29 березня близько 8:45 у Миколаєві внаслідок обстрілу сталося влучання в дев'ятиповерхову будівлю облдержадміністрації. Станом на 13:30 на місці руйнування деблоковано тіла 7 загиблих осіб, 22 особи постраждало. Пошуково – рятувальні роботи продовжуються. Про це KВ стало відомо з повідомлення пресслужби ДСНС. Підписуйтесь на “КиївВладу”   "Внаслідок зруйновано центральну секцію будівлі з 9 по 1 поверхи, без послідуючого горіння", – йдеться у повідомленні. Підрозділами ДСНС врятовано та вивільнено з-під завалів 18 осіб, яких передано бригадам швидкої медичної допомоги. "Влучили в будівлю обладміністрації, розвалили пів будівлі. Більшості вдалось врятуватися дивом. Зараз 8 цивільних під завалами, яких, сподіваємося, витягнемо. Шукаємо. 50-100 вийшли, трьох військових теж шукаємо", – повідомив голова ОВА Віталій Кім. Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм Подписаться Також Кім розповів, що, на його думку, можна і в такій ситуації знайти позитивні моменти. Якщо окупанти зруйнували адмінбудівлю, то це означає, що вони відмовились від планів "брати" місто. Читайте: Росіяни розбомбили в Київській області монастир Московського патріархату (фото, відео) Фото: ДСНС КиївВлада

Рашисти  продовжують вбивати мирних мешканців та нищити інфраструктуру Київщини. Від обстрілів загинули п’ятеро безневинних людей, четверо поранено, пошкоджено будинки. Про це KВ стало відомо з повідомлення пресслужби Офіса генерального прокурора. Підписуйтесь на “КиївВладу”  “За даними слідства 27 та 28 березня 2022 року збройні сили рф, нехтуючи нормами міжнародного гуманітарного права, здійснили обстріл села Святопетрівське Бучанського району. Ворожими снарядами вбито 4 мирних мешканців, зруйновано та пошкоджено житлові будинки”,- повідомили в пресслужбі. Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм Подписаться Також повідомляється, що внаслідок ракетного обстрілу Софіївської Борщагівки смертельні осколкові поранення отримав місцевий мешканець, пошкоджено будинки. Внаслідок ракетного обстрілу одного із сіл також зруйновано приватні житлові будинки у Бориспільському районі. “Окружні прокуратури Київщини здійснюють процесуальне керівництво у кримінальних провадженнях за фактами порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК України)”, – зазначили в прокуратурі. Правоохоронці закликають громадян, які  стали свідком воєнного злочину РФ, фіксувати та надсилайте докази: https://warcrimes.gov.ua Нагадаємо, окупанти обстріляли населені пункти Макарівської ОТГ на Київщині. Внаслідок рашистського удару зруйновано житлові споруди та гараж на території церкви в селі Фасова. Також на місці виникла пожежа. Читайте: Росіяни розбомбили в Київській області монастир Московського патріархату (фото, відео) Фото: ГУ Нацполіції в Київській області КиївВлада

Руzzкий мир “денацифицировал” сегодня в 5 утра женский монастырь УПЦ (МП) в Фасовой в Киевской области. Без всяких референдумов обитательницы обители решили что масквы в любом виде с них хватит. Про це КВ дізналася з допису у Facebook журналіста Дениса Безьлюдько.  Далі фото з його Facebook.

Вчора ввечері, 12 березня, о 22:00 відбувся авіаудар по Свято-Успенській Святогірській Лаврі у Донецькій області. Авіаційна бомба розірвалася за 50 метрів від мосту, що з'єднує правий та лівий береги річки Сіверський Донець, і який знаходиться біля входу до Святогірської Лаври. Про це KV стало відомо з повідомлення Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Внаслідок страшної сили вибуху у храмах Лаври вилетіли віконні рами. У лаврських готелях вибуховою хвилею вибито всі вікна та двері”, – сказано в повідомленні.  Після авіаудару декілька поранених відвезли до госпіталю Святогірська, решті надано допомогу в обителі. Загиблих, на щастя, немає. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться У ніч з 12 на 13 березня всі біженці та брати були евакуйовані до монастирських підвалів. Уточнюється, що у Святогірській Лаврі перебуває 520 біженців, з них 200 дітей. У місті Святогірську біженців та місцевих жителів близько 10 тис. осіб. Керівництво Лаври інформує, що на території обителі та міста не було жодних військових формувань.  Довідка: Свято-Успенська Святогірська Лавра УПЦ МП — монастир УПЦ МП у Святогірську. Монастир розташований на високому крейдяному правому березі Сіверського Дінця. Окрім наземних будівель, має крейдяні печери. У лаврі зберігаються мощі преподобного Іоанна, затворника Святогірського. Раніше лавра була монастирем. Перші згадки про нього датуються 1526 роком. Нагадаємо, сьогодні вранці, 13 березня, російські війська завдали авіаударів по Міжнародному центру миротворчості та безпеки на Львівщині. Читайте: В Макарові на Київщині окупанти розстріляли “Ураганами” медичний центр, садочок та будинки Фото: Держспецзв'язку КиевVласть

Я снова предлагаю читателю отправиться в сентябрьский Киев 1929 года, где 5 дней проходил судебный процесс над монахом Киево-Печерской Лавры Евладием Чехуном и монахиней Флоровского монастыря Любовью Воронковой. Последние обвинялись в убийстве “духовной дочери” отца Евладия Прасковьи Барышниковой. Если принять во внимание, что обе женщины имели интимные отношения со святым отцом, что убийство  произошло на почве ревности и сопровождалось расчленением тела, то нетрудно понять, почему радиотрансляцию из зала суда, затаив дыхание слушала вся советская страна.  Мы же проследим ход процесса по материалам архивов и газетным публикациям того времени. О деле “кровавого архидьякона” писали практически все газеты, но большинство текстов изобилует пропагандистскими антирелигиозными штампами. Я же предлагаю читателю несколько отрывков, в которых содержатся “житейские” подробности монашеского быта. Вот что писала о процессе 7 сентября ежедневная газета “Вісті ВУЦВК” (ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, – авт). Здесь и ниже орфография и пунктуация изданий сохранены. Цитата:“Для вірян, що відвідували церковні одправи пішла швидко поголоска, що Євладій “благочестивіший старець”. Церковні крикливиці городили казки про те, що Євладій перебуває в великому чернецькому подвигові. З великого Успенського собору в наслідок розпаду і ворожнечі тихоновської церкви з “синодальною”, Євладій згодом перейшов до старо-тихоновської Ольгінської церкви на Печерську. Як і протягом ранішої кар'єри, так і тут Євладій був улюблеником жіночої частини пастви.  Євладій розмовляв з одвідувальницями, давав їм поради у випадках духовної нерівноваги, солоденьким голосом вабив наболілі серця крикливиць, гисторичок і просто темних жінок. І от одного разу, – 1924 року – до Євладія прийшла монашка із Фролівського жіночого монастиря – Любов Воронкова. Це була терта і досвідчена діячка чорного клубу. Досить сказати, що Воронкова була за давніх часів помішнецею ігумени-”матері” Євпраксії і разом активним членом монастрської ліги “Буділка”. Ця організація гуртувала навколо себе молодих вродливих черничок, що вели розпутне життя, знущалися над покірливими послушницями, скубли і били їх, влаштовували “райські вечори” та п'янки. Ночами Фролівський монастир відвідували офіцери та переодягнуті монахи із Києво-Печерської Лаври. Воронкова провадила це життя разом з іншими і вміло замітала сліди розпутства в колишньому жіночому монастирі. Оця Воронкова з 1924 року і стала постійно відвідувати Ольгинську церкву. Як людина з досвідом, в літах вона була ходячим бюром реклами “старця” Євладія. Вона ширила чутки, що Євладій “святий”, що він навіть чудеса творить, що його очі сяють, якщо добре до них придивитись. Звичайно вона замовчувала те, що Євладій вже п'ять років живе з нею як з жінкою”.      Вот что свидетельствовали управдом Флоровского монастыря Лимонченко и дворник обители Точеный. “Вечерний Киев” №211 за 11 сентября. Цитата: “Будилка выполняет жандармские обязанности. На эту должность назначают таких, которые знают за чем и за кем нужно следить. Если “матушка Груня” прикажет кого-либо из послушниц выбросить из монастыря, будилка разбудит жертву и ночью, в стужу выполнит приказание начальства. Она первая подберется к умирающей, будет ее обшаривать, заберет деньги и ценности и отдаст их игуменье… В монастыре существовала своя классовая дифференциация. Кельи покупались. Цена на лучшие кельи существовала 1000-1500 рублей. Дешевле чем за 300 рублей кельи не было. Монахини вносили “вклад” не получая никакой расписки и были весьма недовольны этим недочетом монастырской бухгалтерии. Кельи приобретались главным образом кулацким элементом. Никакой коммуны в монастыре не было. Люба Воронкова была зажиточной и, по слухам, ее вклад составлял 1500 рублей. Тетя Воронковой имела в монастыре две кельи… Когда суд интересуется, когда именно у Воронковой случился “грех” и она имела половую связь, строгая “будилка” цинично и фарисейски заявляет: - Хочу взять грех на себя. Где было – не ваше дело. Не хочу сказать. На вопрос о беременности Воронкова отвечает пронзительно резко. - Не было”. Цитата: “Живо и образно повествует о монастырских нравах дворник Флоровского монастыря свид.Точеный. - Бывало приходишь в келью Воронковой, эн у нее батюшка сидит. Мне то что, лишь бы за квартиру заплатила. Точеный часто встречал “батюшек у матушек”. Это для него бытовое явление, к которому он хорошо присмотрелся. - После службы часть монахов уходит по домам, а другую часть монашки забирают к себе. В 3 часа ночи, как только начинает светать, по монастырскому двору как вспугнутые мыши, разбегаются по кельям монахи. Вот вышел один из 20-го корпуса, а другой из 34-го. - Батюшка, в каком корпусе ночевали? Дворнику батюшка не отвечает, ему бы поскорее выбраться из женского монастыря. Иные остаются в корпусах и попозже. Пьют с монахинями чай с наливкой, а то и водочку”. “Вечерний Киев” №210. Цитата: “Послушница Гробовая, которая “шьет одеяла и немного поет”, о Любе Воронковой не может сказать “особенно хорошего”. Слыхала она и о посещении Воронковой Чехуна. Но ничего особенно потрясающего она в этом не находит. - Раньше нельзя было, а сейчас можно. Монастырь почувствовал свободу”.Вечерний Киев №209. Цитата: “Интересными являются показания свидетеля Сукача, – монаха, соседа Чехуна. Сукач на вопрос о профессии отвечает: - Чернорабочий монах. До революции он был простым монахом и работал в канцелярии Лавры. Сукач, характеризуя Чехуна говорит, что последний держался обособленно, был связан со светскими людьми, особенно с женщинами, любил выпить. Любовницей Чехуна была Воронкова, которая часто к нему приходила. Монахи обращали на это внимание Чехуна, но последний заявил: “сейчас свобода, не ваше дело”. На вопрос о том, разрешается ли с точки зрения церковных канонов пребывание женщин в келье монаха, Сукач говорит, что из сострадания можно пустить в келью несколько женщин сразу, но одна женщина наедине с монахом никоим образом не должна оставаться”.  Итак, из цитат, приведенных выше следует, что “батюшкам” и “матушкам” ничто человеческое было не чуждо, ой как не чуждо. Однако, в отличие от светских людей духовная особа, принимая монашеский постриг отрекается от мирской жизни и дает три обета, один из которых обязательство безбрачия и целомудрия. Читая газеты 1929-го года мне вспомнилась еще одна “духовная особа”. Цитата: “Философ Хома Брут был нрава веселого. Любил очень лежать и курить люльку. Если же пил, то непременно нанимал музыкантов и отплясывал тропака”. Давайте перенесемся из 1929 года в 1835-й. Именно в этом году увидел свет сборник “Миргород” Николая Васильевича Гоголя, в котором была опубликована повесть “Вий”. О чем это произведение, если отбросить мистическую линию сюжета, а сфокусироваться на линии реалистической?           О быте и нравах заведения, где воспитывают будущих пастырей божьих. О недоедающих младшекурсниках, о старшекурсниках, которые пьют-курят, подрабатывают бытовой проституцией. Вспомните, как отпущенные на каникулы богослов Халява, философ Хома Брут и ритор Тиберий Горобець в ночной степи удачно набредают на хутор, пожилая хазяйка которого соглашается их приютить. При этом богослов Халява сразу же крадет у хозяйки сушеного карася, а Хома в свою очередь ворует рыбину из кармана товарища, также будущего священника. “Прекрасен” момент, где посланцы богатого сотника увозят Хому, чтобы тот читал над телом его дочери “отходную по ней и молитвы в продолжение трех дней после смерти”. Ректор семинарии заставляет Брута сделать это под страхом физического наказания. Далее следует диалог козака с ректором, который благодарит за крупу и яйца и просит осетрины. Куда и зачем он отправляет своего подопечного ему не интересно.      “Матушки” и “батюшки” 1920-х годов нарушали обет целомудрия, а что нынешние? На поисковый запрос “православные священники и преступления сексуального характера” Гугл выдает массу ссылок. Первая из них материал “Процессы над православными священниками по обвинению в педофилии”, где приводится семь кейсов, из которых один произошел в Украине, остальные в РФ. Однако в наше время никому не приходит в голову отнимать у церкви недвижимую собственность, даже если кто-то из священников совершил сексуальное преступление, А когда читаешь газеты 1929-го года, создается впечатление, что в то время была не антирелигиозная борьба, а борьба за недвижимость религиозных организаций, причем не только православных, а и прочих конфессий. В следующей колонке о большевистском рейдерстве. Продолжение следует.  Редакция КиевVласти выражает благодарность за помощь в создании данного материала отделу формирования и использования газетных фондов Национальной библиотеки Украины имени В. И. Вернадского. Читайте:  В память о Гелии Снегиреве Монашеский любовный треугольник, расчлененное тело “духовной дочери” и разорение киевских храмов (часть I) Как большевики “подстригли” историю Дины Проничевой, или История одного фото (часть IV фото, видео) За кулисами “Киевского Нюрнберга”, или Как большевики “подстригли” историю Дины Проничевой (часть III, фото, видео) За кулисами “Киевского Нюрнберга”, или Как большевики “подстригли” историю Дины Проничевой (фото, видео) За кулисами “Киевского Нюрнберга”, или Как большевики “подстригли” историю Дины Проничевой (часть ІІ, фото, видео) Семен Берлянт – смертник Бабьего Яра, который выжил Смертники Бабьего Яра, которые выжили (часть II) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Свидетельства “инженера Давыдова” (часть III) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Сколько их было (часть IV) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Сообщение подпольщика Панасика (часть V) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Подпольщик Панасик на “фабрике уничтожения” (часть VІ) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Организатор “восстания смертников” Федор Ершов (часть VІІ) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Тридцать сбежавших “из-за сильного тумана” (часть VІІІ) Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Неизвестные имена (часть ІХ) Константин Гродзинский, журналист КиевVласти Фото: фотокопии автораКиевVласть

У  Київському академічному драматичному Театрі на Подолі нещодавно гучно відгриміла прем’єра  вистави “Приворотне зілля” за мотивами повісті братів Капранових. Поставив цю містичну  комедію-трилер головний режисер Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк. Журналістам KV вдалося побувати і на здачі вистави (на генеральному прогоні), й на допрем’єрному показі. Навіть насолодитися виконанням бардівських пісень братів Капранових. Виявляється, вони пишуть і самі ж виконують і пісні, й романси, романтичний блюз і, навіть, кобза-реп. А ще, за словами співучих письменників вони виконують  кобза-джаз, кобза-блюз, кобза-вальс та інші “кобза-жанри”. Вони вважають, що така реклама поезії, зокрема і власної, – хороший крок для спілкування з аудиторією: “Поет, якщо він хороший, то завжди зможе продати свої книги. А кобзареві за хороший виступ дадуть гроші, нагодують, а, може, і чарчиною пригостять”, – прокоментував Дмитро Капранов. Творча людина проявляється в багатьох творчих напрямках... Брати Капранови – подвійний удар по тузі, сірості та невігластву! Тож після відкритого генерального прогону вистави, найпершими вдалося “спіймати” саме авторів. -  Дуже все несподівано! Вражає, що герої, яких ти вигадав досить давно, 20 років тому, і вже почав про них забувати, раптом стоять перед тобою живі, — зізнався Віталій. — Кожен з них зі своїм характером, своєю поведінкою, яка дещо відрізняється від того, що ти їм свого часу звелів робити. Адже одна справа, коли пишеться книжка, зовсім інша — коли здійснюється пластичне рішення, коли те, що ти описуєш словами, тут описується простою дією, грою світла. Складається інше враження. Треба віддати належне режисерові за його вигадливість і вміння, там де це потрібно, працювати без слів. Особливо вражає алюзія з радянською атрибутикою, таке живе занурення у минуле. Щодо акторів, то шалено вразив Микола Піліповіч, майор КГБ, у виконанні народного артиста України, провідного актора Театра на Подолі, Сергія Сипливого і троє сільських гопніків. Це взагалі – “бомба”! - На репетиціях ми не були, — продовжив Дмитро, — але регулярно спілкувалися з режисером, обмінювалися враженнями та ідеями. Намагалися допомогти, донести авторське бачення. Матеріал складний, події відбуваються на початку 90-х років. У нас з режисером різниця у віці. Можемо підказати те, чого він не бачив. Це вже наша третя спільна робота з Сергієм Павлюком, довіряємо йому як режисерові. До цього ставили у Херсоні п’єсу “Територія жінки” та капусник. А тут Сергію вдалося не скотитися до пошлості, хоча повість аж кишить еротикою. Автори призналися, що всі герої – реальні, мають своїх прототипів, всі діалоги й мізансцени – теж реальні, підслухані й підглянуті ними в одному з сіл Тернопільщини. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   - Всі, окрім анекдотичного випадку з бюстом Сталіна, – додає Віталій, – це вже з народного фольклору. А ось на сцену з преферансом нас надихнула Греція. Так-так, коли ми були в Греції, то зустріли там багато фігурок, де зображені три попи, які грають у карти. Розговорилися з людьми, і там, і потім у нас, і виявили, що серед попів це досить поширена гра. А нещодавно ми познайомилися з одним священиком з Очакова, який приїхав служити в село. Так він просто в шоці: “Я не знаю, як мені бути й що робити!”, – каже, – “Вони мені несуть святити ножі, якісь обереги, хустки… Це ж чистісіньке відьмацтво!”. Ми йому кажемо: “Отче, не переймайтеся! Ви робіть свою справу, а вони хай вже самі думають, куди те все застосувати”. Одне слово: вистава вдалася! Хоча було дуже багато імпровізації. Але це ж тільки початок! Існує неписане правило, за яким автор не може говорити, що йому сподобалася постановка за його книжкою – адже тоді він розділяє відповідальність з режисером, а краще дистанціюватися. Але ми скажемо не за правилами: нам постановка "Приворотного зілля", яку зробив Сергій Павлюк, сподобалася. І не лише нам. Зал переповнений, сміх, овації, глядачі дякують, актори дякують, навіть білетерки, які бачили-перебачили, дякують. То чом би нам бути незадоволеними? Ну так, це не зовсім те, що ми писали, але перенести книжку на сцену один в один неможливо. У Павлюка вийшла дуже весела комедія з містичним підґрунтям про зіткнення України та СРСР. Він класно вловив дух епохи, і хоч молоде покоління не знає, навіщо до телевізора, де мовчки махає руками сивий чоловік, підносили банки з водою, воно все одно сміється, хоч і дивується. - Дякуємо режисерові, дякуємо акторам, дякуємо художникам, світлякам та звукачам, дякуємо покійному Віталію Малахову, який був ініціатором постановки. Ну а вам радимо подивитися виставу у Театр на Подолі. Гарний настрій та натхнення гарантуємо! - Моє знайомство з Театром на Подолі та його керівником Віталієм Малаховим розпочалося ще у студентські роки, — згадує режисер-постановник вистави Сергій Павлюк, — Театр тоді знаходився у приміщенні Гостинного двору. Там побачив виставу “Дядя Ваня”, яка справила на мене незабутнє враження. Потім довго не спілкувалися. Аж поки драматург Тетяна Іващенко не запропонувала мені поставити у цьому театрі виставу за її п’єсою “Замовляю любов”. Ця постановка й досі користується популярністю серед глядачів, нещодавно відбулася ювілейна сота вистава. Через два роки зателефонував Віталій Малахов і запропонував мені поставити виставу за романом Джорджа Оруелла “1984”. Прем’єра відбулася минулого року. Саме тоді виникла ідея зробити тут ще щось цікаве.  А через кілька місяців  – знову дзвінок від Віталія Юхимовича. Він запитав, чи не могли б для театру щось написати брати Капранови, з якими я давно товаришую. А у мене з Капрановими якраз був сучасний проєкт у Херсоні “Територія жінки”, присвячений Святу жінок – 8 березня. Проєкт дуже цікавий – сучасна українська поезія на сцені. Порадився з ними і вирішили, що для глядача буде цікавою постановка за їхньою повістю “Приворотне зілля”. Хоча спочатку планували “Кобзар-2000”. Говорячи про особливості 35-го театрального сезону, Віталій Юхимович зазначив: “Цей сезон,  а може й наступний, ми проведемо під лозунгом “Фантастика на сцені”.  Відкриє проєкт вистава Сергія Павлюка “Приворотне зілля” за романом братів Капранових, прем’єра запланована на 18 листопада. Я вважаю, що починати ставити фантастику з творів українських авторів – символічно. У нас багато хороших письменників, і ми хочемо їх популяризувати”. Без перебільшення скажу, що твори Капранових – це дуже хороша, читабельна література. Вона про українців, про українське, про містичне. Я прочитав твір, який мені надіслали письмннники,  потім почав заглиблюватися у матеріал, дискутував з авторами. Врешті ми дійшли до дуже простого переконпння, що всі жінки відьми. І відьми – це найкрасивіші, найрозумніші жінки, а називають їх так тому, що в основі лежить слово “відати”, знати те, чого не знають інші.  Приворотне зілля жінок – вони самі. Ми без них не можемо. Починаючи від народження наших дітей, простого поцілунку, приготування борщу – вся містика в Україні від українських жінок. Саме про це вистава. А ще – це присвята моїй дружині, бо вона теж – справжнісінька відьма, яка виховує п’ятеро моїх дітей, маленьких Павлюків, терпить мої вибрики, чекає мене з моїх мотань Україною й світом і готує незмінні “прем’єрні голубці” з чарчиною горілки. Ми підписали з театром і Капрановими  так званий “Договір про намір”. В червні Малахов потрапив до лікарні, потім – до санаторію, але продовжував активно працювати. Ми з ним там зустрічалися, визначили дату вистави, “вдарили по рукам”. Вчасно випустити виставу завадили пандемія. Ми змістилися майже на півтора роки від запланованого. У вересні здали сценографію і за місяць поставили виставу! Власне до репетицій приступили 19 жовтня. Багато часу пішло саме на розбирання тексту. Зазвичай я дуже довго з текстом не працюю. Але цього разу  довелося добряче попрацювати. Боявся викинути з повісті щось зайве.  Майже два тижні ми з акторами витратити на розмови. Я пояснював, що це – комедія, а не трагедія! Було цікаво. Автори брали участь у перших читках. Це полегшувало мені роботу. Коли актори задавали каверзні запитання я говорив: “Ось автори, у них і запитуйте”. Працювати з живими авторами набагато цікавіше, ніж вигадувати, про що автор писав. Віталій і Дмитро все пояснювали. На жаль у братів Капранових багато роботи і далі вони не брали участі у наших репетиціях. Подивилися вже здачу вистави. Кажуть, що їм сподобалося. Зізнаюся, що трохи не вистачило часу. Хотілося б хоча б ще тиждень потужних репетицій. А саме цей тиждень і забрала у нас смерть Віталія Малахова. На жаль, у нас не було жодного прогону перед здачею вистави, хоча, зазвичай перед прем’єрою маємо п’ять прогонів вистави. Сам сюжет вистави крутиться навколо того, що два представники спецслужби – кегебісти, майор і лейтенант, направляються в українське село для того, щоб там знайти відьму, мати на неї вплив і використовувати у своїх цілях. Персонажі вистави дуже цікаві. Звісно, майор ГДБ  у виконанні Сергія Сипливого – неперевершений! Тут ми попали прямо в точку! Та й лейтенанти  Дмитро Грицай і Костянтин Стоянчев магнетизують. Люди в Зеленому колоритні. Дуже класно виписані ролі  парторга , який не розлучається з трилітровою банкою сивухи, у заслужених артистів України Сергія Бойка й Федора Ольховського. Вони абсолютно різні, але обидва вражають. Особливо класний тандем, на мою думку, у Сергія Сипливого  і Сергія Бойка та Сипливого й Даші Малахової   (тітка Таня, яка прийняла до себе столичних гостей). Цікава тітка Таня і в Ірини Грищенко. Там стільки імпровізації!  Та й усі інші персонажі – дуже колоритні:  піп, до речі, колишній десантник, який носить під рясою тільник і досі лишився тим бравим воякою, якого навіть ряса не дуже псує,  добре розуміється на преферансі (Василь Кухарський і заслужений артист України Ігор Волков); занадто сексуальна  попадя, за сумісництвом відьма,  більше схожа на хтиву циганку, ніж на попадю у виконанні Анни Тамбової,  дівчата які між собою конкурують і вступають у відчайдушну боротьбу за симпатичного Петра,  використовуючи всі доступні й недоступні засоби: від заговорених напоїв до заворожених пиріжків – головна любовна лінія вистави;  Дід Юхим (Олександр Данильченко) і знахарка баба Кабачиха  (заслужені артистки України Тамара Плашенко й Алла Сергійко),  ворожать, чаклують, екстрасенсують і поводяться не надто чемно;  три сільські лобуряки  (нещодавні випускники акторських вишів). До речі, вони страшенно сподобалися й глядачам, і авторам, і самому режисеру. Дуже добре свою роботу виконала художниця-постановниця театру  Марія Погребняк. Сценографія прекрасна! Для декорацій Капранови навіть подарували свій телевізор. По телевізору показуємо багато відеороликів з тих часів (зізнаюся, хотів, аби їх було ще більше). Музика минулого століття, уривки з мультиків, заставка до серіалу “Рабиня Ізаура” викликають у глядачів свої асоціації та емоційні реакції.  Особливо було цікаво, коли вмикалися одразу три телевізори. Але це виявилося складно як технічно, так і фізично – вони реально заважали акторам рухатися. Події вистави відбуваються у 1991 році. Починаються у липні на Івана Купала і закінчуються 5 грудня, коли у Біловезькій пущі поставили крапку в існуванні Радянського Союзу, а Україна здобула свою незалежність. У братів Капранових місце дії їхня мала батьківщина — Очаків, ми ж вирішили не прив’язуватися до певної території, схожі події могли відбутися в різних куточках України. Дуже добре впоралася зі своєю роботою хореограф Анжеліка Борисова, з нею було прекрасно працювати. Також хотілося б відзначити потужну професійну службу театру, насамперед звукорежисера Сергія Шевченка та освітлювача Сергія Невгодовського. А майже половину музики спеціально для вистави написав керуючий музичною частиною театру Тимур Полянський. Найважче було працювати з самим собою. Адже у мене – своє бачення спілкування з людьми. Тут головне – вміння себе стримувати, знаходити підхід до людей. Актори, як казав Станіславський, “сукины дети”. Тому для режисера проблема: бути лідером, а не самодуром. На жаль, я не вмію бути толерантним, коли людина мені не подобається.  А Театр на Подолі мені дуже подобається!  Тут Віталію Малахову вдалося створити унікальну атмосферу й унікальний творчий колектив! Якщо  мене знову запросять, то буду радий попрацювати ще з цим прекрасним театром. Хочу й далі ставити вистави у різних театрах. Режисери мають ставити вистави, актори у них грати, а глядачі, звісно ж, дивитися. “Приворотне зілля” – це моя 111- а прем’єра! Уявляєте, 111 прем’єр у  Херсоні, Миколаєві, Києві, Черкасах, Рівному, Коломиї!  І 111 “прем’єрних голубців” від моєї дружини! Сподіваюся, що під ялиночку, напередодні новорічних свят буде  112-а прем’єра – “12 стільців” у Херсоні. Символічна магія цифр! Заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк дебютував із постановкою “Дума про братів Неазовських” Л.Костенко у Черкаському академічному музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка. У його доробку – більше сотні вистав. Режисер має багатий досвід спілкування і творчі роботи не тільки у херсонському, а й в інших театрах України та близького зарубіжжя (Білорусії, Румунії, Польщі, Франції, Угорщини, Португалії, Грузії тощо). А ось із 112-ю прем’єрою режисер трохи помилився! Нею стала вистава “Мишоловка”  в Миколаївському Національному академічному українському театрі драми й музичної комедії -  незвичний трагіфарс. Це – не викладення популярної детективної п’єси Агати Крісті! Це – “вистава у виставі” в шекспірівському “Гамлеті” – за п’єсою Недялко Йорданова “Смерть Гонзаго”. Здається головним меседжем вистави, при всій її комедійності, є фінальні слова парторга: “Не лізьте до нас! Це – наша земля, це наші люди!” Тобто, якщо ви полізли в провінційний монастир зі своїм столичним уставом, то отримаєте дрючком по голові. Українська глибинка живе своїм одвічним і вічним  життям, і столичним зайдам зі зброєю й лихими помислами, краще сюди не соватися. Це й сьогодні ой як актуально! КиевVласть

Богуславська та Яготинська громади віднесені до основних історичних центрів на Київщині. Розкрити цей потенціал громадам дозволять затверджені депутатами Київської облради проєкти щодо розвитку на цих територіях двох регіональних ландшафтних парків. Крім збереження унікальної фауни, громади одержать можливість додаткового розвитку. Парки можуть стати основною туристичною принадою, а отже, суттєво покращити фінансовий стан громад. Як стало відомо KV, на останній черговій сесії 9 вересня депутати Київської обласної ради затвердили рішення про створення восьми нових об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею 257 га. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  З-поміж цього були затверджені проєкти організації територій двох регіональних ландшафтних парків "Богуславль" та "Яготинський імені Гетьмана Кирила Розумовського" для охорони, відтворення та рекреаційного використання природних комплексів цих об’єктів. Читайте: Екологічна рівновага: дві сотні гектарів Київщини стали природно-заповідним фондом Як розповів у коментарі KV депутат Київської облради, голова постійної комісії з питань екології, природокористування, мисливства, водних ресурсів, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та інших надзвичайних ситуацій Роман Титикало (“Європейська Солідарність”), ці проєкти є своєрідним планом впорядкування цих об'єктів природно заповідного фонду.  "Попереднім рішенням створюється сам об’єкт природно-заповідного фонду, а потім депутати, відповідно, мають затвердити програму, в якій буде визначено, що дозволено здійснювати на цій території, а що забороняється, з переліком відомостей про довкілля, порядок використання тощо. Адміністрування території та фінансове її утримання – це обов’язок власника парку. І загалом громади у цьому зацікавлені. Як приклад, наведу створений минулого року об’єкт природно-заповідного фонду у Петропавлівській Борщагівці. Зараз розробляється документація щодо впорядкування цієї території. Фактично цією документацією врегульовується, де буде рекреаційна зона, де жителі зможуть здійснювати прогулянки, а де будуть території під охороною. І громада разом із депутатами активно долучається до процесу розробки цієї документації, тому що потім фактично вони і експлуативатимуть цей об’єкт в інтересах громади", – говорить Титикало.  Дійсно, відповідно до додатків рішень, ці проєкти є основним документом з планування та комплексного розвитку території терміном на п'ять років. Також із урахуванням положень Проєкту, буде розроблятися документація із землеустрою парків, генеральних планів міст Яготин та Богуслав, створюватися комплекси відпочинку на території та у прилеглих зонах. Щодо адміністрування цих об’єктів, то на час розроблення Проєкту система управління парком "Богуславль" була представлена Богуславською громадою без створення дирекції. В Яготинському же парку спеціальна адміністрація не була створена і в перспективі повинна функціонувати як окрема юридична особа. Богуславська громада Згідно із Проєктом організації території, регіональний ландшафтний парк "Богуславль" розташований у Богуславі і простягається вздовж річки Рось, має площу 7,5 гектарів, з яких 4 гектари займає геологічна пам'ятка природи "Відслонення богуславських гранітів". Цим мінералам – близько 2 мільярдів років. Парк був створений на базі цієї пам’ятки рішенням Київської облради ще у грудні 2008 року.  Решту території, а це 3,4 гектари, займає територія, "порізана" річками. Парк пристосований до відпочинку. В парковій частині облаштована інфраструктура, встановлено пам'ятник Марусі-Богуславці – одному із символів та візиток Богуслава. Територія багата цінним рослинним і тваринним світом. Сама ж територія парку розділена на дві частини центральною вулицею міста ім. Франка. Тут збереглися  популяції реліктового виду – шоломниці високої  та малопоширеного в регіоні виду – воронця колосистого.  Парк розташований на землях міста, що включаються до складу Парку без вилучення у землекористувача. Парк перебуває у державній власності, що віднесено до сфери управління Департаменту екології та природних ресурсів Київської ОДА.Як розповів у коментарі KV провідний спеціаліст відділу агропромислового розвитку, екології та використання земель сільськогосподарського призначення Богуславської міської громади Петро Пидюра, саме він свого часу був ініціатором створення у Богуславі регіонального ландшафтного парку "Богуславль".  "Парк був створений на базі такої геологічної пам’ятки природи як "Відслонення богуславських гранітів". Цей об’єкт було оголошено природно-заповідним ще приблизно десять років тому. Цей парк займає всього на всього площу в 7,5 га. Активна ж робота над цим об’єктом триває впродовж останнього року", – розповів він. І додав, що враховуючи, що на території Богуславської ТГ надзвичайно низький відсоток природно-заповідних територій, який складає майже 0,01% від загальної території, у громаді вже взялися за створення нового об'єкту природно-заповідного фонду.  "Це дуже кропітка робота і потребує консолідації як місцевих депутатів, так і виконавчої влади. І ми зійшлися на тому, що туристичною окрасою, і навіть, духовним центром громади є річка Рось, яка пронизує всю територію на відстані 42 км. Була проведена відповідна робота із керівництвом Київського науково-екологічного центру, з виїздом на місце й обстеженням ділянки, після чого ми і вийшли з пропозицію про створення регіонального ландшафтного заказника "Росичі" загальною площею 1800 га", – зауважив він. За його словами, найважчим у цьому питанні було переконати проголосувати за створення такого об'єкту саме місцевих депутатів. Та  депутатський корпус майже на 100% підтримав цю пропозицією. Надали згоду і землекористувачі в особі лісгоспу. Була проведена вся необхідна документальна робота: зібрано наукове обґрунтування доцільності створення заказника, картографічні матеріали.  "Наразі всі ці документи ми передаємо до департаменту екології КОДА з тим, щоб вони їх розглянули і передали на затвердження до Київської обласної ради. Сподіваємося, що громаду підтримають і такий об'єкт буде створений. І вже тоді будемо думати і над питанням утримання об’єкта. Адже досвід показує,  що там, де такий об’єкт створено без адміністрації, використання парку здійснюється надалі неефективно. Плануємо, щоб цей об’єкт був у складі місцевого підпорядкування, але з відповідним адмініструванням", – додав він.  Крім іншого, громада озвучила пропозицію про створення об'єктів місцевого значення. Мова йде про вікові дуби та їхнє збереження. Нині відбувається масова вирубка дерев, і якщо їм не надати відповідного охоронного статусу, впевнений головний еколог громади, ці дуби будуть знищені. "Цим дубам надано статус меморіальних і за кожним закріплена назва. Це, наприклад, Дуб козацький ім. Богдана Хмельницького. Є історичні факти та свідчення місцевих старожилів, що саме під цим дубом зупинявся гетьман. Є на території Свято-Миколаївський чоловічий монастир, до якого 180 років назад з Греції, гори Афон, були завезені саджанці сосни, які збереглися до цього часу. Ми також хочемо надати їм охоронного статусу", – говорить Пидюра. Також він наголосив, що згодом такі об’єкти стають основною туристичною принадою і збільшують кількість відвідувачів до громади та популяризують її. Та найголовніше – це охорона унікальної природної території.  "Богуславщина славиться своїми природними краєвидами. І для того, щоб вирішувати екологічні проблеми, звичайно, необхідно фінансове забезпечення. І коли з наповненням бюджету ситуація є напруженою, то найкращим, на мою думку, способом охорони природи є саме створення відповідних заповідних фондів. Такий статус посилює контроль за цим об’єктом. І сьогодні є розуміння громадськості щодо важливості здійснення таких заходів. Звичайно необхідно здійснювати і просвітницьку роботу зі збереження таких об'єктів", – впевнений еколог. І додав, що цей заказник має всі шанси стати регіональним екологічним коридором, який проходитиме через всю Богуславську громаду. "Навколо цього екологічного коридору, до якого входитиме річка Рось з прибережними смугами, будуть включені унікальні ландшафтні і історичні місця. В планах об’єднати в один великий комплекс такі об’єкти, як: орнітологічний заказник "Саварка", в якому знаходиться найбільше поселення сірих чапель на Київщині, стрімчак "Мар’їна гора", "Відслонення богуславських гранітів", регіональний ландшафтний парк "Богуславль", лісове урочище "Свята гора" площею 230 га, Морозівську скелю, городище "Городок", – резюмував він. Читайте: Сохранились. На Киевщине появились новые объекты природно-заповедного фонда Яготинська громада Згідно із Проєктом, Регіональний ландшафтний парк (РЛП)  "Яготинський імені Гетьмана Кирила Розумовського" розташований на площі 131,56 га на землях комунальної власності Яготинської міськради (66,37 га) та лісових площах, що закріплені за державним підприємством "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" (65,2 га) без вилучення у землекористувачів та землевласників. Територія парку  входить в межі міста Яготин. Також зауважено, що на проєктованій території знаходяться унікальні ландшафти з цінними видами флори і фауни. Особливо ж цінним є "Круглий острів", що є унікальним півостровом із раритетною рослинністю центрального лісостепу, що збереглась на пагорбі в межах реліктової долини річки Супій. Парк створено з метою охорони і збереження унікальних ландшафтних з цінними видами флори і фауни.Як же розповів у коментарі KV перший заступник голови Яготинської міської громади Олександр Кудрявський, ідея створення ландшафтного парку виникла саме за ініціативи громадськості. "Свого часу міська рада підтримала громадську ініціативу щодо створення об’єкту природно заповідного фонду, пов’язаного з історичною спадщиною Яготинщини, для того, щоб об’єднати історичне минуле міста, де колись проживав гетьман Кирило Розумовський і природні можливості та потенціал нашого краю. А саме: найбільше штучне озеро Супій на Лівому березі і власне сам парк, який був закладений у часи гетьманства Кирила Розумовського. На той час проєкт ще не мав назви", – розповів Олександр Кудрявський. За його словами, громада адресувала до обласної ради звернення з приводу створення такого об’єкту. Сама процедура розпочалася ще у 2018 році з присвоєння, відповідно до законодавства, території статусу природно-заповідного фонду. Обласна рада підтримала створення регіонально ландшафтного парку (Рішення Київської облради від 20.07.2018 № 475-22-VII – прим. KV) і власне тоді і розпочалися роботи з організації території парку. Безпосередньо цим питанням займався департамент екології Київської ОДА.  "Вони замовляли картографічні матеріали і визначили подальше використання цього об'єкту. У минулому році проведено низку робіт з формування окремої рекреаційної локації для відпочинку мешканців та гостей громади. Було облаштовано декілька альпійських гірок, алей, лавки для відпочинку, освітлення за рахунок коштів обласного бюджету. І за рахунок місцевого бюджету – тротуарні доріжки. Одним із необхідних елементів функціонування таких об'єктів є саме наявність Проєкту організації території. Це – містобудівна та землевпорядна документація, яка визначає способи використання такого об’єкту. Тому що природозахисним фондом визначаються локації, де можна займатися виключно рекреацією, тобто можуть бути розміщені тимчасові заклади для надання послуг населенню, як наприклад, з харчування тощо. Є визначені території, які взагалі не можуть використовуватися в господарському вжитку. Це території, де відновлюються заповідні види флори та фауни", – додав заступник. І наголосив, що основне завдання об'єктів природно-заповідного фонду – зберегти унікальні види рослин і тварин, які є на цій території. "У громаді, на території "Круглого острову", що повністю входить до складу парку, під час біологічного вивчення знайдено рідкісні та унікальні види рослин. Через це на цій місцевості діє повна заборона на будь-яку діяльність. Загалом цей Проєкт є комплексним. На сайті в рішенні відсутні додатки картографічних матеріалів, але вони йдуть у складі проєктної документації. І сама там визначаються, які локації і в який спосіб їх можна використовувати. У нас також поки що немає погоджених оригіналів. Та у процесі підготовки разом з департаментом екології ми працювали над визначенням таких локацій детально із урахуванням місцевих особливостей. І надалі разом із департаментом будемо працювати над питанням адміністрації парку. А саме: хто буде фінансувати утримання адміністрації, чи буде це обласний бюджет, чого саме власне громада і хотіла би. На сьогодні створити ще одну додаткову установу за формою комунальної власності для місцевого бюджету є дещо проблематичним. На рівні ж області це питання врегулювати набагато простіше", – упевнений заступник голови ТГ. Загалом, як говорить Олександр Кудрявський, громада прагне цим проєктом досягти дві основні мети. По-перше, зберегти біологічне різноманіття, недоторканість територій, де не здійснювалася людська діяльність, для відновлення різних видів рослин, фауни, гніздування рідкісних птахів. По-друге, поєднати це із туристичним напрямом. "Саме в рекреаційній частині парку можна організовувати цікаві фестивалі, пов’язані із історичним минулим міста. І звичайно, що саме розташування парку над озером Супій і парк притягували б до громади потоки туристів. І це би додавало якусь родзинку Яготину, який, як відомо, включено до переліку історичних населених пунктів України. І звичайно, як наслідок, приток туристів позитивно б впливав на місцевий бюджет. Щодо "притягування" туристів є різні ідеї, включно із технологічними новаціями. Та поки що, до визначення утримувача адміністрації, притримуємо ці думки на стадії проєктування. Але дуже важливим є саме збереження природного простору для майбутніх нащадків. Можливо, були б спроби розділити цю територію на приватні земельні ділянки. А так ця земля назавжди залишиться як об'єкт природно заповідного фонду регіонального значення", – резюмував він.  Читайте:  Проект Децентрализация: Софиевская и Петропавловская Борщаговки не спешат объединяться Проект “Децентрализация”: Войти в Озернянскую ОТО готовы лишь два сельсовета из шести Проект “Децентрализация”: Великодымерская теробщина этой осенью идет на выборы Проект “Децентрализация”: Медвинская теробщина идет на выборы в неполном составе Проект “Децентрализация”: Фурсовская теробщина может лишиться части бюджета Проект “Децентрализация”: Села Переяслав-Хмельницкого района отказались примкнуть к городу Проект “Децентрализация”: Кагарлыкская теробщина объединит город и 26 сельсоветов Проект “Децентрализация”. Политические амбиции мешают состояться большой Боярской теробщине Проект “Децентрализация”: Тетиевская терробщина готовится к выборам в декабре Проект "Децентрализация". Узинской терробщине придется поработать над развитием Проект “Децентрализация”: КОГА тормозит назначение выборов в Циблевской терробщине Проект “Децентрализация”: Гостомельская ОТО пойдет на выборы только в составе Киево-Святошинского района Проект “Децентрализация”: Студениковская терробщина готовится к выборам в декабре Проект “Децентрализация”: Предусмотренная Кабмином Дымерская ОТО может не состояться Проект “Децентрализация”: Мироновская терробщина ждет позитивного вывода от КОГА Проект “Децентрализация”: Ржищевская терробщина может стать проблемой для Кагарлыкского района Проект “Децентрализация”: Ходосовская терробщина может объединить села трех районов Проект “Децентрализация”: села Ставищенского района готовы митинговать против объединения Проект “Децентрализация”: Яготинская терробщина не спешит на выборы “Проект Децентрализация”: Создание Боярской ОТО дошло до суда Проект “Децентрализация”. Сельсоветы потенциальной Вороньковской ОТО не готовы объединяться Проект “Децентрализация”: Власти Згуровщины не готовы терять полномочия Проект “Децентрализация”: Потенциальная Дмитровская терробщина уже год дожидается выборов Проект “Децентрализация”: Гребенковская терробщина не может быть создана без согласия двух сельсоветов “Проект Децентрализация”: Создание потенциальной Бышевской ОТО остановилось в 2015 году Проект “Децентрализация”: Козин поборется за право быть центром терробщины Проект “Децентрализация”: Пирновская терробщина может быть создана только принудительно Проект “Децентрализация”: Процесс объединения в Барышевке даже не начали Проект “Децентрализация”: Терробщина с центром в Украинке может быть названа Трипольской Проект “Децентрализация”: Рожновская терробщина не может определиться с центром “Проект Децентрализация”: Обухов может присоединить окрестные села Проект “Децентрализация”: Иванковская ОТО поборется за зону отчуждения Проект “Децентрализация”: Ташанская терробщина год ждет позитивного вывода КОГА Проект “Децентрализация”: Березанская терробщина будет проходить процедуру создания ОТО заново Проект “Децентрализация”: Володарский район не планирует объединяться в ближайшее время Проект “Децентрализация”: Полесский район этим летом планирует начать процесс объединения Проект “Децентрализация”: Богуславская ОТО может объединить не все сельсоветы Проект “Децентрализация”: Ракитнянский район может объединиться в две терробщины Проект “Децентрализация”: Калиновская терробщина может быть создана с разрешения Кабмина Проект “Децентрализация”: Белая Церковь может присоединить три сельсовета Проект “Децентрализация”: В Броварском районе может появиться Придеснянская терробщина Проект “Децентрализация”: Потенциальная Вишневская ОТО начала процесс объединения Проект “Децентрализация”: Германовка и Григоровка Обуховского района хотят быть центрами одной ОТО Проект “Децентрализация”: Сельсоветы Таращанского района не хотят объединяться в терробщину Проект “Децентрализация”: Процесс создания Чабановской терробщины стоит на месте Проект “Децентрализация”: Скандальная Бучанская ОТО первой на Киевщине воспользовалась законом о присоединении Проект “Децентрализация”: Потенциальная Томашовская терробщина объединит два района Киевщины Проект “Децентрализация”: Ржищев начал присоединять села двух районов Проект “Децентрализация”: Потенциальная Бородянская терробщина готова идти на выборы Проект “Децентрализация”: Фастов планирует присоединить окружающие села Проект “Децентрализация”: потенциальная Киево-Святошинская терробщина разделилась на две ОТО Проект “Децентрализация”: КОГА утвердила Мироновскую терробщину Проект “Децентрализация”: Заборский сельсовет не отдадут Боярке Проект “Децентрализация”: Барышевская ОТО готовится к выборам Проект “Децентрализация”: вялое руководство, имитация объединения и недостаточный результат Проект “Децентрализация”: Обухов планирует присоединить один сельсовет Проект “Децентрализация”: Березань присоединила пять сельсоветов Проект “Децентрализация”: Богуславская ОТО не пошла на зимние выборы из-за бездействия КОГА Проект “Децентрализация”: Ковалевскую терробщину за один день утвердили в КОГА и отправили на выборы Проект “Децентрализация”: жители Клавдиево-Тарасово просят президента ускорить их объединение Проект “Децентрализация”: выборы в терробщинах Киевщины под угрозой срыва Проект “Децентрализация”: 4 сельсовета Иванковского района тормозят создание терробщины Проект “Децентрализация”: в Бузовском сельсовете скандал из-за присоединения к Ирпеню Проект “Децентрализация”: потенциальная Вишневская терробщина готовится подавать документы в КОГА Проект “Децентрализация”: в Ирпене со скандалом пытаются присоединить два сельсовета Проект “Децентрализация”: Полесский район отложил объединение на следующий год Проект “Децентрализация”: еще 6 сельсоветов могли бы присоединиться к Ржищеву Проект “Децентрализация”: терробщины Киевщины просят парламент провести объединение по закону Проект “Децентрализация”: Киевщина оказалась в числе аутсайдеров рейтинга формирования ОТО  Проект “Децентрализация”: терробщинам Киевщины урезали дотацию на содержание школ и больниц Проект “Децентрализация”: сельсоветы Белоцерковщины просят Киевоблсовет ускорить их присоединение к городу Проект “Децентрализация”: Гройсмана просят разобраться с объединением территориальных общин на Згуровщине Проект “Децентрализация”: протестующий Ворзель войдет в состав Бучанской ОТО Проект “Децентрализация”: Киевская ОГА одобрила создание Томашовской терробщины Проект Децентрализация: в Васильковском районе может появиться Калиновская терробщина Проект Децентрализация: КОГА утвердила создание Глевахской ОТО  Проект Децентрализация: Созданию Макаровской ОТО угрожает новоявленная Комаровская община Проект Децентрализация: Ташанская терробщина готова идти на выборы Проект Децентрализация: Гребенковская терробщина поборется за положительное заключение КОГА Проект Децентрализация: Гатное и Вита-Почтовая хотят спастись от столицы совместным объединением  Проект Децентрализация: Гостомель борется с Ирпенем за создание отдельной общины Проект “Децентрализация”: администрация Терещука выдала общинам Киевщины еще два позитивных вывода Проект “Децентрализация”: Калиновская община Броварского района может объединить четыре сельсовета Проект “Децентрализация”: Сельсоветы Фастовского района надеются успеть добровольно объединиться в Кожанскую ОТО Проект “Децентрализация”:  теробщины Киевщины жалуются на нехватку инфраструктурной субвенции  Проект “Децентрализация”: судебное дело о присоединении Заборья к Боярке рассмотрят заново  Проект “Децентрализация”: смена власти в Копылове заблокировала создание Березовской терробщины Проект “Децентрализация”: села Бориспольщины хотят спастись от города созданием Золочевской общины Проект “Децентрализация”: КОГА утвердила создание Обуховской терробщины Проект “Децентрализация”: Гоголевская община продолжит объединение после утверждения перспективного плана Проект “Децентрализация”: процесс утверждения Вишневской общины может затянуться до конца года Проект “Децентрализация”: Козинскую общину Обуховского района могут исключить из перспективного плана Проект “Децентрализация”: в Бородянском районе суды тормозят объединение общин Проект “Децентрализация”: Островская община просит президента Зеленского разобраться с решениями КОГА Проект “Децентрализация”: села потенциальной Боровской ОТО может переманить новоявленная Мотовиловская община Проект “Децентрализация”: миллионные долги могут оставить жителей Калитянской ОТО без воды и света Проект “Децентрализация”: Таращанский район может разделиться на две общины Проект “Децентрализация”: теробщины Киевщины недополучают налоги за землю Проект “Децентрализация”: бюджеты четырех теробщин Киевщины оказались под угрозой Проект “Децентрализация”: Киевщину могут поделить на шесть районов Проект “Децентрализация”: пять теробщин Киевщины хотят расшириться за счет окрестных сел Проект “Децентрализация”: села на Васильковщине, рассорившиеся из-за реформы, могут объединить насильно Проект “Децентрализация”: Киевская ОГА дала сельсоветам последний шанс добровольно присоединиться к ОТО Проект “Децентрализация”: Бориспольщина и Белая Церковь не определились с центрами развития теробщин Проект “Децентрализация”: общины Киево-Святошинского района требуют от КОГА пересмотреть состав и количество местных общин Проект “Децентрализация”: Киевоблсовет просит ВРУ и Кабмин разобраться с проблемными селами Киевщины Проект “Децентрализация”: вокруг потенциальной Боярской теробщины разгорелся новый скандал Проект “Децентрализация”: КОГА может вынести негативный вердикт потенциальной Пристоличной ОТО  Проект “Децентрализация”: села Киево-Святошинского района спешно взялись за объединение Проект “Децентрализация”: Бориспольщину разделят на шесть теробщин Проект “Децентрализация”: потенциальная Березовская ОТО под угрозой срыва Проект “Децентрализация”: судьбу потенциальной Феодосиевской общины решит Кабмин Проект “Децентрализация”: Мироновская ОТО расширила границы за счет трех сельсоветов Проект “Децентрализация”: Богуславская ОТО просит Кабмин откорректировать перспективный план Проект “Децентрализация”: Обуховская ОТО поборется за окружающие села с потенциальной Козинской общиной Проєкт “Децентралізація”: Петропавлівська і Софіївська Борщагівки проти об'єднання з Вишневим та столицею Проєкт “Децентралізація”: села Переяслав-Хмельницького району відстоюють потенційну Гайшинську громаду Проєкт “Децентралізація”: найгучніші провали й успіхи Київщини у 2019 році Проєкт “Децентралізація”: Київщина увійшла в ТОП-5 областей-аутсайдерів за рейтингом формування спроможних громад Проєкт “Децентралізація”: на Київщині стартувало примусове об’єднання громад Проєкт “Децентралізація”: сільради Київщини знову відмовляються об’єднуватися із містянами в одну громаду Проєкт “Децентралізація”: села Миронівського та Кагарлицького районів готові протестувати проти Ржищівської ОТГ Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини вимагають від уряду обіцяного ПДФО Проєкт “Децентралізація”: зміни в Конституцію та права громад Проєкт “Децентралізація”: десятки громад на Київщині запізнились втрапити в перспективний план Проєкт “Децентралізація”: Київщина виступила за ліквідацію районних рад  Проєкт “Децентралізація”: села Києво-Святошинського району погрожують перекривати дороги у разі насильницького об'єднання  Проєкт “Децентралізація”: одиниці тергромад Київщини потрапили в рейтинг потужних ОТГ України  Проєкт “Децентралізація”: секвестр бюджету залишить ОТГ без засобів для існування та боротьби з епідемією Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини озброюються засобами захисту та ведуть профілактичну боротьбу з коронавірусом  Проєкт “Децентралізація”: Ірпінь та Бородянка поборються за звання райцентру субрегіонального рівня Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини нажахані перспективою укрупнення та централізації повноважень Проєкт “Децентралізація”: громади Фастівського району виступили проти примусового об’єднання Проєкт “Децентралізація”: Обухівська громада планує розширюватися за рахунок суміжних сіл Проєкт “Децентралізація”: Кабмін схвалив ще 45 ОТГ Київщини Проєкт “Децентралізація”: Вишгород зазіхнув на звання центру Приірпіння Проєкт “Децентралізація”: Кабмін змінив конфігурації п’яти громад Києво-Святошинського району Проєкт “Децентралізація”: Урядовий проєкт укрупнення районів обурив Київщину (опитування) Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини позбавлять фінансової залежності від районних рад Проєкт “Децентралізація”: громадам Київщини дозволили змінювати цільове призначення землі та затверджувати містобудівну документацію Проєкт “Децентралізація”: села Київщини боронитимуть право на добровільне об’єднання в суді Проєкт “Децентралізація”: Мінгромад обіцяє ОТГ поповнення бюджетів за рахунок ПДФО  Проєкт “Децентралізація”: асоціаціям Київщини не вдалось відстояти “мажоритарку” для сіл Проєкт “Децентралізація”: На Київщині через недобровільність об’єднання знову судяться Боярка і Забір’я Проєкт “Децентралізація”: Миронівська ОТГ планує заробляти на природі та інвестиціях Проєкт “Децентралізація”: Студениківська ОТГ збагатиться за рахунок банку землі та “Ниви Переяславщини”  Проєкт “Децентралізація”: Фурсівській ОТГ не вистачає коштів на розвиток громади  Проєкт “Децентралізація”: Бородянська ОТГ розвиватиметься за рахунок донорів Проєкт “Децентралізація”: Ржищівська ОТГ для одержання прибутків задіє водний та освітньо-туристичний потенціал  Проєкт “Децентралізація”: Баришівка мітить у п'ятірку найбагатших громад Київщини Проєкт “Децентралізація”: Пісківська ОТГ хоче стати популярним курортом Київщини Проєкт “Децентралізація”: Обухівська ОТГ спрямує на свій розвиток понад півмільярда гривень до 2030 року Проєкт “Децентралізація”: Бучанська ОТГ направить мільйони на розбудову комфортної інфраструктури Проєкт “Децентралізація”: Великодимерська ОТГ проведе інвентаризацію землі Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини взялися ділити ОТГ на округи та обирати старост  Проєкт “Децентралізація”: Узинська ОТГ шукає 65 млн гривень на будівництво очисних споруд Проєкт “Децентралізація”: держава переклала на старост владні компетенції сільських голів Проєкт “Децентралізація”: обіцяні громадам землі за межами населених пунктів пустили з молотка Проєкт “Децентралізація”: у тергромад Київщини бракує коштів на якісні адмінпослуги Проєкт “Децентралізація”: на зміну дільничним у об'єднаних громадах прийдуть поліцейські офіцери  Проєкт “Децентралізація”: найгучніші провали й успіхи Київщини у 2020 році Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини не можуть отримати від районів  комунальне майно Проєкт “Децентралізація”: статус і повноваження старост у громаді залежатимуть від Верховної Ради Проєкт “Децентралізація”: у 2021 році Тетіївська громада збагатиться за рахунок гранту в 26 млн гривень Проєкт “Децентралізація”: на Київщині почали ліквідовувати райони, перший на черзі – Згурівський  Проєкт “Децентралізація”: ліквідована Іванківська райрада залишила громаді-спадкоємцю мільйонні борги  Проєкт “Децентралізація”: голови громад мають право накладати вето лише на прийняті рішення ради Проєкт “Децентралізація”: ліквідації Баришівського району заважають комунальні борги Проєкт “Децентралізація”: Миронівську райраду ліквідують із боргами по зарплаті  Проєкт “Децентралізація”: депутати ВРУ взялися за урбанізацію міст Проєкт “Децентралізація”: Київщина втрачає першість у рейтингу заможності громад Проєкт “Децентралізація”: майно та активи Бородянського району розділили між шістьма громадами  Проєкт “Децентралізація”: Обухівський район віддасть Букринський плацдарм на утримання області Проєкт “Децентралізація”: пандемія та безгрошів’я блокують розвиток культпослуг на Київщині Проєкт “Децентралізація”: Держгеокадастру дозволили і далі розпоряджатися землями Київщини  Проєкт “Децентралізація”: Славутич збільшить бюджет за рахунок бізнес-парку та інвестицій Проєкт “Децентралізація”: Васильківський район ліквідують упродовж місяця Проєкт “Децентралізація”: уряд взявся за діджиталізацію тергромад  Проєкт “Децентралізація”: Київщина позмагається за гранти для розвитку громад Проєкт “Децентралізація”: дві селищні громади Київщини заявили про бажання стати містом Проєкт “Децентралізація”: на утримання громад хочуть передати приватизовані гуртожитки та бомбосховища  Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини формують партнерські об’єднання для збільшення ресурсів Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини планують оптимізацію освітніх закладів Проєкт “Децентралізація”: громади та асоціації Київщини виступають за збільшення ПДФО Проєкт “Децентралізація”: громади можуть втратити мільйони разом з акцизом на тютюн  Проєкт “Децентралізація”: новоствореним райрадам Київщини бракує коштів на існування Проєкт “Децентралізація”: громади просять уряд та Раду закріпити реформу на законодавчому рівні Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини скаржаться на дублювання повноважень та бідність Проєкт “Децентралізація”: тергромади навчать, як правильно роздавати землю Проєкт “Децентралізація”: із бюджетів громад вилучатимуть кошти на охорону культурної спадщини  Проєкт “Децентралізація”: громади масово розпродують комунальне майно  Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини скаржаться на ProZorro Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини стурбовані вимогами закону щодо заснування ліцеїв Проєкт “Децентралізація”: найуспішніші громади Київщини  Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини хочуть зекономити на благоустрої за рахунок держсубвенції Проєкт “Децентралізація”: громади Київщини шукають кошти на покращення послуг своїх КП Проєкт “Децентралізація”: громадам Київщини роздали кошти на інфраструктуру та ремонт доріг Проєкт “Децентралізація”: тепломережі столичного регіону загрузли у боргах Проєкт “Децентралізація”: тривають дискусії щодо права власності на майно тергромад Проєкт “Децентралізація”: громадам Київщини не додали освітньої субвенції Фото: колаж KVКиевVласть

Захоплюєтесь фільмами жахів та історіями від яких перехоплює дух? Тоді ця добірка містичних місць Києва саме для вас. Київ крізь призму журналістики можна побачити і з такого ракурсу. З давніх часів Київ славиться таємничими місцями, що мають сумнівну історію, назву яких бояться промовляти вголос, місцями, про які ходять моторошні легенди. Про те, що Київ – місто містичне, писали як київські історики, так і генії літератури. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” Лиса гора  В столиці України розкидано аж 5 (чи, навіть, 7) Лисих гір, і містикою наділена кожна з них, але, кажуть, найбільше лише одна – та, що розташована на Видубичах. Микола Гоголь у "Вії" писав: "... у нас в Києві всі баби, які сидять на базарі, всі відьми". За легендами, відьми зліталися на нічні шабаші на Лису гору. Погану славу Лиса гора вперше набула у 1240 році. Саме тут, в численних печерах, ховалися вцілілі після взяття татаро-монгольською ордою Києва городяни. Відомо, що хан, не бажаючи "виловлювати" з підземних лабіринтів киян-втікачів, наказав... замурувати входи в печери. Подейкують, що близько тисячі людей там були поховані живцем. Цікаво, що частина цих печер досі не вивчена. А у 1906 році чомусь саме тут влаштували "офіційне" місце страти так званих державних злочинців: на галявинах гори стояли шибениці. Потім тут і ховали страчених. До речі, саме тут стратили студента-терориста Дмитра Богрова, який у Київському оперному театрі кинув бомбу в царського міністра  Столипіна. Подейкували, що пізніше їх нещасні душі блукали околицями. А корінні кияни стверджують, що на Лисій горі можна з'їхати з глузду чи "зустріти" самовбивцю. Словом, зловісна гора цілком підтверджує свою лиху репутацію... А військові капоніри-каземати просто вражають! Це тут, у серпні-вересні 1941 року стояли насмерть захисники Києва! Містичним називають це місце й більшість класичних письменників. У їх творах часто зустрічаються відьми й чорти та відбуваються усілякі паранормальні речі.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Замкова гора Замкова гора також є містичним місцем столиці.  Легенди кажуть, що саме на Замковій горі містилась  резиденція князя Кия. Деякі дослідники отожнюють її з Хоревицею, де нібито жив один із легендарних засновників Києва Хорив. У 1370—1380-ті роки, коли Поділ став центром Києва, на Замковій горі був споруджений дерев'яний замок литовського воєводи. 1482 року під час навали кримського хана Менґлі I Ґерая замок був спалений, а близько 1532–1545 років — відновлений та перебудований під керівництвом київського городничого Івана Служки. У замку налічувалося 15 бойових чотириярусних башт. Його площа становила 16 тисяч м кв., тобто вдвічі більше від площі плато Замкової гори. Замок з'єднувався з укріпленнями на горі Уздихальниця (Андріївська). Киселівкою гору стали називати у середині XVII століття (за іменем воєводи Адама Киселя). 1651 року українські повсталі козаки спалили замок, у якому засіли, зокрема, і польські загарбники. З тої пори гора спустошилася, її вкрили городи та баштани подолян. З 1816 року на Замковій горі існувало кладовище для населення Подолу, Гончарів та Кожум'як. 1854 року Киселівка перейшла до Флорівського монастиря (звідси й назва “Флорівська гора”). 1857 року була споруджена кладовищенська мурована Троїцька церква та огорожа навколо кладовища. На Флорівському кладовищі були, зокрема, поховані професор М. Петров, професор Алексєєв, інженер-винахідник прокату рейок на Воткинських заводах В. Жмакін. 12 серпня 1917 року на цвинтарі поховали козаків 1-го українського полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних російськими підрозділами. Так уся територія Замкової гори перетворилася на елітне кладовище, на якому ховали представників аристократії Подолу того часу. Могили виглядають якось дивно в центрі міста, тому кладовище на Замковій горі обросло безліччю легенд та пліток. В останні кілька десятиліть Замкова гора стала притулком для сатаністів та багатьох інших прихильників різноманітних культів. У 2008 році на монастирському цвинтарі з'явилися дві дивні споруди. Одна в формі шестерні з вогнищем посередині, друга – у вигляді червоного куба. Черниці стверджують, що це "вівтарі" сатаністів, які регулярно проводять тут свої обряди. Замкову гору можна знайти біля Андріївського узвозу. Байкове кладовище Байкове кладовище розташоване в Голосіївському районі, на Байковій горі. Кладовище назвали на честь генерала Сергія Байкова. Він встиг повоювати не лише у російсько-турецькій війні, а ще й з самим Наполеоном. А після того, як пішов у відставку, переїхав до Києва. На відкуплених землях генерала  й розташоване (усупереч поширеній думці, тіло самого генерала покоїться не тут, а в Петербурзі). Початкова назва — Новостроєнське. Перші поховання було здійснено лютеранською громадою Києва. Пов'язане це було з тим фактом, що старе, відкрите ще у XVII столітті, лютеранське німецьке кладовище, яке було в низині, зазнавало регулярних підтоплень, через що надгробки змивало, а з-під землі, за свідченнями сучасників, виходили на поверхню труни, подекуди навіть рештки похованих, тому лютерани почали переносити могили з низини на вище місце. У 1831 році лютеранській та католицькій громадам було офіційно надано землі під поховання на високому правому березі річки Либідь, остаточно ж процес перенесення могил сюди завершився 1839 року, коли старий лютеранський цвинтар закрили. У цей же час новопризначений Київський військовий губернатор, Подільський та Волинський генерал-губернатор граф Василь Левашов провів інспекцію київських кладовищ і, вельми незадоволений результатами, віддав розпорядження відокремити від них достатній простір землі, вирити довкола рівчаки й обсадити деревами, а також влаштувати при входах будиночки для сторожі. На виконання наказу генерал-губернатора протоієрей Петро Максимович розпочав збір коштів серед найзаможніших киян — жителів Печерська. Грошей зібрав чимало, бо згодом, коли імператор Микола І звелів зводити Київську фортецю і постало питання вже не про впорядкування, а про перенесення деяких некрополів, коштів вистачило і на перенесення поховань і на роботу садівників, які перетворили пустку Байкової гори, де й вирішили облаштувати новий цвинтар на затишок, що буяє зеленню. Тож рік, коли тутешнє німецьке кладовище було об'єднано з православним печерським, став роком офіційного відкриття Байкового кладовища. Цвинтар мав одну прогресивну, як на той час, особливість — це був перший київський некрополь, де ховали представників всіх конфесій та віросповідань. За цим принципом він був поділений на секції: лютеранську, юдейську, православну, католицьку тощо. Над проєктуванням декотрих  склепів працювали найкращі київські архітектори — Євген Єрмаков, Михайло Іконніков, Володимир Ніколаєв, дехто з них згодом став широко знаним, як-от автор і перший власник знаменитого “Будинку з химерами” Владислав Городецький чи Олексій Щусєв, авторству якого належить всесвітньовідома споруда — мавзолей Леніна на Красній площі Москви. Усі ці склепи унікальні, бо були побудовані за давніми традиціями, відповідно до віросповідання померлих, — православними, католицькими, лютеранськими. На превеликий жаль, усі цвинтарні книжки втрачено під час Другої світової війни (у 1941 році). Тому досі не вдалося встановити родинну приналежність деяких склепів. Тепер склепи в надзвичайно занедбаному стані. На деяких збереглися написи, але всі усипальниці розкриті та пограбовані. У 1941-1945 роках у склепах ховалися кияни від німецьких окупантів. Пізніше вони слугували притулками для безхатьків. Дивлячись на старовинні темні склепи, не думати про привидів та страшні легенди майже неможливо. Деякі із них настільки старі, що не видно навіть надписів. Замок Річарда Знаменитий замок Річарда Левове серце, Будинок з привидами, знаходиться на Андріївському узвозі, 15.  Замок Річарда Левове Серце – одна з найвідоміших і водночас найзагадковіших споруд Києва. Подейкують, з'явився він на Андріївському узвозі незаконно: ділянка не була викуплена у міста, а поміщик Орлов спромігся відібрати у пітерського архітектора малюнок плану будівлі, не заплативши за нього. Незабаром Орлова вбили. Замок добудовувала його вдова. Ще під час зведення споруда здобула дурної слави. 24 березня 1904 року, коли будівництво добігало кінця, будівля раптом спалахнула. Підрядника, який його будував, було вбито при загадкових обставинах. Кажуть, що в замку на Андріївському узвозі оселилася нечиста сила, яка мешкає там й досі. Чутки були викликані лякаючими звуками в пічних та вентиляційних трубах, які виникали щоразу, як піднімався вітер. Від цього замок Річарда Левове Серце ще називають "дім, що плаче". Квартиранти думали, що будинок проклятий, і відмовлялися в ньому жити. Надалі з'ясувалося, що при будівництві пічники підклали у вентиляційні шахти яєчну шкаралупу, пляшки, обрізки труб. Так вони вирішили помститися за те, що їм мало заплатили за роботу. Зелений театр Це відоме місце у столиці теж наділене купою містичних легенд. Подейкують , що на цьому місці  чи поруч із ним було розташоване кладовище для самовбивць та нехрещених немовлят. Потім тут збудували монастир, далі — фортецю, а потім — навіть парк та кінотеатр. Однак містичні історії й трагічні випадки не полишали локацію. Подейкують, що в Зеленому театрі нібито мешкає полтергейст на ім'я Хазяїн. Й щоб не трапилося нічого лихого, з ним варто обов'язково привітатися, завітавши до театру. Будинок Сулими Незвичайний будинок по вулиці Лютеранській також має загадкову історію. Його ще називають "Сулимівка", за прізвищем першого власника, купця Сулими, який помер, заклавши будинок. Після завершення будівництва у вікнах верхнього поверху будинку помічали незвичайну білу фігуру, а ночами чули регіт й крик з горища. Від будівлі почали відвалюватися камені. Зараз люди, які працюють у розташованих в цьому будинку офісах, зізнаються, що відчувають там щось містичне. Будинок з химерами Будинок із химерами, що розташований на вулиці Банковій, – це вражаючий фантазією шедевр архітектора Городецького, зведений у стилі модерн. А оскільки з особою самого Городецького пов'язані кілька легенд, то Будинок з Химерами також оповитий містичною аурою. Найпоширенішою серед них є легенда, за якою донька архітектора Владислава Городецького втопилася у Дніпрі (за іншою версією – у Середземному морі) чи то через нещасне кохання, чи з якихось інших причин. Зрештою, схиблений від горя батько побудував на честь доньки цей будинок, убранство якого символізувало б підводне царство. Але біографи Городецького встановили, що донька Олена (після заміжжя Яценко) під час будівництва була жива й здорова. Вона взагалі пережила батька на кілька десятиріч, переїхавши з власною родиною спочатку до Польщі, а потім, по закінченні війни, у Швейцарію. А люди просто пов`язали з новим будинком давню історію про загиблу в морі доньку попереднього власника маєтку – Федора Мьорінга. Таких місць у Києві ще дуже багато. Можна розповідати й розповідати. Я просто звернула увагу на туристично відомі й красиві місця. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV” Главное фото: http://primetour.ua/ КиевVласть

Нещодавно в Києві сталася пожежа в будівлі на вулиці Саксаганського, 38.  Я це бачив, бо саме в цей час ми з мамою вийшли з її офісу, щоб сходити за булочками до пекарні. Мені тільки дев’ять років. Це перша пожежа, яку мені довелося побачити в центрі рідного столичного міста. Люди дивувались: “Начебто і невисока будівля, але "блискавка" щоразу б'є саме в неї”. Через шість років, теж у березні, на Саксаганського горить той самий будинок.  Вдруге осередок займання знову на горищі. Пожежа 2015 року забрала життя двох вогнеборців з пожежної частини по вул. Тарасівська, 4. На їх честь вставлено меморіальну дошку на місці їхньої служби. У цей раз минулося без жертв. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  Дорослі з приводу нинішньої  подіі висловлювали дуже обережні припущення про те, що, можливо, статус об'єкту культурної спадщини заважає спорудженню якогось  багатоповерхового будинку, тому що, коли був перший підпал – власник був інший. З 2019- го року ним стало  ТОВ " ЗВ Ріелті". Саме цей факт ускладнює підведення попередніх висновків та викликає додаткові питання, відповіді на які має давати прокуратура. Моя бабуся – історик, вона працює гідом/екскурсоводом міста Києва. Від неї я дізнався історію цієї  історичної пам'ятки.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Напевно найстаріший будинок по вулиці Саксаганського зведено з дерева приблизно у 1840-і роки, але не пізніше 1849 року, коли садиба з двоповерховим дерев'яним будинком перейшла у власність колезького асесора Т. Драгомирецького. 1871 року його розширили за рахунок одноповерхової добудови углиб садиби та додали правий вхідний тамбур зі сходами. У 1881 році з'явився лівий тамбур з входом на перший поверх. 1899 року новий власник А.-Г. Райзман замовив архітектору А. Крауссу спорудження нового чотириповерхового флігеля. Того ж року напевно за проектом того ж зодчого головний будинок садиби було обкладено цеглою, над правим тамбуром встановлено декоративну вежу. Фасад здобув декоративне оздоблення у стилі неоренесанс. Площина другого поверху прикрашена пілястрами з коринфськими капітелями, рельфними декоративними композиціями у фільонках під вікнами та у міжвіконними вставками. Ще мені бабуся розповіла, що за тисячолітню історію моє рідне місто переживало набагато страшніші згарища. Його громили, місцевих жителів знищували, але воно завжди відроджувалося і зберегло до сьогодення свій величний вигляд. 1169 році підпал Києва скоїв князь, який вважав себе захисником православної віри. Він замахнувся на першопрестольне місто, вирішив знищити Київ як центр давньоруської держави. І це було зроблено з особливою жорстокістю. Іпатіївський літопис повідомляв, що попри руйнування кам'яні храми міста встояли. "А поганці запалили монастир Пресвятої Печерської Богородиці, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві стогін, і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні. Все ж це сталося через наші гріхи", – йшлося в історичному документі. Після першого розгрому Боголюбський  здійснив ще один невдалий похід на Київ у 1173 році, а вже наступного року його вбили бояри з його ж оточення. Після руйнування Києва в 1169 році місто неодноразово підпалювали та знищували. Відбувалися масштабні згарища і в мирні часи.  Велика трагедія сталася на Подолі в 1811 році, після якої Поділ назавжди став іншим. Літо 1811 року видалося надзвичайно спекотним, до того ж, в деяких колодязях киян пересохла вода. 9 липня, опівдні, у дворі міщанина Антона Овдієва виникла пожежа, яка перетворилась на великий вогонь. Загорівся весь Поділ. Згарище тривало два дні. За офіційними даними у вогні загинуло понад 30 людей, багато тварин, а також знищено тисячі будівель. Владою було створено спеціальну комісію, покликану допомогти постраждалим. Для цього потерпілих, залежно від їхнього майнового стану, розділили на три категорії й почали виділяти гроші, а також будматеріали. Багато церков, усупереч руйнуванням, збереглися. Поділ відбудуватися за новим планом Головного архітектора Києва Андрія Меленського й одного з головних архітекторів того періоду Вільяма Гесте. За задумом архітекторів, Поділ отримав регулярне планування, а також багато площ із будівлями в стилі класицизму. Кожного дня, після пробудження, з самого ранку в перших променях сонця  я з 19-го поверху через своє вікно маю можливість бачити і Поділ, і значну частину величного рідного міста. Наш будинок  знаходиться на вул. Білицькій у Подільському районі. Панорама  від Дніпра до Липинки вражає в будь-яку пору року, за будь-якої погоди. Основне планування та забудова нашої місцевості приватними садибами відносяться до 1930—50-х років. У 2010-х роках тут звели два хмарочоси, а інші будиночки  поряд стоять одно- та двоповерхові. Здається, деякі подібні були зруйновані, щоб звільнити місце для будмайданчика. Наша вулиця отримала назву від Урочища Бі́личе По́ле — історична місцевість Києва, заселення якої розпочате з останньої третини XIX століття, хоча згадується ще з 2-ї половини XIX століття,  де пролягають Білицька вулиця та Білицький провулок. Назву інколи пояснюють тим, що в цій місцині водилося багато білок.  Більша частина Біличого поля територіально збігається з історичною місцевістю Замковище. Прилягає до місцевостей Куренівка, Мостище, Нивки, Сирець. У нові будинки було заселено декілька тисяч осіб і всупереч здоровому глузду було зруйновано поряд з ними зупинку транспорту. З одного боку дороги  “Дитячий будинок “Малятко” її залишили, а з протилежної сторони “За вимогою” прибрали, бо понад норму чомусь підвищили пішохідний тротуар з одного боку дороги. Мешканці з самого заселення звертаються по допомогу до депутатів з цього приводу, однак, ніхто нічого так і не допоміг вирішити. Публікую, хоч і давні, списки підписів зневірившихся жителів з метою актуалізації питання з повернення раніше існуючої зупинки навпроти будинку по вул. Білицька, 10.  Маршрутний автобус № 32  без встановленого офіційного знаку не зупиняється, а водії маршрутних таксі дуже рідко реагують на прохання мешканців про зупинку за вимогою, бо це є порушенням правил руху. Так і ходять  мешканці Пріоркою і в жару, і в холод, і в мороз, і в ожеледицю до або від зупинки, аж поряд з мостом на вулиці Вишгородській. До речі саме тут на мальовничій околиці Києва, Пріорці, по вулиці Вишгородській, 5, серед сучасних забудов стоїть біла тинькована хата з дерев'яними віконницями, що вабить до себе затишком минулої доби. Сьогодні вона здається нам незвичайною, а в середині ХІХ ст. така будівля була типовою для київського передмістя. Доля хатини, як і подібних сусідніх, могла б завершитися в 60-х роках ХХ ст., якби її не освятив своєю присутністю Тарас Шевченко в серпні 1859-го  року. Востаннє перебуваючи в Україні в "золотоглавому, садами повитому і тополями увінчаному" Києві, Тарас Григорович побажав зупинитися на околиці міста. З центру пройшов пішки весь Поділ, доки не опинився на Пріорці: "Йшов та йшов — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе..." Тут поет і квартирував у Варвари Пашковської. Два тижні Шевченко насолоджувався привітністю місцевих жителів, навколишнім садом, українською піснею, пріорчанською дітворою. Кобзаря на Пріорці звали просто — "дядько Тарас". Зі сльозами його проводжали до Петербурга та згадували потім усе життя цю щасливу зустріч. Хату і досі називають “Тарасовою”. Такий вигляд вона мала 1978 року. Хаті, (на світлині вона – справа), яка стояла поряд (вул. Вишгородська, 7)  не так пощастило: вона була зруйнована 29 червня 1980 року. “Тарасову” хату було розібрано 1989 року, а потім відбудовано заново, після чого тут розмістив свою експозицію відділ Національного музею Тараса Шевченка "Хата на Пріорці". Виглад хати у 1959 році Сучасний вигляд “Хати на Пріорці” На превеликий жаль не всім хаткам Куренівки, Замковища, Нивок, Сирця так щастить. Хату під стріхою в Києві можна побачити, якщо тільки завітати до Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогово. Технологія зведення таких хат вже, мабуть, не дуже відома пересічним громадянам, та й про те, як збудувати, наприклад, хату-болотянку, знають не всі будівельники, бо ще за часів застою замість соломи вона вже отримала шиферне накриття, а в 80-х її за тодішньою модою одягли в цементну штукатурку-“шубу”. Біленькі хати під солом’яною стріхою в оточенні вишневого садка свого часу були символом українства, а згодом – насмішкуватим кліше “шароварності” і свідченням нестатків. Уявіть собі, як несподівано з кущів виринає біла стіна, а на неї так гарно сонце падає! Щоб дістатися тієї стріхи, доводилося вилазити на старий бузок, потім, тулячись до стіни, обквацюватися у вапно, яким вона була побілена. Тоді вже й солому можна було смикнути. А вона була злежалою, порослою зеленим мохом, пахла прілістю і сажею з комина. Нині хіба що дауншифтери повертаються до витоків, шукаючи там щось сакральне. Оті приземкуваті хатинки, вкриті снопами, відходять у минуле навіки, як і спогади про наших бабусь і дідусів, котрі виглядали онуків, сидячи на призьбі. А разом із ними – цілий пласт нашої історії та традицій. й солому можна було смикнути. А вона була злежалою, порослою зеленим мохом, пахла прілістю і сажею з комина. Колись спочатку хати під стріхою будували на слупах, а потім, як було важко з матеріалами – то й болотянки. Як клали хату на слупах, то вибирали насамперед великі камені на кутки. В них видовбували ямку (мазейка називалася), у яку вертикально ставили чотиригранні стовпи – їх і називали слупами. У слупах вирізали вертикальні прямокутні жолобки. Поміж ними ставили перемички, які слугували основою для вікон і дверей – варцаби. Зверху на слупи по периметру хати ставили горизонтальні обтесані поліна – плотви. На них – перпендикулярно до плотв і паралельно до землі вкладали балки.  Це була основа для стелі. Для того, щоби сформувати стіни, на слупах з двох боків набивали планки, які утворювали жолобок. Потім вирізалися довгі палиці, по 10-12 см у діаметрі – їх називали дилі, які потім горизонтально, паралельно до землі вставляли один над одним у жолобки до самої стелі. Але спочатку дилі обвивали по спіралі пучками житньої соломи (жито виростало заввишки до 1,5 м), обмащеними вогкою землею (болотом) – казали, що дилі вальковані. Таким чином будувався каркас стіни. Стіни накидали замісом із болота з триною – сумішшю полови з дрібною соломкою. Місили це все ногами, збиралися толокою. Що більше соломи, тим міцніша стіна, бо тоді вона не лопає і не сиплеться. Але це вже робили тоді, як викинуть верх. Стеля аналогічно робилася, як і стіни: обвиті дилі клали на балки, згори заливали болотом із триною, знизу також формували з цієї суміші. У сінях стелі не робили – там був суцільний отвір, через який виднівся солом’яних дах. Там розташовували драбину, за допомогою якої вилазили на горище. Як повисихають – на вирівняні стіни і стелі наносили шар глини з триною. Потім її кілька разів білили вапном із піском, а потім білили начисто вже без піску (на Поділлі казали – помастити хату), додаючи до вапна тільки синьки. Як у хаті господиня довго не білила – казали, що в неї хата не мащена. Під хати-болотянки ж обов’язково вимуровували фундамент. З мокрої землі та трини робили “цеглини” – лампачі, перед тим, як будувати з них стіни, їх висушували на сонці. Інша технологія – це коли стіни будувалися з вальків – кругляків з болота і трини. Їх встановлювали у рядах навскоси, кожен ряд – під протилежним нахилом, аби виходила “ялинка”. Тут в основі деревини не було навіть по кутках. Коло хати робилася призьба – виступ стіни уздовж фундаменту. Вона була різної ширини, на ній навіть можна було сидіти як на лавці. Зазвичай її “підводили” червоною глиною, або болотом. На зиму на призьбі вертикально вкладалися сніпки з осоки та кукурудзиння, щоб утеплити хату і захистити стіни від снігу та дощів. Щоб дах зробити солом’яний – це мав уміти кожний господар. Ще до того, як стелю зробити, усі балки, на яких вона базується, “випускали” за межі стіни назовні принаймні на півметра, аби була на хаті стріха. До балок з обох боків кріпилися крокви, які над хатою сходяться трикутником. Їх укріплювали на третину висоти згори поперечиною. Це називалося “викидати верх”. Перпендикулярно поверх крокв через кожні півметра набивали круглі лати – латили дах. Отепер уже можна було накривати (пошивати) хату. Для того, щоб зробити солом’яний дах, використовували переважно житню солому, бо вона довга і має цільне стебло, – тодішні сорти жита росли до 1,5 метра. З неї робили сніпки, перев’язані перевеслами. Сніпок мав у діаметрі сантиметрів із 30. Солому в ньому ділили надвоє, один із пучків перекручували на 360 градусів, отримуючи в результаті два менші зв’язані між собою сніпочки. Це вже був гладкий сніп – солома в ньому ущільнювалася, він робився плоскішим. Їх готували стільки, щоб вистачило на всю хату. Сніпки рядами прив’язували до лат перевеслами, зрізаним боком догори – “колосками” донизу. Крити хату починали знизу догори, сніпки сходинками лягали один на одного, утворюючи товстий подвійний шар покриття. Це так на рівній частині даху, до самісінького верха. Кутки даху пошивали товстішими сніпками, розправляючи обрізані кінці соломи віялом. На верху даху в снопи забивали кілочки, бо вістря і боки навколо нього накривали не снопами, а просто соломою, яку щільно напаковували перпендикулярно до снопів. Кілки утримували її, аби вона не сповзала донизу. А щоб її не позривав вітер, зверху вздовж усього вістря даху притискали ключинням – збитими на гострий кут важкими дубовими палями. Солом’яний дах міг слугувати хаті до півстоліття. З часом солома поростала мохом, який робив її ще менш проникною для вологи. Якщо ж солома прогнивала, і дах починав протікати, його ремонтували, замінюючи новими сніпками ті, що вже відслужили. До того ж, солом’яні дахи – це ще й був стратегічний запас корму для худоби. Якщо зима була довгою і суворою, селяни іноді розбирали сніпки на клунях і давали їх на корм тваринам. У 2004 році виставка живопису “Хати під стріхою” мала вибуховий ефект. Хоча раніше мистецька спільнота цієї теми не сприймала, однак, як визнає автор полотен Володимир  Козюк, саме хати під стріхою зробили його Заслуженим художником України. Коли роботи з хатою під стріхою потрапили на форум та виставку найвищого світового рівня в рамках Першого Міжнародного культурного ЕКСПО-2016 Шовкового шляху, який проходив у китайському місті Дуньхуан, а потім ще й були закуплені для Національного музею Китаю, стало зрозуміло, що все це було недарма, вся та праця комусь потрібна, що є справжній шанс для відродження української культури. Уся та база дослідженого та зібраного послугує ще усім, хто цінує своє, рідне, українське. Кого зацікавлять унікальні світлини, зверніться до книги “Хата під стріхою”, де представлені не лише фотороботи у супроводі наукових та науково-популярних публікацій про житло від трипілля до сьогодення. Є там і думки наших видатних сучасників про те, чим для них є ота хатина під стріхою. Особисто для мене ця тема зникаючих хатинок, яку допомагала досліджувати моя бабуся, стала дуже близькою, бо вона – про наше рідне. Ії не можна ігнорувати. Треба актуалізувати  розумний підхід до пошуків цінного, щоб встигнути зберегти, те, що історично і культурно важливо. Це ще можливо. Я не вимагаю припинення будівництва хмарочосів,  добре  розуміючи, що багато людей прагнуть мати сучасне і комфортне житло, збудоване за новітніми технологіями. Я закликаю до дотримання всіх вимог, які законодавчо затверджені, щоб зберегти те, що дійсно має бути збереженим, як історична і культурна цінність.   На військовій мапі 1943 року червоним позначена вул. Білицька, а синім – вул. Замковецька Наш будинок звели в історичній місцевості, що межує з Замковищем – підвищення на півночі Києва. Це теж історична місцевість вздовж вулиць Білицької, Замковецької, Мостицької та прилеглих  до них вулиць. У  XVII столітті свій загородній будинок тут мали католицькі пріори, що й дало назву місцевості та Замковецькій вулиці. За припущенням, (як  повідомляє Вікіпедія), на території Замковища міг існувати за часів Київської Русі літописний Ольжин град. Світлина 2020-го року  з просторів Інтернету: пагорб з парком юнатів, який омивав струмок – притока Курячого Броду (пересох). Можливе місце замку?  Вул. Замковецька Чи хоч хтось щось чув про хоч яксіь археологічні дослідження цієї місцевості перед забудовою? Багато проблем з пошуками нових майданчиків для багатоповерхових новобудов висвітлюються, в інтернеті, по телебаченню, на реальних акціях, організованих за закликами громадськості. Факти обговорюються, а проблеми залишаються. Хтось обурюється, а хтось радіє, що отримає нове житло. З нашого будинку як на долоні  видно, не дуже відому в Києві, гору на Виноградарі. Це одна з Вітряних Гір – Ліпинка. Сайт Наш Киів якось повідомляв, що з неї відкривається один з найкращих видів міста, (подібний тому, який я бачу зі свого вікна). Місце дійсно гарне, однак є у гори є, як мінімум, дві проблеми.  По-перше, її дуже замусорили. По-друге, по всьому периметру вона заставлена гаражами.  Що буде далі, – ніхто прогнозів не оприлюднює . Наразі там зростають нові багатоповерхівки ЖК “Ліпинка”. А в сторону теплиць, де були відкриті яблуневі сади (як гарно там було навесні, коли квітнуть яблуні!), забудовується однойменне котеджне містечко, (елітне житло поруч з гаражами і звалищем). До речі, лінія метро, яку почали прокладати до Виноградаря дуже популяризувала цей район. А сади Пріорки колись були відомі не лише в Києві, їх слава на возах і підводах роз’їжджала по Вкраїні у глечиках з вареннями, конфітюрами і іншою смакотою. Доїжджали пріорські делікатеси і до царського двору. Закревські, Езерські, Лісовські, Даніловські. З покоління в покоління жили роди з цими прізвищами, ростили дітей і сади, розповідали легенди про гайдамаків, що стояли на горі Липінка, про художників, що приїжджали на пленер, а пізніше і фотографів, які прагнули справжньо-сільський колорит Пріорки зберегти на згадку. На нашій вулиці Білицькій одноповерхові будиночки з садочками цієї весни ще стоять, та вони не мають статусу історичних чи культурних пам’яток. Тому можливо, що вони нині доживають свої останні роки. А кожен з них унікальний по-своєму, як, наприклад,  цей, декілька світлин воріт якого було розміщено Коробом Антоном в інтернеті наприкінці минулого року. Якщо пройти і уважно придивитися до кожного, то багато про цікавий Київ можна ще дізнатися. Схоже, що нумерацію будинків на цій вулиці було змінено. Однак це тема вже нового дослідження. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  Міське життя сучасної Куренівки не так вже і багате на події. У цьому є своя перевага. 15–20 хвилин на міському транспорті від метро Нивки, і вже хочеться дихати глибше, споглядати природу та мислите про вічне. Розмірковуючи про те, як буде виглядати ця місцевість через десятиліття, я з конструктора LEGO збудував одинадцятиповеорхівку. Безумовно, хтось буде жити в подібному будинку і радіти, в хтось засумує  за квітучими весняними садочками… КиевVласть

Конкурс “Журналістське розслідування/дослідження “Київ крізь призму журналістики” або “Київ очима молоді”, ініційований 15 років тому Інформаційно – творчим агентством “ЮН-ПРЕС” триває.  Величний храм Покрови Пресвятої Богородиці красується на пагорбі мого Мостицького масиву. Його неможливо не помітити, хоча влітку він ховається під зеленою кроною дерев, а зимою – за кучугурами снігу. Дзвіниці храму видно ген-ген здалеку. Цей оберіг ще з давніх-давен є покровом для християн. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  Кажуть, що церква не будується без Божого зволення. Історія майже кожного храму містить переказ про те, що про місце його зведення було повеління згори. В історії Покровської церкви такого переказу не збереглося, однак відомо, що храми на цьому місці стояли з давніх-давен. Легенди розповідають, що це була козацька церква. До XVII століття землі теперішніх місцевостей Києва Приорки, Куренівки, Мінського масиву, Виноградаря та власне Оболоні представляли собою сіножаті жителів Подолу, незаселену, болотисту, підтоплену весняними розливами Дніпра Оболонь. Першу спробу заселення цих родючих земель під Києвом зробила вірменська діаспора купців зі Львова. На Куренівці тоді навіть стояла дерев’яна вірменська церква. Але подальше заселення цього передмістя проходило під керівництвом представників католицького чернечого ордена Домініканів, які в королівському суді відсудили ці землі собі. Коли з’явилися домінікани в Києві – точно не встановлено. Вони самі стверджували, що покликав їх ще удільний київський князь Володимир Рюрикович у 1228 році, а в 1381 при останньому удільному князі Києва Володимирові Ольгердовичеві домінікани знову повернулись до Києва після знищення міста монголами в 1240 році. Так чи інакше, але монахи-домінікани у XVII столітті мали на Подолі свій Миколаївський монастир, зі своїм керівником – пріором, а землі, які вони володіли на Оболонських луках, називалися з того часу Приоркою, чи по народному Преваркою. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Один з пріорів ордену Петро Розвидовський у своїх “Записках”, які він вів з 1634 до 1664 рр, пише про заселення слободи Приорка селянами (близько 200 хат) та “…там же за радою патерів конвенту дозволено побудувати церкву руську…”. Оскільки для католиків після Унії 1596 року єдиною законною Руською церквою була унійна Церква, то на своїх теренах в Приорці вони могли дозволити побудувати лише унійний храм. Під час революції Хмельницького в Києві в 1649 р. всі латинські та унійні кляштори, костели та церкви були розорені. Не обминула ця доля і дерев’яну церкву святих Георгія та Димитрія на Приорці. Архівні документи засвідчують, що церква була побудована на початку 1730-х років. Землі Приорки спеціальним універсалом від 11 січня 1651 р. Богдан Хмельницький передав православному Братському Богоявленському монастирю, а Миколаївський домініканський монастир на Подолі, центр католицтва в Києві, став спочатку просто козацьким шинком, а потім, вже в 1691 році, православною Петро-Павлівською церквою. У 1660 р. грамотою царя Олексія Михайловича з Києва були взагалі вислані всі поляки, вірмени та євреї. Лише через 134 роки, у 1794 р. їм дозволено знову селитися в Києві. Минуло сто років, і у 1766 на Приорці будується дерев’яний Дмитрівський храм. Швидше за все храм загинув у пожежі, оскільки вже в 1791 р. його розібрали,  а 1795-го “тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка” за проектом визначного київського архітектора Івана Григоровича-Барського побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті (з клірської відомості Пріорської Покровської церкви за 1833 рік; ЦДІА). Все століття простояв козацький храм Покрови в передмісті Києва. Спочатку Приорка була улюбленим місцем відпочинку заможних киян, а з другої половини ХІХ століття тут будуються чисельні “цегольні” — цегляні заводи, і Приорка стає центром вироблення знаменитої жовтувато-білої київської цегли. Саме з цієї цегли вирішено було побудувати на місті козацького храму більш “пристойну”, у т.зв. новоруському (імперському) стилі, церкву. 1899 року єпархіальний архітектор Євген Єрмаков підготував проект нового храму. Люди завжди шанували це місце, повз яке сьогодні ми байдуже проходимо. А в 1911 році священик  Платон Контраневич, описуючи відбудований храм,  підмічає глибоку віру тодішнього населення передмістя: “У жителів Пріорки збереглося давнє благочестя, добрі старі звичаї релігійні. Багато людей говіють у всі чотири пости, а у великий піст і по два рази. Люблять, щоб служба в церкві відбувалася якомога триваліше, люблять багато свічок ставити перед іконами, багато людей за кожною літургією, і молебнем, і панахидою подають свої поминальниці; жертвують ревно в церковні кружки трудові свої лепти, прикрашають ікони фіранками та рушниками і багато ікон нових жертвують у нову свою церкву... Під неділі та свята не святкують хрестин, іменин і взагалі не ходять по гостях і не влаштовують гулянок, як в інших парафіях міських. Поводяться в церкві статечно, і під час літургії всі присутні багатократним схилянням колін висловлюють своє благоговіння й високий молитовний настрій”. Згодом Київ, який став “цукровою столицею Європи”, ріс, і Пріорка перетворилася з приміської слободи на міську околицю. Кількість населення ставала все більшою, а практика відвідування храму всіма громадянами була священним обов’язком. Виникла потреба в новому храмові. Знову парафіяни розібрали церкву і 1902 року заклали нову будівлю. На зведення храму-красеня витратили 57 тис. карбованців сріблом, які не пожалкували київське купецтво, парафіяни та духовенство. Храм стоїть завдяки праці звичайних людей, які будували його задарма. Процес будівництва був дуже складним хоча б тому, що води біля церкви не було. Освячували воду завжди далеко від церкви – на відстані чверті і до півтора кілометра. Як згадував той же отець Платон Контраневич: “Під час будівництва вода підносилася на плечах парафіянами на високу гору на відстань до чверті кілометра... На побудові нового храму ніякої механізації не було, люди своїми руками і на плечах підносили цеглу на таку велику висоту — ось яка важка була праця”.   У1911 році новозбудований храм освятили.  Іконостас старої козацької церкви був переданий до нового храму села Нові Соколовичі Радомишльського повіту. Ні іконостасу, ні цієї церкви, ні навіть села вже не існує, а місцевість ця тепер знаходиться в Зоні відчуження. Попри всі революції та війни храм не закривали. Проте кладовище, яке було біля храму, в процесі розбудови масиву радянська влада знищила. Залишилось лише декілька могил. 1922 року при церкві утворилося сестринство, до якого входило кілька жінок. До наших днів дійшли імена лише трьох з них: Надія Дорошенко, Наталя Кіхно та Пелагея Нетецька. Окрім церковних справ, сестри займалися благодійністю: готували обіди й розвозили їх по київських в'язницях. Будівля церкви збереглась практично без перебудов та переробок. За все XX століття церква жодного разу не була зруйнована. У лютому 1938 року церкву закрили та влаштували у будівлі овочеву базу. Церква знову відкрилася у вересні 1941 року — і відтоді не закривалася. Однак церковне начиння та предмети для богослужіння було втрачено — за винятком дверей від іконостаса з іконою Архангела Михаїла. Вона стоїть у правому бічному вівтарі церкви й досі. Новий іконостас, що зберігся донині, було споруджено 1944 року стараннями тодішнього настоятеля церкви Тимофія Коваля. Іконостас розписав відомий український художник Іван Їжакевич.  Детальніше про життя в храмі Покрови Пресвятої Богородиці розповів протоієрей отець Андрій. - Яка суспільна діяльність храму Покрови Пресвятої Богородиці? - Традиційною сферою суспільної діяльності Православної Церкви є піклування перед державною владою про потреби народу, про права й потреби окремих громадян або суспільних груп. Таке піклування, яке є обов'язком Церкви, здійснюється через усне або письмове звернення до органів державної влади різних гілок і рівнів з боку відповідних церковних інстанцій. Останнім часом ми бачимо значні порушення прав віруючих на віросповідання, відвідування богослужінь тощо. Керівництво Церкви через уповноважені інститути клопоче перед державною владою про припинення неправомірних дій. Покровська церква на Пріорці є однією із декількасот парафій Київського єпархіального управління, при якому утворений і діє Відділ з благодійності та соціального служіння, який профільно надає адресну допомогу. В окремості, наша парафія духовно опікує Центр реабілітації дітей інвалідів у Подільському районі, породіль Пологового будинку №2, здійснює Таїнства Сповіді, Соборування та Причастя на дому та в лікарнях, адресна допомога продовольством. Перше і основне соціальне служіння Церкви – це духовна молитовна допомога кожній людині, підтримка за різних кризисних ситуацій та направлення до переміни життя для життя по Заповідях Господніх для спасіння душі. - В храмі організовують домогу АТОвцям? - Звісно, це духовні бесіди, благословення у дорогу, приватна молитва, матеріальна допомога тощо. - Як ви зацікавлюєте молоде покоління прийти до віри? - При храмі діє Недільна школа, завданням якої є навчання дітей Закону Божому та моральним засадам. Організовуються спільні поїздки до православних святинь, подорожі історичними місцями. - Чим унікальний храм? - Унікальність храму – в його історії, адже парафія існує з 18 століття, тому для багатьох він є родовим, де не одне покоління Хрестилися, Вінчалися та відвідують богослужіння. Храм зберігся в часи радянських гонінь на віру та після розрухи війни. - Чому навколо храму могили? Хто там похований?  Це колишнє приміське кладовище, де поховано багато церковних людей та жителів місцини. А ще тут збереглося  багато могил, датованих 1943 роком. Наступ радянських військ на м. Київ у 1943 р. з Лютізького плацдарму проходив саме через Пріорку та Куренівку, тому храм сильно постраждав від артобстрілу радянської артилерії, ставши для багатьох бійців місцем останнього упокою. Усі поховані воїни служили у 180-й та 240-й стрілецьких дивізіях. У післявоєнний період, згідно з державною програмою благоустрою військових поховань, усі братські могили, розміщені в різних місцях одного мікрорайону, мали переносити до спільного меморіалу, списки похованих – систематизувати та упорядковувати. Однак із невідомих причин уся інформація про полеглих і похованих на території Пріорки військовослужбовців була приведена у безлад. Так, полеглі в один день однополчани були зазначені в мартирологу 2000 р. в реєстрах різних кладовищ – Куренівського, Пуща-Водицького, Лук’янівського та Байкового, а також біля Покровської церкви. Невідповідність в облікових матеріалах можна пояснити тим, що колишні київські передмістя – Пріорка, Куренівка й Пуща-Водиця – розташовані досить близько одне до одного та перетинаються між собою. Пошуковцями  було встановлено прізвища 22-х загиблих бійців, раніше невідомих (окрім тих, хто відомий був при похованні). Серед них – 13 вихідців із України, 1 – із Вірменії, 2 – із Казахстану, 6- із  Росії. Найстаршому з них було 43 роки, наймолодшому – 18.  Всі вони  загинули під час боїв упродовж перших двох тижнів листопада 1943 р. До речі, там покояться двоє наших земляків, які всього якусь сотню кілометрів не дійшли до рідного дому. Це  ВЕЛИЧКО Григорій Меркулович,  із с. Літки Броварського району та ЖЕЛЕВСЬКИЙ Артем Михайлович, 1910 р.н. із  с.Семиполки  Броварського району столичної області. Можливо, їхні родичі й не знають, що в годині їзди від дому покояться їхні діди-прадіди, які визволяли Київ. - Служителі храму займаються літературною чи суспільною діяльністю? - Кожен священик храму має вищу богословську освіту. Серед кліру храму:  доктор богослов’я, чотири кандидата богослов’я, які присвятили своє життя викладанню в Київській духовній академії і семінарії. Священики храму пишуть книги, записують відео лекції, ведуть гуртки. - Чому ви вирішили служити у цьому храмі? - З раннього дитинства я є учасником богослужіння. Божим промислом я отримав богословську освіту та був рукоположений у священика для служіння Церкві Христовій і людям. Священик не обирає місця для служіння, а виконує послух Церкви у тому місці, куди благословить єпископ. Я вдячний Богу і Богородиці за своє служіння в Покровському храмі на Пріорці. Велична споруда досі вважається родзинкою Мостицького масиву і бере активну участь в його суспільному житті. Кожен може  прийти й подивитися на досі свідка  історії, постояти перед престолом, де молилися наші предки. Історія нашого міста, нашої столиці, у нас прямісінько перед очима, потрібно лише вміти уважно дивитися, щоб її побачити. Може, десь поруч з вами у кроні дерев теж історична перлинка? Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Фото: walking.kiev.ua КиевVласть