як безпартійний. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Згідно з декларацією за 2019 рік, дохід Олександра Левченко склав 1 млн 56 тис. гривень (637 тис 389 гривень – зарплата, 114 тис 607 гривень – пенсія, 20 тис 788 гривень – дохід від оренди і 42 тис 581 гривень – відсотки за вкладами). У мера Обухова на банківських рахунках 534 тис. 831 гривень, готівкою 14 тис. доларів США. Левченко задекларував шість земельних ділянок: дві своїх – в с. Красне Перше Обухівського району площею 26100 кв.м і 31400 кв. м. Ще дві, що належать дружині – в Обухові площею 1030 кв.м і 1000 кв. м. Дві – на правах користування, що належать Обухівській міській раді і призначені для будівництва індивідуальних гаражів площею 23,4 кв.м і 46 кв. м. У мера є будинок в Обухові площею 230,4 кв. м, що належить дружині. Два гаража в Обухові площею 48,6 кв. м. і 23,4 кв. м. Є у Левченка автомобіль Toyota Land Cruiser Prado (2011 р.в.), який він придбав за 560 тис. гривень. У 2016 році "Правий Сектор" погрожував розправою меру Обухова через те, що той розпорядився зняти білборд "Російська Церква – зброя окупанта. Україні – українську церкву". В 2018 році нових обертів набула справа про нібито незаконне будівництво в Обухові. Активісти, які ще з 2014 року борються із незаконною забудовою, припускали, що мерія, яку очолює Левченко, "кришує" забудовників. ЗМІ також писали, як мер Обухова Олександр Левченко будує "Площу Матері", “нібито символ корупції та власної пихи”. Писали і про те, що слідчі підозрюють мера Обухова у привласненні землі ветеранів АТО. У Київській області службовці Обухівської міськради підозрюються в незаконному відчуженні земельної ділянки, що належить до комунальної власності. Незаконна діяльність держслужбовців привела до збитку бюджету на суму понад 4 млн гривень. Читайте: Проєкт “Децентралізація”: Обухівська ОТГ спрямує на свій розвиток понад півмільярда гривень до 2030 року “Піщана королева” Від партії “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” висувається голова її міського осередку, депутат і голова Обухівської районної ради Лариса Олександрівна Ільєнко. Згідно офіційної біографії часів її кандидатства у народні депутати від “Батьківщини” (94 округ), вона народилася 21 травня 1965 року у Києві, проживає в Обухові, має профтехосвіту. В райраді працювала заступником голови постійної комісії з питань соціального захисту, охорони здоров'я, материнства і дитинства. Раніше перебувала у лавах партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність”, від фракції якої зайшла у депкорпус Обухівської районної ради. Лариса Ільєнко – засновник благодійної організації “Благодійний фонд Лариси Ільєнко “Київська Русь”, що знаходиться в Обухові, також є засновником ГО “Здоровий рух”. Окрім того, у період 2016-2019 роки була керівником приватного акціонерного товариства “АТЕК” (завод “Червоний екскаватор”) – воно фігурувало в кримінальній справі про незаконне заволодіння майном. На 1 травня 2019 року податковий борг “АТЕК” складав 29 млн гривень. У 2017 році на території колишнього заводу ЗАТ “АТЕК” здійснювалося виведення активів на підконтрольні Ільєнко підприємства, писали медіа. Подавала дві декларації про доходи – як голова райради та як гендиректор ПрАТ “АТЕК” за 2019 та 2018 рік відповідно. Її річний дохід у 2019 році склав 382 тис. 68 гривень – це зарплата директора “АТЕК” (337,9 тис.), зарплата голови райради (31 тис. 218) та дохід від підприємництва (12 тис. 950 гривень). Вона зберігає готівкою 1 млн доларів США, 350 тис. євро та 2,05 млн гривень. Взяла кредит у ПриватБанку на суму 300 тис. доларів США на купівлю квартири у Києві.  За рік змінила Audi Q7 2015 р.в. на більш нову Audi Q8, обидві записані на Дарину Штутман, одну з її дочок; ще одна автівка у її власності з 2007 року – Ford C-Max 2006 р.в. Наразі з нерухомості задекларувала квартиру у Києві площею 94 кв.м, де проживає із Дариною Штутман. Вартість цієї квартири на момент придбання та за останньою грошовою оцінкою зазначена лише у декларації за 2018 рік – 300 тис. та 100 тис. гривень відповідно. На сайті народного депутата Олександра Дубінського (94 округ, фракція “Слуга народу”) Dubinsky.pro йде мова про те, що Ільєнко могла бути причетною до замаху на життя командира Грузинського легіону Мамуки Макілашвілі та незаконного видобутку піску на території Київщини. Читайте: Обуховский райсовет продолжает трясти от громких скандалов  Самовисування З усього переліку лише один кандидат висувається самостійно – це безпартійний Павло Олександрович Мокроусов. Отримав вищу освіту у Київському Славістичному університеті. На сайті ЦВК вказано, що він народився 16 грудня 1974 року в Обухові, працює керівником відділу у ТОВ “ЗК “Приват”, є керівником молодіжної громадської організації "Наше місто" у Обухові.  Павло Мокроусов. Фото: сторінка Мокроусова у Facebook Донедавна був зареєстрований як ФОП, що надає послуги у якості агентства нерухомості. На президентських виборах 2019 року був спостерігачем від ГО “Команда ЗЕ”. Депутати Віктор Олександрович Малишев – народився 25 вересня 1983 року у селі Погонне, Білорусь. Висувається від партії “Європейська солідарність”, є її членом. Депутат Обухівської міської ради Київської області VI та VII скликань (фракція “Блок Петра Порошенка “Солідарність”), член комісії з питань регулювання земельних відносин, екології та охорони навколишнього природного середовища.  Гендиректор ТОВ “Геній”, що провадить стоматологічну та медичну практику, і зареєстроване 27 липня 2010 року за адресою Обухів, пров. Петровський, 17. Це також адреса засновника ТОВки – Малишевої Ольги Іллівни, імовірної родички, яка внесла 90 тис. 750 гривень до статутного фонду фірми. У засновниках є ще один депутат міськради – колега по фракції “БПП” Володимир Геращенко, який має 33% частки фірми.  У своїй декларації про доходи за 2019 рік Малишев вказує, що отримав 54 тис. гривень доходу з ТОВ “Геній”, та 2773 гривні відшкодувань. Зберігає 150 тис. гривень та 5 тис. доларів США готівкою. Має дві земельні ділянки на території Обухівського району у селі Плюти (2,5 тис. кв.м) та у Трипіллі (948 кв.м). “Маю успішний досвід роботи в міжнародних організаціях, органах державної влади на керівних посадах та пройшов підвищення кваліфікації в профільних навчальних закладах. З 2010 року – депутат Обухівської міської ради двох скликань, голова та секретар постійних комісій. Завжди захищав права та інтереси виборців. Зокрема, під час парламентських виборів 2012 року та Революції Гідності 2014 року”, – пише кандидат про себе на публічній сторінці у Facebook.  У своїй програмі обіцяє запустити комунальну програму утеплення багатоквартирних будинків, встановлення вуличного освітлення та відеоспостереження, розвиток парків та інше. Продуктивність депутата в ОМР. Дані системи “Голос” Від партії “Всеукраїнське об’єднання “Свобода” висувається партійний Валерій Іванович Воробець. Він народився 4 березня 1967 року у селі П'ятигори Тетіївського району на Київщині. Отримав вищу освіту у КНУ ім. Т. Шевченка за спеціальністю “зовнішньо-економічна діяльність”. Є головою Обухівської міської партійної організації ВО “Свобода”, та депутатом Обухівської міської ради. У своїй програмі першочерговими завданнями називає створення депутатської приймальні та організацію депутатської діяльності на засадах публічності та прозорості, зменшення витрат на утримання міськради, залучення громади до розбудови міста, тощо. “Всі ці пропозиції лунають не лише в переддень виборів, я їх вносив на сесії під час сьомої каденції міськради, і я їх буду вносити і в майбутній раді, бо вони є складовими частинами передвиборчої програми ВО "Свобода"”, – заявив кандидат.  Згідно цієї декларації, Валерій Воробець отримав за 2019 рік 588 тис. 45 гривень доходу від підприємництва. Зберігає дорогоцінних металів на суму 6 тис. гривень, 12 тис. 992 гривні та 7810 євро – на рахунку у банку, и 15 тис. доларів США тримає готівкою.  Разом із дружиною Оксаною тримає три автівки та два причепи:  Mitsubishi Lancer 2007 р.в. (Валерій Воробець, власність, вартість –121 тис. 729 гривень); Ford C-Max 2014 р.в. (Валерій Воробець, власність, вартість – 89 тис. 269 гривень); Opel Corsa 2013 р.в. (Оксана Воробець, власність, вартість – 71 тис. 826 гривень); причіп для легкової автівки спец. ПГМФ 8904-01 (Валерій Воробець, вартість – 7 тис. гривень); причіп ПГМФ 8302 (Оксана Воробець, вартість – 3 тис. гривень) Що ж до нерухомості, Валерій Воробець має 4 земельні ділянки в Обухові сукупною площею 0,61 га, житловий будинок площею 268,8 кв.м та квартиру площею 67,4 кв.м, також у Обухові. У його дружини в Обухові квартира площею 76,3 кв.м. у спільному користуванні (50%), ділянка на 10 соток (власність 100%), житловий будинок (237,9 кв.м, 100% у власності) та право користування кооперативним гаражем на 16 кв.м.  Продуктивність депутата в ОМР. Дані системи “Голос” Ще один депутат міськради – Богдан Іванович Яцун, який висувається від партії “Голос”. Він народився 22 травня 1976 року у Львові, обраний до Обухівської міської ради від фракції ВО “Свобода”, довгий час є громадським активістом та значився членом ради об’єднання “Майдан Обухівщини”. Був постійним помічником у низки народних депутатів: Лілія Григорович (“Наша Україна – народна самооборона”), 6 скликання ВР; Руслан Марцінків (ВО “Свобода”), 7 скликання ВР; Юрій Левченко (ВО “Свобода”), 8 скликання ВР; Ярослав Юрчишин (“Голос”), 9 скликання ВР Депутатська активність Богдана Яцуна. Дані системи “Голос” За даними YouControl, Богдан Яцун має статус ФОП і проваджує діяльність у сфері зв’язків з громадськістю. З травня по жовтень 2019 року керував громадською спілкою “Коаліція Реанімаційний пакет реформ”, нині є керівником адвокаційного відділу спілки.  У 2019 році задекларував 561 тис. 135 гривень доходу від підприємницької діяльності, 40 тис. гривень, що зберігає готівкою, та 10 тис. доларів США на банківських рахунках. З нерухомості має у Обухові квартиру 66,68 кв.м вартістю 434 тис. 67 гривень (2013 рік набуття), гараж 22,8 кв.м та ділянку 26 кв.м. під нього. Дружина декларує земельну ділянку у Нещеріві Обухівського району площею 1013 кв.м. Яцун вказав, що є членом ГО “Пласт-Національна скаутська організація України”.  У своїй програмі, зокрема, обіцяє запустити пілотну програму медичного страхування для людей з інвалідністю, учасників АТО, інших соціально вразливих груп; провести паспортизацію стану усіх доріг на території ОТГ, а також провести аудит комунальних підприємств, тощо. Меценат Від партії “За Майбутнє” кандидатом на посаду голови Обухівської ОТГ йде безпартійний Ігор Васильович Лавренюк, який народився 31 травня 1972 року у селі Бузівка на Черкащині, а вищу освіту здобув у Київському політехнічному університеті, де отримав диплом інженера. Проживає у Києві. На порталі ЦВК вказано, що він – консультант з питань комерційної діяльності у ТОВ “Рем Транс” – підприємстві, заснованим його родичкою Лавренюк Марією Кирилівною (проживають разом за одною адресою); але ще він меценат та голова правління ГО “Народна рада Обухова”, яку сам заснував у 2015 році. Вже понад 5 років Ігор Лавренюк опікується культурою в Обухові.  Своє рішення іти до політики пояснює необхідністю змін і каже, що “…з владою, яка зараз у нас в Обухові, місто довго не протягне. Цю владу треба терміново змінювати. А потім змінювати місто, щоб воно стало сучасним. Багато разів я мав переїхати до Києва, але я залишаюся тут, тому що люблю це місто. Тут мій дім. І для того, щоб змінити Обухів, є всі умови. Бюджету вистачає, але його витрачають зовсім на інші речі. […] Я взагалі ніколи раніше не був у жодній партії. Мені сподобалася сама концепція партії “ЗА Майбутнє”. Бачу, що це команда професіоналів, людей, які мають досвід роботи в політиці, у бізнесі”. Читайте: Партія “За Майбутнє” представила своє бачення розвитку Обухова Нєжельська Зоя Айдерівна – безпартійна кандидатка, що висувається від партії “Перемога Пальчевського”. На сайті ЦВК вказано, що вона народилася 15 грудня 1962 року у Магдебурзі, Німеччина (Німецька Демократична Республіка). Членкиня Всеукраїнської асоціації жінок-підприємців “Жіночий альянс”. За даними системи YouControl, вона із сім’єю заснувала та стала директором двох суміжних підприємств у Обухові – ТОВ “Термо” (архітектура) та ТОВ “Впроваджувально-виробниче підприємство “Термо” (інжиніринг), та заснувала ТОВ “Річард-ЛС” (діяльність автомобільного вантажного транспорту). ТОВ ПВП “Термо” перебуває на обліку через запис в ЄДР про відсутність юридичної особи за зареєстрованим місцезнаходженням, та є фігурантом кримінальної справи (№ 759/3426/19) про незаконну забудову, де фірма виконувала будівельні роботи у якості підрядника без дозвільних документів. Читайте: Виборча карта Київської області: округи та дільниці Фото: коллаж KVКиевVласть

Голова поліції Київської області Андрій Нєбитов вирішив поділитись своїми думками з приводу права населення на збройний самозихист. І зробив це, як роблять зазвичай поліціянти, з маніпуляціями, замовчуваннями та пересмикуванням. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Ситуація, на яку посилається пан Нєбитов, проста – чоловік після суперечки на дорозі влаштував стрілянину з травматичного пістолету та поранив випадкову людину. “Але цей хлопець (і він не єдиний) своїм прикладом відповів усім прихильникам легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення на їх головний аргумент: “З легальною, зареєстрованою зброєю злочини не вчиняють!!!”, – написав пан Нєбитов. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Щоправда, він забув написати, чи легально власник травматичної зброї її отримав, і чим є насправді те громадське формування, членом якого є підозрюваний. “Я знайомий з багатьма людьми – прихильниками легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення. Це розумом зрілі, виважені люди. Вони мають серйозну аргументацію на свою користь. Вони дуже люблять зброю і відносяться до неї вкрай відповідально. Але, на жаль, за цими людьми отримають доступ до бойових пістолетів та револьверів от такі “ковбої”, – продовжує голова поліції Київщини.  Я, в свою чергу, чув про чесних та сумлінних поліцейських. Вони не пиячать, не стріляють в місті по бляшанках та не вбивають дітей. Але через них доступ до бойових пістолетів та револьверів отримують такі “ковбої”, які підозрюються у вбивстві 5-річного Кирила Тлявова в Переяславі.  А ще доступ до зброї отримують такі поліціянти, які підозрюються у катуванні в Кагарлику, просто в поліцейському відділку, коли, нагадаю, за версією ДБР, працівник Нацполції стріляв над головою жертви. Андрій Нєбитов не зупиняється на цьому, та пише: “ніж надати доступ цивільному населенню до бойової короткоствольної зброї, пропоную прийняти рішення щодо доступу до травматичних пістолетів і револьверів усім громадянам (звісно, психічно здоровим і тим, які відповідають вимогам для власників мисливської зброї).” Дякую, дуже дякую! Але... Можливо, виходячи з вищенаведених мною прикладів, було б доречно надати доступ саме поліцейським виключно до травматичної зброї, а не до бойової? Зрештою, на вулицях і ми, законослухняні громадяни, і поліцейські, маємо справу з одними й тими самими злочинцями. Озброєними, ну то й що? Чому громадянин (програміст, продавець, журналіст тощо) має захищати своє життя з травматичною зброєю, а поліціянт – з бойовою? От тільки не треба про “служити та захищати”. Приклади служіння та захисту ми бачимо регулярно – як от на Дніпропетровщині, де поліціянтів спіймали на торгівлі наркотиками та інших злочинах. “Провести детальний аналіз володіння такою зброєю громадянами за 5 років. Детально розглянути випадки застосування, втрати та інші складові культури володіння зброєю. На підставі отриманих даних приймати рішення щодо подальшого доступу до бойової короткоствольної зброї громадянам”, – продовжує фантазувати очільник поліції столичного регіону. Вибачте за прямоту, пан Нєбитов, але ваш міністр Аваков стверджує, що МВС не веде навіть статистики нагороджених бойовою зброєю! Що ви зібрались аналізувати з таким системним підходом? І щодо системності. Ви же в курсі, що представники МВС заявили, що готові підтримати право громадян на збройний захист з використанням короткоствольної нарізної зброї? Доречі, пан Нєбитов каже, що має нагородну зброю. Щиро не розумію, навіщо вона йому, якщо поліція працює вправно, захищає всіх громадян та служить їм. Вже кого-кого, а свого шефа поліцейські точно прикриють. В минулому році підлеглі пана Нєбитова в середньому прибували на місце події менше ніж за 20 хвилин. Невже так складно почекати, поки приїдуть професіонали? До речі, щодо професіоналів. Хотів би нагадати, що саме колеги пана Нєбитова кілька років тому так гарно спланували операцію по затриманню крадіїв у Княжичах, що втратили 5 чоловік. Травматична зброя замість бойової могла б допомогти рятувати життя і громадян, і поліціянтів.  А нам, законослухняним громадянам, дайте можливість захищати себе та своїх близьких за допомогою зброї, а не телефону.  Читайте: Георгій Учайкін: “Треба спитати в людей, чи хочуть вони мати право на збройний самозахист або цілком розраховують на захист поліції” Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьКиевVласть

11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників. Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”. Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись  до Києва через Фастів і  Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147  і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи  КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).  Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ. Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши  понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.  Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися  в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора  Мриги . Київський укріпрайон Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.  Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".  Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону —  85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства. Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та  Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь. Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли. КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків. Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення,  які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова,  Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка,  Мриги і впиралася в р. Дніпро.  Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя  лінія – околицею міста.   Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів:  “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование. При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам. Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”... — Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.” Після першої невдалої спроби  взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація. 30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки. 1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців. Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його. Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд. Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів. На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон. Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення. На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).  Для боротьби з ДОТами 71-а  німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40  з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. 5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва. Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова. 5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села  Юрівку й  Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів.  Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї  стрілецької дивізії.  У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали  тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників  довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися. Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів". У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням. Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях. Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати. В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день. Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон. За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву. Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.  Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС”  у 2005 році "…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми  збиралися зустрітися з  друзями на стадіоні “Динамо”.  Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити  поранених солдатів із західних областей України.  Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців.  А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума  Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва. Мені видали військову форму,  санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати,  де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру.  З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але  не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС. Поруч з нами  оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і  частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ. У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами  повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися  на Лисій  горі.  Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги  все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись.  Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона.  Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти,  як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах... Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.   Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”.  Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили.  Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так  мене  й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи,  до палаючих хат.  Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в   Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...” Шляхами мужності, болю і слави Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій  Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини. Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка. Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка. Північна група  розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун.  Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від  вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун,  у непролазних нетрях  триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ". Південна  частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі,  поблизу хутора Мриги. Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги,  гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб).  КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.  Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші. П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон. Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва. Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил  і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище. ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів. ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний  ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома. Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР).  Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".  ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186,  бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка,  яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі. Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ  використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три;  бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася.  З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.  Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти  будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії. Споруда ДОТу  № 127  виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі.  Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою. Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик  - унікальний  чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений. Другий кулеметний ДОТ (№  179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування.  На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і  кілька пам'ятних знаків. У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами,  врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для  здійснення якихось сатанистських  обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте  пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим. Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб. З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.  На братській  могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.  Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем. На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни  ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала",  командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади". Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя.  Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки.  Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців. На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується.  Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми! Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик” Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД) Дот №131 біля с. Кременище Дот № 106 – опорний пункт “Мриги” ДОТ 127 Памятний знак біля ДОТу 179 Один із входів у ДОТ 179 ДОТ 210 Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть

Незважаючи на те, що протягом 2019 року криміногенна ситуація на Київщині дещо покращилася, досі залишається багато больових точок. До прикладу, активно росте кількість крадіжок. Збільшується число злочинів вчинених організованою групою осіб, фіксується ріст домашнього насильства. Натомість поліція страждає від недокомплекту – у деяких районах штати укомплектовані лише на чверть від потреби. Відчувається й нестача дільничних, яких сьогодні почали шукати для кожної ОТГ області. Про це KV стало відомо зі звіту начальника головного управління Національної поліції (ГУНП) у Київській області Андрія Нєбитова на засіданні чергової сесії Київської обласної ради 22 червня 2020 року.Подписывайтесь на новости “КиевVласть” Некомплект Згідно звіту, в структурі облполіції нині нараховується 128 відділень, штатна чисельність особового складу – 6235 осіб. Поліції до повного комплекту необхідно ще 1315 чоловік – відсоток некомплекту складає 21,1%. Для порівняння, у 2019 році ці цифри сягали 6318 осіб, 1163 чоловік некомплекту (18,4%).  Доля некомплекту особового складу поліції по районах: 27% – Ржищівський, 23,1% – Києво-Святошинський, 22% – Переяслав-Хмельницький, Васильківський – 21%, Ірпінський – 21,6%.  У звіті зазначається, що ГУНП за 2019 рік провело 158 конкурсів на заміщення 1476 посад, переважна більшість – на заміщення посад у підрозділах обслуговування та забезпечення. Всього на конкурсах відібрали 400 осіб, з них 389 направили на навчання. В цьому році за 5 місяців проведено 34 такі конкурси, а навчання, каже Нєбитов, через карантин фактично не проводилося. Читайте: Полиция Киевщины недоукомплектована на 12%: молодые сотрудники бегут с корабля Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Звернення громадян За 2019 рік громадяни здійснили 708 тис. 916 викликів поліції – це в середньому 12 викликів на годину, які приймає 7 операторів.  За 5 місяців 2020 року всього до поліції надійшло 265 539 викликів. З них 15,5% (109 794) – повідомлення без ознак кримінального правопорушення, 11,9% (84 675) – містять такі ознаки, 19,7% (139,5 тис.) – інформаційного або довідкового характеру.  Що стосується реєстрації заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, то у 2019 році порівняно з попереднім їх кількість зросла на 2,3% (з 374 910 до 383 410).  На 11,3% стало менше проваджень, які згодом вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань (39 102 у 2018 році – 34 667 у 2019). Ця тенденція до зменшення обсягів реєстрації проваджень, каже Нєбитов, характерна для усієї України. Розкриття Показники розкриття поліцією області кримінальних злочинів зростають. Наприклад, розкриття умисних вбивств у 2019 році сягнуло 98,7% – з 78 зареєстрованих у ЄРДР заяв розкрито 77 злочинів.  За 5 місяців 2020 року показник розкриття сягнув 96,3% (27 заяв, 26 розкрито). Нєбитов каже, що показник вищий, аніж за аналогічний період 2019 року, натомість показник загальної кількості зареєстрованих злочинів (91,4%, 35 заяв, 32 розкрито) – менший.  Проваджень по тяжким тілесним ушкодженням стало менше – зі 111 до 107 (розкрито 106 випадків). Поменшало й тяжких тілесних, що призвели до смерті – з 38 до 33, 32 особам вручено підозри, а показник розкриття таких справ сягнув 97%. Розбійних нападів у 2019 році трохи побільшало, ніж у 2018, проте відсоток розкриття таких справ, за даними звіту, вищий (93,1% проти 88%). До речі, поліціянти кажуть що за 5 місяців 2020 року вони розкрили 100% усіх розбоїв на Київщині – 39 справ. З січня по травень 2020 року побільшало крадіжок у порівнянні з аналогічним минулорічним періодом, але зріс показник розкриття – з 37,6% до 48,4%.  В цілому за 2019 рік скоєно 6645 крадіжок, розкрито – 3123 (47%). Вдалося скоротити кількість грабунків на 27,7% — зі 444 до 321, показник розкриття по таким злочинам зріс до 73,2%, а про підозру в минулому році оголошено 232 особам.  На 24,2% зменшилася кількість автокрадіжок – з 8765 до 6645, а показник розкриття збільшився з 43% до 47%. Позитивна динаміка є у зменшенні скоєних заволодінь транспортними засобами. “У 2016 році їх скоювали не менше, ніж у Києві і з майже 1000 злочинів розкрито було 168. Наразі ж відділ, який цим займається, був переформатований, підібрані нові кадри. Менше угонів стало саме завдяки реалізації цих заходів, у Києві у тому числі”, — зазначає Нєбитов. Питома вага розкриття автокрадіжок за 2019 рік складає 59%, у минулому році – 54%, в Україні – 38%. Зброя У 2019 році зафіксовано 214 фактів незаконного поводження зі зброєю та вибухівкою, у 2018 році – 229. Всього вилучено 12 936 одиниць зброї, серед цікавого – 1 кулемет, 9 гранатометів, 126 гранат. “Зброя поки що ще є на руках у наших громадян і допоки це залишатиметься національною проблемою. Але ми над цим працюємо і перекриваємо канали її надходження, у тому числі з боку територій проведення операцій АТО/ООС”, – підкреслює начальник обласної поліції. Торгівля людьми Різкий ріст проваджень по фактам торгівлі людьми спостерігається з 2017 року – з 7 випадків у 2016 до 17, із яких розкрито 11. У 2019 році ж відкрито 26 проваджень, розкрито 22. За 5 місяців 2020 року – 8 проваджень і розкрите 1.  ДТП: негативні показники Що стосується ДТП, що призвели до смерті, їх стає все більше і динаміка зростання відслідковується з 2017 року. Наприклад, у 2018 році їх було 150 (розкрито 45 проваджень, 30%), у 2019 році – 179 (розкрито 73, 40,8%).  “Ви знаєте, що основні траси – М-01, М-03, М-05 – обслуговує Департамент патрульної поліції області. Є, на жаль, зріст кількості ДТП, особливо зі смертю потерпілих, але облаштування камерами контролю за швидкістю дає позитивний результат. Ми відчули, що люди перестають потроху зухвало себе поводити на автошляхах і порушувати ПДР значно менше”, – додає Нєбитов. Читайте: Камеры без видео: полиция подозревает чиновников КОГА в фаворитизме к предприятию-наладчику системы видеонаблюдения на Киевщине  Щодо самих камер, з облбюджету профінансовано встановлення 180 штук, з них 120 – оглядового призначення, 60 – із можливістю розпізнавання номерних знаків автівок. Встановлено 175 (112 та 63 штук відповідно). Наркозлочини 1646 злочинів, пов’язаних з наркотичними речовинами, скоєно у 2018 році – але у 2019 році їх задокументовано 1412. Одних лише конопель вилучено 130,7 кг. Що стосується каналів збуту, ліквідовано 14 телеграм-каналів і 1 міжнародний канал постачання наркотиків в Україну.  Самих випадків збуту значно поменшало – зі 172 до 160 (2018–2019 рр), розкрито відповідно 119 і 120. На 1 наркопритон у минулому році поменшало, а от нарколабораторій задокументовано 15 проти 9 у 2018 році. Організована злочинність та корупція Зросла кількість злочинів, що вчинено організованими угрупованнями – 203, більше ніж у 2018 році (181 випадок), із них 134 – тяжкі та особливо тяжкі.  Обвинувачувальних актів до суду поліція також направила більше, ніж у минулому році: 26, з них 14 – лише за перші 5 місяців (2018 – 16 актів).  “По цій діяльності є ряд напрацювань, в цьому році затримано вже 5 організованих злочинних угруповань, і направлено звинувачувальні акти до суду. Взагалі направлено 26 актів відносно діяльності ОЗУ. Відкрито 203 кримінальних провадження, в основному це тяжкі та особливо тяжкі злочини, за різними напрямками. Зокрема, це напади, заволодіння елітними авто, наркозлочини, крадіжки з елітних будинків, тощо”, – зазначає Нєбитов.  Протягом 2019 року до суду направлено 122 обвинувачувальні акти за злочинами, пов’язаними з корупцією, з них 22 – за такі злочини у земельних сферах.  Превенція та реагування “Час, за який наряд призначався та прибував на місце виклику, нас не влаштовував. Ми переглянули та збільшили кількість нарядів, змінили дислокацію та провели Білоцерківський проєкт управління нарядами. Нам це дало змогу в 4 кв. 2019 року суттєво зменшити час прибуття наряду і виконання завдання”, – підкреслив начальник облГУНП Андрій Нєбитов.  Згідно до звіту, у 2020 році поліції вдалося скоротити середній час призначення диспетчером 102 наряду та час прибуття наряду на місце події – у першому випадку з 10 до 3 хвилин, у другому з 19 до 15 хвилин. У 2020 році суттєво зросли кількість задокументованих адмінправопорушень та виконаних службових завдань – з 1610 до 6359 та з 2290 до 6603 відповідно. У звіті вказується, що станом на сьогодні на Київщині щозмінно перебувають 74 групи реагування патрульної поліції, 34 слідчо-оперативних групи та 34 наряди поліції охорони, та 25 нарядів патрульної поліції. Всі вони оснащені планшетами та відображення на електронній мапі, додає Нєбитов. Керування нарядами здійснюється з Центру управління Нацполіції.  Сімейне насилля Ситуація тут, каже Нєбитов, не покращується. Для цього подано відповідний проєкт, який впроваджується на території Білої Церкви. Для реагування на повідомлення про випадки сімейного насилля залучаються працівники ювенальної превенції, дільничні та інші, які пройшли відповідне навчання і можуть надавати комплекс поліцейських та інших послуг по захисту жертви, дітей та інше. Нєбитов зазначає, що на сьогодні проєкт себе виправдовує і буде реалізовуватися на території усієї області. “Поліцейський офіцер громади” У поліції області вводять проєкт “Поліцейський офіцер громади”, суть якого – у призначенні для кожної ОТГ свого “дільничного”, який займається виключно справами своєї громади, у якій і проживає. Пілотний проєкт було реалізовано у Дніпропетровській області.  З 24 громад області 7 готові співпрацювати у рамках проєкту: Баришівська, Узинська, Медвинська, Пісківська, Зазимська, Миронівська та Студениківська. Нєбитов додає, що вже введено 15 посад та подано 50 анкет. Наразі пройшло відбір 9 кандидатів, їх навчання почнеться 6 липня 2020 року, запуск проєкту заплановано на вересень 2020 року. Ювенальна превенція Завдяки вжитим превентивним заходам протягом 2019 року вдалося скоротити кількість злочинів, вчинених неповнолітніми або відносно дітей – зокрема, зі 177 до 105 (на 41,3%) та зі 157 до 118 відповідно. Вдалося розшукати 907 дітей, відносно яких подавалися об’яви про розшук. На обліку перебуває 79 неповнолітніх правопорушників. “Робота ювенальної превенції також буде піддаватися реформуванню, зокрема, їх перестануть залучати до виконання невластивих їм завдань, що не стосуються роботи з дітьми”, – заявив Нєбитов. Нагадаємо, як раніше розповідала KV, до прийняття програми "Безпечна Київщина" в 2017-му, яка фінансує відеоспостереження, її текст "гуляв" по адміністрації більше року. Пліткарі з адміністрації пов'язують впровадження цієї програми з діяльністю в Київській ОДА колишнього першого заступника губернатора, нинішнього голови Волинської облдержадміністрації Олександра Савченко. Нібито відставний генерал міліції якимось чином лобіював затвердження програми. Читайте: На дружинников и полицейские дроны Киевщина истратит 30 миллионов гривен Фото: коллаж KVКиевVласть

Листопад… І дійсно, листя падає й падає. Я дивлюся у вікно своєї кімнати. Якась несамовита жовто-багряна заметіль зривається з верхівки старого клена,  що росте під моїм вікном. Я бачу, що з кожним поривом вітру листочків стає дедалі менше. Мені здається, що вони до останнього щосили тримаються за гілочку, яка пов’язувала їх з життям, сонцем, дружнім зеленим буянням.  На кроні залишається останній листочок. Він тріпоче, відчайдушно хапається за гілочку життя, ніби шукаючи порятунку, тулиться до неї, обіймаючи своїм багрянцем. І я ловлю себе на думці, що він, такий маленький і беззахисний, бореться за життя. Всупереч усьому. Донедавна зміст фрази “жити – значить боротися" мною якось не зовсім усвідомлювався. До листопада 2014 року… Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Був звичайний день. Я повернулася зі школи. Вдома стояла якась незвично гнітюча тиша. На кухні, за горнятком кави, сиділи мої батьки з невеселими, на чомусь зосередженими обличчями. Десь на рівні підсвідомості я відчувала: “Трапилося щось лихе, і тато з мамою це від мене приховують”. На моє наполегливе запитання: “Що сталося?”, мама відповіла, що тато через три дні поїде до Києва у відрядження. Але голос її чомусь зривався і тремтів. Мама відвертала від мене погляд, але я помітила, що в неї заплакані очі. Я зрозуміла, ні, скоріше, відчула, що не про відрядження до Києва йдеться. З новин по телебаченню й радіо я знала, що діється в країні, що триває чергова хвиля мобілізації, і що мій тато, військовий зв’язківець, може  бути призваний до війська. Але я не знала, що в зону АТО він іде добровольцем. Через три дні ми всією родиною проводжали тата на війну. Всі старалися приховувати  біль і сльози розлуки, жартували, посміхалися. Прощаючись, тато сказав, що їде боронити нас, свою родину, нашу Україну. І, пригорнувши до себе мене й двох моїх молодших братиків, промовив, що він дуже сподівається, що ми йому допоможемо. Наймолодший, Богдан, наївно запитав: “А як ми можемо тобі допомогти, тату? Ми ж іще маленькі, й нас не візьмуть в армію”. - Але ж боронити Україну, синку, можна без танків і кулеметів. Слухайся маму, виховательку, гарно поводься, будь чемним, поважай старших – ось твоя зброя, – відповів батько. Я стояла, слухала, і в свої чотирнадцять років розуміла, що зараз, як ніколи, життя робить мене і моїх братиків борцями за Україну тут, де ми залишаємося: в рідній домівці, в садочку, в школі, в училищі, куди я збиралася вступати, в колі друзів. І ще я розуміла, що боротьба ця не повинна бути показною, у вигляді промовляння гарних слів про патріотизм, про любов до України, і не зводитися до  носіння вишиванки як данини моді. Раніше я ніколи не замислювалася над тим, чи вважаю я себе патріоткою. Просто цікавилась історією своєї країни, рідного міста Вінниці, любила читати твори українських класиків, слухати українські пісні, як народні так і естрадні, намагалася розмовляти чистою українською мовою, без суржику. Любила стежину попід ставком, яка вела до оселі моєї бабусі, щедрої на духмяні пироги, вареники з вишнями, запашний козацький куліш та інші частування. Все це я любила і люблю, усвідомлюючи, що це була моя маленька, непоказна боротьба за Україну. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Коли ж тато опинився на передовій, у самому її пеклі – під Донецьким аеропортом – і став одним із тих, кого за мужність і незламність охрестили “кіборгами”, я з гордістю усвідомила себе його частинкою.  І не лише як донька кіборга з позивним “Добрий”, але й як проста українка, громадянка, чия держава – в небезпеці. Я жадібно ловила кожну вісточку з передової у випусках новин, не пропускала жодного випуску проєкту “Воєнний щоденник”, затамувавши подих, стежила за героїчною обороною Донецького аеропорту, який став символом нашої нескореності. І не лише тому, що там був мій тато. Там були його бойові побратими, люди незламної сили волі й духу. Мою душу переповнювали неймовірні почуття! Страх за тата переплітався з почуттям гордості за нього та за його побратимів. Відтоді кожен прожитий день став для мене боротьбою -  боротьбою за Україну. Чудом уціливши, повернувся з АТО мій тато. Я вступила  до професійного училища, бо хочу спочатку здобути робітничу професію. Мене не приваблюють перспективи поневірянь в якості заробітчанки в чужих країнах. Хочу знайти своє місце в житті саме в Україні. Старанно вчуся, займаю активну життєву позицію, свідомо йдучи до своєї мети. Кожного ранку, коли перед початком занять в училищі лунає Гімн України, відчуваю неймовірне емоційно-патріотичне піднесення, яке надихає на щоденну непоказну але свідому боротьбу за Україну: опанувати нові знання, бути вимогливою до себе, бути ввічливою й доброзичливою по відношенню до інших, а головне – не бути байдужою до всього, що відбувається в училищі, в місті, в країні. Я  разом з іншими активними студентами беру участь у волонтерських акціях “Зігрій солдата”, “Допоможи врятувати життя”, “Еліксир перемоги”. Прекрасно усвідомлюю, що я – лише часточка великої української нації, яка бореться за становлення своєї держави, її європейського вибору. Тому борюся за право жити в Україні. Я люблю Україну, вболіваю за Україну, молюся за Україну. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Фото: Сергей Лойко КиевVласть

Кожного тижня Нацполіція звітує громадянам по вилучення сотен та тисяч одиниць зброї та боєприпасів. Статистика виглядає страшною. Може скластись враження, що у нас, якби не поліція, вже було б “як у Сомалі” – діти бігали б з автоматами Калашникова, а гранатомет “стояв би в кожній хаті”. Але насправді все не так – поліція просто грається з цифрами. Рецепт із залякування населення та демонстрації роботи поліції в кращому світлі досить простий: треба просто звести в один рядок статистики різні речі – зброю та боєприпаси.  Тому давайте подивимось дещо далі заголовків від прес-служби поліції. Візьмемо для прикладу статистику від поліції Київської області за 2019 рік. Але аналогічна ситуація як у Києві, так і в Україні в цілому. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Правоохоронцями в 2019 році було "вилучено з незаконного обігу зброї, боєприпасів, набоїв, вибухових речовин” 12 936 одиниць. Страшно звучить, чи не так? Але не поспішайте ховатись у льох.  З них 11 875 – це набої. Майже 92%. Залишається трохи більше тисячі. Все одно багато? Давайте розбиратись далі. За рік на Київщині вилучили: автоматичної зброї – 8 одиниць; кулемет – 1 одиниця;  пістолетів та револьверів – 141 одиниця; обрізів – 4 одиниці; карабінів – 34 одиниці; травматичної зброї – 68 одиниць; гранат -  126; гранатометів – 9; саморобної зброї – 9; вибухових пристроїв – 16 одиниць. Все це, нагадаю, на 1,8 млн населення Київщини. Чи багато це, чи є такі цифри свідченням ефективної роботи поліціянтів – вирішуйте самі. Але не забувайте, що у найгучнішій справі з участю співробітників поліції Київщини, вбивством 5-річного Кирила Тлявова, зброя досі не знайдена. Ось це і треба було б розглядати як маркер ефективності роботи силовиків, хоча справу веде не поліція, а ДБР.  Постає друге питання – чи вірити цифрам від нацполіції? Пам'ятаєте, як слідчих спіймали на підкиданні набоїв бізнесмену? Тоді невинного громадянина врятувала відеокамера, яку не помітили так звані правоохоронці. І це не поодинокий випадок, коли працівників поліції підозрюють у підкиданні зброї. А ще можна пригадати чисельні випадки, коли працівників поліції ловили на продажі чи зберіганні зброї. Один такий випадок у Києві закінчився підірваною машиною СБУ та  втечею поліцейського. Читайте: ЧП на “Лесной” в Киеве: Полицейский бросил гранаты в СБУшников Скільки з вилучених набоїв справді зберігались у зловмисників – невідомо. На відміну від зброї, відслідкувати патрон неможливо. А от підкинути його дуже просто. І важко бути впевненим, що поліцейські не вдаються до цього, щоб "закріпити" того, кого вони вважають за потрібне.  І останнє. Стаття 263 Кримінального кодексу є щонайменше спірною, бо карає за “незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами” в той час, коли не існує закону про зброю, і суд вже приймав через це рішення на користь обвинуваченого. Хоча МВС і вважає, що прикрило собі тили за допомогою Верховного суда, котрий вирішив, що поняття “закон” має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, давайте просто уявимо собі, що всі ті, кого засудили за цією статтею, звернуться до ЄСПЛ. А там вони мають всі шанси виграти справу проти держави Україна. І держава, тобто ми з вами, буде сплачувати їм немалі гроші – по кілька тисяч євро кожному. Читайте: Георгій Учайкін: “Треба спитати в людей, чи хочуть вони мати право на збройний самозахист або цілком розраховують на захист поліції” Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьКиевVласть

На Київщині продовжуються протести проти потенційно шкідливих підприємств. Слідом за володарчанами, що бояться загроз з боку титанового кар’єру, повстала громада Бородянського району. Цього разу протестують проти будівництва бетонного заводу, який має вирости, на думку місцевих, у небезпечній близькості до газогону. Доки місцева влада вібувається заспокійливими мантрами, активісти пророкують на Бородянщині вибух газу, від якого “злетить у повітря” мало не півобласті.  Хто бунтує Як стало відомо KV, 24 і 27 грудня 2019 року у селищі Бородянка на перехресті траси Київ-Ковель відбулись акції протесту. Основною причиною обурення громади стала бездіяльність місцевої влади у вирішенні питань, які загрожують навколишньому середовищу району.  Зокрема, активісти обурені, що у селищі працюють підприємства, діяльність яких вони називають незаконною і шкідливою, а місцева влада на це не реагує.  Також місцеві активісти незадоволенні рішеннями, які депутати розглядали на останній сесії Бородянської селищної ради 20 грудня. Одним з них є надання в оренду земельної ділянки під будівництво бетонного заводу. На акцію протесту місцеві принесли плакати з написами “Геть Сахарука О.В. з посади голови Бородянської ОТГ за узурпацію влади”, “Ні шкідливим виробництвам в житловій забудові! Припиніть екоцид громади!”, тощо. Загалом мітингуючі поставили 10 вимог місцевій владі: провести перевірку повноважними установами екологічно небезпечних, на їхню думку, виробництв – ТОВ “Алюпол”, “Тайкун”, “Артіль”, “Артельпласт”, нафтобаз корпорації “Надєжда”; припинити протиправні дії ТОВ “Планета РС Київ” щодо планів розміщення бетонного заводу в житловій забудові; повернути у власність громади земельну ділянку, передану депутату Бородянської ОТГ Романові Дяченку, на якій розташований центральний ринок; створити окреме комунальне підприємство з власним банківським рахунком, на який підприємці ринку будуть перераховувати кошти за оренду та обслуговування ринку.  Також вони вимагають провести комплексну перевірку рішень Бородянської ОТГ, які були прийняті під головуванням Олександра Сахарука, щодо бюджетних та земельних питань; припинити незаконні дії Уманця Ю.М. щодо будівництва в селі Качали ФГ “Велос Фудс” з розведення свійської птиці; вирішити питання щодо закриття та реконструкції полігону твердих побутових відходів, на який більше 20 років вивозило побутове сміття ТОВ “Утілсервіс” у селі Нове Залісся.  Ще серед вимог забезпечення проведення приватизації земельних ділянок-городів, що розташовані в районі Бородянського аграрного ліцею, якими мешканці селища користуються більше 30 років; сприяти припиненню незаконної діяльності звіроферми в Бородянці на вул. Центральна, 193, що забруднює повітря житлової забудови по вул. Миру та прилеглу територію дитячого садка “Колосок”; припинити незаконне будівництво або наміри будівництва АЗК в житловій забудові по вул. Вокзальна, 4Д.  Причини  Як розповів KV голова громадської організації “Майбутнє Бородянщини” Роман Шнуренко, проблем накопичилося немало.  “Останньою краплею для місцевих жителів стали наміри місцевої влади видати дозвіл на оренду ділянки для будівництва бетонного заводу. Як стало відомо зі слів депутатів Бородянської селищної ради, будівельна компанія ТОВ “Планета РС Київ”, що зареєстрована в Херсоні та займається виготовленням бетонних конструкцій, рідкого бетону “на розлив” для так званих автоміксерів 3 грудня викупило у ПП “Індастріалбуд” майно для розміщення у межах селища бетонного заводу. Поруч зі земельною ділянкою розташована газорозподільна станція високого тиску “Бородянка” та магістральний газопровід високого тиску. У цих об'єктів існують охоронні зони, відповідно в ГРС -150 м навколо огорожі та у МГП – 100 м вліво і вправо від місця залягання газогону. “Планета РС Київ” самовільно перенесли в бік ГРС та МГП частину бетонної огорожі, що в свою чергу призвело до зменшення охоронної зони з 150 м до 66 м. А той газогін проходить від Бородянки до Іванківського району. Це настільки небезпечно, що на повітря може злетіти половина Київської області”, – відмітив він.  За його словами, не отримавши підтримки місцевої влади, громада планує звертатись до Офісу Президента.  “Окрім цього, багато підприємств на території Бородянки не платять оренду, надходження до бюджету, ПДФО та інші податки, оскільки зареєстровані не у селищі. Ми страждаємо від їхньої діяльності, вони псують екологію. 18 грудня ГО “Майбутнє Бородянщини” було подано заяву до Бородянського ВП Ірпінського ВП ГУ НП в Київській області щодо розміщення АЗК в житловій забудові по вул. Вокзальна тощо. Місцева влада вважає, що ми, активісти, які заявили про вимоги – це не громада. Громада – це 17 тис. населення, а ми – ніхто. Тому наразі ми звернулись до нашого народного депутата Ольги Василевської-Смаглюк, просимо допомоги юристів і будемо йти до адміністрації Президента, аби Володимир Зеленський допоміг вирішити озвучені проблеми”, – додав він.  Владний погляд Голова Бородянської ОТГ Олександр Сахарук відмовився надавати коментар журналісту KV.  26 грудня він прокоментував ситуацію на своїй сторінці у Facebook: “Напередодні нового року в Бородянці активізувались псевдо-активісти. На мою думку, це люди, які зацікавлені в розхитуванні ситуації і в громаді, і в усій Україні. Їхня зброя – перекручування фактів, перебільшення та відверта неправда. Псевдо-активістів не цікавить наповнення бюджету, нові робочі місця, добробут ваших родин – вони діють під гаслом “чим гірше – тим краще!”. Так, у молодій Бородянській ОТГ є над чим працювати, є ряд застарілих, давніх проблем, на вирішення яких потрібен і час, і ресурси. Бути критиканом та крикуном нескладно, в той час як працювати на розвиток і перспективу – це кропітка щоденна праця. Запевняю, що всі питання нашими депутатами, виконкомом та структурними підрозділами вирішуються виключно в площині законодавства України. Тож “п’ята колона”, яка керується власними інтересами, прагнучи дестабілізації, деструктиву і занепаду Бородянської громади, не зупинить наш рух уперед. І завтра буде новий день”, – написав він.  Тимчасово виконуючий обов'язки голови Бородянської районної держадміністрації Віктор Барчан надав KV короткий коментар.  “Це я запросив активістів на мирну акцію, аби почути їхні вимоги. Вони прийшли і надали вимоги у письмовому вигляді. Зокрема ці вимоги стосуються роботи ОТГ, але ми також паралельно займаємось цими проблемами. Людей потрібно чути. Вибачте, але я б не хотів коментувати цю ситуацію”, – говорить він.  В коментарі KV народний депутат по 96 округу Ольга Василевська-Смаглюк відмітила, що їй відомі проблеми Бородянщини, за деякими фактами відбуваються розслідування. “Ми звертаємо увагу правоохоронних органів на те, що відбувається у Бородянці. Вже відкрито кілька кримінальних справ за моїми депутатськими зверненнями. Вони стосуються центрального ринку, частину якого передали в оренду за копійки. Щодо підприємств, які впливають на екологію. Найбільше жителі Бородянщини скаржаться на алюмінієвий завод, бетонний завод, який збираються будувати інвестори із Херсонщини. Я звертаюсь до губернатора Київської області Олексія Чернишова з приводу цього, з питань підприємств співпрацюємо із головою департаменту екології КОДА Вікторією Кірєєвою. Нам вдалось “вигнати” з Бородянки підприємця, який розводив курей біля дитячого садка. Приїздила мобільна лабораторія, але вони робили тільки заміри повітря. Мені відомо, що 9 січня голова ОТГ Олександр Сахарук подав до суду на місцевого активіста Романа Шнуренка. Усі ці факти тримаємо на контролі”, – закінчила вона.  Нагадаємо, як раніше писала KV, у серпні жителі селища Коцюбинське поскаржилися екс-губернатору Київської області Михайлу Бно-Арійяну на запах фекалій від води, яку їм подає в будинку КП "УЖКГ "Біличі". Аналізи виявили в ній підвищений вміст заліза і кишкову паличку в порушення санітарних норм. Губернатор намагався вирішити проблему, підключивши селище до водоканалу Києва, але інші населені пункти Київщини ризикують повторити сумний досвід коцюбинців. Читайте: Корупційні ризики: громадська рада при КОДА перевірить роботу департаментів і управлінь обладміністрації Фото колаж KV КиевVласть

Відсутність закону про обіг зброї серед цивільного населення  несе в собі шалені ризики. По-перше, це стимулює корупцію в МВС. По-друге, десятки тисяч людей були незаконно засуджені до різних термінів позбавленні волі. По-третє, Україна втрачає великі кошти через відсутність легального ринку зброї для громадян. Про це в інтерв`ю КиевVласть розповів голова наглядової ради Української асоціації власників зброї (УАВЗ) Георгій Учайкін (на фото). УАВЗ (*), за словами Георгія Учайкіна, сьогодні нараховує близько 20 тис. членів. “Я не буду приховувати, серед членів УАВЗ є представники не тільки МВС, а й інших силових структур. В кожній з них є нормальні люди, котрі розуміють, для чого ми це робимо”, – каже голова наглядової ради УАВЗ. УАВЗ проводить багато заходів – навчальних та об`єднуючих, на кшталт “Gun open day”. Члени асоціації мають певні бенефіти при купівлі зброї – знижки та дисконти. Крім того, УАВЗ свого часу виступила засновником “Українського легіону”, через який пройшли тисячі громадян України.  Але головне завдання УАВЗ сьогодні – це захист своїх членів від свавілля з боку правоохоронних органів. І асоціації є що розповісти про спротив нахабству, корупції та відвертому беззаконню, який системно чинять і силові, і судові органи влади. Проте головною метою УАВЗ останні роки є прийняття закону про зброю для цивільних осіб, який наведе лад в цій сфері та надасть громадянам України право на збройний захист свого життя та майна, а також життя своїх рідних та близьких. В розмові з KV Георгій Учайкін роз'яснив, чому законопроект “Про зброю” (№1222) є правильним та чим шкідливий альтернативний законопроект (№1222-1). Крім того, голова наглядової ради УАВЗ розповів про економічні та безпекові перспективи від прийняття законопроекту №1222 й наголосив, що його відсутність рано чи пізно призведе до шаленого валу справ проти України в Європейському суді з прав людини. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  KV: Більшість людей вважають, що у нас є закон про зброю. Чим насправді зараз врегульовано для громадян обіг зброї, її придбання, використання? Георгій Учайкін: Весь обіг зброї серед цивільного населення наразі регулюється внутрішнім наказом МВС №622 від 21 серпня 1998 року. Цей документ застарів з усіх точок зору. І це визнають навіть в МВС.  Наказ грубо порушує вимоги Конституції, а свіже рішення суду від жовтня 2019 року (про скасування одного з пунктів наказу МВС №622, – KV) по справі члена УАВЗ Кирила Сударикова (йому було анульовано дозвіл на зброю на підставі того, що він не пустив правоохоронців о 22 годині до себе додому, – KV) додатково переконало нас, що є судді, котрі розуміють, про що йдеться. Ч. 7 ст. 92 Конституції, основного закону прямої дії, визначає правовий режим власності: вся власність має регулюватись виключно законом. В той же час, якщо людина за власний кошт хоче придбати/набути у власність мисливську зброю, то процес придбання регулюється не законом, а наказом МВС!  Про це знав і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, і його міністр юстиції Павло Петренко. Ми втомились судитись із Мінюстом через те, що вони не визнають незаконним наказ №622. Вони (МВС, – KV) напишуть за 15 хвилин нісенітницю, а ти потім роками це в судах оскаржуй. Ми в деяких справах вже дійшли навіть до Верховного суду – ці справи тривали три, чотири роки. Зараз закону не існує, існує наказ. І ми сподіваємось, що закон врешті-решт з’явиться. Тим більше, що зараз відверто непоганий законопроект вже зареєстровано у ВРУ. Проте, навіть за сприятливих умов, цей процес займе не менше року. А за несприятливих – може розтягнутись.  KV: В минулому скликанні Ради був негативний досвід з законопроектом №1135-1 про зброю, котрий подали ще наприкінці 2014 року. Серед його авторів було, мабуть, 30 депутатів різних фракцій. Але не було навіть розгляду в комітетах.  Георгій Учайкін: Не було, бо гальмували як могли.  KV: А для чого тоді реєстрували? Для хайпу? Георгій Учайкін: Ні. Була домовленість, щоб ухвалити цей закон, але його за формальними причинами не реєстрували 10 місяців. Ходили і до Олександра Турчинова із тим законом, коли він ще був в.о. президента, ми чудом його зареєстрували, як альтернативний, 10 грудня 2014 року. До нас нісенітницю зареєстрував Сергій Каплін. KV: Чи була хоч одна фракція у минулому складі парламенту, котра чітко казала, що вона за законопроект №1135-1? Георгій Учайкін: Ні. За законопроект були “свободівці”, але в них не було фракції. Була ситуативна підтримка окремими народними депутатами від “Народного фронту”, “Радикальної партії” та “Блоку Петра Порошенка”. Більш того, Петро Порошенко тоді так вперся – і я не вірю, що через якийсь тиск з боку МВС, хоча не виключаю і певний тиск з їх боку. KV: Можливо, Порошенко вперся через те, що лише 11% підтримували так звану легалізацію зброї й боявся електоральних втрат? Георгій Учайкін: Вони завжди бояться електоральних втрат, але треба ж розуміти, що власники зброї – фундамент та запорука спокою в суспільстві, тільки вони здатні зупинити будь-яке свавілля. Звісно, що ще за часів Порошенка  треба було створити робочу групу з фахівців і працювати в комітетах, але сталося, як сталося.  Проте локомотивом в таких питаннях має виступати суспільство. Воно має тиснути – через петиції, суди, законопроекти, обговорення. І головне – не давати, щоб все проходило кулуарно, журналісти мають висвітлювати аргументи. Тому що під наглядом преси багато речей політики змушені робити чесно.  Втім, тепер ситуація інша. Наш законопроект №1222 є вже основним. І подано ще альтернативний №1222-1.  За великим рахунком в цьому парламенті ми вже просунулись далі, ніж в попередньому – тоді ми не переконали навіть щось розглядати в комітеті, а зараз вже маємо цілу низку позитивних експертних висновків  та пройшли Антикорупційний комітет ВРУ без зауважень. Створена і працює робоча група при правоохоронному комітеті, хоч щось почалось. KV: В минулому під ВР проходили мітинги, коли законодавцям натякали, що слід розглянути законопроект. Найближчим часом плануються якісь подібні заходи?  Георгій Учайкін: Важливо розуміти, з чим ми маємо справу. ВР – це такий окремий організм, який живе за власними правилами . Принаймні та, під якою ми мітингували в 2015 році. Ми тоді вийшли тому, що вони (парламентарії, – KV) хотіли внести зміни в Конституцію не через референдум, як того вимагає законодавство, а самостійно. І ми вийшли із пропозицією внести до Конституції право громадян на збройний захист себе і своєї країни – на кшталт Другої поправки до Конституції США, бо в той час наша перша петиція вже була майже підписана. Ми оголосили про свою акцію першими, але потім низка політичних сил вирішили також вийти зі своїми вимогами. Ми дізнались, через свою службу безпеки, що під Радою  може бути спекотно, і завчасно вивели своїх людей за півгодини до вибухів. Ми встигли передати свою вимогу офіційно через когось з депутатів – і пішли звідти. Але після того ми стали більш обережно ставитись до таких акцій, тому що провокації із власниками зброї просто робити. Хтось щось кине, щось вибухне, а звинувачувати будуть не тільки УАВЗ, а і всіх власників зброї.  У нас були акції під Вищою радою правосуддя, судами, Генеральною прокуратурою, Кабміном, ми постійно щось таке проводимо, щоб не давати їм спати. Але такі масштабні, як у 2015 році, ми робити не хотіли. Сьогодні ВРУ трошки інша, до неї потрапили дві політичні сили, котрі у своїх програмах офіційно задекларували, що зобов’язуються законодавчо врегулювати обіг зброї в Україні – “Слуга народу” та “Голос”. Суто теоретично, вони здатні створити необхідну кількість голосів для ухвалення закону. Тому сьогодні шанс з’явився. І навіть, якщо цього разу не вдасться зламати опір, ми вже просунулись далі і зупинятись не збираємось. KV: Якщо уявити собі, що в 2020 році Рада прийме законопроект №1222, що зміниться для простих громадян? Георгій Учайкін: Протягом першого півріччя після прийняття цього закону знизиться рівень вуличної злочинності, щонайменше на 50%, і  стане спокійніше. Бо закон про зброю спрямований не лише на врегулювання обігу зброю. Це – ключовий інструмент, необхідний для підвищення рівня громадської безпеки, і в боротьбі з “чорним ринком” зброї. Він передбачає не тільки право громадян на збройний захист, а і врегулювання діяльності приватних охоронних компаній, в ньому величезна низка пов’язаних питань, які абсолютно прогнозовано зміцнять громадську безпеку. Тому цей закон жодним чином не можна називати спрощено “про легалізацію зброї”. KV: Чи “вільний обіг зброї”. Георгій Учайкін: Термін “вільний обіг зброї” використовують лише хлопці в погонах, щоб навмисно лякати людей. Законопроект №1222 регламентує абсолютно всі процеси, пов’язані з обігом зброї серед цивільного населення. Наприклад – в Кабміні не знають, як обкласти населення податками, на ФОПів тиснуть, а в той же час на підлозі лежить фактично бюджетоформуюча галузь. Уявіть – в країні немає жодного патронного заводу, не вистачає курсів з навчання власників зброї, стрілецьких комплексів, а в усіх країнах світу – це створення робочих місць та наповнення бюджету. Так створіть чіткі, зрозумілі, а головне законні правила і дайте бізнесу можливість цим зайнятись!  Відрегулюйте на рівні законів, ліцензій – і ви побачите, як підуть інвестиції, бо всі зацікавлені! Наведу приклад. Тільки в одному калібрі 9х19, найпопулярнішому пістолетному в Америці, цивільні на рік вистрілюють 2 млрд патронів. Заводи з виробництва боєприпасів в США працюють в три зміни, щоб задовольнити ринок. У нас було б аналогічно, хай і в 10, 20, 30 разів менше, бо Україна сама по собі менша. Впевнено можу сказати, що тільки на роботі курсів з підготовки власників зброї роботу могли б отримати декілька десятків тисяч людей по всіх регіонах країни. А це – не тільки створення робочих місць, але і наповнення місцевих бюджетів. Виникне потреба  десь у 10 тис. інструкторів. А ще будуть задіяні й інші люди – юристи, медики, бухгалтера тощо. Так, ніхто одразу не відкриє 2 тис. курсів, але треба створити умови – і за 5 років ці курси відкриються. Уявляєте собі масштаб антизброярського лобі, якщо, всупереч здоровому глузду, люди не йдуть на те, щоб підняти гроші, котрі лежать на підлозі? Напевно хтось від цього отримує такий зиск, який перекреслює всю логіку. KV: Антизброярське лобі – це хто? Георгій Учайкін: Насамперед МВС і афільована з ним одна зброярська мережа. Це дві руки антизброярського лобі.  KV: Інші гравці зброярського ринку?  Георгій Учайкін: Вони не такі потужні і знаходяться в залежному становищі. Хто видає ліцензії магазину? МВС. Хто видає ліцензії охоронній компанії? МВС. Однією рукою видають ліцензію, іншою тримають за горлянку. Це неправильно, це треба розносити по різних відомствах і ламати корупційну схему. Наведу простий приклад. У вас є посвідчення водія. Це ж не право на автомобіль. Що обмежує вас від придбання будь-якої кількості автомобілів тієї категорії, котра зазначена у вас в правах? Виключно ваш гаманець.От і ми пропонуємо вчинити так само із власниками зброї. У вас є посвідчення власника зброї певної категорії. І ви можете придбавати зброю, а не ходити кожного разу за дозволом. Чому ви маєте ходити за зеленим папірцем (дозвіл на придбання зброї, т.зв. “зеленка”, має зелений колір, – KV) кожного разу, коли побажали щось собі придбати? У вас така ж відповідальність, як за одну, так і за десять одиниць зброї. Але щоразу ви маєте приходити на уклін – і так кожні три роки. Що відбувається насправді: людина думає, чи може вона не ходити кожні три роки через брак часу, щоб за неї це хтось зробив? Можна – за 200 баксів. Це корупція, яка продовжує зростати. А треба зробити ясно й прозоро. Отримуєш посвідчення власника зброї з певною категорією. Іди й купуй, скільки тобі треба зброї, на яку видано дозвіл. То чому держава у вигляді МВС тебе обмежує? Ти ж все одно пройшов навчання, заліки здав, був представник правоохоронних органів на іспиті, була відеофіксація. Чого ще треба? KV: Це радянський рудимент. Георгій Учайкін: Так, рудимент, котрий псує життя всій Україні. Це ж базовий інстинкт – інстинкт самозбереження. Щоб задовольнити цей інстинкт в 21 сторіччі – людям потрібна зручна вогнепальна зброя самозахисту, яку можна носити з собою, як колись носили сокири, ножі, шпаги. Ще 200-300 років тому людину без зброї на вулиці вважали б самогубцем. А у нас зараз мільйони таких самогубців навколо ходять. За статистикою ГПУ з початку року до початку вересня в 2019 році в Україні було 5576 випадків умисного вбивства. Розбій – 1296 випадків. Умисне тяжке тілесне ушкодження – 1372 випадки, середньої тяжкості – 2003. До кінця року буде 8000 вбивств. Додайте тих, хто загинув від тяжких ушкоджень – 10000 людей в Україні вбивають щороку. За 28 років – 280 тисяч вбитих! KV: Це, умовно кажучи, населення обласного центру – Чернігова чи Сум.  Георгій Учайкін: Якби за кожного вбитого віночки ставили обабіч дороги, як у випадках із загиблими в ДТП, то, напевно, якось наочно було б. А так – якась статистика. KV: Отже, коли ВР прийме закон про зброю, а президент Володимир Зеленський підпише його, ми отримаємо безпеку? Георгій Учайкін: Ну давайте поміркуємо. Ми отримаємо серйозну комбінацію: систему, яка готує майбутнього власника зброї, відповідального власника зброї (бо методологією все прораховано), зміни у діяльності приватних охоронних компаній, які мають право на зброю, причому ліцензію видає не МВС. Вони мають бути на зв’язку з Нацполіцією, і стають елементами громадської безпеки, як в Ізраїлі, коли охоронець знешкоджує терориста. Це зменшує і навантаження на бюджет, бо частину хлопців у формі можна буде скоротити. І, відповідно, за півроку відсотків на 50 отримаємо зменшення вуличної злочинності. І цифри статистики від ГПУ можуть зменшитись вдвічі. KV: Економічний ефект, про який говорили раніше, ви якось рахували? Георгій Учайкін: Ні, бо ми не в бізнесі, хоча нас вперто намагаються в цьому звинуватити. Ми робимо це з інших міркувань. В нас є серйозні перестороги з питань майбутнього нашої країни, дітей, онуків. Проте, ми можемо очікувати на відкриття близько 2 тис. закладів з підготовки власників зброї – за аналогією з учбовими закладами з підготовки водїів, яких зараз десь 2,5 тис. Відповідно, буде потрібна велика кількість тирів, стрілецьких комплексів. Навколо Києва має бути з десяток великих стрілецьких комплексів і ще, щонайменше, 30 тирів в столиці. Помножте це на всю країну. Читайте: На 3 миллиона жителей в Киеве работают 12 тиров З’явиться потреба в боєприпасах, в тюнінгу, в тому, щоб зброя потрапила в країну не на монопольних засадах, а на конкурентних. Швидше за все будуть побудовані заводи з виробництва боєприпасів та стрілецької зброї. Виникне ціла галузь, якої сьогодні фактично не існує. Коли ми це зробимо, з`явиться наступне завдання – зміни до Конституції.  KV: Українська Друга поправка до Конституції за аналогією за американською: “Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися”? Георгій Учайкін: Так. Це – надмета і ми це мусимо зробити.  KV: Як ви думаєте, коли суспільство при згадці про збройний захист не буде затуляти вуха, очі? Георгій Учайкін: Ті, хто виступають проти, просто не потрапляли до ситуації, коли потрібен не те що пістолет, а хоча б газовий балончик. Але давайте розмірковувати логічно. Через АТО за ці роки пройшли близько 500 тис. людей. Як думаєте, ці люди за право на збройний захист? Думаю, що так. А ще є просто власники зброї, мисливці, яких в Україні сотні тисяч. І це не рахуючи членів сімей всіх згаданих. Думаю, що показник про 11% створено штучно і він не відповідає дійсності. Все залежить від того, як ставити питання: вільний обіг зброї, легалізація... Давайте запитаємо: чи хочете ви на законних правах придбати зброю самозахисту, чи довіряєте свій захист поліції? І одразу все зміниться, бо людина зрозуміє, що треба обирати: захищати себе законно але самостійно чи довіряти поліції. Читайте: Задержаны полицейские, подозреваемые в пьяной стрельбе по ребенку в Переяслав-Хмельницком Тому, на мою думку, сьогодні підтримка законопроекту №1222 набагато більша.  KV: А що скажете про альтернативний законопроект №1222-1, який теж подали народні депутати від “Слуги народу”? Георгій Учайкін: Він має іншу філософію. Це за суттю – наказ МВС №622 у вигляді закону, яким пропонується дозволити громадянам володіти травматичною зброєю для громадян та приватних охоронних компаній  і не більше.  Законопроект №1222-1 відкриває “скриньку Пандори”, бо травматична зброя не ідентифікується -  і її масовий продаж призведе до шаленого сплеску злочинності. KV: Хіба що гільзотека. Георгій Учайкін: Щоб гарантовано ідентифікувати ствол, нам потрібні два елементи – гільза та куля, яка пройшла канал ствола і має відбитки. Ми можемо ідентифікувати ствол, якщо його продано офіційно. У випадку з травматичною зброєю одного елементу немає, бо на шматочку гуми ніяких відбитків не залишається. Якщо ж до того стріляють з револьверу і гільза залишається у каморі барабану, тоді взагалі нічого немає. А що робити із тим, що в уяві людей травматична зброя не вбиває? Вбиває! Постріл впритул майже дорівнює пострілу з бойової, постріл в око чи скроню - смерть, кулі знаходять в легенях, в печінці. І це – травматична зброя. Так навіщо нам це потрібно? Що вони нам пропонують? Якщо підходити фахово, вони не мають право нам пропонувати травматичну зброю, яка у всьому світі зветься less-lethal, тобто – менш летальна. Це має використовуватись виключно спецпідрозділами, і ми бачили, як вони із нею поводились під час масових заворушень. Тоді що – знову нічого не пропонуємо людям, знову люди залишаються беззахисними? Врешті-решт, 5,5 тис. осіб загинуло від рук злочинців на вулицях. А скільки працівників правоохоронних органів загинуло за цей час при виконанні службових обов”язків? KV: Можливо, людей 30? Георгій Учайкін: Не знаю і не хочу на цьому спекулювати. Але правоохоронців з бойовою зброєю вбивають менше в сотні разів, ніж людей на вулицях. Чому нам, а не правоохоронцям пропонують травматичну зброю? Чи може люди зустрічають якихось інших злочинців? Нехай правоохоронці ходять із травматичною зброєю, щоб не вбивати злочинця, а судити його потім. Чому МВС такий варіант не влаштовує? Законопроект №1222-1 концептуально не відповідає ані здоровому глузду, ані вимогам українських реалій. Крім того, що робити із необлікованою зброєю, котру люди понакуповували на чорному ринку? В законопроекті №1222 ми передбачаємо механізм часткової постановки на облік того, що буде дозволено законом – через складну процедуру балістичної експертизи та проходження відповідних курсів. А за законопроектом №1222-1 – хто відмовиться від свого бойового ствола на користь травматичного? Через це знову буде квітнути чорний ринок, знову МВС буде імітувати боротьбу із незаконним обігом зброї, а насправді – буде просто пиляти бюджет та заробляти на потоках. Але ж і діти тих, хто сьогодні просуває законопроект №1222-1 можуть зустріти таких самих злочинців, як і інші! Може час це вже усвідомити? KV: Ну, їх діти будуть мати зброю. Ще й нагородну, можливо.  Георгій Учайкін: Це неправильно, суспільство так не може розвиватись. Люди бачать рівень злочинності та Пашинського, який стріляє з нагородного пістолета, незрозуміло на яких підставах ним отриманого, а зараз ще намагається надати цьому ганебному вчинку політичне забарвлення. Аж соромно. На мою думку, право нагороджувати зброєю будь-кого може бути лише у Президента України, решта силових відомств повинні мати право нагороджувати лише тих, хто офіційно працює в цих структурах. Чому так? Тому що 50 тис. нагородних стволів вже по країні гуляє. Повірте, більшість з них вони тупо продали або роздали “своїм” за послуги. Читайте: “Дело Пашинского“: прокуратура уверяет, что водитель ”заглохшего” микроавтобуса имеет статус свидетеля KV: Тобто, статистика про 50 тис. нагородних стволів є? Георгій Учайкін: Вони (МВС, – KV) всупереч навіть рішенням суду відмовляються повідомити, кого вони нібито “нагородили”, але ми вирахували, що вони видають щонайменше 2,5 тис. на рік, всі загалом. Тепер порахуйте, за 28 років незалежності, ще цифра буде більша. KV: У когось їх два, п”ять, вісім... Георгій Учайкін: Не будемо вказувати пальцем, але деякі з них отримували навіть автомат Томпсона, кулемет “Максим” та автоматичну зброю. В будь-якій країні світу за це би вже всі причетні до таких зловживань посадовці сиділи. KV: Тобто, уточнюю, в законопроекті № 1222-1 є корупційні ризики? Георгій Учайкін: Корупційні ризики там шалені.  KV: Крім прийняття закону, ще треба буде приймати зміни до Кримінального кодексу (КК)? Георгій Учайкін: На цей час ст. 36 стаття КК вже гарантує нам право використовувати зброю для самозахисту в трьох випадках: коли вдираються до помешкання, коли нападає група осіб (два – це вже група) і коли на вас здійснюється озброєний напад. Проте ми в своєму законопроекті 1222 теж запропонували деякі зміни до ст. 36, які на нашу думку покращать ситуацію. Але у нас є окремий напрацьований законопроект по докорінних змінах до ст. 36, який ми намагались подати ще за часів Порошенка. Після ухвалення 1222 будемо намагатися і його зареєструвати. Проте, наголошую, і зараз є всі підстави сказати, що існуючої ст. 36 загалом буде достатньо. Якщо мені кажуть “посадять”, я згадую приклад з Антоном Фарбом: він захистив себе хоч і без пістолета, але з ножем від трьох нападників, його спробували посадити – і нічого з того не вийшло. KV: З іншого боку, якщо пам’ятаєте справу Грациотова в Одесі, то його ледве витягнули.  Георгій Учайкін: Так, в той час судова практика часто ставала на бік нібито “постраждалого”. Але останнім часом все змінюється, згадайте хоча б випадок у Сухолуччі. Якщо хоч одна з трьох ознак, які я згадав раніше присутня, можна застосовувати зброю.  Читайте: Полиция “оправдала” предпринимателя из Киевщины, застрелившего грабителя из карабина KV: Коли закон приймуть, ст. 263 КК (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) почне працювати на законних підставах? Георгій Учайкін: Саме так. З’являється закон – і ст. 263 КК починає працювати так, як вона має працювати. Бо в ній сказано “без передбаченого законом дозволу”, а закону зараз немає.  KV: А скільки людей зараз вже засуджено за цією статтею? Георгій Учайкін: З 2007 по 2018 роки – 52 тис. вироків. Але не всі сіли – хтось пішов на угоду зі слідством, хтось отримав умовне.  Та важливо розуміти, що всі ци вироки – антизаконні, бо не спираються на закон. Це окрема тема, бо це треба передавати до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) – і займатись тими прокурорами і суддями, котрі свідомо розуміли, що людину не можна карати за порушення неіснуючого закону, але все одно карали. Хоча набагато простіше силовикам було б поставити в ультимативній формі вимогу ВР ухвалити закон, як необхідний інструмент в цій боротьбі. KV: Звернення до ЄСПЛ були з цього приводу? Георгій Учайкін: Не можу точно сказати. Здається, щось було, але не під нашим контролем. Були наші звернення на генпрокурора Юрія Луценка, які прогнозовано залишились без належної реакції KV: ЄСПЛ зазвичай призначає від 3-5 тисяч євро компенсації. Якщо помножити на 50 тисяч... Георгій Учайкін: Не всі 50 тисяч, звісно, звернуться. Але все одно ганебно: чому ми, як платники податків, маємо відшкодовувати злочинну діяльність прокурорів чи суддів? Все це б’є по кишені платників податків, тобто по нашій кишені. KV: Як ви зараз оцінюєте кількість легальної та нелегальної зброї в Україні? Георгій Учайкін: Якщо казати про стрілецьку, то кількість легальної – 2,5 млн одиниць, нелегальної – до 5 млн. Може цифра буде і  більшою, але мене постійно критикують, що я лякаю захмарними цифрами, тому обмежимося тим, що кажуть міжнародні експерти. Ніхто не хоче зрозуміти, що газовий або стартовий пістолет, який ввозиться сюди без ліцензії, за лічені хвилини переробляють на бойовий чи травматичний. Станом на 2013 рік мені один з дотичних до теми людей казав, що в Україну було завезено до 400 тис. стартових пістолетів Zoraki. Тобто, сотнями тисяч завозять стартові пістолети, які потім переробляють в травмат, або в бойовий. І це фактично так само необлікована зброя. Читайте: С начала года в Киеве изъято более 50 переделанных под стрельбу боевыми патронами пистолетов KV: МВС давала інформацію про обліковану зброю на рівні 800 тисяч. Георгій Учайкін: Вони не володіють інформацією. Вони до 2004 року не мають статистики, бо фактично до цього року немає бази даних. Люди не продовжують дозвіл по 20 років – і ніхто до них не приходить. Взагалі, питанню обліку зареєстрованої зброї в нашому законопроекті приділена окрема увага. Ще в МВС говорять, що крадуть травматичні пістолети у власників. Але насправді людина просто пише заяву, що пістолет загубив чи вкрали – і продовжує ним користуватись, щоб не платити хабарі. За травматичну зброю у нас тільки адміністративна відповідальність, якщо знайшли у вас без використання.  KV: В законопроекті №1222 холодну зброю виводять в принципі з класу зброї?  Георгій Учайкін: В цьому законопроекті немає поняття “холодна зброя”. Я взагалі не розумію, що таке холодна зброя. От виделка – холодна зброя? А столовий ніж? Як тільки я застосую його проти когось, він стає знаряддям злочину. У нас з вилами по парламенту бігали! Треба припиняти цю тему, бо  потім починають хапати реконструкторів з їх незагостреними мечами.  KV: Часто наводять приклад закону про зброю у Молдові. Георгій Учайкін: Молдова – це показник, хоч вона і маленька. Молдова також є красномовним показником в іншому. З 1994 року ухвалений закон про зброю (втратив чинність в 2013 році у зв`язку з прийняттям в 2012 році нового профільного закону, – KV). Їх раніше ніж нас почали без віз пускати до Європи. За вживанням алкоголю на душу населення вони випереджають Україну. При цьому нікого не вбивають, себе захищають. Чому молдавани не напилися і не перестріляли один одного, і чому українці так мають вчинити? Приїхав до нас заступник міністра МВС Молдови, був круглий стіл. Він говорить: “Вам треба обов’язково в законі про зброю зазначити такий момент”. Я кажу, що у нас немає закону про зброю. Він не повірив! Запитує – як ми живемо? Ще можна подивитись на Чехію. Там міністр внутрішніх справ став ініціатором поправки до Конституції, яка б надавала громадянам право на захист себе і країни від тероризму і зовнішньої агресії. Причому нижня палата парламенту вже ухвалила цю правку. Так це ж “міністр МВС здорової людини”! Уявити собі, що у нас міністр внутрішніх справ виходить з такою ініціативою, я не можу. Хоча загрози для нас і загрози для Чехії порівнювати не можна. Варто також подивитись на відповідні закони країн Балтії. KV: Скільки країн в Європі, котрі не мають закону про зброю? Георгій Учайкін: Україна – це Європа? Тоді одна. Більше нема. Всі мають закони. Жорсткіші, не жорсткіші, але мають. Наші громадяни живуть в тих країнах і із задоволенням виконують їх закони. KV: В мене останнім часом часто відбувається ламання списів зі знайомими, пересічними громадянами, з приводу збройного самозахисту.  Георгій Учайкін: Завжди ставте своїм співрозмовникам одне питання: чи хотів би ти на законних підставах володіти зброєю самозахисту або ти цілковито довіряєш свій захист поліції? Ми свого часу навіть проводили опитування – 97% на 3%. У нас є підозра, що 3% – це співробітники поліції. Бо ніколи людина при своєму розумі не скаже, що вона  довіряє поліції настільки, щоб довірити своє життя. Можна провести ще одне порівняння. Нехай в Україні 10 чи 20 млн автомобілів і 2,5 млн зареєстрованої зброї. Із зареєстрованою зброєю трапляється може 100 випадків на рік. А з автомобілями? Ми бачимо, як напиваються і давлять – і автомобілі не вилучають і не забороняють. Людям такі речі треба пояснювати. Люди не приміряють на себе ситуацію, коли їх за мобільний телефон перестріли і вдарили ножем чи арматурою. І тоді їх рідні спочатку збирають гроші на похорон, а потім не вистачає грошей, щоб утримувати дітей, навчати їх. І все це тому що люди не усвідомлюють, що їх безпека залежить в першу чергу від їх можливостей захистити себе саме під час нападу, а не чекати коли приїде поліція, щоб обмалювати крейдою їх тіло. KV: І при цьому ми часто бачимо якесь таке зневажливе ставлення з боку МВС до цивільних зі зброєю. Мовляв, та що вони вміють? Георгій Учайкін: Ми їх ще повчимо. Професіонали перестріляли один одного в Княжичах. А любителі врятували схід країни від захоплення російськими військами. І я скажу, що загальний рівень підготовки цивільного власника зброї кращий, ніж поліцейського.  Читайте: Под Киевом правоохранители перестреляли друг друга: 5 полицейских погибли (фото) Генпрокуратура сообщила о подозрении трем должностным лицам Нацполиции по делу перестрелки в Княжичах KV: До речі, ваша петиція на сайті президента від травня цього року досить швидко набрала необхідні 25 тис. підписів. Але ж була перша петиція від 2015 року, яка також перетнула рубіж в 25 тис. підписів.  Георгій Учайкін: Перша Петиція тоді за 4 чи 5 днів зібрала 25 тис. голосів. Потім ще 5 днів вона висіла – і ми зібрали ще 11 тис. Ми б зібрали напевно і 360 тис. за 90 днів. Ще враховуйте, що тоді люди чекали днями підтвердження, щоб проголосувати, бо ресурс подання електронних петицій був дуже сирий. Другу петицію, відповідно до нашого аналізу, підписали максимально 5% тих, хто поставив свій підпис під першою петицією. Це, з одного боку, свідчить про розчарування людей в механізми петицій. Але, з іншого боку, це говорить про те, що за цей час з’явились нові люди, котрі так само вимагають прав і свобод. Тобто 60 тис. підписантів петицій на одну тему – це дуже показово. З цього моменту я вважаю, що питання, чи потребують українці права на володіння і захист зі зброєю, взагалі треба зняти з порядку денного. KV: Але реакція Зеленського на другу петицію була досить однозначною. Георгій Учайкін: Ми аналізували відповідь Зеленського. І думаємо, що він навіть не читав петицію. KV: Відповідно, він навіть не писав відповідь? Георгій Учайкін: Так він і не пише відповідей на жодні петиції. Для цього в нього мають бути спеціально навчені люди. Але у мене особисто склалось враження, що відповідь на нашу петицію писали на Богомольця (у МВС, – KV). Саме там використовується звична для них лексика – якась легалізація. Тобто ми їм про Фому, а вони нам про Ярему. Ми кажемо про законодавче врегулювання, посилаємось на вимоги Конституції, а вони – про легалізацію.  Це дуже непрофесійна відповідь, але ми не полишаємо надії, бо в нас є парламент, куди потрапили депутати, за яких голосували власники зброї також. Ми будемо нагадувати їм про це постійно. Давайте спочатку дійдемо до сесійної зали – через комітети, слухання. Потім перше читання, доопрацювання, друге читання. А коли справа дійде до підпису президента, ми сподіваємось, що нам вдасться переконати Володимира Олександровича у необхідності такого закону. KV: У вас була надія, що відповідь Зеленського буде більш позитивною? Георгій Учайкін: Чесно кажучи – ні, бо ми не віримо у швидкі перемоги. Це системна багаторічна робота, яку треба робити незважаючи на те, що люди  кажуть “ці петиції не працюють”. Можливо, самі по собі вони і не працюють, але в комплексі із судовими рішеннями, інформаційними приводами – працюють. Це як в боксі – одним ударом навряд чи переможеш.  KV: Попередня петиція, адресована Петру Порошенку, отримала непереконливу відповідь, але там було написано про створення робочої групи. Чим це закінчилось? Георгій Учайкін: Традиційно – нічим. Була створена робоча група в Конституційній комісії, ми увійшли до неї, відбулась низка засідань за участі академічної спільноти, професури, колишніх суддів Конституційного суду, представників Гельсінської групи, навіть іноземних представників, таких, як колишній федеральний суддя з США пан Богдан Футей. Всі в один голос казали, що ми праві. Але, як вміють в нас, забовтали. Пройшли три чи чотири засідання – і все зійшло нанівець. Але досвід ми отримали, отримали підтримку академічної спільноти. Це важливо, коли правники стоять на нашому боці. Тоді нам активно сприяли і професор Павло Фріс (український правознавець-криміналіст, – KV), і Віктор Шишкін (Віктор Шишкін, екс-суддя Конституційного суду, – KV), і Всеволод Речицький (член ініціативної групи “Першого грудня”, Конституційної Комісії України, з 7 серпня 2019 року член комісії з питань правової реформи, – KV), і Володимир Сущенко (заслужений юрист України, – KV). Чесно кажучи, вже наприкінці 2015 року я розумів, що той склад парламенту закон не ухвалить. Але нам все одно треба було працювати – проводити освітню діяльність, вести юридичну боротьбу тощо. Ми ж не можемо просто зупинити діяльність на три роки і чекати нового парламенту.  І насправді, нам багато чого вдалося зробити, ось наприклад: -  колись Порошенко зазіхнув на те, щоб під час надзвичайного і воєнного стану вилучати у громадян зброю. Ми оперативно зреагували і технічно через депутатів прибрали цю норму. І тепер під час воєнного стану ніхто вилучати зброю в громадян України не має права. Читайте: Вибори президента України: закон про зброю * Всеукраїнська громадська організація “Українська асоціація власників зброї” (код ЄДРПОУ: 36845014) КиевVласть Фото: Facebook Георгія Учайкіна

 Ламаються списи навколо права КМДА, як пропонується, зупиняти і оскаржувати рішення органів самоврядування. Узагалі-то це європейська практика. Інститут представника держави на території з такими, зокрема, повноваженнями є в більшості європейських країн (у французькій Конституції те, що зветься префектом, визначено, як представник Держави, що представляє в територіальних колективах Республіки кожного з членів Уряду, і він є відповідальним за національні інтереси, адміністративний нагляд і дотримання закону). А для Києва, беручи до уваги земельний й майновий дерибан останні 23 роки, це — дійсно нагальне питання. Але не обов’язково тут озиратися лише на закордон. У нас у цьому є й свій досвід і практика. Мало хто, із тих, хто старше, пам’ятає, а молодші взагалі не знають, що свої “префекти” у нас уже були на початку 90-х. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Тоді ця посада називалася Представник Президента України. Він мав доволі серйозні повноваження — десь близькі до тих, що були у префектів у Франції в період їхньої могутності до децентралізації там влади у 80-х минулого століття та передачі багатьох повноважень на рівень муніципалітетів, департаментів та регіонів, — був такий собі “міні-президент” в регіоні. У руках Представника Президента у нас була уся виконавча влада на місцях. Він координував діяльність “силовиків”, терорганів міністерств, видавав обов’язкові для всіх без винятку розпорядження. Стежив за додержанням законів. Мав право вимагати припинення, а в разі необхідності, — зупиняти дії усіх посадових осіб, що не відповідали закону. Міг звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, які суперечать законодавству, і зупиняти дію оскаржуваних ним актів до прийняття рішення судом (частина 1 статті 9 Закону “Про Представника Президента України” від 5 березня 1992 року № 2167-XII, підписаного Леонідом Кравчуком). А для Києва його контрольні та нормотворчі можливості були підсилені Указом Президента України “Про деякі заходи для забезпечення виконання містом Києвом функцій столиці України” від 18 березня 1994 року. Цей Указ, підготовлений міською владою, став по суті першим актом законодавства про столицю, що започаткував процес законодавчого оформлення та становлення Києва як столиці України. У ньому, в контексті теми цього посту, було, зокрема, установлено, що розпорядження Представника Президента України у місті Києві щодо життєзабезпечення міста і охорони громадського порядку є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, які знаходяться на території міста Києва, незалежно від форм власності та підпорядкування. А міській державній адміністрації дозволялось, приміром, розробляти і затверджувати за погодженням з Міністерством України у справах будівництва і архітектури нормативи планування і забудови міста Києва; установлювати порядок утримання та експлуатації житлового фонду, інженерних споруд, благоустрою територій, обов'язковий для підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. І такі нормативні документи нами були ухвалені. Тобто в руках у Представника Президента була гостра зброя. Але це не означало, що варто махати шашкою направо й наліво. Я у той час, коли обіймав цю посаду (1993-1994 рр. — до моменту скасування цього інститут влади, який виконав свою роль в стабілізації ситуації на місцях, цементуванні й побудові молодої державі, і проведення влітку 1994 прямих виборів голів рад на всіх рівнях, які очолили утворювані радами виконавчі комітети, що перебрали на себе владу на місцях), намагався діяти виважено і застосовувати надані мені такі широкі повноваження пропорційно обставинам. Так, щодо Київради я лише один раз використав граничну норму, і зупинив її рішення із зверненням до суду. А справа була така. Треба уточнити, що після тривалого періоду напружених стосунків між міською радою й держадміністрацією, що склалися до мене, від перших днів мого перебування на посаді ми установили і надалі підтримували нормальні стосунки з Київрадою, депутатом якої я був, та її головою — Василем Павловичем Нестеренком. Цей факт відзначила навіть опозиційна до мене газета “Вечірній Київ” в травні 1993 року, яка у звіті про нашу з ним у них зустріч надрукувала: “Із зміною лідера настав кінець “холодній війні”, що її вело колишнє керівництво адміністрації з Радою. Леонід Косаківський з перших хвилин призначення своїми діями та висловлюваннями повів суто коректну політику щодо КР і започаткував спільну роботу, як цього вимагає закон”. Не все було безхмарним, але, загалом, удавалось утримувати ці контакти в такому робочому стані, який не заважав справі. Лише одна гостра проблема виникла, коли Київрада 14 грудня 1993 року своїм рішенням несподівано наділила власний фонд комунального майна невластивими йому функціями, порушивши низку чинних законів. Схвалене радою положення про фонд суперечило єдиній системі органів приватизації, яка була затверджена указом Президента. Рішення було прийняте за моєї відсутності — я саме знаходився у Китаї, де підписував угоду про партнерство з Пекіном. У складі делегації був і керівник фонду комунального майна А. Назарчук, який, за його словами, також не знав про таке рішення. Усе “провернув” його заступник В. Артеменко. Прихильники конфронтаційної лінії у відносинах ради й адміністрації не спали, чекали свого часу. Проект згаданого документа готували потайки, без необхідних погоджень. Скориставшись моїм від’їздом, терміново внесли у зал і нишком проголосували. Фонд одразу після цього швидко видав чимало наказів, що виходили за межі навіть тієї компетенції, якою його незаконно наділила рада. А деякі накази цієї установи могли призвести до розбазарювання нежитлового фонду міста: за ними стояли інтереси цілком конкретних осіб. Дуже їм кортіло з користю для себе поторгувати київським майном. Незбагненно, але лише в 50 тисяч карбованців на місяць, що було менше за тогочасними цінами вартості двох пачок цигарок, була “щедро” оцінена фондом місячна оренда приміщення площею 300 кв. м в самісінькому центрі міста для однієї з комерційних структур. Тоді як мінімальна місячна плата за подібне приміщення складала 1 млн 700 тис. крб. А один будинок, де тулилося чимало управлінських контор, і жили люди, віддали якомусь акціонерному товариству разом… з мешканцями! І такі випадки були непоодинокими. Почалося відверте розтягування міської нерухомості, неприхований грабунок. Дізнавшись про це одразу після приземлення в Борисполі, я доручив юристам глибоко проаналізувати цю проблему. Незабаром висновки мені поклали на стіл. Протиправність дій депутатів не викликала сумнівів. Переговорами владнати справу не вдалось, про добровільний перегляд рішення ніхто і слухати не хотів. Ситуація могла вийти з-під контролю. Довелося, спираючись на свої повноваження, проявити характер. “ЛЕОНИД КОСАКОВСКИЙ ПРИОСТАНОВИЛ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ СТОЛИЧНОГО ФОНДА КОММУНАЛЬНОГО ИМУЩЕСТВА И ПОДАЕТ В СУД НА КИЕВСОВЕТ” — величезними літерами на першій шпальті подали новину 18 березня 1994 року “Киевские ведомости”. СКАНДАЛ! А далі — текст: “Леонид Косаковский, президентский представитель в столице, известный своей выдержкой, осмотрительностью, на днях издал жутко радикальное распоряжение. Он взял, да приостановил действие решения Киевсовета № 38 о Фонде коммунального имущества Киева. Наложено вето и на некоторые приказы этого учреждения” (скан даного номера в додатку). Перший і останній раз я скористався цим своїм законним правом, відповідними повноваженнями, і не тільки зупинив дію названих рішень, а й одразу подав позов у суд на предмет їх скасування. Незабаром Феміда, підтримавши нашу позицію, відмінила вищезгадані рішення депутатів. Інцидент був вичерпаний. “Прихватизаторам” дали відсіч. Першу спробу “дерибану” ми зупинили. Але після зміни керівництва КМДА в 1996 році ті самі особи його при підтримці нових очільників адміністрації таки запустили. А тоді все повернули в законне русло. Випробування на міцність і вміння тримати удар я і моя адміністрація успішно пройшли, після цього вже ні в кого не виникало бажання так гратися і запускати руку у міську кишеню. І в подальшому (до виборів 1994 року) рада й адміністрація прагнули працювати в рамках своїх повноважень, не намагаючись грати на чужому полі. Спільно розв’язували проблеми, що забезпечували розвиток столиці Працювали узгоджувальні механізми, десь депутати, райони, підприємства і організації реагували просто на попередження, ніхто не наважувався перетинати “червоні лінії”. Ми поставили себе так, що з нами рахувалися. А, щоб не було ні в кого спокуси, 11 січня 1994 року я підписав розпорядження “Про оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності міста”, яким запроваджено прозорі механізми прийняття рішень із цього питання. Передача в оренду нежитлових приміщень надалі здійснювалася тільки після відкритого колективного розгляду пропозицій на спеціально утвореній комісії (за участю і депутатів), а нежитлових будинків — за конкурсом. А 2 вересня 1993 року вперше в Україні відбувся аукціон по продажу комунального майна міста. Пізніше — в 1995 році — пройшов перший земельний аукціон. Не забуваймо також, що на той час був чинним загальний нагляд прокуратури. Вона нам теж допомагала своїми приписами тримати відповідний порядок. У тій же Франції, я десь прочитав, із загального масиву кількох мільйонів актів органів самоврядування, що контролюються префектами, оскаржується приблизно лише 0,1% з них. Більше працює превенція. Тож не треба так лякатися цього механізму. Інша справа, що він сьогодні має бути не в тому вигляді, як пропонується в тих законопроектах, котрі подані від владної фракції. Я за більш “м’який варіант”. Зараз уже часи інші, ніж не початку 90-х. Надзичайні повноваження голови КМДА вже не виправдані. У наших “префектів”, — а вони необхідні, бо і прокуратура без загального нагляду вже не помічник, в Києві це КМДА, Конституцією ж вона поки не скасована, і має чимось займатися, — повинні залишитися винятково функції нагляду за дотриманням законів, і акти потрібно їй дозволити опротестовувати лише з цих позицій, а не з питань доцільності. Усе інше, виконавчі функції, координаційні тощо необхідно прибрати.  Леонід Косаківський Київський міський голова, голова Київради, голова міської державної адміністрації в 1993 – 1998 рр.КиевVласть

За даними Інституту освітньої аналітики, 50 % міських шкіл в Україні – переповнені: діти навчаються у дві або навіть у три зміни, часто в одному класі перебувають 27 і більше учнів. Найгірша ситуація, згідно з дослідженням, – у Рівному, Чернігові, Луцьку, Тернополі та Києві. В Ірпені ми також маємо таку проблему. Особливо вона загострилася з початком військового конфлікту на Донбасі. З 2014 року розпочалася велика хвиля переселень людей з зони бойових дій та з дотичних до лінії розмежування територій. Ірпінь прийняв рекордну кількість внутрішньо-переміщених осіб: до наших шкіл пішло більше 800 дітей, які переїхали зі східних областей. Фактично, це ще одна повноцінна школа. Звісно, наші навчальні заклади почали працювати у дві зміни, щоб забезпечити усіх дітей освітою. Але ми вважаємо, що це лише тимчасовий захід, проблему потрібно вирішувати системно. І ми це успішно робимо.  Хочу наголосити, що Ірпінь не просто розширює мережу освітніх закладів. Ми йдемо на крок далі – разом зі збільшенням місць за партами ми підвищуємо якість середньої освіти у нашому місті. Найсвіжіший приклад – відкриття академічного муніципального ліцею на базі окремого корпусу економічного коледжу Національного університету біоресурів та природокористування, який працює в Ірпені. Ірпінська міська рада мала перемовини з керівництвом НУБіП і дійшла згоди: місто орендує в Університету корпус на вулиці Гагаріна на вигідних умовах. Тому хочу усіх привітати – першого вересня цього року починає роботу Ірпінський академічний ліцей. Це освітній заклад середньої та профільної освіти для учнів 9-11 класів. Але якщо буде запит, то є можливість набрати також 7-8 класи. Загалом ліцей розрахований на 600 місць. Ліцей – муніципальний. А отже, навчання у ньому безкоштовне, як і у звичайній школі. Учні ліцею, крім загальної освіти, зможуть обрати для поглибленого вивчення один з кількох профілів: біолого-хімічний, фізико-математичний, гуманітарний та інформаційно-технологічний. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Крім, власне, приміщення, Університет поділився з нами матеріально-технічною базою та викладачами профільних дисциплін: з фізики, хімії та інших предметів. Як бачите, таким чином ми підвищуємо рівень освіти, даємо можливість дітям ще зі школи обрати майбутню професію і підготуватися до вступу у вищий навчальний заклад за бажаною спеціальністю. Заклад знаходиться в самому центрі міста, це дозволяє створити умови для багатьох учнів, які навчаються зараз у різних школах. Але акцент робимо на 17-ту, бо вона наразі одна з найбільш завантажених. Сподіваємося, що новий заклад дасть можливість скасувати  навчання у другу зміну в 17-тій школі. Уточню, що Ірпінь став першим містом в Україні, з яким Національний університет біоресурсів та природного користування спільно створив ліцей для старшокласників. Ми хочемо, щоб якнайбільше міст дізналися про наш досвід і скористалися нашою практикою для розширення мережі освітніх закладів середньої освіти. Нагадаю, що минулого року в Ірпені був відкритий фізико-математичний ліцей ІЛІТ, аналогів якому в Україні немає. Навчання в ІЛІТ відбувається за Оксфордською методикою. У ліцеї викладають біотехнології, хімію, фізику, програмування, робототехніку, астрономію тощо. Також деякі предмети ведуться  англійською мовою, учні створюють власні проекти, опановують акторську майстерність, вчаться працювати в команді та на результат, вести перемовини і шукати творчі рішення для складних завдань Крім створення нових навчальних закладів, в Ірпені розширюються діючі школи. Зокрема, у школі №17 добудовано трьохповерховий корпус, школі №2 надбудовано третій поверх. Для дошкільнят в Ірпені збудовано два нових дитячих садки, третій заклад знаходиться у процесі будівництва. За тиждень стартує будівництво ще одного дошкільного закладу на мікрорайоні Стоянка. Для нашої команди в Ірпені освіта – це один з головних пріоритетів. Ми й самі, вже дорослі люди, постійно вчимося, бо новий світ вимагає нових знань. Для наших пожежників, учителів, працівників водоканалу та інших співробітників комунальних закладів ми організовуємо навчання в Європі. А також запрошуємо до Ірпеня експертів та волонтерів з різних країн, щоб перейняти світовий досвід для розвитку громади. Освіта – це найпотужніше і наймилосердніша зброя, щоб змінювати на краще наші села, міста, нашу країну й увесь світ. Я щиро вірю, що школярі Ірпеня стануть частиною цих позитивних змін. Читайте: Жители Ирпеня во главе с Карплюком организовали велопробег до Киева Володимир Карплюк, лідер партії "Нові обличчя"КиевVласть