Михайло Резнікович: “Класика тоді жива на сцені, коли театр на піднесенні”
У суботній день КиївВлада зустрілась із генеральним директором – художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Михайлом Резніковичем у театрі. Він прийшов на зустріч після репетиції вистави “Фальшива нота”, показ якої незабаром відбудеться на гастролях у Лондоні. Після вторгнення рф театр змінив свій статус, вилучивши з назви слова “російської драми”. В театрі Лесі Українки більше не грають російську класику і Резнікович планує поставити виставу за п’єсою Ольги Кобилянської “У неділю рано зілля копала”.
Як живе Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки під час війни і колосальних культурних зрушень і змін, куди він рухається, чого хоче глядач і що пов’язує театр Лесі Українки з Великобританією – розповів в інтерв’ю KВ Михайло Резнікович.
“Театр жорстокий, це справжня марафонська дистанція, яка вимірюється не роками, а десятиліттями”, – каже генеральний директор Театру Лесі Українки.
KВ: Після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України статус театру Лесі Українки був змінений, назви зникли слова “російської драми”. Це була Ваша ініціатива?
Михайло Резнікович: Це було рішення колективу. Майже нікого не було в Києві, ми спілкувались через месенджер, за це рішення проголосувала більшість колективу. Сьомого березня я поїхав на лікування. Вже у Великобританії я у нотаріуса зафіксував своє рішення юридично.
KВ: У театрі також глобально змінилася мовна політика, наразі більшість вистав у театрі грають українською.
Михайло Резнікович: Всі вистави, крім однієї, граються українською мовою. Лише одна актриса, легенда української сцени Лариса Кадочникова, грає російською мовою виставу про Сару Бернар (“Актрисі завжди 18”). Інші вистави – винятково українською мовою.
Читайте: Лариса Кадочникова: “Головне, щоб людина не зраджувала друзів”
Переклад вистав, чесно кажучи, досить творча проблема, бо буквально перекладати п‘єси з однієї мови на іншу – це калька. Потрібні фахівці й талановиті перекладачі, які можуть знайти в нашій мові об‘ємне, метафоричне вираження того, що є в іншій мові.
Наведу такий приклад: колись у журналі “Всесвіт” була опублікована п‘єса “Перш ніж проспіває півень” (словацького драматурга Івана Буковчана, – KВ), переклад українською мовою був такий шалено прекрасний. Колись давно ми поставили її в навчальному театрі. Через деякий час я взяв російський переклад. Він був жахливий. Ця ж п‘єса втратила відсотків 50 свого творчого значення.
Є вистава, яку важко перекласти – “Оголена зі скрипкою” (автор – англійський актор, драматург, комедіограф і композитор Ноел Пірс Коуард, – KВ). Це така комедія, вона потребує особливого сленгу.
KВ: Над якими виставами театр працює зараз?
Михайло Резнікович: Нещодавно вийшла вистава “Переклади” нашого режисера Кирила Григоровича Кашлікова. Мені здається, дуже корисна й актуальна. У ній немає чорного або білого.
Йдуть репетиції п’єси “Перш ніж проспіває півень”, природно – українською мовою.
Я зробив п‘єсу, яку давно хотів зробити за великою повістю Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала”. На мою думку, в цій повісті піднята одна з найяскравіших світових проблем, які має українська література та драматургія. Ми почали роботу над цією п’єсою.
Розумієте, класика тоді жива на сцені, коли театр на піднесенні. Бо вона потребує таких шалених зусиль – духовних і фізичних. Інакше вона перетворюється у мертвий фольклор плюс квамперфект (давноминулий час, – KВ). Ми почали цю роботу, я сподіваюсь на позитивні результати.
KВ: Театр Лесі Українки був одним з перших, хто відновив свою діяльність в умовах війни. Чи не боялись ви бути першими?
Михайло Резнікович: Театр працював самовіддано. За десятиліття виковався дуже професійний загін творчих представників у цехах. Ці творчі цехи в жахливих умовах працювали прекрасно. Театр імені Лесі Українки живий!
KВ: Хто був ініціатором ідеї колаборації з театром ім. І.Я. Франка? Які Ваші враження від співпраці?
Михайло Резнікович: У театрі Франка не можна було грати, бо він знаходиться в урядовому кварталі. Ми залюбки надали їм наш майданчик. По сьогодні вони у нас два дні на тиждень грають.
Також у нас грають актори Херсонського театру. Ми робимо все, що від нас залежить, аби театри, позбавлені власних майданчиків, могли творчо існувати.
KВ: Вашу виставу “Фальшива нота” буде показано в Лондоні. Як відбувається підготовка до гастролей?
Михайло Резнікович: Лондонська фірма звернулась до нас з пропозицію поставити виставу. Мабуть, виставу бачили. Там є свої умови, ми будемо грати у залі на тисячу місць у концертному залі “Logan hall”. У виставі грають лише два герої, важко тримати акторам таку велику аудиторію. На жаль, немає можливості перевезти декорації, будемо грати в нових умовах. Всі ці складності потребують кропіткої праці, щоб рівень вистави дорівнював тому, що є в Києві, де вистава проходить з успіхом.
Я розмовляв з послом України у Великій Британії Вадимом Володимировичем Пристайком – там дуже схвально ставляться до нашої ініціативи. Ми отримуємо велику моральну підтримку. Сподіваюсь на краще. Показ вистави відбудеться 26 листопада.
KВ: Сьогодні в умовах війни українці шукають розради у театрі. Чого хоче глядач?
Михайло Резнікович: Різний глядач хоче різного. У нас зараз йде вистава “Україна в огні” за Олександром Довженком. Це один напрямок.
Другий напрямок для мене став несподіванкою. Колись Володимир Івановича Немирович-Данченко поставив запитання: “Який жанр виник за чотири роки великої, кривавої французької революції?”. Виявилось – оперетта! Це є перпендикулярність жанру реальностям. Тобто перпендикулярність тому, що коїться. Це теж один з якихось внутрішніх покликів людини.
То ж сьогодні, коли йде драматична вистава “Фальшива нота” – глядач є. На комедійну виставу “Потрібен брехун” – глядач теж приходить.
Є інша річ. Є глядач, притаманний нашому театру, і він йде на всі вистави нашого театру. Це чудово, для нас дуже важливо не втратити це.
KВ: Понад 50 років на сцені театру при повних аншлагах ставилась вистава “Моє насмішкувате щастя” (Антона Чехова, – KВ). На вашу думку, у чому секрет успіху цієї вистави? Чи можливо, що колись ми побачимо цю виставу знову?
Михайло Резнікович: Я не думаю, що ця вистава з‘явиться. Це просто неможливо.
Ми не сподівались на такий успіх вистави, яка йшла півстоліття. Успіх полягав у тому, що була велика європейська стенографія Давида Боровського. Думки Чехова – вони настільки гостро заходили у серце глядачу, що коли ми грали, був завжди відгук.
Ця вистава йшла у Москві 5-6 років. А у нас, в Києві - 50 років, бо ми знайшли хіт. Ще головне – ми були дуже молоді та одержимі.
KВ: Як повинен модернізуватися театр? Чи можливі 3D-голограми замість звичних декорацій?
Михайло Резнікович: Декорації та все інше залежить від задуму режисера та змісту драматургії. Як казав класик: “На сцені не може бути нічого більш сильного, коли це вірно”. В першу чергу, на сцені глядачі бачать постать людської душі, постать актора. Всі ефекти без талановитого актора марні.
На моє глибоке переконання, театр, як суспільство, рухається вперед по спіралі. Зараз нижня границя спіралі, але незабаром піде вгору. Коли Микола Гоголь створив “Ревізора”, а потім “Женітьбу”, він написав: “Театр може дати світу дуже багато добра”. Він писав сатири, а вболівав за добро.
Це і є місія театру. Театр повинен нести духовність.
KВ: Як працювати зараз з сучасним актором, щоб актор відчув і зрозумів важливість величі душі, яку він повинен випромінювати на сцені?
Михайло Резнікович: Все залежить від особисті актора, його таланту та пристрасті освоїти професію. Актор повинен кохати театр. Як казав Белінський: “Любите ли вы театр так, как я люблю его, то есть всеми силами души вашей?”.
Коли актор сприймає театр лише як спосіб заробити гроші, нічого доброго не вийде. Дуже багато залежить від освіти. Потребує радикальної зміни освіта, вона повинна бути європейською, більш жорстокою та вимогливою.
Читайте: Нацопера запрошує на довгоочікувану прем’єру опери “Травіата”
Фото: KВ, надані Театром імені Лесі Українки
