На базі Немішаївського агротехнічного коледжу відбувся перший навчально-польовий збір  МАН “Дослідник” Київського Палацу дітей та юнацтва. Кожен з учасників  повернувся з кейсом особистих надбань. Це і нові знання, цікаві знайомства, друзі, а головне,  справжні наукові досягнення та відкриття.  Діти з задоволенням займались улюбленою справою,  юні науковці мали змогу працювати за особистими уподобаннями та професійними інтересами. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” Життя у таборі було неймовірно насиченим:  культурна програма, екскурсії, тренінги, експерименти та робота в дослідницьких лабораторіях - все це було невід’ємною частиною таборового життя. Юні дослідники зібрали велику кількість матеріалу, який неодмінно стане підґрунтям для подальших експериментів, написання наукових робіт та перемоги у майбутніх турнірах і олімпіадах з біології, психології та робототехніки, а на практиці, у лабораторіях закладу, застосувати свої знання під час досліджень стану води, повітря, ґрунту та природного середовища с. Немішаєве. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Рівень підготовки юних біологів вразив працівників коледжу, адже у лабораторіях конярства, птахівництва, рибництва та університету картоплярства, діти працювали на рівні кваліфікованих фахівців. Результати досліджень були відзначені адміністрацією коледжу та ляжуть в основу подальших досліджень вченими. Невід’ємною частиною збору стали також досягнення квадракоптеристів, які за період перебування в таборі зібрали нові дрони та випробували їх ефективність у сільському господарстві (при дослідженні природного середовища, погоди і навіть  ловлі риби). Останній день зміни відзначився завершенням проектів, досліджень та прощанням зі своїми улюбленцями (кіньми, каченятами, курчатами тощо). Дякуючи роботі психологів до кінця зміни юні науковці стали великою дружньою родиною, тому обмінюючись контактами вже будували плани на наступний збір. На церемонію закриття зміни привітати учасників збору та подякувати за плідну та активну роботу завітали представники Київської державної адміністрації, місцевої влади, агротехнічного коледжу та директор Київського Палацу дітей та юнацтва. Вони вручили учасникам навчально-польового збору сертифікати та корисні подарунки. Приємною несподіванкою для представників коледжу став новий сучасний комп’ютер - подарунок на знак вдячності за співпрацю від Київського Палацу. А Немішаївська селищна рада подарувала дітям святковий торт. Учасники зміни дякували наставникам, адміністрації коледжу та селища і всім небайдужим хто долучився до організації практики для майбутньої наукової еліти України за нові можливості та досвід.  Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” Фото: varta.kharkov.ua KиевVласть

Віктору Гурняку присвячується…(Загинув у жовтні 2014 на Луганщині). Що для нас людський вік? Скільки коштує отой маленький вогник нашого життя, який швидко запалюється і може  будь-якої миті погаснути ? І хоча кожна людина сама обирає,  якими чорнилами писати історію майбуття, ніхто не може контролювати тривалість такої  історії. На що ми витрачаємо цю мить? Для когось саме вона була останньою... І  душа вже піднялась у небеса, залишивши розтерзане ворожим снарядом  тіло, що полягло за Батьківщину. Такі невимовно сумні картини постають за кілька десятків кілометрів від Лисичанська ледь не кожного дня… Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" …Останнє, що запам’ятав, – це різкий та дуже гучний  звук. Я стояв посеред незнайомого  поля. Біля мене догорала вщент розбита військова машина.  Той вогонь ніби зливався в одне ціле з  осіннім лісом десь коло небокраю, а я не розумів, що роблю тут, як опинився на цій дорозі, чому поряд  напівзгоріле авто.  У голові тільки спогад: “Вибух… Гул… Темрява…”  Я не відчував ні болю, ні смутку, ні жаху. Не відчував нічого.  Просто стояв і дивився на червоний вогонь, багряний  ліс та сіро-блакитне небо. Повернувши голову, побачив понівечені тіла  військових. Їх було так багато, що плямиста форма утворювала трагічний килим…  Підійшов до одного з чоловіків, з кишені якого стирчало пожовкле фото і скривавлений синьо-жовтий стяг. Зі світлини посміхалися щасливі люди: якісь бабусі й дідусі,  радісна малеча, дуже гарна молода дівчина, а в чоловікові на фото я впізнав свого найкращого товариша.  Зараз він лежить тут бездиханний і скривавлений. Я поклав світлину  собі в кишеню й пішов далі. Ще один молодий боєць,  якого  зовсім не зміг упізнати через спотворене осколками обличчя. На серці наліпка рідного прапора,  а у внутрішній кишені посвідчення.  Розгорнув його й онімів: тут написано “Гурняк Віктор Петрович”,  з фото,  як завжди, дивилося усміхнене обличчя.  Так це ж я!... Перша думка : “Хто з побратимів міг узяти моє посвідчення?”  Я почав напружуватися, щоб згадати хоча б дещо. Знову те саме : “Вибух… Гул... Темрява… ”. Було ж щось до цього. Гул снарядів, кермо… Машина. Точно. Машина з пораненими і я за кермом. Наче все нормально було, але… Цей шалений свист снарядів над головою,  сильний тиск на педалі - і раптом машина заглухла. Страшна картина чітко постала в голові.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Опритомнівши після таких спогадів, я побачив щось стиснуте в руці того парубка, у кишені якого знайшов своє посвідчення. Повільно нахилився, узяв до рук маленьку річ. Душа сховалася в п’яти, ноги оніміли. Усе навколо зупинилося на довгу, неймовірно довгу мить. Мої руки трусилися, мов у лихоманці, у голові відбувалося якесь помутніння, а розум надсилав динамічні сигнали: “Це сон. Це все точно безглуздий, страшний сон.” Ні. Не сон. Очі зупинилися на іконці, яку тримав у руках боєць. Така була тільки в мене. Враз у голові  промайнув розмитий спогад: машина заглухла, чисельні повороти ключа не допомагали, а пальці так міцно стискали той сірий ключ, ноги трусилися, пробували натиснути на педалі ще і ще, вуха постійно ловили небезпечний гуркіт війни з низькими та високими нотами, які висвистували прямо наді мною, а одна з “нот” могла  будь-якої миті вбити. Зіниці бігали, намагалися знайти якесь чудо, аби тільки машина зрушила з місця. Але очі вловили не чудо. Тоді я побачив незрозумілу пляму, що  летіла  прямо з неба. Зрозумів: це та сама “нота” - снаряд. Дістав свою іконку, стиснув у долоні… і все. Ці спогади, ці швидкі картини в голові, які  поступово згадував, не мали логічного пояснення. Я ладен був провалитися у прірву, жодні слова не можуть висловити того, що відчував.  Переді мною лежав я! Як би парадоксально не звучало, але так і було. Того парубка з посвідченням та іконкою звати Віктор Гурняк. Просто Вітя… Це я. Звучить божевільно, та це правда. Бачив своє вбите ворогом тіло, але тоді зараз я хто? Янгол? Я не можу просто вмерти, правда? Для чого ж  я тоді жив? Щоб отак полягти в полі?  Чому моє життя було таким коротким? Я не хочу! Ні! Такого бути не може. Стільки питань -  і жодної відповіді. Чомусь пригадалося дитинство... Я посеред вузької зеленої  вулички. Будинки, паркани, магазин. Усе знайоме, близьке серцю. Рідна  Городнице! Ти? Легкий вітер тихенько кружляє, грається з  маленькими деревцями. Вони тут ще зовсім низькі й тендітні – не такими я їх пам’ятав. Сонце припікало, стукало у вікна господарям. Рідне селище, у якому народився і виріс привітно зустрічало гостя.  Молода  верба хилила до мене свої ніжні віти, наче запрошувала  до подвір’я. І я зайшов. Хвіртка тихо скрипнула знайомим  голосом. На невеличкій галявині стояв  хлопчик років п’яти  біля такої ж маленької, як і сам, дівчинки. Вони почали співати пісню. У гарній дівчинці я впізнав сестру, а в хлопчикові з посмішкою до вух – себе. Справжні артисти – такі щасливі, такі радісні! А потім, пам’ятаю, на дорозі мого життя опинився “Пласт”. Згадалося місце, куди вперше прийшов у 14 років. “Пласт” для мене – більше ніж просто організація. Це був другий дім, куди я постійно поспішав, де  обожнював проводити час. Саме тут навчили мене головних життєвих істин, саме тут  палко закохався в поєднання жовтого й блакитного кольорів, саме в “Пласті”  обрав для себе девіз: “Не зрадити Бога та Україну”.  Ці слова ще в чотирнадцять зберіг  у середині себе, так і проніс крізь усе життя... Час минав дуже швидко. Школа. Коледж.  Навчання пролетіло, як один день. Потім чим  тільки не займався! Працював у щоденній газеті “20 Хвилин” та був редактором пластового часопису “Цвіт України”, брав участь у проектах Інституту Політичної Освіти та Міжнародного Республіканського Інституту, очолював у Тернополі Молодіжну громадську організацію “Фундація Регіональних Ініціатив” і був прес-секретарем партії “ПОРА” в Тернопільській області. Багато? Це далеко не все. Шалений темп дуже подобався мені, я намагався встигнути набагато більше, ніж доба має годин.  Згодом з’явилося нове захоплення. Мені подобалося закарбовувати несамовитий ритм життя у світлинах, ловити неповторні моменти, залишаючи їх на папері. Любив дивитися на все крізь об’єктив фотоапарата, натиском пальця творити історію. Це так захоплювало, що  сферу фотографування просто не міг оминути, тому працював фотокореспондентом інформаційного агентства УНІАН, фотографував для міжнародної інформаційної агенції REUTERS, спільно з друзями заснував фотоагентство LUFA, а в 2014 році приєднався до команди інтернет-проекту INSIDER . Одразу згадалося, як усе починалося… …І знову вогонь, дим, натовпи людей. Все це з’явилося навколо мене, мов із-під землі. Густий дим, крізь який майже нічого не було видно, затягував з різних боків. Усе навколо червоне. Червоне повітря, земля, небо. Я пробирався крізь натовп ближче до центру.  Тут горіли десятки шин, а люди біля них кричали щось. Вогонь здіймався дуже високо, сягав до самого неба і, здавалося, що він підпалює місяць. Уже чулися звуки вибухів,  незрозуміло звідки в протестестувальників почали стріляти. Тепер  зрозумів, де опинився. Серце рідної Батьківщини! Майдане, я знову поруч, і ти вкотре зустрічаєш вибухами й вогнем... Люди почали ховатися, усі намагаються уникнути тої страшної долі, яка вже зустріла багатьох, що зараз спочивають на небесах… Піднявши очі, побачив якогось скаженого, що в мокрій куртці заліз прямо на колонну стадіону імені Лобановського, тримаючи в руках  фотоапарат. Той хлопець був зовсім не таким, як інші. У  час, коли всі втікали з жахом на обличчі, хлопець намагався зробити кілька кадрів у найнебезпечнішій точці.  Знову впізнав себе. Хто ще міг так відчайдушно вчинити, ризикуючи життям заради фотографії, і робив це  так постійно. За кілька секунд я, Віктор Гурняк, уже  біг у скупчення людей, схопив когось за руку й потягнув за собою. Я чітко пам’ятав цей випадок. Тоді  витягнув з натовпу Андрія - побратима, урятувавши йому життя.  А тим часом над нашими  головами здіймалися прапори. Червоно-чорний –  прапор боротьби, протесту, руху вперед, і жовто-блакитний – єдності і миру.  Таке поєднання ніби створювало гасло: “Боротьба за мир та єдність”. Але знав би хтось, як боліло мені, що серце рідної землі палало вогнем, вибухало й убивало… Як боляче було дивитися, що такі дорогоцінні  стяги здіймаються не під чистою блакиттю, а під багряним небом боротьби. Можливо, через це й пішов далі: почував обов’язок перед Батьківщиною. Після Майдану одразу ж поїхав до тоді ще українського Криму, де тільки починала спалахувати та клята іскра, що згодом намалює кордон між півостровом та Україною. Зупинився біля бази Чорноморського  флоту. Було тихо й темно. Крим загорнувся в таємничу спокійну ковдру ночі. Я трішки пройшовся, побачив лаву, хотів присісти, та помітив парубка на ній. Не треба бути дуже кмітливим, щоб упізнати в ньому себе. Вітя записував щось у щоденник під тьмяним світлом ліхтаря, а згодом  заснув.  Того ж ранку  зробив безліч унікальних кадрів, чим неймовірно тішився… Але в Криму  був недовго. Коли жовто-блакитні стяги замінили чужими прапорами, зрозумів, що  більше потрібен там, де вже стояв їдкий чад війни. Дивно звучить? Я теж так спочатку думав, поки не опинився на Сході в 2014 році. На війну поїхав журналістом  разом з батальйоном “Айдар”, тільки замість автомата мав фотоапарат.  Робив багато цікавих  світлин, часто їздив на передову. Перше, що запало тоді в очі – жахливе забезпечення військових. Одні ходили в босоніжках, а іншим і бронежилетів не вистачало. Про військову техніку й спорядження  взагалі мовчу. Як? Скажіть мені, як можна спокійно дивитися на напівголодних, часто змерзлих захисників, які щодня заради майбутнього ризикують  життям? Ні, я ніколи не міг лежати на дивані й чекати, тому між поїздками на передову зайнявся волонтерством. Почалося це зі шкарпеток із серветками. Далі – серйозніше: возив бронежилети, каски, а згодом навіть військову техніку. Люди давали  гроші, а я купував усе необхідне,  налагодивши зв’язки за кордоном, адже так виходило значно дешевше.  Якось  вдалося  лише за один день  зібрати аж сто тисяч гривень! Одразу ж поїхав до  Польщі купити на ці гроші каски для військових. Та цього мені було замало, тож твердо вирішив поїхати  на Схід не як журналіст і волонтер, а військовим, узявши до рук зброю  (фотоапарат не забув), із ним  не розлучався ніколи.   Побачив свій батальйон. А там, біля окопу сиджу я, намагаюся непомітно сфотографувати відпочинок побратимів. Тільки тепер  помітив, що друзі тоді зрозуміли мої наміри й повністю розсекретили, просто не видавали цього. Вітя сів на землю і почав щось швидко записувати в маленький зошит, потім хтось покликав, а зошит так і залишився розгорнутим. У ньому рівними буквами було написано: “Не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б'є значно прицільніше і в рази сильніше. Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті й увесь світ бачить, що відбувається тут, — розумієш, що це справді потрібно. Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата — ніщо. ” Той запис – це те, що раз у раз штовхало мене на нові авантюри й не давало зупинятися ні на хвильку. Я ніколи не зміг би спокійно сидіти, коли Україну роздирають на частини. Вони  поки не розуміють, що частинка  “Крим” не може прикріпитися до жодної іншої картини, окрім української землі, і фігурці “Донбас”, якій непрохані гості дали принизливе ім’я ЛНР та ДНР, ніколи не зможуть відрізати глибокі корені історії, що проростають в Україні. Я вірив у це. І зараз палко вірю. Моє серце стискалося приємним щемом  від слова “Україна”. І зараз так само стискається… А ще я просто обожнював посміхатися. Без усмішки  ніколи не міг ані вчитися,  ані працювати, ані воювати. Мало хто з друзів  знає, як  виглядаю, коли обличчя не мружиться від радості чи не заливається сміхом. Посмішка для мене – не просто емоція,– це стиль життя. Такі коротенькі спогади, наче  на старій кіноплівці швидко змінювали один одного, створюючи цілісне кіно про моє життя…  А зараз я  знову стою посеред поля. Машина так само догорає, плямиста форма так само утворює трагічний килим. Шкода, що десь серед цього килиму лежить і моє тіло…  Як без мене будуть усі близькі мені люди? Сестро, Ірино, тату, Юстиночко! Ви чуєте мене? Люблю вас більше, ніж є зірок на небі і палкіше, ніж світить сонце. Янголом  з'явився в нашій квартирі, коли вся сім’я спала.  Саме заради їхнього щасливого майбутнього я пішов на війну. - Пробачте, рідні, що не повернувся… Ви й не підозрюєте, яку новину отримаєте завтра…  Рідний тату, я так пишаюся тобою. Дякую, що був поруч, що навчив мене жити по-справжньому, що завжди підтримував. Мила сестро, ти – невід’ємна частинка мене, дякую, що ти є. Кохана Ірусю, ти знаєш, що я люблю тебе, дякую за наше сонечко – Юстинку. А ти, Юстиночко, бережи себе, маму, дідуся та тітку. Вони, як і ти – найкращі… Присів коло своєї родини, що спала міцним сном. Яку безмежну любов почуваю до кожного з них.  Завжди спостерігатиму за ними з волошкового неба й оберігатиму від усіх бід… Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" KиевVласть Тетяна Удодова, м. Лисичанськ, переможець Міжнародного фестивалю дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”

Юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” отримали свої перші документи про освіту - сертифікати про позашкільну освіту. І стали ще на один крок ближче до професійної журналістики, на щабель ближче до “акул пера”. Навчання основам журналістики, цікаві заходи, брифінги, “круглі-столи”, прес-конференції, зустрічі з цікавими людьми, з професіоналами, перші публікації в “дорослих” ЗМІ. Іспити приймали журналісти-практики: шеф-редактор інтернет-видання КиевVласть Ігор Дармостук, професор, спеціаліст з медіа-безпеки Олександр Тур’ян, тележурналістка Наталія Костилєва і викладачі агентства “ЮН-ПРЕС”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Звісно, отримавши лише документ про закінчення навчання в “ЮН-ПРЕС” справжнім журналістом ще не станеш. Адже журналістика – це не лише галузь суспільного життя, це, насамперед, постійне навчання. І спілкування з професіоналами. Спілкування поколінь. Нам, журналістам-початківцям, пощастило потрапити до Київського університету ім. Бориса Грінченка на урочисте святкування Дня журналіста. Ініціатор і натхненник свята - столична організація Національної спілки журналістів України в партнерстві з Інститутом журналістики вишу. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Офіційна частина зустрічі журналістських поколінь містила і вітання з вуст голови Київської організації НСЖУ Михайла Сороки, і теплі щирі слова учасників свята – майстрів пера й мікрофона, ветеранів-журналістів, яким цього дня було вручено відзнаки Спілки. І була слушна нагода привітати молодь, що поповнила лави столичної організації: юним колегам, які вже сміливо кажуть своє слово в обраній професії, просто на сцені урочисто, під оплески залу вручено членські квитки творчої спілки. Серед них – і випускниця ІТА “ЮН-ПРЕС”, студентка університету Анастасія Шапоренко. А вихованка ІТА “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва Валерія Самошина отримала спецпремію в номінації “Інтернет журналістика та ІТ-проект” Міжнародного фестивалю дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”. Директор Інституту журналістики Університету імені Б. Грінченка Галина Горбенко отримала нагороду від Київської організації Національної спілки журналістів України -золоту медаль “Незалежність”. Приємних емоцій на святкуванні додав добірному товариству концерт майстрів мистецтв, до організації якого, а також до виступів на сцені долучилися й самі журналісти, їхні діти й онуки. Шаленими оплесками зустрічали учасники свята виступи народної артистки України Світлани Мирводи. Яка жіноча енергетика, сила й ніжність водночас! Дуже вразила пісня “Гра кольорами в день” і балада, присвячена “двом Василям” - Симоненку та Стусу - подарунок від журналіста й письменника Олександра Балабко та народної артистки України Світлани Мирводи. Руслана Лоцман, Анатолій Лаврийчук, заслужена артистка України Каріна Карасьова, Наталка Мельничук та її донька Ольга Мельничук влаштували яскраве, запальне свято! Ведуча свята, студентка 5 курсу Інституту журналістики Катерина Некрасова поділилася думками, що для неї журналістика: “Це життя і повітря, яким ми дихаємо. Я бажаю майбутнім журналістам, не боятися діяти, експериментувати та вірити у свої сили”. - У цьому університеті ми вперше проводимо захід, адже зараз дуже важливо бути ближче до молоді. Цей захід об`єднує покоління журналістів і дає змогу побачитися і просто поспілкуватися. Моє життя тісно пов`язане із журналістикою, я нею “дихаю” вже протягом багатьох років, тому з впевненістю можу додати, що журналістика - це моє все!”; - з великим задоволення розповіла заступник голови Київської організації НСЖУ Алла Малієнко. Фото авторів Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"KиевVласть

Як славно було задумано: громадські ради при різних владних структурах - при міністерствах, при Київській міській державній адміністрації (КМДА), при районних адміністраціях. Такий собі потужний загін здорованів з самого що не є народу, який мав пильно стежити за чиновниками та наставляти їх на шлях праведний. Народний інструмент для корчування корупції, який від влади не залежить - гримнути вона на громадськість не може, притиснути по лінії трудової дисципліни або премії теж. Сьогодні ситуація з тим, у що перетворився “народний контроль”, дає привід згадати дефініцію Чорномирдіна: “хотіли як краще, а вийшло як завжди”. Народний пильник нагадує не богатиря, а кволого дистрофіка з синдромом аутизму. Як не старався, не пригадаю бодай одну гучну перемогу Громадської ради над безладом у владних структурах та зловживаннями чиновників. А так чекалося... Чому не склалося? Як не прискорбно визнавати, через нас з вами, в першу чергу. У національній традиції громадська активність далі розмов на кухні пересічно не простягається. Тому мляво уступаємо дорогу, у тому числі й тим, хто рветься у Громадські ради не заради суспільного блага, а плідних особистих контактів з владою. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Наприклад, у Києві 11 тисяч громадських організацій. А у Громадській раді при КМДА 35. Шалений конкурс, схоже, ці 35 здолали! Але визнаних лідерів опору безсистемній забудові серед них не проглядається. Борців за збереження культурної спадщини, яку знищують на наших очах, теж. Обманутих вкладників, координаторів акцій протесту, журналістів та блогерів з числа борців з корупцією також не має. У киян наразі безліч проблем: забудовне свавілля і корупція, безпека населення і кримінал, стан доріг і тарифи, сміття у дворах і екологія, бюрократизм та недоступність влади, пробки і парковки. Як з цим усім розбирається Громадська рада? Схоже, під  сонне обговорення регламентів та порядків денних, під заспокійливе журчання засідань з питань оптимізації діяльності, дисципліни відвідувань, вдосконалення плану роботи, звітів комісій усі проблеми залишаються там, де були. Я маю право віднести себе до громадськості, зважаючи на майже 20-річний стаж лідерства у протистоянні забудовнику, що теж яка не яка, а боротьба за громадський інтерес. Читайте: Контрольний постріл. Жертва отримала травми, несумісні з життям Питання, яке не на жарт стало турбувати населення нашого кварталу і привело мене та інших активістів до Громадської ради при Шевченківській РДА: проблема будівництва на вулиці Пушкінській та фейкового представництва нашої громадськості у цій раді штатним працівником забудовника. Домагалися прийому у голови Громадської ради при Шевченківській РДА з тиждень. Добилися. Прийшла делегація з п'яти членів нашого ОСН, обраного населенням кварталу, обмеженого вулицями Пушкінською, Червоноармійською, бульваром Шевченка. Здавалося, поважні члени громади заслуговували на увагу голови Громадської ради: професор, колишній головний архітектор району, член Громадської ради району, викладач університету, голова Громадської ради при Мінкультури. Та ким би житель не був, він має право на увагу і допомогу такого органу. Спробую відтворити деталі візиту в образній, так би мовити, формі. Ми: “Хотіли б обговорити…” Нам (суворо): “У вас 15 хвилин!” Ми (жалісливо): “Так домовлялися за тиждень, питання важливе для населення, люди з роботи відпросилися…” Нам (ще більш суворо): “Час пішов!” Ми: “Бачте, у нас в самому центрі Києва твориться таке, що в жодній Європейській столиці…” Нам: “Я багато поїздив по Європі і по світу. Тренував навіть короля (чи принца?)” … Далі делегація слухала спогади голови, у тому числі зі славного спортивного минулого,  намагаючись час від часу вставити кілька слів з приводу того, заради чого прийшла. Тим часом 15 хвилин минали... Ми: “На засідання прийде багато людей. Просимо поставити наше питання першим, щоб люди не чекали кілька годин…” Нам (гучно): “Не поставлю!” Ми: “Ми маємо право поставити питання, що хвилює людей…” Нам (дуже гучно): “Не маєте!” Ми: “Це порушення демокра…” Нам (гучно): “Тільки в “Різному”, після всіх! Три хвилини!” Ми: “В порядку денному 7 питань, в одному звіти аж 6 комісій. Навіщо масі зайнятих людей чекати…” Нам (дуже гучно): “В “Різному”, я сказав!” Після проведеної “виховної роботи” довелося делегації піти ні з чим. Залишилося загадкою, чим таким невідкладним був зайнятий голова решту дня, що відправив цілу делегацію геть. А ми, завдяки непохитності голови Громадської ради, мусили потім  попередити людей, щоб для кількагодинного очікування “Різного” не приходили. Така, знаєте, районна демократія… Як виявилося згодом, то були лише квіточки. Ягідкою стало неймовірне враження від “районної демократії”, одержане 12 червня у залі, люб’язно наданому Шевченківською РДА для проведення засідання Громадської ради. 15:30 Неозброєним оком видно: кворуму немає. У президії уже знайомий нам невблаганний провідник “районноі демократії”. Піднімаю руку: “До порядку денного…” (хотіли чемно нагадати, що будь-яке зібрання мусить до початку затвердити порядок денний). Голова (гучно): “Сядьте!” Ми: “Так до порядку ж денно…” Голова (дуже гучно): “Сядьте, я сказав!” Ми: “Згідно регламенту…” Голова (гучно, як тільки можна): “Чого ви тут сидите? Тут не можна! Пересядьте!” Ми: “Та дайте ж сказати! У нас колективне звернення до Громадської ради, кілька днів підписи збирали!” Голова (ще гучніше): “Пересядьте!” До фізичної сутички, слава Богу, не дійшло. 75-річний професор її безславно програв би чемпіонові світу, який тренував принців, а може й королів. Та це був ще не вечір. Окремі присутні вже почали здогадуватися, що на засіданні Громадської ради не так безпечно, як прописано в регламенті. Подальші події переконливо це підтвердили. Спочатку ніщо не віщувало скандалу. Позіхаючи, послухали звіти комісій, голови яких на засідання не прийшли. За них доповідали хто попало: то прудкий молодий чоловік від забудовника, причому відразу за дві чи три комісії, то ще хтось. Та й доповідати, власне було нічого. Потім - виступ забудовника, який майже увесь складався з поливання брудом свого громадського опонента. Зупинив голова цього майстра поливу? Ще чого! А от коли один з членів Громадської ради, до речі, голова ради мікрорайону, зажадав виступити по темі дискусії, головуючий висловив рішучу незгоду. Той наполягав. Чемпіон же підняв голос до Шаляпінськоі сили, а потім мало не схопив упертюха за грудки. Звучання при цьому досягло такоі сили, що корабельна сирена відпочиває. Врешті-решт брудно обізвав претендента на виступ, показавши майстерне володіння сленгом підворотень. Імовірно, у захваті полеміки забувши, що за ситуацією зацікавлено спостерігають з залу члени Громадської ради та гості. Втім,  судячи з того, що присутні члени Громадської ради на хамство ніяк не зреагували, напевно, воно було їм не в новину... А може, побоялися потрапити під роздачу? Була хоч якась користь для громади від цього фантастичного “дійства” під авторитетною вивіскою Шевченковської РДА та Громадської ради при ній? Як сказав би математик, якщо і була, то нескінченно мала. Про що ми на початку безуспішно намагалися вставити слово. Кворуму-то не було. Порядок денний не затверджений. Для чого було годинами колихати повітря - залишилося загадкою. Адже, не те що приймати рішення по кожному із шести заслуханих питань, а й навіть ставити їх на голосування не можна: ні про виведення зі складу неслухняних членів Громадської ради, як збирався голова; ні про “фільтрацію” осіб, схильних до співпраці зі ЗМІ; ні про схвалення безглуздої “ідеї пішоходизації” Пушкінської; ні про затвердження звітів комісій, голови яких, як і більшість членів Громадської ради, на засідання не прийшли. Читайте: “Инициатива “пешеходизации” Пушкинской: липовые активисты и местная власть То що ж відбувається в Громадській раді центрального району Києва: імітація роботи за для громадськості чи відверта демонстрація зневаги до неї? Зовні наче все пристойно. Президія є? - Є. Головуючий в ній сидить? - Сидить. Представник адміністрації, при якій працює Громадська рада, вшанував збори своєю присутністю? - Вшанував. Кворуму не було? - Ну не було, то й що, хіба вперше? Голови комісій на звіт про роботу своїх комісій не прийшли? - Байдуже! Нехай доповідає, хто хоче. Громадськість району, що прийшла по допомогу, послали куди подалі? - Послали, нехай не заважає вирішувати наболіле “питання оптимізації”. Якщо саме так адміністрація вирішила здійснювати “зв'язок з громадськістю”, то, здається, це той “зв'язок”, яким наче ланцюжком, її тягнуть куди треба. З тими, хто впирається, в привладній Громадській раді проведуть “виховну роботу” на підвищених тонах та з прилюдним приниженням, аби знали своє місце. Треба щось з цим робити, кияни. Інакше нас і далі водитимуть  на ланцюжку. Николай Жуков, председатель ОСН "Квартал Пушкинская – Красноармейская", профессор KиевVласть

З кожним днем плата за газ та опалення непомірно зростає для населення України, що створює досить потужну соціальну напругу в нашій державі. Слід звернути увагу на той факт, що з кожним днем кількість людей в Україні, що не в змозі сплачувати газ за встановленими тарифами, а також загальна сума субсидій, виділених державою, зростає. Також, завжди слід пам’ятати про євроінтеграційний напрям розвитку України. Новим приводом для соціального хвилювання стала звістка про можливе підвищення цін на газ до більш ніж 8 тисяч гривень за тисячу кубометрів. Про це йдеться в чинній методиці розрахунку ціни на газ. Міністерство фінансів провело аналіз проекту фінансового плану "Нафтогазу України", у якому й зазначено те, що з квітня 2018 року блакитне паливо скоріше за все подорожчає до вищезазначеної ціни. Хвилювання щодо цієї проблеми також поділяє і Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. Наприклад, 9 квітня 2018 року в ефірі одного з телеканалів він заявив, що “Уряд опрацьовує формулу ціни на газ, яка б враховувала б поточну економічну ситуацію та глибокий соціальний аспект… Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Цього опалювального сезону ціни не підвищувалися. Але на майбутні періоди ми маємо знайти формулу, яка буде запобігати необ’єктивним цінам всередині країни. Треба дивитися на соціальний аспект, соціальний фактор, який може вплинути на погіршення якості життя громадян”. Ми повинні чітко розуміти, що зростання ціни на газ призведе до рівноцінного зростання витрат державного бюджету на субвенції населенню. Збільшення ціни блакитного палива в 2017 році принесло групі підприємств НАК “Нафтогаз” за 6 місяців 23,3 млрд. гривень чистого прибутку та 29,5 млрд. гривень витрат державному бюджету у вигляді субсидій. Отже, формування справедливої національної ціни на газ є найважливішим завданням перед нашим регулятором, державною й місцевою владою. Підтвердженням цьому є Директива 2008/92/ЄС (від 2016 року - Regulation (EU) 2016/1952). Regulation (EU) 2016/1952 регулює встановлення цін на газ та електроенергію на внутрішніх національних ринках, у тому числі і при наявності декількох постачальників, де основний принцип розрахунку справедливої ціни на газ на внутрішньому національному ринку наступний: “― Ціни представлятимуть середньозважені ціни, причому за вагові фактори використовується питома вага на ринку оцінюваних підприємств, які постачають газ. Арифметичні середні ціни використовуються лише тоді, коли неможливо вирахувати середньозважені ціни. ― Питома вага на ринку повинна базуватися на кількості проданого газу постачальниками кінцевим промисловим споживачам”. У нашій європейській державі, формування ціни повинно відбуватися саме за таким принципом, особливо, беручи до уваги те, що наша держава самостійно забезпечує себе газом власного видобутку на 60% та більше. Застосування середньоарифметичного методу розрахунку ціни на газ викривляє фактичне газове становище нашої держави, штучно збільшуючи ціну на блакитне паливо. В даній ситуації також велику роль має таке явище як сезонність. Що я маю під цим на увазі? За статистичними даними, щодня наша держава видобуває близько 57 млн кубометрів газу при щоденній потребі в опалювальний період в 115 млн кубометрів. Також, всім відомо, що ціна на газ влітку є нижчою від зимової. Тож, доцільно було б здійснювати підписання договорів на поставку газу влітку та фіксувати сталу ціну, незалежно від її річних коливань, або ж – заповнювати національні сховища природнім газом влітку, коли ціна є нижчою. Як заявив міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик: “До кінця 2018 року Україна зможе забезпечити всі потреби населення газом власного видобутку”. Ще одним підтвердженням даної думки є те, що Верховною Радою був прийнятий Закон України №3096-д, що має за мету збільшити видобуток газу через спрощення дозвільних процедур у газовидобувній галузі та сприятиме залученню інвестицій. Як заявив народний депутат України Ігор Кононенко: “Якщо енергетична незалежність України можлива лише за умови збільшення видобутку газу, то збільшення газовидобутку напряму залежить від дерегуляції та спрощення дозвільних процедур. Сьогодні парламент нарешті ухвалив законопроект №3096-д, який наблизить дозвільну систему України до кращих міжнародних стандартів та сприятиме залученню інвестицій у газовидобувну галузь. Новим законом скасовано 14 погоджень та 6 застарілих процедур, а термін проходження дозвільних процедур скоротився на 1,5 роки (до сьогодні проходження всіх процедур займало понад 3,5 роки). Шкода, що ми йшли до цього понад два роки. Але добре те, що результат є!” Також, важливо зазначити, що вартість газу на 70% є складовою тарифу на опалення. Обов’язок місцевою влади згідно чинного законодавства – вчасно та за справедливими цінами надавати якісні послуги з опалення та гарячого водопостачання. У разі порушення вищезазначеного права місцевого населення – головним завданням місцевої влади повинна стати боротьба за встановлення справедливої ціни на газ, будь то за рахунок дискусій чи у судових інстанціях. Встановлення ціни природнього газу власного видобутку на рівні 6957,9 грн/тис. м3, яка дорівнює ціні природнього газу на німецькому газовому хабі NCG, унеможливлює використання вагових коефіцієнтів для розрахунку справедливої та обґрунтованої ринкової ціни природнього газу. Це суперечить основному нормативно-правовому акту Європейського Союзу у сфері регулювання ціни на газ. При ліквідації постанови КМУ №315 від 27.04.2016 треба вважати чинною попередню редакцію, або ж імплементувати європейську директиву “Про ціну на газ”. Саме імплементація європейської директиви “Про ціну на газ” дозволить розрахувати справедливу ціну на газ для українців. Чому? Загальнодержавні потреби в споживанні природнього газу за 2016 рік складають 33,2 (17,6 - населення) млрд. куб.м. газу. У той же час, видобуток природнього газу в нашій державі складає 20,1 млрд. куб.м. газу. Таким чином, власним видобутком ми можемо забезпечити 60,5% національних потреб в природньому газі. На сьогоднішній день ціна на газ складає 6957,9 грн за кубометр. Таким чином, при розрахунку справедливої ціни на газ згідно європейських директив вона буде наступною: 6957,9*0,605 + 6957,9*0,395 = 6957,9 грн/ тис. м3 Де, 0,605 та 0,395 – частка покритих національних потреб у газі за рахунок власного та імпортованого видобування. Таким чином, втрачається сенс використання вагових коефіцієнтів при використанні середньозваженої формули, що зазначена у Рекомендаціях та Директивах Європейського Союзу. Директор енергетичних програм Центру світової економіки і міжнародних відносин НАН України Валентин Землянський стверджує, що при тарифі 3 600 грн. за тисячу кубометрів, прибуток НАК “Нафтогаз України” та “Укргазвидобування” достатній, щоб обидві компанії показували прибуткову діяльність. Проте, фактичне становище є дещо іншим. Підтвердженням цьому є інформація з офіційної (аудитованої) фінансової звітності ПАТ “Укргазвидобування” за 2016 рік, у якій чітко помітно, що собівартість газу власного видобутку в 2016 році становила 2468,17 грн/ тис. м3. Аудит було проведено ГО “Публічний аудит”, з яким можна ознайомитися за наступним посиланням. Що ж входить до кінцевої ціни на газ? Без податків витрати ПАТ “Укргазвидобування” становили 605,88 грн/тис. м3. При цьому 1862,29 грн/тис. м3 з цієї собівартості – це податки. Таким чином, держава забирає близько 75,5% собівартості газу у якості податків. Хоча, згідно Конституції України – земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.  Також, доцільно підкреслити, що база для нарахування рентної плати за користування надрами визначається суб’єктивно. Чому саме так? Згідно Статті 252.6 Податкового кодексу України (далі, - ПКУ), “Базою оподаткування рентною платою за користування надрами для видобування корисних копалин є вартість обсягів видобутих у податковому (звітному) періоді корисних копалин (мінеральної сировини), яка окремо обчислюється для кожного виду корисної копалини (мінеральної сировини), для кожної ділянки надр на базових умовах поставки (склад готової продукції гірничого підприємства)”. Якою ж є ціна для газу? Згідно Статті 252.8 ПКУ, “для газу природного, що відповідає умові, визначеній у пункті 252.24 цієї статті, - ціна, визначена у відповідних договорах купівлі-продажу природного газу між платником рентної плати та суб’єктом ринку природного газу, на якого Кабінетом Міністрів України покладені спеціальні обов’язки щодо формування ресурсу природного газу для побутових споживачів та виробників теплової енергії відповідно до Закону України "Про ринок природного газу", у податковому (звітному) періоді”. Таким чином, платником рентної плати згідно ПКУ виступає ДП “Укргазвидобування”, а суб’єктом ринку природного газу – НАК “Нафтогаз”. Проте, згідно європейських норм, у даній ситуації кінцевим суб’єктом ринку газу фактично повинно бути населення. Згідно Закону України “Про ціни і ціноутворення”, а саме Статей 12 та 13 Цього Закону, держава самостійно встановлює економічно обґрунтовані ціни на товари або послуги, що виробляються суб’єктами, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку. ДП “Укргазвидобування” займає монопольне становище на ринку газу, тому, згідно Статті 13 ЗУ “Про ціни і ціноутворення” слід встановити фіксовані ціни на газ і граничний норматив рентабельності. При тому, граничний норматив рентабельності не повинен перевищувати середній рівень рентабельності серед галузей в економіці. Таким чином, рівень рентабельності по видобувній галузі в нашій державі повинен зменшитися з 75,8% до максимально існуючих з посеред інших галузей – приблизно 15%. Яку справедливу ціну ми матимемо сьогодні у разі застосування вищезазначених рекомендацій? 605,88 (собівартість видобутку газу)*1,15 (норма рентабельності)* 1,2 (рентна плата за користування надрами для видобування корисних копалин)* 1,2 (податок на додану вартість) = 1003,34 грн/тис. м3. Використовуючи формулу розрахунку справедливої ціни на газ (згідно Regulation (EU) 2016/1952), отримаємо наступне: 1003,34*0,605 + 6957,9*0,395 = 3355,39 грн/тис. м3. Також, слід зауважити щодо намірів України збільшити видобуток газу на 25% до 2020 року. Таким чином, національний видобуток газу зросте з 20 791,4 млн. м3 у 2018 році до 25 989,25 млн. м3 у 2020 році. Це зумовить значні зміни у ціні газу в нашій державі. Чому так? Суттєво зросте відсоток забезпечення газом власного видобутку національних потреб у блакитному паливі. Виходячи з цього, при зростанні власного видобутку природнього газу, наша держава забезпечить близько 81,5% усіх національних потреб. Як результат, фактична ціна на газ становитиме: 1003,34*0,815 + 6957,9*0,185 = 2104,93 грн/тис. м3. У той же час, ціна для промисловості та бюджетних закладів повинна зберегтися на рівні ціни природнього газу на німецькому газовому хабі NCG - 6957,9 грн/ тис. м3. Саме такою повинна бути ціна за природній газ в нашій державі, адже, Уряд прикладає максимум зусиль заради повної європейської інтеграції нашої держави. Населення України повинно жити саме за європейськими стандартами та правилами. Україна – це Європа, ми повинні про це завжди пам’ятати. І на останок, я хотів би зазначити, що Уряд крокує правильним шляхом в напрямку розбудови соціальної справедливості серед громадян, що проживають в нашій державі та розвитку її промислового потенціалу. Владимир Левин, Депутат Киевсовета VIII созыва, фракция "Солидарность"KиевVласть

Діяльність або  бездіяльність Київської облдержадміністрації? Частина ІІ: “Ефективне розміщення вільних залишків бюджетних коштів” Уявіть, що ви розпланували свій сімейний бюджет на рік та виявилося, що ваша родина володіє значною сумою вільних на даний час коштів. Ці гроші ви плануєте витратити за півроку на сімейну відпустку або взагалі ще не визначилися, де найкраще їх застосувати. Що роблять дбалі господарі в такому разі? Ці кошти можна тимчасово розміщати в банках на депозитних рахунках. Відсотки зі збереження коштів, які ви не плануєте витрачати найближчим часом, стануть приємною відзнакою вашій дбайливості та практичності. Коли в гарного господаря, будь то проста людина чи приватне підприємство чи орган управління, є вільні кошти, він може їх розмістити на депозитному рахунку, аби гроші заробляли “лежачі”. Так само можуть та повинні робити й державні адміністрації, що розпоряджаються фінансами громади. Аналізуючи залишки вільних коштів обласного бюджету Київщини, розпорядником якого є Київська обласна державна адміністрація, ми бачимо, що кошти ефективно не використовуються й просто висять на рахунках. Гаразд, якщо обласна влада не може вже дати ради цим коштам й вони лишаються неосвоєними, немає програм та порозуміння з громадами в регіоні стосовно їх потреб, якщо сотні мільйонів гривень платників податків, призначених мешканцям Київщини,  тануть на рахунках як сніг на сонці внаслідок інфляції – давайте хоча б їх розміщати на депозитних рахунках, щоб обласний бюджет поповнювався відсотками від їх зберігання! Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Звичайно, й мови не йдеться про комерційні установи. В України є три державні банки, кожен з яких надав привабливі пропозиції Київській обласній раді. (Є вони вже й на 2018 рік, дивиться фото нижче). Але й тут Київська ОДА не впоралася, не змогла розібратися із ситуацією. Невеликий ліричний відступ: Влітку 2017 року я проводила навчальний семінар в одному з обласних центрів. Після закінчення до мене підійшов незнайомий чоловік, привітався та висловив подяку за мої статті, які, за його словами, дозволили людям безпосередньо впливати на місцеву владу. У відповідь на моє здивування чоловік розповів – навесні він прочитав мій матеріал від 20.03.2017р. “Трилогія: Фінанси Київщини, частина ІІІ. Гроші з повітря”, в якому я детально описувала схему розміщення розпорядниками бюджетних коштів вільних залишків на депозитних рахунках. Чолов'яга роздрукував мою статтю, прийшов із нею до влади свого невеликого міста та домігся від них конкретних дій, а саме – розміщення вільних на той час коштів місцевого бюджету на депозиті. Після чого приїхав на зустріч зі мною та подякував. Читайте: Недбалість вартістю в тисячі життів Минув рік, наразі середина лютого 2018 року, й вже зрозуміло, що Київську обласну державну адміністрацію та разом з нею всіх нас чекає повторення - мати навчання.  Протягом 2017 року я як голова Постійної комісії з питань бюджету та фінансів Київської обласної ради неодноразово наголошувала на можливості заробити мільйони гривень в обласний бюджет шляхом розміщення тимчасово вільних коштів на депозитних рахунках. З прикладу наведеного вище бачимо, що люди по Україні скористалися моїми порадами. Та як власне Київська обласна державна адміністрація реагувала на всі численні заклики Київської обласної ради? В кінці грудня 2016 року Київська обласна рада своїм рішенням надала право Київській обласній державній адміністрації здійснювати розміщення тимчасово вільних коштів обласного бюджету на депозитних рахунках. Минуло півроку. 23 серпня 2017 року департамент фінансів КОДА наказом №156 створив комісію із розміщення залишків вільних коштів у банках. Згідно постанови Кабінету міністрів України від 12.01.2011р. окрім представників департаменту фінансів ОДА в комісію повинні входити представники Державної казначейської служби та структурного підрозділу Національного банку України. За два тижні, 6 вересня 2017 року Нацбанк повідомив про неможливість надати свого представника внаслідок “трансформації Нацбанку та його територіальних управлінь в областях”. На цьому Київська обласна державна адміністрація “вмила руки”. Все, гроші як висіли мертвим каменем, так вони й перейшли вже на 2018 рік. Як їх з’їдала інфляція тогоріч, так Київська область й продовжує їх втрачати вже в нинішньому році. Якщо подивитися інформацію від Київської ОДА про тимчасово вільні кошти обласного бюджету за 2017 рік, що зберігаються на рахунках з місяця в місяць (див. фото № 1), то будь-яка людина з розумом усвідомлює, що цими коштами можна було б спокійно заробляти обласному бюджетові додаткові мільйони гривень у вигляді відсотків, зберігаючи їх всього-на-всього  на депозитних рахунках у державних банках із привабливою відсотковою ставкою. Коли ми аналізуємо цю табличку, то бачимо – вільні залишки обласного бюджету, які могли абсолютно спокійно розміщуватися на депозитних рахунках, можливо синхронно у всіх трьох державних банках (“Приватбанк”, “Укргазбанк” “Ошадбанк”), а можливо в одному з них - це в середньому за рік 900 млн. гривень (900 000 000 грн.). Середній відсоток в 9% річних дає змогу заробити з 900 млн. грн – 81 млн. грн. в рік. Таку суму недоотримав обласний бюджет, якби розпорядник коштів, Київська облдержадміністрація проявила жвавість та обачливість й своєчасно розмістила вільні кошти на депозитних рахунках. Якщо припустити, що вільні кошти обласного бюджету, яким не змогли дати ради, з’явилися з травня 2017 року, то Київська область втрачала 6,8 млн. гривень в місяць із розрахунку 9% річних, які пропонували державні банки. Таким чином, лише за 7 місяців 2017 року, якщо брати розрахунки із травня, обласний бюджет Київщини втратив понад 47 млн. гривень ( 47 250 000 грн.). Зазначу, що відповідно до пропозицій державних банків станом на кінець 2017р. - початок 2018р. відсоток річних становить 9 – 10% (див. фото 2, 3, 4), та протягом минулого року в деякі місяці ставка сягала й 11% річних. Ось за яких умов державним адміністраціям - розпорядникам коштів пропонують заробляти державні банки. “Укргазбанк”: “Приватбанк”: “Ощадбанк”: Коли ми говоримо про ситуацію з загальним фондом обласного бюджету, там абсолютна така сама ситуація. Бюджет Київської області в 2017 році постійно мав 450 млн. грн. вільних коштів. Ставка в 9% дозволила би заробити ефективним керівникам в обласний бюджет з цієї суми додатково 40,5 млн. грн. за рік, підкреслюю - просто зберігаючи вільні бюджетні кошти на депозитних рахунках в державних банках. Більш того, виявляється, що в Київській області влада на місцях краще розуміється на тому, як із користю для громади зберігати кошти, поки ті чекають своєї черги на фінансування. Мені приємно відзначити, що місцеві ради виявилися спритнішими за обласне керівництво та розмістили вільні бюджетні кошти на депозитних рахунках. Громади мають час спокійно розробити цільові програми із забезпечення своєї життєдіяльності, а тим часом їхні гроші заробляють їм відсотки. Станом на 1 лютого 2018 року всі місцеві бюджети показали свою довіру державним банкам та розмістили на депозитних рахунках тимчасово вільні кошти. А в минулому році за попередніми розрахунками місцеві бюджети Київщини через своєчасне розміщення коштів заробили близько 100 млн. гривень, спрямувавши їх на благо своїх районів, міст, сіл та селищ. Це свідчить про те, що керівники на місцях є більш розумнішими та ефективнішими управлінцями ніж, ті що зараз розпоряджаються коштами Київської області. Підводячи підсумок року, що минув, маючі всі матеріали на руках, я як голова бюджетної комісії Київської обласної ради мушу зазначити: столична область втратила через недбале розміщення - не те що використання, а нерозміщення вільних залишків бюджетних коштів в державних банках на депозитних рахунках близько 85 000 000 гривень в мінімальному розрахунку. Які могли б бути зароблені для області просто на рівному місці у вигляді відсотків за депозитом й в подальшому використані на добрі страви та гарні цілі. Те, що Київська обласна державна адміністрація не розміщає вільні кошти обласного бюджету на депозитах в державних банках, може свідчити про три речі: • Або вони не довіряють державним банкам; • Або вони не вміють розпоряджатися грошима; • Або не зацікавлені в ефективній праці. Керівництво обласної державної адміністрації не говорить: “Ми не хочемо розміщати кошти на депозитах в банках та заробляти відсотки на зберіганні від сотен мільйонів гривень”. Київська ОДА просто нічого не робить задля отримання результату. Певно, це є втіленням поняття “злочинна бездіяльність”, адже хіба то не злочин перед своїм народом - мешканцями регіону? Читайте: В 2017 году от налогоплательщиков Киевщины поступило 18 млрд гривен платежей Ольга Бабій, голова Постійної комісії з питань бюджету та фінансів Київської обласної радиKиевVласть

Чому не йдуть інвестиції в Україну й не підуть за сьогоднішніх реалій? Чому я вважаю, що потрібно боротися перш за все із радянським менталітетом у головах громадян задля успішності нашої України? Про це і багато іншого нижче. Минає ще один рік. Наприкінці кожного року всі ми підводимо певні підсумки життя та професійної діяльності кожного з нас. Тепер на власному прикладі я можу твердо запевнити всіх, що фахівцям своєї справи сумно спостерігати за тим, як Україна пливе за течією.  Немає змін. Немає стратегій. По-новому не склалося. Тому про позитивне. Люди повинна оцінювати себе й роботу свого колективу по результатах. В нашому випадку вони насправді є. До вашої уваги невеликий перелік результатів роботи концесійного підприємства “Білоцерківвода” всього-навсього за три роки після того, як на підприємстві запрацював менеджмент згідно концесійних умов: • Виготовлено електронну карту мереж міста. В результаті чого чітко визначена довжина  трубопроводів водопостачання та водовідведення, яка належить місту, та виявлено  120 км безгосподарних мереж (мережі, які нікому не належать та на які відсутня документація), які Біла Церква зараз має взяти на баланс. • Повністю замінено насоси для подачі регентів на водоочисних спорудах, що дозволило заощадити 30% регентів на обробку води. • Вперше в Україні впроваджено в технології очистки води реагент “перманганат натрію”. Впровадження його дозволило в літній період заощадити 15 % реагентів на очистку води, оптимізувати в воді присмак та запах річки. • Проведено комплектацію лабораторії питної води шляхом придбання нового сучасного обладнання для проведення аналізів води як в технології, так й при транспортуванні містом. Це дозволило попереджати погіршення води в мережах та своєчасно вживати заходи на випередження. Результат – майже в 10 разів зменшилась кількість скарг на якість води.   • Замінено 15 км мереж водопостачання. Відновлено і відремонтовано всю запірну арматуру в місті. • Проведено повну  реконструкцію  фільтрувальної станції на водоочисних спорудах, що дозволить економити в місяць 45 000 м. куб. питної води, яка використовувалась для щодобової промивки фільтрів, та 15% електроенергії для експлуатації.   • Впровадили нову білінгову систему  обслуговування абонентів та електронний кабінет, що дозволило вже 15 000 споживачів із 65 000 передавати показники лічильника через цю систему та проводити оплату через електронні платіжні сервіси. • Впровадили систему єдиного вікна щодо обслуговування абонентів, що дозволило вирішувати питання технічного характеру до 7 діб з моменту звернення, а загального характеру - до доби з моменту звернення. Дана система дозволила подолати побутову корупцію, яка була притаманна комунальному підприємству. • Відкрили новітній  сall-центр, який в 5 разів оптимізував роботу абонентського відділу в частині своєчасності надання відповідей на запитання споживачів та проведення звірок з абонентами. • Відкрили чотири відокремлених відділення в місті в зручних для людей місцях  для швидкого та якісного обслуговування споживачів. Вже 10 000 абонентів скористалися послугою нових відділень. • Скоротили час усунення аварій з 48 годин до 12-16. • Завдяки розробленому графіку планових ремонтних робіт скоротилась в 3 рази кількість аварій. • Провели реконструкцію технологічної лабораторії каналізаційних очисних споруд, що дозволило своєчасно реагувати на зміну якості стічних вод, що приходять на підприємство та оптимізувати на очистку стоків 15% електроенергії. • Реконструйовано каналізаційну насосну станцію №5, що дозволить економити 15% електроенергії та не витрачати кошти на утримання наземних споруд. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   УВАГА! Це лише малий перелік реальних досягнень, отриманих перемог значно більше. Попереду в підприємства ще дуже багато роботи. Перш за все, це продовження заміни зношених мереж водогону, подальша реконструкція очисних споруд та системна заміна каналізаційних насосів. Вже точно можна сказати, що підприємство “Білоцерківвода” провело реорганізацію діяльності на 100% успішно, й накрайще цьому підтвердження: сертифікат ISO 9001. Цей сертифікат не можна купити за гроші! ISO, International Organization for Standardization, - це міжнародні стандарти, що описують вимоги до системи менеджменту якості організацій та підприємств. Стандарти ISO 9001 прийняті більш ніж 190 країнами світу. Отримати його може тільки той, хто відповідає стандарту не на папері, а фактично. І все ніби нічого . Успіхи! Успіхи! Успіхи! Зовні картинка досить гарна, але якою ціною?  Для того, що треба саме так, чи якось в інший спосіб?   Відповідь знайшла зовсім недавно. Часом  я отримала чергову нагороду в стінах Верховної Ради  “Нова Україна”. Як керівник ТОВ “БІлоцерківвода”, як  жінка-підприємець, що другий рік поспіль отримує галузеве визнання – Керівник року. Мене те все чомусь не радувало. Й нагороди ті вже не радують давно. Вони якісь терпкі й гіркі.  Вперше я відчула, що не хочу поділитися цим черговим успіхом. Чому? Тому, що всі успіхи не для того, що треба, що так має бути. Всі результати – всупереч. Всупереч всьому: державній політиці, галузевій відсталості, місцевим особливостям, протистоянням. Всупереч всьому. Всупереч самій собі. Взавтра я вже не є керівником ТОВ “Білоцерківвода”, та я чітко впевнена, що цю нелюдську естафету “всупереч” продовжить мій заступник з фінансових питань Бойко Тетяна Юріївна. Всі ми розвивалися із нашим підприємством, росли, вчились, стали професіоналами, і сьогодні Тетяна Юріївна Бойко стала його директором тому, що всі ці роки була поряд і всупереч всьому.  Вона повністю здатна керувати цим підприємством, адже ми всі разом створювали цю історію успіху. Вона має потужний колектив, який здатний реалізувати всі цілі й задачі до кінця. З понеділка, 18 грудня, я вже не приїду на роботу в ролі директора “Білоцерківводи”, але я зможу вільно спілкуватися з ними як Голова наглядової ради власника ТОВ “Білоцерківвода”, венчурного фонду “Титан”. Це типу – піти і зразу повернутися. Якщо повернутись до “Всупереч”, то останні місяці були важкими для мене тому, що я змушена була прощатися зсередини себе з тим, що я створила. Це найскладніше, що є для людини – відпустити свою дитину в самостійне життя, й водночас останніми місяцями в мене з’явилося відчуття, що я перестала пишатися як своїми нагородами, так й відзнаками роботи всього колективу “Білоцерківводи”. Тому, що всупереч! Кожного ранку в мене трапляється когнітивний дисонанс, коли заходжу до свого кабінету й бачу на стіні “Меморіал покладених зусиль” у вигляді дипломів, медалей та нагород найвищого ступеню в своїй галузі. Два тижні тому тобі надійшов черговий Золотий рейтинг підприємства в Україні. Але радощів вже не відчуваю, адже все, що зроблене задля досягнення цих визнань, зроблене ВСУПЕРЕЧ. Всупереч цій системі, яка немов іржа проїла все, а найсумніше - оселилася у свідомості наших громадян. Я  спробую пояснити, чому ми, пересічні українці, в більшості своїй самі на даємо розвиватися власній країні. Чому всупереч? Все просто. Я проаналізувала недавно кількість запитів та звернень, на які ми дали відповідь останнім часом всім органам. Це без десятка пройдених перевірок. Із приходом мене у політику, коли я стала депутатом Київської обласної ради та головою постійної комісії з питань бюджету та фінансів Київської обласної ради, кількість офіційних запитів від різноманітних установ та громадських активістів до підприємства, яке я очолюю, зросла у кілька разів. В листопаді 2017 року ми проаналізували всі запити, що надійшли за 4 роки діяльності підприємства. Переважна кількість їх була направлена від силових та правоохоронних органів. Станом на листопад 2017 року “Білоцерківвода” надала повноцінні відповіді на 93 запити. Мова не йде про розслідування якихось справ, більшість запитів надіслані з метою “Про надання інформації”. Перелік дійсно вражає. Це так в нашій державі впроваджується боротьба із втручанням силовиків у діяльність підприємств, про яку постійно розповідає найвище керівництво країни?  Служба безпеки України, прокуратура й поліція різних рівнів підпорядкування– на кожен такий запит нашими співробітниками готувалися пакети документів. На це витрачалися папери, час, сили та нерви працівників. Запити, звернення. Вони були нескінченні. В якийсь момент ми перестали емоційно на все це реагувати та надавали відповіді. Продукуючи стоси паперів. Витрачаючи свій час не на те, щоб створювати щось нове, а на те, щоб вгамувати цікавість. Бо ніяк інше я це назвати не можу. Половина запитань у запитах до “Білоцерківводи”  – політичні, значна частина із серії: “просто хочу знати”. Наше підприємство вже надає та публікує звіти будь-кому та будь де.  Влітку цього року ми провели громадські слухання із ціноутворення тарифів, постійно йде роз’яснювальна робота в усіх медіа та засобах сучасного спілкування – групи в соціальних мережах та на сайті підприємства, постійно поширюється інфографіка із деталізацією роботи “Білоцерківводи”, але попри все  підприємство продовжують завалювати нескінченими запитами, на які витрачається час та кошти. Проаналізувавши ці дані, я зрозуміла глибину тієї катастрофи, в якій наразі знаходиться галузь ЖКХ в Україні й ось чому. Можна кричати з усіх телеканалів й місцевим депутатам, й представникам Кабінету міністрів Україні про те, що ми створюємо на всіх рівнях сприятливий інвестиційний клімат та надаємо преференції живим грошам. Та, коли я відкриваю власний реєстр запитів, на майже сотню яких відповіло за 3 роки праці лише одне наше підприємство “Білоцерківвода”, то розумію, що жоден український інвестор, а іноземець й поготів, не прийде в цю країну на таких умовах. Чому не йдуть іноземні інвестиції в Україну? Всі іноземні компанії, які виходять на транснаціональний ринок, вони вже є апріорі успішними. Досягнувши на своєму внутрішньому ринку усіх висот, іноземні компанії прагнуть розвиватися й розширюють сфери своєї діяльності. Але повірте - жоден інвестор з інших країн не стане фінансувати роботу юристів й витрати на папір, витрачати робочий час працівників для складання десятків типових однакових відповідей на запити безлічі перевіряючих контролюючих органів та силових структур! Ніхто з іноземних інвесторів, який керуватиме подібним підприємством, не здатен витримати подібну паперову тяганину та найголовніше – зрозуміти, навіщо так ускладнювати життя тим, хто прийшов в цю країну його полегшити? Чому не йдуть вітчизняні довгострокові інвестиції в Україну? Тому, що ступінь захищеності інвесторів  не те, що іноземних, а й вітчизняних, вкрай низька. Вона залежна від впливу силових структур та місцевих політичних течій. Я часто чую від представників місцевих політичних еліт: - Ми розірвемо з вами договір концесії! - Та розривайте, - впевнено відповідаю я. - Візьміть на себе таку відповідальність. Скажіть, а для чого вам його розривати? - Як для чого, щоб самим очолити! Відповідь проста та зрозуміла. Ми чекаємо після такого довгострокових інвестицій в галузь? Кожні п’ять років буде з’являтися той новий, хто захоче очолити. І це для всіх в наш час зрозуміліше, ніж ризик вкладання коштів в реконструкцію об’єкту з окупністю три – п’ять років. Тому я вважаю, що концесія - це можливість на сьогодні не втрачаючи комунальне майно відновити галузь ЖКХ країни шляхом додання гарантій.   Певно, вже всі переконалися, що українська влада не просто неспроможна наладити ефективне управління підприємствами, а й всіляко ухиляється від впровадження реально дієвих реформ, спрямованих не тільки на стратегічний розвиток, а хоча б на те, щоб не втратити те, що ще працює на кінці свого строку існування. В нашої країни з таким підходом немає майбутнього! Замислиться –за майже 30 років ми проїли все, що лишилося у спадок після радянських часів, а самі власним розумом розробити та втілити ефективний менеджмент тієї ж комунальної сфери не в змозі. Натомість ті підприємства, до яких заходить інвестор та реорганізує роботу відповідно до сучасного рівня, ми вичавлюємо з ринку послуг нескінченними запитами, скаргами або претензіями без жодного обґрунтування. Затягнути перешкодити, загальмувати, не дати досягти результатів. Ми, українці, не любимо успішних, ми їх вбиваємо. Ми боремося із пам’ятниками епохи радянських часів, але водночас не помітили, що ми не намагаємось побороти залишений у спадок радянський менталітет з вірою в те, що капіталісти, люди із грішми, – це погане та причина усіх проблем країни. Якщо ми демонструємо намір держави залучити іноземних інвесторів у галузь житлово-комунального господарства в умовах страшенної стагнації, то за тієї регуляторній політиці в України, що наразі є в галузі, та тих умовах праці і жахливого бюрократичного та силового тиску - не буде нам щастя у власній країні ніколи. Зараз потрібно всім терміново включити голову й приймати рішення: або ми десь дістаємо необхідні 30 мільярдів доларів та реформуємо те, що прожерли за 30 років в системі ЖКГ, або ми змінюємо правила гри та кажемо: “Люди, прийдіть! Вкладіть гроші, дайте коштів та врятуйте нас від неминучою катастрофи”. Кажемо всім! Іноземним та вітчизняним інвесторам. За останніми оцінками люди тримають законсервованих велику кількість грошових коштів, які не інвестують через високі ризики втрати. Якщо лишити ситуацію такою, якою вона є зараз й існує усі роки незалежності, то в найближчому майбутньому за все заплатять наші діти екологічними катастрофами та божевільними грошима. Якщо в нас в країні продовжиться існуюче ставлення влади з принципу “життя одним днем”, то незабаром капіталізація в інфраструктуру  буде блискавичною й зовсім не на сприятливих умовах залучення коштів. І це буде не  концесійне управління комунальним майном, а розпродаж за копійки. (Нагадаю - при концесії все майно залишається у власності громади, натомість інвестор вводить менеджмент, що впроваджує сучасне управління підприємством). Тарифи зростатимуть як тільки заманеться, а в держави не буде іншого виходу та контролю за ситуацією. Якщо влада не може зробити зручними правила роботи та ведення бізнесу, то врешті-решт вона змушена буде прийняти їх нав’язані ззовні, як ми всі зараз бачимо на прикладі Міжнародного валютного фонду, який виставляє все нові й нові умови задля отримання чергових кредитів. Наразі в Україні немає ані державної програми реформування, ані державної стратегії. Відповідно, й місцеві бюджети не в змозі поодинокими випадками успішності діяльності комунальних підприємств, що спромоглися залучити інвесторів, протистояти тотальному небажанню державної машини СИСТЕМИ реформувати галузь житлово-комунального господарства. 27-ий рік Україна знаходиться у керуванні власної влади. Як нам підіймати країну на ноги? Бо в нас вже немає часу. За 30 років труби та мережі самі себе не оновили, нові сучасні системи з повітря без капіталовкладень не побудувалися. За майже 30 років ми на популізмі зжерли майбутнє свої дітей. В нас є єдиний шанс – змінити правила, прибрати цю ганебну вбивчу систему ненависті до грошей в когось іншого,а не в нас особисто. Повірте - й в самій Україні лишилися люди, що прагнуть втілити стратегічні реформи, нікуди не їдуть та намагаються пробити цю стіну, за якою зручно жити владі одним днем, не замислюючись про те, що чекає наших дітей вже за 5-10 років. Ми зараз маємо закладений в проекті Держбюджету на 2018 рік рівень зростання ВВП на рівні 3%. Якщо ми будемо рухатися такими темпами, то нам треба 25 років, хоча б як Польщі, щоб відновити все. В нас їх просто не має.  Ми вже втратили 3 роки. І надалі будемо втрачати. Потрібно негайно переосмислювати ставлення до грошей, інвестицій та розвитку, сприяти реальним реформам та вимагати впровадження радикальних стратегічних змін. Особисто я переосмислила своє ставлення до себе, до роботи, до співробітників, до системи та загалом до нашої країни.  Я чітко розумію, що без жорсткого реформування та прийняття всіма гравцями ринку правил – нічого не станеться. І головне!  Під час всіх реформ варто думати насамперед про людей. Бо ми часом за лісом дерев не бачимо. Треба все змінювати зараз. Або вже вчора. Іншого виходу з того особисто я не бачу. Я не збираюся зупинятися в виконання своїх планів. Кожний мій крок на новій посаді буде спрямований на те, щоб ТОВ “Білоцерківвода” ставало ще успішнішим й ефективнішим, комфортним для своїх споживачів та працівників. Щоб більше підприємств в країні переходило на нові форми управління. Що б більше гарних прикладів з’являлось в нашій країні. І поки це все буде всупереч. Я не вірю, що так швидко все стане – тому що так має бути. Але щодня і щогодини варто працювати над тим, щоб дожити до того моменту, коли все стане так, як має бути. Ольга Бабій, голова наглядової ради Фонду "Титан", депутат Київської обласної радиKиевVласть

Під час фестивалю "Пирогово-Патріа-Фест",  який проходив у однойменному музеї під відкритим небом, яка потрапила на  майстер-клас з "Арт-терапії" у творчій майстерні"Разом творимо красу і милуємося нею". Його проводила практикуючий психолог і психотерапевт Людмила Олішевська, яка  займається арт-терапією вже понад 10 років. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” "Метод  арт-терапії грунтується на тому припущенні, що внутрішнє "Я" починає відбиватися у візуальних формах, як тільки людина починає спонтанно малювати, писати фарбами", - розповідає пані Людмила, - "Сам творчий процес емоційну напругу. Негативнівідчуття, страх і гнів, переживаються в безпечнійформі. В арт терапії існує дуже багато різних методів роботи, наприклад, зпластиліном, папером, піском. Вони дозволяють дитині та дорослій людині проявити себе в творчості.Цього разу я застосовувала методику, яку нам подарували австрійські й  німецькі вчителі -робота з кольоровим папером. Тематика була абсолютно довільною, але в основному діти робили свої варіації. Це було щось нове та цікаве. Вони вислухали інструкції, але внесли свої ідеї. Ця методика дала їм свободу самовираження. Порівнюючи з іншим фестивалем, де я працювала з дорослими, вийшла просто терапевтична робота, тому що "Патріафест" був на великому відкритому просторі. Ці умови не могли спрямовувати на якусь більш глибоку роботу. Саме з дітьми у нас була розвивально-самовиражаюча робота".Діти можуть більше відкритися арт-терапевтові, бо у нихмайже немає ніяких заборон і секретів. Працюючи з папером, роблячи аплікацію, дитина водночас відпочиває і грається. А дорослі люди навпаки ставлять захист, бо, граючись, вони можуть загратись і дізнатися про себе щось таке, чого вони ще не знають. До цього потрібно бути готовим.Малюнок в арт-терапії - спосіб пізнання і особливий вигляд комунікації, повідомлення про себе того, на що не зважився б словом, тому спілкування з дітьми відбувається в безпечній для них обстановці.   Наші маленькі художники самостійно придумали концепт картини,  яку назвали "Рідний дім", і власноруч втілили його в життя. "Хтось приходив і працював над картиною від початку і до кінця. Дівчинка, яка була весь час, забралакартину з собою.  Кілька разів  підходили дорослі люди. Вони вносили  в роботу над картиною якийсь елемент і в цілому їм було достатньо", додає Людмила Олішевська. Ми лікуємося мистецтвом кожного  дня навіть не підозрюючи про це. Коли в житті трапляється біда і хочеться відволіктись, забутись на час людина може поринути у мистецтво. Таким чином ― відкрити в собі  приховані таланти. Леся Василівна Животенко, психолог, керівник гуртка  Київського Палацу дітей та юнацтва розповідає: "Все, що ми робимо, приносить в наше життя якісь емоції. Арт-терапія у свою чергу дозволяє переживати їх. Коли ми рвемо папір, то відчуваємо одне, а коли стискаємо його- інше. Так само коли ми малюємо фарбами- це м'яко і зовсім по-іншому, тобто емоція інша. Отже, будь-який метод арт терапії розроблений перш за все для прояву емоцій". Одним з найприємніших методів арт-терапії є робота з піском. Завдяки йому можна спорудити власний маленький світ з будинками, фігурками, річками, горами.   Для роботи з цим методом арт-терапії знадобиться пісочниця синього кольору зсередини, що є символом води і повітря, а також фігурки. Вода в пісочній терапії ― символ емоцій. Якщо людина не бере воду, вона малоемоційна. Колиж вона  використає воду, то дозволить собі стати вільною. А фігурки –це персонажі в житті. Вони оточують нас кожного для і вже стали частиною нас. Леся Животенко розповідає: "Пісочна терапія цікава тим, що можна швидко вирішити будь-яке питання, навіть не думаючи, що ти його виішуєш, просто граючись в пісочниці . Людина літить маленький пісочний світ, потім дає йому назву. І вже звідти називає персонажів і розігрує цілу виставу. Тобто розповідає про фігурки зсередини, про їх думки та почуття". Кожній людині потрібна своя кількість сеансів, щоб відповісти на всі питання та змінити себе. Комусь потрібно десять, а комусь одне. Арт терапію також  можна використовувати і вдома, але розуміти, що після нього потрібно прибирати, тому для роботи потрібно виділити спеціальне місце. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” фото автора

Кожен громадянин повинен знати історію своєї держави. Але, дивлячись на сьогодення, зрозуміло, що ми так і не навчилися робити висновки з помилок наших предків. Заповнювати ці прогалини  потрібно нам, молодим. І не останнє місце в цьому відіграють військово-патріотичні збори молоді. Як, наприклад, табірний вишкіл в урочищі Холодний Яр, що на Черкащині, організаторами якого були активісти ВМР "Національний Альянс". Цьогоріч на вишкіл приїхали 30 юнаків і дівчат з різних куточків країни. Ми відвідали історичні пам'ятки, які знаходяться на території заповідника  "Холодний Яр". Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”     Мені стало цікаво звідки ж взялась така назва. Відповідь дав дідусь, житель села Грушківка: " У нас ходять легенди, що колись, під час монголо-татарської навали, в цих лісах ховалася жінка Меланка Холодна разом з дітьми. До неї приєдналися інші люди і створили своє поселення яке й назвали "Холодне". І з того часу цю місцину й почали звати Холодноярщиною". Одразу згадалися слова Тараса Шевченка: “Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру". Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Перевіривши цю інформацію, я натрапила на ще одну версію. Вона має кліматичне походження.В глибині лісу, у його ярах і балках збирається холодне повітря. Саме тому звідти навіть у 30-ти градусну спеку тягне прохолодою. Можливо через це місцеві жителі назвали цю територію "Холодний Яр". В яку з цих версій вірити, обирайте самі. У наметовому таборі "Холодний Яр" ми щодня проходили різні випробування, тренування, вчилися тактичній медицині, мінно-саперній справі. Намагалися вижити в лісі та орієнтуватися на місцевості, практикували тактику ведення бою в групах, ножовий та рукопашний бій, поводження зі зброєю та фехтування палицями. Суворі інструктори виховували у нас братерський дух і привчали до дисципліни. А після важкого дня всі збиралися біля ватри і слухали цікаві розповіді про наше історичне минуле. Про історію урочища учасники вишколу дізнавались не лише через розповіді та гутірки, а й подорожуючи лісами Холодного Яру. Кожен учасник під час вишколу пройшов щонайменше 40 км.  Не обійшлося й без курйозів. “Коли ми заблукали у лісі й пройшли понад 30 км, – розповідає один з учасників, активіст на прізвисько Друг Балу, – Це ми пішли по воду до Собору і не дійшли, бо заблукали у лісах Холодного Яру. На годинниках було 20:00 коли ми зрозуміли, що застрягли надовго. Проблукали ми так до 5 ранку. Згодом натрапили на село, назви якого я не пам'ятаю, але це було далеко від нашого табору. Було дуже холодно. Добре, що у мене був увімкнений телефон і ми змогли зв'язатися з табором, щоб вислали допомогу. Дійшовши до точки збору, нас зустріли свої, і ми ще 2 години йшли до табору. Все ж таки ми повернулися не з порожніми руками: принесли чотири баклажки води, яку набрали в селі, де ми  зупинялися. Наступної ночі теж виспатися не вдалося, бо наші інструктори вирішили зробити нам нічний алярм. Ми всі повибігали, вишикувались в колонну і йшли один за одним. І не тільки йшли, а й повзли по мокрій землі. Під ноги нам кидали страйкбольні гранати, а попереду ще й розтяжки та “невідома ДРГ”, яку ми мали “ліквідувати”. І все б було дуже легко, якби весь час в нашу сторону не кидали петарди, які дезорієнтують в просторі. Дуже важко втримати рівновагу. Але для нас це безцінний досвід". Попри труднощі, кожен день приносив позитив і яскраві враження. Дружня атмосфера, неймовірної краси природа, нові друзі, безцінний досвід, історичні сторінки нашого минулого, військово-патріотичне виховання – усе це чекає на сміливця який відвідає вишкіл у Холодному Яру. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”    КиевVласть

В Інтернеті, на телебаченні, в газетах,і, навіть, біля магазину тільки й чуєш: "Реформа, реформа…. Реформа медицини, реформа освіти… Створюємо школу майбутнього"…. А чому ніхто не запитає дітей, якою вони бачать школу хоча б у найближчому майбутньому? Для того, щоб створити більш-менш пристойний проект школи “майбутнього”, потрібно, спочатку, чітко і ясно пояснити для себе, що таке школа взагалі. Для чого взагалі потрібна школа?  Відповідь дорослих однозначна: для того, щоб надати підростаючим поколінням необхідні для подальшого життя знання, і це при тому, що підростаюче покоління отримувати ці знання аж ніяк не рветься, скоріше навпаки. Всім відомо, що якщо людина не хоче вчитися, то навчити її чомусь просто неможливо. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”     Отже, школа, крім того, що надавати освіту, повинна зацікавити дітей в отриманні цієї освіти. Примусовий метод тут навряд чи допоможе, значить треба шукати інші шляхи вирішення цієї проблеми. Саме це я і спробувала зробити, розбираючи переваги і недоліки сучасних шкіл і проектуючи нову  школу, яка б найкращим чином відповідала завданням на неї покладеним. Одразу попереджаю, що це не буде “мрією учня” - таким собі закладом, де не треба нічого робити, а знання отримуються самі по собі. Частина перша: психологічні аспекти Школа - місце, де постійно спілкуються, і, нажаль, конфліктують такі категорії людей: директор - найголовніша людина в школі, якої бояться учні, і ще більше - вчителі; завучі - їх багато в школі і половина з них невідомо чим займається; вчителі - ті, від кого залежить сам процес навчання і без кого школа не існувала б взагалі; охорона - невідомо кого поставлена захищати: чи то дітей від підозрілих осіб, чи то підозрілих осіб від дітей; і, нарешті, учні - саме ті, для кого школи були створені і ті, хто більш за всіх заважають учбовому процесу. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Для того, щоб створити ідеальну школу, потрібно, щоб усі ці люди знайшли, нарешті спільну мову, а це - дуже важко. Проте, можливо. Спробую розказати, якими, у моєму уявленні, повинні бути “жителі” школи. Отже, Директор Людина, яка більше турбується про учнів, ніж про імідж школи. Він (або вона) не повинен у всіх неприємних інцидентах, що трапляються у стінах навчального закладу звинувачувати або тільки дітей, або тільки вчителів, як це дуже часто трапляється. Директор - свого роду суддя для школи, отже, повинен викликати повагу, але аж ніяк не страх. Хотілося б, щоб директори вирішували питання не лише в межах школи, а й не боялися відстоювати думки і батьків учнів, і вчителів перед “своїм” начальством. До речі, за невеличким соціальним опитуванням, проведеним серед учнів різних шкіл, діти поважають того директора, який знає кожного учня по імені. Завучі Як на мою думку, то їх занадто багато - головний, з виховної роботи, з молодшої школи… А є ще завхоз…  Ідеальний завуч - копія ідеального директора з деякими доповненнями. Саме ці люди повинні бути “грозою” хуліганів і прогульників. А якщо згадати  фільм “Понеділок починається в суботу” за твором братів Стругацьких, то не важко помітити, що герої фільму У-Янус непогано підійшов би на роль шкільного директора, а А-Янус - на роль завуча. Вчителі Через явну нестачу коштів, що виділяються на школи урядом, у вчителі ідуть або справжні ентузіасти цієї справи (побільше б таких), або студенти, яким треба підзаробити, і які самі недостатньо знають не так предмет, який вони викладають, як психологію середньостатистичного учня (вони, як правило, не затримуються у школі більше декількох місяців), або люди, які ненавидять свою роботу і яким просто ніде більше працювати. Проте зараз починає спостерігатись трохи інша тенденція - працювати у школу вже не йде ніхто. А ті, хто там працювали, звільняються. Чесно кажучи, я їх розумію - за такі мізерні гроші терпіти такі знущання не кожен зможе. Хоча пенсіонери й дітоненависники сидять, як гриби, чіпляючись зубами за посаду. От і виходить, що у дітей іноді замість уроків суцільні заміни, а ті вчителі, що залишилися у школі, тягнуть ці заміни на своїх плечах. Доведено, що найкращий педагог - чоловік. Але чомусь, чоловіків у школах немає (у нас, наприклад, крім фізрука й директора, всі - жінки). В принципі, це не дивно, адже зараз усі діти мають просто безліч прав і ніякої поваги до дорослих. Жінка ще терпить, а чоловік не витримає і вдасться до “ рукоприкладства”. І все, прощавай робота. Звісно, бити дітей заборонено Конвенцією по правам дитини, але, дивлячись на себе і на свій клас, я з жахом думаю: “Боже, як же ми знахабніли!...”. А коли запропонувала деяким своїм однокласникам поставити себе на місце вчителя, то вони, зробивши такий дослід, одноголосно сказали: “Я б на її (вчительки) місці, повбивав би нас усіх”. Проте, висновків ніхто не зробив. Отже, у вчителі повинні йти люди з сталевими нервами, педагогічною освітою і почуттям гумору. Інакше вони повтікають зі шкіл, як зараз це роблять їх колеги. Мабуть, уряд зрозуміє, що українській системі освіти потрібні реформи лише тоді, коли вчителів у школах не стане зовсім. Охорона У всіх школах Києва вона з’явилася вже давно, а у нас у школі як чергувала тьотя Катя, так і чергує. Проте великої користі від цього нововведення я не бачу. Раніше “курці” виходили через двері і палили на вулиці, тепер вони або роблять теж саме, стрибаючи з вікон, або забруднюють повітря у класах і туалетах.  У нашій школі такого немає – курити виходять за школу. До того ж, у київській школі тепер, щоб вийти раніше зі школи, потрібно як мінімум, дві записки - від батьків і від вчителя і дуже багато часу, бо підозрілі охоронці підписам не довіряють і вимагають особистої присутності вчителя. А хто раніше прогулював, той і тепер прогулює, і ніякий охоронець йому в цьому не завадить. Учні Найчисельніша категорія “жителів” школи. Саме ті, кому потрібно навчатися і ті, хто цьому усіма силами противиться. Чесно кажучи, мені здається, нас занадто розпустили. Тепер учнів не можна виставляти з уроків у коридор, не можна на них кричати, не можна.. .Та нічого не можна. А ми цим і користуємось, качаємо права і вимагаємо оцінки. Це ще добре, якщо школа або приватна, або ліцей, або гімназія - з них можуть вигнати, а це трохи присмиряє найбільш буйних. А якщо звичайна середня? Звідти тебе ніхто не вижене, от і робиш, що хочеш. По-моєму, середня освіта, починаючи класу з восьмого, повинна бути добровільною справою. Кому треба, той ходитиме. А кому не треба, той і зараз не ходить. Тільки я благаю, відмініть початок першого уроку о 830! Це ж знущання! Батьки на роботу пізніше, ніж я, йдуть. Мене такі завидки беруть! І взагалі, і класи і вчителі повинні підбиратися за психологічними особливостями. Проте, це вже мрії. Загальний висновок: українська система освіти страшенно недосконала. її ще змінювати й змінювати. Частина друга: матеріалістичні аспекти Форма. Ось що найбільше заважає дітям вчитися. Хто ж це такий наївний думає, що піджак стимулює працездатність. Навпаки! Ще б окуляри на всіх поначіплювали - може ми тоді хоч виглядатимемо розумнішими. Пропоную брати приклад з китайців: у них кожен клас має свою форму, яка вибирається учнями спільно з вчителями і батьками. Переважно, це форма спортивного типу, у якій зручно рухатись. За законодавством, до вісімнадцяти років ми - діти, а значить і одяг повинен бути відповідним. До цих пір, основним аргументом батьків і вчителів є фраза: “на роботі всім доведеться одягатися у діловому стилі”. Так то ж на роботі! Будь ласка, на забирайте в нас останні краплі дитинства. Добре, що в нашій школі ніякої форми немає: кожен ходить хто як хоче, аби чисто й охайно. Підручники. З цим у нас справді важко. Половину підручників доводиться купувати самим, а та половина, яку нам надає держава настільки недосконала, що вчителі аж лаються цензурними словами на уроках. Чи не варто було б радитись з вчителями перед тим як випускати цей, вибачте за слово, мотлох. От і доводиться вчителям додаткові матеріали жати, або примушувати нас ритися в інтернеті. Програми. Це просто найненависніша тема усіх вчителів, особливо, програми з зарубіжної та української літератур. Ви читали по 600-800 сторінок на тиждень? І це при тому, що половина дня у вас зайнята школою, а друга - домашніми завданнями, різноманітними курсами. Спробуй почитати на уроках - відберуть книгу і потягнуть до завуча. А не прочитаєш - одиниця. А біологія? Першокурсники медичного інституту таких термінів не знають, які у нас в підручнику написані. Цікаво, для кого ці програми створені? Щонайменше, для вундеркіндів і малолітніх геніїв. Аж ніяк не для середньостатистичних учнів. Архітектура школи. Заповітна і нездійсненна мрія кожного школяра - басейн. Проте це настільки рідке явище у наших школах, що про нього дійсно можна лише мріяти. А як би було чудово... Комп’ютерні класи є вже майже усюди, але дітям туди не можна заходити. Проте, чесно кажучи це - не найважливіше, на гарного вчителя я проміняла б не тільки комп’ютерний клас, а й усю школу. У школі третього тисячоліття хотілось би, щоб молодші класи були відокремлені від старших. Бо розтопчуть і не помітять. Це не діти, це малогабаритні слони - їх потрібно ізолювати від цивілізованого суспільства. Пропоную виділити для них останній поверх з гратами на вікнах і сталевими дверима. Ще хотілося б згадати про їдальню. Про запах смаженої риби, який розноситься по всій будівлі і змушує відкривати вікна і закривати двері. Взагалі, існування їдальні передбачає, що крім початкової школи, там будуть обідати ще й інші класи, проте таких дурних, що платили б гроші за пересмажені котлети і бридкого вигляду вівсяну кашу не знаходиться. Мабуть, щось тут не так. Звісно, багато пропущено, багато не помічено. Та й проекту як такого я не вивела. Скоріше, дала якісь поради тим, хто цей проект розроблятиме. А взагалі, ідеальна школа - це школа, яка не вимагає з дітей кошти на ремонти кабінетів, у якій кожен клас - люди повністю різні, проте обов’язково дружні, місце куди кожен ходить може і без великого задоволення, проте і без ненависті. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”     Фото: zoomit.ir КиевVласть