Період з 2014 по 2018 рік Олександр Третьяков називає найскладнішим за всю історію країни. Сьогодні війна для нас — повсякденна реальність. Україна не була готова до неї, проте ми змогли згуртуватися і стримати надзвичайно сильного та небезпечного супротивника, який до війни добре підготувався. Тримаючи оборону на Сході, українська держава зуміла провести цілу низку важливих реформ, які визначили майбутнє України на багато років та навіть десятиліть. Все це попри постійну протидію з боку Росії не лише на військовому, а й на дипломатичному, інформаційному, політичному фронтах. Про те, що вдалося зробити за чотири роки роботи в парламенті, які ще завдання стоять перед країною і про шляхи їх вирішення – в інтерв’ю з головою парламентського Комітету у справах ветеранів та осіб з інвалідністю Олександром Третьяковим.
KV: Громадська мережа “Опора” назвала вас одним з найбільш ефективних голів Комітетів Верховної Ради – понад третину з поданих вами законопроектів було прийнято парламентом.
Олександр Третьяков: Рішення балотуватись до Верховної Ради в 2014 році для мене стало своєрідним іспитом, який я вирішив влаштувати сам собі. Адже пішов на вибори по мажоритарному виборчому округу, де люди голосували безпосередньо за кандидата, а не за партію. Перед цим радився з багатьма мешканцями Святошинського району, вивчав існуючі проблеми, зважував власний досвід і знання. Я знав, що для мене це буде непростий іспит, але зважився на нього. І дуже вдячний мешканцям Святошинського району, які віддали за мене свій голос.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Також вдячний і тим, хто за мене не голосував. Рішення цих виборців також стало для мене величезним стимулом і мотивацією працювати більше. Вважаю, що результати є, їх можна побачити у тому числі в згаданому вами рейтингу. Але найважливіше, що за прийнятими законопроектами стоять реальні люди, реальні ветерани, члени їхніх сімей, яким були дуже потрібні ці законопроекти.
Україна - це Європа
KV: Ви завжди виступали з патріотичних та проєвропейських позицій. Однак, чи вважаєте правильним фіксувати рух до Європи та НАТО у Конституцію?
Олександр Третьяков: Рух до Європи для оновленої України розпочався з підписання Угоди про асоціацію. Пам’ятаю, як восени 2013 року у складі Громадянської ініціативи “Третя Українська Республіка” ми одними з перших розпочали просвітницьку кампанію на тему переваг асоціації з ЄС. А коли Янукович відмовився підписувати угоду, відстояли наші переконання на Євромайдані. Починаючи з осені 2014 року, вже після підписання і політичної, і економічної частин Угоди про асоціацію, перед українським парламентом постало головне завдання - приведення українського законодавства у відповідність до європейських норм. Одним з результатів цієї роботи є в тому числі надання Україні безвізового режиму, завдяки якому українці змогли відчути зближення з Європою на власному досвіді. Станом на початок вересня цього року, 1 мільйон 290 тисяч українців змогли відвідати Європу без віз. Заради отримання позитивного рішення Європейського парламенту щодо безвізу Україна ухвалила низку законів, зокрема, щодо електронного декларування чиновниками їхніх статків.
Олександр Третьяков під час акції Громадянської ініціативи “Третя українська республіка” на підтримку євроасоціації України. Осінь 2013-го
Безумовно, одним із найважливіших завдань в контексті євроінтеграції має стати закріплення прагнення нашої держави до ЄС та НАТО в Основному Законі України. Ми маємо зафіксувати ці стратегічні напрямки у преамбулі до Конституції. Це стане своєрідною страховкою від зміни зовнішньополітичного курсу майбутніми керманичами держави. Перший крок ми вже зробили — парламент ухвалив рішення про включення відповідного законопроекту до порядку денного 9-ї сесії та передачі проекту закону до Конституційного Суду. За це проголосував 321 народний депутат. Відповідні зміни до Конституції Верховна Рада планує ухвалити на початку 2019 року.
Соціальний захист ветеранів - справа честі для держави
KV: Як ви обирали напрямок роботи в парламенті? Чому саме Комітет у справах ветеранів та осіб з інвалідністю?
Олександр Третьяков: Відповідь на це питання я дав собі ще до того, як восени 2014 року дізнався результати виборів. Один з моїх життєвих принципів — працювати там, де можу бути корисним, де можу реалізувати найбільшу кількість ініціатив, необхідних державі та співгромадянам. Україна у стані війни, а сам я за професією військовий. Тому для мене було логічним взятися за цю ланку роботи та очолити Комітет у справах ветеранів та осіб з інвалідністю. З перших днів роботи одним з ключових завдань нашого Комітету стало законодавче регулювання системи соціального захисту учасників війни на сході України та постраждалих учасників Революції Гідності. У 2014-2015 роках нам з колегами по комітету довелося створювати цю систему фактично з нуля. Тепер ми постійно працюємо над її удосконаленням. За чотири роки ми розробили та провели через парламент десятки необхідних законодавчих ініціатив, які забезпечують дотримання соціальної справедливості та надають людям відповідні державні соціальні гарантії.
Сьогодні обов’язок держави — захистити наших захисників. І так само — рідних тих, хто не повернувся.
KV: Які свої законодавчі ініціативи ви вважаєте ключовими?
Олександр Третьяков: На сьогодні можу говорити про декілька законопроектів, які стали законами і вже працюють. По-перше, вже повністю врегульовано надання статусу учасника бойових дій учасникам АТО. Особливо відзначу той факт, що надано право на отримання статусу учасника бойових дій добровольцям. Тепер всі постраждалі добровольці, навіть з нелегалізованих батальйонів, отримають статус інваліда війни, а на сім’ї загиблих будуть поширюватися належні державні послуги та пільги.
Також передбачено, що цивільні особи, які брали участь в АТО, мають право на встановлення статусу учасника війни, а не статусу учасника бойових дій, як було раніше. Це справедливе і логічне рішення, адже дозволяє диференціювати і не змішувати учасників бойових дій та цивільних осіб, які безпосередньо до бойових дій не мали жодного відношення. Це викорінить зловживання та дозволить зменшити навантаження на бюджет та не дозволить звертатися за пільгами тим, для кого вони не передбачені законодавством.
Додам, що у разі загибелі під час участі в АТО сім’ям цих осіб надано право отримати відповідний статус сім’ї загиблого ветерана. До речі, постраждалі волонтери також отримають статус інваліда війни. За ці ініціативи я хотів би окремо подякувати громадським організаціям, волонтерам, добровольцям, депутатам, які брали участь в розробці цього надважливого закону.
KV: Чи вдалося вирішити питання з “повторним” медоглядом, коли ветерани без кінцівок змушені були періодично підтверджувати свою інвалідність?
Олександр Третьяков: Це була принизлива процедура і абсолютний нонсенс. Ми врегулювали це питання законодавчо. Тепер особам, які внаслідок поранення або захворювання, отриманих під час участі в антитерористичній операції, дістали ушкодження, які призвели до необоротної втрати кінцівок, іншого органу або повної втрати органом його функцій, що призвело до інвалідності, група інвалідності встановлюється безстроково. На цей закон чекали тисячі військових та їхніх сімей.
KV: Чи правильно буде сказати, що робота Комітету здебільшого зосереджена на проблемах ветеранів АТО?
Олександр Третьяков: Робота з ветеранами АТО і законодавче забезпечення цього напрямку – дуже важливі, але ми не забуваємо і про інші категорії населення. Ще один важливий законодавчий крок - врегулювання виплат допомоги людям з інвалідністю з дитинства. Ми усунули несправедливість та передбачили, що розмір соціальної допомоги людям з інвалідністю найтяжчої категорії (з дитинства І групи підгрупи А) не буде урізатися після досягнення ними 18 років.
Важливо і те, що ми надали соціальні гарантії родинам Небесної Сотні, встановивши, що на сім’ї осіб, які загинули або померли внаслідок участі у Революції Гідності, поширюються норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, що надає право на відповідні соціальні гарантії.
Загалом ми опікуємось усіма категоріями учасників бойових дій, особами з інвалідністю внаслідок війни та їхніми дітьми. Постановами, розробленими нашим Комітетом, надано право на державну підтримку для здобуття професійно-технічної та вищої освіти у державних та комунальних навчальних закладах усім категоріям учасників бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та їхнім дітям, які не досягли 23-річного віку. Підтримка надається у вигляді повної або часткової оплати навчання за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, пільгових кредитів для здобуття освіти, соціальної стипендії, безоплатного забезпечення підручниками, безоплатного доступу до мережі Інтернет, а також безоплатного проживання в гуртожитку.
Мінветеранів - приклад успішної співпраці держави й громадського суспільства
KV: Напевне, найважливішою вашою ініціативою і головним проектом стало створення Міністерства у справах ветеранів?
Олександр Третьяков: Ідея створення такого міністерства виникла у мене під час парламентських слухань на тему “Державні гарантії соціального захисту учасників антитерористичної операції, Революції Гідності та членів їхніх родин: стан і перспективи” восени 2016 року. Ми довго працювали над моделлю майбутнього міністерства: вивчали закордонний досвід, консультувалися з юристами, волонтерами, ветеранами. Я твердо переконаний, що ми маємо створити не чергового бюрократичного монстра, а державну установу нового типу, у якій будуть повноваження та можливості для комплексного вирішення всіх проблем ветеранів. Адже більшість проблем виникають через відсутність розумної системи управління та інформування. Люди часто просто не знають, у яку з понад 20 інстанцій звернутися, щоб отримати належні послуги. Отже, наявність відповідального державного органу, який має забезпечити роботу з ветеранами за принципом “єдиного вікна”, має вирішити більшість існуючих проблем.
Олександр Третьяков під час парламентських слухань “Державні гарантії соціального захисту учасників антитерористичної операції, Революції Гідності та членів їхніх родин: стан і перспективи”
Ми довго йшли до цього і можу з гордістю повідомити, що нарешті ми маємо Міністра у справах ветеранів. 22 листопада Верховна Рада погодила на цю посаду Ірину Фріз. До початку роботи Мінветеранів ще треба пройти певний шлях. Але призначення міністра означає, що вже має стартувати процес створення майбутнього держоргану, який вирішуватиме проблеми ветеранів. Всі напрацювання для цього є.
До речі, протягом року не раз доводилось чути інсинуації, що, мовляв, Третьяков створює міністерство “під себе”. Я не звертав на це уваги, бо моя мотивація у тому, щоб наші ветерани, наші захисники отримали ту увагу з боку держави, на яку вони заслуговують, проливаючи кров та ризикуючи життям на фронті. Я і надалі допомагатиму створенню ефективної, за кращими міжнародними зразками, системи соцзахисту наших ветеранів. Вважаю це своїм обов'язком, як політика та громадянина.
KV: Багато експертів та наших закордонних партнерів називали створення міністерства найуспішнішим прикладом співпраці держави і громадянського суспільства.
Олександр Третьяков: З самого початку я розумів, що створення Міністерства у справах ветеранів неможливе без залучення самих ветеранів та представників громадськості — у першу чергу правозахисників, які опікуються питаннями юридичного захисту ветеранів. Саме тому у березні цього року на базі комітету було утворено Робочу групу зі створення Міністерства у справах ветеранів. До складу робочої групи було залучено представників громадських організацій. Понад 100 людей висловили намір долучитися до роботи. Я впевнений, що це буде ефективне міністерство лише в тому випадку, якщо там будуть працювати самі ветерани АТО. І щоб реалізувати цю ідею, ми ініціювали створення курсів підвищення кваліфікації та підготовки ветеранів війни та учасників АТО до державної служби “З фронту до міністерства”. Курси пройшли у Національній академії державного управління при Президентові України, і навчанням ветеранів опікувалися найкращі викладачі академії. Станом на 1 жовтня 2018 року сертифікати отримали 100 ветеранів з 11 областей України, які, повернувшись до мирного життя, вирішили присвятити себе держслужбі, в тому числі у Міністерстві у справах ветеранів. Ветерани сплачували лише 30% вартості навчання. Решту 70% профінансовано коштами донорської допомоги благодійної організації “Фонд Олександра Третьякова”.
Парламентські пріоритети
KV: Які напрямки роботи Верховної Ради на сьогодні вважаєте головними?
Олександр Третьяков: Держава в стані війни, отже, вважаю, що нашим пріоритетом має бути модернізація збройних сил. Для успішної протидії викликам сучасного світу Україна має бути здатною подбати про власну безпеку. За ці чотири роки ми фактично підняли армію з руїн та впевнено крокуємо до побудови професійної сучасної армії. Хоча сьогодні ще немає можливості повністю відмовитися від призову, прийнято закон, який робить його більш цивілізованим. Щороку збільшується військовий бюджет. Збройні сили отримують сучасне озброєння не лише завдяки міжнародним партнерам, а й виготовлене на вітчизняних підприємствах. Завдяки військовому замовленню в державі розпочалося відновлення високотехнологічного виробництва.
Другий пріоритет - сучасна освіта. Протягом років незалежності Україна дотримувалася старої радянської моделі освіти. Поодинокі реформи не встигали за вимогами світу, який стрімко змінюється. Розпочата у 2017 році реформа ставить перед державною системою освіти ключову мету — навчати людей знань та компетенцій, які дійсно стануть їм у пригоді в майбутньому.
Ну, і нарешті я вважаю, що успіх країни неможливий без сильного місцевого самоврядування. Адже рішення щодо розбудови інфраструктури, підтримки місцевих виробників, забезпечення матеріально-технічної бази закладів освіти та медицини мають ухвалюватися на місцях із глибоким розумінням проблематики. Для забезпечення можливостей розвитку регіонів було зроблено логічний крок — повноваження та ресурси були передані тим, хто найкраще може їх застосувати — місцевим громадам. І за останніми даними, 37% мешканців об’єднаних територіальних громад вже відчули підвищення якості життя. Завдяки цій реформі Київ також отримав нові можливості для розвитку. Завдяки бюджетній децентралізації 60% податку на доходи фізичних осіб залишаються в Києві. З самого початку цієї каденції у парламенті я послідовно відстоював позицію щодо того, що 3/4 надходжень від податку з доходів фізичних осіб мають залишатися у бюджеті Києва. У 2016 році такі норми було впроваджено урядом. Вважаю, що мету щодо розширення фінансової самостійності столиці було досягнуто.
Благодійність
KV: Відомо, що ви також займаєтеся благодійністю. В яких напрямках скеровуєте допомогу?
Олександр Третьяков: Як голова Комітету у справах ветеранів та осіб з інвалідністю, у своїй практиці я неодноразово стикався з випадками, коли державні інститути або не здатні вирішити проблему людини, або свідомо саботують її вирішення. Зміна системи потребує часу, а допомогти людині потрібно вже сьогодні. Для таких випадків ми з командою створили Фонд Олександра Третьякова.
Основні пріоритети роботи фонду — допомога ветеранам та членам їхніх родин, людям з інвалідністю та киянам, які проживають у Святошинському районі, в якому знаходиться мій виборчий округ.
Серед проектів фонду — освітні програми для учасників війни на сході України, конференції та інші заходи для ветеранів та їх громадських організацій, забезпечення людей з інвалідністю необхідними медикаментами та засобами реабілітації, матеріально-технічне забезпечення закладів освіти Святошинського району, допомога у реалізації культурних ініціатив тощо. Так, наприклад, за сприяння Фонду Олександра Третьякова 22-23 серпня 2018 року в Києві у “Мистецькому арсеналі” відбувся міжнародний форум волонтерів і ветеранів “Там, де ми — там Україна”, який зібрав представників більше 100 українських волонтерських організацій та спілок ветеранів. У форумі також взяли участь Президент України Петро Порошенко, посол США в Україні Марі Йованович, представники міжнародних організацій. Основною метою заходу стало налагодження стосунків між громадськими організаціями та державою в питаннях соціального захисту ветеранів та членів їхніх родин.
Розвиток Святошинського району
KV: Давайте поговоримо про Святошинський район, від якого ви обрані до парламенту. Що вдалося зробити і що не вдалося?
Олександр Третьяков: Коли я говорю про результати децентралізації, я в першу чергу спираюся на досвід столиці і свого округу. Як народний депутат докладаю усіх зусиль, щоб домогтися необхідних обсягів фінансування розвитку Святошинського району з державного та міського бюджетів. Найактуальніші проекти ми визначаємо у тісній співпраці з районною адміністрацією та завдяки постійному діалогу з мешканцями через громадські приймальні.
Завдяки злагодженій та системній роботі в районі вже понад три роки зберігається тенденція сталого зростання. Святошин — один з лідерів розвитку серед районів столиці. За оцінкою Київської міської державної адміністрації, він посів 4-те місце за успішністю роботи за результатами 2017-го року.
З 2015 по 2017 рік щорічно збільшувалося фінансування з міського бюджету. Окремі важливі проекти та програми, не передбачені у міському бюджеті, фінансуються за рахунок додаткового фінансування (субвенції) з державного та міського бюджетів, яке може надаватися на запит депутата від відповідного мажоритарного округу. У 2015 році з державного бюджету було виділено 5 млн. грн. У 2016 році — 17 млн. грн. цільової субвенції, у 2017-му - 20 млн. грн. Цього року з державного бюджету було виділено 10 млн. грн.. та, за моїм зверненням до Київського міського голови Віталія Кличка, збільшено фінансування району з міського бюджету ще більше ніж на 40 млн. грн. Завдяки цьому ми змогли зберегти темпи розвитку і розбудови інфраструктури району.
KV: Як конкретно витрачаються гроші, що виділяються району через субвенції?
Олександр Третьяков: Для прикладу, цього року для початкових класів шкіл були придбані мультимедійні дошки, обладнано комп’ютерні класи, зроблено капітальні ремонти в школах та садочках, придбано снігоприбиральну техніку. Окремо можу виділити заходи з енергоефективності. Цей напрямок в районі реалізується вже третій рік поспіль. Утеплюються заклади освіти, заклади охорони здоров’я. На ремонти останніх, до речі, також було витрачено гроші з цільової субвенції. Також цьогоріч після реконструкції було відкрито кінотеатр “Лейпциг”. Це, до речі, один з найстаріших комунальних кінотеатрів. Завдяки його реконструкції нам вдалося відродити осередок культури в районі.
Святошин - лідер з розвитку освітньої інфраструктури
KV: Якщо говорити про освітню інфраструктуру, то як змінилась ситуація з чергами в дитсадочки та перші класи шкіл?
Олександр Третьяков: З 2015 року вдвічі скоротилася черга до дитячих садочків. За підсумками 2017 року, створено 450 місць для дітей від 2 до 6 років у дитячих навчальних закладах. Це найбільший показник за останні 5 років. Відновлено роботу двох садочків: ДНЗ №179 та №266 “Бджілка”, які не працювали або приміщення яких використовувались не за призначенням. Відновлено або створено додаткові групи у низці закладів.
Цього року Святошинський район посів друге місце у Києві за темпами розбудови освітньої інфраструктури. За останні чотири роки в освітню галузь району інвестовано понад 300 млн. грн. Район посідає друге місце за темпами впровадження програми “Нова українська школа”.
Не відстає і позашкільна освіта. Протягом останніх 2-х років створено 1000 нових місць в підліткових клубах району. Розвивається мистецька освіта: художня школа №5 та музична школа №22 отримали нові сучасні приміщення. Третій рік поспіль музичні школи району забезпечуються новими інструментами.
Спорт, доступний кожному
KV: Мешканці району кажуть про помітне зростання кількості спортивних майданчиків та стадіонів.
Олександр Третьяков: Сьогодні в результаті нашої спільної роботи оновлено спортивну інфраструктуру у кожній другій школі. Лише у цьому році споруджуються 7 футбольних майданчиків зі штучним покриттям, яке відповідає професійним футбольним стандартам. 1 вересня 2018 відкрито найбільший у Києві пришкільний стадіон біля шкіл №254 та №223. Триває реконструкція стадіону “Темп”.
Усього в районі — 22 сучасних футбольних поля. У 8 школах у 2018 році ремонтуються спортивні зали. Окрім цього, в рамках програми Київського міського голови встановлено 55 майданчиків Street Workout. Завдяки цьому мешканці усіх мікрорайонів Святошина мають змогу безкоштовно займатися спортом неподалік від дому. У рамках проектів Громадського бюджету, ініційованих активістами моєї команди, на території 69 дитячих садочків та шкіл району встановлено сучасні спортивні майданчики.
Надсучасний центр соціальних служб
KV: Не можемо оминути увагою ще один важливий аспект для життя святошинців – соціальний захист. Ті, хто вже відвідав Центр соціальних служб, залишаються просто в захваті від рівня сервісу.
Олександр Третьяков: Аналогів Центру соціальних служб Святошинського району, який діє з червня 2017 року, немає ані в Києві, ані загалом в Україні. Тут кияни мають можливість отримати близько 100 соціальних послуг в одній установі. При цьому — за європейськими стандартами. Це — оформлення субсидій, пільг, соціальних виплат, пенсій, забезпечення засобами реабілітації, санаторно–курортним лікуванням, заходи із соціального захисту від безробіття тощо.
Центр надання соціальних послуг Святошинського району
Середній час очікування в черзі становить 10–12 хвилин, середній час обслуговування одного відвідувача — 10–15 хвилин. За 2017 рік та дев’ять місяців 2018 року соціальні послуги у Центрі отримали понад 400 тисячі осіб.
Програма енергоефективності
KV: Болюче питання: стан житлового фонду. Чи можна його покращити?
Олександр Третьяков: Питання, дійсно непросте. Нам дісталася спадщина масової радянської житлової забудови з усіма наслідками. Більшість будинків споруджено без урахування вимог щодо енергоефективності та комфорту повсякденного життя людини.
У Святошині високий відсоток зношеності житлового фонду, порівняно з іншими районами. Два будинки з трьох потребують капітального ремонту. Втім, практика доводить, що сумлінна праця дозволяє зробити кожен куточок рідного міста затишним та зручним для життя.
З 2015 року в районі відремонтовано майже 1000 об’єктів житлово-комунального господарства. Це — полагоджені дахи, комунікації та електричні мережі, замінені вікна, утеплені фасади та багато іншого. У районі з 2016 року реалізується програма з енергоефективності. У місцях загального користування встановлюється LED-освітлення та сутінкові реле. Завдяки програмі у 2017 році вдалося зменшити споживання та оплату електроенергії у 2,7 рази. Загалом 200 будинків району охоплено програмами з енергозбереження.
KV: Що ще можна зробити, щоб життя мешканців району стало більш комфортним?
Олександр Третьяков: У Святошинському районі сьогодні налічується понад 50 парків та скверів. Станом на 2018 рік, десята частина з них ремонтується та оновлюється. Відновлюється робота бюветів з питною водою. Станом на жовтень 2018 року, відновлено 4 бювети за адресами: вул. Наумова, 27, б-р Вернадського, 85, просп. Леся Курбаса, 6 (у парку “Інтернаціональний”), пров. Червонозаводський, 2/13 (проводяться планові ремонтні роботи). Триває будівництво нового бювету на вул. Бахмацькій та реконструкція бювету на розі б-ру Ромена Роллана та вул. Тулузи.
Мешканці Святошинського району під час толоки у парку “Совки”
Цього року розпочато реконструкцію найбільшого парку району — “Совки”. Перша черга робіт передбачає спорудження нової вхідної групи, будівництво нових дитячих ігрових зон, заміну лавок, покриття доріжок тощо. Загальна площа благоустрою становить 2,2 га. Роботи будуть завершені у 2019 році.
KV: Яким чином ви визначаєте пріоритетність питань, які потребують вирішення?
Олександр Третьяков: Усі ключові інфраструктурні проекти визначаються в діалозі з громадою. У Святошинському районі на постійній основі працюють 5 громадських приймалень.
П’яту було відкрито у 2018 році за адресою вул. Кільцева дорога, 5-б. У приймальнях кияни можуть надати інформацію щодо проблем та потреб району — наприклад, які об’єкти потребуються негайного ремонту. Також, кожен, хто цього потребує, може записатися на прийом та проконсультуватися у юриста. Серед проблем, які турбують громадян, — оформлення спадщини, житлові питання, пенсії та соціальні виплати, земельні питання, призначення аліментів та багато інших. Окрім цього, регулярно проводжу прийоми громадян у Комітеті у справах ветеранів та осіб з інвалідністю як голова цього Комітету. За період VIII скликання Верховної Ради я отримав звернення від 35 000 осіб. Провів 188 особистих прийомів, під час яких поспілкувався з 920 громадянами.
Фото: прес-служба Олександра Третьякова
KиевVласть
Під таким гаслом у Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся міський захід, присвячений Дню захисника України та Дню українського козацтва.
Свято встановлено 14 жовтня 2014 року указом президента України Петра Порошенка з метою вшанування мужності, бойового подвигу та героїзму захисників України. У святі взяли участь ветерани АТО, сім’ї загиблих героїв; учасники операції об’єднаних сил; військовослужбовці Збройних Сил України, Національної гвардії України, Національної поліції України; військові медики та волонтери-парамедики Товариства Червоного Хреста; представники громадських, благодійних, волонтерських організацій; лідери учнівського самоврядування міста, педагоги.
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Усі бажаючі мали змогу взяти участь у майстер-класах з радіозв’язку, параглайдингу, надання першої домедичної допомоги, рукопашного бою, розбирання та збирання автомату Калашникова разом з чарівними курсантками коледжу з посиленою фізичною та військовою підготовкою тощо.
На заході відбулися презентації: фотовиставки “Від пращурів до кіборгів”, експозиція з музею-галереї “Історія становлення української нації”, національно-патріотичний проект “Славетні епохи України” та виставка творчих робіт вихованців студії образотворчого мистецтва.
Офіцери кінологічної служби Нацполіції України Павло і Віталій разом із своїми чотирилапими друзями-помічниками захищали нашу країну на сході. Павло розповів, що “із цією дівчинкою - чорнявою вівчаркою на ймення Янга” вони разом із самого дитинства, довіряють один одному. Вони вже чотири ротації були на війні, й незабаром знову збираються стати до виконання свого бойового обов’язку. До речі, за словами бійця, його рідні жодного разу не знали, що він – на війні.
- Чи не боїтеся Ви, що хтось із людей може образити Янгу?
- Не образить. Вона дуже хороша й розумна дівчинка, з характером, тож не ображається. А для мене вона – найкращий друг. Особливо – на війні: собака тебе чекає, поруч з тобою воює, знаходить міни й наркотики, рятує життя людей. А потім - зігріває й “зализує” стрес.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Хлопець запевняє, що після служби чотирилапі друзі відправляються додому і доживають спокійний вік у квартирах кінологів, з якими співпрацювали все життя. Ніхто їх не вбиває і не викидає на вулицю, про що постійно ходять байки в Інтернеті.
- Чи бувало у вашому житті, що людина поводила себе гірше ніж собака?
- Собака ніколи не полишить пораненого, не дозволить плакати наодинці, не зрадить. А що людина? Скільком чотирилапим потрібні були від вас лише гроші чи допомога?
Отож Патріотичний концерт “Сила нескорених” розпочався з Гімну України. Лунали слова подяки матерям загиблих в АТО, хвилиною мовчання вшанували пам’ять героїв, що віддали життя за нашу свободу, за волю за незалежність.
З вітальними словами звернулися директор Департаменту освіти і науки м. Києва Олена Фіданян і помічник уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників АТО Костянтин Винниченко. “Що таке патріотичне виховання? Патріотичне виховання - це коли ми усвідомлюємо, що не можна, щоб нашу землю хтось топтав, не можна, щоб гинули наші рідні, наші друзі, наші діти. Патріотичне виховання – це коли ми з вами свідомо захищаємо себе від агресора і це той світлий день, і він точно прийде коли в Україні запанує мир. Вона буде іншою, наша Україна, вона буде світлою, а тих, кого не має поруч з нами сьогодні – вони житимуть з нами завжди, бо кожна людина живе з нами до тих пір, до поки її пам’ятають. І ось це і є патріотичне виховання”, - зазначила Олена Фіданян.
Ніхто не знає як складеться людське життя та доля кожного з нас випробовує на міцність - а ті, хто вистояли, витримали, зберегли гідність мають свою не одну героїчну історію. Один з них є навідник з прикордонного шахтарського міста Ровеньки, що на Луганщині, Віктор Свистунов, який активно допомагав ЗСУ та СБУ, допоки не потрапив до полону. Він розповів як все відбувалось та якими силами обороняли країну.
Захисникам України діти передали малюнки, листи підтримки, обереги, виготовлені власноруч. Галинка Баган з Тернополя зворушила всіх своєю піснею “Дякую, солдати”, а солістка Національної філармонії Тетяна Школьна з піснею “Народе мій” підняла бойовий дух присутніх. Зворушлива пісня, виконана Галинкою Баган разом із батьком Павлом. Не можна не згадати чарівний, і водночас напружений повітряний номер, виконаний сімейним дуетом Олексієм та Оксаною Курінськими. Привітати із Днем захисника України завітав французький виконавець із українською душею Поль Манандіз, учасник рок-опери “Моцарт”. За словами Поля: “Я закохався в українську столицю, його культуру, традиції, пісні, тому мої вітання для киян - зворушливі українські пісні!”, - каже французький співак.
Учасники заходу переконані, що українська нація сильна, мужня, яка вірить у перемогу.
Декілька разів я навіть заплакала, тому що коли ти відчуваєш подібні емоції, то подих захоплює від милозвучності і суму водночас.
Боляче думати про те, що зараз на фронті стоять молоді хлопці з кулеметами і автоматами, які повинні із дня в день розбирати їх, збирати, стріляти, а потім знову по колу. Серце коле, що стільки дівчат зараз сидять в окопах, а не їдуть у салон краси перед побаченням. Дихати важко, як бачу матерів, що втратили на фронті своїх синів, які загинули, щоб врятувати якусь незнайому дівчину чи простого хлопчика.
А що роблять люди? Забувають. Ні, не всі, але тієї частини не досить, щоб заплющити очі. Нащо вони це роблять?
Для того, щоб моя сім’я прокинулася після дзвону будильників, а не від гучних гармат за вікнами. Тому, що кордони нашоє держави не зроблені із пластиліну, щоб переліплювати їх, як комусь захочеться. Бо жителі міста чи села не винні.
“Ми сильні доти, доки шануємо. Вони – доки пам’ятаємо”.
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Ніколи не треба забувати про те, що було, безсумнівно, але і пам’ятайте, що життя продовжується і саме зараз десь теж лунають вибухи. Наші серця ніколи не полишать імена небесної сотні, але треба робити так, щоб це була остання втрата для народу України.
Слава Україні!
KиевVласть
Осінь у Краматорську – це різнокольорові каштани, вітерець, брудні калюжі, картаті сукні та великі светри… Я обожнюю осінь. Вона асоціюється в мене із затишком, гарячою кавою та вічною романтикою листопадів.
У моїй школі говорять, що найкрасивіше місце Краматорська восени – Крейдяна гора. Побуваєш там саме в цю золоту пору року – почуття захоплення заполонить твою душу надовго. Чому б не з'їздити?
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Зібравши речі, я вирушила в маленьку подорож. Дорогою спостерігала осінні барви, які мерехтіли в очах, немов різнокольорові метелики, а на місці призначення відразу згадала про фотоапарат, адже так хотілося зберегти невимовно чарівний краєвид: тут насправді було дуже красиво. Велична у своєму спокої Крейдяна гора зустріла мене сонячною погодою й ніжним вітерцем…
29 жовтня 1941 року за наказом бургомістра Шопена (колишній працівник СКМЗ) з тринадцяти великих будинків, у яких жили сім'ї робітників металургійного заводу, гітлерівці виселили мешканців, обнесли будинки колючим дротом і створили табір смерті, який вони разом із поліцією посилено охороняли. Це відбувалося в селищі Крейдяна гора…
Ледве вилізла на цю гору. Тут дуже красиво, але дещо прохолодніше, аніж унизу. Треба обов'язково пофотографувати, бо такої гри фарб я ще не бачила ніколи…
1 листопада 1941 року в табір смерті було привезено 150 військовополонених. Майже щоденно туди кидали жінок, дітей, літніх людей. Частину заарештованих фашисти вели в барак номер 8. Після жорстоких катувань їх вбивали електричним струмом, а інших – просто розстрілювали. Трупи скидали у великий глиняний кар'єр, який знаходився поблизу з табором...
На верхів’ї гори шепочуть дерева над пам’ятником жертвам фашизму, унизу міниться зеленувато-синіми барвами вода в кар’єрі…
Фашисти, щоб приховати свої злочини, періодично влаштовували в кар'єрі вибухи. Але катів викривали свідки. У книзі директора Краматорського історичного музею Наталії Волошиної “Золота осінь перемоги” наведено розповідь Ольги Когуліної: “Одного разу до табору на автомашинах привезли близько 100 комсомольців, яких під посиленою охороною повели в кар'єр на розстріл. Нещасні, обійнявшись, кричали: “Прощавайте, товариші, пам'ятайте про нас, ми загинули за Батьківщину!”…
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Тиша і спокій навкруги. Тільки десь дріботить працьовитий дятел. Сонечко вже сідає, і стає дедалі холодніше…
Неділя, 25 січня 1942 року. Із жахом згадують про цей день жителі міста. Бургомістр зібрав у приміщенні клубу імені Леніна кількасот кваліфікованих робітників та представників інтелігенції міста. Додому ці люди не повернулися. Вони потрапили до концтабору. У цей самий день за наказом бургомістра Шопена й керівника жандармерії Краматорського округу лейтенанта Мойшке в місті відбулася облава на тих, кого підозрювали у відданості радянській владі. Людей хапали без приводу. Усіх затриманих привезли до табору й розстріляли біля кар'єру.
У книзі Наталії Волошиної наведені свідчення очевидців і тих, хто втік з-під розстрілу. Із засуджених до страти кати зняли теплий одяг, валянки й у такому вигляді розстрілювали людей. Через кожні 10 – 15 хвилин до краю урвища на розстріл підводили групи по 15 – 20 осіб. Цілий день до пізньої ночі тривала ця дика розправа. Наступного дня знову пролунав вибух, і трупи були закидані землею…
Так, на Крейдяній горі дійсно дуже красиво й затишно, природа зустрічає тебе тихим шурхотінням листя й тонкою мелодією вітру. Мені здається, що тут чарівно в усі пори року. Треба завітати сюди ще раз навесні. А поки я прощаюсь із цим загадковим місцем, вмикаю музику на повну і їду додому…
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Анастасія Васковська, що жила в часи окупації в селищі Крейдяна гора, розповідала: “Навесні 1942 року талою водою змило землю на місці розстрілу мирних жителів, відкрилися сотні трупів. Запах їхнього розкладу доносився до центру міста. За наказом поліції жінок нашого селища пригнали до цього місця, і ми протягом дня закопували мерців”.
Біля бараків німецького концентраційного табору було вбито 3500 осіб. І це тільки на Крейдяній горі…
KиевVласть
Київ – механізм, що складається з десятків деталей. Одна відповідає за відпочинок, друга – за роботу всього механізму, третя – за спокійний сон. Я про мікрорайони Києва, про такі рідні для всіх слова, як Шулявка, Голосієво, Академмістечко, Оболонь, Троєщина, Поділ, Дарниця. Нашою школою був район, а вчителькою – вулиця.
Так само коріння поєднує мене з мікрорайоном Совки, який знаходиться між Деміївкою, Голосієво та Жулянами (від школи до аеропорту - 15 хвилин).
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
Мікрорайон Совки є своєрідною мальовничою оазою посеред Солом’янського району, вирізняючись рідкісним каскадом ставків та мальовничими пагорбами. Давно забулися старі селища навколо Києва, але досі процвітають Совки, поселення з “пташиною” назвою.
В Совках всі один одного знають, дружать родинами. Є такі родини, які онуків приводять вчитися до своєї першої вчительки. Це і робить народ згуртованим. Совки – це райська місцина посеред бурхливого Києва, тут немає багатоповерхівок, шумних трас, серйозного криміналу. Але все ж Совки – окремий світ зі своїми традиціями, людьми.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
З історії мікрорайону
Люди обживали цю територію з часів палеоліту (давньокам’яного віку близько 40-10 тис.р. тому). Місця стоянок первісної людини, яка полювала на мамонтів, носорогів, виявлені в районі селища Совки. Це підтверджує велика кістка печерного ведмедя, знайдена учнями школи № 121. Згодом артефакт було передано до Національного музею історії Києва.
Перша друкована згадка про село Совки - юридичний акт від 1618 року - “спор за владение земельніми угодьями с. Совки Киевского воєводства между Киевским архиепископом Руцким Ю.М. и Киевским монастирём”. У період 1628―1891 років значна частина “земельних угодий” с. Совки та навколишніх сіл ― Деміївка, Мишоловка, Пирогів, Лісники, Красний Трактир, села п'ятьох Борщагівок та інші належали Києво-Печерській Лаврі. Хоча Совки згадуються ще раніше в 2-й половині XIV століття як заміський двір київського князя Володимира Ольгердовича. Під назвою Сувки (Сувка) згадані як володіння домініканського монастиря, що 1612 року було продано шляхтичу Ярошу Покаловичу. У 1618 році придбані Києво-Печерською Лаврою, а в 1656 році — Софіївським монастирем. 21 травня 1718 року російський цар Петро І “жалуваною грамотою” подарував селище Совки гетьману Івану Скоропадському (Переяславський полк). В архівах Софіївського собору знаходимо дані про те, що в середині XIX століття “Совская дача с прудом, водяною мельницей и пахотной землей в количестве 280 десятин принадлежала Митрополичьему дому”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Зі згадок одного зі старожилів відомо, що старожилами селища Совки були сім'ї на прізвища: Воробій, Ворони, Савицький, Левищенкою. Пізніше поселилися поселилися люди на прізвища: Кравченко, Буркацькі, Оландоренко, Редько, Когденко, Кучменко, Давиденко.
За своїм соціальним походженням це були переважно козаки. Але існувало ще декілька версій стосовно перших переселенців. На території садиб Редька Феодосія та Ворони Федота було знайдено сліди землянок в ярах. Можливо, то були сліди втікачів від панської неволі, чи то козаки, чи то грабіжники, оскільки шлях, що вів із Києва до Канева був добрим місцем для таких переховувань людей.
Старожил Совок Михайло Терентійович Левищенко писав вірші про рідний край, з яких можна дізнатися як жили Совки 100 років тому. Михайло Левіщенко працював художником-декоратором, розписував Центральний вокзал. Він пише:
Село було як і село
От тільки церкви не було
А церква та була в Жулянах
За півверсти хата від хати
З сусідом, якщо розмовляти,
То треба добре покричати,
Широкий двір, в дворі повітка
Стояла, як відцвіла квітка,
Хліви збудовані сяк-так,
Куди не глянь, гній та кізяк
Тини, канави, загороди і буряки коло дороги.
Грязюка, пилюка, сміття
Таке колись було життя…
Мешканці села Совки жили громадою. На сільських зборах обирали старосту, шляхом голосування перерозподіляли землю, спільно вирішували всі інші питання. Про Совки кінця XIX століття можна знайшли згадки і у “Словнику географічному Королівства Польського та інших земель слов'янських”: “Совки … повіту Київського, Білгородської волості, парафії православної Жулян, за 5 верст від Києва, має 272 мешканці… Невелика цегельня. Став, із млином, що на ньому знаходиться, належить київським митрополитам” . В період 1829-1914 років селище Совки було приписане до церкви села Жуляни, в клірових книгах якого є дані про жителів селища, число дворів, кількість населення.
У роки революції 1905-1907 рр. у Совках було зруйновано будинок управителя та прикажчика Воскобійного заводу, що належав Софіївському монастирю. На 1910 р. в Совках було 2 крамниці. Розвивався шевський промисел, столярний, відхожий, сіяли жито, пшеницю, садили картоплю, город, тримали корів, кіз , свиней. Залишки продукції продавали на Володимирському ринку. Робітники працювали на залізниці, пивзаводі, цукровому заводі Бродського (нині кондитерська “Рошен”). З 1918- 1920 рр. у Києві часто змінювалася влада: Центральна рада, потім більшовики, німці, Петлюра, більшовики, білополяки, більшовики, денікінці і знову більшовики. У 1920 р. радянськими органами влади були створені сільрада та комітет незалежних селян, товариства “Просвіта” й “Лікнеп”. Всіх неписьменних віком до 40 років в адміністративному порядку змушували вчитися. В громадському житті села велику роль відігравала “Просвіта” , яка створила два гуртки: драматичний та музичний, кожної неділі організовувалися танці, концерти, диспути тощо. Але через 2 роки “Просвіту” закрили й центром культурного життя стала школа. З 1923 року Совки увійшли до Києва, але згодом відійшли до Київської приміської смуги й лише 1933 року село було остаточно підпорядковане місту.
У 1932–1933 роках майже 90% населення селища складали робітники, тому Совки майже не постраждали від голоду. Річку Совку було перекрито дамбою для того, щоб розводити рибу, а ставки використовували для заготовки льоду. Біля води було збудовано завод, а з часом - будівлі радгоспу “Совки” і овочебази, які забезпечували Київ овочами. У тридцятих роках в селищі було відкрито вантажний трамвайний парк, який після війни став пасажирським. Перші забруднення річки відбулися після побудови заводу “Червоний резинщик”, який скидав у ставки забруднювальні матеріали. Ставки ще років 30 тому активно використовувалися радгоспом “Совки” для вирощування риби. Тепер, коли господарство занепало, їх уже не зариблюють, а останніх 20 років — практично і не очищують. Як наслідок — ставки “нижнього каскаду” практично припинили своє існування — замулилися і поросли очеретом, рівень води мінімальний. Ставки в урочищі Пронівщина - у більш-менш нормальному стані, вживаються заходи з їхнього очищення і створення рекреаційної зони. На жаль, верхів'я річки Совки біля масиву Кадетський гай постійно забруднюються через зливання нечистот та звалища будівельного і побутового сміття.
Школа
Зі шкільного архіву я дізналась, що совська церковно-приходська школа заснована в період з 1895 року по 1900 рік . Знаходилась вона в центрі села поряд з сільським цвинтарем. У 1910 році там у двох класах навчалося 38 дітей. У 1920 році школу перевели в 2 будинки на території воскового заводу, а в 1936 році серед зеленої тиші каштанів, з’явилася велична триповерхова споруда ― середня загальноосвітня школа №121 м. Києва.
Історія селища Совки тісно пов'язана з ім'ям художника-авангардиста Костянтина Володимировича Піскорського, який був першим учителем у совській школі, відкритій у 1920 році. Особливістю творчості художника було філософське осмислення життя та місця Людини на Землі. Художник завжди підкреслював свою приналежність до українського народу, його культури . Костянтин Піскорський народився 6 травня 1892 року у Києві в сім'ї відомого вченого-історика, професора кількох вищих навчальних закладів Володимира Піскорського. Костянтин Піскорський закінчив юридичний факультет Київського університету, але зайнятись юридичною практикою йому не вдалося. Почалася Перша світова війна. Медична комісія визначила його непридатним до військової служби, і він працював санітаром в російській армії, засуджував братовбивчу війну, насильство. Восени 1917 року Костянтин Піскорський демобілізувався і повернувся до Києва. Пише пейзажі України, ілюструє твори Шевченка. По суті, малювати він ніде не вчився, але жити без цього не міг. В 1919 році він вступає до Української Академії мистецтв.
Рятуючи трьох дітей від голоду, Костянтин Володимирович разом з дружиною працюють вчителями в селищі Совки. Викладаючи арифметику, читання і письмо дітям, він читав лекції з мистецтва, всесвітньої літератури їхнім батькам, відкрив театр і організував товариство “Просвіта” ім. Т.Шевченка. Діти в школі влаштовували ялинки, декламували вірші. Основними вимогами оцінювання знань учнів була глибина розуміння, швидкість, дикція читання. Для театру Костянтин Володимирович писав п’єси, наприклад, “Минуле” на 4 дії, організував драматичну художню студію, яку місцеві жителі охоче відвідували. Згодом організував вечірні курси для селян. Під керівництвом Піскорського селяни видавали рукописний журнал “Вісник”. Працювати доводилося в найтяжчих умовах: холодно, голодно. З Совок летіли прохання надіслати олівці, папір, гас. У березні 1922 року Костянтин Піскорський помер від висипного тифу.
У період німецько-фашистської окупації під час Великої Вітчизняної війни школа не працювала. Заняття почалися з вересня 1944 року.
Сьогодні школа відіграє важливу роль у вихованні дітей, громадському житті мікрорайону. Школа є духовним і культурним центром, навколо якого зосереджуються всі заходи, які відбуваються в мікрорайоні. Всі урочисті події, всі шкільні свята проходять біля пам’ятника загиблим воїнам-землякам разом з усіма жителями мікрорайону.
Церква
Духовним центром Совок є автокефальна православна церква пресвятої Богородиці. Спочатку на цьому місці за часів Гетьманщини було збудовано церкву Різдва Пресвятої Богородиці у 1918 році коштом парафії села з будівельних матеріалів, проданих цій парафії Голосіївським скитом після розборки тамтешнього дерев'яного храму. Голосіївський скит за допомогою голосіївської теслярської артілі збудував нову церкву, яку було освячено на початку 20-х років. Після початого ще Хрущовим “другого штурму небес” у 1966 році за три дні до храмового свята Різдва пресвятої Богородиці, після ремонту, який зробила громада, церква згоріла. Совчани кажуть, що її було підпалено за вказівкою влади. Відбудували її аж 1997 році. Настоятель храму отець Валерій Копійка каже: “Церква—духовне осердя. Коли церкву руйнують, це відбивається на всьому регіоні. Коли храм горить або руйнується, це з давніх часів вважається страшною білю і Божою карою для всіх..
50-річний отець Валерій уже 22 роки служить Богу. Він із сім’єю мешкає в Совках, у будинку, який йому допоміг придбати його друг Євген Сверстюк. Українські дисиденти є активними прихожанами цього храму, серед них Василь Огієнко, Микола Вінграновський з дружиною, сестра Василя Стуса Марія. Церква займається благодійністю. Священик отець Максим є капеланом, часто їздить на Схід України, отець Валерій також уже 12 років є капеланом об'єднання “Віра і світло”, міжконфесійного руху для допомоги дітям з особливими потребами.
Пам'ятник
Під час оборони Києва в 1941 році через Совки проходила лінія фронту. Совська балка використовувалася для закритого розміщення війська та артилерії. 97 совчан не повернулося з війни. 9 травня1970 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника загиблим мешканцям селища Совки. На виготовлення та встановлення пам’ятника жителі Совок зібрали 1000 карбованців. Біля підніжжя пам'ятника на кургані встановлено 6 гранітних плит з іменами загиблих воїнів-мешканців селища Совки. На постаменті надпис: “Вічна слава воїнам, які загинули за свободу і незалежність нашої Вітчизни в 1941- 1945 роках”. Школа робить багато для того, щоб майбутні покоління знали подвиги своїх прадідусів, щоб ніколи не забували тих, хто звільнив народи від фашистської чуми, хто врятував цивілізацію і приніс довгожданий мир. Пам'ятник – це символ великої шани до загиблих, поваги до живих. Це місце радощі і печалі. Всі найбільші свята, пам’ятні дати, які відзначає школа проходять біля пам’ятника. Це героїчний символ боротьби українського народу з ворогом.
Над Совками злітають звично
Гойднувши небо у ставках,
Пернаті жителі столичні
З гортанним вигуком: “крах-крах”.
Ой, крижі, вирій ось настане
Прийде зима — не буде краху…
Лиш пам'ятайте, ви – кияни,
А на Канарах - просто птахи…
Так писав про свій край совчанин Володимир Бондаренко, старенький дідусь, який попри все продовжує писати про те, що йому подобається, і шукати шляхи, щоб видавати свої книжки.
Можна зробити висновок, що Совки тримаються на трьох китах: церква, пам'ятник і школа. Вони знаходяться на одній вулиці в декількох метрах один від одного. Саме їх можна вважати символами мікрорайону. І якби Совки мали свій герб, то там би зобразили церкву, пам'ятник і школу.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
KиевVласть
У минулу п’ятницю в Україні аварії на дорогах забрали життя 22 осіб. Кожні три хвилини в Україні трапляються ДТП, де щодня гинуть люди. Звичайно, уважність до дорозі, дотримання правил безпеки, знання правил дорожнього руху та елементарне не перевищення швидкості та пасок безпеки можуть врятувати сотні життів. Але я як начальник столичного управління юстиції можу говорити тільки про правий аспект цієї болючої для всіх проблеми. Розглянемо ситуацію на дорогах не з боку водіїв, а з боку пасажирів, які можуть стати заручниками ситуації не дотримання правил дорожньої безпеки.
Що таке пасажирські перевезення
Відповідно до ст. 1 ЗУ “Про автомобільний транспорт”, пасажирські перевезення - перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами.
Документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі
Відповідно до ст. 39 ЗУ “Про автомобільний транспорт”, документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі:
- для автомобільного перевізника - ліцензія, інші документи, передбачені законодавством України;
- для водія таксі - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, інші документи, передбачені законодавством України.
Згідно п. 86 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, для надання послуг таксі автомобільні перевізники, автомобільні самозайняті перевізники повинні мати зареєстровані відповідно до законодавства транспортні засоби, відповідну ліцензію і ліцензійну картку на кожний автомобіль, обладнаний відповідно до встановлених технічних вимог.
Документи на перевезення пасажирів автобусами
Документи для регулярних пасажирських перевезень (перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування або уповноваженими органами Договірних Сторін у разі міжнародних перевезень):
для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, квитково-касовий лист, схема маршруту, розклад руху, таблиця вартості проїзду (крім міських перевезень), інші документи, передбачені законодавством України;
Документи для нерегулярних пасажирських перевезень (перевезення пасажирів автобусом, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу, в якому визначають маршрут руху, дату та час перевезень, інші умови перевезень та форму оплати послуги, або перевезення за власний кошт):
для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, договір із замовником транспортних послуг, документ, що засвідчує оплату транспортних послуг, інші документи, передбачені законодавством України.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Документи для регулярних спеціальних пасажирських перевезень (перевезення певних категорій пасажирів (працівників підприємств, школярів, студентів, туристів, екскурсантів та інших) на автобусному маршруті за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку замовником транспортних послуг або уповноваженими органами Договірних Сторін у разі міжнародних перевезень):
для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, квитково-касовий лист, схема маршруту, розклад руху, таблиця вартості проїзду (крім міських перевезень), інші документи, передбачені законодавством України
Документи на перевезення пасажирів автобусамидля власних потреб:
для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, список пасажирів, яких перевозять, завірений підписом перевізника, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на автобус, список пасажирів, яких перевозять, завірений підписом перевізника, інші документи, передбачені законодавством України.
Видача дозволу на нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні
Згідно п. 3.1. Порядку оформлення і видачі дозволів на поїздку по територіях іноземних держав при виконанні перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, їх обміну та обліку (далі – Порядок), оформлення та видача дозволів проводяться в пунктах видачі дозволів уповноваженого органу та її територіальних органів.
Відповідно до п.3.3. Порядку, дозволи на поїздку територією іноземних держав під час виконання нерегулярних і маятникових перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні оформлюються і видаються уповноваженій особі на підставі усного звернення або письмової заяви при пред’явленні таких документів, підписаних автомобільним перевізником та засвідчених його печаткою:
- схеми міжнародного маршруту;
- графіка роботи та відпочинку водіїв;
- копії документа про підтвердження відповідності автобусів параметрам комфортності;
- копії договору, укладеного між автомобільним перевізником та замовником транспортних послуг, про здійснення міжнародних нерегулярних і маятникових
-перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні;
-копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу на автобус, що буде виконувати перевезення.
-Для отримання дозволу уповноважена особа звертається не пізніше ніж за п’ять робочих днів до здійснення відповідного перевезення пасажирів.
-Автомобільний перевізник забезпечується тільки дозволами, необхідними йому для конкретної поїздки.
Чи має право пасажир вимагати пред’явити водія маршрутки або таксі водійські права та ліцензію на перевезення
Відповідно до ст. 39 ЗУ “Про автобільний транспорт”
Автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Відповідно до ст 40. ЗУ “Про автомобільний транспорт”
Водій автобуса зобов'язаний:
Мати з собою і пред'являти для перевірки уповноваженим посадовим особам документи, передбачені законодавством;
Відповідно до правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту
У салоні автобуса розміщується така інформація:
1) витяг із цих Правил (у частині прав та обов'язків водія і пасажира);
2) позначення входу та виходу;
3) відомості про розмір штрафу за безквитковий проїзд і перевезення неоплаченого багажу;
4) відомості про перевізника та страховика (найменування, адреса і телефон);
5) загальна пасажиромісткість із зазначенням окремо кількості місць для сидіння пасажирів;
6) позначення місць розташування аварійних виходів (із зазначенням способу їх відчинення),вогнегасника, аптечки та кнопки екстреної зупинки;
7) напис "Не курити","Місця для пасажирів з дітьми та інвалідів" (на міських та приміських маршрутах);
8) нумерація місць під час здійснення міжміських та міжнародних перевезень.
Отже, національним законодавством,водія, не зобов’язано пред’являти на вимогу пасажира вищезазначені документи, тільки на вимогу уповноваженої посадової особи.
Яким Законом регулюються правопорушення на дорозі?
Єдиний порядок дорожнього руху на всій території України встановлено Правилами дорожнього руху.
За порушення ПДР передбачена адміністративна відповідальність, а за серйозніші — кримінальна; в окремих випадках може наставати цивільно-правова відповідальність.
Перелік порушень та сума штрафів за порушення Правил дорожнього руху визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та Кримінальним кодексом України (ККУ).
Куди звертатись, якщо ви стали свідком аварії?
Відповідно до Правил дорожнього руху, дорожньо-транспортна пригода - подія, що сталася під час руху транспортного засобу, внаслідок якої загинули або поранені люди чи завдані матеріальні збитки.
Очевидцем ДТП може стати і водій, і пішохід і пасажир. Якщо при цьому він бачив не тільки сам факт аварії, але і міг спостерігати, як саме вона відбувалася, людина стає важливим свідком. У такій ситуації важливо зберігати спокій, не піддаватися паніці і не проходити повз! Необхідно викликати поліцію 102 та у разі наявності осіб, які отримали тілесні пошкодження викликати швидку допомогу, дочекатись їх приїзду і процедури оформлення дорожньо-транспортної пригоди та надати пояснення про побачену пригоду.
Будьте свідомим та небайдужими! Знайте свої права та вмійте їх захищати! У разі порушення ваших прав звертайтесь на гарячу лінію Координаційного центру з надання правової допомоги 0(800)213103 цілодобово.
Станіслав Куценко, експерт-юрист, начальник Головного територіального управління юстиції у м. КиєвіKиевVласть
У реальності війни, зовсім не схожій на нашу, вони живуть, виконують свій обов`язок, відстоюють мир та незалежність для своїх дітей та для всіх нас. Вони не Супермени. Вони не голлівудські герої. Вони - звичайні - захищають нас із вами. І тому вони просто Герої.
Хто вони, ці хлопці у воєнному однострої? Чому замість піклування про родину, замість мирної роботи вони обрали те, що нам і уявити важко? Дивишся на них – та вони ж такі самісінькі, як і ми! Тільки в очах є щось інше - досвід, мудрість, страта. Зовсім інше розуміння сенсу нашого життя, яке водночас таке безцінне і таке крихке та непередбачуване.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Олександр Гавриленко входить до лав добровольчого підрозділу “Рота патрульної служби поліції особливого призначення “Чернігів” ГУ Нацполіції в Чернігівській області (раніше – добровольчий підрозділ батальйону патрульної служби міліції). Олександр народився 1989 року в Харкові. Незабаром родина Сашка переїхала на Чернігівщину, в селище Ріпки.
Сашко, можливо, сидів за тією ж партою, що і я, гортав ті ж книжки, ходив моїми вулицями. Уже у школі він відзначався відповідальністю, мудрістю, знаходив спільну мову з усіма.
“Саша - один із дуже розумних, кмітливих і багатообіцяючиїх учнів. Одного разу він переклав дуже “мудре” речення англійською. Якщо перекладати дослівно, вийшло щось на кшталт “Пташка неприродно рухалась і у неї смикалися шия та голова”. Це було б нудно. Тому Сашко, якому не становило жодної проблеми перекласти це дослівно, відповів: “Пташку плющило”. Всі сміялися, і я в тому числі, - згадує вчителька англійської мови Ірина Костенок. – Я пам`ятаю, як він охоче приходив до гімназії вже в ролі співробітника міліції, розповідав про навчання, про роботу, про проблеми сьогодення. А вже зараз Олександру доводиться захищати свою Батьківщину”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Попри надзвичайно мирну професію батьків (вони лікарі), Сашко блискуче вступив до Інституту підготовки слідчих кадрів для МВС Національного університету “Юридична Академія України ім.і Ярослава Мудрого”. У березні 2012 року вже став слідчим Чернігівського МВ УМВС.
З осені 2014 року і до цього часу Олександр Гавриленко бере участь в АТО на Донбасі. Він охороняв спокій та порядок у Станиці, Мар`їнці, Авдіївці, Маріуполі та багатьох інших. На щастя, за увесь час герой не зазнав будь-яких поранень або контузій.
“Під час мого першого відрядження, 16 листопада 2014 року, група бійців нашого підрозділу в смт Станиця Луганська потрапила у засідку терористів, під час бою загинули троє наших бійців, ще шестеро отримали поранення, один з поранених пізніше від отриманих травм помер. Особисто я йшов добровольцем, як тоді вважалося, на війну. Потім із часом це стало роботою, службою, стилем життя”, - говорить сам Олександр.
Герой розповідає, що група виконувала завдання як безпосередньо оборони населених пунктів від терористів, спільно зі збройними силами, так і здійснювала пропускний контроль з непідконтрольної українській владі території, охорону стратегічних об`єктів, інфраструктури, розшук та затримання терористів, забезпечення публічного порядку.
“Слєдак” - такий позивний дали Саші бойові побратими. На нього він відгукується, адже це нагадує про його мирну професію.
За свою відважність Олександр нагороджений медалями “За оборону рідної держави”, “Відвага та честь”, нагрудним знаком “Учасник АТО”, почесною грамотою Чернігівської ОДА, подякою МВС.
Проте, і на війні життя триває. І Сашко чекав відпустки, бо народжувався син, думаючи: “Може, й не дочекаюся”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Фото: ТСН
KиевVласть
В День пам`яті і примирення та на відзначення 73 річниці перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні біля ДОТу №179 під Києвом було відтворено події 5 серпня 1941 року. А напередодні юні журналісти та майбутні психологи Київського Палацу дітей та юнацтва взяли участь у облаштуванні й підготовці ДОТу до реконструкції. Молодь разом з викладачами відвідала й облагородила могилу невідомого льотчика, який загинув над Боярським лісом на початку вересня 1941 року.
На південній околиці Києва, в селищі Віта-Поштова біля ДОТу №179 відбулася військово-історична реконструкція запеклого бою захисниками Києва та військами Вермахту під час героїчної оборони столиці України в 1941 році. В заході взяли участь бійці спеціального пошукового об’єднання “Вертикаль”, військово-історичного клубу “172 піхотний полк” та Міжнародної Асоціації дослідників фортифікації “Цитадель”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
“Я хочу, щоб у нас у всіх було ставлення до того, що ми зараз побачимо, не як до якогось костюмованого заходу. Подивіться сюди. Тут стоїть чотири малих труни. В них людські останки. Останки бійців, які воювали і захищали Київ в 1941 році. І загинули на цій землі”, - сказав Павло Нетьосов.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Літо 1941-го було таким же спекотним. Німецькі війська 6 армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. Розгорнулися жорстокі бої – їм на заваді стали ДОТи Київського укріпрайону, гарнізон одного з яких тут, біля Віти-Поштової, складався з 25 бійців 28-го окремого кулеметного батальйону під командуванням капітана Івана Кипаренка.
Бійці польового підрозділу Червоної Армії займають оборонні позиції. У лісовій смузі з’являється передовий загін німців. Зав’язується бій. Німці через гучномовець пропонують бійцям РККА здатися в полон, але у відповідь - довга кулеметна черга з “Дегтярьова”. Перша атака ворога захлинулася. В бій вступають німецькі мінометники, починається артобстріл позицій РККА - німці атакують знову. І знов – невдача.
Німці, несучи втрати, відступають. Штурмувати ДОТ починає група у складі огнеметників. Охоплений полум’ям, ДОТ огризається кулеметним вогнем. На схилі гори та біля її підніжжя зав`язується фінальна сутичка.
ДОТ № 179 мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва до останнього бійця проти двох штурмових груп 3 моторизованої роти 171 саперного батальйону під командуванням лейтенанта Куні та фельдфебеля Есковіц, 2 та 3 роти 191 піхотного полку.
“Цей ДОТ тримав оборону 73 дні. Нам вдалося за багатьма документами й відеоматеріалами, роздобутими в німецьких архівах, відтворити бій 5 серпня 1941 року”, — додав Павло Нетьосов.
За його словами, останки трьох бійців знайшли місцеві пошуковці під керівництвом Вадима Січкаренка на території селища Віта-Поштова, а четвертого - неподалік села Дзвонкове Васильківського району. Особи загиблих не встановлено. І завтра їх поховають в братській могилі на сільському цвинтарі.
ДОТ 179 батальйонного району N6 в Віті-Поштовій відомий також як мінна група № 179 Київського укріпрайону. Він розташований на невеликому пагорбі над річкою Сіверка. Ще за часів Київської Русі тримав тут оборону прикордонний форт стародавнього урочища Звенигород, захищаючи рубежі Києва від степових орд. А через тисячу років захисники вбудованої в цей пагорб бетонної цитаделі стримували німецько-нацистських загарбників.
Довготривалу вогневу точку було побудовано в 1930 році за індивідуальним проектом. Бойовий каземат на три кулеметних амбразури вписаний в пагорб. ДОТ має три входи в розгалужену мережу підземних галерей протяжністю 227 метрів глибиною залягання 7 метрів.
Понад 70 років фортецю було законсервовано. Завдяки цьому тут збереглися унікальні елементи внутрішнього обладнання: протиштурмові грати, броньована заслінка з оглядовими щілинами, броньовані двері.
Хвилина мовчання. Учасники реконструкції, знявши головні убори, схиляють голови. Ліцеїсти Боярського навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею ім. Івана Богуна разом із начальником - учасником АТО, полковником Петром Потєхіним покладають квіти до пам’ятного знаку захисникам ДОТу.
Сьогодні ДОТ розчищений зусиллями волонтерів. Після реконструкції всі бажаючі можуть пройтися його галереями. Люди до сих пір регулярно знаходять останки солдат, які загинули під час оборони Києва. І не дивно, адже на цій ділянці фронту, на окремо взятому відрізку Київського укріпрайону в липні-серпні 1941 року велися кровопролитні бої.
Ось скупі рядки військової хроніки:
“Вранці, о 6:00, 4 серпня 41-го після годинної артпідготовки , із застосуванням важкої артилерії аж до надвеликих калібрів, почався штурм КиУР . Так поблизу ДОТу № 179 до останньої можливості стримувала німецьку атаку 210 гаубична батарея молодшого лейтенанта А.М.Федорака. Але удар німецької 71 піхотної дивізії був дуже сильним. Для боротьби з ДОТами 71-а задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею реактивних мінометів, самохідні установки залпового вогню з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами. Під сильним вогнем піхота польового заповнення КиУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів . Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. Наші частини почали відходити. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійних заходів до відновлення становища: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, з другої половини дня посилилися дії радянської авіації в районі с. Віта-Поштова. Незважаючи на це, ворог, відбивши всі радянські контратаки, прорвав першу смугу оборони і просунувся на кілька кілометрів. За підсумками дня 4 серпня 1941 71-а пд заявляє про руйнування 33 дотів і дзотів, одного танка, і про захоплення 750 полонених. Власні втрати дивізії склали всього (!) 5 чоловік убитими і 55 пораненими”.
Хроніка 71-ї пд так описує знищення ДОТів КиУР в цей день:
“Штурмова група фельдфебеля Йесковіца , яка була підпорядкована 2- й роті 191 пп, близько 8:00 знищила бункер поблизу с. Віта-Поштова, який був озброєний 1-ю гарматою та 2-ма кулеметами. Після того як у амбразури кинули в'язку гранат, 2 заряди вибухівки і 4 ручних гранати, з бункера вийшли семеро бійців. Але з дверей бункера продовжували кидати гранати. Після того, як бункер кілька разів закидали зарядами вибухівки та димовими шашками, з нього вийшло ще 3 солдат. Після того, як в отворі виходу знову зявилися стрілки з гвинтівками в руках, в одну з амбразур всунули 2 заряди вибухівки на жердинах. Це призвело до успіху: ще 11 солдат вийшло з бункера. Полонені повідомили, що в бункері залишилися лежати вбитими 2 офіцери і 1 комісар”.
На вечір 6 серпня 1941 року загальні втрати захисників КиУР на південній ділянці (с. Віта-Поштова-Юрівка-Тарасівка-Гатне-Чабани) складали понад 3300 осіб. Резервів майже не лишалося.
Жорстокі бої в цьому районі тривали до 10 вересня. В ніч на 18.9.41 Ставка дозволяє 37-ій армії залишити Київ. І це – лише окремі сторінки оборони Києва.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Фото авторов
Влітку 2015 року під Києвом трапилась одна з найбільших в країні аварій на сховищі нафтопродуктів, через яку загинули шість людей, близько 20 були поранені. Полум’я вирувало вісім днів, чорний дим підіймався на кілька кілометрів, розміри шкоди нанесеної навколишньому середовищу важко уявити.
Масштаби цієї аварії та її наслідки є найкращим та показовим прикладом реальної ефективності державної політики у сфері запобігання виникненню промислових та техногенних аварій на об’єктах підвищеної небезпеки, до яких з 2011 року відносяться не тільки великі нафтосховища, а й АЗС і навіть невеликі автогазозаправні пункти (АГЗП).
Загалом, основний контроль за додержанням норм безпеки на об’єктах, де зберігається чи реалізується автомобільне пальне, здійснюють дві державні структури - Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) та Державна служба України з питань праці (Держпраці). Цим держструктурам надано широкі права та повноваження з перевірки дотримання норм безпеки на підприємствах чи потенційно небезпечних об’єктах, по всій країні працюють тисячі їх фахівців. Без їх погоджень неможливо побудувати чи експлуатувати жоден об’єкт з продажу чи зберігання пального.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Крім цього, накопичена значна нормативно-правова база у вигляді жорстких норм, правил, стандартів, які регламентують розміщення, будівництво та безпечну експлуатацію подібних об’єктів.
Держава створила надпотужний апарат з контролю, створила правову базу, проводить регулярні перевірки суб’єктів господарювання та інші комплексні заходи з питань безпеки. Процедури погоджень для введення в експлуатацію об’єктів є складними, вони займають роки та складаються з кубометрів документів.
Але чи можемо ми впевнено сказати, що всі ці заходи справді гарантують чи хоча б впливають на рівень безпечності роботи об’єктів з продажу автомобільного пального?
Повернемось до пожежі на нафтосховищі. В результаті розслідування в рамках кримінального провадження було встановлено, що за місяць до трагедії цю нафтобазу перевіряла ДСНС та зафіксувала 52(!!!) порушення, про що було складено відповідний акт. І все. Мавр свою справу зробив, мавр пішов “перевіряти” інші об’єкти.
Звичайно, таку дивну поблажливість до 52 порушень можна списати на корупцію, яка цілком імовірно і мала місце. Але що саме дозволило перевіряючим просто зафіксувати порушення і не вжити заходів для їх усунення? Очевидно те, чого не вистачає всій системі державного контролю - відповідальності.
Читайте: В КГГА скрывают информацию о законности размещения каждой АЗС в столице
Відсутність відповідальності посадових осіб державних контролюючих органів робить цю систему безплідною. Існуюча система постійно вимагає все більших прав і повноважень. Ця система лобіює впровадження все більш жорстких регуляторних норм, кількість та вимоги яких вже знаходяться за рамками здорового глузду.
Система міцно тримає у своїх руках важелі впливу на підприємців, але без відповідальності. Крім корупційного тиску ця система генерувати нічого не може. Не може бути ефективною будь-яка система, де відсутня відповідальність.
Тим більше, якщо розробка правил та контроль за їх виконанням знаходяться у одних руках. Це головна причина того, чому вся державна політика щодо контролю за безпекою на об’єктах з продажу чи зберігання пального перетворилася на ринок з продажу дозвільних документів.
Наджорсткі вимоги до розміщення та експлуатації автомобільних газозаправних пунктів взагалі вражають. Газовий модуль, через який відбувається заправка автомобілів, виготовляється цілісним виробом в заводських умовах. Його встановлення не потребує будівельних робіт, фундаменту, розробки грунту, додаткових монтажів на території заправки. Ризики аварій тут не більші, ніж при використанні звичайної побутової газової плити.
Такі ж самі модулі, які вільно працюють в Європі, США, Канаді і в інших країнах світу, в нашій країні віднесено до категорії об’єктів підвищеної небезпеки найвищої складності - на АЕС. Що практично унеможливило процедуру проходження всіх дозвільних етапів для введення їх у експлуатацію малим та середнім бізнесом.
Хто це пролобіював? Звичайно - державні контролюючі органи.
Більше того. Україна зобов’язалась імплементувати Європейську директиву 2012/18/ЄС, в якій прямо вказано, що до об’єктів підвищеної небезпеки відносяться лише ті об’єкти де маса небезпечної речовини (в нашому випадку - скрапленого газу), перевищує 50 тонн. Наразі ж в нашому законодавстві закріплена небезпечна порогова маса на рівні 0,5 тонн. І будь-які спроби її підвищити натикаються на шалений опір чиновників.
Це не тільки стримує роздрібний ринок автомобільного скрапленого газу, а й унеможливлює розвиток автономного забезпечення скрапленим газом приватних будівель. Звичайно, небажання приведення вітчизняного законодавства до європейських стандартів пояснюється турботою про безпеку.
Читайте: Еще одного топливного оператора обвиняют в незаконном строительстве АЗС на Позняках
Очевидно, що існуюча система державного контролю з питань техногенної та промислової безпеки в сфері реалізації автомобільного палива працює сама на себе, гальмує розвиток цієї галузі, містить значні корупційні ризики та потребує зміни принципових підходів.
Реальні позитивні зміни можна здійснити шляхом монетизації відповідальності через обов’язкове страхування. Замість купи дозволів та погоджень - один страховий поліс, виданий компанією, в штаті якої є фахівці з питань промислової та пожежної безпеки.
Первірка стану об’єкта на відповідність вимогам безпеки та оцінка ризиків мають повністю перейти до страхових компаній. Страхові компанії не будуть ризикувати власними коштами. І вони або відмовляться страхувати об’єкти з грубими порушеннями, або ж будуть застосовувати завищені страхові ставки, стимулюючи власників заправок усувати порушення.
За державою залишиться лише право на розробку та прийняття регуляторної нормативно-правової бази.
В той же час, відповідальність за порушення правил безпеки експлуатації об’єктів з продажу пального в разі виникнення аварій, які призвели до людських жертв чи значних матеріальних збитків, повинна бути невідворотньою для керівництва підприємств, згідно чинного законодавства.
Звичайно, аварії на автозаправних об’єктах час від часу відбуваються по всьому світу. Сучасне життя та науково-технічний прогрес, крім полегшення життя, приносить і ризики. Але в розвинених країнах набагато ліберальніші підходи до регулювання діяльності АЗС чи АГЗП, оскільки там давно зрозуміли, що надмірний державний контроль рівень безпеки навпаки знижує.
А доки існуюча вітчизняна система не буде переглянута та суттєво змінена, з новин не зникнуть ось такі повідомлення: “Прокуратура міста Києва і СБУ 15 лютого 2018 року викрили у хабарництві головного державного інспектора Головного управління Держпраці України у Київській області. Як повідомляє прес-служба прокуратури, посадовець вимагав від представника приватного підприємства хабар у сумі 112 тис. гривень за видачу дозвільних документів на функціонування восьми газових заправок на території міста Києва та Київської області”.
Читайте: Монополізація паливного ринку руками чиновників триває. Київщині приготуватись
Михайло Скляр, голова ГО "Асоціація громадського захисту підприємців"
KиевVласть
В столичному Палаці дітей та юнацтва відбулась журналістська вітальня "Твої, Вітчизно, доньки і сини". Підіймалися теми долі людини на війні, ролі жінки в армії, кохання й музики в зоні бойових дій.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
У гості до юних журналістів завітали люди, які захищають нашу країну: зброєю, словом, піснею, волонтерством…. Серед них - Народний герой України парамедик Олена Мосійчук, віце- президент фонду "Здорове дитинство без меж" Тетяна Репеде, Анатолій Фатєєв, сапер, який отримав тяжкі поранення, втративши обидві ноги, але зміг знайти в собі сили жити далі. А ще з юними журналістами постійно була на зв’язку в он-лайн режимі директорка проекту "Невидимий батальйон", голова громадської організації "Інститут гендерних програм", керівниця волонтерського Центру підтримки аеророзвідки Марія Берлінська.. А також письменники, поети та музиканти, які своїм словом, піснею й музикою, волонтерською підтримкою розповідають про долі бійців, піднімають їх бойовий дух: Дмитро Мазуряк, Рима Товкайло, Олександр Кучеренко і Богдан Ковальчук. Адже захищати власну країну можна не лише зі зброєю в руках – слово це теж серйозна зброя.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Учасники заходу подивилися документальні фільми "Я - док" і "Невидимий батальйон". Фільм показує шість історій жінок, які воюють або воювали на сході України. Жінки-снайперки, танкістки, мінометниці оформлені кухарками та швачками — таку тенденцію помітила авторка фільму Марія Берлінська. Відповідно, жінки позбавлені належного соціального забезпечення, адже бойових втрат у кухарок чи швачок немає. Цей фільм — третя складова глобального проекту "Невидимий батальйон". До цього були реалізовані масштабний фотопроект і соціологічне дослідження, проведене групою експерток на чолі з кандидаткою соціологічних наук, викладачкою Києво-Могилянської академії Тамарою Марценюк. Воно, зокрема, засвідчило вади законодавства (за яким лише незначна кількість посад в армії відкрита для жінок), недоступність військової освіти й негативне ставлення до жінок, які служать. Але ж війна не має статі, не має чітко вираженого обличчя. Фільм "Я - док" показує війну очима дівчини-медика, рятує життя своїх бойових побратимів.
В очах Олени Мосійчук сльози. Ця маленька тендітна дівчина згадує своє армійське життя у складі батальйону "Азов", де Олена служила парамедиком. Вона врятувала більше ста людських життів, за що й отримала орден "Народний Герой України "Те, що я отримала "Народного героя України", було для мене неочікуваністю", - розповідає Олена, - Я тоді була в Широкіно. Мені зателефонували і сказали, щоб увечері я була в Дніпропетровську, але не повідомили чому. Командир посадив мене в машину і я поїхала. Того дня нагороджували 34 людини. З них тільки 4 живих, а 30-посмертно. Це були хлопці, що загинули під Дебальцево та в Іловайському котлі. Спочатку називали прізвища загиблих, моя мама сиділа й дуже хвилювалася, не розуміла, що відбувається. І нас, капелана й трьох медиків, нагородили за спасіння життів в зоні АТО".
У 2013 році Олена допомагала дніпропетровському Майдану, а потім – долучилася до Майдану в Києві: привозила речі, медикаменти, їжу. А коли почалася війна на сході України, дівчина пішла в армію. . На три довгих роки вона покинула маленького сина, щоб боронити країну, ризикувала своїм життям, щоб врятувати батьків іншим дітям та синів іншим матерям. Олені вдалося потрапити в Естонію, де вона отримала освіту парамедика в Талінському військовому інституті.
– Жінка повинна бути вірною та сильною, готовою віддати життя за своїх дітей, – розповідає Олена, – Але все ж таки приємно, коли весь загін вивозить мене у поле повне польових квітів і дарує теплі емоції. З самого початку в "Азові" я була на передовій, отримала три контузії, тріщину в нозі та осколки. Але думаю, що коли повністю одужаю, повернуся назад. Я об'їздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Мар'їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне.
На питання, чи є жінці місце на війн, Олена Мосійчук відповіла: ""Особисто я не зустрічала ще жодної жінки, котра злякалась би війни. Якщо це твоя доля, ти народився для цього, то ти станеш тим, ким ти хочеш бути. Коли в країні трапляється біда, то чоловіки й жінки повинні захищати в першу чергу свою сім'ю та дітей. Діти не повинні іти на війну, хоча наші діти йшли. Я служила з хлопцями, котрим було по 15-17 років. Хтось вижив, хтось - ні. Це страшно, коли діти помирають! Ми, кому вже по 30, розуміємо, що у нас хоча б залишились наші діти, котрі розкажуть нашу історію. Але ті хлопці ще самі буди дітьми. Під час бойових виїздів немає часу думати про стосунки, бо єдина думка: "На скільки ми сюди приїхали? Чи вистачить нам вологих серветок, щоб митися весь час? Чи вистачить нам їжі?" Думки тільки про те, як би вижити. Коли ж ми приїжджаємо на базу, то згадую, що за весь час жодного разу не зателефонувала мамі. У мене були знайомі, з яким разом служили 4 роки. Коли закінчився контракт, ми тільки тоді дізналися, що вони – сім’я й у них є діти. Все залежить від людей", - додає Олена про стосунки на війні .- Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, я зможу брати участь у миротворчих місіях по всьому світу і також допомагати там, - розповідає військовий медик, - Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. У нас в першу чергу вбивають медиків. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх. Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону. Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. Знаєте, дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в "Азові", яка працювала в червоній зоні. Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. Мене не сприймають, як жінку: я – боєць і виконую такі ж функції, як і всі. Тим більше, моє завдання не воювати, а рятувати. Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим жити.
Олена Мосійчук розповідає, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо "вона баба і буде істерити". "Потім ловила їх по полю в істериці, тих хлопців", – зі сміхом розповідає Олена, - Сміливість не має статі, однак про це у нас ще не всі знають, на жаль.
Мальок розповідала й про страшні ситуації на війні, від яких мороз ішов по шкірі, про те, чим годували бійців, у яких умовах доводилося жити й воювати.
- У війни зовсім не жіноче обличчя. Війна сама по собі — це не людська справа. Коли війна приходить, комусь доводиться робити цю роботу військову. І це найдурніше, найбезглуздіше, що придумало людство. Війна не жіноча і не чоловіча справа, - каже народна героїня. А що спонукає дівчину все ж таки піти на фронт? Те ж, що спонукає і хлопця – окупація України. Звичайно було страшно. Це нормально. Коли люди кажуть, що нічого не бояться, це неправда.
Згадуючи своє життя на війні, Олена додає: "На бойові ми завжди їхали з музикою. Це був гімн України або тяжкий рок. Особливо коли страшно, то включали рок, щоб відволіктись. Все залежало від настрою".
Анатолій Фатєєв, який підірвавшись на міні, втратив обидві ноги. Але він пройшов усі випробування. Зараз водить скутер, грає в футбол. Мріє по те, щоб знову повернутись на будівництво, де працював до АТО. Зараз він часто відвідує госпіталі, особливо у відділеннях, де лікуються хлопці з ампутованими кінцівками.
"Мені не потрібно нічого придумувати. Я просто розповідаю свою історію, що робити в такій ситуації. Це важливо, коли хтось приходить і просто тебе підтримує, - розповідає колишній сапер,- .
Анатолій пішов воювати добровольцем. Служив сапером у одний із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці на Донеччині. "Ще коли в березні 2014-го "зелені чоловічки" зайшли в Крим, я побіг у Броварський військкомат і написав заяву, щоб узяли мене на фронт добровольцем. Вирішив, що не маю права ось так просто сидіти і дивитись", – розповідає Анатолій. Однак, у військкоматі спочатку поставилися досить скептично до бажання літнього чоловіка. Але Анатолій не здавався й постійно нагадував про себе. Через рік прийшов виклик, а через три дні вже був на лінії фронту під Авдіївкою.
"Перед відправкою в зону АТО я запитав у військових начальників: "А як щодо того, аби трохи мене підучити? Все-таки тридцять років минуло як я воєнну кафедру закінчив, усе, що знав – забув. Та й обладнання, технології й озброєння, напевно, змінилися...". У відповідь почув: "Жити захочеш – навчишся".
Саме через брак досвіду у саперній справі під час розвідки у Мар’їнці Анатолій отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку ворога.
"… Був ясний сонячний день, - згадує Анатолій, - Отримую наказ: провести мінну розвідку й поставити міну. Є таке правило у саперів і розвідників: повзти завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепаратистські розтяжки, і поповз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потім я встав на ноги, зробив два кроки і не помітив на землі скло. Це була друга моя фатальна помилка. Праву ногу відірвало відразу, ліву ампутували в шпиталі… Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїть звичайна гільза, не буцай її ногою! Бо ти її буцнеш, а під нею міна".
Ветеран АТО переконаний, що якби у нього і в інших українських вояків було більше часу на фахову підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше.
Вороги позбавили його ніг, але не змогли побороти його дух і знищити жагу до життя. Він так само сміється і жартує, як і до поранення. Через 3 місяці Анатолій став на протези й пішов, а через 1,5 роки він уже їздить на скутері. А на запитання чи пішов би знову на фронт, якби можна було повернути час назад, відповідає: "Без вагань. Я недарма втратив свої ноги, щось корисне таки встиг там зробити… Я мав захистити свою країну, свою сім’ю, майбутнє своїх онуків. І життя наше поступово налагоджується".
Журналіст і волонтер Богдан Ковальчук об'єднав кілька громадських організацій і створив центр допомоги бійцям АТО. Про волонтерство розповідає: "Можна бути волонтером, а можна волонтером працювати, але я таких людей не зовсім розумію. Хтось буває на сході країни, хтось –ні. Це не показник крутості волонтера, бо такого показника немає взагалі. Тут роботи значно більше, ніж на сході, у тому числі у наших головах, у нашій свідомості. Волонтерство ― це не смітити там, де ти живеш, платити за проїзд в трамваї, переходити вулицю на зелене світло. Волонтерство ― це бути свідомим громадянином та допомагати іншим. Я вірю, що одна людина може змінити дуже багато, але чим більше волонтерів, тим більше якісних змін відбудеться в суспільстві".
Музикант Дмитро Мазуряк влаштував концерт зі своїми саморобними музичними інструментами, зараз їх у нього близько 60. Їздив містами східної України, грав для наших бійців і мирного населення українську музику, щоб подарувати радість людям. Дмитро навіть зіграв на трембіті. Разом з музикантом і поетом Сашком Кучеренком вони виконали кілька патріотичних пісень.
Письменниця Рима Товкайло поділилася своєю книгою, зібраною з розповідей бійців АТО.
Фото автора
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Останнім часом все більше підлітків готові ризикувати власним життям, аби стати зіркою інтернету. Заради вдалого фото або відео молоді люди видираються на дахи, переправи, вишки, залазять на вагони метро або електрички. Тільки за останній місяць у Київській області під час спроби зробити такі небезпечне селфі загинуло чотири підлітки. Що приваблює їх у таких діях, розкажуть вони самі, а проаналізує їхні вчинки професійний психолог.
УВАГА! Не намагайтеся наслідувати героям цього матеріалу - це небезпечно для життя!
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Яскравий приклад - 18-річний житомирянин, що називає себе Пашою Бумчиком: він підкорив Youtube своєю витівкою. Хлопець вибрався на дах вагону київського метро й проїхався із вітерцем заради вражаючих кадрів. Відео передивилося вже майже два мільйони людей. Психологи та правоохоронці б'ють на сполох! Екстремальні забавки підлітків та їхні ролики в інтернеті стають зразком для інших хлопців та дівчат, які в гонитві за славою стають жертвами власної необачності та необережності.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Вони називають себе джекеси, руфери, дігери та зачепери. Слово "руфер" походить з англійського "roofing", що перекладається як “відвідування дахів, офіційно не пристосованих для цього”. Також дуже популярно вилізти на вишки радіостанцій, хмарочоси, а також "зачепінг" - небезпечний проїзд на даху чи східцях потягу. Українська молодь божеволіє від цих нових, дуже популярних міських субкультур. Головна мета - відзняти приголомшливі кадри власних досягнень, викласти їх до мережі й зібрати якомога більше переглядів та хвалебних коментарів. Задля цього підлітки здатні на все.
Ризикова молодь не завжди хоче ходити по землі, вона прагне романтики на висоті хмарочосів. Адреналін, підвищене серцебиття і легені повні свободи. Ось що змушує молодих людей відкидати страхи і підкорювати небезпечні для життя вершини: столичні мости, багатоповерхівки та небезпечні споруди. Що підштовхнуло їх на екстремальний досвід, що змушує повертатися до підкорення швидкісного поїзда в русі та небезпечних висот? Відповісти на ці запитання погодилися юні екстремали Валерій, Андрій та Ярослав. А з іншого боку поглянути на проблему допоможе психолог Віталина Кизима.
Валерій Міщенко (17 років, навчається в КНУБА на 2 курсі):
- Пам'ятаєш, коли ти вперше видерся на верхотуру?
- Так, це було років 3-4 тому, під кінець теплої осені. Ми з друзями катались на скейті, й мій скейт зламався. Поряд був міст, і я запропонував там полазити. Хлопці мне підтримали. Я думаю, справа в моєму характері, або у віці. Мене завжди тягнуло до пригод. Якось ми залізли на Московський міст (міст через Дніпро в Києві, висотою 119 метрів) Підготовка була така: позвали - я пішов. Тобто, ніякої. Страшно було тільки, коли проїжджала поліція. Я нарахував десь сім машин. Ну, і само собою, перші хвилини, коли ліз вгору теж не обійшлося без спітнілих рук. А потім - ейфорія: люди махали, посміхалися, знімали нас на телефони. Я відчував себе справді живою людиною. Пам'ятаю, тоді я подумав: "Як же круто! Але більше я сюди ніколи не полізу." Згодом я був там ще кілька разів. Подільский недобудований міст теж одне з наших улюблених місць. Ми з друзями-руферами любимо підсилити екстрим: ходимо перилами, звисаємо з нього. Але це тільки те, що стосується руфінгу. Не менш популярним в нашій спільноті є “зачепінг”, наприклад до поїздів у метро та інших транспортних засобів. На мою думку, це більш небезпечно, під час цієї справи загинуло декілька моїх товаришів.
- Чи були ситуації, коли ти був на грані життя та смерті?
-Так. Ми стрибали з одного вагону в другий в поїзді, що рухався, - я тоді ще був не досвідчений в “зачепінгу”. Моє життя залежало від товариша, який мене покликав. Він подав мені руку під час стрибка, але я погано вхопився і підсковзнувся. Якби мій товариш не вхопив мене, я б, мабуть, не відповідав зараз на ваші запитання.
Андрій (18 років, студент Торгово-економічного університету):
- Що таке, на твою думку, руфінг? Вважаєш себе частиною цього руху?
- На мою думку, це не окремий вид діяльності. Більшість екстремалів просто йдуть на якийсь дах, щоб зробити собі гарну фотку в Instagram. Саме тому це поняття дуже розмите. Є звісно окремі “видатні особистості”, які реально роблять щось неймовірне, наприклад підкорюють хмарочоси з зовнішнього боку, переслідуючи певні цілі, наприклад, щоб перевірити власні можливості, або зробити якісь гостро-соціальні речі, як Mustang Wanted, що пофарбував зірку-шпиль московської багатоповерхівки в жовто-синій колір. Такі люди більше підходять під визначення "руфер".
- Що було найнебезпечнішим з твого досвіду?
- Найнебезпечнішим і найважчим було підняття на Південний міст (міст через Дніпро в Києві, висота - 133 метри). Спорядження ми використовували тільки під кінець, з самого верху. Це було о п'ятій ранку. Було дуже страшно! Дуже. Під тобою - траса і метро, карколомна висота! Я б не впорався сам - зі мною було ще п'ятеро людей.
- Яку мету ти переслідуєш, повертаючись знову і знову до такої небезпечної забавки?
- Я думаю, що тут скажу за всіх: адреналін. Коли переходиш цю межу, відчуваєш життя на повну.
Ярослав Кладько (навчається на 3 курсі Факультету інформатики Києво-Могилянської Академії):
Ярослав зі Львова, і в Києві "лазив" не багато. Каже, що більшість його руферського минулого лишилася у рідному місті. Як і багато відомих столичних скалолазів, він веде свій власний Youtube-канал.
- Це було в далекому десятому класі, ми з друзями прогулювали уроки, і я запропонував залізти до закинутої психлікарні. І понеслось…. Пам'ятаю, ми ночували на Львівській вежі, що заввишки 120 метрів. Ми поставили намети на верхній платформі, спали спиною до стіни для безпеки. Хоча про яку безпеку тут може йти мова? Займався також і “зачепленням”.
- Що відчуваєш в такі моменти, коли заліз кудись дуже високо?
- Конкретно в цей момент нічого не відчуваєш. А потім усе наче заморожується, а через мить усе стає яскравішим, усі відчуття загострюються. Як би банально це не звучало, адреналін - це наркотик.
Віталіна Кизима, професійний психолог, керівник гуртка психології Київського Палацу дітей та юнацтва, пояснює, що молодь стає частиною руферського руху з метою підвищення чутливості, у пошуку переживань та сильних емоцій.
- Чи впливає на такі захоплення суспільство, сім'я?
- Швидше за все, так. Бажання до небезпечних захоплень може виникнути, якщо сім'я або оточення не пропонує цікавих занять або гуртків, які одночасно є конструктивними і дозволяють людині створити щось самостійно, втілити себе в навколишньому світі. Якщо немає такої самореалізації, людина шукає шляхи, щоб переживати своє життя більш яскраво, аніж просто ходити до школи чи до інституту. ЗМІ також пропагують цей рух. Я сама надаю перевагу Youtube-контенту замість телебачення і мене непокоїть те, що більшість підлітків-руферів не розповідають про негативні наслідки, які можуть бути. Іноді вони на початку відео пишуть: "не пробуйте повторити", але в самому відео показують, де знаходиться ця будівля чи міст, і як туди залізти. Молодші глядачі не розуміють, що для цього необхідна хороша фізична підготовка, і теж лізуть, що може мати фатальні наслідки. До мене на гурток ходять кілька підлітків, у яких загинули однокласники, коли займалися руферством, або хотіли зробити селфі на потязі. Такі “героїзми” на 90% завершуються смертю “героя”. Тим, хто прагне полоскотати свої нерви й цікавиться цим рухом, я раджу спробувати паркур, він безпечніший і не менш цікавий.
- Як впливає постійний викид адреналіну на психіку?
- Психіка від постійного викиду адреналіну в кров дуже змінюється, стає розбалансованою, що рано чи пізно може привести до психічних і фізичних захворювань, оскільки зростає поріг чутливості. Це як із болем. Якщо ми, наприклад, прикладемо руку до вогню, нам буде боляче, але якщо часто її прикладати, то біль поступово вщухає. Потрібен більший вогонь, щоб знову завдати болю, тому що шкіра починає пристосовуватися. Так само і відчуття, якщо ти залазиш на десять поверхів, то наступного разу вже буде не так цікаво, і захочеться підкорити двадцять.
І нікого не цікавить, як боляче буде батькам стояти біля труни, в якій лежить рідна дитина, або плакати над безнадійним інвалідом, який не може справитися зі своїм нестерпним болем.
Чому підлітки ризикують власним життям? Чому йдуть проти закону та куди дивляться їхні батьки? Психологи дають відповіді на ці запитання. Уся проблема якраз у вихованні та нестачі уваги з боку рідних. Молодь вилазить на дахи, мости, аби їх побачили, аби звернули на них увагу.
На безстрашних зірок соцмереж хочуть бути схожими тисячі підлітків. Та більшість тих, хто хоче собі яскраве селфі або ж відчути викид адреналіну, стоячи на даху багатоповерхівки, стають жертвами власної непідготовленості, необережності та самовпевненості. В Києві щомісяця правоохоронці виїжджають на такі смертельні випадки. Школярі лізуть на вагони електричок, не думаючи про напругу 27000 вольт, випадають із вікон власних квартир, роблячи селфі на тлі нічного міста, вибираються на вагони метро та калічать себе.
Наталка Макогон, прес-секретар Київського метрополітену:
- Ми постійно попереджаємо про рівень небезпеки. Чесно кажучи, мені дуже шкода батьків таких дітей, адже часто діти повертаються із травмами, або потім батькам загрожує ув'язнення за такі правопорушення.
А це вже кадри з сусідньої країни. Чоловік, що видерся на стрілу крана в Калінінграді заради самоствердження - падає вниз та розбивається. Яскравим прикладом того, як не варто робити, й досі залишаються останні фото відомого екстремала Павла Кашина з Росії. Хлопець загинув два роки тому в Санкт-Петербурзі, під час виконання сальто на даху 16-поверхівки. Молодик, що вважав себе професіоналом, мав багато прихильників у соцмережах, не розрахував стрибка й загинув. Одразу після цього трагічного випадку батько Павла наполягав, щоб ці кадри побачило якомога більше користувачів мережі. Невдалим трюком свого сина він хоче відбити в підлітків будь-яке бажання повторювати такі витівки. Адже ціна слави і захопливих коментарів під феноменальним відео або фото може бути надто великою.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Фото: brilio.netKиевVласть
SELECT `id`, `uri`, `meta_title`, `meta_description`, `meta_keywords`, `title`, `text`
FROM `pages`
WHERE `uri` = 'search'
LIMIT 1
0.0006
SELECT `articles`.`id`, `articles`.`title`, `articles`.`uri`, `articles`.`image`, `articles_categories`.`uri` AS `category`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 23:16:00'
AND `articles`.`slider_position` >0
ORDER BY `articles`.`slider_position`
0.0003
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 7
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 23:16:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 3
0.0004
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.short_text AS short_text, articles.image AS image, articles_categories.uri as category, articles_categories.common_uri as common_uri
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145050', '144900', '144903')
ORDER BY `published` DESC
0.0004
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 1
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 23:16:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 50
0.0005
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.is_bold AS is_bold, articles.is_red AS is_red, articles.is_important AS is_important, articles_categories.uri as category
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145275', '145273', '145272', '145270', '145265', '145269', '145268', '145271', '145267', '145266', '145264', '145261', '145263', '145262', '145260', '145256', '145257', '145259', '145258', '145254', '145255', '145253', '145252', '145251', '145249', '145250', '145247', '145246', '145245', '145244', '145238', '145241', '145236', '145243', '145240', '145242', '145239', '145237', '145234', '145235', '145233', '145224', '145232', '145231', '145230', '145229', '145228', '145227', '145226', '145220')
0.2919
SELECT `articles`.`id` AS `id`, MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)AS rel
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 23:16:00'
AND `articles`.`category_id` != 9
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)
ORDER BY `articles`.`published` DESC, `rel` DESC
LIMIT 940, 10
0.0013
SELECT `articles`.`id` AS `id`, `articles`.`title` AS `title`, `articles`.`uri` AS `uri`, `articles`.`published` AS `published`, `articles`.`text` AS `text`, `articles_categories`.`uri` AS `category`, `articles_categories`.`name` AS `category_name`, `articles_categories`.`common_uri` AS `common_uri`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('71587', '69134', '67790', '67266', '66175', '64009', '63997', '61396', '56455', '55794')
0.3033
SELECTCOUNT(*)AS `numrows`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 23:16:00'
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)
Array
(
[meta_title] => КиївВлада
[meta_description] => КиївВлада - інформаційно-аналітичний портал, присвячений проблемам влади у Києві та столичному регіоні.
)