25 жовтня в Україні відбудуться чергові місцеві вибори. За посаду голови Баришівської об’єднаної громади готові поборотись 5 кандидатів. Тут у передвиборчу гонитву вступили чинний голова ОТГ, колишній очільник селищної ради, депутат, працівниця селищної ради. За 26 місць у раді тут боротимуться 287 кандидатів із 13 партій. Про біографію потенційних голів ОТГ та депутатів KV розповідає у своєму матеріалі.  Як стало відомо KV, Баришівська об'єднана територіальна громада була створена 23 грудня 2018 року у складі Баришівської, Бзівської, Веселинівської, Волошинівської, Гостролуцької, Дернівської, Коржівської, Корніївської, Лукашівської, Лук’янівської, Масківецької, Морозівської, Паришківської, Перемозької, Подільської, Рудницької, Сезенківської, Селичівської, Селищанської громад.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Тут налічується п’ять кандидатів на голову ОТГ: Володимир Коцюрбій, Олександр Вареніченко, Олександр Ільченко, Олександр Макарчук та Надія Слухай. Біографії Балотується чинний голова Баришівської ОТГ Олександр Павлович Вареніченко. Народився 2 березня 1971 року у Баришівці. Балотується від партії “УДАР”.  Олександр Варениченко почав свій трудовий шлях в 1991 році водієм в Баришівському МГШБО. З 1991 по 1992 рік – водій в МП "Бізнес-Центр". З 1992 по 1994 рік – слюсар-ремонтник на заводі "Блискавка". З 1994 по 2001 рік – старший оперуповноважений Березанського МВ ГУ МВС України в Київській області. З 2002 по 2007 рік – заступник директора з енергонагляду Баришівської РЕМ ЗАТ "А.Е.С. Київобленерго ". З 2008 по 2010 рік – начальник юридичного відділу ТОВ "Рубі Роз Агрікол Ко., ЛТД". З 2010 по 2011 рік – старший юрисконсульт ТОВ "Агросервіс". З 2011 по 2012 рік – начальник юридичного відділу ТОВ "Корм". У 2013 році Варениченко працював державним інспектором в Державній інспекції з енергетичного нагляду (Київ). З 2013 по 2015 рік – начальник юридичного відділу ТОВ "Птахофабрика Київська". З 4 листопада 2015 року – голова Баришівського селищної ради Київської області. Був членом ВО "Свобода", але балотувався як самовисуванець. На виборах голови Баришівської ОТГ у грудні 2018 року, де отримав перемогу, балотувався від БПП.  За даними його декларації за 2019 рік, він має у власності квартиру на 77,7 кв.м, будинок на 88,9 кв.м, дві земельні ділянки на 1500 та 34 кв.м і недобудований гараж у Баришівці. Його дружині Тамарі Вареніченко належить земельна ділянка на 686 кв.м у селі Коржі Баришівського району. Їздить голова ОТГ на автомобілі Renault Kangoo 2009 року випуску. Його річний дохід склав 564 829 гривень. Володимир Вікторович Коцюрбій народився 5 жовтня 1965 року в селі Рубченки Володарського району. На вибори йде від партії “Слуга народу”. Працював учителем фізкультури, потім став директором школи. У 2002 був році обраний Лук'янівським сільським головою, а в березні 2006-го – Баришівським селищним головою (“Соціалістична партія України”). У 2010 році був переобраний селищним головою, балотувався від “Партії регіонів”. З 2017 по 2019 рік був начальником управління освіти, молоді та спорту Баришівської РДА. У 2018 році балотувався на голову Баришівської ОТГ як самовисуванець. Є керівником ТОВ “Зернопродукт-Агро”. Остання декларація, яку подавав Коцюрбій, за 2018 рік. Там вказано, що у спільній власності із дружиною Світланою він має житловий будинок на 81,1 кв.м та господарські будівлі і споруди у селі Лук’янівка Баришівського району. На його дружину також записано 6 земельних ділянок на 15 115 кв.м у Лук’янівці та квартира на 50,6 кв.м і земельна ділянка на 1 166 кв.м у Сумській області. Коцюрбій має автомобіль Chevrolet Lacetti 2008 року випуску, колісний трактор та мопед.  Від політичної партії “Європейська солідарність” балотується Олександр Іванович Ільченко. Народився 10 січня 1972 року в селі Куповате Чорнобильського району.  Був головою Аграрної партії в Баришівському районі, має освіту агронома. Багато років працював на різних посадах в управлінні сільського господарства і продовольства Баришівської РДА, пізніше став начальником управління агропромислового розвитку Баришівського РДА.  З 2010 року – депутат Баришівської районної ради (“Партія регіонів”, “Наш край”). У 2014-2015 роках – голова Баришівської районної ради. Безуспішно балотувався на голову Баришівської ОТГ у 2018 році (“Аграрна партія”). Зараз є директором ТОВ "Рудницький Екопродукт".  Від партії ВО “Батьківщина” балотується Надія Михайлівна Слухай. Працює начальником управління економічного розвитку, залучення інвестицій та фінансів у Баришівській селищній раді. Раніше займала посаду керуючої справи виконавчого комітету Березанської міської ради. За даними її декларації за 2019 рік, вона має 25% квартири на 40,2 кв.м у Яготині. Її зарплата за рік склала 139 712 гривень, ще 52 309 гривень вона отримала допомоги по безробіттю.  Кандидатом від “Опозиційної платформи “За життя” став Олександр Миколайович Макарчук. Народився 19 березня 1972 року. Проживає у Баришівці. У 2015 році балотувався до Баришівської районної ради від “Опозиційного блоку”.  Ідуть у раду ОТГ За 26 місць у раді тут боротимуться 287 кандидатів із 13 партій.  № піб народження Відомості № ТВО, за яким закріплено ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ "БЕРЕЗАНСЬКА ГРОМАДА" 1 Головерда Сергій Анатолійович 20.08.1970 м. Ульянівка, Кіровоградська обл. Громадянка України, освіта вища, безпартійна, Тимчасово не працює, місце проживання: М. Бровари, Броварськийр-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня. 2 22 Орнацький Володимир Іванович 02.05.1982 с. Веселинівка, Баришівський р-н, Київська обл. Громадянка України, освіта вища, член ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ "БЕРЕЗАНСЬКА ГРОМАДА", Педагогічний інститут імені Бориса Грінченка, студент, місце проживання: смт Баришівка, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня. 3 26 Чубук Олег Тарасович 05.08.1999 смт Баришівка, Баришівський р-н, Київська обл. Громадянин України, освіта вища, член політичної партії Всеукраїнське об’єднання "Свобода", Селичівський НВК, Вчитель, місце проживання: смт Баришівка, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня. Перший кандидат 2 Шабат Анатолій Васильович 07.03.1968 с. Тячинка, Бериславський р-н, Херсонська обл. Громадянка України, освіта вища, член Політичної партії "Радикальна Партія Олега Ляшка", ТОВ Баришівська друкарня, менеджер, місце проживання: смт Баришівка, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня. 1 6 Мацарський Володимир Вікторович 20.10.1977 м. Київ Громадянка України, освіта вища, безпартійна, пенсіонер, місце проживання: с. Гостролуччя, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня. 2 24 Артюх Олександр Миколайович 01.06.1985 с. Дернівка, Баришівський р-н, Київська обл. Громадянин України, освіта професійно-технічна, безпартійний, Прем’єр-готель "Русь", диспетчер, місце проживання: м. Березань, Броварський р-н, Київська обл., судимість відсутня. Заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, відсутня. 1 10 Христолюбська Галина Василівна 09.04.1975 м. Єлізово, Росія

25 жовтня на Київщині пройдуть місцеві вибори. Жителі Обухова обиратимуть голову своєї громади. Їм доведеться обирати з 8 кандидатів, які вже почали запеклу боротьбу одне з одним. Традиційно для Київщини у владу йдуть чинні керманичі. В Обухові за місце голови, окрім інших, розпочали змагання чинний мер міста Левченко та голова райради Ільєнко. KV розповідає про кожного з кандидатів, що боротимуться за посаду голови Обухівської міської ОТГ. Як стало відомо KV, до складу Обухівської районної ТВК увійдуть Богуславська, Васильківська, Кагарлицька, Миронівська, Обухівська, Ржищівська, Українська. Орієнтовна кількість виборців – 21296 чоловік.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  За даними Центрвиборчкому, на посаду голови Обухівської міської ОТГ зареєструвалося 8 кандидатів. Князь-латифундист Від партії “Слуга народу” висуватиметься чинний голова Обухівської міської ради Олександр Миколайович Левченко, який народився 20 жовтня 1956 року у селі Красне Перше Обухівського району. Освіта вища: закінчив Київський політехнічний інститут, отримавши кваліфікацію інженера-електрика. Згідно офіційної біографії на сайті Обухівської міськради, з травня 1994 року зборами акціонерів обрався головою Правління ЗАТ “Обухівський вентиляційний завод”, а після його перетворення у товариство з обмеженою відповідальністю, в 2010 році був призначений його генеральним директором. У 2003 році нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня – за вагомий внесок у розвиток економіки країни та за досягнення значних успіхів у виробництві. У 2009 році Левченку присвоєно звання “Почесний громадянин міста Обухова”. У жовтні 2010 року обраний депутатом Київської обласної ради. З 2004 року обраний головою правління Обухівської організації роботодавців. 2012 року обраний мером міста Обухів від партії “Наш край” як безпартійний. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Згідно з декларацією за 2019 рік, дохід Олександра Левченко склав 1 млн 56 тис. гривень (637 тис 389 гривень – зарплата, 114 тис 607 гривень – пенсія, 20 тис 788 гривень – дохід від оренди і 42 тис 581 гривень – відсотки за вкладами). У мера Обухова на банківських рахунках 534 тис. 831 гривень, готівкою 14 тис. доларів США. Левченко задекларував шість земельних ділянок: дві своїх – в с. Красне Перше Обухівського району площею 26100 кв.м і 31400 кв. м. Ще дві, що належать дружині – в Обухові площею 1030 кв.м і 1000 кв. м. Дві – на правах користування, що належать Обухівській міській раді і призначені для будівництва індивідуальних гаражів площею 23,4 кв.м і 46 кв. м. У мера є будинок в Обухові площею 230,4 кв. м, що належить дружині. Два гаража в Обухові площею 48,6 кв. м. і 23,4 кв. м. Є у Левченка автомобіль Toyota Land Cruiser Prado (2011 р.в.), який він придбав за 560 тис. гривень. У 2016 році "Правий Сектор" погрожував розправою меру Обухова через те, що той розпорядився зняти білборд "Російська Церква – зброя окупанта. Україні – українську церкву". В 2018 році нових обертів набула справа про нібито незаконне будівництво в Обухові. Активісти, які ще з 2014 року борються із незаконною забудовою, припускали, що мерія, яку очолює Левченко, "кришує" забудовників. ЗМІ також писали, як мер Обухова Олександр Левченко будує "Площу Матері", “нібито символ корупції та власної пихи”. Писали і про те, що слідчі підозрюють мера Обухова у привласненні землі ветеранів АТО. У Київській області службовці Обухівської міськради підозрюються в незаконному відчуженні земельної ділянки, що належить до комунальної власності. Незаконна діяльність держслужбовців привела до збитку бюджету на суму понад 4 млн гривень. Читайте: Проєкт “Децентралізація”: Обухівська ОТГ спрямує на свій розвиток понад півмільярда гривень до 2030 року “Піщана королева” Від партії “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” висувається голова її міського осередку, депутат і голова Обухівської районної ради Лариса Олександрівна Ільєнко. Згідно офіційної біографії часів її кандидатства у народні депутати від “Батьківщини” (94 округ), вона народилася 21 травня 1965 року у Києві, проживає в Обухові, має профтехосвіту. В райраді працювала заступником голови постійної комісії з питань соціального захисту, охорони здоров'я, материнства і дитинства. Раніше перебувала у лавах партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність”, від фракції якої зайшла у депкорпус Обухівської районної ради. Лариса Ільєнко – засновник благодійної організації “Благодійний фонд Лариси Ільєнко “Київська Русь”, що знаходиться в Обухові, також є засновником ГО “Здоровий рух”. Окрім того, у період 2016-2019 роки була керівником приватного акціонерного товариства “АТЕК” (завод “Червоний екскаватор”) – воно фігурувало в кримінальній справі про незаконне заволодіння майном. На 1 травня 2019 року податковий борг “АТЕК” складав 29 млн гривень. У 2017 році на території колишнього заводу ЗАТ “АТЕК” здійснювалося виведення активів на підконтрольні Ільєнко підприємства, писали медіа. Подавала дві декларації про доходи – як голова райради та як гендиректор ПрАТ “АТЕК” за 2019 та 2018 рік відповідно. Її річний дохід у 2019 році склав 382 тис. 68 гривень – це зарплата директора “АТЕК” (337,9 тис.), зарплата голови райради (31 тис. 218) та дохід від підприємництва (12 тис. 950 гривень). Вона зберігає готівкою 1 млн доларів США, 350 тис. євро та 2,05 млн гривень. Взяла кредит у ПриватБанку на суму 300 тис. доларів США на купівлю квартири у Києві.  За рік змінила Audi Q7 2015 р.в. на більш нову Audi Q8, обидві записані на Дарину Штутман, одну з її дочок; ще одна автівка у її власності з 2007 року – Ford C-Max 2006 р.в. Наразі з нерухомості задекларувала квартиру у Києві площею 94 кв.м, де проживає із Дариною Штутман. Вартість цієї квартири на момент придбання та за останньою грошовою оцінкою зазначена лише у декларації за 2018 рік – 300 тис. та 100 тис. гривень відповідно. На сайті народного депутата Олександра Дубінського (94 округ, фракція “Слуга народу”) Dubinsky.pro йде мова про те, що Ільєнко могла бути причетною до замаху на життя командира Грузинського легіону Мамуки Макілашвілі та незаконного видобутку піску на території Київщини. Читайте: Обуховский райсовет продолжает трясти от громких скандалов  Самовисування З усього переліку лише один кандидат висувається самостійно – це безпартійний Павло Олександрович Мокроусов. Отримав вищу освіту у Київському Славістичному університеті. На сайті ЦВК вказано, що він народився 16 грудня 1974 року в Обухові, працює керівником відділу у ТОВ “ЗК “Приват”, є керівником молодіжної громадської організації "Наше місто" у Обухові.  Павло Мокроусов. Фото: сторінка Мокроусова у Facebook Донедавна був зареєстрований як ФОП, що надає послуги у якості агентства нерухомості. На президентських виборах 2019 року був спостерігачем від ГО “Команда ЗЕ”. Депутати Віктор Олександрович Малишев – народився 25 вересня 1983 року у селі Погонне, Білорусь. Висувається від партії “Європейська солідарність”, є її членом. Депутат Обухівської міської ради Київської області VI та VII скликань (фракція “Блок Петра Порошенка “Солідарність”), член комісії з питань регулювання земельних відносин, екології та охорони навколишнього природного середовища.  Гендиректор ТОВ “Геній”, що провадить стоматологічну та медичну практику, і зареєстроване 27 липня 2010 року за адресою Обухів, пров. Петровський, 17. Це також адреса засновника ТОВки – Малишевої Ольги Іллівни, імовірної родички, яка внесла 90 тис. 750 гривень до статутного фонду фірми. У засновниках є ще один депутат міськради – колега по фракції “БПП” Володимир Геращенко, який має 33% частки фірми.  У своїй декларації про доходи за 2019 рік Малишев вказує, що отримав 54 тис. гривень доходу з ТОВ “Геній”, та 2773 гривні відшкодувань. Зберігає 150 тис. гривень та 5 тис. доларів США готівкою. Має дві земельні ділянки на території Обухівського району у селі Плюти (2,5 тис. кв.м) та у Трипіллі (948 кв.м). “Маю успішний досвід роботи в міжнародних організаціях, органах державної влади на керівних посадах та пройшов підвищення кваліфікації в профільних навчальних закладах. З 2010 року – депутат Обухівської міської ради двох скликань, голова та секретар постійних комісій. Завжди захищав права та інтереси виборців. Зокрема, під час парламентських виборів 2012 року та Революції Гідності 2014 року”, – пише кандидат про себе на публічній сторінці у Facebook.  У своїй програмі обіцяє запустити комунальну програму утеплення багатоквартирних будинків, встановлення вуличного освітлення та відеоспостереження, розвиток парків та інше. Продуктивність депутата в ОМР. Дані системи “Голос” Від партії “Всеукраїнське об’єднання “Свобода” висувається партійний Валерій Іванович Воробець. Він народився 4 березня 1967 року у селі П'ятигори Тетіївського району на Київщині. Отримав вищу освіту у КНУ ім. Т. Шевченка за спеціальністю “зовнішньо-економічна діяльність”. Є головою Обухівської міської партійної організації ВО “Свобода”, та депутатом Обухівської міської ради. У своїй програмі першочерговими завданнями називає створення депутатської приймальні та організацію депутатської діяльності на засадах публічності та прозорості, зменшення витрат на утримання міськради, залучення громади до розбудови міста, тощо. “Всі ці пропозиції лунають не лише в переддень виборів, я їх вносив на сесії під час сьомої каденції міськради, і я їх буду вносити і в майбутній раді, бо вони є складовими частинами передвиборчої програми ВО "Свобода"”, – заявив кандидат.  Згідно цієї декларації, Валерій Воробець отримав за 2019 рік 588 тис. 45 гривень доходу від підприємництва. Зберігає дорогоцінних металів на суму 6 тис. гривень, 12 тис. 992 гривні та 7810 євро – на рахунку у банку, и 15 тис. доларів США тримає готівкою.  Разом із дружиною Оксаною тримає три автівки та два причепи:  Mitsubishi Lancer 2007 р.в. (Валерій Воробець, власність, вартість –121 тис. 729 гривень); Ford C-Max 2014 р.в. (Валерій Воробець, власність, вартість – 89 тис. 269 гривень); Opel Corsa 2013 р.в. (Оксана Воробець, власність, вартість – 71 тис. 826 гривень); причіп для легкової автівки спец. ПГМФ 8904-01 (Валерій Воробець, вартість – 7 тис. гривень); причіп ПГМФ 8302 (Оксана Воробець, вартість – 3 тис. гривень) Що ж до нерухомості, Валерій Воробець має 4 земельні ділянки в Обухові сукупною площею 0,61 га, житловий будинок площею 268,8 кв.м та квартиру площею 67,4 кв.м, також у Обухові. У його дружини в Обухові квартира площею 76,3 кв.м. у спільному користуванні (50%), ділянка на 10 соток (власність 100%), житловий будинок (237,9 кв.м, 100% у власності) та право користування кооперативним гаражем на 16 кв.м.  Продуктивність депутата в ОМР. Дані системи “Голос” Ще один депутат міськради – Богдан Іванович Яцун, який висувається від партії “Голос”. Він народився 22 травня 1976 року у Львові, обраний до Обухівської міської ради від фракції ВО “Свобода”, довгий час є громадським активістом та значився членом ради об’єднання “Майдан Обухівщини”. Був постійним помічником у низки народних депутатів: Лілія Григорович (“Наша Україна – народна самооборона”), 6 скликання ВР; Руслан Марцінків (ВО “Свобода”), 7 скликання ВР; Юрій Левченко (ВО “Свобода”), 8 скликання ВР; Ярослав Юрчишин (“Голос”), 9 скликання ВР Депутатська активність Богдана Яцуна. Дані системи “Голос” За даними YouControl, Богдан Яцун має статус ФОП і проваджує діяльність у сфері зв’язків з громадськістю. З травня по жовтень 2019 року керував громадською спілкою “Коаліція Реанімаційний пакет реформ”, нині є керівником адвокаційного відділу спілки.  У 2019 році задекларував 561 тис. 135 гривень доходу від підприємницької діяльності, 40 тис. гривень, що зберігає готівкою, та 10 тис. доларів США на банківських рахунках. З нерухомості має у Обухові квартиру 66,68 кв.м вартістю 434 тис. 67 гривень (2013 рік набуття), гараж 22,8 кв.м та ділянку 26 кв.м. під нього. Дружина декларує земельну ділянку у Нещеріві Обухівського району площею 1013 кв.м. Яцун вказав, що є членом ГО “Пласт-Національна скаутська організація України”.  У своїй програмі, зокрема, обіцяє запустити пілотну програму медичного страхування для людей з інвалідністю, учасників АТО, інших соціально вразливих груп; провести паспортизацію стану усіх доріг на території ОТГ, а також провести аудит комунальних підприємств, тощо. Меценат Від партії “За Майбутнє” кандидатом на посаду голови Обухівської ОТГ йде безпартійний Ігор Васильович Лавренюк, який народився 31 травня 1972 року у селі Бузівка на Черкащині, а вищу освіту здобув у Київському політехнічному університеті, де отримав диплом інженера. Проживає у Києві. На порталі ЦВК вказано, що він – консультант з питань комерційної діяльності у ТОВ “Рем Транс” – підприємстві, заснованим його родичкою Лавренюк Марією Кирилівною (проживають разом за одною адресою); але ще він меценат та голова правління ГО “Народна рада Обухова”, яку сам заснував у 2015 році. Вже понад 5 років Ігор Лавренюк опікується культурою в Обухові.  Своє рішення іти до політики пояснює необхідністю змін і каже, що “…з владою, яка зараз у нас в Обухові, місто довго не протягне. Цю владу треба терміново змінювати. А потім змінювати місто, щоб воно стало сучасним. Багато разів я мав переїхати до Києва, але я залишаюся тут, тому що люблю це місто. Тут мій дім. І для того, щоб змінити Обухів, є всі умови. Бюджету вистачає, але його витрачають зовсім на інші речі. […] Я взагалі ніколи раніше не був у жодній партії. Мені сподобалася сама концепція партії “ЗА Майбутнє”. Бачу, що це команда професіоналів, людей, які мають досвід роботи в політиці, у бізнесі”. Читайте: Партія “За Майбутнє” представила своє бачення розвитку Обухова Нєжельська Зоя Айдерівна – безпартійна кандидатка, що висувається від партії “Перемога Пальчевського”. На сайті ЦВК вказано, що вона народилася 15 грудня 1962 року у Магдебурзі, Німеччина (Німецька Демократична Республіка). Членкиня Всеукраїнської асоціації жінок-підприємців “Жіночий альянс”. За даними системи YouControl, вона із сім’єю заснувала та стала директором двох суміжних підприємств у Обухові – ТОВ “Термо” (архітектура) та ТОВ “Впроваджувально-виробниче підприємство “Термо” (інжиніринг), та заснувала ТОВ “Річард-ЛС” (діяльність автомобільного вантажного транспорту). ТОВ ПВП “Термо” перебуває на обліку через запис в ЄДР про відсутність юридичної особи за зареєстрованим місцезнаходженням, та є фігурантом кримінальної справи (№ 759/3426/19) про незаконну забудову, де фірма виконувала будівельні роботи у якості підрядника без дозвільних документів. Читайте: Виборча карта Київської області: округи та дільниці Фото: коллаж KVКиевVласть

Мер Києва Віталій Кличко разом із Надзвичайним і Повноважним Послом Німеччини Анкою Фельдгузен урочисто відкрили оновлений сквер, який тепер має назву міста-побратима Києва – Мюнхена. Розташований сквер на розі вулиць Дегтярівської та Зоологічної. Про це KV стало відомо з повідомлення пресслужби Київської міськдержадміністрації (КМДА). Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   “Я завжди дуже радію, коли в нашому чудовому місті, ми відкриваємо нові парки та сквери. Бо такий мегаполіс, як Київ, потребує більше зелених зон, де люди могли б відпочивати на природі. І сьогодні мені особливо приємно – бо ми відкриваємо сквер, який носить ім’я нашого міста побратима – Мюнхена! Вже понад 30 років Київ і Мюнхен поєднують дружні стосунки і співпраця. Ми ділимося досвідом у різних сферах: транспортній, науковій, медичній та культурній”, – наголосив Віталій Кличко. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Він нагадав, що тільки минулого року, саме за сприянням німецьких друзів, столиця України отримала 6 одиниць протипожежної техніки, яка так необхідна Києву. “Відкриття цього скверу – результат реалізації проектів, ініційованих київською владою. А саме проекту “Київ – місто світу”. І для нас вже стало традицією – присвоювати назви країн або міст-партнерів Києва вулицям, площам та скверам нашого міста. Ви також знаєте, що я часто буваю у Мюнхені. І я помітив, що між нашими містами є велика схожість. Мюнхен, як і Київ, – теж місто парків та скверів, з багатою історією. Парк Хофгарден, Вестпарк, парк палацу Німфенбург. Відомий Олімпійський парк! Сподіваюся, що скоро в Мюнхені з’явиться і Київський парк!” – зазначив Віталій Кличко. У свою чергу, Надзвичайний і Повноважний Посол Німеччини Анка Фельдгузен зазначила, що днями Німеччина відзначає День німецької єдності. І те, що напередодні свята в столиці України відкривають такий сквер – символічно. “Київ, на мою думку, дуже красиве та дуже зелене місто. Тут багато парків. І я дуже рада, що ми, відкриваючи цей сквер, засвідчуємо свою дружбу та подальшу співпрацю”, – зазначила пані посол. Читайте: Віталій Кличко у День бібліотек відвідав сучасний бібліохаб на Троєщині (фото, відео) Фото: пресслужба КМДА КиевVласть

11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників. Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”. Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись  до Києва через Фастів і  Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147  і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи  КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).  Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ. Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши  понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.  Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися  в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора  Мриги . Київський укріпрайон Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.  Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".  Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону —  85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства. Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та  Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь. Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли. КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків. Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення,  які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова,  Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка,  Мриги і впиралася в р. Дніпро.  Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя  лінія – околицею міста.   Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів:  “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование. При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам. Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”... — Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.” Після першої невдалої спроби  взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація. 30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки. 1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців. Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його. Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд. Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів. На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон. Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення. На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).  Для боротьби з ДОТами 71-а  німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40  з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. 5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва. Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова. 5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села  Юрівку й  Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів.  Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї  стрілецької дивізії.  У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали  тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників  довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися. Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів". У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням. Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях. Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати. В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день. Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон. За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву. Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.  Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС”  у 2005 році "…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми  збиралися зустрітися з  друзями на стадіоні “Динамо”.  Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити  поранених солдатів із західних областей України.  Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців.  А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума  Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва. Мені видали військову форму,  санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати,  де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру.  З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але  не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС. Поруч з нами  оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і  частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ. У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами  повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися  на Лисій  горі.  Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги  все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись.  Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона.  Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти,  як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах... Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.   Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”.  Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили.  Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так  мене  й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи,  до палаючих хат.  Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в   Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...” Шляхами мужності, болю і слави Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій  Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини. Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка. Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка. Північна група  розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун.  Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від  вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун,  у непролазних нетрях  триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ". Південна  частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі,  поблизу хутора Мриги. Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги,  гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб).  КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.  Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші. П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон. Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва. Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил  і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище. ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів. ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний  ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома. Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР).  Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".  ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186,  бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка,  яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі. Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ  використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три;  бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася.  З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.  Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти  будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії. Споруда ДОТу  № 127  виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі.  Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою. Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик  - унікальний  чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений. Другий кулеметний ДОТ (№  179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування.  На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і  кілька пам'ятних знаків. У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами,  врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для  здійснення якихось сатанистських  обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте  пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим. Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб. З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.  На братській  могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.  Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем. На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни  ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала",  командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади". Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя.  Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки.  Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців. На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується.  Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми! Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик” Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД) Дот №131 біля с. Кременище Дот № 106 – опорний пункт “Мриги” ДОТ 127 Памятний знак біля ДОТу 179 Один із входів у ДОТ 179 ДОТ 210 Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть

Отримати право розривати договори оренди, отримати право на самостійне господарювання, не продовжити договір оренди і почати самостійно господарювати на землі одноосібно чи через участь у товариствах власників землі, отримувати в 2-4 рази більше прибутку від землі – це значить повернути землю собі. На сьогоднішній день один гектар чорнозему спроможний давати від 15 до 25 тис. гривень прибутку щороку. А скільки отримуєш ти у вигляді орендної плати за Богом дану тобі землю? Розумію, соромно сказати. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Після розпаювання колгоспів, замість організованої спільної роботи зі своєю землею і своїм майном, селянам нав’язали оренду. Селян цинічно надурили, пообіцявши великі доходи від оренди та роботу на селі з високою платнею за неї.  Держава мала б супроводжувати ефективність процесів після розпаювання колективного майна – підтримати, організувати і роз'яснити селянам, що краще бути власниками аграрного виробництва на свої землі, а не віддавати землю і майно в оренду. Держава повинна була і профінансувати за потреби спільно-колективні аграрні підприємства селян. Але цього не сталося. Держава кинула селян у вирій ринкових відносин, де вони програли оренді й жадібним фермерам, орендарям та олігархам. Зараз селяни без роботи і без землі. Фактично через оренду в селян вже забрали землю – селяни не мають відношення ні до її обробітку, ні до врожаю з неї. Земля належить селянам тільки на папері. Без землі селянин нічого не вирішує і тому не має роботи. Це необхідно змінювати. Час селянам повертати землю собі. Землю селянину потрібно обробляти самостійно. І кращого способу, як робити це в об’єднанні з таким ж самими селянами, не придумано, весь розвинутий світ об’єднується, щоб досягти кращих результатів. У багатьох країнах Європи саме за об’єднавчим принципом існує так зване фермерство. Фермери за кордоном – це ті ж самі селяни в Україні. Вони об’єднуються, обробляють землю, спільно володіють тваринництвом і переробкою. Тих, кого в Україна називають фермерами, – то такі ж орендарі, як і агрохолдинги, які хочуть тільки збагачуватися. Щороку купуючи нові машини і квартири, фермери-орендарі вимушені приховувати статки від селян, задобрюючи їх кашею на свято села чи паскою на Великдень. У той же час селянин не має змоги задовольнити нагальні побутові чи медичні потреби, вимушений продавати землю, і при цьому ніяк не вирішувати свої проблеми. Порівнювати ситуацію з земельними відносинами в Європі, мабуть, і недоречно – є приклади наших дідів, які спільно обробляли землю. І не тільки обробляли, але й захищали її. Кожне село фактично було  товариством власників землі, вільних власників – села формувалися тільки за суспільним об’єднавчим принципом навколо спільного обробітку землі. В українських селах була кооперація і 120, і 150 років тому, і навіть давніше, адже громада чи община утворювалась на принципах кооперації – об’єднавчому принципі спільного обробітку землі. За кооперативним рухом з Україною конкурувала тільки Німеччина. На жаль, “Столипінська реформа” зламала здійснення прогресивного напряму розвитку кооперації в Україні, при цьому певні європейські країни посилили цей розвиток, і він ще більше закріпився з механізацією обробітку землі. Відомий український економіст кінця XVIII сторіччя-початку XIX сторіччя Микола Туган-Баранівський (1865-1919 рр) у своїй роботі про кооперацію (об’єднання ) селян для спільного обробітку землі описував кооперацію на селі як “… таке господарське підприємство декількох добровільно об'єднавшихся осіб, яке має на меті не отримання найбільшого баришу на витрачений капітал, але збільшення, завдяки загальному веденню господарства, трудових доходів його членів або скорочення витрат останніх”. Тобто головною метою об’єднання власників є отримання ними більшого прибутку. Коли ж українському селянину надавали землю, то наобіцяли омріяну заможну земельну індивідуальність, яка реалізувалася, але тільки для орендарів-олігархів та псевдофермерів. Орендарі індивідуально й одноосібно обробляють “скооперовану” в “одних руках” землю. Власник землі перед орендарем став безправним. Таке їхнє поняття кооперації й захисту приватної власності. Чи влаштовує власників землі такий стан речей, чи влаштовує він українське суспільство? Безумовно, ні. Кожна спроба відібрати в українців землю закінчувалась боротьбою українського селянства за неї. Повстання в Україні в 21 сторіччі через землю, безумовно, неприпустиме. Та й ситуація не настільки критична. Просто необхідно зрозуміти, що селянин – уособлення українського народу як єдиного власника української землі. Більшість політиків вважають селян дурними, нездатними об’єднатися, нездатними зрозуміти, що в об’єднанні ефективність, висока продуктивність та  непорівняльні можливості організації аграрного виробництва. Ці горе-політики вважають селян бидлом, нездатним бути власниками аграрного підприємств і управляти ними. Ці політики-крадії хочуть, щоб земля була відібрана у селян за копійки, як у тих, які не мають права жити, окрім як рабами-заробітчанами. Такі політики є двох типів: одні за вільний ринок землі, інші – за оренду й “чорний” викуп землі під прикриттям мораторію на продаж землі. Але прийнятий закон про так званий ринок землі всіх політиків-лобістів від орендарів примирив. Під красивою назвою “земельної реформи” закладено продуманий “віджим” землі у її власників – те, чого хотіли орендарі вже давно. Українцям необхідно повертати землю собі, і найкращим механізмом повернення землі є об’єднання власників землі – кооперація зусиль і можливостей. Повернути землю собі – це значить: 1.  Стати учасником створеного Товариства власників землі, яке буде обробляти землю селян-учасників товариства. Фактично це самостійний обробіток землі її власником  через участь у Товаристві власників землі. На початку існування Товариства можна наймати підрядні організації для обробітку землі. 2. Почати отримувати в Товаристві власників землі в 2-4 рази більші доходи від землі, ніж ті, що отримує селянин від оренди. 3. Отримати зміни до законодавства, яке б передбачало право селянина-власника землі за його бажанням припинити достроково будь-який договір користування землею – чи то оренди, чи то емфітевзису. 4. Отримати державне фінансування Товариств власників землі як єдиних суспільно значимих аграрних виробництв. 5. Створювати й розвивати тваринницьку і переробну інфраструктуру на селі та бути її співвласником й отримувати ще більше доходів як справжні господарі. 6. Створювати власноруч нові робочі місця з гідною оплатою праці. 7. Вільно розпоряджатися землею. 8. Отримати  від держави дешеве споживче кредитування учасників Товариств власників для задоволення нагальних споживчих проблем, які накопичилися за десятки років знущальної оренди. Запропонована мною Народна земельна реформа – це та можливість, яка за ініціативою селян спроможна повернути землю селянину, повернути землю українському народу та створювати добробут для селян і містян України. На сьогоднішній день тільки кілька партій відстоювали не продажність української землі. Але це ще не значить, що ці партії захищають право українського народу, право селянина бути уособленням українського народу як власника української землі. Саме підтримка партією позицій, що тільки українець може бути власником землі, що тільки селяни-власники землі можуть бути власниками аграрного виробництва, дає змогу партії називатися захисником української землі та українського селянства, і тільки це є фактом, який підтверджує відстоювання партією інтересів українців, а не бізнесу чи будь-якого капіталу. Такі позиції є і моїми. Перед тим, як голосувати за партію чи кандидата, треба визначитися, чи їхня позиція збігається з озвученою мною і підтриманою вами. А все інше:  чи то мовчання і відмовчування, чи якесь “бекання” і “мекання” про фермерів і добрих орендарів – шлях до поглиблення кризи, втрати народовладдя, втрати національних українських інтересів і держави. Час діяти – ставати реальним власником землі, працювати на ній, отримувати справжні доходи, творити спільну країну для українців, а не олігархів та бізнесменів. Як самостійно господарювати, як перейти до самостійного господарювання і отримувати більші прибутки від землі ви можете дізнатися на сторінках нашого “ОБ’ЄДНАННЯ ВЛАСНИКІВ ЗЕМЛІ”. Щоб долучитися до об’єднання, тисніть на це посилання і долучайтеся: https://www.facebook.com/groups/144907373624154/ Самостійно господарювати неважко – ми допоможемо! Через діяльність нашого Об’єднання власників землі ми будемо реалізовувати права і можливості власників землі. Наше ОБ’ЄДНАННЯ: - за право розривати договори оренди; - за непереукладення договорів оренди; - за збільшення доходів від землі у її власників у 2-4 рази; - за самостійне господарювання на власній землі; - за вільне розпоряждення землею.  Читайте: Самостійне господарювання – головне право власників землі і єдиний напрям розвитку аграрної галузі в Україні Роман Головін, розробник і втілювач Народної земельної реформиКиевVласть

Для задоволення вимог інвесторів в зелену енергетику вигідніше і безпечніше  їм просто платити, від’єднавши їх від енергосистеми. Для того щоб була можливість направити в мережі додаткові об’єми зеленої генерації на минулому тижні було прийняте рішення зупинити три блоки атомних електростанцій. Але оскільки мова в даному випадку йде про сонячні електростанції, то вони будуть видавати напругу в середньому не більше 8 годин на добу, а  решту  16 годин доведеться використовувати додаткову, балансуючу вугільну генерацію. А тепер давайте порахуєм. У атомної генерації викиди парникових газів відсутні на протязі всіх 24 годин на добу. На час сонячної генерації викиди парникових газів теж відсутні, але решту 16 годин додатково залучена замість атомної вугільна  генерація буде викидати в повітря 1,1 кілограмів парникових газів на 1 кВт згенерованої електроенергії.  Тобто доплачуючи 15 євроцентів за зелену генерацію в випадку заміни нею атомної ми фактично сплачуємо ці 15 центів за додатково викинуті в атмосферу 1,1 кілограма парникових газів на кожний кіловат. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Якщо відключити один атомний блок потужністю 1000 МВт, а замінити його на сонячну та невід’ємну вугільну генерацію, то за добу викиди складуть 17600 тон парникових газів, а за місяць це вже буде 528000  тони парникових газів, за які ми заплатим 72 млн євро. Таким чином оплачуючи зелений тариф по схемі заміщення атомної генерації ми фактично сплачуємо дурні гроші за  додаткові викиди парникових газів в нашу атмосферу. Зобов’язавшись зменшити шкідливі викиди шляхом використання альтернативної зеленої енергетики ми насправді їх збільшуємо. А тепер ще раз порахуємо гроші. Вартість одного кіловата атомної енергії за цінами енергоринку 2019 року складає 0,56  грн за кВт, вартість вугільної  2,18 грн за кВт, вартість зеленої  4,1 грн/кВт. При  об’ємі генерації 1000 МВт на місяць ми заплатили б за атомну енергію 403 млн грн, у випадку зелена плюс вугільна,  ми заплатимо 2030 млн грн  в тому числі  доплата, за зелений тариф буде складати 984 млн грн. Тоді сама собою напрошується дуже проста пропозиція: набагато вигідніше не споживати сонячну електроенергію, не включати вугільну генерацію, а споживати й платити за атомну енергію, яка в 5 разів дешевша. А якщо ми вже зобов’язались платити “зеленим” інвесторам, то платити їм просто так, не використовуючи їх генерацію, ні за що, 984 млн грн щомісяця. Таким чином наші місячні витрати складуть лише 1387 млн грн і ми  будемо економити  цілих 643 млн грн щомісяця, або ж 7,7 млрд грн на рік, та ще й не будемо загрязняти атмосферу 6,3 мільйонами тон парникових газів. При трьох збережених блоках АЕС  маєм економію 23,1 млрд грн і позбавимось 20  млн тон викидів. Очевидно, що заміна атомної генерації на зелену  в реаліях сьогоднішнього можна було б назвати  дурістю, яку світ ще не бачив,  якби не  корупція фантастичних масштабів, яка за цим стоїть. Власники вже введених потужностей та шукачі надприбутків, які мають безпосереднє відношення до цієї корупції, твердять, що ми повинні вводити нові зелені потужності в рамках зобов’язань по зменшенню карбонізації  атмосфери. По перше, ми зобов’язувались перед міжнародними організаціями зменшувати викиди парникових газів, а не збільшувати їх, тому введення потужностей зеленої енергетики в умовах України сьогодні це абсурд. По друге Україна поставила світовий рекорд, скоротивши карбонізацію на 58% завдяки тотальній деіндустріалізації в результаті відсутності державної промислової політики та підтримки вітчизняного виробника. Наступна за нами Німеччина скоротила карбонізацію атмосфери лише на 22%. Тому ми маєм повне право не йти по хибному шляху, не впроваджувати набагато дорожчу зелену енергетику, яка вб’є рештки виробництва, як мінімум до тих пір, поки решта країн не дожене Україну по об’ємам скорочення викидів, або ж поки  зелена енергетика не стане дешевою, та не будуть винайдені акумулятори енергії. Весь світ сьогодні позбавляється вугільної генерації, а у нас чомусь вийшло все навиворіт, ми під егідою зменшення викидів, нарощуємо як вугільну генерацію так і викиди обманюючи як себе так і решту світу. Уряди країни, що вболівають за свою економіку навпаки будують нові атомні електростанції. Так робить Білорусь, Угорщина, Польща, Британія, навіть Об’єднані Арабські Емірати, не зважаючи на власну дармову нафту та найсприятливіши умови для роботи СЕС, а Китай, який завжди робить все правильно,  найближчим часом збудує та введе в експлуатацію 50 атомних блоків. В зв’язку з глобальним потеплінням світ повернувся обличчям до атомної енергетики, розуміючи її безальтернативність  в майбутньому. Тому найбільш доцільним та вигідним шляхом вирішення колапсу в енергетиці може бути наступне: 1. Залишити всі блоки АЕС в експлуатації, а вугільну генерацію мінімальною, що дозволить зберегти вартість електроенергії та не призведе до збільшення викидів у атмосферу. 2. Відключити  СЕС та ВЕС від енергомережі. 3. Згідно наведених вище розрахунків  виплатити інвесторам в “зелену енергетику” всі гроші згідно закону, просто так , не споживаючи її. Такі кроки обійдуться країні на 23 млрд грн дешевше варіанту запропонованого на сьогодні міненерго. Частину  зекономлених згідно вище наведених розрахунків коштів можна направити на програму закриття вугільних шахт, в тому числі виділити 3 млрд грн на рік для виплати 25000 працівникам того ж “Павлоград вугілля”, з розрахунку 10 000 тис грн на одного працюючого щомісяця, до тих пір, поки вони не перекваліфікуються та не отримають нову роботу. Низька вартість електроенергії допоможе залучити інвестора, який створить нові робочі місця, в випадку її здорожчення про інвестиції в реальний сектор економіки можна забути. Що стосується вже споруджених об’єктів зеленої енергетики, то вони можуть залишитись як пам’ятник олігархії та корупції національних масштабів. Олександр Дубров, ексчлен наглядової ради НБУ КиевVласть  

У контексті війни на сході України ми звикли говорити про фронти: інформаційний, соціальний, правовий. У цих окремо взятих битвах є перемоги, є програші. Але є фронт, на якому переможців не буває — екологічний. Шість років війни на Донбасі спричинили незворотні техногенні наслідки для і без того деградованої екології регіону – масове та неконтрольоване затоплення шахт вже набрало катастрофічних обертів. Серед наслідків — просідання поверхні, спонтанні виділення газу, локальні “землетруси” і найнебезпечніше – потрапляння брудних “шахтних” вод у ґрунтові, а також у річки й озера. Все це загрожує знищенням життєзабезпечуючого потенціалу Донецької і Луганської областей. Про те, як війна на Донбасі губить екологію колись одного з найбільших промислових центрів світу, в інтерв`ю КиевVласти розповів доктор технічних наук, гідрогеолог Євген Яковлєв (на фото).Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Вугілля-кокс-метал” або ж “вугілля-електроенергія” — технологічні ланцюжки, які були базовими для промислового комплексу довоєнного Донбасу. У цих ланцюжках вуглевидобуток є не тільки основною, але й найслабшою ланкою. І був таким навіть до війни. У мирні роки спостерігалося помірне зниження видобутку вугілля. Так, якщо в 1991 році Україна здобула 135 млн тонн вугілля, а в передвоєнному 2013-му вуглевидобуток склав 83,7 млн тонн, 75% з яких припали на шахти центрального Донбасу. Війна на сході країни, а також окупація більшої частини шахт привели вуглепромисловий комплекс Донбасу в стан, близький до передсмертного. Це прямим чином відображається й на екологічній ситуації в регіоні. KV: Війна на сході України сильно вдарила по вугільній промисловості Донбасу. По обидва боки закриваються шахти. Однак це відбувалося і в мирний час. Чим узагалі мотивований цей процес і що стало його відправною точкою до війни? Євген Яковлєв: На початку 2000-х років причиною масового закриття шахт стало те, що видобуток вугілля в деяких районах почав ставати економічно невигідним. Обладнання старіло, площа порушених порід і водоупорів збільшувалася. В результаті доводилося відкачувати все більше і більше води, як за загальним обсягом, так і на тонну вугілля. Наприклад, у пікові для української вугільної промисловості роки на тонну вугілля доводилося 3,5 кубометри води. Тепер, коли видобуток впав до 30-40 млн тонн на рік, ця величина становить до 25 кубометрів води на тонну вугілля – енерговіддача вугілля стала дорівнювати роботі з підйому шахтних вод на поверхню. Собівартість вугілля росла, багато шахт ставали дотаційними – і державі було просто невигідно їх утримувати. Вперше з такою проблемою зіткнулася Англія, потім Німеччина і Франція, зараз подібні проблеми переживають Польща та Росія. Ми ж підійшли до цього глухого кута, в основному, в останнє десятиліття. Війна ж прискорила процес затоплення шахт і підвела нас до своєрідної “точки неповернення”. KV: Що відбувається з екологією в регіоні зараз? Євген Яковлєв: На Донбасі йде прискорений регіональний підйом рівнів підземних вод до історичних відміток. Або ж до тих місць, де вони були в своєму первинному стані до початку індустріалізації регіону в 19 столітті. Велика частина шахт або закриті, або закриваються за допомогою методу так званої “мокрої” консервації. Простіше кажучи, воду не відкачують або відкачують слабо. І вона піднімається вгору. Це несе велику небезпеку, адже Донецька і частина Луганської області під землею перенасичені різного роду порожнинами. При їх заповненні вода буде насичувати тріщини в ослаблених зонах порід, активізуючи обвали, нові шляхи виділення газу, зсуви ґрунту й так далі. Терикони поруч з покинутою шахтою Однак, існує альтернатива — “суха” консервація. При цій моделі в закинутих шахтах постійно працюють системи управління рівнями підземних вод. Тобто, відкачування води, при якій мінімальні ризики для поверхні. Коли тільки починали закривати шахти, то варіант із затопленням був обраний тільки через його економічність. І дійсно, адже “сухе” закриття шахти вимагає часом не менше, ніж 50% відсотків від вартості її будівництва. KV: Чому не було розрахунку на те, що економія, врешті-решт, виявиться зовсім неекономною? Євген Яковлєв: Розрахунок ішов на короткочасний ефект. Чиновникам “мокра” консервація здавалася дешевшою, аніж постійна робота водовідливів. Хоча зараз ми несемо більші збитки в порівнянні з тими, про які йшлося тоді. І вони будуть рости з часом ще більше. Тому "мокра" консервація була дуже помилковим рішенням. За оцінками колишньої Мінгеології України, за всю історію Донбасу були пройдені понад тисяча шахтних стволів - приблизно 600 шахт. Але більшість підприємств вуглевидобутку пов'язані між собою горизонтальними і похилими виробками. Пізніше саме по цим шляхам і почала “гуляти” вода. Вийшло так, що часткове закриття шахт спричинило практично повне нерозуміння оцінки потоків підземних вод та їхніх впливів. Наприклад, на ті ж річки й колодязі, звідки люди п'ють воду. KV: Чиєю ідеєю було застосувати цей хибний метод? Євген Яковлєв: Вперше про це заговорили в 1996 році, при уряді Євгена Марчука. І оскільки економічна ситуація в усі роки незалежності була непростою, то чиновників насторожувала висока вартість робіт по системі безпечного і контрольованого утримання рівнів на безпечних глибинах. В результаті, кожен уряд намагався не брати на себе цей вантаж, перекладаючи його на наступників. У підсумку, проблеми з підйомом рівнів тільки наростали, і зараз, переважно через конфлікт на сході України, ми перебуваємо в піковійситуації. KV: Чи можливе зараз повернення до "сухого" способу консервації шахт? Євген Яковлєв: Здебільшого це виглядає малоймовірним. Бо через відсутність повноцінних еколого-захисних заходів ситуація із затопленням шахт ускладнилася, і зараз вона практично необоротна. Створення суцільної системи утримання рівнів на глибині вже неможливе. Шахти, які затоплені за методом “мокрої” консервації, здебільшого інженерно недоступні. Це означає, що потрібно будувати новий ствол або бурити масу свердловин і з них викачувати воду. Тоді як при дотриманні виробок вони працюють як досконалі горизонтальні дренажі. У європейській практиці саме тому і зберігалися гірничі виробки, в силу їхніх фільтраційних показників. Потрібно виходити на роз'єднані системи захисту окремо взятих міст і селищ. Суспільна система водовідливу в тих умовах, які зараз є на Донбасі, неможлива. KV: Копанки, нелегальні шахти, в загальній картині відіграють значну роль? Євген Яковлєв: Так, бо це додаткові шляхи виливу брудних шахтних вод і виходу газу. У копанках залишається забруднення нафтопродуктами, органікою та іншими шкідливими хімічними сполуками, які ніхто звідти не прибирав. Шахтарі йдуть на роботу Кількість нелегальних шахт коливається. Я вірю в 2,5 тисячі, виходячи з даних Інституту геологічних наук, аналізу знімків і щільності зони виходу вугільних пластів. Голова Національної незалежної профспілки гірників (зараз народний депутат, – KV) Михайло Волинець називав до 6 тисяч, але в гідрогеологічному плані різниця не суттєва. KV: Чого можна очікувати, якщо влада України та так звані “ЛНР” і “ДНР прискорять затоплення шахт? Євген Яковлєв: Якщо сценарій піде за варіантом з “мокрою” консервацією всього регіону, то варто чекати додаткового прискорення затоплень – від великих шахт до копанок. І, як наслідок, просідання поверхні і спонтанні виділення газу у всіх частинах центрального Донбасу. Зазначу, що аварійні прориви води вже спостерігаються в шахтах Першотравневої (Луганська область), Торецької групи (Донецька область), а також шахтах інших об’єднань. Підземні води, виходячи на рівень 100-300 метрів, послаблюють породний масив. Це провокує подальшу осадку поверхні, деформацію будівель, комунікацій тощо. Вже з початку війни осадки й тріщини в будинках посилилися практично у всіх шахтних містах. Зокрема, в населених пунктах, які стоять над рудниками, типу Торецька або Макіївки. Також не варто забувати, що на Донбасі є окремі райони, де ґрунтом є глинисті сланці. Там відбувається зворотний процес: глинисті породи вбирають воду і, як господарське мило, набухають. Ґрунт при цьому піднімається вгору. Більш того, затоплені шахти вже зараз виходять на некерований стік у поверхневі і ґрунтові води через взаємопов'язані водоносні горизонти. Від цього водовідливу залежить стан поверхневих вод. В тому числі, і Сіверського Дінця. Сіверський Донець Ситуація може бути патовою, бо вода, яку перестануть відкачувати в т.зв. "Л/ДНР" масово перетікатиме й на наші шахти – і на працюючі, і на закриті. Бо шахти з їхнього боку вищі за наші на 150 метрів. Про вихід на шахту “Центральна” Торецька вже можна без сумніву казати. По інших, в районі Авдіївки, Селідового, даних немає. Однак, це один із напрямів, який максимально схильний до подібного затоплення. Підземними ходами напрям пов'язаний не тільки з сумнозвісною шахтою “Юнком”, але й з “Олександра-Захід”, яка була отруєна хімією в 1989 році. Там також шахта закритого Микитівського ртутного рудника, яка близька до каналу КП “Вода Донбасу”, і її затоплення може нести ризики для цієї найбільшої системи водопостачання регіону. KV: Чим, по суті, є шахтні води, які ви згадували вище? Євген Яковлєв: Вода в шахтах, піднімаючись, концентрує всі розчинні елементи вугілля – різноманітні сполуки заліза, марганцю, свинцю, ртуті. Тому шахтні води іноді можуть бути чимось на зразок сірчаної кислоти. На шахтах, які вже закриті, “брудні” води просто йдуть у ґрунтові та поверхневі. KV: З огляду на це, чи можна сказати, що Сіверський Донець приречений на те, щоб бути брудним? Євген Яковлєв: Довести цю артерію до екологічної норми вже неможливо. По-перше, річка приходить в Україну з Росії вже досить забрудненою. Здебільшого через те, що протікає через розорані луки і поля з відходами у вигляді добрив. По-друге, навіть при зменшеному промисловому навантаженні очисні споруди на більшості підприємств працюють неякісно. Третє — шахти. Їхнє підтоплення виносить більшу кількість забруднень у водозабори. У колодязі, у малі річки, у відкриті ділянки каналу “Сіверський Донець — Донбас” і так далі. Можу сказати, що, наприклад, у районі шахти “Золоте” забруднені шахтні води вже йдуть безпосередньо в річковий стік Дінця. Це катастрофічно, бо 90% води з Сіверського Донця в Україні п'ють люди. А ця вода, де-факто, непридатна для вживання, і, на жаль, жодна технологія не зможе довести її до питних стандартів. KV: Виходить, так звані “ДНР” і “ЛНР” самі себе “труять”, затоплюючи шахти? Євген Яковлєв: Що стосується питного постачання “Л/ДНР”, то тут вкрай цікава ситуація, зокрема, з “ЛНР”. За моїми особистими даними від колег із Луганська, вони вийшли на 80-85% використання підземних вод у питному водопостачанні. А не на 85-95% поверхневого, як по Донецькій області, де водно-екологічна ситуація складніша. Відхід від поверхневого водопостачання в цьому регіоні тривав з кінця радянських часів. І наразі, враховуючи додатковий вплив затоплюваних шахт, в Луганську зуміли зберегти цю тенденцію. Наприклад, ще до війни частина водозаборів у районі Рубіжного та Лисичанська потрапили в зони впливу місцевих хімпідприємств. І навіть при тому, що водозабори були так близько до небезпечних виробництв, Держстандарт України допустив використання місцевих вод, бо це було менш небезпечно, ніж брати воду з Сіверського Дінця. KV: Якщо говорити про питне водопостачання, то артезіанські води — вихід? Євген Яковлєв: Перехід на артезіанські води істотно спростив би ситуацію. Вони захищені від поверхневого забруднення і не схильні до впливу температур, клімату, поверхневого стоку. Пріоритет їхнього використання декларує і Водно-рамкова директива ЄС. Зараз, як ніколи, потрібно “відірвати” питне водопостачання від наземних джерел, тому що, за умови затоплення шахт, вони будуть тільки погіршувати свою якість. Створити безпечне водопостачання на Донбасі можливо. Два мільйони кубометрів артезіанських вод по Донецькій області і чотири з “хвостиком” по Луганській розвідано на даний момент. Навіть якщо брати 50% від цих запасів, то їх буде достатньо для забезпечення населення, що залишилося, безпечною питною водою в найближчій перспективі. У 2016 році я виступав у Міністерстві екології з пропозицією по державній програмі інтенсивного використання підземних вод. На жаль, ідею навіть не включили до порядку денного. KV: Які кроки потрібно зробити, щоб регіон зміг екологічно існувати надалі? Євген Яковлєв: Почати потрібно з прискореного впровадження підземних вод як основних питних. Спочатку потрібна оцінка, а потім уже захисні заходи. Загалом, Україні потрібна модель, система моніторингу екологічної ситуації в Донбаському регіоні. Якщо ж ідеться про закриття, то необхідно визначити граничні глибини шахтних вод, які будуть безпечні для того, що нагорі. Потрібно пам'ятати, що підйом рівнів підземних вод у шахтах на Донбасі — головний агент небезпечних екологічних змін. Нам необхідне не затоплення, а управління рівнями води при їхньому переході в новий рівноважний стан, бо вода постійно піднімається вгору. Також необхідно створити експертну модель прогнозу рівнів і можливих ускладнень з осідань поверхні, виділень газу і впливу на стан інженерних мереж. KV: Що може статися після “точки неповернення”? Євген Яковлєв: Ця точка вже тут. І що довше йде війна, то швидше ми її переступимо. Якісь землі будуть дуже сильно підтоплені, подібно пливунам. Зведуться до мінімуму можливості для сільськогосподарської діяльності через високий рівень засолення ґрунту. Про поверхневі й підземні води не йдеться в принципі, оскільки, вони погіршать свою якість ще сильніше. А це унеможливить їхнє вживання як питних. Територію буде розірвано на ділянки частково збереженого ландшафту через забруднення поверхневих і підземних водозборів, деформацію поверхні та інженерних мереж. Фото: надані автором та УНІАНКиевVласть

Департамент охорони здоров'я Київської облдержадміністрації (КОДА) замовив у медичної компанії “Емпіріка” 13 аналізаторів газів крові та 2 комплекти систем для діагностування COVID-19. Медичне обладнання повинні поставити у заклади охорони здоров'я Київщини, однак їх переліку у відкритому доступі немає. Як стало відомо KV з оголошення електронної системи державних закупівель ProZorro, 6 квітня 2020 року Департамент охорони здоров'я КОДА (*) уклав договір з ТОВ “Медична компанія “Емпіріка” (**) на постачання аналізаторів газів крові та комплектів систем ПЛР (полімеразної ланцюгової реакції – KV) Convergys PCRtist з тест-картриджами для виявлення РНК COVID-19. Ціна договору склала 13,2 млн гривень.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  По договору підрядник повинен поставити 13 аналізаторів газів крові з аналізом електролітів Convergys liquical BG (ціна одного – 621,6 тис. гривень).  На офіційному сайті постачальника вказано, що продуктивність кожного аппарату – до 80 тестів за годину (залежно від конфігурації). Аналізатор може зберігати до 32 тис. результатів вимірювання та даних контролю якості, має вбудований термопринтер та може підключатися до комп’ютера. Згідно з договором, медична компанія “Емпіріка” також повинна поставити 2 комплекти систем ПЛР Convergys PCRtist (ціна одного – 2,6 млн гривень). Крім коронавірусу SARS-CoV-2 (COVID-19), комплект призначений для виявлення гепатитів, гонореї, гемофільної палички, герпесу, туберкульозу та інших. На сайті постачальника вказано, що країною виробником всього обладнання є Німеччина. Договір передбачає поставку аналізаторів газів крові та комплектів систем ПЛР протягом 45 днів після отримання письмової заявки замовника. Гарантія на поставлене обладнання має скласти 12 місяців з дня введення в експлуатацію. Місце поставки – заклади охорони здоров'я Київської області, визначені замовником (перелік закладів у договорі не вказаний).  Закупівлю провели за переговорною процедурою. У системі ProZorro опубліковано звіт про укладений договір. Замовник обгрунтував це виникненням особливих економічних та соціальних обставинами, а саме – спалахом COVID-19. Нагадаємо, 20 березня 2020 року Кабмін прийняв постанову №225, якою було спрощено порядок закупівель товарів, робіт і послуг, необхідних для запобігання поширенню коронавірусу в Україні. Документом визначено, що закупівлі, необхідні для боротьби із спалахами COVID-19 в умовах невідкладності, здійснюються без проведення відкритих конкурсів, з обов'язковим оприлюдненням в електронній системі всієї інформації про проведену закупівлю. Раніше KV повідомляла, що Центр первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД) Борисполя закупив у компанії з групи “Макрохім” 2 тисячі тест-стрічок для визначення антитіл до SARS-CoV-2 COVID-19. Замовлення коштує 1,26 млн гривень. Читайте: Центр первинної меддопомоги Борисполя закупив 2 тисячі тест-стрічок для визначення антитіл до коронавірусу Нагадаємо, станом на ранок 10 квітня 2020 офіційно в Київській області підтверджено 140 випадків захворювання COVID-19. Всього по Україні зафіксовано 203 випадки коронавірусної хвороби. З них 69 летальних, 61 пацієнт одужав. Читайте: Хроники коронавируса в Украине: обновляется Згідно з даними аналітичної системи Youcontrol, ТОВ “Медична компанія “Емпіріка” зареєстровано в листопаді 2016 року в Києві. Спеціалізація – неспеціалізована оптова торгівля. Статутний фонд – 30 тис. гривень. Засновник та директор підприємства – Анна Лактіонова. За інформацією Zакупівлі, за результатами участі у публічних закупках ТОВ “Медична компанія “Емпіка” уклало 85 угод на загальну суму більше 35 млн гривень (враховуючи нинішній тендер). Департамент охорони здоров'я КОДА уклав з компанією договори на 13,4 млн гривень. Департамент охорони здоров'я КОДА очолює Максим Іонов. * Департамент охорони здоров'я Київської обласної державної адміністрації (Код ЄДРПОУ: 02012898) ** ТОВ “Медична компанія “Емпіріка” (Код ЄДРПОУ: 40957368) Фото: Укрінформ КиевVласть

Економічна теорія основними факторами ціноутворення називає співвідношення попиту та пропозиції. Це співвідношення формує ринкову ціну на товар, тобто вартість товару, виражена у грошовій формі, обумовлюється виключно об’єктивними умовами. Додамо до об’єктивного ціноутворення споживацький суб’єктивізм. Кожен з нас оцінює рівень цін згідно власних фінансових можливостей. Справедливо буде вважати, що об’єктивно сформована ринком ціна на певний товар не може бути високою чи низькою. Вона набуває таких характеристик в момент співставлення із можливостями споживача, його платоспроможністю. Нам може подобатись ціна якогось продукту, може не подобатись, але ринкова ціна – це ціна справедлива. Висока ціна – це вже результат недобросовісної конкуренції, наслідок розладу ринкових механізмів. Про це нижче, а поки що – про бідність. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Для того, щоб зрозуміти, чому для більшості населення нашої країни ціни на продукти харчування вважаються високими, треба подивитись на структуру сімейних видатків. Згідно різних досліджень, частка витрат спрямованих на купівлю продуктів харчування середньостатистичною українською сім’єю складає від 40 до 53 відсотків і потягом всіх незалежних років це найбільша стаття видатків переважної більшості наших громадян. Згідно даних Держстату, у першому півріччі 2019 року частка витрат на продукти харчування складала 46,2%. Багато це чи мало? Це дуже багато. Частка витрат на продукти харчування в Україні одна з найвищих у світі. Згідно даних Міністерства сільського господарства США (USDA), яке оприлюднило рейтинг країн за частками витрат на продукти харчування за 2018 рік, Україна зайняла 93-є місце серед 100 країн світу із часткою у 42%. Гірша ситуація у таких країнах як: Уганда – 44,2%, Казахстан – 44,9%, Ангола – 48,6%, Бангладеш – 53,5%, Нігерія – 59%. А, згідно даних нашого Держстату, цей показник в Україні у 2018 року складав 49%. У таких країнах, як США, Сінгапур, Велика Британія, Ірландія, Канада, Швейцарія, Австралія та Австрія, населення витрачає на продукти менше 10%. У Німеччині, Нідерландах, Фінляндії, Катарі, Бельгії, Південній Кореї – до 15%. Наші східноєвропейські сусіди Польща, Словаччина, Угорщина, Болгарія – 16-25%. В таких же межах витрачають у Ізраїлі, Уругваї, Кувейті, Китаї, Туреччині. Білорусь, Росія, Грузія, Узбекистан – до 30%. Можна, звичайно, пригадати вислів одного колишнього міністра соціальної політики України який пояснив, що “українці їдять багато, тому і витрачають на їжу більше ніж німці”. Але проста логіка та порівняння доходів українців і громадян інших країн Європи підказує, що українці витрачають багато на їжу з однієї єдиної причини – українці мало заробляють. З цієї ж причини ціни значній частині населення видаються високими. Тобто, насправді нема високих цін, є низький дохід – з одного боку. А з іншого боку – високі ціни народжує неконкурентне середовище, тобто розлад ринкових механізмів, одним з яких є вільне конкурентне середовище. Зараз, на фоні карантинних заходів, все частіше чутно про необхідність державного регулювання цін на продукти харчування та інші соціально значущі товари та про необхідність встановлення розміру максимальної торгової націнки в торгівельних мережах. В цьому контексті згадується багатогранний  досвід Європи, який зводиться до найпростішої формули – обмежити, встановити, заборонити. Справді, у багатьох країнах Європи існує обмеження цін, або регулювання цін, або встановлення цін чи максимальних торговельних націнок на деякі групи товарів але універсальних підходів нема. Німеччина, приміром, контролює ціни 40% промислових та споживчих товарів та послуг, Австрія – 10%, Данія – 5%, Іспанія майже не контролює, більшість розвинених країн все ж сприяє ринковому, а не адміністративному ціноутворенню. Але навіть ті країни, де уряди впливають на ціни, навряд чи можуть бути для нас взірцем. Такі країни, причому кожна по різному, приходили до таких рішень цілими десятиліттями. І треба зважати, що це є країни високорозвинені, правові, із стійкою ринковою економікою. Контроль за цінами в розвинених країнах є лише елементом і невід’ємною частиною складних емісійних, податкових, пільгових, фінансових та кредитних заходів урядів для контролю за інфляцією, для забезпечення ринковою часткою всіх учасників ринку, та, як не дивно, для збереження вільного конкурентного середовища. Читайте: Кілька слів проти РРО для ФОП Якщо ж говорити про європейський досвід, який був би корисний нам, то спочатку варто звернути велику увагу на нечувану для європейських країн кількість мережевих супермаркетів у великих та не дуже містах нашої країни. Мабуть усі помітили, що з початком карантинних заходів, в країні різко подорожчали продукти харчування. Звісно, на це вплинули і ажіотажний попит, і коливання на валютному ринку, в усякому разі саме ці причини подорожчання називають власники та менеджмент великих торгівельних мереж. І мали б рацію, якби зростання не сягнуло 50-60%. То що ж тоді так вплинуло на ціни? Тут нам в нагоді і стане європейський досвід, про який не згадують прихильники ідеї державного регулювання цін. Кількома словами цей досвід можна назвати так: “Урядові заходи з обмеження великого рітейлу”. Першопрохідцями в цьому напрямку виступили сто років тому США. Вже у 20-х роках минулого століття в цій країні заговорили про загрозу, яку несуть великі торгівельні підприємства. З того часу там запроваджено цілу низку законодавчих норм щодо обмеження їх діяльності. У Західній Європі уряди почали приймати подібні норми з 70-х років минулого століття. Суть цих норм – унеможливити експансію ринку великими торгівельними мережами з метою (нашим можновладцям таке й уві сні не присниться) – захисту малого та середнього бізнесу, запобігання спотворення вільної конкуренції та запобігання ціновим змовам. Як правило, обмеження великих рітейлів полягає у обмеженні операційної діяльності та створенні регуляторних бар’єрів для входження на ринок. Так, у Західній Європі, в більшості країн, великі магазини можуть працювати з 8:00 до 20:00 у робочі дні, в суботу з 9:00 до 14:00, неділя та святкові дні – закриті. У багатьох країнах ЄС встановлюється обмеження на площу магазину у межах населених пунктів. Наприклад у Франції з 1996 року діє норма яка зобов’язує рітейлерів отримувати спеціальний дозвіл на відкриття магазину площею більше 300 кв. м, а максимальна дозволена площа магазину – 3000 кв. м. У Британії максимальна площа – 2500 кв. м, у Італії – 1500 кв. м, але при перевищенні площі у 300 кв. м теж необхідно отримувати спеціальний дозвіл. У Італії з 1998 по 2005 рік не було відкрито жодного магазину площею більше 1500 кв. м. У Німеччині спеціальний дозвіл необхідний при відкритті магазину площею більше 800 кв. м. А в Польщі для відкриття магазину площею понад 2000 кв. м необхідно отримати згоду всіх немережевих магазинів які знаходяться у районі. У США в різних штатах практикується спеціальне фіксоване оподаткування для кожного 11-го, 21-го чи 51-го супермаркету відкритого у одному штаті. У більшості країн ЄС влада регулює асортимент мережевих магазинів. В Польщі супермаркет площею понад 2000 кв. м затверджує асортимент у муніципалітеті. У Німеччині – від 1200 кв. м. Крім того, впроваджуються квоти на реалізацію у мережевих магазинах товарів місцевого виробництва, таким чином місцева влада піклується про канал збуту для дрібних місцевих виробників. У Бельгії, Люксембурзі, Іспанії, Італії, Франції, Ірландії, Португалії мережам заборонено реалізацію основних продовольчих товарів нижче собівартості. Це зроблено для того, щоб умисний штучний демпінг не знищив немережеві магазинчики. У Росії, під час експансії великими рітейлерами до міст-мільйонників така практика широко застосовувалась і виявилась дуже ефективною проти невеликих магазинів. Через два-три місяці демпінгу малий та середній бізнес був змушений свої магазини закрити, далі закрились невеликі виробничі підприємства, які втратили можливість збуту продукції. Як бачимо, розвинені країни урядовими рішеннями регулюють баланс між частками великого торгівельного бізнесу та малого, між супермаркетами та магазинчиками “крокової доступності”. Фактично, всі ці заходи направлені не на обмеження великих рітейлів, а на захист малих немережевих магазинів. Але головна мета – через захист конкурентного середовища запобігти ціновим змовам і захистити кінцевого споживача від надмірних витрат. Що маємо ми? В умовах домінування на роздрібному ринку продуктів харчування та товарів першої необхідності великих рітейлів, варто було прибрати останній стримуючий фактор зростання цін – заборонити роботу базарів та МАФів – ціни на продукти харчування зразу ж зросли незважаючи на відсутність дефіциту товарів. Доки весь цивілізований світ обмежував діяльність великих торгівельних мереж, Україна, як і завжди, йшла своїм особливим шляхом. Монополістам – все. Ах, так, є одна втішна новина. 26 березня Антимонопольний комітет порушив справу за фактом безпідставного зростання цін на продукти харчування стосовно низки великих рітейлів таких як “NOVUS”, “Ашан”, “METRO Cash & Carry Ukraine”, “Сільпо”, “BILLA”, “АТБ-Маркет”, “VARUS”, “ЕКО Маркет”, “Велика Кишеня”, “Велмарт”. В разі, якщо їх провину в антиконкурентних діях доведуть, то цим підприємствам загрожує штраф до 10% від обороту компаній за минулий рік. Звісно, на необізнаних це може справити враження. Та мушу розчарувати. Навіть якщо їх провину доведуть – на ціни це ніяк не вплине. Далі ці компанії в судовому порядку будуть оскаржувати рішення АМКУ щодо накладання штрафу. І навіть у разі, якщо суди їм відмовлять, вони спокійно ці штрафи заплатять, а витрати компенсують у цінниках на товари у своїх магазинах. Тобто, покупці спочатку заплатили за товар за завищеними цінами, а потім заплатять і штраф із своєї кишені. Маємо те, що маємо. З одного боку низькі доходи, з іншого – надмірні апетити великих роздрібних мереж – два фактори які створюють дорожнечу. І держава, яка спокійно за цим спостерігає. Читайте: Відкрите звернення до президента Володимира Зеленського щодо картелю великих АЗС та цін на автомобільне пальне Михайло Скляр, голова ГО "Асоціація громадського захисту підприємців"КиевVласть

Полювання є досить поширеним хобі серед українців. Втім навколо нього існує багато міфів. Дехто вважає, що мисливці лише знищують природу, а для когось мисливець та браконьєр – тотожні. Такі хибні думки можна почути навіть від народних депутатів Верховної Ради (ВР), котрі нещодавно запропонували низку законопроєктів, які, на думку мисливської спільноти, зруйнують цілу галузь. Мисливці також пропонують зміни до законодавства та збираються не допустити прийняття шкідливих, на їх думку, законодавчих ініціатив. Про це в інтерв’ю KV розповів голова науково-технічної ради Всеукраїнської асоціації мисливців та користувачів мисливських угідь, доктор сільськогосподарських наук за спеціальністю “Екологія” Василь Новицький (на фото). Всеукраїнська асоціація мисливців та користувачів мисливських угідь (далі – Асоціація), як розповів Василь Новицький, на сьогодні має 24 регіональні представництва, а також жіночий підрозділ "Діана-Магнум", об'єднує понад сотню користувачів мисливських угідь та декілька сотень фізичних осіб-членів Асоціації. Асоціація не має своїх мисливських угідь, натомість займається об’єднанням їх користувачів, виступає як комунікатор, в тому числі на парламентських слуханнях та в міністерствах. Асоціація також займається законотворчою діяльністю, наприклад, подає законопроекти про внесення змін до різних законів, зокрема про жорстоке поводження з тваринами, про мисливське господарство та полювання, про тваринний світ, кримінальний та адміністративний кодекси.  Серед членів Асоціації багато вчених-екологів, лісівників, спеціалістів у галузі мисливства. Партнерами Асоціації є Українське товариство мисливців та рибалок (УТМР), Товариство лісівників України, Федерація мисливського собаківництва України.  Головною метою Асоціації є створення нової та удосконалення діючої нормативно-правової бази з питань ведення мисливського господарства, формування об’єктивної громадської думки про мисливське господарство та позитивного образу мисливця як людини, котра дбає про довкілля. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  В інтерв’ю KV Василь Новицький розповів про те, як запропоновані до розгляду у Верховній  Раді (ВР) законопроєкти можуть знищити мисливську галузь та призвести до спалаху сказу, чому заборона полювання на лося не призведе до збільшення його поголів’я, та досвід Білорусі у збільшенні поголів'я зубрів в той час, коли в Україні вони майже зникли. KV: Розкажіть про законопроєкти, що зараз подані та розглядаються у ВР. Як запропоновані законопроєкти №2448 (автор законопроєкту – депутат Олександр Качура (фракція “Слуга народу”) написав заяву про відкликання після інтерв’ю), №2351, №0870 та №2232 вплинуть на мисливську галузь в Україні?  Василь Новицький: На сьогодні подано чотири таких законопроєкти. Два з них прийняті в першому читанні, два зареєстровані. Законопроєкт №0870 перейшов ще з переднього скликання ВР – він стосується заборони використання свинцевого шроту у водоохоронних зонах. Але вони не виділені в натурі, і за цим законом можна буде заборонити будь-яке полювання на качку зі свинцевим шротом. Але металева форма свинцю, за даними ЄС, займає лише долі відсотку від забруднення свинцем довкілля, основне – це вихлопні гази та заводські стоки. Але зоозахисники борються чомусь лише зі шротом.  В цьому законопроєкті піднімається питання занесення вовка в охоронювані види за вимогами Бернської конвенції, хоча вона у нас прийнята із застереженнями якраз по цьому виду. Тож вовк в Україні стане умовно червонокнижним видом.  Також перше читання пройшов законопроєкт №2351, який стосується багатьох сфер – і мисливців, і лісівників, і навіть тваринників. Цим законопроєктом передбачається, якщо по-простому, що рішенням сільради можна заборонити полювання або лісокористування на певній території. За законопроєктом, якщо сільрада знаходить реліктовий для своєї території вид, в радіусі 500 м від цього виду можуть заборонити лісокористування та полювання. Радіус 500 метрів – це 75 гектарів. Дві-три рослини, пару гнізд, і на території лісгоспу можна заборонити полювання і лісокористування.  Також цей законопроєкт вносить правки до закону про жорстоке поводження з тваринами, зокрема, ним забороняється позбавляти життя тварин до втрати свідомості. Таким чином він блокує роботу норкових ферм, птахофабрик, всіх забійних комбінатів. Також цей законопроєкт частково дублює інший, №2232, який забороняє регулювання чисельності бродячих котів і собак. Законопроєкт №2351 дозволяє комунальникам залишати бродячих котів та собак в містах і селах. Якщо раніше комунальники мали їх відловлювати, то зараз можна просто стерилізувати, кліпсувати та випустити назад в “ареал перебування”.  KV: Але ж зараз по Києву теж бігають чіповані собаки. Василь Новицький: Наскільки мені відомо, ці чіповані собаки стерилізовані благодійним фондом, а позначки повідомляють комунальникам, що ці собаки несуть найменшу загрозу, в плані свого розмноження, але не агресивності. Але згідно діючому законодавству про жорстоке поводження з тваринами, безпритульні собаки та коти мають бути відловлені та перебувати у спеціальних закладах для перетримки або у притулках. KV: А що з приводу двох інших законопроєктів? Василь Новицький: Сумновідомий законопроєкт №2232 містить в собі три блоки. Зоозахисники прикриваються першим блоком – забороною станцій для притравки мисливських собак.  На жаль, наші зоозахисники при написанні законів маніпулюють фактами. Наприклад, брехня, що в Європі немає контактної притравки. В ЄС контактна притравка є у Франції, Словенії та Словаччині. А законопроєкт №2232 забороняє навіть безконтактну притравку, котра є в кожній європейській країні, хоч вона і неефективна! Франція свого часу залишала контактну притравку, бо мала проблему з лисицями, і з ними треба боротись.  Щодо гуманності цього законопроєкту теж виникають питання. Це вибіркова гуманність. Сьогодні на десятку притравочних станцій є близько 100 лисиць. Припустимо, зоозахисники рятують тих 100 лисиць від жорстокого поводження. Натомість в поле випускають десятки тисяч норних собак, абсолютно не підготовлених до контакту зі звіром. В результаті отримаємо тисячі покалічених лисиць, тому що собаки не навчені. Вони будуть помирати в природі, переносити коросту, сказ. Також отримаємо тисячі покалічених собак!  Де гуманність? Другий блок – повна заборона регуляції чисельності бродячих котів та собак у природних екосистемах.  Але ж при цьому не пропонується жодна альтернатива! Є досвід Аргентини та Австралії з безконтрольного розповсюдження домашніх тварин, де бродячі собаки та коти знищили біорізноманіття.  В Угорщині чиновники відзвітували перед громадянами, що мисливці в маленькій Угорщині відстріляли, здається, 6,5 тис. бродячих собак.  Польща має велику проблему, бо бродячі коти щороку вбивають сотні мільйонів диких тварин. Скільки в Україні бродячих котів та собак – достеменно невідомо. З іншого боку це має бути досить динамічна і непередбачувана цифра, адже має два джерела виникнення – розмноження в природі та періодичне залишення тварин людьми. Мисливці не звітують про кількість відстріляних бродячих котів та собак. Є лише звіти єгерської служби, згідно з якими 6 тис. єгерів за останні роки відстрілювали порядку 34-36 тис. бродячих котів і собак щороку Якщо ці дані екстраполювати на 350 тис. активних мисливців, отримаємо близько мільйону бродячих котів і собак. Мільйон – це лише на рік! А що буде, якщо їх перестануть відстрілювати? Це буде екологічна катастрофа. Епідемія сказу, загроза для населення, знищення біорізноманіття, зачистка території – від горобця до лелеки, від миші до лося. Третій блок – обмеження добування шкідливих видів, таких як лисиця чи єнот уссурійський, більш відомий як єнотовидний собака, з 9 місяців на рік – до 3 місяців. В результаті в Україні може бути спалах захворюваності на сказ. KV: А що пропонують з приводу переобліків тварин?  Василь Новицький: Четвертий законопроєкт, №2448, стосується переобліків тварин в мисливських господарствах на вимогу будь-якого громадянина України чи організації, яка має відношення, згідно статутній діяльності, до природоохорони чи екології. В 40-денний термін після проведення обліку представники громадської організації (ГО) мають право приїхати в будь-яке мисливське господарство, і провести переоблік. Це нісенітниця, бо перерахувати на початку квітня тварин, котрих рахували в лютому, за відсутністю снігового покриву, буде неможливо.  За моїми даними, ще декілька подібних законопроєктів знаходяться на стадії розгляду та реєстрації.  Останні два законопроєкти за авторством депутата Качури, котрий має високі рейтинги в колах юристів, підготовлені, на мій погляд, досить безграмотно, особливо №2448. Таке відчуття, що ні юристи, ні фахівці їх і не читали. KV: Законопроєкт про переоблік має якісь корупційні ризики? Василь Новицький: Законопроєкт №2448 просто суперечить конституційним нормам. Він мав би бути направлений на експертизу до комітету із запобігання корупції, оскільки має прямі корупційні ризики.  Чому зоозахисники не хочуть прописати в законопроєктах, що беруть участь у обліках? Чому їм потрібні саме переобліки? Це дуже насторожує. Цей законопроєкт залишає більше питань, ніж слів у ньому. Серед його авторів здається чотири громадських активіста і троє вчених, котрі працюють в об'єктах природно-заповідного фонду (до речі,в ПЗФах України обліки взагалі ніхто не контролює і вони як прави і не проводяться), при цьому немає жодного спеціаліста із мисливського господарства. Автори плутаються в термінології, в пояснювальній записці пишуть про облік мисливських тварин, а в законі – облік видів мисливських тварин.  Більшість обліків четвероногих проводиться методом суцільного прогону. Для цього треба зо два десятки фахових обліковців та стільки ж загоничів. В законопроекті пишуть, що вони можуть проводити переоблік навіть утрьох. Як можна після сорока чоловік утрьох провести переоблік? Це буде інша методика, але хіба можна результати за різними методиками між собою порівнювати? За чий рахунок проводити переоблік? Сьогодні облік проводиться за рахунок господарства. Хто буде фінансувати бажання громадянина чи ГО повторити облік? Якщо сам цей громадянин, питання немає, хай відшкодовує. Жоден користувач не піде на такий переоблік. А три людини походять по лісу на підборах, і скажуть, що нічого з того, що в акті первинного обліку вказано, вони не побачили, і складуть інший акт, котрий навіть не зобов'язані погодити з користувачем. KV: А яку вагу буде мати цей акт? Таку ж як облік, чи вище? Василь Новицький: Вище, бо це ж переоблік. Вони будуть користуватись другим актом. KV: Тобто, потім можно актом переобліку шантажувати користувача угідь? Василь Новицький: На кожному кроці можна шантажувати. Можна надіслати “гонця”, котрий скаже, що приїдуть з переобліками і давайте щось думати. Потім можна приїхати, провести переоблік і сказати, що у нас от такий акт, давайте цей акт викупіть. Були вже прецеденти в Україні, коли під удар екорадикалів попадали лісогосподарства, за якими стояли бізнесмени, мільйонери, яких можна було шантажувати. Але саме найбагатші господарства, а не голі заповідники, сьогодні і відіграють роль найкращих резерватів для відтворення тварин в Україні! Моя особиста думка, що цей законопроєкт є проміжною ланкою для того щоб просто зупинити мисливську галузь і закрити полювання в Україні. KV: З якою метою? Василь Новицький: Перша версія – відпрацювання закордонних зоозахисних грантів, котрі передбачають закриття полювання.  Але все більше користувачів схиляються до думки, що все це робиться під майбутній продаж земель в Україні. Таким чином усуваються співкористувачі, які де-юре є перепоною для земельного дерибану. А щоб прибрати співкористувачів, треба вбити мисливську галузь, в якій договора оренди землі на строк від 15 до 49 років. І ще ж є плани як уряду Гройсмана, так і теперішнього (уряду Олексія Гончарука, який відправлено у відставку, – KV) про лісову концесію. І я вважаю, що прямий обов’язок влади спростувати ці припущення, вийти до народу, і сказати що такі законопроєкти при них не пройдуть. KV: Які дії ви плануєте, щоб зупинити ці законопроєкти? Василь Новицький: Буде мирний марш (після інтерв’ю у зв'язку із всеукраїнським карантином стало відомо про перенесення маршу, – KV), щоб продемонструвати владі, що нас не купка маргиналів. Ми йдемо на цей захід з двома простими вимогами.  Перша – зупинити утиски конституційних прав мисливців в Україні, і публічні звинувачення, котрі навіть з уст народних депутатів сипляться на мисливців.  Друга – зупинити нищення мисливської галузі, надати їй вектор європейського розвитку. Якщо сьогодні держава декларує своє прагнення до Європи, чому ми не євроінтегруємось в аспекті розвитку мисливської галузі? KV: Ви маєте якесь представництво ВР? Можливо, ви внесли якісь зустрічні законопроєкти? Василь Новицький: На останньому круглому столі у ВР, присвяченому розгляду законопроєкту №2448, нас відкрито підтримали депутати Сергій Литвиненко (фракція “Слуга народу”) та Сергій Шахов (депутатська група “Довіра”), а також помічник нардепа Дмитра Шенцева (позафракційний). Також є неперевірена інформація, що близько 40 депутатів звернулись до міністра екології Олексія Оржеля (був міністром на момент інтерв’ю, – KV) з вимогою спростувати свої слова, що мисливці для нього диковина і він сподівається, що в Україні це явище незабаром зникне.  KV: Можете прокоментувати звинувачення, що мисливці лише беруть від природи, і нічого їй не дають, нічого не створюють? Василь Новицький: Треба визнати вину в дезінформованості гомадян і мисливської спільноти, бо наші спілки активно почали створюватись лише в 2014-2015 роках, в той час як антимисливське лобі весь час працювало. І необізнаність населення ми маємо з двох причин.  По-перше – дезінформація від антимисливців, наприклад, що немає різниці між мисливцем та браконьєром, бо і один і другий – “вбивці”.  Але і ми, мисливці, також винні, бо наша мисливська культура подекуди далека від європейської і бажає бути кращою. В цьому аспекті нам є над чим працювати, бо інколи ми самі собі створюємо антипіар поведінкою на полюванні, і це бачать пересічні мешканці. Людям треба пояснювати, що мисливська галузь була, є і буде. І, якщо побороти мисливство, на його місце негайно прийде тотальне браконьєрство. В жодній країні світу державі не під силу зберегти тваринний світ без допомоги мисливців. Для цього треба тримати за бюджетні гроші мільйонні армії єгерів.  Мисливська галузь серед іншого регулює кількість тварин.  Наприклад, в США щороку відстрілюють понад мільйон голів оленів. Якщо цього не робити, що буде з екосистемами? Є прецеденти, коли дикими тваринами знищуються цілі ліси й поля. На жаль, зараз для України це не актуально. Але хто, крім мисливців, буде регулювати кількість лисиць, вовків, єнотів уссурійських, котрі розносять сказ? Хто буде охороняти тварин від браконьєрів? Це можуть зробити лише мисливські господарства, котрі зацікавлені в тому економічно.  KV: Наскільки значна роль мисливців у зменшенні природного різноманіття?  Василь Новицький: На початку століття львівські вчені провели дослідження, які показали, що в лісостепу України у 62% смертності диких тварин винні сільгоспвиробники, через порушення процесів механізації та використання хімії. У смерті понад 15% диких тварин винні браконьєри. Близько 12% вилучення тварин – це мисливці, решта – ДТП і так далі. KV: Як можна боротись із браконьєрами? Василь Новицький: З 2015 року ми бились головою об стіну, вимагаючи кримінальної відповідальності за незаконне видобування ліцензійних видів. На рівні Мінюсту ці рішення завжди блокувались. Чому? Бо система не може себе перезавантажити, ми ж знаємо, хто основні браконьєри сьогодні – судді, прокурори, поліція.  Але ми добились з 2015 до 2017 року хоча б підняття такс за відшкодування. Відшкодування за браконьєрське видобування зайця до 2017 року складало здається 200 гривень, а зараз коштує 8 тис. гривень.  В проєкті нового закону, який ми подаємо до ВР, ми знижуємо планку для кримінальної відповідальності до приблизно 10 тис. гривень. Якщо не в’язниця, то великий штраф та умовний строк. Тільки так можна побороти браконьєрство, і саме таким шляхом пішла свого часу сусідня Білорусь.  Сьогодні влада хоче передати всі природоохоронні функції, як по мисливству, так і по рибалці, екологічній інспекції. Таким чином цей орган стане монопольним, і це лякає. Хочуть ліквідувати рибоохоронний патруль, за зразком якого ми і планували створити державну мисливську варту, хочуть ліквідувати лісову охорону. Останнім часом на рік складалось 3-4 тис. протоколів за незаконне полювання. Це дуже мало. З них всього 9% складалось екологами, решта – єгерські служби. Але досі єгерська служба користувача угідь позбавлена права затримувати порушника. Вони можуть лише затримати на своїх угіддях підозрюваного у порушенні до приїзду поліції, але це якщо їм не чинять спротив. Якщо в Екоінспекції будуть підрозділи по охороні тваринного світу, по охороні лісових ресурсів, по охороні водних ресурсів, тоді можна працювати. Але якщо це буде одна велика структура, і на область дадуть 5 чи 10 інспекторів, котрі будуть займатись всім, це буде катастрофою. KV: Розкажіть більше про ситуацію з полюванням на Київщині. Василь Новицький: Київська область має свою специфіку. В першу чергу тим, що це область з великою кількістю користувачів мисливських угідь. Київщина має посилений мисливський прес на територію. Тому для Київщини дуже важливо розподіляти мисливське навантаження рівномірно по області, наприклад, працювати над тим, щоб полювання на качку було не лише по руслу Дніпра.  Важливо вести боротьбу з браконьєрством, бо там де багато населення, багато не лише мисливців, але й браконьєрів. Наприклад, в 2017 році на Київщині було складено 227 протоколів на порушників правил полювання на суму майже 60 тис. гривень.  На території Київської області також активно проводиться боротьба із хижими та шкідливими тваринами. В тому ж 2017 році було відстріляно 1 754 лисиці, 35 вовків, 147 єнотовидних собак. Єнотовидний собака це інвазивний вид для України. Колись, за часів радянського режиму він був завезений до України, і він живе здебільшого по руслах великих річок, оскільки любить воду. Також в 2017 році на Київщині відстріляли 1137 бродячих собак та 419 бродячих котів. KV: Кілька років тому був скандал із забороною полюванням на лося в Україні. Можете пояснити, що тоді відбувалось?  Василь Новицький: Ситуацію з лосем я знаю досконально. Лось став жертвою дешевого політичного піару. Напади зоозахисників на полювання на цей вид були давно, був введений 10-річний мораторій на добування лося – з 1996 до 2006 року. До мораторію було 8,4 тис. голів лося, тоді казали, що цього мало, хоча не було жодного наукового висновку про оптимальну кількість лосів в угіддях України. Як фахівець, можу сказати, що для України, як південної межі ареалу лося, оптимальна кількість не перевищує 9 тис. голів. За 10 років дії мораторію в Україні залишилось 4,1 тис. голів лося.  KV: Як таке могло статись? В цьому вина браконьєрів? Василь Новицький: Коли користувачі мисливських угідь економічно вмотивовані, вони охороняють вид. Коли вони з цього нічого не мають, вид стає нецікавим. Жоден зоозахисник не може запропонувати кращих природоохоронних інструментів, ніж економічні. Тому за 10 років мораторію ми втратили більше половини популяції лося. Другий мораторій був з 2009 до 2012 року – приросту поголів'я лосів не було.  KV: А коли мораторію не було, між 2006 і 2009 роками, як змінилась ситуація? Василь Новицький: Приріст був дуже малий, здається 3-4%. Під час влади Януковича, коли при владі було багато мисливців, на лося відкрили полювання. З 2012 до 2017 року чисельність лося виросла на 46% – офіційно їх було 6,3 тис. Потім окремі зоорадикали зайшли до тодішнього міністра екології Остапа Семерака, і він виписав “царський указ” про заборону полювання на лося на 25 років. Цей указ заблокували Мінюст і Мінагрополітики. На цьому Семерак не зупинився, пішов на принцип, і вирішив провести заборону через Червону книгу України (ЧКУ). З'явилося “експертне заключення” яке можна кваліфікувати як “липове”, що лося в Україні не більше 1-2 тис. Потім суд першої інстанції здається визнав його оціночним судженням.  Вони прикрились цим папірцем, визнання котрого ми потім добились в суді недійсним. В результаті ми виграли суд першої інстанції. Семерак тоді обіцяв, що проведуть всеукраїнський облік кількості лося, розроблять програму порятунку виду. Тому що ми апелювали, що в ЧКУ є вже зубр, ведмідь та рись, котрі у ній тихо здихають. Не можна просто заборонити полювання на мисливські види, які можуть бути жертвами браконьєрства. ЧКУ і закон для браконьєра не аргумент, на відміну від покарання – штрафа та в’язниці. Міністерство екології подало апеляцію, провели комісію по ЧКУ, де не фахівці з лося проголосували за внесення його туди. Це при тому, що був звіт Інституту зоології від 2009 року про те, що занесення лося до ЧКУ при чисельності більше 5 тис. осіб є неефективним. В апеляції суддя послався на суспільний резонанс справи, мовляв зоозахисників багато, а мисливців на суд прийшло мало. За моєю неперевіреною інформацією, була пряма вказівка з Банкової (на вул. Банковій знаходиться Офіс президента, – KV), не розгойдувати ситуацію, щоб мисливці суд програли. Читайте: Суд вернул лося в Красную книгу Украины Проте Семераком не було проведено ані всеукраїнського обліку, ані розроблено програму відтворення лося. KV: Чи є статистика по кількості лося зараз? Василь Новицький: За моїми оцінками, через браконьєрів ми вже втратили близько 2 тис. голів лося. І його може очікувати доля зубра, також занесеного в Червону книгу. KV: Що ви маєте на увазі? Василь Новицький: В 1991 році в Україні було десь 650 зубрів, а в Білорусі 120. Ми одразу занесли зубра в ЧКУ, а в Білорусі йому надали подвійного статусу. Це дуже проста, але дієва схема. Якщо в заповіднику добули зубра, то браконьєр сідає до в'язниці. Але мисливське господарство може купити собі зубрів і розвести їх для комерційного полювання, котре сьогодні в Білорусі коштує 20 тис. євро. В такому випадку для зубра діє статус суворо охоронюваного вида з лімітованим добуванням. Для полювання часто обирають старого зубра, котрому скоро вмирати, і його вже добуває іноземець. За 20 тис. євро у нас можна купити кормів на рік для стада в 50 голів зубрів.  Станом на минулий рік в Білорусі налічувалось 1,8 тис. зубрів, в той час як в Україні – 220. Ми втратили дві третини популяції, а білоруси наростили в 15 разів. От вам приклад дбайливого господарювання. Я був свідком того, як відмовили у добуванні старого лежачого зубра, котрий не відходив від годівниці та майже весь час лежав. І в той час лісівники бідкались, що немає грошей на корми, бо влада вчасно не перерахувала кошти. Тоді єгер розповідав, що в Харкові є німець, бізнесмен, який хотів би добути зубра. Були б ми у Білорусі, він заплатив би гроші, і було б за що купити корми.  Але тоді зоозахисники сказали: “Хай здохне, ми приїдемо та поставимо йому хрест”. Той зубр загинув давно. Був я недавно у Конотопі, де все це відбувалось, і ніякого хреста не бачив. Прикро констатувати, але в Україні сучасний так званий “зоозахист” більше про здирництво аніж вкладення в довкілля. Ситуація з поголів’ям лося взагалі не залежить за великим рахунком від внутрішньої обстановки в Україні. У нас живе маргінальна частина популяції, основна – у Фінляндії, Швеції, на півночі Росії. Чисельність лося в Україні залежить від чисельності саме в основному ареалі. Коли йде ріст чисельності на півночі, за пару років відбувається витіснення поголів’я на периферію ареалу, і чисельність зростає.  Після Другої світової війни в Україні було кілька сотень лосів. В 1960-ті роки полювання на нього заборонили, лося було кілька тисяч. А за 5 років – порядка 20 тис. Таке збільшення не могла статись за 5 років за рахунок народжуваності. Це була міграційна хвиля. Є дрібні хвилі в 11 років, і велика хвиля періодичністю в 70-90 років.  KV: Яка ситуація зі звірами зараз у Чорнобильській зоні?  Василь Новицький: Регулювання чисельності тварин як такого там не відбувається, час від часу туди заходять браконьєри. На сьогодні Чорнобильська зона – замкнута самодостатня екосистема, яка здатна займатись саморегуляцією.  Але переносити ті дані на територію всієї України, де лісів всього 15%, землі розорані, буде неправильно. Відсутність полювання в Україні не призведе до таких самих наслідків, як відсутність полювання у Чорнобильській зоні. А гарантовано – навпаки! KV: А вовки, чи інші види тварин, виходять з Чорнобильської зони, як з такого собі розплідника? Василь Новицький: Насправді сьогодні вона є резерватом для розмноження вовка. Але точного обліку тварин там нема. Наприклад, працівники Чорнобильської зони кажуть, що в них живе близько 1,5 тис. лося. Тому можна підрахувати, що до занесення до ЧКУ лося було не 6 тис., а близько 8 тис. Згідно з положенням Мінекології (зараз – Мінекоенерго), саме вони мають вести моніторинг чисельності фауни, в тому числі мисливської. Але вони того не роблять, і нахабно користуються даними користувачів мисливських угідь. Хочеться запитати в міністра екології – чому й досі ми не знаємо, скільки тварин, зокрема лосів, у Чорнобильському заповіднику, скільки їх у інших заповідниках? Чому у відповіді на наші запити щодо чисельності лося в окремих об'єктах природозаповідного фонду (ПЗФ) ми отримували відповідь “від одного до десяти”?  Коли ми співставили площі всіх об’єктів ПЗФ, а їх сьогодні 10% від площі мисливських угідь, зі всією чисельністю лося, у нас вийшло, що в цих 10% площі ПЗФ живе всього 3% лосів. А це територія з найкращими умовами, де не ведеться полювання! Чому ж така ситуація? Чому ж тоді в ПЗФах лосей втричі менше, ніж в середньостатистичному мисливському господарстві? А відповідь проста. На сьогодні середній об’єкт ПЗФ – зоологічна пустеля в порівнянні з нормальним середнім мисливським господарством, де є нормальна охорона. А якщо приїхати до об’єкта ПЗФ, буде стояти браконьєрська канонада. KV: Як Україна може заробляти на мисливській галузі? Василь Новицький: Сьогодні окупність галузі тримається на рівні 46-48%. Україна з досить посередніми зоогеографічними умовами, де немає трофейних лосів чи оленів, могла б завдяки весняному полюванню зробити цю галузь рентабельною, як в Росії чи Білорусі.  Весняне полювання можна вести на гусака, який у нас не живе, чи на самця крижня. Самець крижня, котрий не знайшов самку, руйнує перші кладки, а другі вже не життєздатні. Більш того, якщо він спарувався, а потім знайшов гніздо, він його знову зруйнує, щоб знову паруватись. Він заважає жити самкам та виводкам до відкриття полювання. Це дуже негативно б’є по приросту качки. Чому б під час весняного полювання не відстріляти самця крижня, у присутності єгеря, все офіційно, по ліцензії?  Весняне полювання заборонили о 2004 році, яке було відкрите три сезони. Воно було заборонено, як я вважаю, з подачі східних сусідів, які таким чином усунули конкуренцію, щоб європейці їздили до них, а не до нас.  Також можна зайнятись зубром і скласти конкуренцію Білорусі, розводити інших копитних. Для того, щоб привабити європейського мисливця, можна запровадити вольєрне полювання. KV: Але, вибачте, де тут спортивний елемент, якщо тварина у вольєрі? Василь Новицький: Зараз у нас є вольєри на кілька тисяч гектар. Чому це не спортивно? Ви можете день ходити і сітки не побачити. Але точно знаєте, що тварина там є, трофейна, яку ви вже замовили на сайті. Багато кому це цікаво. Ми нікуди від цього не дінемось, якщо мова йде про заробляння грошей.  KV: Що має зробити влада для розвитку полювання як галузі економіки? Василь Новицький: Для початку треба, щоб влада припинила займатись популізмом, і зрозуміла, що підтримка мисливської галузі має не лише прямі фінансові вигоди, вона є запобіжником від екологічних збитків, які можуть бути в принципі. Як приклад, після Великої депресії в США майже не залишилось дикої качки та індички. Там сьогодні стоять пам'ятники мисливцям, які відновили фауну. Держава зрозуміла, що сама не може цього зробити, і почала допомагати мисливцям субсидіями.  В Чехії міністерство сільського господарства накладає значний податок на аграріїв, щоб передати його мисливцям на відновлення фауни.  Німеччина добуває козулі та оленя в кілька разів більше, ніж усього обліковується в Україні. Треба законодавчо вивести мисливських користувачів із залежності від основного користувача земельної ділянки. Такого становища, як у нас, немає в жодній країні з нормальним законодавством. Не має аграрій вирішувати, який мисливський користувач буде там хазяйнувати.  Зараз УТМР не може звинуватити аграрія в потруєних тваринах, бо завтра той аграрій відкличе своє погодження на користування угіддями. Треба робити як у Австрії, Словаччині, Німеччині, де мисливець практично не залежить від сільгоспкористувача. В Німеччині взагалі сільгоспкористувач не має права не займатись мисливським господарством. Хочеш – займайся безпосередньо, хочеш – передавай в користування. Не вести галузь ти не маєш права. Держава не буде боротись зі шкідниками, регулювати кількість тварин, охороняти від браконьєрів за свій рахунок тільки тому, що хтось там чогось не хоче. Якщо ми зараз відкриємо ринок землі при діючому законодавстві, агрохолдинги легко заблокують ведення галузі.  KV: А у випадку мисливських угідь в лісі яка ситуація? Василь Новицький: Там хочуть запровадити лісову концесію. Тоді теж користувачі там заборонять мисливство. Тому перше – це вивести новими законодавчими поправками, і ми це вже робимо, мисливського користувача від прямої юридичної залежності від основного користувача земельної ділянки. KV: Тобто буде паралельне користування? Василь Новицький: Воно і зараз паралельне. Одні сіють та жнуть, інші зайця добувають. Але це галузі антагоністи, вони мають бути зрівноважені. Якщо ми захищаємо зайців від пестицидів, не треба екологічні інспектори, ми перші перевіримо, хто зайців потруїв.  А зараз сільгоспкористувачі можуть відізвати погодження на користування мисливцям. KV: Що заважає функціонувати Асоціації? Василь Новицький: Головне – це байдужість мисливської спільноти. Багато мисливців не цінують роботу, яку ми проводимо із владою, із населенням, законотворчу роботу. Мисливці цінують більш практичні речі, а фінансувати організацію, котра не проводить сама полювання, не має своїх угідь, вони не хочуть.  KV: Співпраця з органами державної влади якимось чином ведеться? Василь Новицький: Наразі чіткої співпраці нема, міністерство не виявляє бажання співпрацювати. З Держлісагенством працюємо. Але ми вдячні, зокрема, комітету ВР з питань екології та природокористування, за те що більшість депутатів на чолі з головою комітету паном Олегом Бондаренком (фракція “Слуга народу”) абсолютно прагматично підходять до вирішення питань та проблем мисливської галузі. Ми були свідками того, як ці люди ставали жертвами кібербулінгу з боку екорадикалів за підтримку раціональних діалогів з мисливцями, або навіть за те, що просто давали нам слово сказати. Щоправда, наша подяка не стосується депутатів Олександра Фельдмана (фракція “Опозиційна платформа – За життя”) та Антона Яценка (депутатська група "За майбутнє" ), які дозволяли собі, на наш погляд, ксенофобські висловлювання в бік мисливців. KV: Ви якось співпрацюєте з Українською асоціацією власників зброї (УАВЗ)? Василь Новицький: Ми недавно познайомились з паном Учайкіним (Георгій Учайкін – голова наглядової ради УАВЗ, – KV), і у нас є пряма зацікавленість у співпраці, бо нас об'єднують спільні інтереси.  Ми домовились про координацію дій в плані проведення мітингу. Щодо закону про зброю, я не готовий коментувати, бо недостатньо знайомий з законопроєктами.  KV: Чи намагались ви якось співпрацювати з екологічними організаціями? Василь Новицький: Звичайно. Ще в 2016 році я розробив Проєкт постанови Кабміну про запобігання загибелі об'єктів тваринного світу під час механізованих агротехнічних робіт. Подібна постанова навіть в РФ була введена ще в 1996 році. Вона вводила прості правила, наприклад що при збиранні врожаю  треба рухатись з центру до краю польового контуру, щоб тварини мали можливість на порятунок. Якщо молотьба йде від дороги до лісу, то добре, якщо навпаки – погано, бо тварини будуть боятись авто. Я звернувся тоді в добрий десяток громадських екологічних організацій, які не виявили зацікавленості, або пообіцяли що зв’яжуться з цього приводу, і мовчать. На жаль, в нас майже немає ідейного екологічного активізму. Але я з великою повагою відношусь, наприклад, до WWF Україна (Всесвітній фонд дикої природи, – KV), котрий хоча б не говорить, що полювання має зникнути, і в той час робить багато корисних практичних справ. Наприклад, по законопроєкту №2232 їх представники казали, що вони проти нього, бо не можна залишити в природі бродячих котів та собак. Домашнім тваринам місце вдома, диким у лісі, і одні іншим не мають заважати жити. Але на цьому круглому столі у них не було можливості висловитись. Ми запрошуємо всі зацікавлені сторони до тісної співпраці в законодавчій площині, в справі охорони тваринного світу від браконьєрства, від шкідливого впливу промислового та іншого виробництва. KV: Який досвід іноземних мисливських організацій ви хотіли б застосувати в Україні? Василь Новицький: В Європі є така організація, як FACE (Федерація мисливських і природоохоронних асоціацій Європейського союзу). Її представники є в Європарламенті, Єврокомісії, органах місцевих влад. Вона об’єднує 7 млн європейських мисливців. В Європі мисливці та природозахисники мають спільну організацію! Там люди розуміють, що мисливці не є злом, адже саме в них є ті гроші та ресурс, який можуть піти на захист природи.  А у нас міністр говорив, що в Європі немає полювання, і воно – середньовіччя. Ще є Міжнародна рада з полювання та охорони тваринного світу (СІС), котра  налічує 188 країн-членів. І знову, як видно з назви, вона поєднує мисливців та охорону тварин. Ми плануємо бути на їх з'їзді у травні в Ризі, хочемо набути членства в цій організації. Щодо FACE, плани на співпрацю маємо, але поки що є проблеми із фінансуванням.  Ми готові співпрацювати з іноземними колегами у моніторингу рідкісних мисливських видів тощо. Читайте: Георгій Учайкін: “Треба спитати в людей, чи хочуть вони мати право на збройний самозахист або цілком розраховують на захист поліції” Фото: надано Всеукраїнською асоціацією мисливців та користувачів мисливських угідьКиевVласть