7 грудня юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” провели журналістську вітальню - “Сміливість і війна не мають статі”. Герої зустрічі – Народний Герой України Олена Мосійчук і Владислав Степаненко – прес-офіцер 112-ї Окремої бригади територіальної оборони м. Києва. До участі в зустрічі долучилися вихованці ДЮК “Олімпія” Голосіївського району столиці та студенти оптико-механічного коледжу КНУ ім. Т. Шевченка.
Позивний у неї – “Мальок”. Тендітна струнка постать, широка добра усмішка – здається, на перший погляд таку жінку просто неможливо уявити на фронті, але Олена Мосійчук доказує зворотнє: війна – місце не тільки для чоловіків, але й для жінок. Щоб захищати свою Батьківщину, рятувати своїх земляків, не так вже й важливо, якої ти статі. Головне – те, що ти дієш, робиш, допомагаєш.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
У кожної людини, яка не просто побувала, а довгий час служила на передовій, є своя історія, і Олена поділилася з нами своєю. Як це – зіштовхуватися з нерозумінням близьких, чути в свою сторону осуд від одних про те, яка ти погана матір, та вдячність від інших – тих, кому пані Олена врятувала життя. Як це – жити бік-о-бік з чоловіками і вкладати сил не менше за них. Вона розвіяла міф про те, що на фронті жінок мало – вони там є, їх багато, і що вони надзвичайно міцні в першу чергу психологічно та емоційно, бо витримують весь стрес, страх, напругу, які є на кожній війні.
“Я не мужня, я — хоробра” — це лозунг дівчат, які беруть участь у воєнних діях. “Найголовнішою проблемою для мене в армії був розмір одягу. А ще те, що держава просто не помічала існування жінки в армії. Жодну з дівчат, які воювали у добровольчих батальйонах, не було забезпечено одягом, взуттям, засобами гігієни та самозахисту. Та й ті, що в регулярній армії, отримали хіба що форму, але на п’ять розмірів більшу, ніж треба. Для дівчат не виділяють навіть окремого приміщення — вони живуть у кімнатах, де мешкають ще 180 чоловіків. Країна була не готова до такої кількості дівчат на війні. У нашому батальйоні до жінки ставилися з повагою, але це, звичайно, залежить від того, як себе людина поставить. Нашим дівчатам з медичного взводу виділили окремий будиночок”, — розповідає колишня санінструктор батальйону “Азов” Олена Мосійчук з позивним “Мальок”. Так дівчину назвали, бо вона найменша у батальйоні, як каже сама Олена: “маленька буйна рибка”. Вона пішла на війну, бо розуміла, що якщо друзів буде поранено, краще вона надасть їм допомогу, ніж той, хто у цьому нічого не тямить. Вона має дві нагороди: орден “За відмінну військову службу Україні”, вручений Президентом України, та орден “Народний герой України”. “Українці можуть пишатися тим, що ми — дружня нація. Якби не допомога волонтерів, багатьох з військових уже не було серед живих. Пишаємося, що весь народ прокинувся”, — каже молода жінка.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
"З самого початку в "Азові" я була на передовій, отримала три контузії, тріщину в нозі та осколки. Я об'їздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Мар'їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне. За фахом я хімік, але отримала додаткову освіту у військовому інституті Естонії за спеціальністю польовий хірург. Це було вже під час війни, я поїхала туди на ротацію у 2015 році. Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, зможу брати участь у миротворчих місіях по всьому світу і також допомагати там. Насправді, вік живи – вік учись. Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку, Афганістані, і до медиків там противник інакше ставився. А у нас в першу чергу вбивають медиків. Їм все одно, кого вбивати: дітей, жінок, бабусь. В першу чергу, коли Донецьк захопили, ким вони прикривалися? Дітьми та бабусями. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх. Екіпіровка у мене така ж, як у всіх: бронежилет, каска, наколінники, рукавички. Ми не носимо шеврони, що вказують, що ми медики, аби менше привертати увагу. Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону. Від роботи медика залежить життя людини. Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. У нас в полку проходило все так, що хлопці більш обережні і по максимуму звертали увагу на якісь засідки й інше, тому нам, медикам, менше доводилося працювати. Знаєте, дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Під час Широкинської операції ми привозили поранених до маріупольської бази медичної швидкої допомоги, там також працювали військові медики. Але 14 лютого, коли був дуже великий потік і наших поранених, і чужих, лікарі не знали, як їм оперувати в умовах антисанітарії. Адже ми звикли працювати в полях, в болоті, а вони – ні, тому лікарі просили допомогти їм. Коли не було місць в операційній, ми працювали в коридорі, – розповідає Олена, – Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. Все-таки, ми – медики, ми – не боги, щоб вирішувати, повинен бойовик жити, чи ні.
У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим жити.
Найстрашніший епізод у військовому житті “Малька”, як охрестили Олену побратими, був у 2014 році, коли її товариш із дитинства, якого вона називає братом, Олександр “Дєрзкий” разом із “Гюрзою”, “Золотим” та “Бєзумним” поїхали машиною на передову під Сніжним і потрапили у засідку. Вороги підбили їх із гранатомета — Сашу буквально прошило наскрізь і він помер, решті вдалося вижити. Під Новоселівкою від розриву ворожих мін загинули “Бізон” і “Вальтер”. Сама ж Олена отримала контузію і два осколковi поранення, але продовжувала воювати, оскільки медиків у підрозділі більше не було. Вдруге її контузило під час бойової операції в Широкиному, після якої теж ще послужила. Була й третя контузія. Але одного разу парамедик Мосійчук просто не змогла піднятися — відібрало ліву частину тіла. Її відвезли на лікування до Києва. А оскільки контракт на військову службу в Олени якраз закінчився, то вона вирішила більше не випробовувати долю й не продовжувати його, адже в зоні АТО вже було достатньо медиків. Так і залишилася цивільною...
Олена Мосійчук розповідає, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо "вона баба і буде істерити". "Потім ловила їх по полю в істериці, тих хлопців", – зі сміхом розповідає Олена. Сміливість не має статі, однак про це у нас ще не всі знають, на жаль.
Слухаючи бойового медика, волонтера, матір, розумієш, наскільки ж важливою є праця волонтерів, їхня неоціненна робота, яка щодня допомагає вижити. Бійцям не вистачало провізії, а та, що давали – в жахливому стані, неякісні захисні костюми, які "згорять на тобі за три секунди", медичні засоби, у яких вже давно пройшов термін придатності; плачевний стан армії, 500 гривень в якості першої офіційної зарплати; те, як важко відновитися, те, як важко втрачати друзів і розуміти, що кожному не допоможеш – все це Олена Мосійчук відчула на собі.
Це в усіх сенсах тяжко і водночас надзвичайно необхідно – продовжувати залишатися людиною, знаходити в собі мужність ділитися та розказувати, посміхатися і продовжувати жити.
Олена Мосійчук є яскравим прикладом того, що байдужим бути не можна. Вона – еталон сильної жінки, яка доводить, що у війни гендера немає.
Владислав Степаненко теж розпочав свій шлях із Майдану. Але опинився не в діючій армії, а в резерві, опанував професію парамедика і прес-офіцера. Він багато розповідав про підготовку цивільних і військових до захисту країни, про діяльність 112-ї Окремої бригади територіальної оборони м. Києва і Українського легіону. Виявляється, кожен, хто досяг повноліття і готується до захисту країни, може долучитися до вишколів, які проводить Український легіон й опанувати навички тактичної медицини та домедичної підготовки, стрільби, уміння вести бій в умовах міста, захищати стратегічно важливі об’єкти. А ще можна вступити до лав тероборони.
Головне – завжди залишатися людиною!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Фото – Клеопатра Анферова
КиевVласть
Кабінет Міністрів має забезпечити встановлення захисних стовпчиків на кожній зупинці громадського транспорту. Із відповідною вимогою до уряду звернувся народний депутат від фракції "Слуга народу" Арсеній Пушкаренко
Про це KV стало відомо з повідомлення на сайті Depo.ua.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
За його словами, щоб захистити громадян від наїзду автівок на зупинки транспорту, Міністерство інфраструктури має внести до галузевих будівельних норм відповідні зміни.
"Тільки за останній місяць сталося більше 10 ДТП на зупинках громадського транспорту. Люди травмуються, залишаються з інвалідністю, гинуть. У той час, коли в нас війна, коронавірус – нам, громадянам, елементарно страшно стояти на зупинках! Бо в будь-який момент можна загинути", – заявив Арсеній Пушкаренко з трибуни Верховної Ради.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Нардеп нагадав, що останніми роками кількість смертей від наїздів на зупинках громадського транспорту тільки зростає. Якщо в обладнану зупинку вріжеться автівка – металеві стовпчики візьмуть на себе удар і зменшать ризики для людей. Такі зупинки в Україні є. Однак це поодинокі випадки, наголосив Пушкаренко.
"Кожна зупинка громадського транспорту в Україні має бути захищена! Тому прошу усіх вас підтримати це звернення, щоб Міністерство інфрастурктури внесло зміни в галузеві будівельні норми України обов’язкове встановлення захисних стовпчиків на всіх зупинках!", – закликав Пушкаренко колег по парламенту.
Нагадаємо, 13 листопада на Кільцевій Дорозі в Києві водій врізався в зупинку громадського транспорту. Двоє людей загинули на місці. Ще двоє постраждали. Кількома днями раніше, 10 листопада, схожий інцидент стався в Одесі. 4 людей, що перебували на зупинці, отримали травми.
Читайте: Смертельное ДТП на Борщаговке: такси “снесло” 4 людей на остановке общественного транспорта (видео)
Фото: Depo.ua
КиевVласть
Вчора, 29 листопада, в Ірпені провели в останню путь заслуженного лікаря України, директора комунального підприємства Київоблради "Київський обласний онкологічний диспансер" Олега Ременника. Видатного лікаря за вказівкою мерії Ірпеня ховали в закритій труні, яка була поміщена в цинковий ящик. Проте міністерство охорони здоров'я офіційно визнало, що ховати померлих від ковіду безпечно.
Про це KV стало відомо з повідомлення екс-голови Київської ободержадміністрації (КОДА) Михайла Бно-Айріяна на його сторінці в Facebook. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
“Вчора проводжали в останню путь заслуженного лікаря України Олега Ременника. В закритій труні, яка до того ж, була поміщена в окремий цинковий ящик”, – написав Михайло Бно-Айріян.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Він зазначив, що писати про таке йому вкрай неприємно, але робить це “заради усіх тих людей, хто стикається з такою дикістю та середньовіччям кожен день”.
“Ховати померлих від ковіду абсолютно безпечно. Законом не вимагається кремувати хворих, класти їх в мішок з хлоркою, цинкові труни тощо. Навіть труну можна відкрити. Це чітко написано в постанові МОЗ №44 від 4 серпня 2020 року. Але закон – не вказівка для багатьох лікарень, представників місцевої влади та керівництва цвинтарів. Які просто знущаються з людей та роблять на цьому бізнес. Причому не лише в одному місті, але і по всій країні. І останнє. Мерія Ірпіня – ви просто ідіоти. Ви відірвалися від людей”, – з обуренням додав екс-очільник КОДА.
Нагадаємо, Олег Ременник пішов з життя в результаті коронавірусної хвороби 26 листопада 2020 року.
Читайте: Директор Киевского областного онкологического диспансера Олег Ременник умер от коронавируса
Нагадаємо, в труні з оцинкованого сталевого листа зазвичай транспортують і ховають тіла при необхідності тривалого перевезення. Цинкова труна герметично запаюється, це, з одного боку, дозволяє затримати процес розкладання трупів, а, здругого, при тривалому перевезенні оберігає пасажирів і персонал транспортних засобів від трупного запаху. Цинкові труни часто використовуються для доставки тіл військовослужбовців, які загинули в гарячих точках під час збройних конфліктів.
Фото: Facebook Бно-Айріян
КиевVласть
6 листопада 1943 року Київ було звільнено від німецько-фашистських загарбників. Для нас – це вже далека історія. Але разом з тим – це пам'ять. Та, згадуючи про звільнення, не можна не згадати про героїчну оборону Києва. 7 листопада юні журналісти Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва та вихованці дитячо-юнацького клубу “Олімпія” разом з батьками та керівниками – викладачем ІТА “ЮН-ПРЕС” Наталією Іванівною Плохотнюк і завідувачкою ДЮК “Олімпія” Оленою Федорівною Климук вирушили у туристичний похід стежками Голосіївського лісу, щоб вшанувати пам’ять загиблих та почути їх історії.
Голосіївський ліс. Прекрасне місце для прогулянок родиною, компанією друзів, або наодинці, щоб йти прекрасними стежками парку і думати. Це можуть бути будь-які думки: про погоду, про майбутнє, про те, що з вами сталося днем раніше або про те, що ви їли на сніданок. Але не кожна людина думає про те, що сталося у тому місці, де вона зараз з радістю проводить свій час, далекого 1941 року. Саме тут, на південній околиці міста, була 3-я лінія оборони Києва, яку тримали бійці 5-ї повітряно-десантної бригади під командуванням генерала Олександра Родимцева. А також тримати тут оборону випало 206 стрілецькій дивізії і 19 тисячам бійців так званого “народного ополчення” з цивільного населення Києва, що вийшли боронити рідне місто Ця лінія оборони Києва, була створена 24 червня 1941 для захисту міста від нацистських загарбників всіма засобами на випадок, якщо війська фронту не втримають перших двох ліній оборони. Вона мала вигляд замкненої лінії, що проходила безпосередньо по околицях міста: від Дніпра через Деміївку, Відрадний, Святошин, Сирець, Куренівку, Оболонь, Райдужний, Позняки і знову виходила до Дніпра поблизу Осокорків. Довжина лінії оборони – 32 км. Будівництво тривало протягом серпня і більшої частини вересня 1941. Під час другого і третього наступів гітлерівців на Київ тут також тримали оборону частини 27-ї армії Південно-Західного фронту за підтримкою кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії. Центрами стійкого опору стали Осокорки, Вишеньки, Теличка, Деміївка, Голосіїв. У Голосіївському лісі навічно залишилися сотні , а, можливо, й тисячі бійців, які стояли за свою Батьківщину до останнього.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Погода нам посміхнулася. Було достатньо тепло та сонячно, прекрасна погода для походів. Ліс зустрів нас справжньою золотою осінню. Жовте листя повільно та тихо опадало з високих дерев. Відчувалася осіння атмосфера і це придавало настрою для довгої прогулянки.
Перша наша зупинка була біля будинку-музею Максима Рильського, де з 1951 по 1964 рік жив і працював видатний український поет. Ми трохи послухали про нього, його творчість та життя. Далі ми пішли вузенькими стежками осіннього лісу. І зовсім скоро зупинилися біля обеліску невідомому солдату, який загинув, обороняючи Київ в 1941 році. За цією могилою багато років доглядають учні й педагоги 186-ї школи Голосіївського району. Саме тут ми почули розповідь про безстрашну дівчинку, Героя Радянського Союзу Марію Боровиченко. Дівчинка народилася й жила в селі Мишоловка, в передмісті Києва на вул. Мишоловській (зараз це – вулиця Квітки-Основ'яненка Голосіївського району столиці), вона рано зосталася сиротою. Навчалася дівчинка в сільській (нині школа № 122, яка носить її ім'я), 1941 року закінчила 8-й клас та курси медсестер. Марійка мріяла стати вчителькою, але війна перкреслила її мрію.
У серпні 1941 року командний пункт оборони Києва розташовувався неподалік від Мишоловки, в Голосіївському лісі. 10 серпня 1941 року туди прийшла Марія разом зі своїм дядьком, а наступного дня вона вже була санітаркою та розвідницею 5-ї повітряно-десантної бригади .
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Жорстокі бої точилися біля Сільськогосподарського інституту, Жулян, Голосієва, Мишоловки, Червоного трактиру, Іллюшинських дворів. Під шквалом ворожого вогню юна санітарка Марійка надавала допомогу пораненим бійцям, витягала їх з полю бою. За нею закріпилося прізвисько Марійка з Мишоловки. В цьому бою дівчинка вбила двох фашистів, одного взяла в полон, врятувала пораненого командира батальйону капітана Сімкіна. За проявлений героїзм під час оборони Києва її нагородили медаллю “За бойові заслуги”. Марія відступала від Києва разом із частинами Червоної армії. Восени 1941 року, в запеклих боях біля Конотопа, дівчина врятувала життя більше 20 пораненим воїнам. А коли на переправі з’явилися окупанти, вона допомогла кулеметникові вести вогонь, брала участь разом з бійцями-розвідниками в небезпечному рейді до тилу ворога. Вночі вони знищили автоколону противника з пальним для танків і майже весь гарнізон. За битву під Конотопом Марія отримала медаль “За відвагу”, ордени Червоної Зірки і Червоного Прапора. У боях в районі Оболонь – Ольхівка Марія Боровиченко рятує маленьких дітей з підпаленого німцями будинку, п’ятьох з них вона усиновила. Далі були запеклі бої під Сталінградом і на Курській дузі. 14 липня 1943 року в бою біля села Орловка Івнянського району Бєлгородської області, Марія Боровиченко загинула, прикривши своїм тілом тяжкопораненого лейтенанта Корнієнка. Похована в тому ж селі. 6 травня 1965 року їй присвоєно звання Герой Радянського Союзу (посмертно).
У Києві на честь Марії Боровиченко названо вулицю. Також вулиця її імені є в російському селищі Івня. На фасаді школи, де вона навчалася, встановлено меморіальну дошку, біля школи відкрито погруддя, а школа носить ім'я Героя Радянського Союзу Марії Боровиченко.
В 1965 році на кіностудії імені Довженка за мотивами повісті “Марійка із Мишоловки”, що написав генерал Олександр Родимцев, режисер Суламіф Цибульник зняла фільм “Немає невідомих солдатів”, прообразом головної героїні фільму стала Марія Боровиченко .
Далі ми відійшли на сонячну галявину і влаштували привал. Розвели багаття і поставили в казанах воду для чаю, а діти пішли роздивлятися окопи, які залишилися з часів минулої війни. Ми погрілися біля багаття, спекли картоплю, попили смачний гарячий чай і вирушили далі, до карти й пам’ятного знаку оборони міста Києва, а далі - до меморіалу студентам та викладачам Сільхозакадемії (нині – Національний університет біоресурсів і природокористування України), які загинули в роки війни. У перші дні війни, в червні 1941 року, понад 1000 студентів і викладачів навчального закладу вступили до лав Червоної армії, ще близько 500 були мобілізовані на роботи по зведенню укріп районів навколо Києва й залишилися обороняти наше місто. Тут же, на базі ветеринарного інституту було сформовано винищувальний загін.
Завершили наш похід біля Обеліску Слави на честь бійців і командирів Червоної армії, матросів Дніпровсько-Пінської флотилії, які брали участь в обороні Києва.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Наш туристичний похід виявився дуже цікавим. Ми намагалися пережити ті емоції, які відчували люди, які стояли тут у далекому 1941 році, захищаючи нашу Батьківщину. Стежками лісу блукають їх душі, відчувається їх сміливість та відданість, іноді страх, але переважає горе, смуток.
Пам’ятати кожного і всіх. Знати історію та вшановувати пам’ять.
Фото – Юлии Гуз
КиевVласть
У 2020 на матеріальну допомогу учасникам антитерористичної операції, Революції Гідності та їх сім'ям, київська влада заклала майже 192,1 млн грн. Це на 13,7 млн грн більше, ніж торік. Однак, крім офіційних київських програм підтримки, воїни АТО/ООС та члени їх родин отримують різноманітну допомогу від представників команди Віталія Кличка у районах Києва.
Про це KV стало відомо з повідомлення на сайті видання “44.ua”.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Сьогодні підтримка захисників України є моральним обов’язком не лише волонтерів та благодійних організацій, а і місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Адже, мир у селах і містах, незалежно від того, близько чи далеко вони знаходяться від лінії фронту, залежить від наших воїнів, які зараз служать на передовій. А учасники бойових дій, повернувшись додому або до військових частин, стали для українців героями, які заслуговують на особливу увагу.
У 2020 на матеріальну допомогу учасникам антитерористичної операції, Революції Гідності та їх сім'ям, київська влада заклала майже 192,1 млн грн. Це на 13,7 млн грн більше, ніж торік. Кошти будуть виплачені в формі щорічної і щомісячної адресної матеріальної допомоги. Також вони будуть перераховуватись для покриття витрат на оплату житлово-комунальних послуг цих категорій населення. Як повідомила пресслужба КМДА, виплати отримає 33 тисячі 201 киянин. З 2014 щорічно розмір такої допомоги збільшується, зокрема, за наполяганнями голови КМДА Віталія Кличка.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Однак, крім офіційних київських програм підтримки, воїни АТО / ООС та члени їх родин отримують різноманітну допомогу від представників команди Віталія Кличка у районах Києва. Найпомітнішу турботу проявляє заступник голови КМДА Вячеслав Непоп, член політичної партії УДАР, у Солом’янському районі.
Під його шефством знаходиться військова частина А0139 (просп. Перемоги, 55/2), де дислокується 101-ї окрема бригада. Завдяки його зусиллям вдалось перетворити непридатну для проживання будівлю на комфортабельний сімейний гуртожиток для особового складу бригади. З метою вшанування пам’яті військовослужбовців, які загинули в зоні проведення АТО, на території частини встановлений меморіальний комплекс "Алея слави 101-ї бригади". На кожну ротацію бійців бригади, декілька разів на рік, закупаються і передають на їх потреби спецодяг, спальні мішки, термобілизна, тактичні жилети, харчові набори, паливно-мастильні матеріали.
За підтримки Вячеслава Непопа проводяться благодійні ярмарки з метою збору коштів на потреби армії. Зокрема, у 2015 з нагоди Дня Соборності на одному з таких ярмарків було зібрано понад 30 тис. гривень для 28-ї та 101-ї бригади, які на той час перебували у зоні АТО.
Важливо турбуватись і про душевний стан АТОвців. Розуміючи, що захисники України та їх родини потребують не лише матеріальної допомоги, команда Вячеслава Непопа систематично влаштовує для них спортивні, урочисті та пізнавальні заходи. У військовій частині А0139 проводяться “Богатирські ігри” та змагання з тхеквондо. Щорічно з нагоди 8 березня жінки-військовослужбовці частини урочисто отримують привітання. Діти військових відвідують екскурсії.
“У такий спосіб ми намагаємось хоч якось віддячити нашим захисникам за те, що вони боронять Україну, не шкодуючи свого здоров’я і життя. Особисто для мене, це священний обов’язок, поклик серця” – зазначив Вячеслав Непоп.
Отже, становище, самопочуття і бойовий дух українських військових багато в чому залежить не лише від рішень центральної влади, а і від постійної турботи про них місцевих влад у населених пунктах, волонтерських рухів і територіальних громад. І на прикладі Києва ми можемо бачити, що це працює.
Читайте: Вячеслав Непоп: Необхідно забезпечити належне функціонування житлових будинків на вул. Харченка
Фото: 44.uaКиевVласть
Як стало відомо KV, співчуття родинам загиблих надзвичайної трагедії, яка сталася надвечір п‘ятниці на Харківщині, висловив кандидат на посаду голови Боярської об’єднаної територіальної громади від “Європейської Солідарності” Вадим Гедульянов сьогодні в ефірі програми “Акценти” на “Прямому каналі”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
“Жахлива авіакатастрофа торкнулася серця кожного українця. Наразі, розглядається багато версій і не можна говорити лише про одну, допоки не розшифрують чорний ящик. ДБР називає чотири основні версії катастрофи, які розслідує бюро. Головне, що зараз немає чіткої позиції від держави. Президент досі навіть не зустрівся з родинами загиблих. Експерти говорять, що на борту знаходилось більше людей, ніж мало би бути. Окрім того, на ньому знаходилися і курсанти другого курсу, котрих там взагалі не повинно було бути. Дуже важливо, щоб крапку в цій справі поставило слідтво. Щоб всі відповідальні за цю жахливу авіатрощу дійсно понесли кримільну відповідальність”, — заявив Гедульянов під час прямого ефіру.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Нагадаємо, вечері 25 вересня в авіатрощі Ан-26Ш на 530 км траси Київ-Харків біля Чугуєва загинули 26 осіб. Члени екіпажу, 20 курсантів та 7 офіцерів Харківського університету Повітряних сил ЗСУ ім. Кожедуба розбилися. Лише 20-річному курсанту третього курсу В'ячеславу Золочевському, який героїчно намагався врятувати інших, пощастило вижити.
Читайте: Вадим Гедульянов йде кандидатом на посаду Боярського міського голови від “Європейської Солідарністі”
Фото: скріншот трансляції “Прямого каналу”.
КиевVласть
Карантин карантином, а квести ніхто не відміняв. Тим паче, що на початку навчального року можна вдало поєднати прогулянку містом, вивчення території навколо Київської політехніки з перевіркою знань шкільної програми. На мою думку, це непоганий спосіб провести вихідний. Тому юні журналісти гуртка “Репортери” Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС” разом з викладачем Плохотнюк Наталією Іванівною теж вирішили перевірити свої знання Києва й шкільної програми.
Стартували ми від пам’ятника студентам і викладачам Київського політехнічного інституту, які загинули в роки ІІ світової війни, захищаючи нашу країну від фашистів.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Нас не злякало ні те, що всі ми були новачками в квестах, ні те, що майже всі учасники були старшими за нас. Вирішили пройти випробування! Ніхто не розраховував, що буде легко, але, як виявилося, для нас усе було занадто не легко. Хоча, як потім розібралися, завдання були простими, але заплутаними, доводилося вмикати логіку й знання Києва (історії, географії тощо).Подписывайтесь на новости “КиевVласть” Першим завданням було знайти червоний маркер в формі блискавки на стовпі в радіусі 10 м від головного входу, але як ми не старалися – маркер нам на очі не трапився. Мабуть, не там шукали! Далі треба було розгадати ребус. Ми помилилися лише з назвою птаха – інтернет казав, що то – грак, а виявилося – ґава. Розгадати його і відкрити ключ до основного завдання нам допомогли звичайні перехожі. Які з цікавістю включилися в гру. В результаті ми кинулися шукати вулицю Гаврилишина й на трубі поблизу будинку номер 7 знайшли ключове слово. Перша перемога додала нам більше мотивації. Далі завдання були складнішими, хоча й геть зрозумілими. Спочатку ми не знайшли потрібний нам стовп, потім нас підвів мурал з котиком в парку ім. Пушкіна, далі – незрозумілі фізичні та хімічні формули. Після кількох невдалих спроб ми “здулися”. Отримали від організаторів вафельки як утішний приз. Але вирішили, що наступний квест ми обов’язково виграємо.
А ще – ми самі почнемо проводити квести. Тож запрошуємо всіх 13 вересня об 11.00 на наш перший квест на Лису гору, який називається “Еколого-сакральна стежка Лисої гори”. Його підготувала Редько Катерина в рамках конкурсу “Журналістське розслідування/дослідження “Київ крізь призму журналістики”.
КиевVласть
11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників.
Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”.
Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись до Києва через Фастів і Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147 і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).
Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ.
Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва.
Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра.
У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ.
Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.
Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора Мриги .
Київський укріпрайон
Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.
Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".
Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону — 85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства.
Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь.
Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли.
КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків.
Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення, які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова, Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка, Мриги і впиралася в р. Дніпро. Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя лінія – околицею міста.
Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів: “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование.
При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам.
Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”...
— Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.”
Після першої невдалої спроби взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація.
30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки.
1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців.
Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його.
Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд.
Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів.
На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон.
Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення.
На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).
Для боротьби з ДОТами 71-а німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40 з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками.
5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва.
Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова.
5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села Юрівку й Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів. Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї стрілецької дивізії. У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися.
Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів".
У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням.
Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях.
Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати.
В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день.
Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон.
За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву.
Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.
Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС” у 2005 році
"…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми збиралися зустрітися з друзями на стадіоні “Динамо”. Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити поранених солдатів із західних областей України. Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців. А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва.
Мені видали військову форму, санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати, де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру. З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС.
Поруч з нами оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ.
У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися на Лисій горі. Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись. Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона. Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти, як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах...
Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.
Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів
Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”. Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили. Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так мене й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи, до палаючих хат. Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...”
Шляхами мужності, болю і слави
Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини.
Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка.
Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка.
Північна група розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун. Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун, у непролазних нетрях триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ".
Південна частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі, поблизу хутора Мриги.
Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги, гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб). КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.
Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші.
П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон.
Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва.
Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище.
ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів.
ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома.
Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР). Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".
ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186, бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка, яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі.
Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три; бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася. З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.
Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії.
Споруда ДОТу № 127 виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі. Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою.
Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик - унікальний чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений.
Другий кулеметний ДОТ (№ 179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування. На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і кілька пам'ятних знаків.
У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами, врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для здійснення якихось сатанистських обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим.
Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб.
З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.
На братській могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.
Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем.
На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала", командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади".
Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя. Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки. Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців.
На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується. Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми!
Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик”
Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД)
Дот №131 біля с. Кременище
Дот № 106 – опорний пункт “Мриги”
ДОТ 127
Памятний знак біля ДОТу 179
Один із входів у ДОТ 179
ДОТ 210
Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть
Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше.
Відомий дисидент і поет Юрій Литвин за свої неповні 50 років отримав п'ять вироків і був засуджений загалом на 41 рік. Відсидів 22 роки й помер.
Литвина переслідували за літературні твори, сповнені проповідування ненасильства та гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення. Найвідомішу книгу його віршів "Трагическая галерея" присвячено долі його покоління, жертвам терору. Він навіть зумів прорватися до посольства Канади, щоб розповісти вільному світу про переслідування політв'язнів у СРСР.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Востаннє, 1982 року, його судили за участь в Українській Гельсінській групі. Після аналізу всіх справ Литвина згадується знана фраза Сталіна: "Була б людина, а стаття знайдеться".
Свого адвоката Віктора Медведчука, який нині є народним депутатом України від ОПЗЖ, дисидент звинуватив у пасивному захисті та виконанні замовлення КДБ.
Після публікації "Стус без захисту. Ведмежа послуга Медведчука" ми вирішили проаналізувати й біографію поета Юрія Литвина через дослідження його кримінальних справ та вироків.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться
Перше засудження за хлоп'ячий протест проти колгоспного рабства
Юрій Тимонович Литвин народився 26 листопада 1934 року в селі Ксаверівка на Київщині в сім'ї сільських учителів.
Про 1933 рік його мати Надія Парубченко згадувала: "Я вела початкові класи. У мене з 24 діток лишилося тільки четверо. Нам, учителям, три місяці не видавали платні, і ми за милим Богом теж не померли..."
У подружжя народилися близнята, але старший син помер ще в дитинстві, а Юрій залишився в батьків сам.
Батько Тимон Литвин воював на фронті, потім партизанив у загоні Сидора Ковпака, а помер від ран у шпиталі 24 квітня 1944 року. Похований у Проскурові (Хмельницькому) у братській могилі. Це важлива деталь, бо бойове минуле батька допоможе Юрію в майбутньому звільнитися достроково.
Нам не вдалося знайти першу кримінальну справу проти Юрія Литвина, оскільки вона належить до загальнокримінальних, тому закінчився строк її зберігання. Однак фабула справи відома.
Юрій Литвин 1953 року зайшов у конфлікт з місцевою радянською владою в селі Барахти. Невдовзі його арештували, і Васильківський районний суд Київської області засудив його за ст. 4 Указу від 4 липня 1947 року "Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності" до 12 років ув'язнення начебто за крадіжку колгоспної телиці.
Річ у тім, що в СРСР селяни-колгоспники почали вільно отримувати паспорти лише з 28 серпня 1974 року. Без паспорта свобода пересування була обмеженою. Голова колгоспу в селі мав необмежену владу над селянами, бо брав участь у розподілі матеріальних ресурсів, міг дати довідку для виїзду із села на роботу в місті.
Василь Овсієнко так розповідає у своєму творі "Світло людей" про засудження Юрія Литвина:
"Куди поїдеш безпашпортним? То вони – наївні діти! – запротестували в незвичайний спосіб: піймали колгоспне теля та й прив'язали в посадці. Юрко як дізнався про це, то переконав хлопців іти до голови, сам пішов з ними і сказав: "Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини".
Голова колгоспу Ніколаєнко подав на хлопців до суду, який щедрою рукою відбатував їм по 10 років, а Юркові 12, щоб не був таким розумним. Заарештували їх 24 червня 1953 року… за крадіжку державної та суспільної власності". На суді Юрій показував матері побиті руки…"
Як про це пригадувала мати Литвина: "…засуджений Васильківським районним судом на 12 років ув'язнений за звинуваченням у викраденні колгоспної телиці".
Тож перше своє ув'язнення з 1953-го до 1955 року Юрій Литвин відбував на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.
Матір тим часом домагалася звільнення сина, і їй це таки вдалося. Славетний партизан і впливова людина Сидір Артемович Ковпак, який на той час був заступником голови президії Верховної Ради УРСР, згадав свого побратима Тимона Литвина, і постановою президії Верховної Ради УРСР від 13 січня 1955 року Юрія Литвина було помилувано. Звільнили Юрія 31 січня 1955 року.
Друге засудження за "Братство вільної України"
Юрій Литвин писав: "Я не політик, я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в'язниці".
Так і сталося. Після звільнення Юрій Литвин приїхав до дядька по матері Миколи до Ленінграда, де 14 квітня 1955 року в нього зробили обшук. Юрія обвинуватили в тому, що він нібито в неволі, у Кунеївському виправно-трудовому таборі, на тому ж таки будівництві ГЕС, разом із друзями створив "Братство вільної України", яке ставило собі за мету "боротьбу за відторгнення України від СРСР, боротьбу з комуністичними ідеями, створення "самостійної України".
Певна річ, за "самостійну Україну" можуть боротися тільки її вороги, тож уже 5-10 вересня 1955 року судова колегія з кримінальних справ Куйбишевського обласного суду під головуванням Бузанова засудила 16 хлопців-українців за ст. 58-10 ч. ІІ та за ст. 58-11 КК РРФСР ("Зрада Батьківщини").
Ознайомитися зі справою не вдалося, оскільки, якщо вона й збереглася, то в архівах ФСБ у РФ. Проте є копія вироку Куйбишевського обласного суду, ухваленого ім'ям Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.
Згідно з вироком, усі обвинувачені були українцями, більшість із них до цього були засуджені за ст. 4 Указу від 04.06.1947 р. "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державної та суспільної власності" й уже відбули покарання.
Діяльність організації, як зазначили у вироку, була нібито спрямована основним чином на підготовку націоналістичних кадрів, які після звільнення мали вести "ворожу націоналістичну діяльність". Від членів організації буцімто вимагали скласти присягу та підписатися кров'ю на папері з тризубом (герб українських націоналістів).
Слідство начебто з'ясувало, а суд із цим погодився, що "ідейними натхненниками організації були підсудні Чернов та Литвин".
У вироку "встановили", що в організації були паролі, "трійки", "десятки", а на чолі кожної стояв "старший брат". Литвин (псевдонім – "Кремінь") нібито склав дві відозви до в'язнів-українців із закликом вступати до націоналістичної організації, розробив статут і склав текст присяги, а також написав і поширив низку віршів.
Він був фактичним керівником організації, а після створення штабу його обрали завідувачем політвідділу БВУ. В'язні, які виходили на волю, мали формувати осередки.
Щоб "пошити" таку справу, слідство працювало 11 місяців. До організації було начебто "втягнуто" до 40 осіб.
Слід зауважити, що Литвин та інші підсудні повністю визнали себе винними!
Санкція статті 58-2 КК РРФСР передбачала максимальне покарання – 25 років, але суд не знайшов підстав для застосування найвищої кари та зважив на те, що ніякої практичної роботи, крім організаційної, БВУ не вело. Литвину як організатору братства, разом із п'ятьма іншими підсудними, дісталося 10 років позбавлення волі та 3 роки "обмеження в правах".
Пів року Юрія тримали в таборі Мединь, далі – у Вихорівці (це "Озерлаг" Іркутської області), потім – у мордовських таборах, серед політв'язнів. Мабуть, саме ті часи стали періодом громадянського визрівання Юрія Литвина.
Ковток свободи
Звільнившись 14 червня 1965 року, Юрій попрямував до Москви, де зумів прорватися до канадського посольства, щоправда, лишивши в руках міліціонера піджака, та розповів про становище політв'язнів у концтаборах. Співробітники посольства вивезли його в автівці й дали змогу вискочити під час руху.
Юрій поїхав до мами в Барахти Васильківського району Київської області. Згодом одружився з Вірою Мельниченко. Працював у Василькові на заводі з виробництва холодильників, на трубному заводі.
У цьому контексті є цікава характеристика, надана Литвину на Васильківському заводі холодильників.
Сімейне життя не склалося, але Юрій вельми тішився сином Ростиславом.
Батько покладав на Ростислава великі надії, однак нелегкою була доля дітей політв'язнів. Учителька докоряла: "Будеш там, де батько".
"Буду. І Шевченко там був, і Ленін, і багато хто", – відповідав хлопець.
"Стражі порядку" пообіцяли: щойно йому мине 18 років, посадять. Так і сталося, як обіцялося... Ще одна зламана доля. (Ростислав Литвин помер 06.01.2004 р. внаслідок інсульту у віці 35 з половиною років).
Третє засудження – "паплюжив радянський державний та суспільний устрій"
14 листопада 1974 року Юрія Литвина заарештували органи КДБ.
Справа в архіві СБУ не збереглася, але ми ознайомилися з вироком від 13 березня 1975 року, ухваленим Київським обласним судом під головуванням А.Ф.Ткачової (народні засідателі – Медвецька Б.Ф., Зінова Л.В.), який засудив Литвина за популярною тоді статтею 187-І КК УРСР ("Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад") на 3 роки перебування в таборах суворого режиму.
Інкримінували Литвину, зокрема, те, що він "протягом ряду років систематично займається виготовленням та розповсюдженням творів, які містять завідомо неправдиві роздуми, які паплюжать радянський державний та суспільний устрій".
Юрія обвинувачували в тому, що він у своїх літературних творах, перелічених у вироку ("Трагическая галерея", "Вступление", "Два дебюта", "Петефи", "Мы и Вы", "Сен-Сказка", "Горпиха", "Монолог Стрільця", "Тези про державу", "Анархо-комуністичний маніфест", "Записки робітника" та інших), начебто зводив наклеп на радянську державу, паплюжив внутрішню та зовнішню політику радянської держави, радянський робітничий клас, особливо інтернаціональну політику КПРС у зв'язку з подіями в Чехословаччині 1968 року.
На суді Юрій своєї провини не визнав і давати свідчення відмовився. Натомість суд дійшов висновку, що провину Литвина доведено.
Етапували його до табору Верхній Чов, що в Комі АРСР. На розподілі "робсили" начальник запитав про спеціальність. "Поет", – відповів Литвин. – "Поэт? А мне поэты не нужны. Мне нужны бетонщики. Га-га-га! Пойдешь таскать бетон".
У тому таборі більшість в'язнів були такими самими "наклепниками", як і Литвин, або засудженими за іншими статтями, але з політичних міркувань. Режим там був тяжчим, ніж у Мордовії, в'язні були позбавлені будь-якого юридичного захисту. Наглядачі ходили з ґумовими кийками й застосовували їх на свій розсуд.
Там Литвин захворів на виразку шлунка, переніс складну операцію, під час якої ледве не помер. Урятував його хірург, який домігся дозволу для матері побути декілька днів біля сина. Видіння смерті – білий льодовик, що насувається, і голос матері: "Ти будеш жити... Ти будеш жити..." – ці враження лягли в основу "Баллады о смерти".
"Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта – у кадебістських сейфах, – казав Литвин. – Але навіть якби лише один відсоток побачив світ – усе одно слід було писати".
Четверте засудження за начебто спротив міліції та "пасивний захист" Медведчука
Звільнившись 14 листопада 1977 року, Литвин знову оселився в мами в селі Барахти, на вулиці Промінській. Прожив там лише півтора року, та й то під адміністративним наглядом, тобто без права з'являтися будь-де за межами села, і мусив сидіти вдома з 9 вечора до 7 ранку. Працював "надомником" – клеїв коробочки для васильківської фабрики.
Того року в Україні здійнялася нова хвиля арештів – уже проти Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.
До Литвина в Барахти приїхала правозахисниця Оксана Яківна Мешко й запропонувала увійти до Української Гельсінської групи. Він згодився.
За ті півтора року обмеженої волі Литвин переніс ще дві операції: на тому ж таки стражденному шлунку, а також через варикоз. Його фізичний стан був слабким.
19 червня 1979 року, саме на День народження сина, пішов Литвин до річки Стугна з одним родичем і знайомим. Мали пляшку вина. Тут приїхала машина з п'ятьма міліціонерами (Гурський Віталій Антонович, Ткач Олександр Іванович, Устюжанин Валерій Іванович, Поліганов Володимир Борисович, Кернер Володимир Миколайович). Запитали, хто Литвин, заштовхали до автівки, не давши й одягнутися. Навздогін полетіли шкарпетки, черевики та одяг.
Привезли до райвідділу для продовження режиму нагляду, а запроторили до витверезника. Вимагали роздягнутися для обшуку. Литвин відмовився. Тоді йому викрутили руку. Після того, як одного з міліціянтів він назвав фашистом, його прив'язали до нар.
Василь Овсієнко у своїх спогадах про Литвина наводить такий діалог:
"– То що, я фашист?
– Та ще й дурний фашист.
Удар в обличчя.
– Ти дурень у квадраті.
Удар по голові.
– Дурень у кубі.
Удар у живіт.
Дурнем у четвертому ступені назвати не зміг, бо знепритомнів. Здерли 15 рублів штрафу й відпустили додому".
Проте 6 серпня за санкцією прокурора Васильківського району Твердохліба Литвина заарештували, звинувативши у вчиненні насильницького опору п'ятьом працівникам міліції.
Справу передали до Васильківського міського народного суду. Із самою справою нам знову не вдалося ознайомитися, але ми отримали копію вироку Васильківського міського народного суду від 17.12.1979 р.
Відповідно до тексту вироку суду, Литвина захищав молодий на той час адвокат Віктор Медведчук, який був представником і Василя Стуса.
У вироку суду зазначено:
"19 червня 1979 року підсудний Литвин Ю.Т. разом зі своїм братом Парубченком Л.Ф. та знайомим Бобирем А. на пляжі річки Стугна розпивали спиртні напої.
Приїхавши на пляж, працівники міліції Гурський, Ткач, Устюжанин, Поліганов та Кернер після зробленого зауваження щодо вживання спиртних напоїв у громадському місці Литвин почав ображати працівників міліції, ображав їх та висловлювався нецензурною лайкою.
На подальші дії у зв'язку з цією пропозицією працівників міліції сісти в автомашину й поїхати до відділка міліції Литвин учинив працівникам міліції активний фізичний опір, поєднаний з насильством, хапав Поліганова та Ткача за одяг, погрожував їм розправою, перешкоджаючи тим самим їм у виконанні обов'язків з охорони громадського порядку…", "хапав Поліганова та Ткача за погони".
Суд під головуванням судді Васильєвої А.А. відхилив покази обвинуваченого та свідків захисту Парубченка Л.Ф. і Бобиря А., визнав Литвина винним у скоєнні злочину, передбаченого ст. 188-1 ч. ІІ КК УРСР ("Насильницький опір працівникам міліції") та засудив його до 3 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму.
Протокол судового засідання Васильківського міського народного суду, на жаль, не зберігся, але "Останнє слово", виголошене в суді, Литвин зумів записати й передати на волю.
Василь Стус та Оксана Мешко передали його за кордон, і воно було опубліковане в томі "Українська Гельсінська група. 1978-1982. Документи і матеріяли" (упорядник – Осип Зінкевич, видало Українське видавництво "Смолоскип" ім. В. Симоненка в Торонто – Балтиморі 1983 року, с. 379-395).
Вважаю за доречне процитувати рядки з "Останнього слова" Юрія Литвина:
"Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих".
Щодо потерпілих, то вони сказали самі про себе більше та краще, ніж хтось. Десь 60 років тому Дзержинський назвав міліцію дзеркалом радянської влади. Воістину, що правда. Ось вам дзеркало Василькова. Дзеркало нашої влади. Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за свою історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки".
Сама справа не збереглася, однак у вироку не згадано про жодне клопотання чи позицію захисника – адвоката Віктора Медведчука.
Натомість ми отримали копію ухвали від 09.01.1980 р. судової колегії у кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням Дорохової Н.А., за участі суддів Божок Н.П., Крутової В.Д., яка розглядала скаргу адвоката Віктора Медведчука на вирок Васильківського міського народного суду від 17.12.1979 р.
В ухвалі сказано: "У касаційній скарзі адвокат Медведчук посилається на неповноту проведеного у справі розслідування та просить вирок суду скасувати, а справу направити на новий розгляд".
Апеляційний суд відхилив подану скаргу та залишив вирок без змін, зокрема, зазначивши:
"Посилання у скарзі адвоката Медведчука на те, що у справі неповно проведено розслідування, не встановлено, у чому конкретно виражалися дії Литвина зі спротиву працівникам міліції, застосування до них насилля, та не перевірено факт побиття Литвина потерпілими, не можна визнати такими, що заслуговують на увагу".
Справжньою причиною арешту й засудження Литвина вважається його участь в Українській Гельсінській групі та наближення Олімпіади-1980, до якої всім дисидентам, хто був на волі чи міг вийти, дали нові "строки", щоб вони випадково не зіпсували спортивного свята.
Під "олімпійський" укіс потрапили Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Ярослав Лесів, Василь Стус, Василь Стрільців.
Хто мав звільнитися, того "розкручували" в неволі, не даючи й передихнути.
Повертаючись до Медведчука, слід зазначити, що з наявних матеріалів не можна достеменно з'ясувати, чи виконав він належно свій обов'язок адвоката у справі, оскільки сама справа не збереглася. Натомість виникає одне питання, яке поставив сам Юрій Литвин про те, що в СРСР відсутній інститут адвокатури при розгляді політичних справ.
Тобто складається враження, що Литвин звинувачував свого адвоката Медведчука у співпраці з органами державної безпеки СРСР, і справді є питання.
Виходячи з біографії Віктора Медведчука та отриманих документів у справі Василя Стуса, він працював у Шевченківській юридичній консультації Київської міської колегії адвокатів з 1978 року.
Якщо переглянути історію адвоката, то ми виявимо, що Київську міську колегію адвокатів було створено 06.08.1977 р. шляхом виділення з Київської обласної колегії адвокатів, і відтоді існували дві колегії – обласна та міська. А тому постає питання, як адвоката з міської колегії направили до міста Васильків Київської області, щоб захищати поета в начебто рядовій справі про п'яний шабаш і спротив міліції.
І справді, в іншій справі Литвина, яка збереглася за 1982 рік, його в Київському обласному суді захищав адвокат з Київської обласної колегії адвокатів Фастовець Л.В.
У зв'язку з цим залишається відкритим питання, чому саме Медведчук захищав Стуса й Литвина та чи не співпрацював він з органами державної безпеки СРСР.
П'яте засудження – за "антирадянську агітацію та пропаганду"
Ув'язнення Литвин відбував у Білій Церкві, у Бучі під Києвом, а в липні-вересні 1980 року – у Херсоні.
Ще не випустивши на волю, його звинуватили в "антирадянській агітації та пропаганді" й етапували до Києва для проведення слідства.
Це єдина справа Литвина, яка збереглася в архіві СБУ. Вона містить вироки в інших його справах та низку цікавих документів, що дало змогу провести ґрунтовніше дослідження.
Кримінальну справу було порушено 1 березня 1982 року старшим слідчим Управління КДБ УРСР у місті Києві та Київській області Діденком Б.М. У постанові про порушення кримінального провадження зазначено, що Литвин систематично виготовляв, зберігав, розповсюджував, зокрема й передавав за кордон, документи антирадянського змісту, а також поширював з тією ж метою завідомо неправдиві вигадки, що паплюжили радянський державний і суспільний лад, чим скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. І КК УРСР.
Того самого дня було ухвалене рішення про етапування Литвина до Києва.
До матеріалів справи одразу долучили зібрані матеріали з різних справ, вилучені в Литвина документи в місцях неволі тощо.
Також у справі є копії протоколів допитів Литвина в інших справах, зокрема щодо московського правозахисника Івана Сергійовича Ковальова та інших. Відповідно до цих протоколів, попри попередження про кримінальну відповідальність за відмову давати свідчення, Юрія відмовлявся їх давати. І нам відомо, що правозахисників теж засуджували за цією статтею.
Виявлено цікаву заяву Литвина до Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР від 30 травня 1979 року, у якій він наголосив, що не даватиме жодних свідчень щодо його участі в Українській правозахисній групі "Гельсінська", оскільки її діяльність не суперечить "ані букві, ані духу Декларації прав людини…"
У справі є рукописний документ з назвою "Борцам за свободу и независимость Чехословакии", у якому Литвин висловлює підтримку чехословацькому народу, придушеному радянськими військами 1968 року.
Крім того, у справі є заява Литвина, котру він разом з матір'ю писав до президії Верховної Ради СРСР, про вихід із громадянства СРСР та з проханням випустити його за кордон. В іншому документі у справі з назвою "Открытое письмо членам Политбюро" Литвин повідомляв, що йому безпідставно відмовили у виході з громадянства, почали погрожувати та звинуватили в тому, що він "душевно болен".
Відкритий лист є дуже емоційним, що може свідчити про тяжкі умови проживання в радянській дійсності, постійні закиди, адміністративний контроль, обвинувачення тощо, що створювало нестерпні умови життя для Литвина.
В одному з абзаців Литвин зазначає, що його й надалі будуть "преследовать и подвергать всевозможным репрессиям. Хотя бы только потому, что я не желаю и не могу отказаться от своих убеждений, от своего творчества, от своей деятельности".
Слідство інкримінувало Юрію написання публікації з назвою "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи", опублікованої 1979 року в №10 журналу "Сучасність", який видавали в Мюнхені (ФРН). У ній Литвин робить такий висновок:
"Правозахисний рух на Україні є однією з провідних ланок міжнародного правозахисного руху, і його члени зроблять все від них залежне, щоб і надалі цей рух був інтернаціональний по своїй суті, при цьому не втрачаючи ні своїх національних особливостей, ні свого національного обличчя".
Цікаво, що у справі як доказ знаходимо надіслану Литвину поштою з-за кордону Загальну декларацію прав людини. Тобто доказом є нормативний документ, який був ратифікований СРСР, але фактично не виконувався. І якщо ми почитаємо декларацію, то виявимо низку порушень, з котрими постійно стикався Литвин, а саме: право на життя, на свободу й особисту недоторканність (ст. 3), нікого не вільно катувати (ст. 4), кожен має право на справедливий суд (ст. 8), нікого не можна свавільно заарештувати, затримати (ст. 9), кожен має право на свободу переконань і на вільне їх висловлення (ст. 19).
Повертаючись до процесуальних документів у справі, 1 березня 1982 року Литвину одразу обрали запобіжний захід – тримання під вартою, ухвалили рішення про обшук його речей у виправно-трудовій колонії №85 та вдома в матері.
Того самого дня Юрія притягнули до відповідальності як обвинуваченого. У відповідній постанові йому інкримінували зазначені вище публікації – "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи" й "Борцам за свободу и независимость Чехословакии".
Литвин, ознайомившись із постановою, написав: "Звертаюсь із клопотанням про допуск захисника до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення".
Слід зазначити, що адвоката допускали до справи лише на стадії судового розгляду. Литвин свою провину не визнав, але факт написання ним згаданих публікацій підтвердив.
У протоколі допиту від 3 березня 1982 року Литвин згадує, що на його становлення вплинуло спілкування з архієпископом Йосипом Сліпим, Володимиром Григоровичем Горбовим, Михайлом Михайловичем Сорокою. Він зазначає, що до Української правозахисної групи вступив у червні 1978 року, про що його повідомила Оксана Яківна Мешко.
Литвину також інкримінували відкритий лист на підтримку Левка Лук'яненка щодо його несправедливого засудження, який він опублікував і розповсюджував 1978 року.
Після того, як Литвина етапували до Києва, його допитували майже щодня від початку березня до середини травня. Допити здебільшого розпочиналися зранку й тривали аж до вечора.
Литвин у відкритому листі скаржився, що його хочуть визнати психічнохворим і цим шантажують. І справді, ми знаходимо довідку, у якій "лікарі" ставили йому діагноз "психопатія".
Авторство своїх праць і листів Литвин визнавав, але у справі все ж провели почеркознавчі експертизи, які це підтвердили.
Слід зазначити, що процесуальні документи у справі погоджував перший заступник прокурора Київської області Антоненко Ю.А., котрий навіть підписувався замість прокурора Київської області Богачова В.С.
Нам удалося поспілкуватися з онуком колишнього прокурора Київської області Богачовим, який розповів, що, як йому відомо, його дід був доволі принциповою людиною й не погоджувався бути співучасником явно незаконної діяльності КДБ СРСР. Натомість цьому сприяв його заступник Антоненко Ю.О., який згодом очолив обласну прокуратуру.
Слідство закінчилося 21 травня 1982 року. Ознайомившись зі справою, Литвин написав заяву, що розцінює її як свідомий злочин органів влади проти членів правозахисного руху СРСР загалом і проти нього зокрема.
31 травня 1982 року було складено обвинувальний акт, який передали для розгляду до Київського обласного суду.
Слід зазначити, що на момент завершення слідства Литвин був хронічно хворою людиною – хронічна виразка та інші хвороби.
Як адвокат у справі Литвина "захищав" завідувач Бориспільської юридичної консультації Київської обласної колегії адвокатів Фастовець Л.В., від захисту якого Юрій відмовився під час судового засідання, але суд відмовив йому в цьому клопотанні.
Київський обласний суд почав розгляд справи 1 червня 1982 року. Литвин на початку судового засідання заявив: "Судова колегія не має морального права судити мене, і тому я відмовляюся давати суду показання".
"Винним себе зовсім не визнаю", – наголосив Литвин.
Окрему увагу слід звернути на позицію адвоката Фастовця: вона не була активною з погляду захисту, він покладався на розсуд суду, казав про пом'якшувальні обставини, але провину клієнта не визнавав, як адвокат Медведчук у справі Стуса, оскільки розумів, що це є порушенням закону. У завершальному слові, зокрема, зазначив:
"НЕ ЙДУЧИ ВРОЗРІЗ ІЗ ВИМОГАМИ ЗАКОНУ та виходячи з того, що мій підзахисний не визнає себе винним, я ВИМУШЕНИЙ просити виправдати Литвина за ст. 62 ч. ІІ КК УРСР та за ст. 70 ч. ІІ КК РРФСР".
Литвин, відповідно до протоколу судового засідання, почав виступати з останнім словом, до якого окремо готувався, але головуючий суддя його постійно переривав і, зрештою, ухвалив позбавити Литвина останнього слова, оскільки той начебто "намагався використовувати останнє слово з метою антирадянської пропаганди та агітації".
24 червня 1982 року о 14:30 суд оголосив вирок, яким засудив Литвина до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання, визнавши винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. ІІ КК УРСР та ст. 70 ч. ІІ КК РРФСР.
З тексту вироку бачимо, що Литвина засудили за "антирадянські" й "наклепницькі" твори: написаний 1968 року лист "Борцам за свободу и независимость Чехословакии" та написані 10 років по тому два "Открытых письма…", "Слово о кающихся грешниках" (щодо покаянних заяв І.Дзюби, В.Захарченка, Г.Снєгірьова), "Некролог", лист до пані Картер, кілька варіантів праці "Советское государство и советский рабочий класс" і найважливіший – статтю "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи", опубліковану 1979 року в №10 журналу "Сучасність" та зачитану на радіо "Свобода".
Інкримінували йому також усні висловлювання, засвідчені в'язнями-кримінальниками, з усілякими перекрученнями та домислами, сфабрикованими слідчими.
У вироку зазначено: "Литвин з червня 1978 року свою діяльність став прикривати личиною "борця за права людини", з цього часу почав називати себе членом так званої "групи сприяння виконанню Гельсінських угод" і разом з іншими відщепенцями брав участь у розповсюдженні ворожих документів".
Як відомо нам нині з розповідей друзів Литвина, його шантажували під час слідства божевільнею, возили до сумнозвісного 13-го відділення київської "Павлівки". Експертизу проводив відомий усій кримінальній Україні психіатр – доктор медицини Ліфшиць.
От він допитував Литвина: "Що ви все на партію звалюєте? При чому тут партія, як от у сусідній палаті лежить чоловік, котрий, вибачте, козу зґвалтував?" – "А де це він зробив, на Красній площі?" – "Та в хліві. Ще й защібнувся. Діти побачили". – "Отже, він людей соромився? А якби він був віруючий та знав, що Бог усевидющий, то вчинив би таке? То ж скажіть мені, а хто хрести скидав із церков, чи не ваша партія?"
Отож, Литвинові в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 належало пробути до 24 червня 1992 року, плюс у засланні – до 1997-го. Виходить, що загалом його засудили до 43 років неволі, не рахуючи півтора року адміннагляду. З прожитих 49 років він відбув у неволі 22.
Вічний спокій
Литвин десь у травні 1982 року прибув на Урал, до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району Пермської області.
У в'язниці, протестуючи проти свавілля й байдужості тюремників, Литвин серйозно виснажується та збавляє й так слабке здоров'я. Кілька разів він оголошував голодування, через що йому заборонили єдине на рік побачення з матір'ю.
У цей час одне за одним помирають його однодумці: Іван Мамчич, Олекса Тихий, Валерій Марченко, колишня дружина Віра Мельниченко, Борис Антоненко-Давидович.
21 серпня 1984 року Литвин настільки знесилів, що вже не міг ходити. На це він поскаржився Михайлові Гориню, який сидів у сусідній камері. Лікар звільнив його від робіт.
24 серпня Юрію Литвину стало геть зле, він почав марити. Коли співкамерники прийшли на обід, знайшли його в камері з розтятим животом.
"Крові не було, але кишки вивалилися", – розповідали вони згодом.
Литвина забрали до лікарні, начальство в'язниці заспокоювало: "Померти ми йому, звісно, не дамо".
Юрій помер 5 вересня 1984 року в лікарні міста Чусове. В'ячеслав Острогляд, який теж лежав у тій лікарні, розповідав, що там чув: за тієї рани на животі Литвин мав би жити. Але він був надто ослабленим. Лежати мусив лише на спині, тому нирки затерпли й відмовили. Це й стало безпосередньою причиною смерті.
Згідно зі свідоцтвом про смерть, виданим Барахтинською сільрадою, що його має на руках матір Юрія, помер він 5 вересня 1984 року від "проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника".
Чи було це самогубство? Можливо. Проте цього не засвідчує жоден із в'язнів, бо ніхто не був присутній. Водночас, чим можна було порізатися, у камері не знайшли ані одразу, ані під час пізніших обшуків.
Мати Литвина десь 1995 року розповідала Василеві Овсієнку, що в Кучиному їй якось потрібно було зайти до громадського туалету. Щойно причинила двері, аж туди ломиться зек у чорному одязі – "безконвойник" (такі працюють за межами зони, а ночують у зоні).
– Ти куди? Не бачиш, що зайшла стара жінка?
– Вибачте. Вашому синові що хотіли, те й зробили. Він не покінчив самогубством, його вбили. Тільки не видавайте мене, бо й мені таке буде.
"Найгуманніший у світі" радянський закон не дозволив забрати тіло померлого в'язня, доки не закінчиться строк його ув'язнення. Саме тому так довго домагалися родини Литвина, Тихого та Стуса дозволу на перепоховання в рідній землі.
Стуса та Литвина багато що єднало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість оточуючого світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І, зрештою, смерть. У цьому теж є знак небес, бо це сталося в один день.
Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар біля дороги в селі Копально-Борисово.
"Особливо небезпечні державні рецидивісти", згідно з "найгуманнішими у світі" радянськими законами, не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.
Тільки дерев'яні стовпчики з номерами. У Литвина – сьомий, у Стуса – дев'ятий…
Але вже за кілька років друзі та рідні перевезли їхні тіла додому. Їх знову поховали поруч – на Байковому цвинтарі в Києві.
Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро "Титикало та партнери", заслужений юрист України, депутат Київської обласної радиКиевVласть
Міжнародний фестиваль дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах” завершився. А ми продовжуємо знайомити вас із членами журі найбільшої номінації – “Журналістська робота”. Своїми думками поділилася багаторічний “цінитель” робіт юних журналістів Наталія Костилєва.
Костилєва Наталія Валеріївана – кандидат історичних наук, журналіст, керівник журналу “Стіна”. В журі фестивалю – вже 10 років. Вона як ніхто інший знає про переваги й проблеми фестивалю, про здобутки сотень талановитих журналістів, яким дала старт саме “ПРЕС-ВЕСНА”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
- Це унікальний фестиваль, який дає можливість майбутнім журналістам розкрити себе й поділитися з однодумцями своїм талантом. Але найбільша родзинка Фестивалю – це спілкування й творча команда професіоналів, яка залучає до співпраці яскравих особистостей! – переконана Наталія Костилєва.
Наталія Валерівна поділилася з нами як карантин вніс корективи у проведенні фестивалю: “Безперечно, багато змін, бо цього року ми вперше проводимо Фестиваль онлайн. Все, про що мріяла команда нашого президента - “Держава в смартфоні” – виконано. Я не можу сказати, що це - погано. Це – новий погляд на фестиваль, такого точно ще не було, але, звісно, б хотілося особисто поспілкуватися з учасниками молодіжного журналістського свята. І прожити всі етапи разом з ними.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
- Які ваші враження від Фестивалю минулих років?
- Сказати, що було краще чи гірше – це нічого не сказати . З кожним роком змінюється тема і роботи також. Щороку стає все цікавіше й цікавіше. Найбільше мені подобаються тематичні роботи. Я добре пам’ятаю роботу минулих років. Вихованці Плохотнюк Наталії Іванівни напередодні Дня Перемоги 9 травня разом із дорослими пошуковцями, в складі пошукових загонів та клубів військово-історичної реконструкції відшукували поховання невідомих солдатів, які загинули під час оборони Києва влітку 1941 року чи під час звільнення нашого міста восени 1943-го. Ці дослідження цікаві, ні на що не схожі. Такий матеріал мене цікавить як журналіста, і як історика. Ще пам’ятаю роботу дівчинки 8-класниці до 25-річчя аварії на Чорнобильській АЕС . Вона немов заглянула в теперішнє, тобто, в майбутнє. Ще тоді вона писала про наслідки підпалів, забруднення навколишнього середовища. Що нова пожежа в Чорнобильській зоні відбудеться через недбальство людей. Цього року є також цікаві роботи. При оцінюванні роботи я звертаю увагу на унікальність. Робота має бути написана душею, коли людина проживає ситуацію через себе. Видає свіжу думку. Вже набридли звичайні тексти. Мені дуже б хотілося, щоб юнкори зважали на живу мову. Важливо читача зацікавити, змусити подивитися на ситуацію іншими очима .
- Наталіє Валеріївно а чи не зникне, на вашу думку, класична журналістика під призмою й тиском блогінгу? Як показав нам карантин, блогери мають більше довіри від людей. Багато читачів критикують журналістів за ангажованість.
- Безперечно, ні. Журналісти є першоджерелами, вони досліджують інформацію так би мовити, в ''полі' . А блогери іноді не виходять за межі своїх комп'ютерів і використовують уже готову інформацію, перемелюють її й подають зі свого боку й рівня розуміння та виховання. Взагалі, будь-яку інформацію варто фільтрувати, і думати своєю головою. Бо джерела бувають різні. Кожен гне свою лінію, не зважаючи, журналіст це чи блогер . Варто пам'ятати, що ні політики ні особистості, ні власні вподобання не мають впливати на інформацію. Багатогранність і відкритість теми – це журналістика . А блогінг раніше називався есеїстика – думка однієї людини на яку вона має право, але до того моменту, доки поки вона не порушує права людини, встановлені міжнародними актами й нормами.
- Чи готові ви взяти до себе в редакцію журналу молодого журналіста без досвіду роботи ?
- Так. Без досвіду - навіть краще. Кожен канал чи видання намагається навчити журналіста працювати так, як йому потрібно. Згідно з редакційною політикою конкретного медіа. Перевчати по новому дуже важко. Коли людина приходить, мов чистий лист, на ньому можна писати без помилок. Не варто боятися того, що ти не знаєш. Варто вчитися. І якщо рухатися, то тільки вперед, до мрії! Я хочу побажати учасникам фестивалю і взагалі юним творчим особистостям нічого не боятися, створювати нове, ламати стереотипи!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
КиевVласть
SELECT `id`, `uri`, `meta_title`, `meta_description`, `meta_keywords`, `title`, `text`
FROM `pages`
WHERE `uri` = 'search'
LIMIT 1
0.0007
SELECT `articles`.`id`, `articles`.`title`, `articles`.`uri`, `articles`.`image`, `articles_categories`.`uri` AS `category`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:30:00'
AND `articles`.`slider_position` >0
ORDER BY `articles`.`slider_position`
0.0004
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 7
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:30:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 3
0.0008
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.short_text AS short_text, articles.image AS image, articles_categories.uri as category, articles_categories.common_uri as common_uri
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145050', '144900', '144903')
ORDER BY `published` DESC
0.0006
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 1
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:30:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 50
0.0007
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.is_bold AS is_bold, articles.is_red AS is_red, articles.is_important AS is_important, articles_categories.uri as category
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145275', '145273', '145272', '145270', '145265', '145269', '145268', '145271', '145267', '145266', '145264', '145261', '145263', '145262', '145260', '145256', '145257', '145259', '145258', '145254', '145255', '145253', '145252', '145251', '145249', '145250', '145247', '145246', '145245', '145244', '145238', '145241', '145236', '145243', '145240', '145242', '145239', '145237', '145234', '145235', '145233', '145224', '145232', '145231', '145230', '145229', '145228', '145227', '145226', '145220')
0.4378
SELECT `articles`.`id` AS `id`, MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)AS rel
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:30:00'
AND `articles`.`category_id` != 9
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)
ORDER BY `articles`.`published` DESC, `rel` DESC
LIMIT 920, 10
0.0036
SELECT `articles`.`id` AS `id`, `articles`.`title` AS `title`, `articles`.`uri` AS `uri`, `articles`.`published` AS `published`, `articles`.`text` AS `text`, `articles_categories`.`uri` AS `category`, `articles_categories`.`name` AS `category_name`, `articles_categories`.`common_uri` AS `common_uri`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('100595', '100015', '99803', '98941', '97322', '96876', '96175', '93939', '93547', '92312')
0.3426
SELECTCOUNT(*)AS `numrows`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:30:00'
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)
Array
(
[meta_title] => КиївВлада
[meta_description] => КиївВлада - інформаційно-аналітичний портал, присвячений проблемам влади у Києві та столичному регіоні.
)