Корупційні скандали, недобудовані ЖК та інтереси Молчанової: що відбувається з “Київміськбудом”
Гроші на оборону: Київрада збільшила кошторис програми “Захисник Києва” на 2024 рік в 2,5 раза, не підкріпивши це змінами в бюджет
Київщина екологічна: як область стала лідером України зі створення об'єктів природно-заповідного фонду
16 жовтня 2020 г. 19:30
Раздел: Тексти
Хочуть у владу: список кандидатів на голову Згурівської ОТГ на місцевих виборах 2020
25 жовтня в Україні відбудуться чергові місцеві вибори. За даними ЦВК, за посаду голови Згурівської об’єднаної громади готові поборотись 9 кандидатів. Тут у передвиборчу гонитву вступили голови селищної ради та РДА, колишнє керівництво району, депутати та сільські голови. Про біографію потенційних голів ОТГ KV розповідає у своєму матеріалі.
Як стало відомо KV, до складу Згурівської ОТГ увійде 21 громада. Це села Аркадіївка, Безуглівка, Великий Крупіль, Вишневе, Вільне, Вознесенське, Войтове, Володимирське, Горбачівка, Гречана Гребля, Жуківка, Зелене, Іллінське, Красне, Левченкове, Лизогубова Слобода, Любомирівка, Майське, Мала Березанка, Мала Супоївка, Малий Крупіль, Нова Олександрівка, Нова Оржиця, Олександринівка, Олексіївка, Пайки, Пасківщина, Полковниче, Свобода, Середівка, Софіївка, Стара Оржиця, Старе, Терлещина, Турівка, Урсалівка, Усівка, Черевки, Шевченкове, Щасливе та селище міського типу Згурівка.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
За даними Згурівської РДА, тут налічується 9 кандидатів на посаду голови ОТГ: Тетяна Солодка, Світлана Куліченко, Сергій Владіміров, Валерій Мозговий, Костянтин Рудь, Артем Єсипок, Ігор Феник, Павло Ткачук, Василь Цвик.
Представники влади
Чинний голова Згурівки Павло Іванович Ткачук балотується як самовисуванець. Народився 31 травня 1966 року в смт Згурівка.
Згідно з офіційною біографією, Павло Ткачук з 1987 по 2010 рік перебував на військовій службі: з вересня по грудень 1987 був командиром десантно-штурмового взводу розвідувально-десантної роти (Одеса); з грудня 1988 по травень 1989 року – командир розвідувального десантного взводу розвідувальної десантної роти (Одеса); з травня по вересень 1989 року – командир десантно-штурмового взводу (Одеса); з вересня 1989 по липень 1992 року – командир мотострілецької роти (Одеса); з липня по грудень 1992 року Ткачук був зарахований в списки частини республіки Молдова; з березня 1993 по жовтень 1996 року – заступник військового комісара Згурівського районного військового комісаріату Київської області (смт Згурівка); з жовтня 1996 по жовтень 2010 року – військовий комісар Згурівського районного військового комісаріату.
З листопада 2010 по листопад 2015 року Павло Ткачук був головою Згурівського селищної ради Київської області VI скликання. Балотувався як безпартійний самовисуванець. З листопада 2015 року – голова Згурівської селищної ради Київської області VII скликання. Балотувався як безпартійний самовисуванець.
Відомо, що в 2017 році Національне агентство з питань запобігання корупції розслідувало справу стосовно Павла Ткачука про адміністративне корупційне правопорушення. Там вважали, що при вирішенні питання про преміювання селищного голови мав місце конфлікт інтересів. Однак, в листопаді 2017 року суд виніс постанову про припинення провадження у цій справі, у зв'язку з відсутністю складу правопорушення.
У листопаді 2017 Павло Ткачук потрапив під пильну увагу прокуратури Київщини. Причиною стала вирубка дерев парку-пам'ятнику садово-паркового мистецтва "Згурівський". Таке рішення ухвалила місцева селищна рада з метою звільнення місця під поле для міні-футболу. Думки жителів селища з цього питання тоді розділилися.
У декларації за 2019 вік вказав, що має у власності половину будинку на 88,5 кв.м та дві земельні ділянки на 19 210 та 2 290 кв.м у Згурівці. Його дружині належить ділянка на 6 167 у Згурівці та на 12 800 у селі Шевченкове Згурівського району. Дохід селищного голови становив 256 522 гривень, ще 72 401 гривень він отримав пенсії.
Балотується і голова Згурівської РДА Ігор Віталійович Феник. Народився 22 жовтня 1989 року у селі Мала Супоївка Згурівського району. На вибори йде від політичної партії “Слуга народу”.
З липня 2010 по серпень 2010 року працював вихователем дитячого оздоровчого табору “Чайка” федерального державного унітарного підприємства “13 судоремонтний завод Чорноморського флоту”. З 2011 по 2015 рік – вчитель німецької мови, Жуківського НВК “ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок” Згурівського району.
З листопада 2015 по лютий 2020 року – Малосупоївський сільський голова (балотувався як самовисуванець). З 2010 року був депутатом Малосупоївської сільської ради.
У лютому цього року був призначений головою Згурівської районної державної адміністрації. Є одним з керівників ГО "Релігійна громада парафії святого пророка Іллі УПЦ КП".
За даними його декларації за 2019 рік, йому належить житловий будинок на 70 кв.м, дві земельні ділянки на 2 500 та 2 376 кв.м у Малій Супоївці. Його дружина має землю на 26 062 кв.м у селі Жуківка Згурівського району. Їздить Ігор Феник на Skoda Felicia 1998 року випуску. Його зарплата склала 163 193 гривень, ще 17 641 гривень – від роботи за сумісництвом у відділі освіти Згурівської РДА. Дохід його дружини становить 109 796 гривень. Також Феник має кредит у розмірі 90 тис. гривень.
Кандидатом від партії “Європейська солідарність” став заступник голови Згурівської райради Валерій Миколайович Мозговий. Народився 14 лютого 1966 року в селі Старий Биків Чернігівської області.
З 21 квітня 2015 року по 30 січня 2020 року працював головою Згурівської РДА. Був звільнений Президентом Володимиром Зеленським. 7 травня, коли під час чергового сесійного засідання депутати Згурівської районної ради проголосували за дострокове припинення повноважень голови районної ради Олександра Івченка та його заступника Миколи Бойка, новим заступником голови райради обрали Валерія Мозгового (БПП).
Валерій Мозговий запам'ятався цілою низкою скандалів. Зокрема відомо, що голову Згурівської РДА визнано винним у вчиненні адмінкорупції (справа №365/32/18) та судили за службове підроблення (кримінальна справа №365/800/17).
29 травня 2017 року прокурором Київської області Дмитром Чібісовим було висунуто підозру голові Згурівської районної державної адміністрації у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364 (зловживання владою, що спричинило тяжкі наслідки) та ч. 1 ст. 366 (службове підроблення) КК України.
Запам'ятався Валерій Мозговий і земельними скандалами. Зокрема, за інформацією ЗМІ, голова Згурівської РДА під виглядом державної землі віддав паї селян в оренду жителю Борисполя.
У декларації за минулий рік вказав, що володіє квартирою на 37,7 кв.м у Ворзелі та має право користування на житловий будинок на 76,4 кв.м у селі Черевки Згурівського району. Його зарплата складала 286 384 гривень.
Наступний кандидат – депутат Згурівської райради Костянтин Іванович Рудь (“Аграрна партія України”). Народився 08 квітня 1975 року, проживає у селі Нова Олександрівка Згурівського району. Балотується від партії “Громадський рух Миколи Томенка “Рідна країна”.
Є директором селянського господарства “Сатурн” (вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур). Зареєстрований як приватний підприємець (діяльність у сфері вантажного автомобільного транспорту).
У декларації за минулий рік вказав, що має у власності квартиру на 100,30 кв.м, житловий будинок на 31,50 кв.м, декілька земельних ділянок на 95 853 кв.м та нежитлове приміщення у Згурівському районі. Його дружина Вікторія має квартиру у Києві на 51,5 кв.м та 95 683 кв.м землі у Новій Олександрівці Згурівського району.
На Костянтина Рудя записано лише причіп, на його дружину – три автомобілі (Renault Master, Volkswagen LT 35, Mercedes-Benz Atego 1223).
Його річний дохід склав 5 млн 231 тис. 107 гривень. Дружина заробила 1 млн 48 тис. 171 гривню.
Депутат Київської обласної ради Василь Вікторович Цвик (“Наш край”) балотується від партії “За майбутнє”. Народився у Васильківському районі Київської області.
Був депутатом Київської обласної ради минулого скликання (“Партія регіонів”). Працював бригадиром тракторної бригади агрофірми “Світанок”. Агрономом-агрохіміком агрофірми “Світанок”. 2002-2004 роки – агроном першого відділу агрофірми “Світанок”. 2004-2010 роки – директор підприємства “Урожай”. Був директором фермерського господарства “Тетяна 2011”.
Наразі керує ТОВ “Витово”, є серед засновників ТОВ “Інститут сучасних ветеринарних технологій”. Зареєстрований як приватний підприємець (допоміжна діяльність у рослинництві). Сам вказує, що є директором ТОВ “Урожай”.
У декларації за минулий рік вказав, що має у власності два житлових будинки на 305 та 43,9 кв.м, п’ять земельних ділянок на 16 251 кв.м, дачний будинок, альтанку, гараж, погріб, сарай, будівлю басейну, їдальню з надвірними будівлями, мехмайстерню з надвірними будівлями, зерноскладський комплекс у Згурівському районі та житловий будинок на 96 кв.м і дві ділянки на 910 та 2 500 кв.м у Васильківському районі.
Їздить він на автомобілі Lexus lx 570 та має сільгосптехніку. Його дохід від підприємницької діяльності склав 1,2 млн гривень, зарплата – 77 984 гривень та пенсія – 28 402 гривень. Він зберігає 180 тис. гривень та 20 тис. євро фінансових заощаджень.
Від партії “Ліберальна партія України” балотується Сергій Ігорович Владіміров. Народився 13 вересня 1967 року.
З 6 листопада 2015 року – голова Кулябівської сільскої ради Яготинського району. Зареєстрований як приватний підприємець (діяльність посередників, що спеціалізуються в торгівлі іншими товарами). Балотувався до Верховної Ради 7-го та 8-го скликання від “Ліберальної партії України”. Є головою Київської обласної організації “Ліберальної партії України”. Також він серед засновників ГО “Мисливсько-рибальський клуб “Дрофа”.
У декларації за 2019 рік вказав, що має у власності 4 земельні ділянки на 34 279 кв.м у Переяслав-Хмельницькому районі, земельну ділянку на 2 500 кв.м і будинок на 210,6 кв.м у Яготинському районі, гараж у Борисполі. Його дружина має квартиру на 37,1 кв.м у Києві, квартиру на 37,7 кв.м у Борисполі, ще одну квартиру на 83,1 кв.м у Яготині. Також на неї записані автомобілі Kia Rio та Hyundai Santa Fe, на Владімірова – трактор та причіп. Його дохід за рік склав 181 630 гривень.
Інші
Як самовисуванець балотується Світлана Григорівна Куліченко. Народилась 7 травня 1978 року у селі Нова Олександрівка.
За даними біографії, протягом 2002-2011 років працювала викладачем економічних дисциплін у Київському технікумі готельного господарства. У 2004 році – кредитним менеджером в торговій мережі “Домотехніка”.
У 2007-2010 році була викладачем загальної економіки 9-11 класів у ліцеї КПІ. У 2008-2009 – викладач економіки підприємства у Київському коледжі нерухомості. У 2015 році балотувалась на голову сільської ради (не вказано, якої саме).
Від обласної організації політичної партії “Альтернатива” балотується Артем Володимирович Єсипок. Народився та проживає у Згурівці.
Є головою ГО “Центр громадських ініціатив Згурівщини”. Закінчив факультет економіки підприємства в Київському національному економічному університеті ім.Вадима Гетьмана.
Також балотується самовисуванцем Тетяна Миколаївна Солодка. Людина із таким іменем є депутатом Коротченківської сільської ради Сумської області, де також працює головним бухгалтером.
Ідуть у раду ОТГЗа 26 мандатів тут змагатимуться 262 кандидати із 11 партій.
№ у списку
Громадянка України, освіта вища, безпартійна, ФГ "Олександр і К", голова, місце проживання: смт Згурівка, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня.
1
6
Єрмолюк
Володимир Валерійович
20.04.1965
с. Медвин, Богуславський р-н, Київська обл.
Громадянка України, освіта вища, член ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ "ЄВРОПЕЙСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ", Згурівський районний центр професійного розвитку педагогічних працівників Згурівської районної ради, В.о. директора, місце проживання: с.Свобода, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня.
3
16
Клюшниченко
Володимир Володимирович
22.04.1961
с. Жуківка, Баришівський р-н, Київська обл.
Громадянин України, освіта загальна середня, безпартійний, ФОП СТ "Калина", Годова правління, місце проживання: с. Пасківщина, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня.
3
23
Білокриницький
Сергій Іванович
12.10.1972
с.Усівка, Згурівський р-н, Київська обл.
Громадянин України, освіта вища, безпартійний, ТОВ "Українська молочна компанія", Генеральний директор, місце проживання: м.Київ., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня.
Перший кандидат
2
Іваноглу
Лілія Анатоліївна
30.04.1962
м. Маріуполь, Донецька обл.
4 квітня 2020 г. 10:00
Раздел: Стиль
Пандемія футбольного світу
Перенесення футбольного Євро-2020 на наступний рік, призупинення Ліги Чемпіонів та Ліги Європи, заборона проведення масштабних заходів та жорсткий карантин по всьому світу. Все через пандемію коронавірусу.
Українська “ФавБет ліга”, як і усі європейські футбольні чемпіонати, окрім чемпіонату Білорусі, пішла на карантин на невизначений термін. У цій статті я б хотів розглянути, як пандемія вплине на подальший розвиток подій у нашому чемпіонаті.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Відновлення чемпіонату в кінці квітня – на початку травня
УЄФА дала європейським футбольним асоціаціям час до 30 червня, аби дограти внутрішні чемпіонати та кубки. Найкращим часом для відновлення матчів у “ФавБет лізі” буде кінець квітня – початок травня. У цей період клуби можуть спокійно дограти 9 турів чемпіонату та Кубок України. Крайнім терміном може стати середина травня, але не факт, що гравці команд зможуть витримати такий щільний графік ігор (“Динамо”, “Ворскла” та “Маріуполь” мають врахувати ще й кубкові матчі, а “Шахтарю” Лігу Європи), тим паче після незапланованої відпустки.
Дострокове завершення “ФавБет ліги” (найгірший варіант розвитку подій)
Якщо карантин затягнеться до кінця травня, тоді УАФ буде розглядати два варіанти дострокового завершення сезону. За першого – місця у турнірній таблиці визначатимуться за підсумками 1-го кола чемпіонату. Другий же сценарій передбачає, що місця розподілятимуться так само результатами першого кола, але з урахуванням 23-го туру (перших матчів другого кола).
Перший варіант точно не підійде луганській “Зорі”. Справа в тому, що за підсумками першого кола команда Віктора Скрипника займає третю сходинку турнірної таблиці, відстаючи від київського “Динамо” всього на 2 пункти. У 23-му турі “Зоря” обіграла “Шахтар”, а “Динамо” зіграло унічию із “Десною”, тим самим віддавши луганцям друге місце та потенційну путівку в кваліфікацію Ліги Чемпіонів. У нижній шістці змін не відбулося б, але питання, чи захоче остання команда чемпіонату (львівські “Карпати”) просто взяти й погодитися на виліт з Прем’єр-ліги. Суперечок стовідсотково не уникнути.
Що стосується першого місця, то в обох випадках “Шахтар” буде чемпіоном, що для мене, як для вболівальника “Динамо”, важко визнати.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Фізичний стан футболістів
Варто також сказати декілька слів про фізичний стан гравців після виходу із карантину. Можу з упевненістю заявити – після незапланованої відпустки на екваторі футбольного сезону буде достатньо важко набрати форму. Навіть якщо футболісти займалися фізичними навантаженнями удома, все одно будуть помітні труднощі в зіграності та взаємодії з партнерами по команді.
Висновки
Звісно, дуже хочеться поновлення футбольних чемпіонатів та спортивного життя в цілому. Людям вже набридло сидіти вдома і вони з радістю пішли б на стадіон, аби підтримати улюблену команду. Але наразі це не можливо. Тому поки що залишається дотримуватись правил карантину та насолоджуватися записами улюблених матчів сидячи вдома перед екранами телевізорів чи комп’ютерів.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
КиевVласть
11 вересня 2018 г. 11:30
Раздел: Стиль
“Reber bar”: реберця по-американські та крафтове пиво (фото, відео, ціни)
Відомий київський фуд-блогер Інна Гордієнко знайшла для читачів КиевVласти смачний ресторан в столиці, де готують ребра за справжніми чикагськими рецептами та частують гостей найкращим українським та європейським пивом.
Прийшла черга поговорити про м’ясні страви, а саме про місця, де його смачно готують та красиво подають. Одне з них нещодавно відкрилося в центрі Києва і я просто не могла до нього не зазирнути. Мова про “Reber bar”, де вас нагодують будь-якими реберцями - свинячими, телячими, баранячими.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Я підібрала на Подолі свого брата Макса. Прогулялись Андрїївським узвозом, вийшли на Воздвиженку і піднялись новими сходами на Пейзажну алею.
- Ми що, їдемо в Первак?, - запитується Макс.
- Ні, це прямо навпроти нього, раніше тут був Lucky pub. Але, мабуть, він був не дуже lucky, якщо закрився, - жартую я.
Неспішно прийшли до “Reber bar” - ресторану, де годують будь-якими реберцями.
На вході нас зустріли офіціанти та адміністратор ресторану Тетяна, яка провела невеличку екскурсію, щоб ми визначились з місцем де нам сісти.
Спочатку піднялись на терасу. Але спека - неймовірна. Тому спустились вниз - до двох основних залів.
- Це наше видатне панно! Для зображення квітки хмелю було використано 25 тисяч пивних пробок, - зауважила Тетяна, коли ми проходили з однієї зали до іншої. - А це наш бар, ви можете присісти за столиками навпроти нього.
Вибрали останній варіант, оскільки помітили за барною стійкою кеглі з пивом.
- Наш заклад пропонує безліч варіантів смачного крафтового пива від українських броварень “Чумаков” (Маріуполь), “Кумпель” (Львів) і “Першої Дніпровської” (Дніпро), - повідомила Тетяна. - Я б рекомендувала почати з Чумаков, бо це наша власна і вона представлена найбільшою кількістю видів пива: A.P.A. Mango, Golden Alе, MilkStout, Porter, Zhiguli або класичний лагер Pilsner.
- Я обожнюю ель, тому розпочну з Golden Ale! - вигукую я.
Максим, як більшість чоловіків, замовив більш традиційне - віденський лагер Zhiguli. Хоча насамкінець і він не втримався перед спокусами - і скуштував Milk Stout з молочно-карамельним смаком та кавовим відтінком.
Також раджу скуштувати тут A.P.A.Mango - нефільтрований ель з яскравим ароматом манго, смаком цитрусу та післясмаком грейпфруту.
Все пиво в “Reber bar” неймовірно смачне. Тому, навіть якщо ви не хочете їсти м’ясо, завітайте сюди задля втамування пивної спраги.
Персонал помітив нашу пристрасть до пива і запропонував до нього смажені тигрові креветки і кальмари (255 гривень) та свинячі реберця в крафтовому пиві (220 гривень за 0,5 кг). До речі, в Копенгагені півкіло свинячих ребер мені нещодавно коштувало 1000 гривень.
Читайте та смакуйте: Копенгаген - місто оселедця, сморебродів та марихуани (фото, відео)
Я більше люблю баранину та телятину, тому мій вибір зупинився на ребрах ягняти в східних спеціях з печеним баклажаном (260 гривень за 0,5 кг). Але Макс був за свинину - і я здалась.
До страви ви отримуєте безкоштовно картоплю та соус на ваш вибір. Також ми замовили овочевий салат з авокадо та в’яленими томатами (95 гривень).
Поки ми чекали на страви, до нас підійшов власник закладу Ростислав.
- Я чув ви тут згадували Львівську реберню. Ми готуємо ребра абсолютно за іншою технологією - це американський стиль. Ми довгий час перебували з нашим шеф-кухарем в Чикаго і вивчали саме їхній формат подачі та приготування ребер, - пояснив Ростислав. - В Києві такий формат точно перший.
Доки теревенили - нам вже принесли їжу. Реберця виглядали дуже апетитно. І смакували не слабше за вигляд.
- Сєструха, ти просто зробила мій день! Я давно так не ласував м’ясцем! Ти ж знаєш, мій домашній раціон - це кефір і булка, - пожартував Макс.
- Ну, я знала чим тебе порадувати. Реберця дійсно відмінні, тепер треба запланувати прийти на баранину, - заявила я у відповідь.
Ростислав, проходячи повз нас, попросив звернути увагу на бар.
- У нас не тільки смачне пиво. Ми дуже ретельно підійшли до створення коктейльної карти - більшість коктейлів пасують саме до реберної історії, - запевнив він.
Щойно ми почали вивчати барне меню (майже всі коктейлі по 140 гривень), до нас підійшов бармен Володимир і запропонував “Криваву мері”: “У нас три види Bloody Mary. Я раджу вам Smoked BBQ. Ми відійшли від класики - в її основі горілка на беконі, яку ми змішуємо з соусом барбекю, потім насичуємо цю суміш димом дубової тирси через спеціальний препарат Smoky і подаємо з шматочком бекону”.
Відмовити просто неможливо. Навіть від спостереження за процесом приготування “мері” отримуємо шалене задоволення. Смакувало під ребра теж “на відмінно”.
До речі, в “Reber bar” є обіди - з 12.00 до 16.00, за 95 гривень. Трохи пізніше я особисто їх спробувала і кажу вам, як на сповіді - це найкращі бізнес-ланчі в центрі Києва за таку ціну!
За 95 гривень ви замовляєте дві позиції - салат плюс основна страва. Кожного дня тижня заклад пропонує два варіанти ланчу на вибір.
В середу, ми з подругою вибирали між салатом з печених овочів та філе індички зі шпинатом під грибним соусом (варіант #1), а також салатом коул слоу та бургером з картоплею фрі (варіант #2). Обидва - дуже смачні, з-під ножа.
Ви також можете дозамовити першу страву - це буде плюс 35 гривень. Я взяла суп з гарбузовими галушками та фрикадельками - і була в захваті.
А підсолодити життя в “Reber bar” раджу фірмовим наполеоном з журавлиною (60 гривень).Такого наполеону ви точно більш ніде не скуштуєте.
Сподіваюсь, я відкрила для вас ще один смачний заклад. А якщо ви не хочете прогавити нові гастро-місця, стежте за сторінкою Смакуй з Інна Гордієнко!
Читайте та смакуйте: Прогулянка терасами київських ресторанів (фото, відео, ціни)
Фото та відео автораKиевVласть
19 серпня 2018 г. 10:00
Раздел: Тексти
Кобеляцькі янголи милосердя
Тлумачний словник дає таке визначення слову “волонтер”: “Волонтер - це доброволець, людина, яка безкорисливо виконує будь-яку суспільно значиму дію. Найчастіше це участь у громадських організаціях”. А ще існують військові волонтери; тобто, люди, які добровільно вступили на військову службу. Ми ж хочемо розповісти про звичайних “народних волонтерів” мого міста.
Сьогодні слово “волонтер” має не лише красиве словникове визначення, воно є суттєво необхідним, важливим і потрібним. Воно близьке й знайоме усім, а особливо зрозуміле й рідне воїнам АТО.
Хто вони - “лицарі добра”, “янголи милосердя”,“береrині рідного краю”? Адже саме так ми часто називаємо наших місцевих жінок-волонтерів, які є “народними добровольцями”, що вже понад чотири роки підтримують учасників АТО. Лише уявіть, чотири роки перейматися чужими проблемами, брати на себе відчуття страху, ризику, частину горя постраждалих сімей і при цьому йти вперед і не здаватися.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
На запитання “як довго плануєте займатися волонтерською справою”, жінки в один голос відповідають: “Доки не переможемо!”.
Це - звичайні жінки, у яких є чоловіки, діти, у більшості - онуки. До обіду вони стоять на базарі, а у свій вільний час працюють на користь Батьківщини.
Головним ініціатором доброї справи є Вільхова Тетяна Гаврилівна, яка змогла зібрати довкола себе небайдужих до долі країни людей. “Кістяк” наших “янголів милосердя” складають Валентина Корецька, Наталія Гук, Тамара Бахтіярова, Світлана Овчаренко, Зоя Михальчеііко, Ніна Рибалко, Тетяна Мелкозьорова.
Часто у підготовці до поїздки та приготуванні страв їм допомагають дружини загиблих воїнів Тетяна Салогуб, Валентина Бабенко, а також жителі міста: Людмила Куць, Володимир Яловега, Соломко Сергій, Вітanіна Онищенко, Тетяна Лещенко.
Вони “воюють” тут на мирній землі, збирають все необхідне для наших захисників і відправляються на схід, повторюючи: “Усі солдати – наші рідні!”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Здається, що ці жінки просто живуть чужим життям, радіють і переживають, допомагають і підтримують, не розмежовуючи своє особисте життя від життя чужих синів та їх родин.
За минулі три роки наші волонтери здійснили 70 поїздок на буремний схід. Найчастіше їздить Тетяна Вільхова. За кермом зазвичай Олег Безкібальний (один із першопрохідців), Сергій Соломко або Іван Харченко.
Першу поїздку Тетяна Вільхова не забуде ніколи. Це була Мар`їнка, зі сльозами на очах згадує пані Тетяна. Перше, що вона запам`ятала, це військові на одному з блокпостів, які при десяти градусах морозу стояли в брезентових дощовиках, взуті в кросівки, перемотані скотчем! Каже, що вони були перед очима всю дорогу.
Коли повертaлися додому, завезли хлопцям пару комплектів одягу та їжу. Як виявилося, у бійців навіть каструлі немає, щоб перелити капусняк. Тож довелося обрізати пластикові пляшки.
“Їх радості не було меж!, - говорить Тетяна Гаврилівна. - На тому ж місці звернули увагу на долівку, вкриту гільзами та осколками. Того ж дня і ми потрапили під обстріл. Слава Богу, обійшлося!”.
3 розповіді Тетяни Гаврилівни розуміємо, що вона тоді більше злякалася за хлопців, які залишились позаду (бо телефонувати можна було тільки на відстані), а водій Вадим Безкібальний переживав за машину.
Жартують: “Не встигли злякатися, тоді не відчували справжньої небезпеки!”.
Тільки коли вони повернулися в рідні Кобеляки, де в центрі на площі Перемоги на них чекaли друзі й рідні, усвідомили, де були і що пережили, тільки тут оцінили вартість свого життя.
Свою волонтерську діяльність “янголи” розпочaли з 2014 року, з самого початку антитерористичної операції. Спочатку їздили двічі на місяць, а іноді – й щотижня. Перші місяці було найважче. Хлопці стояли на передовій без елементарного забезпечення. Потребували усього: від миючих засобів до касок і бронежилетів.
Саме в той час жінкам-волонтерам довелося познайомитися з чисто “чоловічими” термінами: стартер до уазика, рації, редуктори, “ броники”, мотки дротів, тепловізори та багато іншого.
Кожного разу вони везуть солдатам домашню їжу (голубці, котлети, капусняк, вінегрет, овочі, солодощі, пиріжки, вергуни), відра, штикові лопати, одяг, каструлі і миски, мішки та поліетиленову плівку, гвіздки. А також бензопили, сокири, катушки запалення, матраци, ковдри та подушки, маскувальні сітки, намети та багато іншого.
Волонтери стараються привітати воїнів з усіма святами. Насамперед, підтримують хлопців з Кобеляцького району.
“Ми маємо списки усіх учасників АТО з кобеляцького краю, з якими тісно співпрацюємо”, - кажуть жінки.
Звичайні жінки з базару вивчили напам`ять маршрут у Дніпропетровську та Луганську область. Жартують: “Краще за Кобеляцький район знаємо!”.
За 10-15 днів до поїздки зідзвонюються з усіма нашими воїнами і домовляються про зустріч. Наперед знають, куди їхатимуть, де зустрінуться і кого побачать.
Часто бувало від блокпосту до блокпосту їх супроводжують групи солдатів, передають “естафетою” від одних до інших, роблять коло круг волонтерів і не дають виходити їм на вільний простір. Як потім з’ясовується, оберігають від снайперів.
Волонтери об`їздили майже увесь схід: Авдіївка, Мар`їнка, Дебальцеве, Широкине, Красногорівка, Щастя, Попасна, Старий Айдар, Станиця Луганська. І цей список можна продовжувати. Скрізь, де стоять наші хлопці, побували кобеляцькі “янголи милосердя”.
Телефонна книга Тетяни Гаврилівни налічує понад 300 номерів учасників АТО. І ще стільки ж містить її волонтерський зошит. Скільки разів ми зустрічалися, з нею стільки ж були свідками телефонної розмови з хлопцями зі сходу. Вони телефонують до неї, як до рідної в будь-який час, розповідають про пережитий день, про потреби, розпитують про рідний край.
Всі вони називають її “мамою Танею”.
Коли приходять на декілька днів у відпустку, обов`язково біжать на базар, щоб просто обійняти і подякувати, роздивитися її щирі очі тут на мирній території.
Крім того, наші волонтери мають активну життєву позицію. Вони підтримують сім`ї агиблих у АТО: Бабенко Віті, Салогуба Віталія, Кошлатого Григорія, Мелкозьорова Олексія, Дзерина Антона, Федоріна Юрія.
Це як моральна, так і часто фінансова підтримка рідних, яку жінки організовують за власні кошти, коли ті їх найбільше потребують (організація поховань, хвороби, будь-яка скрута).
Добрі зразкові справи волонтерів множаться з кожним днем. Вони їздять до поранених бійців у Дніпровський та Черкаський госпіталі. Весь Кобеляцький район долучився до волонтерської акції “Кошик для захисника України”. Діти, батьки та педагогічні колективи зібрали 220 “кошиків”.
За фотографіями із соцмереж бачимо, що мікроавтобус, доверху заповнений пакунками та квітами, ледь зачинив свої двері.
Особливо активними були Іванівська та Бутенківська, Вільховатська та Орлицька школи, Кобеляцъкий НВК №1, Кобеляцькі ЗОШ №2 та ЗОШ №3, а також Будинок дитячої та юнацької творчості імені М.А.Касяна, за що були нагороджені бойовими подяками Міністерства оборони України за підписом командира військової частини А4279 полковника О.О.Щербини.
Під час підготовки матеріалу ми дізналися дуже тяжку історію однієї сім`ї переселенців зі сходу, з якими близько знайомі наші волонтери. Це родина нині покійного Юрія Федоріна, яка до 2014 року проживaла в Макіївці.
Коли там почалися бойові дії, чоловік задля безпеки перевіз сім`ю до родичів у Маріуполь. Та ті, дізнавшись, що Юра пішов добровольцем захищати Україну, вигнали жінку й дітей зі свого дому. Вони знайшли прихисток у абсолютно чужому для них селищі Білики Кобеляцького району, де й проживають нині.
Та на жaль доля не виявила прихильності до і так змученої та беззахисної родини. 28 червня 2017 року Юра загинув.
“Описати горе сім`ї, де мама залишилася з двома донечками у чужому краї, просто неможливо!”, - пригадують волонтери.
“Я особисто тричі відвозила допомогу в АТО Юрі, його погляд стоїть переді мною!”, - каже Тетяна Гаврилівна.
У серпні його донечка Аня мала святкувати восьмий день народження, тато з мамою обіцяли подарувати золоті сережки. Тож, волонтери, які перш за все мами, перейнялися мрією дівчинки - і склалися на подарунок.
Двоюрідний брат Юрія, побачивши у “Фейсбуці” зворушливий ролик, написав: “Ні, ви – не волонтери, ви – янголи, які спустилися з небес!”.
Таких історій від “янголів милосердя” не злічити. На жаль, роботу волонтерів не завжди цінують і не всі підтримують. Але наші жінки не зупиняються а знову й знову збираються на схід.
Та, мабуть, ніхто так не цінує їхню справу, як батьки учасників АТО. При зустрічі дякують і підтримують їх бойовий дух, пишуть слова вдячності в газетах.
Переглянувши сотні фото, передивившись десятки відео-репортажів, поспілкувавшись з воїнами АТО та їх сім`ями, зустрівшись з волонтерами, усвідомлюємо наскільки важливою і необхідною є їх робота в сучасному суспільстві і, зокрема, в нашому місті.
У час, коли національно-патріотичне виховання стоїть в пріоритеті на державному рівні, коли ведеться посилена робота з виховання дітей та учнівської молоді в дусі патріота України, наші жінки-волонтери є чи не найяскравішим проявом того справжнього людського патріотизму.
Наші кобеляцькі “янголи милосердя” не на словах, а на ділі показують як треба любити країну, в якій ти народився, як треба шанувати захисників свого краю, як можна і як потрібно підтримувати і допомагати воїнам АТО, які стоять на варті нашого з вами миру.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
Фото: “Ехо”
KиевVласть
13 листопада 2017 г. 20:04
Раздел: Новини
С декабря поезд из Киева в Мариуполь будет курсировать ежедневно
С 10 декабря увеличивается периодичность курсирования поезда № 103/104 Киев - Мариуполь. Это связано с повышенным спросом пассажиров на перевозки в мариупольском направлении.
Об этом KV стало известно из сообщения пресс-службы "Укрзализныци".
Отмечается, что с 10 декабря вводиться график движения пассажирских поездов на 2017/2018 гг. В соответствии с ним поезд № 103/104 Киев – Мариуполь будет курсировать ежедневно, а не через день, как было раньше. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” Из Киева, как отмечается, он будет отправляться в 18:55, прибывать в Мариуполь – на следующий день в 12:20. Из Мариуполя отправление запланировано в 13:45. В Киев поезд прибудет в 7:18.
По информации пресс-службы, поезд будет курсировать через станцию им. Тараса Шевченко (г. Смела), Знаменку, Днепр, Запорожье, Волноваху.
Напомним, кроме этого поезда, по направлению Киев - Мариуполь также курсирует поезд № 84 (ежедневно).
28 жовтня 2017 г. 11:00
Раздел: Тексти
Сміливість і війна не мають статі
В столичному Палаці дітей та юнацтва відбулась журналістська вітальня "Твої, Вітчизно, доньки і сини". Підіймалися теми долі людини на війні, ролі жінки в армії, кохання й музики в зоні бойових дій.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
У гості до юних журналістів завітали люди, які захищають нашу країну: зброєю, словом, піснею, волонтерством…. Серед них - Народний герой України парамедик Олена Мосійчук, віце- президент фонду "Здорове дитинство без меж" Тетяна Репеде, Анатолій Фатєєв, сапер, який отримав тяжкі поранення, втративши обидві ноги, але зміг знайти в собі сили жити далі. А ще з юними журналістами постійно була на зв’язку в он-лайн режимі директорка проекту "Невидимий батальйон", голова громадської організації "Інститут гендерних програм", керівниця волонтерського Центру підтримки аеророзвідки Марія Берлінська.. А також письменники, поети та музиканти, які своїм словом, піснею й музикою, волонтерською підтримкою розповідають про долі бійців, піднімають їх бойовий дух: Дмитро Мазуряк, Рима Товкайло, Олександр Кучеренко і Богдан Ковальчук. Адже захищати власну країну можна не лише зі зброєю в руках – слово це теж серйозна зброя.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Учасники заходу подивилися документальні фільми "Я - док" і "Невидимий батальйон". Фільм показує шість історій жінок, які воюють або воювали на сході України. Жінки-снайперки, танкістки, мінометниці оформлені кухарками та швачками — таку тенденцію помітила авторка фільму Марія Берлінська. Відповідно, жінки позбавлені належного соціального забезпечення, адже бойових втрат у кухарок чи швачок немає. Цей фільм — третя складова глобального проекту "Невидимий батальйон". До цього були реалізовані масштабний фотопроект і соціологічне дослідження, проведене групою експерток на чолі з кандидаткою соціологічних наук, викладачкою Києво-Могилянської академії Тамарою Марценюк. Воно, зокрема, засвідчило вади законодавства (за яким лише незначна кількість посад в армії відкрита для жінок), недоступність військової освіти й негативне ставлення до жінок, які служать. Але ж війна не має статі, не має чітко вираженого обличчя. Фільм "Я - док" показує війну очима дівчини-медика, рятує життя своїх бойових побратимів.
В очах Олени Мосійчук сльози. Ця маленька тендітна дівчина згадує своє армійське життя у складі батальйону "Азов", де Олена служила парамедиком. Вона врятувала більше ста людських життів, за що й отримала орден "Народний Герой України "Те, що я отримала "Народного героя України", було для мене неочікуваністю", - розповідає Олена, - Я тоді була в Широкіно. Мені зателефонували і сказали, щоб увечері я була в Дніпропетровську, але не повідомили чому. Командир посадив мене в машину і я поїхала. Того дня нагороджували 34 людини. З них тільки 4 живих, а 30-посмертно. Це були хлопці, що загинули під Дебальцево та в Іловайському котлі. Спочатку називали прізвища загиблих, моя мама сиділа й дуже хвилювалася, не розуміла, що відбувається. І нас, капелана й трьох медиків, нагородили за спасіння життів в зоні АТО".
У 2013 році Олена допомагала дніпропетровському Майдану, а потім – долучилася до Майдану в Києві: привозила речі, медикаменти, їжу. А коли почалася війна на сході України, дівчина пішла в армію. . На три довгих роки вона покинула маленького сина, щоб боронити країну, ризикувала своїм життям, щоб врятувати батьків іншим дітям та синів іншим матерям. Олені вдалося потрапити в Естонію, де вона отримала освіту парамедика в Талінському військовому інституті.
– Жінка повинна бути вірною та сильною, готовою віддати життя за своїх дітей, – розповідає Олена, – Але все ж таки приємно, коли весь загін вивозить мене у поле повне польових квітів і дарує теплі емоції. З самого початку в "Азові" я була на передовій, отримала три контузії, тріщину в нозі та осколки. Але думаю, що коли повністю одужаю, повернуся назад. Я об'їздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Мар'їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне.
На питання, чи є жінці місце на війн, Олена Мосійчук відповіла: ""Особисто я не зустрічала ще жодної жінки, котра злякалась би війни. Якщо це твоя доля, ти народився для цього, то ти станеш тим, ким ти хочеш бути. Коли в країні трапляється біда, то чоловіки й жінки повинні захищати в першу чергу свою сім'ю та дітей. Діти не повинні іти на війну, хоча наші діти йшли. Я служила з хлопцями, котрим було по 15-17 років. Хтось вижив, хтось - ні. Це страшно, коли діти помирають! Ми, кому вже по 30, розуміємо, що у нас хоча б залишились наші діти, котрі розкажуть нашу історію. Але ті хлопці ще самі буди дітьми. Під час бойових виїздів немає часу думати про стосунки, бо єдина думка: "На скільки ми сюди приїхали? Чи вистачить нам вологих серветок, щоб митися весь час? Чи вистачить нам їжі?" Думки тільки про те, як би вижити. Коли ж ми приїжджаємо на базу, то згадую, що за весь час жодного разу не зателефонувала мамі. У мене були знайомі, з яким разом служили 4 роки. Коли закінчився контракт, ми тільки тоді дізналися, що вони – сім’я й у них є діти. Все залежить від людей", - додає Олена про стосунки на війні .- Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, я зможу брати участь у миротворчих місіях по всьому світу і також допомагати там, - розповідає військовий медик, - Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. У нас в першу чергу вбивають медиків. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх. Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону. Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. Знаєте, дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в "Азові", яка працювала в червоній зоні. Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. Мене не сприймають, як жінку: я – боєць і виконую такі ж функції, як і всі. Тим більше, моє завдання не воювати, а рятувати. Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим жити.
Олена Мосійчук розповідає, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо "вона баба і буде істерити". "Потім ловила їх по полю в істериці, тих хлопців", – зі сміхом розповідає Олена, - Сміливість не має статі, однак про це у нас ще не всі знають, на жаль.
Мальок розповідала й про страшні ситуації на війні, від яких мороз ішов по шкірі, про те, чим годували бійців, у яких умовах доводилося жити й воювати.
- У війни зовсім не жіноче обличчя. Війна сама по собі — це не людська справа. Коли війна приходить, комусь доводиться робити цю роботу військову. І це найдурніше, найбезглуздіше, що придумало людство. Війна не жіноча і не чоловіча справа, - каже народна героїня. А що спонукає дівчину все ж таки піти на фронт? Те ж, що спонукає і хлопця – окупація України. Звичайно було страшно. Це нормально. Коли люди кажуть, що нічого не бояться, це неправда.
Згадуючи своє життя на війні, Олена додає: "На бойові ми завжди їхали з музикою. Це був гімн України або тяжкий рок. Особливо коли страшно, то включали рок, щоб відволіктись. Все залежало від настрою".
Анатолій Фатєєв, який підірвавшись на міні, втратив обидві ноги. Але він пройшов усі випробування. Зараз водить скутер, грає в футбол. Мріє по те, щоб знову повернутись на будівництво, де працював до АТО. Зараз він часто відвідує госпіталі, особливо у відділеннях, де лікуються хлопці з ампутованими кінцівками.
"Мені не потрібно нічого придумувати. Я просто розповідаю свою історію, що робити в такій ситуації. Це важливо, коли хтось приходить і просто тебе підтримує, - розповідає колишній сапер,- .
Анатолій пішов воювати добровольцем. Служив сапером у одний із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці на Донеччині. "Ще коли в березні 2014-го "зелені чоловічки" зайшли в Крим, я побіг у Броварський військкомат і написав заяву, щоб узяли мене на фронт добровольцем. Вирішив, що не маю права ось так просто сидіти і дивитись", – розповідає Анатолій. Однак, у військкоматі спочатку поставилися досить скептично до бажання літнього чоловіка. Але Анатолій не здавався й постійно нагадував про себе. Через рік прийшов виклик, а через три дні вже був на лінії фронту під Авдіївкою.
"Перед відправкою в зону АТО я запитав у військових начальників: "А як щодо того, аби трохи мене підучити? Все-таки тридцять років минуло як я воєнну кафедру закінчив, усе, що знав – забув. Та й обладнання, технології й озброєння, напевно, змінилися...". У відповідь почув: "Жити захочеш – навчишся".
Саме через брак досвіду у саперній справі під час розвідки у Мар’їнці Анатолій отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку ворога.
"… Був ясний сонячний день, - згадує Анатолій, - Отримую наказ: провести мінну розвідку й поставити міну. Є таке правило у саперів і розвідників: повзти завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепаратистські розтяжки, і поповз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потім я встав на ноги, зробив два кроки і не помітив на землі скло. Це була друга моя фатальна помилка. Праву ногу відірвало відразу, ліву ампутували в шпиталі… Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїть звичайна гільза, не буцай її ногою! Бо ти її буцнеш, а під нею міна".
Ветеран АТО переконаний, що якби у нього і в інших українських вояків було більше часу на фахову підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше.
Вороги позбавили його ніг, але не змогли побороти його дух і знищити жагу до життя. Він так само сміється і жартує, як і до поранення. Через 3 місяці Анатолій став на протези й пішов, а через 1,5 роки він уже їздить на скутері. А на запитання чи пішов би знову на фронт, якби можна було повернути час назад, відповідає: "Без вагань. Я недарма втратив свої ноги, щось корисне таки встиг там зробити… Я мав захистити свою країну, свою сім’ю, майбутнє своїх онуків. І життя наше поступово налагоджується".
Журналіст і волонтер Богдан Ковальчук об'єднав кілька громадських організацій і створив центр допомоги бійцям АТО. Про волонтерство розповідає: "Можна бути волонтером, а можна волонтером працювати, але я таких людей не зовсім розумію. Хтось буває на сході країни, хтось –ні. Це не показник крутості волонтера, бо такого показника немає взагалі. Тут роботи значно більше, ніж на сході, у тому числі у наших головах, у нашій свідомості. Волонтерство ― це не смітити там, де ти живеш, платити за проїзд в трамваї, переходити вулицю на зелене світло. Волонтерство ― це бути свідомим громадянином та допомагати іншим. Я вірю, що одна людина може змінити дуже багато, але чим більше волонтерів, тим більше якісних змін відбудеться в суспільстві".
Музикант Дмитро Мазуряк влаштував концерт зі своїми саморобними музичними інструментами, зараз їх у нього близько 60. Їздив містами східної України, грав для наших бійців і мирного населення українську музику, щоб подарувати радість людям. Дмитро навіть зіграв на трембіті. Разом з музикантом і поетом Сашком Кучеренком вони виконали кілька патріотичних пісень.
Письменниця Рима Товкайло поділилася своєю книгою, зібраною з розповідей бійців АТО.
Фото автора
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
23 лютого 2015 г. 19:31
Раздел: Тексти
Дневник солдата. 100 рецептов “Мивины” на каждый день и к праздничному столу
В рамках военного цикла материалов KV, в котором украинские воины повествуют о передовой, как она есть, публикуем рассказ санитарного инструктора 79-й АМБ 3-го батальона 9-й роты Ивана Костенко (укр.)
Щоденник солдата. 100 рецептів “Мівіни” на кожен день і до святкового столу
Іван Костенко, позивний “Кокс”. 30 років. Киянин. Санітарний інструктор 79-ї АМБ 3-го батальйону 9-ї роти.
Мене звуть Іван Костенко. Позивний - Кокс. Сам з Києва, – тут народився, виріс і живу. Зараз у медичній відпустці. Я – медик роти, хоча тісного зв’язку з галуззю не маю. Раніше працював лаборантом у морзі, маю певні знання, щоб надати першу допомогу.
Коли кажу, що я з 9-ї роти, у всіх зазвичай дуже цікава реакція, – згадують одразу той самий фільм. Доволі довго шукав собі підрозділ. Як саме? Написав заяву у київський військкомат. Чекав-чекав, але ніяких звісток не було. Намагався потрапити до батальйону “Донбас”, але на той час вільних місць не було.
Потім з’ясувалося, що створюється новий батальйон на базі 79-ї АМБ, там потрібні люди. Потрапив туди. Знав, що ця бригада постійно стоїть на якихось гарячих точках.
Наприклад, на кордоні з Росією вони стояли в оточенні 22 дні. Була бригада і в ДАПу. В аеропорту я особисто, на жаль, не був, хоча дуже хотілося потрапити. Бо якщо вже прибув до війська, то хочеться робити щось справді корисне. Донецький аеропорт - це одне з небагатьох місць, де використовується стрілецька зброя. Нинішня війна - війна артилерії, РСЗО. Але для мене краще безпосередньо впливати на розвиток подій, аніж сидіти на одному місці, чекати і думати: “чи прилетить?”.
Головна наша проблема – техніка. Наприклад, БТР-70, – цим все сказано. Коли його проектували, не розраховували, що люди будуть у бронежилетах. У ньому дуже тісно. Невдало зроблені десантні люки, - маленькі і незручні. Власне, вони відкидаються тільки вбік, - зверху все закрито. Залазити складно, як і вилазити. До речі, якщо вилазиш на ходу, відразу потрапляєш під колесо. Крім того, там стоїть не один двигун, а два. Коли сидиш там і розумієш, що біля тебе триста літрів пального, якось аж ніяково.
Іноді здається, може й правильно проектували такі люки, щоб туди без “броніків” лазити. Раніше, коли дивився на бензовози (на жаргоні, до речі, “запальничка”), думав, а який сенс натягувати “бронік”, коли біля тебе стільки бензину. Раптом щось, ніякий “бронік” тебе все одно не врятує.
Негуманна військова медицина
В тактичній медицині є багато речей, які звучать не зовсім гуманно у цивільному житті. Найголовніше для лікаря, коли він надає медичну допомогу під час бою, - щоб вороги не застрелили його. Бо мертвий медик точно нікому не допоможе, тому завжди потрібне добре прикриття.
Під час надавання першої допомоги лікар робить свою справу, а другий солдат його прикриває. Коли з’являється ворог, пораненого на певний час кидають і відстрілюються обоє. Лише коли ворога ліквідовано, можна продовжити надавати допомогу, - не інакше. Адже лікар не зможе нічого нормально зробити, якщо знає, що в нього стріляють. Та й два автомати завжди краще, ніж один.
Саме тому у професійних вояків (наприклад, у американців) ніколи немає при собі сильного знеболювального. Після такої ін’єкціїї людина воювати уже не зможе, не зможе відстрілюватися. Та й взагалі у пораненого потрібно забирати зброю, бо невідомо, що у такому стані він зробить. Дихання погіршується, а від передозування і взагалі померти можна.
У нас хотіли внести зміни у закони і повернути воякам у аптечку морфій (цікаво, хто це запропонував?). Начебто, все мало б бути за нормами, стерильно, використані ампули потім ніби-то здаються у штаб. Але ж хто на війні буде збирати ці всі пусті ампули… Можна подивитися на досвід Першої та Другої світової війни, після чого було дуже багато наркоманів. Таке враження, що планувалося легалізувати чорний ринок. На щастя, відмовилися від цієї ідеї.
Ще така цікава річ - в першу чергу допомога надається легкопораненим. Тому що легкопоранений після першої допомоги, на відміну від важкопораненого, може одразу повернутися в бій і навіть допомогти лікарю. В іншому ж випадку він може перетворитися у важкопораненого.
Важливо, що навіть геніальний нейрохірург навряд чи зможе на полі зробити більше, ніж звичайний фельдшер. Всі поранення тут вважаються нестерильними. Ніхто ж кулі не промиває... В полі немає умов, щоб зробити операцію, тому головне завдання військового медика - зупинити кровотечу (бо саме через неї найбільша кількість травм). Слід стабілізувати стан пораненого, витягнути в безпечну зону. Далі вже відбувається евакуація до госпіталю. З оперативністю в цьому питанні у нашого війська дуже погано, - проблеми з транспортом. Якщо не розвивалася ніколи сама армія, то що вже казати про медичну службу, - як за часів Радянського Союзу, так і при незалежній Україні. Спорядження нинішніх наших санітарів мало чим відрізняється навіть від спорядження часів Другої світової війни. Усю зарплатню, яку я отримував, витрачав на спорядження, щоб було зручніше виконувати роботу. А взагалі, радив би зараз усім пройти курси першої медичної допомоги. Це така штука, яка корисна для всіх. Навіть тоді, коли мир, ніхто не стріляє, щодня трапляються якісь аварії. І вміти швидко надати допомогу - дуже важливо за будь-яких обставин.
Сушені борщі
Якби не волонтери, хто зна, чи вистояли б ми донині. Насправді дуже цікаві внутрішні відчуття, коли посилки від них приходять. Думаєш, що ж там усередині цього разу. Привозять продукти. Дуже цікава ініціатива у Борисполі - там сушать овочі для борщів (навіть спільнота у Facebook така є). Дуже хороша штука, і за це дуже дякуємо. Допомагають столичні волонтери, діаспора… Наприклад, з Італії передають спорядження, різні медикаменти: ліки, перев’язувальні пакети, зажими для артерій, бинти для ран тощо.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
З теплим одягом проблеми глобальні. Держава начебто видала комплект. Так, ця нова форма має доволі симпатичний вигляд, непогано маскує, але у неї є дві проблеми: тканина і нитки. От якби поміняти нитки і тканину - прекрасна форма була б! Шви паскудні, довго не тримаються. Тканина, наскільки я знаю, за документами мала бути така, що не горить. І вона дійсно не горить - вона плавиться, причому, дуже легко і швидко.
Багато емоцій від посилок з дитячими листами. Зазвичай діти пишуть, щоб ми швидше поверталися додому. По черзі витягуємо з коробки. Для нас це така собі лотерея, бо ж ніхто нічого не підтасовує. Ти приходиш і сам дістаєш наосліп якесь дитяче творіння. Якось мені символічно дістався малюнок танка. Колись я давно думав, що мені з моїм невеликим ростом пряма дорога в танкові війська, але туди так і не потрапив…
У вересні мені прислали такий оберіг. Дякую вам! Ніколи не думав, що буде так приємно отримувати подарунки від дітей.
А для тих, хто каже - навіщо нам той Донбас. Місцеві жінки кожного дня годують госпіталь. Весь госпіталь за власні кошти! А знаєте, чому вони не використовують одноразовий посуд? Нє? Щоб хлопці змогли поїсти нормально, як вдома (!) То що? Кажете, нащо нам вони?
Взагалі військова кухня окрема штука. Тут дуже легко зрозуміти, пощастило вам чи ні. Як приклад я вже куштував у своєму житті ...підгорілий чай. Не знаю яким чином вони цього досягли але так - ти п’єш чай і розумієш що він підгорів. Oсь і виходить що "мівіна" це твій друг і товариш. Вже можу писати книгу “100 рецептів з Мівіни. На кожен день і до святкового столу”.
Бути тут і зараз
Є така фішка: щоб було простіше жити, поки ти на війні, не треба думати про дім, цивільне життя. Наприклад, планувати відпустку, яка буде через двадцять днів. Про відпустку варто думали лише, якщо вона, наприклад, починається завтра.
Не те, щоб варто жити винятково сьогоднішнім днем, але жити саме ТИМ життям. А думати про те, як же воно зараз вдома, - дуже пригнічує.
Хоча сучасні технології, телефон, інтернет і спілкування з рідними - хороша штука. Було таке, коли я з дружиною говорив по телефону. Розповідаю їй, що я тут ледь не на курорті. В той же час на задньому плані лунають вистріли, бойова тривога і заклики до бою. Потім доводиться пояснювати, що це була учбова тривога і нічого поганого не трапилося.
Я помітив, що у солдатів часто виникає проблема зі спілкуванням у цивільному житті. Адже багато речей доводиться замовчувати, “фільтрувати” висловлювання. І коли реагуєш якось дивно на ті чи інші речі, не можеш пояснити свою поведінку чи емоції. Не розкажеш, наприклад, що у тебе до третьої ночі була стрілянина, екстренна тривога чи ще щось… Треба завжди якось викручуватися і казати, що все тихо і спокійно.
На службі неможливо постійно ходити з кам’яним обличчям, а-ля, “такий ось я суворий воїн”. Бо для чого? Всі ж живі люди, багато жартуємо. Та й ситуацій гумористичних насправді багато, хоча вони доволі специфічні, як і самі жарти.ав одного раНаприклад, є у нас хлопчина, який у цивільному житті займається пожежними системами, сигналізаціямизу багаття зі здоровенної купи хмизу, полив щедро бензином. Повертається до когось зі словами “Дивись, як треба розпалювати!”. Мить - і хмара диму, полум’я, він у цьому всьому зникає. Начебто все обійшлося, нічого страшного не сталося. Обличчя обпалив. Зате потім його дуже довго називали “Штабс-капітан Погорєлов”.
Ставлення до нашої армії місцевого населення дуже дивує. Розглянемо для прикладу невеличке село, куди прийшла українська армія. Скажемо, 300 солдатів. Усі як-не-як отримують заробітну платню, ідуть в магазин і щось купують. Комусь кефіру хочеться, цигарок, шоколаду, сиру чи ще чогось... Хтось витрачає більше, хтось менше, але, як на мене, по тисячі гривень у місяць віддає кожен. Таким чином, українська армія приносить в село певний економічний розвиток завдяки цьому.
А якщо “сепари” прийдуть… Ну вони ж нічого не кулять, бо немає сенсу. У них же просто так можна взяти і нічого за це не буде. Бо що їм за це зроблять? В тюрму ДНР чи ЛНР посадять? Для своїх у них тюрем немає.
Але все-одно є такі цікаві люди, які нидіють “ой, а для чого ви тут стали, забирайтеся” і тому подібні речі. Особливо дивує, коли це говорить представник чи директор магазину, куди наші солдати приносять прибуток.
Якщо є розум і бажання, то можна ж і грошей яких-небудь заробити. Як мінімум, брати у військових одяг для прання, якщо вдома є пральна машина. Бо багатьом солдатам не шкода заплатити певну суму за те, щоб не прати вручну і не шукати, де потім просушити одяг. На вулиці ж постійно сиро, а в приміщенні цеху, де ми ночуємо, просто немає місця для цього. Та й у цеху нашому вогко, - він же не розрахований на ночівлю великої кількості людей, вентиляції нормальної немає.
Коли стояли на трасі “Донецьк-Маріуполь”, доволі дико було спостерігати за машиною, яка везла з Донецька в Маріуполь металопластикові вікна. Я тут такий з автоматом стою, а люди замовляють собі вікна… З Донецька. Маршрутки собі їздять. Розвивається “пенсійний туризм”. У вільному від “кривавої хунти” Донецьку чомусь пенсії не виплачуються, зате на території тієї ж “хунти” можна отримати якісь там виплати, купити всього, приїхати додому в ДНР-ЛНР і розповідати, які ми погані.
“Війна. Погано. Піду поїм”
Взагалі не люблю питання на кшталт “Як там?”. Зазвичай виникає кілька варіантів відповіді. Найперший - “Поїдь і подивись”. Якщо дійсно так цікаво, ти здоровий і розумний хлопець, - просто береш і їдеш туди. Тим паче, є військкомат, який тебе туди відправить, ще й гроші якісь за це будуть платити.
Багато людей думають, що вони безсмертні. У них у цивільному житті купа дуже важливих справ. Ця війна йде у прямому ефірі. Багато людей мені в соцмережі “додаються” для того, щоб подивитися таке собі ток-шоу.
Якось наснився мені дивний сон. Ніби наш інструктор зі стрілецької підготовки вирішив влаштувати реконструкцію якоїсь битви 19 століття. Стоїмо ми всі такі у старовинній формі, з мушкетами. Він на нас, як завжди, кричить і тут ... Прилітають інопланетяни і хочуть подарувати нам якусь таку штуку, яка принесе щастя на всю землю. Вони виходять, дивляться на нас і кажуть: " Й*б, твою. Знову в 19 століття потрапили. Вони тут дикі, все одно нічого не зрозуміють, полетіли далі". Сідають у тарілку та відлітають. Прокидаюся від звичного - “Батальйоне, підйом!”.
Буває, люди затягують журитися, мовляв, для чого це все потрібно? Майдан мав усе змінити, а нічого не змінилося…”Ось, мене там-то і там-то ДАІшник зупинив, вимагав хабар, я хабар дав” і т.д. Хочеться запитати: а для чого ж давав? І кому простіше з цим усім боротися зараз: цивільним чи військовим? Знову ж таки, що буде, якщо кожен військовий зараз кине автомат і поїде додому, бо ДАІшники беруть хабарі…
У багатьох немає елементарного уявлення про те, що відбувається. Щось на кшталт “Ой, війна йде, погано, піду поїм”.
А ще у деяких цивільних є рожева мрія, начебто, скоро закінчиться війна, повернуться військові хлопці і тоді вже в країні порядок наведуть. Але ж логічно, що і в тилу люди повинні хоч щось робити. Бо дивно якось, у нас хрінова армія, хрінові військові, нічого робити не вміють, воювати не можуть, але порядок мусять навести! Але якщо ніхто з цивільних зараз цим не буде займатися, ніхто може звідти не повернутися…
21 серпня, коли я остаточно знав що я їду у Миколаїв добровільно вступати до лав ЗСУ, було похмуре небо. Я їхав з правого берега на лівий і думав, як там воно все буде. Подивився у вікно і побачив статую Матері Батьківщини. Заспокоївся і зрозумів - все у нас буде добре!..
КиевVласть
30 січня 2015 г. 17:33
Раздел: Тексти
Дневник солдата. Война Востока
Щоденник солдата. Війна Сходу
Станіслав, позивний “Терикон”, 24 роки, батальйон “Київ-2” (нині переводиться до іншого батальйону МВС).
Вісімдесят днів на посту
Мене звуть Станіслав. Позивний “Терикон”. Я народився у Луганську. В Києві живу з 2004 року. За освітою - історик. Після переїзду у столицю став ще більш переконаним українським націоналістом.
У “Київ-2” я служу з 17-го червня минулого року. Зараз переводжуся у інший батальйон. На передову потрапив у вересні, після підготовчого етапу. У перші дні було багато діалогів з побратимами на кшталт: “О, знайоме обличчя! Так це ти під час Майдану в Київраді був”...
Я відбув у АТО набагато менше за багатьох інших - лише 80 днів. Хоча психологи вже довели, що через 45 днів на передовій людина втрачає свої бійцівські якості, і їй уже потрібна заміна. А у нас, до речі, деякі солдати перебувають там по 6-7 місяців. Це надзвичайно важко, хочу сказати. Причому, для багатьох ротація досі залишається мрією. Тому треба високо цінити наших солдатів, які, не зважаючи ні на що, продовжують нас і далі обороняти.
Коли ми вперше приїхали на наш блок-пост під Волновахою (а це колишній пост ДАІ), то він не відповідав навіть мінімальним вимогам для нормального існування. Спали спочатку на карематах, на землі. Добре, що трапилося хороше командування, яке знало, що солдат мусить бути тепло вдягнений, ситий і не сонний.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Чергування встановили з 9 до 21 або з 21 до 9. Співпрацювали з райвідділком міліції - на нашому батальйонному транспорті забезпечували прикриття для місцевих міліціянтів.
З часом у нас там з’явилися свої “домашні” улюбленці: коти Атошка і Талян, - нам їх привезли, - і собака Сєпар, “місцевий”, так би мовити.
Також прижилося кілька хороших традицій, - як святкових, так і буденних. На день народження солдатам трішки додавали боєкомплекту. Наприклад, дарували дві-три гранати, дуже гарні ножі, самі й підписували це все діло.
Любителі кави, бувало, вибиралися у Волноваху в кафе “Бахус”. Брали автомобіль, набиралася група людей - і поїхали каву пити! Щодо алкоголю - все просто: потрібно розуміти де ти перебуваєш, нічого зайвого не дозволяти собі.
Були в нас походи в баню, - частково за волонтерські гроші, частково за свої. Комбат домовився з однією господинею, щоб ми туди ходили. А це ж бізнес, його потрібно робити правильно. І вирішила ця панянка, що, мабуть, робити краще його з “нашими”. Потім про це місце інші батальйони дізналися і теж взяли собі за традицію навідувати.
А ще запам’яталося, як одного разу нам привезли величезний торт у кольорах прапора.
Зазвичай люди на передовій стають не просто друзями, а братами. Ми можемо критикувати керівництво, але один одного - ні. Бо всі сплять в одному приміщенні і їдять з одного котла. Так, тут не без конфліктів, бо коли бачиш одне і те ж обличчя дуже довго, то воно просто набридає. Але ж це чоловічий військовий колектив, - у такому не до дріб’язковості.
З буденного приємно згадувати, як ми любили їздити “на чебуреки”. Недалеко від блок-посту грецьке село Бугас, і там робили справжні грецькі чебуреки. Ми туди їздили у вільний час невеликими групами (бо по одному нікуди все одно не поїдеш). А перед від’їздом приймали замовлення - кому пепсі, кому двадцять чебуреків, кому ще щось… Привозили потім такий невеличкий картонний ящик і - налітай!
А ще цікаво було у вільний час переглядати дитячі малюнки й листи, які нам волонтери привозять. Запам’ятався лист одного львівського школяра, який назвав Путіна одним відомим словом. А вчителька, непевне, зайнялася “цензурою” і перед тим, як відправляти, затерла літеру “Й”.
На блок-пост, якщо дозволяє командування, можуть приїжджати і друзі, і родичі. Нам це дозволялося, але лише за наявності вільного часу. Важлива річ: потрібно, щоб люди розуміли, куди вони їдуть і навіщо. Розуміли, що ризикують життям.
Останні події під Волновахою і Маріуполем довели: планованих обстрілів не буває.
Не буває так, щоб, мовляв, сьогодні будемо бомбити о третій годині, а завтра о четвертій… Ризикують життям усі у зоні бойових дій, дуже сильно ризикують волонтери - зараз їх часто грабують.
Тому хочу традиційно подякувати нашим любим волонтерам, на яких досі тримається вся ця боротьба. Якби не ви, ходили б ми всі, мабуть, голі, босі й без штанів. Має значення кожна передана річ, вона збільшує життєздатність воїна, так люди, які не на фронті, максимально впливають на стан армії. Щодня, щотижня, щомісяця ми стаємо сильніші. Плюс один приціл, плюс декілька пар нового якісного взуття, плюс планшет - це декілька сотень врятованих життів наших вояків та мирних мешканців, заради яких ми стримуємо окупанта.
Місцеві за “мир”, який бачать по-своєму
Не варто забувати, що ще двісті років тому Донбас був диким полем. Хоча там жило багато козаків, було багато козацьких сіл, цей регіон накопичив і немало негативного генофонду. Насамперед, від людей з кримінальним минулим, які намагалися втекти від правосуддя.
Крім того, Луганським і Донецьким регіонами двадцять років поспіль ніхто не займався. У держави немає повноцінного курсу української історії та мови для тих, хто вже дорослий і хоче вивчити ці дисципліни. Тим паче, самі вчителі тут мають зовсім різні погляди на минуле.
А ще, виявляється, у 20-тисячній Волновасі немає жодної класичної книгарні. Коли намагався купити у місті книжку, одна пані сказала “А у нас такого нєт”. Є тільки жіноча “бульварщина” і дитячі збірники.
Думаю, і як же тут можна займатися вихованням, якщо навіть книжки купити ніде? А один чоловік підходить і каже українською: “Звісно, сволоти у місті багато, але є й хороші люди”.
Читайте також: Щоденник солдата. Гуманна хунта
Проукраїнськи налаштовані люди, думаю, все ж в меншості і свою позицію намагаються не афішувати, проявляють себе здебільшого вночі. Наприклад, розмальовуючи стовпи кольорами українського прапора, допомагаючи нам, хто як може. Одного разу приїхали з міста такі собі “волонтери” і привезли купу фотографій волноваських сепаратистів: фото з мітингів, зі зброєю тощо.
А іншого разу журналістка з Маріуполя робила серію матеріалів про блок-пости і паралельно привозила з собою гостинці: то теплих речей, то голландських консервів. А одного разу навіть напекла вісімдесят вісім котлет!
Якось боєць із мого взводу повісив червоно-чорний прапор на вежу, з якої у нас вівся нагляд. Поруч повісили жовто-блакитний, і люди запитували, що це таке у нас. Доводилося багатьох ознайомлювати з історією, говорити, що це насамперед прапор українських націоналістів, а не “правосєків”.
Особливо довелося наслухатися від старших людей, які досі живуть десь “при совєтах”. Звичайно, там їхні найкращі роки, молодість і все таке залишилися, незважаючи на те, що далі Луганська-Донецька вони ніколи не виїжджали… Так от, якось через блок-пост проїжджав автобус із людьми похилого віку. Їхали, видно, по пенсію: хто в Волноваху, хто в Бердянськ, хто в Маріуполь. Захотілося пожартувати. Кажемо:
- Ну шо, за стіпєндієй?
- Та за стіпєндієй.
- А шо, ДНР нє плотіт?
- Та нє, такіє-сякіє, нє плотят.
- А Украіна хорошая, плотіт?
- Украіна плахая, нє плотіт!
- Ну нічьо, дєдушка, Сталін на окупірованих нємцамі тєріторіях тоже нічєго не платіл…
Відповіла нам могильна тиша.
Є ще одна специфічна категорія населення там - байдужі, яким начебто все-одно, з ким, аби тільки війни не було. Такі собі люди “за мир”. Але коли заводиш розмову, розпитуєш їх більше, починають говорити за гроші: “Ой, да в Рассіі всьо равно і зарплати више, і пєнсіі више”... І одразу стає зрозуміло, що така людина не стане нормальним громадянином навіть у омріяній Росії. Для будь-якого суспільства від неї не буде жодної користі.
Війна за принципи
За час війни я став рішучішим. Багато моїх переконань не лише підтвердилися, але й зміцніли. Хоча насправді ідеологічну війну наша держава суттєво програє і ми досі не відчуваємо себе єдиним народом. А я певний, що люди в тилу і на фронті повинні бути одним цілим.
Буває, приїжджаєш в якесь мирне місто і відчуваєш себе наче у заповіднику, наче війна десь там далеко-далеко. Але ж ні, війна всюди, і незабаром вона може прийти у кожен дім.
Я не поділяю українців на якісь різні народи, у мене у взводі були різні люди - від Львова до Одеси, ми насправді однакові. Хоча є одне цікаве висловлювання, із яким я повністю згоден, хтось у соцмережі написав: “заявляем ответственно, самые упоротые украинские националисты рождаются на востоке Украины, в русскоязычных семьях”.
Схід - це дещо інше середовище. Тут за відверту позицію можна добряче “отримати”. Однак, якщо людина її відстояла і йде з нею далі - її не зупинити.
Ця війна не за території, а за принципи. І це, в першу чергу, наша війна, війна жителів Сходу. У ній, звичайно, можна вмирати за Україну. Але й заради України варто жити, - з цього буде набагато більше користі. За Україну треба і варто боротись!
КиевVласть
20 січня 2015 г. 10:04
Раздел: Тексти
Дневник солдата. Гуманная хунта
В продолжении серии материалов “Дневник солдата” KV публикует историю бойца батальона “Киев-2” Евгения Карася жизни на волновахском блок-посту. О настроениях жителей Востока, украинских солдат, о ватниках, русских и сепаратистах, а также о неизвестных еще подробностях недавней трагедии под Волновахой читайте в нашем цикле (укр.).
Щоденник солдата. Гуманна хунта
Євген Карась, 27 років, служив у батальйоні “Київ-2”, переводиться у номерний батальйон МВД
Я був у зоні АТО з кінця вересня до кінця листопада у лавах батальйону “Київ-2” на волноваському блок-посту. Через два-три тижні повертаюся в складі іншого батальйону.
Нечасто дзвонив додому, бо не дуже любив спілкуватися із рідними. Переживав, тому писав SMS-ки, що у нас все завжди добре.
У “К-2” налагоджена система постачання. Вистачає навіть, щоб поділитися з іншими солдатами. Одного разу, наприклад, не тільки екіпірували всіх наших, а й завезли трохи термобілизни 28-й бригаді: у них там взагалі ситуація з побутом свого часу важка була.
Порівняно з іншими нам трішки легше: база стаціонарна. Тобто, хлопці виконують бойові завдання там, де живуть. На базу воду “протягнули”, душ зробили, збиралися сауну маленьку змайструвати. В магазинах йогурти купуємо, поводимось чемно. Є навіть два коти.
Із харчуванням - окреме питання. По-перше, у нас фаховий кухар готує їжу, адже комбат хотів, щоб у нас була маленька європейська армія. От і попросив одного з бійців. Тож страви на службі в нас майже як у ресторані! Навіть прості речі - плов, суп - дуже смачні.
По-друге, досить пристойно із провізією. Багато чого постачають як волонтери, так і місцеві жителі, спасибі їм. Завдяки цим людям війна ще триває і ми її виграємо. Гадаю, якби не було цього всього руху, який утворився на Майдані, то тоді б армія просто не встояла б.
До того, як їхати на Схід, мені вдалося побувати на мисливській базі Януковича в Сухолуччі. Там розвели багато американських норок. Якось на тренуванні взводу побачили, що норка біжить, давай її відразу гуртом ловить, щоб погладити. Так ця норка покусала нас навіть через рукавиці! Тільки потім ми додумались, що це ж гризун, а у них якраз найбільша схильність до сказу. У лікарні нам зробили щеплення і піджартовували, мовляв, одна норка вивела з лав армії одразу трьох бійців.
В зоні АТО все зі здоров’ям було нормально. Тільки-тільки повернувся у Київ, палець зламав. Знову прийшов до лікарів із побутовою травмою. Виявилося, досі з тієї норки вся лікарня сміється.
Коли повернувся сюди, часто снилася казарма. Наприклад, що ти десь там проспав підйом. Падаєш на підлогу, мацаєш незрозумілі стіни, а потім виявляється, що ти вже вдома і поспішати не треба.
Місцеві VS “карателі”: “Я с вамі служил. Нє воєвал, но служил”
Деколи ми жартуємо, що зловлені нами сєпари на блок-посту живуть ліпше, ніж солдати. Було якось, зловили одного, чекаємо на контррозвідку. Сєпар сидить біля батареї, йому тепло, його годують тією їжею, що й в нас, - той же супчик від нашого “шефа”. Підхід такий, принциповий є до полонених в нашого комбата. А хлопці, наші бійці, в цей час на холоді стоять, під дощем.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Я якось забув раз на три години нагодувати сєпара, то мене навіть “накачали”, мовляв “а ну, мершій годуй!”. Думаю, це правильно. Потрібно, щоб вони зрозуміли, що це, коли є і діє Закон.
Певний, якби українця зловили на посту у сепаратистів, то просто б закатували. А в нас із сєпаром поводяться, як із суб’єктом державного процесу. Звичайно, різноманітна “прожжона” вата і етнічні росіяни цього не цінуватимуть, - будуть казати, що це просто слабкість
А ми не раз бачили яких-небудь люмпенів, безробітних чи молодих пацанів-наркоманів, які, наприклад, виходили з маршрутки і казали “Ой, братушкі, наконец-то я проєхал ету обдолбанную Укропію! Ну шо там, когда будєм брать Маріуполь?”
Ага, скоро, скоро...
Коли персонаж зранку очуняє, застосовуємо трудотерапію: копання окопів, прибирання території тощо. Персонажа, знову ж таки, так само смачно годують. І знаєте, частина цих “днрівців” цілком серйозно питали в нас щось на кшталт “А де до вас тут можна записатися?”. Це можна зрозуміти: вони отримували безпеку і стабільність. Знали, що їм тут робити, свої обов’язки, своє місце. Знали, що до них тут по-людськи поставляться і те, що мають більш-менш зрозумілий завтрашній день.
Так, один 27-літній хлопчина у Волновасі постійно зі своїм батьком б’ється. Персонаж насправді гоголівський: і реп читає, і на руках вміє ходити. Але постійно п’є. І от він у нас пожив три дні, прибирав нережимну зону, харчувався. Смішний такий донбаський алкоголік, асоціальний елемент, але за три дні він нас полюбив.
Потім якось іду по Волновасі, зустрічаю його а, він: “О, вот ето мужики! Я с вамі, ну ето... служил! Нє воевал, но служил”.
Зона відчуження
Я впевнений, що для України все закінчиться добре. А от як буде добре для Донбасу - взагалі незрозуміло. Багато хто каже, що це вже буде така собі зона відчуження, і після війни туди будуть приїжджати для зйомок фільмів. Хоча, там і тепер з GPS-навігатором пересуватися неможливо. Видно, у сєпарів є якісь штуки, що воно тепер заводить не туди. Знаходити шлях варто тільки по карті, або питати перевірених людей.
Всі, хто лишився зараз в ДНР і ЛНР в будь-якому разі мають якісь зв’язки і з міліцією, і з ополченцями. Незалежно від позиції, - інакше там не виживеш. Нема контактів - нема через кого “рєшать”. Якщо ти підприємець, то фінансуєш їх, просто щоб виживати. Платиш “данину”, якщо хочеш вберегти бізнес.
Думаю, немає тут однорідних настроїв серед народу. Ми, наприклад, завжди отримували продукти від місцевих людей. Спочатку побоювалися, що можуть отруїти. Однак, слава Богу, нічого такого не було. Приїжджають до нас, приходять зовсім різні люди, навіть підприємці з прифронтових районів. Пам’ятаю, восени тягали пакети з Донецька, причому, у той час, як там і в самих із продуктами важко. Передавали молоко, м’ясо, цукерки. Тому я й кажу: навіть у східних регіонах є люди, які розуміють, що це їхня земля, а ми її захищаємо. Це справді дуже приємно.
Ватники і циніки
Війна - це те, що в головах. Якщо маленька дитина переконана, що ти “хунта” і “каратєль”, “маніяк”, то з цим уже нічого не вдієш. Для прикладу, у Слов’янську 15-річні хлопці розстріляли блок-пост, поранили одного бійця і втекли. Таку війну виграти нереально. Бо ти не будеш стріляти у дітей, але й не спрогнозуєш, хто наступний вистрелить.
На цій війні є декілька категорій людей. Справжню “вату” розкачати важко, Донбас насправді розкачати важко. Вони всі можуть розказувати, що ми “укропи”, “під@раси”, “правосєки”, але взяти зброю і стріляти, - як от підлітки зі Слов’янська, - ні. Останнє - поодинокі випадки. Адже навіщо йти воювати, якщо маєш три квартири в Маріуполі? І “вата” залишиться “ватою” за будь-яких умов, а встрявати в цю всю бійню вони не будуть. Тільки сидіти на кухні і говорити, яка ми “хунта”.
Наприклад, коли ми будемо брати Донецьк, по вулиці буде бігати чоловік сімсот ополченців. З усіх вікон будуть висіти прапори ДНР, але на вулицю ніхто за “своїх” не вийде. Подивляться, хто виграє і будуть нидіти “о, проклятая хунта, сволочі, оккупіровали нас”.
Однак, є й цинічна, розумніша категорія. Це ті з бойовиків, хто іде у псевдовладні структури щоб просто займатися мародерством. Як у нас же не йдуть в депутати, щоб рятувати Україну, правильно? Так само і в ДНР. “Ватник” не йде в депутати, бо він любить Росію і ДНР. Просто для нього зараз “золотий” час, коли він може щось подерибанити.
Була смішна ситуація, коли приїжджали донецькі рейдери і намагалися віджати якусь фірму. Ці дурники приїхали навіть з посвідченнями української прокуратури. Ми приїхали з автоматами, сказали хлопцям, що вони тепер в Україні і тут їхні правила не діють. Хлопці завели пісню типу “єта фірма прінадлєжала нашему компаньйону”. В пориві жадоби думали, а раптом наїзд “проканає” і менти не приїдуть. Тоді їх все-таки відвезли в міліцію, і контррозвідка з ними справу мала. Якби це були п’ятнадцятирічні підлітки, які хочуть Новоросію, то це, мабуть, виглядало б просто смішно. А так там же здорові мужики!
Знову ж таки, існує кардинальна відмінність між нами стосовно ставлення до ситуації в Донецькому аеропорту.
На Новий рік їздили в гості у Піски, що біля летовища. Там побували в гостях у хлопців зі структури ОУН Коханівського. У нас, у К-2, частина хлопців неоформлених та тих, що звільнилися поїхали туди на “рубилово”. Туди люди самі просяться, йдуть “дикими гусями”, без оформлення. Надзвичайно мотивовані. І попри все, у них була святкова атмосфера.
Я туди приїхав до друзів. Квінтесенцією цього всього була розмова з одним з них. Бо друг похвалився тим, що комбат відправляє його в аеропорт, і для нього це був справжній новорічний подарунок. Щасливий такий… “Ура, ура! Я пробуду Новий рік в аеропорту!”. Серед наших туди можна чергу робити і квитки продавати. Ми жартуємо, чому це у Верховній Раді досі законопроект такий не запропонували, типу “Хочеш в аеропорт – заплати”.
У сепаратистів аеропорт - це, навпаки, штрафбат. Туди відправляють на забій.
Обмін полоненими
Бандам уже набридло воювати і нести втрати. Але вони зацікавлені у тому, щоб це все продовжувалося, бо у них є зброя, техніка. Вони є закон і не залежать ні від кого.
Однак, своїх рядових бійців, - кулеметників, гранатометників чи диверсантів, - сєпари не дуже поспішають міняти на наших полонених. СБУшники часто відпускають рядових сепарів через те, що просто нема куди вже дівати, - слідчі ізолятори в Волновасі, Маріуполі забиті під зав’язку.
Було таке, що ми сепаратистів, яких упіймали, віддали “Азову” для обміну військовополоненими, бо контррозвідка не приймала їх. (Хлопці з “Азова” дуже дякували, адже обмін відбувся саме завдяки нашим двом персонажам). А от коли “розвідка ДНРівська” запитувала, що ми їм інкримінуємо, то вони напирали на те, що “оні же бєз оружія, оні же не воєвалі”.
“Чекайте, а хіба в нас з вами війна?” - питаю. А у відповідь: “Ну, не знаааю”. “Як це не знаєте? - відповідаю. - У нас - антитерористична операція. АТО - це купа статей: підготовка теракту, допомога в теракті і т.ін. Потримали ми тих двох живчиків, і віддали “Азову”.
Читайте также: Дневник солдата. Так работает “Азов”
Кого реально сєпари готові швидко поміняти - то це якихось підприємців, які їх фінансують, чи “підмазаних” родичів. А простих бойовиків - ні. Було таке, що вони дуже серйозно хотіли поміняти тіло якогось їхнього славного диверсанта. За його тіло навіть декілька солдат дали. Мабуть, дуже вже маститий сєпар був.
В принципі, у них страшний бардак і бюрократія навіть між собою. Рухатися вони починають, як тільки отримають вказівку зверху. Ополченці не знають, кому дзвонити з “Оплоту”, “Оплот” не знає, що у “Донських Казаков”. У них при кожному батальйоні свій центр полонених. Хочуть, зазвичай, міняти на якихось своїх, наприклад, “Оплоту” міняти полонених на когось із “казаков” якось не хочеться.
Про трагедію від Волновахою
У нас блок-пост суворий. Перевірка документів дуже прискіплива, незалежно від кількості автомобілів. Навіть якщо черга з п‘ятдесяти машин, ніхто не пришвидшує процесу, хіба що у якомусь екстремальному випадку. Якщо, наприклад, може початися наступ, чи перестрілка. Сєпари і ватники “варнякають”, звичайно, але загалом люди задоволені роботою, дякують за відповідальність.
Цікава річ, яку чомусь мало обговорювали. Трагедія біля Волновахи сталася в обідній час. Це означає, що там у цей час була велика черга машин. Зараз публікується багато відео з реєстраторів, де видно три автобуси і якась там кількість “легковушок”.
Сєпари не могли не знати, що вдень там купа машин, коли валили градами. Що постраждали б не бійці, адже вони зазвичай в такий час або в казармі відпочивають після зміни, або на блок посту, або десь на території машину ремонтують.
Втрати, які були під час інциденту, - 12 людей з автобуса, один “погранєць” і один із “Київ-2”, - це насправді мізерні втрати при всьому тому, що сталося. Якщо би накрили не поле, а блокпост, то в цій ситуації постраждали би, в першу чергу, люди в автомобілях, які чекали на перевірку.
Як варіанти для пояснення - або сєпарам було просто байдуже, куди стріляти, або приїхав якийсь начальник і дав вказівку, або вони просто були дуже “бухі”.
Про майбутнє
Ми були повністю роздовбаною армією, розформованими структурами, перепиханими ФСБшниками, але вже багато чого досягли. Люди продовжують воювати, бо розуміють, що формування армії - це процес не на один рік. Тим паче, якщо ця армія знищувалася протягом усіх років української незалежності.
Певний, що ми й зараз можемо взяти Донбас. Але, гадаю, в цій ситуації командування правильно робить, що тягне час. Узяти його - візьмемо, але для чого ми це будемо робити ціною, яка зараз буде набагато вищою, ніж, наприклад, навесні? Звичайно, багато чого в армії тримається на бойовому дусі, на ентузіазмі, із боєздатністю є ще серйозні проблеми. Але є хоч якась монолітність і спільна мета. Сьогодні популярна серед солдатів історія про те, що, якщо в державі не буде порядку, коли війна закінчиться, то прийдемо його наводити самі.
Дуже важлива річ у цій мобілізації, щоби керівництво “просікло”, де і як краще працювати. Тим паче, невідомо, чи держава зможе осилити нові формування. Мені здається, що в кращому випадку, до літа у нас уже буде відсотків на 30 оновлена армія.
Читайте также: Дневник солдата: “Я не герой, это - моя работа”
На цій війні багато чого залежить від самої частини, особливо від того, як поводиться командування. Але, гадаю, у військах ситуація важча загалом, ніж у батальйонів МВС. Скажімо, “Дніпро”, “Нацгвардія”, “Азов”, “Донбасс”… Там зовсім інша публіка, ніж у армії. У армії більше тих, хто боїться зайвої уваги до себе. Командири у них часто ще з тих часів, коли солдати були батраками і фарбували паркани.
У добровольчих батальйонах багато людей з Майдану, більший потік інформації, солдати більше знають.
І я помітив, що якщо в бригаді бардак і туди потрапить нормальна людина, то вона там нічого не вдіє для покращення. Так само правильним є твердження про те, що якщо у підрозділі порядок і туди потрапить людина не дуже мотивована, то вона “заразиться” позитивним духом колективу.
До речі, для того, щоб допомогти у виборі добровольцеві, ми створили “Український мобілізаційний центр”, через який надаємо інформацію про батальйони та військові частини. І таким чином майбутнім воїнам визначитися, де буде краще і комфортніше служити саме їм.
Записала Оксана Мельник
КиевVласть
7 квітня 2024 г. 17:03
Раздел: Новини
На Софійській площі у Києві провели акцію на підтримку військовополонених
У Києві в неділю, 7 квітня, на Софійській площі родичі та друзі полонених провели акцію на підтримку захисників “Азовсталі”, та інших військових, які досі перебувають у російському полоні. Люди в багатьох містах України кожних вихідних виходять на подібні мітинги, аби нагадати про долю українських бранців рф.
Про це KВ дізналася з допису на Facebook – сторінці Асоціації родин захисників “Азовсталі” та повідомлення “Суспільного”.
Підписуйтесь на “КиївВладу”
“Кожен день перебування в полоні – це пекло для наших військових і цивільних заручників та біль очікування для їхніх родин та друзів”, – йдеться в дописі Асоціації родин захисників “Азовсталі”.
Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм
Подписаться
Як зазначила кореспондентка "Суспільного", сьогодні на Софійській площі зібралися родичі та друзі військових з бригади спецпризначення "Азов", оборонців Маріуполя, а також захисники, які й самі побували в російській неволі.
Зазначається, що на думку організаторів, завдяки великій кількості людей на акції родичі полонених можуть нагадувати міжнародному суспільству про цю тему і намагатися впливати на пришвидшення обмінів.
“Чекаю своїх побратимів з полону”, – із таким плакатом на акції приходить не один військовий. “Прямо зараз когось з них катують”, – написано на іншому плакаті.
Учасники акції також тримали плакати з написами: "Мій полон продовжується, поки мої побратими там", "Полон — це смерть, розтягнута у часі", "18 місяців не чую голос тата", "Ми боремося за вас", "Мовчання вбиває не гірше кулі".
Нагадаємо, 4 лютого 2024 року родини військовополонених Маріупольського гарнізону поновили акції, які деякий час не проводили, аби привернути увагу до того, що довгий час не відбувалося обмінів захисників Маріуполя та “Азовсталі” з російського полону. 8 лютого в Україні відбувся третій з початку року обмін полоненими. Тоді додому з російського полону повернулися 100 людей, 84 з них захищали Маріуполь. Водночас родин українських військовополонених вирішили проводити мирні акції кожних вихідних. На дев’ятій у цьому році акції, 31 березня, небайдужі громадяни та родини військовополонених на бульвар Лесі Українки та вулиці Генерала Алмазова знову нагадували про долю бранців рф.
Як інформувала KВ, також суботу, 6 квітня, на столичному Майдані Незалежності відбулася мирна акція на підтримку цивільних українців, які перебувають в російському полоні.
Читайте: На столичному Майдані Незалежності провели акцію підтримки цивільних бранців рф (фото)
Фото: Суспільне
КиївВлада
середа, 17 квітня 2024 г.
18:19
УВАГА!!! КиївВлада переїхала на новий домен
п'ятниця, 12 квітня 2024 г.
20:56
“Українська команда” передала велику партію дронів-літаків легендарному батальйону “Ахіллес”, - Палатний
20:51
Ексміністр оборони Резніков став директором безпекових і оборонних програм в ГО “Український інститут майбутнього”
20:45
Начальник КОВА Руслан Кравченко у Чернівцях взяв участь у Конгресі місцевих та регіональних влад при Президентові України
20:34
На київській ТЕЦ-5 встановлять додаткові генератори
20:20
В Україну повернули тіла 99 полеглих захисників
20:02
У Києві з суботи відновлює роботу автобус № 7 (схема)
19:54
На Бахмутському та Новопавлівському напрямках відбито понад 40 атак, загалом на фронті 81 боєзіткнення, - Генштаб ЗСУ
19:43
Представники громадськості вимагають припинити переслідування антикорупційних активістів та журналістів-розслідувачів
19:31
Відзавтра, 13 квітня, столичний автобус № 35 подовжить свій маршрут до вулиці Гліба Бабіча (схема)
19:13
“Укренерго” організувала для ветеранів війни програму навчання та працевлаштування “Разом”
19:01
На Броварщині витратять 1,86 млн гривень на облаштування дитмайданчиків
18:49
На вулиці Богатирській у Києві до 21 квітня обмужать рух транспорту (схема)
18:36
У Броварах з'явився новий патріотичний стінопис “Обіймаю тебе, моя Україно!”
18:17
Столична влада зупинила проведення аукціону з надання в оренду Житнього ринку
18:04
У реєстрі зниклих безвісти наразі налічується понад 2 тисяч дітей
11 квітня 2024 г. 14:29
“Азартна біда” давно вже не просто на порозі, а панує в нашому домі. Лобісти ігрового бізнесу вимушено трохи переформатовуються, але тягнуть час явно не в інтересах суспільства, не в інтересах обороноздатності та й не в інтересах українських сімей. І поки відкритим залишається питання: то ж на чиєму боці в цьому питанні Гарант Конституції?
10 квітня 2024 г. 15:44
В останні роки був в лікарнях виключно щоб зробити щеплення від COVID-19. Але минулий місяць змушений був добряче походити по лікарням, різним лікарям і діагностичним центрам.
11 березня 2024 г. 14:38
З весни минулого року ми стали аутсайдерами у війні технологій. Якщо спочатку в нас не вистачало (як і зараз не вистачає) традиційних озброєнь, боєприпасів, натомість були масово мавіки, дрони для скидів, фпв-дрони, а "чмобіки млинці з лопати їли", то тепер ми втратили ініціативу. За три-чотири місяці ми ризикуємо остаточно втратити здатність чинити опір чим-небудь ще, крім стрілецької зброї. Перетворимося на відчайдушних людей, на яких ведуть полювання машини з фільму "Термінатор". Треба негайно вживати радикальних заходів. Дилетанти і мародери від технологій мають поступитися місцем професіоналам і патріотам.
Календар подій