На Київщині, у Вишгородському районі, винуватцю наїзду на пішоходів судом оголошено обвинувальний вирок (ч. 3 ст. 286 КК України). Окрім значного терміну позбавлення волі, винуватець зобов'язаний відшкодувати суму моральної шкоди.
Про це KV стало відомо з повідомлення пресслужби Київської обласної прокуратури.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Прокуратура Київської області повідомила, що у листопаді 2017 року у с.Лютіж Вишгородського району, водій автомобіля марки “ВАЗ”, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, не впевнився у подальшій безпеці руху та здійснив наїзд на трьох пішоходів, які перетинали проїжджу частину.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Від отриманих травм двоє осіб загинули, ще одна особа отримала тілесні ушкодження.
"Вироком суду чоловікові призначено покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки", – повідомили прокурори.
Також суд стягнув з винуватця ДТП 400 тис.грн моральної шкоди на користь родин загиблих, та присудив щомісячно сплачувати на користь двох дітей по 1600 грн до досягнення ними 18-річного віку.
Нагадаємо, у Білоцерківському районі автомобіль збив двох людей на велосипеді. Жінка – пасажирка велосипеда загинула на місці.
Читайте: У Броварах Volkswagen Transporter збив на смерть пішохода
Фото: Київська обласна прокуратураКиевVласть
З нагоди Дня пам’яті захисників України на знак ушанування пам’яті полеглих військовослужбовців у Києві відбувся Всеукраїнський патріотичний забіг “Шаную воїнів, біжу за героїв України”.
У суботу Хрещатик перетворився на величезний білий вулик. Вирувало, гуділо, бігло, раділо й водночас щеміло все навкруги. Майже півтори тисячі людей різного віку, соціального стану й професії заполонили головну вулицю й площу столиці України. Наймолодша учасниця – двохмісячна Поліна “бігла” на руках у мами Ольги, вшановуючи пам'ять Героя України Ярослава Зайко. Найстаршим учасником, мабуть, був 90-річний пан Микола – стрункий сивовусий чоловік. Він каже, що його привела не лише пам'ять і скорбота за полеглими бійцями, а ще й гордість за Україну та її незалежність. Бігли й бійці, які втратили на війні кінцівки. Багато уваги до себе привернув 57-річний Анатолій Фатєєв, сапер, який під Мар’їнкою підірвався на міні й утратив обидві ноги. Але це не заважає йому водити скутер, підніматися на Говерлу, допомагати пораненим побратимам.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Учасники забігу подолали дистанції 2, 5 та 10 кілометрів. На білій футболці учасників була табличка з номером і прізвищем знайомої або незнайомої людини, яка віддала життя в боротьбі за територіальну цілісність України.
Забіг у Києві розпочався з виконання Гімну України та хвилини мовчання за загиблими Захисниками.
Першими стартували бігуни на 10-ти кілометрову дистанцію. Серед них – дві коробки військових: спецназ ССО ЗСУ і розвідка Нацгвардії. Красиво, не збиваючись із ритму, майже в ногу бігли вояки, серед яких була й одна дівчина.
За ними вирушила “5-ти кілометровка”. І завершували забіг бігуни на коротку, 2-х кілометрову дистанцію.
“Забіг не є спортивним змаганням. Його мета — привернути увагу суспільства до такої болісної теми, як полеглі на російсько-українськый війні бійці й пам’ять про них, та об’єднати українців у повазі до загиблих героїв”, — зазначають організатори.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Цьогоріч захід відбувся вже вчетверте: у 2018 році його започаткував батько загиблого героя російсько-української війни, “кіборга” Олексія Дурмасенко. Цього року Міністерство у справах ветеранів України як організатор заходу посприяло проведенню одночасно акції у 26 містах України.
Вітальне слово на офіційному відкритті виголосила Міністр у справах ветеранів України Юлія Лапутіна: “Вся Україна сьогодні біжить в пам’ять за полеглих героїв. На нашому з вами заході сьогодні зареєструвалося вже більше 1000 людей. І ми розуміємо, що 4000 загиблих героїв сьогодні будуть вшановані по всій країні, адже в багатьох містечках пройдуть такі забіги. Хочу, щоб це було традиційно, і щоб більше не було загиблих. Сьогодні всі побіжать, і команда міністерства теж буде бігти з думками про кожну конкретну людину, яка віддала своє життя в ім’я України, в ім’я того, щоб сьогодні ми всі з вами могли мирно жити, розвиватися, народжувати дітей”, - сказала міністр у справах ветеранів Юлія Лапутіна, – “Російська агресія забрала життя понад чотирьох тисяч воїнів, і сьогодні усі вони будуть вшановані. Адже 28 серпня Україна біжить у пам'ять про своїх полеглих Захисників. Хочу, щоб цей забіг був традиційним, і хочу, щоб у нас більше не було загиблих. Сьогодні всі учасники бігтимуть з думками про конкретну людину, яка віддала своє життя в ім’я України, для того, щоб зараз ми з вами могли мирно жити. Так, це змагання, але сьогоднішній забіг – не про спортивну перемогу. Ми за перемогу у російсько-українській війні та за шанування пам’яті кожного Героя”.
Герой України, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна Ігор Гордійчук висловив слова підтримки учасникам забігу, родинам полеглих Захисників та воїнам, які зараз обороняють Україну на передовій. Біля легендарного “Сумрака” (позивний Ігоря Гордійчука) вишикувалася черга бажаючих сфотографуватися з живою легендою.
“Для мене велика честь брати участь у цьому патріотичному заході. Важливо, щоб ворог чітко усвідомлював: ми йому не пробачимо. І завжди пам’ятаємо кожного нашого загиблого воїна, – сказав Ігор Гордійчук. – Велика шана хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій. Пам’ятаємо, шануємо, підтримуємо батьків полеглих Героїв, і робимо все, щоб перемога України настала якнайшвидше”.
Я тішуся з того, що у нас така велика родина по всій Україні, яка сьогодні бігтиме в унісон у пам'ять про всіх своїх Захисників. Ми виборюємо свою Незалежність не одне сторіччя. Давайте цим пишатися. І пам’ятайте: Герої не вмирають”, – сказав Олег Дурмасенко, засновник Всеукраїнського забігу “Шаную воїнів, біжу за героїв України”. Батько загиблого “кіборга” Олег Дурмасенко також привітав учасників забігу перед стартом.
“Сьогодні я біг за воїна, якого особисто не знаю. Однак це не важливо, адже я прийшов підтримати всіх учасників та згадати усіх своїх полеглих побратимів, – розказав ветеран АТО Анатолій Фатєєв – Я зобов’язаний життям всім, хто загинув на війні. Не дивлячись на те, що я також повернувся з пораненням, я маю сили і можливості взяти участь у забігу. Тому сьогодні я подолав два кілометри. Відчуття – неймовірні! Загальний настрій всіх учасників настільки піднесений, що на драйві я навіть не помітив, як промайнули кілометри”.
“Нас знову сотні на Майдані. Сотні тих, хто біг за Героїв, і сотні тих, хто прийшов підтримати. Напередодні люди написали десятки історій своїх Героїв – батьків, синів, дочок, які загинули, але живуть у наших серцях завжди. Досі відчуваються біль і втрата, але є й інше – упевненість, що все це заради майбутнього”, – наголосив співорганізатор забігу Вадим Сторожук.
Наприкінці забігу учасники, які першими прийшли до фінішу на всіх дистанціях, отримали призи від Мінветеранів.
Дистанцію в 2 км першими подолали Сергій Разуваєв і Вікторія Бень, на ІІ місці – Дмитро Демченко. 5 км першими пройшли Йосип Юрковський і Тетяна Салій. І найскладнішу дистанцію першими здолали Кіць Володимир і Шустова Анна.
Але правильно сказала міністр: “Сьогодні перемогли всі! Перемогла Україна”!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
КиевVласть
На меморіалі в с. Гатне з військовими почестями перепоховали останки 22 невідомих бійців, а на кладовищі с. Юрівка – 6 захисників Києва, які загинули в 1941 та 1943 роках.
Пам'ять… Пам'ять… Вона нетлінна й вічна. Вона дивиться на нас зі старих фотографій, з музейних експонатів, з фронтових листів… Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Пам’ять – це героїчна оборона країни, це мужність захисників Брестської фортеці, легендарного Севастополя, героїчного Сталінграда, нескореного Ленінграда, квітучого Києва. Це подвиг тих, хто громив ворога на Курській дузі, форсував Дніпро, штурмував Кенігсберг, а потім визволяв столиці Європи та обіймав союзників на Ельбі. Не забути цього ніколи і нам, ні нашим дітям та онукам. Адже війна – це кров, смерть, горе, сльози, це – мільйони розстріляних, замучених, розірваних навпіл людей, це попелища замість сіл і міст, це спалений дощенту Труханів острів, це дерева, вивернуті корінням до неба, це нескінченні фронтові дороги й смертельна втома. Пам’ять – це ми!
Земля навколо Києва просто нашпигована залізом і кістками солдат, які загинули, обороняючи й визволяючи наше місто в грізні й страшні сорокові роки минулого століття. Ентузіасти-пошуковці ще й досі постійно піднімають останки бійців на полях і городах, на узбіччі доріг і в лісопосадках…
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Не кажіть: “Та то ж було колись!”. Українськими материками двічі шал німецький прокотивсь, землю нашу палячи і камінь! Все боліло кожному і всім: колоскові, пташці і раїні, слову нашому, заводу і красі! Як же все боліло Україні!
В Україні немає сім'ї, по якій би війна не прокотилася грізними колесами, тому так важливі для кожного з нас День Перемоги і мир, який подарували нам герої-переможці фашизму.
На меморіалі в селі Гатному на околиці Києва покояться останки більше тисячі захисників столиці й Київщини. Це результат багаторічної роботи археологічного патріотичного пошукового загону “Дніпро-Україна”. На жаль, більшість і далі продовжують значитися невідомими, деяких впізнали за документами або особистими речами. У минулі роки навіть родичі на такі перепоховання приїжджали, військкомати фотографії загиблих у своїх архівах знаходили.
8 травня тут з урочистями були поховані останки 22 солдатів, знайдених в районі Баришівки та Борисполя, які загинули в Баришівському котлі.
“Зберегти пам'ять про подвиг загиблих у роки Великої Вітчизняної війни, передати історію перемог новим поколінням – для нас це не просто слова, це справа честі, – сказав співголова Опозиційної Платформи – За Життя Юрій Бойко під час церемонії перепоховання останків воїнів, загиблих на полях боїв за Київщину.
На зеленій траві меморіалу стоять 4 великих труни. В них – останки 22 захисників Києва, знайдених цієї весни. "На жаль, цього разу не вдалося ідентифікувати жодного бійця – жодного іменного медальйона не знайшли", – каже командир пошукового загону "Дніпро-Україна" Сергій Распашнюк.
"У Березані будівельники ставили паркан і наткнулися на останки, викликали нас. Фермер дозволив попрацювати на його полі. Підняли трьох. Їх не ховали, а просто скинули у воронку від бомби, це зрозуміло по положенню тіл. Особистих речей не знайшли, тільки патрони і формені ґудзики були. Мабуть, місцеві частину особистих речей забрали. Лише в одного було взуття. Напевно, офіцером був – у чоботях ходив і портупею поруч знайшли. Інших знайшли в селі Борщів, у людей на городах. 5 солдатиків лежало: в одного був казанок, в іншого – фляга, ложка. І жодної зачіпки, щоб імена встановити”, – розповідають пошуковці.
На церемонію зібралося мало глядачів. Адже наймолодшим учасникам Другої світової вже за 90 років, дітям, які пам'ятають жах, страшну війну – за 80. Тим важливіші для нас їхні спогади, не прикрашена правда про війну.
"У війну було не до похорону, адже тисячі в день гинули. Там і закопували, де загинув, – говорить Сергій Кот, якому в на початку війни було 15 років, – солдати відступали в паніці, без зброї. Прямо біля нашої хати німці вбили солдата чи офіцера. Я тоді не здогадався документи забрати, так він і значиться безвісти зниклим".
9 травня на сільському кладовищі села Юрівка Гатнянської ОТГ знайшли вічний спокій шестеро невідомих бійців.
- Правду кажуть, що війну не закінчено, доки не похований її останній солдат. От ми й намагаємося повернути якщо не імена, то хоча б поховати по-людськи наших захисників, – каже командир пошукового загону “Фронтовик” Вадим Січкаренко.
Лунають залпи військового салюту. Гулко стукають грудки землі. Лягають квіти на могили. Котиться гірка сльоза. Кожен згадує своїх рідних, яких забрала війна. Адже пам'ять – це ми!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть
Мер столиці Віталій Кличко, на переконання політичного експерта та блогера Віктора Тарана, ставить під загрозу життя киян, ігноруючи колапс ліфтового господарства столиці.
Про це KV стало відомо з повідомлення Віктора Тарана на його сторінці у Фейсбуці.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
“Всі ми не раз бачили публікації про зруйновані дороги в Києві, аварійні мости, брак ліжкомісць у лікарнях для хворих коронавірусом тощо. Все це безпосередньо важливо, але чомусь мало хто звертає увагу на колапс у ліфтовому господарстві столиці, який склався з вини міської влади і, зокрема, – мера Віталія Кличка”, – пише Віктор Таран.
За його словами, саме Кличко допустив ситуацію, коли обслуговуюча компанія кричуще недбало ставиться до своїх обов'язків.
“Днями в ліфті у будинку за адресою Харківське шосе, 21 застрягла вагітна жінка, а ліфтовики назвали термін ремонту і відкриття дверей ліфта – 3 дні. Ви зараз тільки вдумайтеся, 3 доби! Так за 3 дні з будь-якою людиною в закритому просторі може статися, що завгодно, не кажучи вже про жінку в положенні. Також недавній випадок, коли інвалід-візочник на проспекті Петра Григоренка, 5 протягом цілого дня не міг потрапити в свою квартиру на 9 поверсі, так як ліфт не працював і ніхто не поспішав його ремонтувати”, – розповів Таран.
Також він нагадав про декілька випадків у минулому році.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
“У минулому році на ДВРЗ обірвався ліфт з бригадою "швидкої допомоги". Разом з матір'ю хворої лікарі зайшли в ліфт і почали підніматися в квартиру, але на п'ятому поверсі кабіна зірвалася і полетіла вниз. Ще знаю один випадок, коли в багатоповерхівці обірвався ліфт з пасажиром. Однак йому пощастило – вчасно спрацювали екстрені гальмівні колодки, так що кабіна не завалилася. Причому, за словами місцевих жителів, цей ліфт вже давно перебував в аварійному стані. Люди скаржилися на це комунальникам, але його так і не замінили. Мене цікавить одне питання: а якби не дай бог люди загинули? Якби не дай бог у замкненій в ліфті вагітної трапився б викидень? Що б сказав на це наш мер, на якому – вся повнота відповідальності за міське господарство?” – зауважив Віктор Таран.
Він додав, що таких випадків не один, не два. За його словами, їх десятки.
“Заходячи в ліфт зранку, вдень, ввечері кияни реально ризикують здоров'ям і життям. А все тому, що Віталію Володимировичу немає діла до таких "дрібних" проблем, як ліфти. На їх ремонтах багато не вкрадеш, на їх закупівлі особливо відкатів не отримаєш. І така недбалість Кличка може в будь-який момент призвести до трагедії”, – резюмував Віктор Таран.
Читайте: Кличко не прислухається до слів президента, купуючи з Густєлєвим і Комарницьким трамваї у поляків, – Таран
Фото: KVКиевVласть
35 років тому на Чорнобильській АЕС сталася одна з найбільших техногенних катастроф у світі. А зараз Україна подає документи в ООН для визнання атомної електростанції та зони відчуження навколо неї об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Серіал “Чорнобиль” подивилося півсвіту. Туристи лопонулися в Київ і зону відчуження лавиною. І на питання “Бути чи не бути” поїздці до Прип’яті відповідь була однозначною: “Так”. При тому, що я там буваю практично щороку. І щоразу відкриваю для себе щось нове. І як журналіст, і як член Всеукраїнської асоциації гідів.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Неправда, що минуле йде назавжди. Воно нікуди не поділося. Воно тут. Яскравим прикладом цього є ЧАЕС. Просто ми пішли вперед. Час — це дорога, і вона існує за вашою спиною. Те, що пішло у минуле, не зникає. Але не потрібно зациклюватись на минулому. Двадцять п'ять років хворіла ЧАЕС, і лише кілька років тому з'явилися "лікарі", які направили її на лікування. Першою пігулкою до одужання стала побудова нового саркофагу, над яким працювали представники різних країн, хоча більшість все ж таки українці. Але основною метою є очищення ЧАЕС від радіоактивного пального. Для цього і було побудовано централізоване підприємство з поводження з радіоактивними відходами "Вектор", яке спеціалізується саме на їх утилізації. Цей комплекс умовно поділений на дві частини — чисту та умовно брудні зони. У чистій знаходиться все необхідне для проживання робочого персоналу, а в брудній — декілька сховищ для утилізації.
Так, ця страшна подія, що змусила здригнутися від жаху весь світ, стала яскравим проявом цілковитої аморальності, недалекоглядності та й просто низького інтелектуального рівня тогочасної влади. А як інакше можна пояснити той факт, що надзвичайно потужну атомну електростанцію було збудовано зовсім недалеко від Києва — багатонаселеної столиці? Зате тепер вони можуть спостерігати яскраві наслідки такого "мудрого рішення". Там, де колись розташовувався мальовничий куточок України, зараз панує пустельна тиша... У мертвому місті можна лише зустріти сталкерів, які у пошуках легкої здобичі ризикують власним життям, та екскурсійні групи. Подейкують, що вночі у Прип'яті чутно дитячий сміх та скрип старої гойдалки. Достатньо один раз побачити та відчути атмосферу вимерлого міста, щоб у серці назавжди залишився темний куточок... Куточок Чорнобилю.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Про Чорнобиль сьогодні сказано й написано стільки, що можна розворушити всю планету. Але слова — то лише частинки, зернятка правди. Сама правда набагато жахливіша. Навіть через 35років.
Дорога на Чорнобиль
Напередодні дати страшної трагедії людства прес-клуби, політики, міністри організовують поїздки журналістів з багатьох регіонів країни до Чорнобиля, Прип'яті — до зони відчуження. Хоча, вже другий рік вони туди й не потикаються.
Дорога на Чорнобиль... Сьогодні це — майже звичайна дорога через увесь Вишгородський район, через його села й містечка, яка нічим не відрізняється від тисяч інших доріг. Напівголі весняні поля й сільські хати... Тьмяно, буденно... І безпечно.
А мені згадується ця дорога наприкінці травня-на початку червня 1986-го: узбіччя залите (чи засипане) чимось білим, мокрий асфальт парує, нескінченним потоком в обидва боки їдуть машини, реве худоба, плачуть перелякані люди, а назустріч їм — машини з продуктами, технікою, солдатами й речами для 55-ти тисяч ліквідаторів, навкруги — військові, здається, що колір хакі заполонив усе довкола. І постійна перевірка документів... Ми їдемо в саме пекло, ще не усвідомлюючи куди ми їдемо й навіщо. Здавалося, що беремо участь у зйомках фільму про війну. Тільки дуже вже натурально й страшно. Сьогодні про це нагадують лише залишки контрольно-пропускних пунктів.
Два роки тому перша наша зупинка — в райцентрі Іванків — колись це містечко стояло на перетині багатьох доріг: на автостанції зупинялися автобуси, які прямували на Житомирщину, Чернігівщину, Білорусію, Росію. А сьогодні це, як сказав наш супроводжуючий, колишній ліквідатор, "останнє мирне містечко перед зоною", хоча до Чорнобильської АЕС — понад 50 км.
На шляху до першого перед 30-кілометровою зоною КПП проїжджаємо березовий гай, встелений підсніжниками. Цікаво, як швидко сюди доберуться пронирливі торговці квітами? Проїжджаємо Страхолісся, у минулому — грибну столицю українського Полісся, позаду — Зелений Мис, містечко, збудоване зі списаних теплоходів, у якому жили перші вахтовики-ліквідатори. Саме тут, у чорному від біди й рудому від радіації році виступали перед бійцями артисти. Слід сказати, що у самому Чорнобилі тоді осмілилися виступати лише найвідважніші: Йосип Кобзон, Валерій Леонтьєв та Микола Гнатюк. Сміх і гомін серед журналістів поступово згасає: прислухаються до слів свідків-героїв: колишнього пожежника, полковника у відставці Олександра Мельника, капітана в запасі Анатолія Супруна та водія Андрія, котрі з перших днів трагедії були чи не в самому пеклі.
Село Оране. Тут навесні-влітку 1986-го розташовувалась 25-та бригада радіохімзахисту, яка першою увійшла в "зону". Спочатку вона налічувала 2,5 тисячі бійців, а за літо їх змінилося кілька десятків тисяч. Чи хтось із тих солдатів і офіцерів лишився в живих? Адже це саме вони, ті хлопчики в солдатських гімнастерках майже голими руками знімали верхній шар ТВЕЛу (тепловидільний елемент — двометрова титанова зв'язка з урановою таблеткою всередині).
"Наприкінці 1986-го я потрапив до московської лікарні № 6,— згадує один із наших знайомих.— Те, що я побачив — не можна передати словами. На ліжках лежали живі трупи, висохлі, неначе мумії в Лаврі. Замість шкіри — самі лишень опіки. А там, до чого вони доторкалися руками, залишалися шматки живого м'яса. Не знаю, як медсестрички й санітарки могли дивитися на ці муки й страждання. Хоч як мені було погано, але я вблагав лікарів відпустити мене додому, бо не вижив би...".
Доїхавши до КПП "Дитятки", починаєш задумуватися над іронією долі та містикою разом узятими. Адже якраз дітей, у першу чергу, й вивозили з зони, на кордоні з якою стоїть КПП. Село Черевачі. Перший населений пункт у зоні. Відселене 6-8 травня 1986 року. Пустка. Село Залісся... Хати поросли густим лісом, кущами... Дерева поглинули хати з вибитими віконницями, наче після бомбардування, з електроопор звисають дроти...
На в’їзді до 30-кілометрової зони відчуження у нас перевірили документи, й видали апарати, котрі ми мали носити на шиї, як медальйон. Щоб побачити, куди можна лізти, а куди – не варто. Ось такі б пристрої – та в 1986 році! Скільки б смертей вдалося уникнути!
Гід по Зоні провів суворий інструктаж: куди ходити можна, куди – ні в якому разі, що робити можна, як себе поводити. Это важно, ведь радиация собирается точечно. Там, где гостей водят гиды, ее уровень в пределах нормы, а в каких- то местах, причем в паре шагов от маршрута, уровень радиации может увеличиться в несколько раз. Более того, по-прежнему есть места, где можно получить смертельную дозу радиации.
Радіоактивні хмари розстрілювали
Тут, праворуч від того місця, де ми зараз проїжджаємо, був сумновідомий "рудий ліс". Після аварії дощові хмари, які були насичені радіоактивними речовинами, військові льотчики та бійці протиповітряної оборони посипали й розстрілювали особливою речовиною. Робилося це для того, щоб смертоносні дощі ні в якому разі не могли дійти до Москви, а випадали на території зони (це в ідеалі). От і випав перший найнебезпечніший дощ на ліс, який моментально став рудим і смертельно небезпечним. А всі інші хмари проливалися зливами над Україною, і особливо над Білорусією.
"Щодо "рудого лісу",— долучається до розмови водій,— через нього спочатку проходила єдина дорога, яка з'єднувала станцію з "Великою Землею". Так, цю частину дороги машини пролітали на скаженій швидкості. Якщо, не доведи Господи, щось траплялося із транспортом, водій і пасажири вискакували з машин і стрімголов неслися уперед — подалі від страшного місця, знаючи, що їх обов'язково підхопить наступний транспорт.
Але найстрашніше не те, що бачиш очима. Село Копачі, неподалік від АЕС, навряд чи вже можна назвати селом. Поле з невеличкими пагорбами з обох боків дороги. Можна проїхати мимо й не помітити, якщо не знати, що це — кладовище хат. Радіоактивна хвиля, накривши поселення, примусила евакуювати усіх його мешканців. Екскаватори виривали котловани перед кожною хатою, згортали туди будинок разом із усім людським майном, нажитим роками й поколіннями... і засипали піском. Від села залишилися лише клуб та братська могила загиблих під час Великої Вітчизняної війни. На карті України не стало села...
Трохи далі — колишній польовий аеродром, з якого піднімалися вертольоти з тоннами піску, гіпсу, доломіту, свинцю. Все це скидалося в роззявлену пащеку реактора. А щоб збити пилюку, з тих же гвинтокрилих машин над станцією й Прип'яттю розпилялися спеціальні розчини. Ці ж вертольоти мали закинути техніку й обладнання на 4-й енергоблок, але спроба виявилася невдалою.
Ліворуч над лісом видніється сітка-решітка. Колись це був суперсекретний оборонний проект радянських ППО "Радуга-2", який контролював усю європейську частину СРСР. Командний пункт цього об'єкта знаходився глибоко під землею. А десь далеко на півночі була аналогічна станція. Звідти регулярно запускалися імпульси навколо планети, а Чорнобильська — приймала. Це давало змогу виявити запуск ракети у будь-якій точці земної кулі.
А зараз ця унікальна система не те, що не діє, а просто виявилася нікому не потрібною.
Містом блукали покинуті собаки й коти
Безумовно, збитки населенню від аварії будуть підраховуватися ще довго. Матеріальні й моральні. А що ж сталося з тваринами, покинутими напризволяще? Свідки згадують, що коли всіх людей уже вивезли, містом блукали покинуті, знесилені собаки й коти. Вони не могли зрозуміти, що сталося, чому їх зрадили й куди поділися люди. І, всупереч інстинкту самозбереження, вони усі разом шукали захисту.
"Мені як ліквідатору, офіцеру й просто людині довелося побачити всього. Але я ніколи не забуду, як до польового військового табору ліквідаторів довгою вервечкою тяглися коти, собаки й лелеки. Вони йшли пліч-о-пліч (якщо можна так сказати про тварин) до людей, а потім ставали й дивилися так жалібно, що кров у жилах холола.
У перші травневі дні, похапцем збираючись, мешканці сподівалися через кілька тижнів або й днів повернутися назад. Тому й випускали домашніх тварин на вулицю, аби ті не загинули від холоду й голоду. Брати із собою домашніх улюбленців категорично заборонялося. А через місяць по всіх покинутих селах, а особливо у Прип'яті, валялися трупи нещасних тварин, які загинули не від голоду, а від опромінення.
Відомі випадки, коли лисиці з навколишніх сіл діяли занадто вже по-людськи: брали під свою "опіку" курники, охороняли “свою” пташину зграю й нікого чужого до неї не підпускали.
Домашні собаки, пішовши у ліси, схрестилися з вовками. Ці істоти взяли найкращі риси з обох видів: не боялися людей, світла, вогню, шуму моторів, добре знали звички людей і нападали на них спереду, а не ззаду, як вовки. Кажуть, що їх уже всіх відстріляли, а проте — хтозна...
Назад у майбутнє: місто-привид
У далекому 1972-му, коли будівництво міста атомників (як і станції) тільки починалося, Прип'ять повинна була стати "містом майбутнього, містом 21-го століття". І якби не аварія, можливо, й стала б одним із найкращих і найперспективніших міст країни. Середній вік прип'ятчан на момент аварії досягав 29-35-ти років — молоде місто молодих людей.
В’їзний знак Прип’яті. Ліворуч - в житловю частину міста, прямо чи праворуч — до Чорнобильської АЕС. Саме місто Чорнобиль зосталося збоку. Воно до катастрофи не має відношення, хоча й опинилося всередині Зони піся аварії. Чому ж станція Чорнобильська, а не Припятська? Її почали будувати раніше, ніж місто-супутник, і назвали просто по імені району, центром якого був Чорнобиль.
Згадують, що за кілька днів до аварії, готуючись до Першого травня, в місто завезли з Голландії 50 тисяч кущів троянд, і воно просто тонуло в квітах. А вже через місяць-півтора їх уже геть не було видно: двометрові колючі зарості бур'янів поглинули красу.
"Це було вражаюче жахливе видовище — з-за велетенських бур'янів визирали маленькі квіточки, які чахли прямо на очах."
Бетонні багатоповерхівки з проломленими стінами, школи з розбитими вікнами, зарослі деревами дитячі майданчики. У Прип'яті не росте трава — вона відразу перетворюється на сухостій. І пташок геть не чути. Сьогодні тут, у 50-тисячному місті атомників, одному з найбагатших у країні, розруха й радіація. Одна з головних офіційних заборон – не заходити до будівель. Кажуть, що це небезпечно і вони можуть обрушитися в будь-який момент. Але неможливо опинитися тут і гуляти тільки по вулицях! На свій страх і ризик деякі сміливці роблять вилазку по закинутих будинках. Якщо дуже захотіти, ніхто не завадить проникнути в спорожнілі багатоповерхівки. Найцікавіші – 16 поверхові висотки, з них відкривається чудовий вид. На ті, що з гербами, краще не ходити: вони дійсно в дуже жалюгідному стані, плюс знаходяться в центрі, там простіше "спалитися" – поліція ганяє екстремалів, а у гідів можуть відібрати ліцензію. Заходимо у під’їзд. Між поверхами на стіні напис: “Обережно! Працює снайпер!” Мимоволі озираєшся й пригинаєшся. В одних квартирах цілі вікна, а в інших - розбиті. Вітер. Хоча мародери ураганом пройшлися по Прип'яті ще років двадцять – тридцять тому, більшу частину вмісту квартир забрали ліквідатори аварії: меблі в могильник, якусь техніку – на зберігання в магазини. У магазині "Веселка" до сих пір склад старих плит, сервантів і роялів. Піднімаємося на верхній поверх. Проходимо повз машинну кімнату. Двері відчинені, обладнання розкурочене, але не вивезено. З ліфтового обладнання в першу чергу витягували мідну обмотку моторів. Піднімаються на дах. А мені раптом стало невимовно страшно. І я – донизу! Невже я такий страхополох?! Сціпивши зуби, йду до порожньої 9-поверхівки. В кількох метрах від під'їзду — жовтий "ядерний" трикутник. Двері у квартиру відчиняю ногою — руками торкатися страшно. Всередині — розвалені меблі, спинка від дитячого ліжечка, сумно дивиться покинута лялька. Порожньо й страшно. І раптом десь у коридорі — звук чужих кроків. Може, ще хтось насмілився піднятися? Виглядаємо за двері — нікого. Може, мародери? Але тут красти вже більше нічого. Звук більше не повторювався. Невже здалося? Мабуть, нас не просто страхали тим, що привиди повертаються до своїх покинутих будинків? Бігом донизу...
На центральній площі перед Будинком культури "Енергетик" валяється дитяча іграшкова машинка. Нічого не викликало у мене такий жах і біль, як ця покинута іграшка. А ще — зловісні тіні на будинках, схожі на кошмарні тіні в Хіросімі, які залишилися від людей після ядерного вибуху. Виявляється, це художники-авангардисти з Росії, Білорусі й Німеччини вирішили таким чином "оживити" мертве місто.
Передовий радянський атомоград був надміру прикрашений різноманітними лозунгами. Взагалі, такий міні-радянський Лас-Вегас – все в неоні, переливається, сяє. “Партия Ленина – сила народная, нас к торжеству коммунизма ведёт”, “Мирный атом в каждый дом”, “Здоровье народа – богатство страны!” (це один із останніх лозунгів, які залишилися в Прип’яті з тих часів), “Хай буде атом робiтником, а не солдатом”. Про цю вивіску ходить байка, що через день після аварії якийсь хохмач заліз на дах і повалив першу букву “а”, через що напис набув зовсім іншого смислу. Пізніше всю вивіску “поклали” на дах, але кілька років тому нелегальні екстремали підняли літери знову.Знаменитий парк розваг з його жовтим колесом огляду виявився не таким грандіозним, як я уявляла. Самих атракціонів там кіт наплакав: крім колеса і автодрому є лише карусель і гойдалки. Чортове колесо повинні були відкрити лише 1 травня 1986 року, воно було подарунком до свята, але так і не встигло попрацювати. Ось ще одна легенда. Насправді, на колесі багато людей встигли покататися. Ось як про це згадує одна з колишніх мешканок: “Сама особисто на ньому каталася. На машинках хотілося покататися, але на них було не достоятися – натовп величезний. А ось на колесо бажаючих було значно менше. Але жінка, яка ним управляла, мабуть не встигла вивчити інструкцію, як треба правильно розсаджувати людей, тому вийшов серйозний казус. Труханулі ми тоді здорово. Людей цей працівник садила в кожну кабінку. І, коли половина колеса була щільно заповнена, а друга, навпаки, залишалася абсолютно порожньою, колесо мимовільно різко зірвалося і почало кататися вгору-вниз, шукаючи рівноваги, до тих пір, поки завантажені кабінки не опинилися в нижній частині колеса. Видовище було жахливим, тому що осі, на яких кріпилося колесо, сильно хиталися при цьому. Було відчуття, що колесо впаде на бік. Деякі хлопчаки, хто розташовувався нижче, стрибали на всі боки. Жінка сама дуже сильно перелякалася. Відключила колесо. Коли воно зупинилося, почала по-помалу включати і висаджувати спочатку з кожної другої кабінки, потім ще рідше, до тих пір поки всіх не висадила. Нам пощастило, ми ще кола 2 зробили безкоштовно. Може, через цей інцидент воно більше і не працювало, а може, недоробки які в ньому виявили. Каталися ми рівно за тиждень до аварії. Ось такий факт мав місце в історії парку культури, який так і не відкрився. Атракціони й досі дуже сильно “фонять”, залізо збирає всю радіацію, особливо біля автодрому. Парк взагалі одне з “найбрудніших” місць Прип’яті. Брудніше лише на площі перед БК “Енергетик”, готелем “Полісся”, лікарня й кладовище техніки – це взагалі – жесть!
В школі й дитячому садочку не просто сумно, а щемно й хочеться плакати: дитячі іграшки, ліжечка, книжки, зошити, сандалики, лопатки, інформація для батьків…
Покинутий річковий вокзал. Звідси ходили швидкісні катери-“ракети” в Київ чи в білоруський Мозир. А ще тут було чудове літнє кафе. А в автоматі з газировкою і досі стоїть “та сама” гранчаста склянка, з якої пили всі радянські люди, але ніхто не хворів.
А ось - дерев'яна пристань на річці Прип'ять. Дебаркадер віднесло течією на сто метров у бік, він сів на мілину й частково затонув. Але ми все-таки ризикнули по ньому прогулятися, маючи шанс кожну мить шубовснути у воду.
Настав час нагнати справжньої жуті! Це – найстрашніше й небезпечне місце в усій Прип'яті, без жодних перебільшень! Це – лікарня! Медсанчастина №126, єдина лікарня Прип'яті, прийняла перших постраждалих в аваії: пожежників, які гасили вогонь Четвертого энергоблока, відразу ж відправили сюди. В лікарняному підвалі вони скинули з себе весь заражений одяг. Вся форма досі знаходиться там, і навіть найбільші відчайдухи не полізуть ще раз. Там радіаційний фон доходить до мільойна розпаіов на хвилину, а на дозиметрі можна побачити і 20, і 50 мілізіверів на годину. Смертельно!!!! Звісно, в підвал ми не полізли, вражень вистачило і на поверхах лікарні.
Виявляється, в Прип'яті була навіть своя в’язниця!
Прип'ять уже ніколи не повернеться до життя. Це — як нагадування про те, що люди мають більш чітко зрозуміти ту загрозу, яка йде від некерованої ядерної реакції. Експерти вважають, що через руйнування і часткове знесення будівель місто Прип'ять може зникнути через 10 років. Адже відомо, що без людей будь-яка споруда гине. Крім того, через споруди проростає ліс; стіни і конструкції постійно видозмінюються під дією температури, що призводить до осипання, а рівень радіації в будинках часто вищий, ніж на вулиці. "Саме тому ми зараз обмежили доступ до будівель. Більша частина цих будівель зрештою буде знесена та похована",— підкреслюють експерти.
В голові невкладається думка про те, що 50 тисяч жителів вимушені були покинути своі будинки з валізкою речей на 3 дні й ніколи не повернутися назад. 20 тисяч квартир спорожніли в один день..
"Це місто просто необхідно зберегти, зробити у ньому музей і возити сюди енергетиків-атомників з усього світу, щоб вони бачили, що може трапитися з "мирним" атомом, з містом, з цивілізацією, врешті-решт, якщо вони натиснуть не на ту кнопку",— з болем констатував колишній міський голова Прип'яті Олександр Єсаулов.
Водночас спеціалісти припускають, що у південних регіонах зони відчуження за 20-30 років рівень цезію опуститься до значень, що допускають проживання населення. Це пов'язано з фізичними процесами напіврозпаду цієї радіоактивної речовини.
Що ж стосується територій, які уражені ізотопами трансуранових елементів, то ці землі, на думку спеціалістів, ніколи не будуть придатними для проживання.
Повертаємося назад
Вражаюче видовище! Прямо перед нами з-за пагорба виринув реактор. І багато-багато високовольтних ліній електропередач. Вони були такими беззахисними, як кволе дитинча. Якщо вже ми так звикли шукати винуватців трагедій, то давайте просто подивимося на ці безхозні ЛЕП біля самої атомної електростанції. До речі, через якісь там чиновницькі нестиковки (і це — в зоні суворої відповідальності) наш автобус з півсотнею журналістів ніхто не зустрів і не супроводжував, і ми самі, на свій страх і ризик, кілька годин роз’їжджали зоною і навколо реактора. Тим паче дивним і недоречним видався нам переполох охорони ЧАЕС, коли ми впритул під'їхали до її центрального входу. "Хто ви такі?! Як ви сюди потрапили?! Знімати заборонено!". І це після того, як були десятки попередніх домовленостей, наші документи по кілька разів перевіряли на всіх КПП, кудись комусь телефонували... Після того, як усі, хто хотів, пофотографували усе, що було потрібно... А ми говоримо про безпеку...
Шість реакторів
Ми поїхали далі, до четвертого реактора.
А ось і об’єкт “Укриття”. Споруджений в поспіху, він тим не менше 30 років стримував подальше поширення радіації від реактора. Однак його перекриття та стіни вже занепали і почали руйнуватися. Електронне табло показує 122-126 мікрорентгенів на годину. Співробітник інформаційного центру ЧАЕС демонструє нам макет реактора в розрізі й розповідає про основні ризики об'єкта "Укриття". Але фотографії, зроблені в зруйнованому реакторі, говорять самі за себе.
Споруда "Укриття" над зруйнованим 4-м енергоблоком захистила навколишнє середовище від подальшого виносу радіоактивності, а людей — від опромінення. Але надзвичайно стислі терміни будівництва, надвисокі рівні радіації, необхідність використання дистанційних методів, недостатня вивченість уцілілих конструкцій, які стали опорою для нових, наявність великої кількості палива всередині та ще цілий ряд факторів викликають занепокоєння та зумовлюють необхідність приведення "Укриття" до екологічно безпечного стану.
Гід детально розповів нам про будівництво саркофага, який будували французи. В 1986 році це була єдина країна в світі, яка відмовилася допомогти в ліквідації наслідків аварії. Пізніше вони усвідомитли свою помилку, як і факт, що постраждав увесь світ, і цим будівництвом відновлювали свою репутацію.
Споруда другого саркофага почалася в 2007 році. Планувалося, що він буде являти собою рухливу арку, яка накриє реактор разом зі старим саркофагом, після чого можна буде зайнятися розбиранням, дезактивацією і захороненням останків енергоблоку. Спочатку проект збиралися завершити до 2012/13 році, але терміни зрушилися через фінансові проблеми. Новий саркофаг став найбільшою наземною пересувною конструкцією: Оскільки будувати арку безпосередньо над старим саркофагом було небезпечно, її споруджували частинами на складальному майданчику неподалік від станції. Збірка і підйом елементів першої половини арки тривали з 2012 по 2014 рік, до 2015-го зібрали і другу половину. Після обидві частини були з'єднані в єдину конструкцію. До листопада 2016 року монтаж було повністю завершено.
Станція живе своїм життям. А величезна їдальня, розміром, як увесь Київський Палац дітей та юнацтва – вражає!
Ми зупинилися на місці, де одним поглядом можна було охватити панораму всіх шести реакторів. Останній з них зупинили лише в 2001 році, через 15 років після трагедії! Недобудовані 5 і 6 енергоблоки ЧАЕС покинули. Все так і стоїть: разом з будівельною технікою, кранами, а по всьому колишньому СРСР терміново зупинили будівництво нових атомних станцій: вони так і стоять покинутими на різній стадії готовності.
Чорнобиль 2
Радіолокаційну станцію “Дуга” в Чорнобилі внесли до реєстру нерухомих пам’яток України
Радіолокаційна станція “Дуга” або “Чорнобиль 2” – це ряд металевих щогл висотою 150 метрів із натягненими між ними дротами. У радянський час її планували використовувати як систему “загоризонтного стеження” (виявлення пусків балістичних ракет на інших континентах – ред.) та глушіння радіосигналів у Європі. Споруда до аварії на ЧАЕС встигла попрацювати тільки в тестовому режимі. За характерне ритмічне постукування в ефірі, яке генерувала “Дуга”, західні фахівці називали цю споруду “Російський дятел”. – Це унікальне військове, надсекретне містечко з колись надсекретною радіолокаційною дугою. Її будівництво кошувало країні вдвічі більше, ніж вартість самої атомної електростанції. При цьому, через злочинні помилки в розрахунках, дуга виявилася абсолютно непотрібною. Вона не працювала жодного дня! Але це стало зрозумілим напередодні трагедії. Тут же виникає питання: а чи не були пов’язані між собою події: усвідомлення фатальної помилки в проекті дуги й трагедія на АЕС?!.. (подивіться документальний фільм “Русский дятел”).
Штамп "Здесь живет хозяин дома" ставлять прямо на стіни
За кількістю пам'ятників Леніну у різних варіаціях на 1 кв. км місто Чорнобиль дасть фору мабуть усій країні. Тут його ніхто не звалив. А також за чистотою, вичурністю й навіть деякою показушністю клумб кольору українського прапора. Сам Чорнобиль шокує. Не пустотою, а пожвавленням — у місті повно людей. Від звичайного містечка різниться лише тим, що майже всі люди тут — у камуфляжі. Тут проживає близько 3 500 вахтовиків, які працюють на зупиненій АЕС. Покинуті багатоповерхівки перетворили на гуртожитки. А акуратні сільські будиночки стоять пусткою. Лише на деяких просто на стіні — напис: "Здесь живет хозяин дома". Працюють магазини, навіть кафе-ресторан. А ще в Чорнобилі живуть, хоч наука й забороняє, 125 (за офіційними даними) самоселів, які повернулися до рідних домівок. Запитую перехожого (ним виявився місцевий міліціонер), як потрапити до самоселів, щоб дізнатися про їхнє життя-буття.
"А чого б їм і не жити? Орють, сіють, годують худобу, навіть пасіку розводять. Працюють у нас і магазини, і пошта".
Традиційна зупинка біля пожежної частини й монументу пожежним Чорнобиля з промовистою назвою "Тим, хто врятував світ". Сяють новенькою фарбою дві сучасні пожежні машини, сконструйовані на базі танків Т-54 та Т-55, які мають потужні гармати, що стріляють спеціальним порошком. Кажуть, що таку техніку мали відправити до Кувейту, але десь там у верхах не змогли поділити гроші, чим швиденько скористалися американці. От би такі машини в той страшний рік! А то гасили пожежу на атомній станції допотопними пожежними машинами, ніби горів звичайнісінький сільський сарайчик.
На центральній площі містечка — невеличкий Будинок культури,— саме тут 20 років тому відбувався суд над директором і головним інженером ЧАЕС; там, де зараз транспортний комплекс — містилася перша штаб-квартира урядової комісії з розслідування причин та наслідків аварії. Кінотеатр Україна... Навесні й влітку 1986 року в ньому безперервно, в режимі нон-стоп демонстрували радянські кінофільми.
"З асфальту на траву не сходьте",— попереджають нас,— "асфальт на відміну від трави миють регулярно". Щоб переконати недовірливих любителів екстріму, один із колег-журналістів підходить з армійським дозиметром до трави на узбіччі: на датчику — 800 мікрорентген. На дорогу всі вискакують, наче ошпарені.
Браконьєри
Міліціонери й охорона “зони” кажуть, що випадків мародерства там практично вже немає — все, що можна було, вже вкрали. А ось браконьєрство цвіте повним ходом. Особливо на воді. Браконьєр спокійно запливає у Прип'ять (і навіть у штучний канал для охолодження реактора) з Київського моря і ловить рибу, яку потім продає в Києві і не тільки. А от риби в зоні дуже багато. Розповідають, що у самому каналі водяться величезні соми, які можуть проковтнути хлібину. Не кажучи вже про дичину в лісах. Правда, відстрілюють переважно лише молоденьких косуль чи кабанів, бо тварина, старша трьох років, кажуть, страшенно небезпечна — "фонить".
Попри всі втішні чи невтішні прогнози МАГАТЕ й вітчизняних спеціалістів працівники станції роблять невтішний висновок, що Чорнобиль у найближчі 100 років буде небезпечним. А там — життя покаже.
Минуло вже 35 років від того страшного часу. Кілька разів змінювалася влада, вдосконалювалось суспільство. Але я не вірю, що у разі виникнення подібної ситуації влада у першу чергу подумає про людей, а не про свої власні інтереси.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть
Конкурс “Журналістське розслідування/дослідження “Київ крізь призму журналістики” або “Київ очима молоді”, ініційований 15 років тому Інформаційно – творчим агентством “ЮН-ПРЕС” триває.
Величний храм Покрови Пресвятої Богородиці красується на пагорбі мого Мостицького масиву. Його неможливо не помітити, хоча влітку він ховається під зеленою кроною дерев, а зимою – за кучугурами снігу. Дзвіниці храму видно ген-ген здалеку.
Цей оберіг ще з давніх-давен є покровом для християн.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Кажуть, що церква не будується без Божого зволення. Історія майже кожного храму містить переказ про те, що про місце його зведення було повеління згори. В історії Покровської церкви такого переказу не збереглося, однак відомо, що храми на цьому місці стояли з давніх-давен. Легенди розповідають, що це була козацька церква.
До XVII століття землі теперішніх місцевостей Києва Приорки, Куренівки, Мінського масиву, Виноградаря та власне Оболоні представляли собою сіножаті жителів Подолу, незаселену, болотисту, підтоплену весняними розливами Дніпра Оболонь. Першу спробу заселення цих родючих земель під Києвом зробила вірменська діаспора купців зі Львова. На Куренівці тоді навіть стояла дерев’яна вірменська церква. Але подальше заселення цього передмістя проходило під керівництвом представників католицького чернечого ордена Домініканів, які в королівському суді відсудили ці землі собі. Коли з’явилися домінікани в Києві – точно не встановлено. Вони самі стверджували, що покликав їх ще удільний київський князь Володимир Рюрикович у 1228 році, а в 1381 при останньому удільному князі Києва Володимирові Ольгердовичеві домінікани знову повернулись до Києва після знищення міста монголами в 1240 році. Так чи інакше, але монахи-домінікани у XVII столітті мали на Подолі свій Миколаївський монастир, зі своїм керівником – пріором, а землі, які вони володіли на Оболонських луках, називалися з того часу Приоркою, чи по народному Преваркою.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Один з пріорів ордену Петро Розвидовський у своїх “Записках”, які він вів з 1634 до 1664 рр, пише про заселення слободи Приорка селянами (близько 200 хат) та “…там же за радою патерів конвенту дозволено побудувати церкву руську…”. Оскільки для католиків після Унії 1596 року єдиною законною Руською церквою була унійна Церква, то на своїх теренах в Приорці вони могли дозволити побудувати лише унійний храм. Під час революції Хмельницького в Києві в 1649 р. всі латинські та унійні кляштори, костели та церкви були розорені. Не обминула ця доля і дерев’яну церкву святих Георгія та Димитрія на Приорці. Архівні документи засвідчують, що церква була побудована на початку 1730-х років. Землі Приорки спеціальним універсалом від 11 січня 1651 р. Богдан Хмельницький передав православному Братському Богоявленському монастирю, а Миколаївський домініканський монастир на Подолі, центр католицтва в Києві, став спочатку просто козацьким шинком, а потім, вже в 1691 році, православною Петро-Павлівською церквою. У 1660 р. грамотою царя Олексія Михайловича з Києва були взагалі вислані всі поляки, вірмени та євреї. Лише через 134 роки, у 1794 р. їм дозволено знову селитися в Києві. Минуло сто років, і у 1766 на Приорці будується дерев’яний Дмитрівський храм. Швидше за все храм загинув у пожежі, оскільки вже в 1791 р. його розібрали, а 1795-го “тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка” за проектом визначного київського архітектора Івана Григоровича-Барського побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті (з клірської відомості Пріорської Покровської церкви за 1833 рік; ЦДІА).
Все століття простояв козацький храм Покрови в передмісті Києва. Спочатку Приорка була улюбленим місцем відпочинку заможних киян, а з другої половини ХІХ століття тут будуються чисельні “цегольні” — цегляні заводи, і Приорка стає центром вироблення знаменитої жовтувато-білої київської цегли. Саме з цієї цегли вирішено було побудувати на місті козацького храму більш “пристойну”, у т.зв. новоруському (імперському) стилі, церкву. 1899 року єпархіальний архітектор Євген Єрмаков підготував проект нового храму.
Люди завжди шанували це місце, повз яке сьогодні ми байдуже проходимо. А в 1911 році священик Платон Контраневич, описуючи відбудований храм, підмічає глибоку віру тодішнього населення передмістя: “У жителів Пріорки збереглося давнє благочестя, добрі старі звичаї релігійні. Багато людей говіють у всі чотири пости, а у великий піст і по два рази. Люблять, щоб служба в церкві відбувалася якомога триваліше, люблять багато свічок ставити перед іконами, багато людей за кожною літургією, і молебнем, і панахидою подають свої поминальниці; жертвують ревно в церковні кружки трудові свої лепти, прикрашають ікони фіранками та рушниками і багато ікон нових жертвують у нову свою церкву... Під неділі та свята не святкують хрестин, іменин і взагалі не ходять по гостях і не влаштовують гулянок, як в інших парафіях міських. Поводяться в церкві статечно, і під час літургії всі присутні багатократним схилянням колін висловлюють своє благоговіння й високий молитовний настрій”.
Згодом Київ, який став “цукровою столицею Європи”, ріс, і Пріорка перетворилася з приміської слободи на міську околицю. Кількість населення ставала все більшою, а практика відвідування храму всіма громадянами була священним обов’язком. Виникла потреба в новому храмові. Знову парафіяни розібрали церкву і 1902 року заклали нову будівлю. На зведення храму-красеня витратили 57 тис. карбованців сріблом, які не пожалкували київське купецтво, парафіяни та духовенство.
Храм стоїть завдяки праці звичайних людей, які будували його задарма. Процес будівництва був дуже складним хоча б тому, що води біля церкви не було. Освячували воду завжди далеко від церкви – на відстані чверті і до півтора кілометра. Як згадував той же отець Платон Контраневич: “Під час будівництва вода підносилася на плечах парафіянами на високу гору на відстань до чверті кілометра... На побудові нового храму ніякої механізації не було, люди своїми руками і на плечах підносили цеглу на таку велику висоту — ось яка важка була праця”.
У1911 році новозбудований храм освятили. Іконостас старої козацької церкви був переданий до нового храму села Нові Соколовичі Радомишльського повіту. Ні іконостасу, ні цієї церкви, ні навіть села вже не існує, а місцевість ця тепер знаходиться в Зоні відчуження.
Попри всі революції та війни храм не закривали. Проте кладовище, яке було біля храму, в процесі розбудови масиву радянська влада знищила. Залишилось лише декілька могил.
1922 року при церкві утворилося сестринство, до якого входило кілька жінок. До наших днів дійшли імена лише трьох з них: Надія Дорошенко, Наталя Кіхно та Пелагея Нетецька. Окрім церковних справ, сестри займалися благодійністю: готували обіди й розвозили їх по київських в'язницях.
Будівля церкви збереглась практично без перебудов та переробок. За все XX століття церква жодного разу не була зруйнована. У лютому 1938 року церкву закрили та влаштували у будівлі овочеву базу. Церква знову відкрилася у вересні 1941 року — і відтоді не закривалася. Однак церковне начиння та предмети для богослужіння було втрачено — за винятком дверей від іконостаса з іконою Архангела Михаїла. Вона стоїть у правому бічному вівтарі церкви й досі. Новий іконостас, що зберігся донині, було споруджено 1944 року стараннями тодішнього настоятеля церкви Тимофія Коваля. Іконостас розписав відомий український художник Іван Їжакевич.
Детальніше про життя в храмі Покрови Пресвятої Богородиці розповів протоієрей отець Андрій.
- Яка суспільна діяльність храму Покрови Пресвятої Богородиці?
- Традиційною сферою суспільної діяльності Православної Церкви є піклування перед державною владою про потреби народу, про права й потреби окремих громадян або суспільних груп. Таке піклування, яке є обов'язком Церкви, здійснюється через усне або письмове звернення до органів державної влади різних гілок і рівнів з боку відповідних церковних інстанцій.
Останнім часом ми бачимо значні порушення прав віруючих на віросповідання, відвідування богослужінь тощо. Керівництво Церкви через уповноважені інститути клопоче перед державною владою про припинення неправомірних дій.
Покровська церква на Пріорці є однією із декількасот парафій Київського єпархіального управління, при якому утворений і діє Відділ з благодійності та соціального служіння, який профільно надає адресну допомогу. В окремості, наша парафія духовно опікує Центр реабілітації дітей інвалідів у Подільському районі, породіль Пологового будинку №2, здійснює Таїнства Сповіді, Соборування та Причастя на дому та в лікарнях, адресна допомога продовольством.
Перше і основне соціальне служіння Церкви – це духовна молитовна допомога кожній людині, підтримка за різних кризисних ситуацій та направлення до переміни життя для життя по Заповідях Господніх для спасіння душі.
- В храмі організовують домогу АТОвцям?
- Звісно, це духовні бесіди, благословення у дорогу, приватна молитва, матеріальна допомога тощо.
- Як ви зацікавлюєте молоде покоління прийти до віри?
- При храмі діє Недільна школа, завданням якої є навчання дітей Закону Божому та моральним засадам. Організовуються спільні поїздки до православних святинь, подорожі історичними місцями.
- Чим унікальний храм?
- Унікальність храму – в його історії, адже парафія існує з 18 століття, тому для багатьох він є родовим, де не одне покоління Хрестилися, Вінчалися та відвідують богослужіння. Храм зберігся в часи радянських гонінь на віру та після розрухи війни.
- Чому навколо храму могили? Хто там похований?
Це колишнє приміське кладовище, де поховано багато церковних людей та жителів місцини. А ще тут збереглося багато могил, датованих 1943 роком. Наступ радянських військ на м. Київ у 1943 р. з Лютізького плацдарму проходив саме через Пріорку та Куренівку, тому храм сильно постраждав від артобстрілу радянської артилерії, ставши для багатьох бійців місцем останнього упокою. Усі поховані воїни служили у 180-й та 240-й стрілецьких дивізіях. У післявоєнний період, згідно з державною програмою благоустрою військових поховань, усі братські могили, розміщені в різних місцях одного мікрорайону, мали переносити до спільного меморіалу, списки похованих – систематизувати та упорядковувати. Однак із невідомих причин уся інформація про полеглих і похованих на території Пріорки військовослужбовців була приведена у безлад. Так, полеглі в один день однополчани були зазначені в мартирологу 2000 р. в реєстрах різних кладовищ – Куренівського, Пуща-Водицького, Лук’янівського та Байкового, а також біля Покровської церкви. Невідповідність в облікових матеріалах можна пояснити тим, що колишні київські передмістя – Пріорка, Куренівка й Пуща-Водиця – розташовані досить близько одне до одного та перетинаються між собою. Пошуковцями було встановлено прізвища 22-х загиблих бійців, раніше невідомих (окрім тих, хто відомий був при похованні). Серед них – 13 вихідців із України, 1 – із Вірменії, 2 – із Казахстану, 6- із Росії. Найстаршому з них було 43 роки, наймолодшому – 18. Всі вони загинули під час боїв упродовж перших двох тижнів листопада 1943 р.
До речі, там покояться двоє наших земляків, які всього якусь сотню кілометрів не дійшли до рідного дому. Це ВЕЛИЧКО Григорій Меркулович, із с. Літки Броварського району та ЖЕЛЕВСЬКИЙ Артем Михайлович, 1910 р.н. із с.Семиполки Броварського району столичної області. Можливо, їхні родичі й не знають, що в годині їзди від дому покояться їхні діди-прадіди, які визволяли Київ.
- Служителі храму займаються літературною чи суспільною діяльністю?
- Кожен священик храму має вищу богословську освіту. Серед кліру храму: доктор богослов’я, чотири кандидата богослов’я, які присвятили своє життя викладанню в Київській духовній академії і семінарії. Священики храму пишуть книги, записують відео лекції, ведуть гуртки.
- Чому ви вирішили служити у цьому храмі?
- З раннього дитинства я є учасником богослужіння. Божим промислом я отримав богословську освіту та був рукоположений у священика для служіння Церкві Христовій і людям. Священик не обирає місця для служіння, а виконує послух Церкви у тому місці, куди благословить єпископ. Я вдячний Богу і Богородиці за своє служіння в Покровському храмі на Пріорці.
Велична споруда досі вважається родзинкою Мостицького масиву і бере активну участь в його суспільному житті. Кожен може прийти й подивитися на досі свідка історії, постояти перед престолом, де молилися наші предки. Історія нашого міста, нашої столиці, у нас прямісінько перед очима, потрібно лише вміти уважно дивитися, щоб її побачити. Може, десь поруч з вами у кроні дерев теж історична перлинка?
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Фото: walking.kiev.ua
КиевVласть
Вони, не вагаючись, стали на захист Батьківщини.
У День добровольця в Київському Палаці дітей та юнацтва відбулася цікава та емоційна медіазустріч із людьми, чий феномен громадянина, патріота й людини важко переоцінити.
14 березня 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Як тільки на Сході України почалися військові дії, патріоти почали записуватися в добровольчі батальйони – добробати. У воєнному конфлікті на сході нашої країни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість із них перетворилася на військові частини силових структур.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Цього дня до юних журналістів завітали люди, які на власних плечах винесли страшні будні війни. І не просто – винесли, а зуміли не зламатися й допомагати людям, власним прикладом і власним життям. “Невидимі воїни” – так часто називали добровольців. Вони першими стали на захист рідної землі, але довгий час на карті бойових дій їх ніби не існувало.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Вихованці й педагоги Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС” відкрили захід на емоційній хвилі. Вони щойно повернулися з Міністерства оборони України, де в меморіалі “Зала пам’яті” відбувся щоденний ранковий церемоніал вшанування захисників України, які загинули цього дня у різні роки внаслідок російської збройної агресії на сході України й у миротворчих місіях за кордоном. Кожний удар дзвона – одне ім'я загиблого й один салютний постріл.
Меморіальний комплекс “Зала пам’яті” відкрито 14 жовтня 2018 р. на території Міністерства оборони України на вшанування пам’яті військовослужбовців, які загинули за свободу, незалежність і територіальну цілісність України, світовий мир та порядок. Залу спеціально розташовано таким чином, щоб не тільки військовослужбовці, а й пересічні громадяни могли зайти о цій годині на територію меморіалу та віддати шану своїм захисникам. Щоденний поминальний ритуал здійснюється ударами ДЗВОНУ ПАМ’ЯТІ на церемоніальному майданчику із СТЕЛОЮ, в якій вмонтовано уламки снарядів. Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян. В середині Зали пам’яті, на спеціальних подіумах розміщено КНИГИ ПАМ’ЯТІ з іменами загиблих. Структура Книг побудована за принципом календаря: один розворот — один день, де згадуються всі загиблі в цей день за всі роки. Щоранку відкривається нова сторінка календаря й зачитуються імена тих, хто загинув у цей день. Є дні найбільших утрат. Серед них ― 29 серпня ― загинуло 223 воїна, більшість з-під Іловайська. Але є 17 днів за усі ці довгі роки, коли Дзвін мовчить, що означає дні без утрат. Хочеться побажати, аби таких днів ставало все більше… 14 березня 2021 р., Дзвін пам’яті пролунав один раз. У 2014 р. внаслідок збройної агресії РФ загинув старший солдат Гудзовський Марк Сергійович.
“Вічна пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!” — цими словами завершується щоденне повідомлення диктора Зали пам’яті на території Міністерства оборони України. Дякуємо за її існування. Щоденні дзвони і постріли влучають у саме серце й не дають забути, що ВІЙНА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ…
Для юних журналістів усе побачене й почуте було неочікуваним, як холодний душ: церемонія, інтерв’ю з добровольцями, фотографування на пам’ять. Такі зустрічі для молоді потрібні…
А в Палаці на всіх чекав телеміст юних журналістів столиці та школярів і педагогів з різних регіонів України (зокрема Луганської та Донецької областей). Онлайн-учасники мали змогу висловити свої думки й задати питання іншим.
Душею зустрічі стали історії з власного життя в умовах війни добровольців: командира роти кіборгів, українського актора й режисера Андрія ШАРАСКІНА, Анатолія ФАТЄЄВА, сапера, який, отримавши тяжке поранення, не втратив жагу до життя; військового капелана Басі ВОЛОДАРСЬКОЇ та активісток ГО “Жіночий ветеранський рух” ветеранки батальйону ім. Кульчицького Ляни КРОМБЕТ, офіцера Національної гвардії України Христини БОЙЧУК,
Цікавою та пізнавальною видалася розмова з актором, режисером фільму “Кіборги” та екшн-серіалу “Доброволець” Ахтемом СЕІТАБЛАЄВИМ. В інтерв’ю юнпресівцям режисер розказав про своє розуміння цьогорічної теми Міжнародного фестивалю “Прес-весна на Дніпрових схилах” ― “МедіаКОД моєї країни, світу”.
Український актор, режисер і командир роти кіборгів з позивним “Богема”, Андрій Шараскін за участь у захисті Донецького аеропорту, окрім народного звання "кіборга" і бойових нагород, серед яких – орден "За мужність" ІІІ ступеня, отримав ще й іменну зброю від Секретаря РНБО Олександра Турчинова. До війни він ставив вистави у рідному Тернополі, Львові та Франківську, створив власну театральну студію, знімався в кіносеріалах, був власником рекламної компанії та "Національного бюро креативу". Далі були Майдан і фронт. У червні 2015 року командир бойової роти ДУК “Правий сектор” “Богема” зрозумів, що про це треба писати. Він разом з однодумцями почав писати сценарій про сучасну історію України, яка твориться на їхніх очах. Їхні записи й думки лягли в основу фільму Ахтема Сеітаблаєва “Кіборги”, в якому Андрій разом зі своїми бойовими побратимами не лише були консультантами фільму, а й зіграли в ньому одну з головних ролей – народного депутата. Нині Андрій Шараскін – народний депутат Верховної Ради України від фракції “Голос”.
Анатолій Фатєєв пішов воювати добровольцем у 51-й рік. Служив сапером у одних із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці . Підірвавшись на міні, він втратив обидві ноги, але не втратив запалу до життя. В госпіталі, де повертали до життя пораненого бійця, швидко звикли: там де Анатолій, там завжди жарти, сміх і гарний настрій. Незважаючи ні на що, попри біль і страшне поранення – втрату обох ніг, Анатолій не скиглив і не скаржився, а навпаки, сам підтримував інших поранених. А зараз він сам підтримує поранених бійців у військовому шпиталі, їздить на скутері, піднімається на Говерлу і, навіть готується стрибати з парашутом. А ще – займається громадською діяльністю.
19-річна Ляна Кромбет до війни працювала у контакт-центрі “Ощадбанку”. На війну пішла прямо з Майдану. Старший стрілець батальйону імені Героя України генерала Сергія Кульчицького. “Що смерть близько, вперше в житті я відчула у лютому 2014-го. Щойно вийшла з Будинку профспілок, як він почав горіти. Повз мене носили поранених, бачила, як із вікон вистрибували люди. Це було своєрідне бойове хрещення. А далі — війна”, – розповідає дівчина. Однак, щоб узяти зброю до рук, мусила постійно доводити, що може захищати країну нарівні з чоловіками: “Я сказала їм, що це мій конституційний обов’язок — захищати свою державу. Що маю тризуб на грудях і мені буде щеміти, якщо далі сидітиму вдома під час війни”, — згадує військова.
Майже 600 військових капеланів пройшли АТО й ООС і зараз де особливо потрібна допомога – на фронті. Капелани є особливими служителями, бо мають на війні під час обстрілів, кровопролиття, страху, зневіри бути поруч із тими, хто боронить наші життя, підтримувати їхній дух, захищати під час страхіть війни людські чесноти. Військовий капелан духовного управління УЄЦ Бася Володарська розповіла, що стало поштовхом до того, що вона, лікар і професійний фотограф, пішла на війну й зброєю обрала слово. Жінка-капелан – це жінка-священник на фронті. Служити таким чином можливо лише в протестантських церквах і то не в усіх конфесіях. Тому жінки, які бажають присвятити себе цій справі, об’єдналися в організацію “Духовне управління вільних церков”, якою керує старший військовий капелан Любов Володарська (на фронте її називають Бася, так як записано в свідоцтві про народження). Бася розповідала, що за час війни вони обїздили всю прифронтову лінію, неодноразово були й на “нулі”: “На фронті дуже багато жінок. Їм легше відкритися капелану-жінці, ніж чоловікові. Намагаємося підтримувати контакти після завершення місії. Мені дуже часто телефонують і жінки, й чоловіки-військові. Бійці, повернувшись з АТО, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Війна дуже багато змінює в людині, якщо не повністю людину.
Ніжній і тендітній жінці, офіцеру Національної гвардії України Христині Бойчук, вдалося виграти грант на 100 тисяч грн. на реалізацію свого авторського, менторського проєкту #ТІЩОЗМОГЛИ. У планах амбітної Христини Бойчук вже є ідеї щодо розвитку соціального проєкту для молодих сімей офіцерів-гвардійців. Він, поділилася дівчина, про взаємовідносини, дозвілля та побудову щасливих та перспективних сімей. Христинав запевняє, що головне – подолати бар’єр стереотипу, коли хтось має виключно готувати їжу на кухні, а хтось – захищати Україну.
Український актор і режисер, заслужений артист АР Крим, ведучий військово-патріотичного ток-шоу “Хоробрі серця” на телеканалі 1+1 Ахтем Сеітаблаєв, серед фільмографії якого художній фільм за сценарієм Наталії Ворожбит “Кіборги. Герої не вмирають” про оборону Донецького аеропорту під час війни на Донбасі та український екшн мінісеріал режисера “Доброволець” про добровольців АТО, які повернулися з фронту й намагаються адаптуватися до мирного життя, розповів про зйомки фільмів, про життя окупованого Криму: “50 відсотків нашого народу загинуло під час депортації: переважно це діти, люди старшого віку і жінки. За тою самою радянською статистикою 90 відсотків кримськотатарських чоловіків, доросліших 16 років у той час були на фронті, у складі Червоної армії. Поки чоловіків не було вдома, радянська влада знищувала їхні родини”, – каже актор, - “Я часто зустрічаюся зі студентами, і в мене є такий експеримент. Я пропоную молодим людям сказати свою першу емоцію, коли ті чують слово “сарай”. Зазвичай, дев’ять з десяти кажуть: “якась незрозуміла будівля у дворі, де тримають якісь інструменти”. А потім кажу, що з мови моєї мами це перекладається як “палац”. А якщо я скажу слово “хохол”? Більшість скаже: “Так нас називають москалі, коли хочуть принизити”. А потім дуже дивуються, коли я кажу, що з мови моєї мами “хохол” перекладається як “син неба”. Кому потрібно було змінювати сенси цих слів? Відповідь не просто очевидна, вона волає про себе”. Востаннє Ахтем був у Криму в лютому 2014 року. Бачив окупацію півострова на власні очі: “Добре пам’ятаю це відчуття безпорадності, страху за своїх рідних, злості від нерозуміння, що і як можна зробити, але впевненості, що щось робити необхідно. Не вперше за короткий час кримських татар позбавили можливості мирно жити на своїй землі. Та вони вже мають досвід повернення додому і вірять, що це лише справа часу і зусиль”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Директор Київського Палацу дітей та юнацтва Оксана ДОБРОВОЛЬСЬКА привітала учасників заходу і подарувала на згадку оригінальні сувеніри.
З емоцій почали, емоціями завершили: не можливо було втримати емоції під час перегляду відеотрейлерів і тизерів до фільмів, присвячених добровольцям, а також фільмів, а також один із 5 фільмів циклу про жінок, які загинули на війні.
Пам'ять загиблих добровольців вшанували хвилиною мовчання.
ТАКИХ ЗУСТРІЧЕЙ БАГАТО НЕ БУВАЄ!
КиевVласть
Сегодня, 19 марта, Киевский апелляционный суд отменил решение Дарницкого райсуда о запрете на распространение книги Вахтанга Кипиани “Дело Василия Стуса” из-за упоминаний в ней одиного из лидеров "ОПЗЖ", нардепа Виктора Медведчука. Политик упоминается в книге, поскольку в свое время был адвокатом поэта.
Об этом KV стало известно из сообщения Вахтанга Кипиани в соцсети Facebook.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
"Мы выиграли дело", – написал Кипиани.
Кипиани также сообщил, что адвокат Виктора Медведчука Кириленко не присутствовал на заседании.
"Имел какие-то дела как депутат Киевсовета от ОПЗЖ", – сообщил Кипиани.
Коллегия судей решила провести заседание без представителя истца, поскольку он был надлежащим образом уведомлен о дате суда.
Как уточняет “Громадське” своим решением апелляционный суд отменил запрет на распространение книги и упоминания депутата, кроме одной фразы: “... Была ли возможность у Стуса выбрать "меньшее зло". Однако остается фактом, что предоставленного, поддерживаемого госбезопасностью адвоката звали Виктор Медведчук”.
По словам адвоката издательства Vivat, издающего эту книгу, суд хотя и признал эту фразу недостоверной, но она все-таки может оставаться в книге.
“Суд удовлетворил все исковые требования издательства Vivat и Кипиани, кроме части относительно одной фразы. Мы должны получить полное разъяснение решения, чтобы понять, что в дальнейшем будет с книгой”, — сообщила представительница Vivat Екатерина Аврамчук.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
В материале ВВС News Украина сообщается, что сам Виктор Медведчук, которого часто обвиняли в нарушении адвокатской этики во время процесса над диссидентом, своей вины не признает. Политик попросил суд запретить распространение книги, так как некоторые фразы и формулировки в ней задевали его честь и достоинство.
"Я всегда говорил, что меня не интересует личность Стуса. Более того, любые "обвинения"по так называемому делу Стуса являются необоснованными ... Я же не возражаю против Стуса и против того, что у него есть сторонники. Пусть его уважают, пусть его любят, пусть его обожают. Но ложь в отношении меня не может распространяться ", – сообщил в интервью BBC Виктор Медведчук.
Отметим, что 19 октября 2020 года Дарницкий районный суд Киева запретил распространять тираж книги Вахтанга Кипиани “Дело Василия Стуса” с упоминаниями о Викторе Медведчуке. Суд тогда признал, что некоторые фразы в книге унижают его честь и достоинство. В ответ журналист Вахтанг Кипиани и издательство Vivat подали апелляционную жалобу.
Читайте: Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі
Напомним, Владимир Зеленский своим указом ввел в действие решение СНБО о введении санкций в отношении 19 юридических лиц и 8 физлиц, среди которых ключевое положение занимают один из лидеров "ОПЗЖ", нардеп Виктор Медведчук и его жена, бывшая телеведущая Оксана Марченко.
Читайте: Зеленский ввел своим указом санкции, наложенные СНБО на Медведчука
Фото: страница Вахтанга Кипиани
КиевVласть
У цьому році участники АТО Київщини та їхні сім’ї, а також родини учасників Революції Гідності можуть отримати сумарно майже 66 млн гривень фінансової допомоги. У проєкті відповідної цільової програми, прийнятої Київською обласною радою (КОР), значиться і сума витрат на наступний рік – майже 79 млн гривень. Передбачені документом і декілька нововведень щодо порядку отримання грошових виплат.
Як стало відомо KV, відповідний проєкт “Київської обласної цільової програми соціальної підтримки в Київській області учасників антитерористичної операції (АТО), операції Об’єднаних сил (ООС) та членів їх сімей, членів сімей загиблих (померлих) учасників антитерористичної операції, операції Об’єднаних сил, а також родин Героїв Небесної Сотні та учасників Революції Гідності на 2021-2022 роки” Київська обласна рада (КОР) затвердила 24 грудня 2020 року.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Проєкт представлено відповідним розпорядженням Київської ОДА від 9 грудня 2020 року № 709.
Зазначається, що відповідно до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, у Київській області сьогодні перебуває на обліку 18 770 учасників АТО/ООС; 1 816 осіб, які належать до осіб з інвалідністю І-ІІІ груп внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, 761 – члени сімей загиблих (померлих) учасників АТО/ООС.
Порівняно з даними попередньої цільової програми (2018-2020) кількість людей, що отримують матпідтримку, зросла. Станом на 1 січня 2020 року нараховувалось 14 823 учасників АТО/ООС; 753 особи з інвалідністю, 535 членів сімей загиблих (померлих) учасників АТО/ООС.
До цієї програми, зокрема, згідно пропозицій громадських організацій учасників антитерористичної операції та Героїв Небесної Сотні включено також обсяг фінансування на виплату відшкодування витрат на дороговартісне лікування та придбання дороговартісних лікарських препаратів.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Яких виплат чекати АТОвцям
На підтримку зазначених у Програмі учасників бойових дій на сході та їхніх сімей у 2021-2022 роках планують виділити 144 млн 817 тис. 165 гривень винятково з обласного бюджету. З них на 2021 та 2022 роки суми видатків дорівнюватимуть 65 млн 895 тис. 660 гривень та 78 млн 921 тис. 505 гривень відповідно.
Усі одноразові виплати у 2021 році сумарно обійдуться бюджету області у 41,2 млн гривень.
Програмою передбачено, що щомісячну адресну грошову допомогу отримують лише діти – повні та неповні сироти. Їм виплачуватимуть відповідно 6810 гривень, якщо йдеться про сиріт, позбавлених батьківського піклування, де один з батьків загинув у АТО/ООС та 4540 гривень, якщо в АТО загинув один з батьків. Таких відповідно 10 та 221 дитина.
Виплата щорічної одноразової грошової допомоги у 2021 році у розмірі 34 050 гривень на сім’ю передбачена для 329 сімей осіб, які загинули (померли) під час участі в АТО/ООС, смерть яких пов’язана із захистом Батьківщини.
Що ж до усіх інших категорій категорій військовослужбовців, що брали участь в АТО/ООС, та їх сімей та родичів, їм усім надається одноразова грошова допомога. До таких категорій у цьому році належать по-перше, сім’ї учасників АТО/ООС, які самостійно займаються вихованням дітей, мають на утриманні дитину з інвалідністю; багатодітні сім’ї учасників АТО; тяжко хворі члени сім’ї без встановленої інвалідності; заявники, яким встановлена інвалідність внаслідок загального захворювання; заявники, житло яких зруйновано внаслідок пожежі та які не мають здатності чи можливості самостійно піклуватися про особисте (сімейне) життя. 850 таких сімей отримають по 18 160 гривень.
Також це – учасники АТО/ООС, які належать до осіб з інвалідністю І-ІІІ груп внаслідок війни (І група – 45 400 грн, ІІ група – 34 050 грн, ІІІ група – 22 700 грн). Учасники бойових дій, які отримали поранення в зоні проведення АТО, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності – 18 160 грн. Сім’ї учасників АТО, які загинули – таких сімей 20, вони одноразово отримають по 158,9 тис. грн/сім’ю. А ще – учасники Революції Гідності, які отримали ушкодження (легкі – 22 700 грн; середні – 34 050 грн; тяжкі – 5 осіб, 45 400 грн).
Стосовно загиблих та постраждалих внаслідок Революції Гідності, 9 сім’ям та 6 дітям Героїв Небесної Сотні виплачуватимуть відповідно щорічну та щомісячну одноразову грошову допомогу у розмірах 34 050 та 4540 гривень на особу.
Головна новація цієї програми, як зазначено вище – відшкодування витрат на дороговартісне лікування та придбання дороговартісних медикаментів для АТОвців, розмір якого – 350 тис. гривень. Такої суми потребує 5 осіб.
Порядок проведення виплат
В адміністрації також затвердили зміни до існуючого “Порядку використання коштів обласного бюджету для надання адресної матеріальної допомоги…” розпорядженням від 3 листопада 2020 року № 612.
По-перше, пакет документів для отримання допомоги розширився для усіх категорій. Це довідка органу соціального захисту (райдержадміністрації або виконкому відповідної ради) за місцем проживання заявника щодо того, чи отримував він матеріальну допомогу з місцевого бюджету; та якщо заявник відноситься до внутрішньо переміщених осіб – копія довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
По-друге, з’явилося декілька важливих новелл. У першу чергу, у новій редакції документу з’явилася сама згадка внутрішньо переміщених осіб: матеріальна допомога за цим Порядком надається таким особам за фактичним місцем проживання, а не за пропискою у Київській області. Заявники усіх категорій також отримають змогу долучати до звернення до органів соціального захисту населення свого законного представника.
Крім того, до Порядку вписали пункти стосовно того, які документи потрібні заявнику для відшкодування витрат на дороговартісне лікування та придбання дороговартісних медикаментів, у тому числі таких, які не входять до Національного переліку. Повний перелік виглядає наступним чином:
Підводні камені
На перший погляд при порівнянні даних реєстру та даних у програмі видно – допомогу отримають не всі, але “за бортом” лишиться порівняно мало учасників АТО та їхніх сімей чи дітей. Наприклад, з облікованих 1816 учасників АТО, що отримали інвалідність І-ІІІ груп внаслідок бойових дій на сході, допомогу отримає 1418 людини.
Голова департаменту соціального захисту КОДА Ігор Мещан пояснює: орієнтуються тут, у першу чергу, на існуючі заяви, та на ще деякі умови.
“Проблем з отриманням допомоги членами сімей загиблих та особами з інвалідністю немає: всі до одного отримають її, якщо подадуть відповідну заяву. Програмою передбачені додаткові соціальні виплати у тому числі для тих учасників АТО та їх сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Є державне соцзабезпечення, яке передбачає виплати пенсій, виплати з втрати працездатності чи загибелі, і є додаткова обласна підтримка, і от стосовно останньої в наших розрахунках є виплата за заявою, тобто за бажанням членам сімей, особам з інвалідністю, тощо. Фактично, усі з цих категорій можуть отримати виплати, але є випадки, коли, скажімо, хтось не хоче отримувати свою допомогу, бо вважає себе забезпеченим і прагне лишити ці кошти для більш вразливих категорій населення. Написання заяви – загальносвітова практика, а не наше ноу-хау.
Для 18 тисяч чоловік, що перебувають на обліку, ми маємо сприяти працевлаштуванню та допомагати відкривати свій бізнес та створювати для цього умови. Тому у нас є “фільтр” – допомога у першу чергу для тих, хто перебуває у складних життєвих обставинах”, – каже голова департаменту.
Пояснив він і новий пункт, що стосується відшкодування витрат на дороговартісне лікування. За його словами, він не зовсім новий, але запрацювати має саме з 2021 року.
“[Цей пункт] з’явився у попередній програмі лише наприкінці 2020 року. Він важко просувався, адже лежить в одній площині із медициною, але ми довели нашим департаментам фінансів та юридичному, що постановою Кабміну № 333 не враховані всі операції, девіації, лікарські засоби. Є велика кількість того, що можна зробити в обласній клінічній лікарні за державний кошт, але є специфічні випадки, які державою не враховані. Для цього і передбачене це відшкодування, на яке раніше збирали кошти волонтери. Ми приділяємо велику увагу виставці медиків, деякі з них входять до нашої комісії”, – каже Мещан.
Пункт про довідку з органів соцзахисту доданий для верифікації виплат, підкреслює голова департаменту – аби допомога була більш адресною та потрапила тим, кому вона найбільше потрібна.
“У нас були випадки у минулих роках, коли, наприклад, батьки загиблого героя подавали заяву, вказували, що є єдиними родичами, а ми встановлювали потім наявність в нього дітей від попередніх шлюбів абощо. У новому порядку ми передбачили вивчення справи по всіх реєстрах і ввели такий собі запобіжник. Із самим фінансуванням програми проблем не виникало, крім однієї затримки у 2018 році, ми виплачуємо усе вчасно і у повних обсягах”, – розказує Ігор Мещан.
Нагадаємо, у 2019 році Київоблрада мала намір створити єдиний реєстр учасників АТО/ООС, на підставі якого будуть впроваджуватися механізми надання медпослуг ветеранам столичного регіону. У числі таких послуг – медична та психологічна реабілітація. Реєстр обіцяли створити в травні.
Читайте: На Киевщине решили пересчитать АТОшников
Також у 2019 році на Київщині за часів одного з минулих губернаторів обіцяли створити спеціальний відділ, який буде займатися питаннями учасників АТО. Також влада регіону обіцяла збільшити виплати дітям-сиротам і сім'ям загиблих.
Читайте: Губернатор Бно-Айриян занялся поддержкой семей участников АТО
Фото: коллаж KVКиевVласть
Внаслідок пожежі у харківському будинку для літніх людей загинули 15 чоловік.
Кожного разу після подібних страшних трагедій з усіх щілин вилазять "фахівці", які товчуться на трупах і вимагають від держави посилити, поглибити, перевірити. Їм підтакує обиватель, а на догоду обивателю відповідно реагує влада – посилює, поглиблює, перевіряє. Всі три учасники процесу сходяться в одному – держава повинна жорсткіше контролювати все і вся.
І держава "жорсткіше контролює" до чергової подібної трагедії, яким нема кінця.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Після кожної подібної трагедії інформпростір перенасичений думками “фахівців”, які доводять, що на пожежах гинуть люди бо, приміром, у Державної архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) відібрали функції державного нагляду у сфері містобудування. Чому гинули люди і траплялись подібні трагедії до того, як у однієї з найкорумпованіших структур України – ДАБІ – відібрали ці функції, ці “фахівці”, звісно, не пояснюють. Яким чином чиновник ДАБІ, або будь-який інший чиновник який не несе жодної відповідальності при будь-якому розвитку подій, може гарантувати хоч якусь безпеку – ці “фахівці” теж пояснити не можуть, але впевнено доводять, що державний (читай чиновницький) контроль - це гарантія від техногенних аварій та катастроф.
Свого часу у Грузії пожежникам заборонили перевірки протипожежного стану будівель і кількість пожеж скоротилася у чотири рази. В Україні свого часу прибрали ДАЇшників з радарами із кущів обабіч доріг – кількість загиблих у ДТП продовжує знижуватись дотепер незважаючи на значне зростання кількості автомобілів.
Парадокс? Чи закономірність?
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Милий серцю обивателя “жорсткий державний контроль” – це гарантія безпеки чи причина небезпеки?
Згорілий будинок літніх людей вже оголосили нелегальним, що насправді криється за цим словом, яке так часто вживають наші чиновники стосовно об’єктів господарювання?
Перуанський економіст Ернандо де Сото у своїй книзі "Містерія капіталу" намагався розібратися із таким незрозумілим фактом: під час землетрусу, епіцентр якого був ближче до Чилі, на Гаїті, де підземні поштовхи були слабшими, землетрус спричинив набагато сильнішу руйнацію будівель і під уламками загинуло у ДВІСТІ (!!!) разів більше гаїтян ніж чилійців.
Як виявилось, переважна більшість гаїтянських будинків були, як сказали б наші чиновники, нелегальними. Але де Сото був би обивателем, а не відомим економістом, якби вдовільнився такою відповіддю. Бо “нелегальний” – це не причина страшних наслідків землетрусу.
Причина визначена де Сото – це складна процедура формалізації власності на Гаїті. Як пише де Сото у своїй книзі, загальний час для отримання земельної ділянки у власність на Гаїті складає 19 років, але навіть проходження всіх бюрократичних процедур не гарантує власнику “законності” права на свою землю.
У Чилі, де процес формалізації власності є простим, без зайвої тяганини і про це подбала держава обмеживши чиновницький контроль та апетити, чилійські землевласники, маючи гарантовану державою впевненість у майбутньому, зводили якісні капітальні будівлі. В той час, як на Гаїті вкладати кошти у якісні капітальні будівлі не мало ніякого сенсу, оскільки власники не мали ніяких гарантій, що їх завтра не позбавлять їх власності.
Нічого не нагадує? Хтось із тих хто заявляє про необхідність посилення державного контролю, а фактично про ускладнення процесу легалізації власності, спробував, як підприємець, хоч щось побудувати у нашій країні і повністю легалізувати це? Тобто: пройти всі кола чиновницького пекла, щедро засіваючи кожен кабінет хабарами, щоб отримати заповітний комплект паперів, який винайшли чиновники, аби чиясь власність вважалась державою абсолютно легальною?
Та навіть ті, хто домігся легалізації майна, чи мають вони впевненість у майбутньому? Чи впевнені вони, що завтра пихатий прокурор не вбачить страшних порушень у легалізації власності та не накладе арешт на майно? Чи впевнені в нашій країні власники у тому, що завтра хтось не втрутиться у реєстр власності та не перепише власність на когось іншого? Чи впевнені власники в нашій країні, що завтра якийсь суддя за “лівим” позовом не відбере своїм рішенням власність? Чи впевнені власники в нашій країні, що чиновник, який вчора видав якийсь дозвіл чи ліцензію за хабар, сьогодні не призупинить їх дію, щоб знову взяти хабар?
Чи не чиновницьке всевладдя та відсутність гарантій недоторканності власності перетворило нашу країну на найбіднішу країну Європи в яку не йдуть інвестиції – ані зовнішні, ані внутрішні?
Жоден підприємець ніколи не буде зацікавлений у втраті власності і не буде ризикувати своєю власністю. Дайте йому стовідсоткове відчуття власника, гарантуйте йому недоторканість власності, спростіть процедури та скоротіть час набуття власності і це стане не тільки поштовхом для розвитку країни, а й серйозно знизить техногенні ризики. Ніхто не буде вкладати кошти у безпеку власності, якщо не матиме впевненості у завтрашньому дні. Жахливий технічний стан автомобілів “євробляхерів” всі пам’ятають, ніхто не вкладав у ці авто коштів доки держава не надала можливості власникам їх легалізувати.
Відповідальність власників за наслідки порушень правил безпеки безумовно необхідна, але перш, ніж вимагати відповідальності, необхідно надати власникам можливість стати власниками у повному сенсі.
А для цього треба скорочувати держапарат, максимально урізати повноваження чиновників, ліквідовувати державні органи, яких, як казав Бендукідзе, насправді не існує. Тобто їх існування не несе суспільству та країні ніякої користі, а тільки шкоду.
Михайло Скляр, голова ГО "Асоціація громадського захисту підприємців"КиевVласть
SELECT `id`, `uri`, `meta_title`, `meta_description`, `meta_keywords`, `title`, `text`
FROM `pages`
WHERE `uri` = 'search'
LIMIT 1
0.0007
SELECT `articles`.`id`, `articles`.`title`, `articles`.`uri`, `articles`.`image`, `articles_categories`.`uri` AS `category`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:22:00'
AND `articles`.`slider_position` >0
ORDER BY `articles`.`slider_position`
0.0003
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 4
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:22:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 3
0.0003
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 2
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:22:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 3
0.0005
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.short_text AS short_text, articles.image AS image, articles_categories.uri as category, articles_categories.common_uri as common_uri
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145248', '145190', '145142')
ORDER BY `published` DESC
0.0004
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 1
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:22:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 50
0.0006
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.is_bold AS is_bold, articles.is_red AS is_red, articles.is_important AS is_important, articles_categories.uri as category
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145275', '145273', '145272', '145270', '145265', '145269', '145268', '145271', '145267', '145266', '145264', '145261', '145263', '145262', '145260', '145256', '145257', '145259', '145258', '145254', '145255', '145253', '145252', '145251', '145249', '145250', '145247', '145246', '145245', '145244', '145238', '145241', '145236', '145243', '145240', '145242', '145239', '145237', '145234', '145235', '145233', '145224', '145232', '145231', '145230', '145229', '145228', '145227', '145226', '145220')
0.3159
SELECT `articles`.`id` AS `id`, MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)AS rel
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:22:00'
AND `articles`.`category_id` != 9
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)
ORDER BY `articles`.`published` DESC, `rel` DESC
LIMIT 910, 10
0.0020
SELECT `articles`.`id` AS `id`, `articles`.`title` AS `title`, `articles`.`uri` AS `uri`, `articles`.`published` AS `published`, `articles`.`text` AS `text`, `articles_categories`.`uri` AS `category`, `articles_categories`.`name` AS `category_name`, `articles_categories`.`common_uri` AS `common_uri`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('113747', '110339', '105969', '105671', '105485', '105475', '104047', '104020', '102023', '101757')
0.2655
SELECTCOUNT(*)AS `numrows`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-06 21:22:00'
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"загинули"' IN BOOLEAN MODE)
Array
(
[meta_title] => КиївВлада
[meta_description] => КиївВлада - інформаційно-аналітичний портал, присвячений проблемам влади у Києві та столичному регіоні.
)