Юні футболісти дворової команди мікрорайону Військове містечко, що у Василькові, чекали на пристойний футбольний майданчик роками – ще з минулих виборів, коли кожен прийдешній з Києва депутат годував їхніх батьків обіцянками. Чекали і васильківські батьки, яких дуже непокоїть, що в місті катастрофічно не вистачає дитячих спортивних секцій. Проте, пишно квітне підліткова наркоманія. Та з кожними наступними виборами схема повторювалась: депутати приїздять з Києва, обіцяють, а наступного дня після виборів зникають.
Про це KV повідомили в прес-службі кандидата у народні депутати Сергія Дронова. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Нарешті терпець урвався у гравця місцевого футбольного клубу “Городок”, позаштатного радника виконавчого директора Федерації футболу Київської області Сергія Дронова:
“Я народився і виріс у Василькові, тут живу все життя, тут живе моя сім’я. Тому мій край – моя відповідальність. Я думаю, всім давно зрозуміло, що нам, жителям невеликих міст, чекати допомоги від Києва – це даремно марнувати час. Потрібно брати ініціативу в свої руки. Особливо, коли справа стосується здорового виховання наших дітей. З власного досвіду можу впевнено сказати, що саме спорт допоміг мені відбутися у житті, сформувати сильний характер, полюбити здоровий спосіб життя. І готовий поборотися за те, щоб кожна дитина мого рідного міста мала таку ж можливість”.
Саме через це, футболіст за покликом душі та юрист і правозахисник за фахом, Сергій Дронов вирішив зіграти на зовсім незнайомому полі – на парламентських виборах, про що і заявив на своїй сторінці у Фейсбуці.
Він закликав мешканців Василькова об’єднуватись, аби разом змінити життя округу:
“За багато років юридичної практики і правозахисної діяльності я здобув достатньо досвіду, щоб знайти рішення кожної нашої спільної проблеми. Досягти поставленої мети я зможу лише з Вашою свідомою підтримкою. Разом зробимо Васильківщину та Обухівщину потужними регіонами, в яких кожен їх мешканець пишатиметься своїми досягненнями задля майбутнього наших дітей”.
Читайте: Борщ, пампушки та смілива відповідь кандидатам-гастролерам – так васильківці відсвяткували День Конституції
КиевVласть
Я вважаю, що для журналіста неможливого не існує. Треба мати лише бажання, натхненняі мотивацію. Саме тому вся робота зібрана, зредагована, написана через звичайний телефон. Професіональний журналіст — шукає можливість і творить.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Наталія Коваль генеральний директор парку “Київська Русь”
— Як з'явилася ідея створення парку?
— У кожної країни є своя точка відліку, з чого починається держава. У кожної великої держави є точка, з якої починається народ. Для України точкою відліку державності є епоха Київської Русі, епоха величі, епоха процвітання економічного, духовного, культурного. І, на жаль, вона не залишила нам практично нічого з цього періоду.
Манголо-татари в 1240 році прийшли до Києва, вони його зруйнували і тому у нас є лише залишки, невеличкі реконструкції, але у повному масштабі немає розуміння яким же був древній Київ. І, власне, щоб показати іноземцям, показати нашим українцям з чого починається наша держава, Володимир Ященко вирішив, що якщо немає цього історичного, то треба відворити. І років 15 тому він вирішив, що Стародавньому Києву бути і заклав першу колоду будівництва стародавнього Києва. Це проект відтворення міста у повному розмірі, у повному масштабі на основі наукових знань, тобто все максимально науково достовірно: і техніки будівництва, і розміри, і масштаби, і вигляд.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Тобто все-все-все. Ми працюємо з Національною Академією наук України. І перш ніж будувати будь-яку будівлю, необхідно дуже досконало вивчити якою ж вона була. Ми працюємо з Інститутом археології, дивимося залишки і лише після того починаємо будівництво споруд. Тобто це не бутафорія, це не театралізовані декорації, це живе Середньовічне місто, яке дає гостям хліб та видовища, тобто, окрім естетичного задоволення, ми ще даємо можливість подивитися на кіні виступи, на середньовічні бої, на театрелізовані постановки, взяти участь у традиціях, обрядах; відвідати музеї, смакувати стравами з вогню і багато чого іншого; зробити виріб у коваля, гончара; викарбувати монетку. Тобто тут оживає наша історія у повному обсязі і у кожного гостя є можливість доторкнутися і стати її частиною.
— Які були складнощі у реалізації парку? Він же не може за клацанням пальців з'явитися.
— Складнощі є у кожній роботі. Головне — не опускати руки і працювати-працювати. Якщо хтось каже, що все вдалось легко, то він каже неправду. Найважча робота — це робота з людьми. Тому найскладніше все організувати, щоб кожна людина відповідала за свій сектор і його вела, а все інше знайдеться.
— На вашу думку, наскільки парк “Київська Русь” актуальний зараз?
— Історія завжди актуальна. Адже якщо країна, яка не має своїх традицій, то вона користується іншими. Країна, яка немає свого історичного корення, то вона не дерево, яке глибоко росте в землі, це перекоти-поле, яке куди подує вітер, туди воно і котеться. От власне України, це не перекоти-поле, це країна з величною, більш ніж 1000-літньою історією, і ми її маємо доносити всьому світу, щоб кожна країна розуміла, що у нас є багато чого спільного, що ми країна мирна, що у нас практично з кожною країною світу є якісь історичні стосунки. Практично вся Європа з нами пов'язана. Всім відомо, що король Франції був одружений на нашій князівні. Тому це завжди актульно, тим більше, що стосується нашої України.
— Щоб Ви хотіли побажати учасникам фестивалю?
— Хочу побажати, щоб ми, українці, не забували нашу історію і популяризовали її у всіх можливих варіантах, адже якщо ми не будемо вивчати, то інші про це також не подбають.
Ну, і звичайно бути щирими, адже журналіст — це людина, що має виставляти об'єктивні, а не суб'єктивні, факти. Бути об'єктивними, бути щирими і працювати на благо нашої держави.
Людмила Василівна, керівник групи з Дворічанського Центру дитячої-юнацької творчості Харківської області
— Скажіть, будь-ласка, коли і звідки Ви дізналися про фестиваль?
— Від спільних друзів. Ми брали разом участь у Всеукраїнських фотоконкурсах. Наприклад, конкурс “Ми — діти України”, м. Кременчук і тому подібні. За один рік ми взяли участь в чотирьох таких конкурсах і нас запросили на фестиваль “Прес-Весна на Дніпрових схилах”. Ми вже вчетверте на цьому фестивалі. Крім того, що це велика насолода для учасників і їх керівників, це ще й пізнавальний формат. І гордість за нашу країну.
— Що б Ви хотіли побажати учасникам фестивалю?
— Успіхів у творчості, успіхів у житті. Багато з них наразі закінчують середню і старшу школи, нехай гарно складуть ЗНО. Хай вступають до вишів, які обрали. Наприклад, наша дівчинка після екскурсії на факультет журналістики, КНУКіМ, загорілася і збирається подавати документи саме туди.
Galina Malovsek, президент України в Словенії, товариство “Берегиня”
— Як і коли Ви дізналися про фестиваль?
— Про фестиваль я дізналася дуже давно. Із засновниками фестивалю я товаришую ще з “Артеку, 7 років ми вже приятелюємо.
— Який Ви бачите сенс участі у “Прес-Весні на Дніпрових схилах”?
— Коли бачиш роботи дітей, юних журналістів, то хочеться приїздити сюди знову й знову. Навіть дечому в них повчитися. Діти приємно дивують, це вражає, дає тепло, заряд нам.
— Чи є у Вашій країні подібні конкурс-фестивалі?
— Ні, немає. Але ми хочемо його впровадити завдяки вам, юним журналістам з України. Учасникам хочу побажати гарних робіт, бути завжди щирими, правдими, старатися брати за приклад найкраще і творити
Оксана Смит, руководитель “Объединения Славянских школ Нидерландов”, руководитель проекта “Открытая Европа — открытая для всех”, доктор педагогических наук
— Скажите, пожалуйста, когда, где и как Вы узнали о фестивале?
— О фестивале мы узнали в “Артеке”. Наверное, это был 2009 год, 10 лет назад от Надежды Алексеевны, которая на Международной смене “Измени мир к лучшему” занималася организацией пресс-центра. Там мы узнали, что есть такой прекрасный фестиваль и с тех пор по мере возможности, ездим сами и привозим наших детей с Голандии и Чехии, а также из Европы.
— Какова актуальность фестиваля сейчас?
— Фестиваль очень актуален, потому что медиа, пресса — это лицо любой страны. Это поток информации. Это возможность коммуникации детей и взрослых.
— Который раз Вы на фестивале?
— Думаю, что 5-ый. Не помню точно.
— Есть ли у Вас в стране подобные конкурс-фестивали?
— Фестивалей прессы у нас нет. Есть фестивали детского творчества.
— Чтобы Вы хотели пожелать нашим участникам?
— Прежде всего, это быть открытыми. Почему? Потому что Украина будет в Европе, рано или поздно. И молодые люди у которые будущее в руках, должны учить язык, культуру других стран; писать не только то что рядом, а познавать мир, то сообщество, в котором они будут жить. Поэтому я желаю, чтобы горизонты участников открылись, стали шире - это первое. И второе - это здоровья всем, мира всем и любви, конечно. Потому что вы - молодежь, вы должны любить.
Анна Полісученко, доцент факультету журналістики і зв'язків з громадськістю КНУКіМ, член журі в номінації “Медіа-проект”
— Якщо б у Вас була можливість, що б ви змінили в оцінюванні творчих робіт?
— Не знаю. Ми розуміємо, що це доля дітей і ми можемо зламати комусь бажання творити, а це в жодному разі не можна робити. Наше прагнення — стимулювати вас до творчості.
— Що Ви хочете побажати учасникам фестивалю?
— Працювати, не зупинятися навіть якщо ви не перемогли, у вас є шанс завжди.
Подивіться на історію успіху відомих людей. Скільки разів вони до того, як підкорити вершини, падали. Поки 100 разів не впадеш, ти навряд доберешься до вершини гори. Це перше, тим, хто програв. А друге, щоб ті, хто отримують високі нагороди не зупинялися.
Це така ж само гірка. Ви забралися, і коли задираєте ніс, то починаєте скочуватися. Продовжувати розвиватися, ставити нові цілі, нові вершини.
Надія Іллюк, керівник інформаційно- творчого агентства “ЮН-ПРЕС”, директор робочої групи Міжнародного фестивалю-конкурсу “Прес-весна на Дніпрових схилах”
— Яка Ваша роль на фестивалі?
— Скажімо так, моя роль найголовніша з організаційних питань. Тому, що питання фінансові вирішує наше керівництво. А ініціативи, форми роботи і таке інше вирішує “ЮН-ПРЕСІВСЬКИЙ” колектив педагогів, у якому 27 педагогів, психологів, журналістів.
І 700 юних журналістів, які придумують теми, підтеми тощо. А я - той центральний пунктик, який координує всю роботу.
— Наскільки я знаю Вас називають “мамою фестивалю”. Це впливає на роботу?
— Знаєте, у кожного журналіста має бути псевдонім. Знаєте, коли народжується ідея, а це як довгоочікувана дитина, то мабуть хай називають мамою. Я з цим погоджуюсь.
— Ви пам'ятаєте тему першого фестивалю?
— Взагалі наш перший фестиваль, він був як “Прес-толока” і тут були лише кияни-старшоклаксники. Він так і називався — “Дорослі й дитячі ЗМІ — разом”. Бо ми його тільки розпочинали і хотіли залучити таким чином журналістів-професіоналів. Це був 2002 рік.
— Щороку на фестивалі інша тема, а якою є головна мета фестивалю?
— Перша наша мета — підняти, навчити, показати юним журналістам, початківцям професіональні якості. Друга, це щоб зібралися, побачили один одного і об'єдналися як юнкорівський рух.
— Чи подавали колись учасники апеляції щодо свої призових місць?
— Було таке у нас. Це виникало по матеріалу в газеті. Два роки тому в номінації “Газета” прийшла нам неймовірно гарно, професійно зроблена газета. Дизайнерські, прекрасно написані матеріали, але не було витримано етики журналістської. Тема була присвячена мові й вони взяли і "вліпили" портрет Шевченка в орден Леніна. Ну, і під час “традиційного розбору польотів” їм пояснили їхні ж колеги….
— В наступному році ви святкуєте 18-річчя Фестивалю, а чи будуть ювілеї фестивалю в подальшому?
— Будуть. Я впевнена. Я знаєте чому впевнена? Мені вже із Сполучених Штатів Америки перетелефонувала наша випускниця і каже, що в 2020 нам буде 20 років, ми оце сидимо з колегами і обговорюємо такий майбутній юбілей.
— Щоб Ви хотіли побажати учасникам фестивалю?
— Для своїх “юн-пресівських”, коли вони до нас приходять, ми завжди говоримо, що якщо ви хочете бути журналістами, медійниками, то три "П" має бути для вас постулатом.
П - порядність. П - патріотизм. П - професіоналізм. Я це бажаю всім учасникам і всім- всім, хто присвячує себе медіа.
Сергій Пасічко, учасник зразкового художнього колективу “Юний журналіст” з м. Полтава, 13 років
- Я вперше на Фестивалі, але хотів ще багато-багато разів побувати на цьому заході.
— На твою думку, наскільки “Прес-Весна на Дніпрових схилах” є актуальною наразі?
— Люди приїджають, навіть, з різних країн. Наприклад, вчора ми мали змогу почути, як розвиваються діти в інших країнах. Значить, Фестиваль потрібен!
— Що тобі найбільше сподобалось?
— Мабуть, як ми були в Парку “Київська Русь”, адже це пригоди, щось нове, можливість підвивчити історію. Також мені сподобалася організація.
— Як ти думаєш, яка мета фестивалю?
— Знання, досвід, в також дружба. Мені сподобалися міні-ролики, гарні ідеї, особливо третє місце, хлопці постаралися. Щодо дружби, то у нас була вечірка, на якій я познайомився з багатьма новими людьми. Дуже добре продумані всі етапи.
— Яка в тебе ціль на фестивалі?
— Перша моя мета, це розважатися, бо ми тут багато працюємо. Це друга мета. Маємо змогу перемогти не лише у своїх номінаціях по тому, що зробили вдома, але й здобути ще щось впродож Фесту. Заговорити з іноземцем я, навіть, не намагаюся, хоча сьогодні ми вже спілкувалися з учасниками з інших країн.
Анастасія Зозузяк, студентка Тернопільського Національного економічного університету, 19 років
— Ти на фестивалі вперше, які твої враження?
— Фестиваль перевершив мої попередні очікування. Мені здається, що все гарно організовано, учасники неймовірно вмотивовані. Я знімаю фоторепортаж. Фотографія - це моє хобі і частково робота. Тому я намагаюся ловити якісь класні миті.
— Яка в тебе мета на фестивалі?
— Я вже говорила з чоловіком-голандцем. Досить непогано. Цікава людина, раніше він був викладачем з велосипедного спорту, переїхав з Голандії до Чехії. Це мене, навіть, вмотивувало більше подорожувати. А ще він мені розповів, що вивчив дві мови - англійську і німецьку - не занурюючись у граматику, а чисто спілкування.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Ще хочу більше почути з теорії, критики наших робіт, бо це навчання, яке мені цікаво. Найбільше мені сподобалися екскурсія на 5-й канал, поїздка в Парк “Київська Русь”. Мені сподобався колорит фестивалю, його ідея. Я чула, як говорили про історичну і культурну базу. Дуже багато емоцій.
— Чи будеш ти брати участь у наступному році?
— Так, я хочу. Буду точно рекомендувати своїм друзям, бо мені здається небагато людей знають про фестиваль.
КиевVласть
Незабаром закінчиться навчальний рік у школах і перед молодими людьми встане питання, де продовжувати навчання - у виші, технікумі чи ПТУ. А деякі взагалі вирішать взяти паузу і подумати, що робити далі. Щоб допомогти молоді визначитися, КиевVласть поспілкувалася про вітчизняну освіту з ідеологом та засновницею проекту “Місто Професій” Тетяною Люлька.
KV: Останнім часом відчувається сильний розрив між тим, чому навчають у навчальних закладах і вимогами для реальної роботи. Чи готов сьогодні бізнес співпрацювати з освітянами, щоб уникнути цього розриву?
Тетяна Люлька: Така тенденція наявна. Зацікавлені в розвитку і професійних молодих кадрах представники бізнесу виходять на вищі навчальні заклади, де є адекватне керівництво, і починають робити цікаві речі спільними зусиллями. Наприклад, один з наших партнерів - компанія “Прогресстех”, яка розробляє проекти для Boeing, SpaceX, НАСА, на базі КПІ створила навчальні інженерні класи. І 80% студентів, які пройшли практику в цих класах, запрошуються на роботу у цю компанію.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Якщо говорити про профтехосвіту, то тут ситуація інша. Керівництво дуже складно йде на будь-яку співпрацю. Кроки до змін готові робити не більше 20%. Це видно навіть по роботі в рамках проекту “Місто професій”. Нами ведеться системна робота по залученню закладів освіти на наші заходи. Ми їм постійно показуємо можливості, мотивуємо. Але відгукуються на пропозиції одиниці.
KV: Чому таке відношення?
Тетяна Люлька: Причин декілька. Одна з них залежність від місцевої влади. У мене особисто був скандал з директором Департаменту освіти Київської облдержадміністрації (КОДА) Вірою Роговою, яка заборонила місцевим ПТУ приймати участь у заходах “Місто професій” у Білій Церкві.
Читайте: Пожар страстей. Власти и общественники переругались из-за ПТУшников Киевщины
Друга причина у тому, що дуже мало керівників профтехосвітніх закладів зацікавлені у їх розвитку. Я вірю, що такі є, але поки мені не пощастило їх зустріти.
Сьогодні наймолодшому керівнику ПТУ, з якими ми працювали, біля 60 років. Людям молодшого віку, які готові вдихнути нове життя і розпочати нову хвилю розвитку, на ці керівні посади прийти не дають. Стара гвардія міцно тримається за свої крісла, але нічого не робить для розвитку закладів та профтехосвіти в цілому.
Якщо б сьогодні кожне ПТУ дало звіт про те, скільки дітей після навчання працевлаштувалися за фахом, то статистика, думаю, була б дуже сумна. Вони не мають бажання навчати. А отже навряд чи можуть зацікавити молодь, показати перспективи, закохати у професію.
Читайте: Кадровый дефицит: Киевщина рискует остаться без дорожников, механизаторов и поваров
Аналогічна ситуація і у школах обласних міст і містечок, де керівники працюють десятиліттями, нічого не змінюючи ні в своєму житті, ні в освітньому закладі.
Зараз є багато бізнесменів готових навчати студентів практичним речам. Але їм не часто навіть безоплатно готові дозволяти вести заняття у державних закладах освіти. Велика вдача, коли практику вдається домовитися про це. В аудиторіях зараз працюють штатні викладачі, які, як правило, не мають практичного досвіду, неособливо цікавляться новаціями та не займаються оновленням навчального матеріалу. В результаті на лекціях і семінарах студентам дають дещо застарілий матеріал, який для реальної роботи навряд знадобиться.
Цю ситуацію можна змінити тільки дуже жорсткими методами, які будуть супроводжуватися змінами підходу до рівня підготовки нових педагогів, кадровою ротацією як керівного, так і викладацького складу.
Проте запит має йти не тільки від влади, а й від батьків і студентів. Проблема у тому, що сьогодні для багатьох при виборі школи або іншого навчального закладу важлива матеріальна складова. Не всі розуміють, що не стіни і золоті парти викликають цікавість до навчання, а особа вчителя.
На нашому заході у Білій Церкві одне з ПТУ презентувало професію електрик. Вони представили цю професію стендом, якому вже біля 20 років. Але всі діти були біля нього. Там були показані різні практичні речі, які зроблені саме майстром. Це приклад того, що професії навчає не теоретик, а практик, який захоплений своєю справою.
KV: Якщо бізнес готовий співпрацювати з закладами освіти та навчати студентів за свій кошт, то чому про це не заявляється публично?
Тетяна Люлька: Згодна, в інформаційному просторі з цього питання повний провал. Дуже мало приділяється уваги позитивній інформаційній кампанії. Багато керівників впевнені - якщо підприємство щось добре робить, то про це не потрібно розповідати. І це тотальна помилка. Про хороші речі треба говорити. В це треба вкладати гроші, бо сьогодні стільки негативу, за який у тому числі платять гроші, що позитиву просто ніхто не помічає.
KV: Який відсоток приватних компаній реалізує освітні проекти у закладах освіти, щоб підготувати кадри саме для себе?
Тетяна Люлька: 5 років назад я б відповіла, що відсотків 10. Сьогодні цей відсоток значно більше - до 30%. Дуже багато компаній проводять навчання у себе на базі. І ця тенденція набирає обертів, і мені б хотілося, щоб вона збереглася.
Мені здається, що цим питанням все ж таки має займатися держава. У нас на державні заклади освіти виділяють великі кошти. Як на мене, це не правильно. Ресурси треба вкладати в ті структури, які дають розвиток. Якщо ці кошти перенаправити на структури, які дають практичні знання і реально готують фахівців, то від цього виграли б всі.
Наприклад, у Казахстані діє програма “Інтелектуальна державна школа Назарбаєва”, де навчання проводиться виключно англійською мовою. В цю програму залучають найрозумніших дітей, які по її закінченню можуть обрати будь-який вищий навчальний заклад світу, і держава оплачує це навчання. Проте по закінченню навчання молодий фахівець має повернутися і 5 років працювати на державу.
KV: Чому, на Ваш погляд, доречно перенаправляти кошти на інші структури, а не думати в напрямку поєднання практики і теорії у державних навчальних закладах?
Тетяна Люлька: Приватні освітні центри дають шикарну теорію. Тільки ця теорія з'явилася з практики. Завдяки тому, що викладачі фанатіють від своєї справи, студентам цікаво, і вони набувають реальні практичні знання і навички, які завтра зможуть запропонувати на ринку праці.
В державних освітніх закладах навіть з практичних дисциплін використовують застарілі підручники і рідко залучають до викладання практиків. Приоритет надають штатним працівникам, які не мають іншої зайнятості. І це не можна швидко змінити.
KV: Проте все рівно в університети йдуть навчатися заради престижу, диплому...
Тетяна Люлька: За статистикою 52% людей, які закінчили вищі навчальні заклади, не працюють за фахом. Я особисто виявила три причини цього. Перша - тиск з боку батьків, які вважають, що вони краще за дитину знають, куди їй йти навчатись.
Друга - суспільний тиск. Сьогодні якщо після закінчення школи дитина не вступає до навчального закладу, на неї давлять працівники школи, яким потрібна статистика щодо якісного показника їх роботи.
Третє - це штучна престижність.
Читайте: Киев вошел в тройку регионов с наибольшим количеством зарегистрировавшихся на пробное ВНО
Тільки коли ці чинники будуть нівельовані, коли важливіше буде робити не те, що престижно і задовольняє батьків та школу, а те, що подобається, можуть бути змінені пріоритети.
KV: Як донести батькам те, що не варто нав'язувати свою думку дитині?
Тетяна Люлька: На це я витратила в минулому році майже півроку. Я їздила містами України, прочитала 23 лекції в рамках проекту “Сучасна освіта. Професії майбутнього”.
Батьки хочуть кращої долі для своєї дитини і переконані: чим краща освіта, тим більше людина буде заробляти. Я їм пояснювала, що це найпомилковіша думка. Сьогодні заробляє більше той, хто отримує задоволення від того, що він робить, і той, хто експерт у своїй галузі. Людина може, скажімо, тільки сушити яблочки, але вона їх так сушить, що всі ресторани міста купують виключно її продукт. Завдяки тому, що людина вміє щось робити краще за інших, вона буде заробляти і від цього буде щасливою.
Батьки повинні зрозуміти, що краще для дитини буде тоді, коли її голос не буде заглушатися і у неї буде можливість визначити, що їй найбільше подобається робити у житті. Адже реалізуються у житті ті, хто самостійно обирає те, що їм подобається, і монетизує свої знання.
Батькам і дітям сьогодні треба навчитися просто розмовляти і чути одне одного.
Наприклад, в Америці дитина може, закінчивши школу, не вступати до навчального закладу рік. Там освіту розглядають як інвестицію. Вони дітям дають час на прийняття рішення. Адже гроші, витрачені на навчання, мають повернутися. У нас все навпаки. У нас залазять у борги заради диплому, доцільність якого у житті сумнівна.
Зараз ринок праці такий місткий і великий, що роботи вистачить усім, хто хоче працювати. Тому дуже важливо дозволити молодій людині робити те, що їй подобається.
KV: Проте є статистика, на підставі якої досі визначають державне замовлення у навчальних закладах на той чи інший фах...
Тетяна Люлька: Статистика у радянські часи була одним з небагатьох позитивних моментів. Тоді чітко прораховувати в які організації скільки потрібно спеціалістів і створювали таким чином попит. Але тоді всі підприємства належали державі.
Сьогодні діють підприємства різних форм власності. Багато бізнеса відкривається і ще більше закривається. Отже, чітко розрахувати скільки реально потрібно тих чи інших спеціалістів діючим підприємствам просто не можливо.
Як на мене, цифри, які наявні сьогодні у держзамовленні на заклади освіти, беруться як калька минулих періодів. Наприклад, якщо візьмемо статистику щодо запиту на економістів у державних вишах, то цифра буде у більшості випадків однакова з незначним коливанням.
Середній і малий бізнес не може сформувати своє замовлення. Наприклад, ювелірний цех робить замовлення ПТУ на підготовку фахівців. Проте треба 2 роки для навчання спеціаліста, а цех через 1,5 роки по якимось причинам закривається. Що робити з замовленням? Малий та середній бізнес не піде на ризик чекати персонал декілька років. Він буде підбирати кадри з наявних пропозицій на ринку праці.
Читайте: Киевский городской центр занятости назвал наиболее востребованные столичными работодателями профессии (инфографика)
KV: З України сьогодні дуже багато людей виїжджає за кордон на заробітки. Бізнесу складно підібрати кадри...
Тетяна Люлька: Нічого страшного у цьому не має. Кожний обирає свою долю. На ринок праці це суттєво не впливає. Знайти гарного спеціаліста було складно завжди.
Проблема у тому, что у нашому суспільстві статус людини, яка щось може гарно робити руками, набагато нижче, ніж працівника офісу. І це не дивлячись на те, що представники робітничих професій заробляють, як правило, більше.
Ця штучна престижність принижує гідність людини. І щоб це змінити потрібно на рівні держави проводити широкомасштабну роз'яснювальну роботу, що робітником бути не соромно, а навпаки престижно вміти робити щось, краще за інших.
Проте такої стратегії з боку держави сьогодні не має. Те, що в нас зараз відбувається, мені нагадує часи коли в Україні цілеспрямовано знищували армію. Здається, що сьогодні в нас так само знищується прошарок спеціалістів робітничих професій. З людей роблять офісний планктон, насаджуючи штучну престижність.
Фото: надано Тетяною ЛюлькаКиевVласть
Кандидат на пост Президента від об'єднаних сил націоналістів Руслан Кошулинський йде на вибори з чіткою програмою дій, яка називається “План докорінних перетворень”. Серед її пунктів - правонаступництво України від УНР, повернення грошей олігархів з офшорів, зміни до Бюджету стосовно фінансування Збройних сил та багато іншого.
Про це KV стало відомо з інтерв'ю кандидата в президенти України Руслана Кошулинського.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Так, Кошулинський поділився своїм планом дій на посаді Президента у разі своєї перемоги на виборах 31 березня 2019 року.
“Перше - указ Президента про правонаступництво України від УНР. Це не просто зміна гуманітарної опції суспільства, але й зміна засадничої парадигми, із включенням територій і вимог щодо окупантів. Так зараз роблять країни Балтики.
Друге - активна розмова з підписантами Будапештського меморандуму і залучення їх до нашої боротьби, а саме Великобританії та Сполучених Штатів Америки. А також Указ про закриття кордону з країною-агресором, заборона її бізнесу на території України та розірвання дипломатичних стосунків, аби дати нашим партнерам почуття впевненості у тому, що ми дійсно будемо перемагати Московію. Бо перше питання, які вони задають уже прямим текстом - “у вас війна гібридна чи гешефтна”? Кількість економічних санкцій, які вони застосовують проти московських олігархів, які фінансують війну, не співмірна з тим, скільки ті олігархи заробляють тут.
Третє - зміна Закону "Про державний бюджет". На Збройні сили має реально витрачатися 5%, а не 2,5%, як зараз, ще й з перевагою на користь силових структур у розмірі 1,5 млрд грн. На сьогодні є величезний запит на переозброєння ЗСУ. Якщо подивитися структуру бюджетування Збройних сил, лишень 16% від цієї суми заплановано на переозброєння. Це неймовірно мало, якщо враховувати ціни: наприклад, вартість одного танку "Оплот", харківського виробництва - близько 3 млн доларів США. І це я не кажу про програму військового кораблебудування чи проектування ракетоносіїв дальністю 500-600 км”.
Серед основних законопроектів, які Кошулинський має намір внести протягом перших 100 днів президентства, - так званий “Антиолігархічний пакет докорінних перетворень”.
“Уже 250 місцевих рад підтримали його - а це практично половина виборців України. Цей пакет законопроектів є частиною мого Плану докорінних перетворень. Він, зокрема, передбачає заборону виведення коштів в офшори та повернення коштів з офшорів, ліквідацію приватних монополій та олігополій, заборону приватизації стратегічних підприємств, націоналізацію електро- та енергогенерації, заборону торгівлі землею с/г призначення.
Також ми говоримо про необхідність ухвалення закону про відкликання депутатів, суддів та посадовців всіх рівнів.
Ну і стосовно того, до кого я зроблю перший міжнародний візит - це або Сполучені Штати Америки, або Польща, або країни Балтії. В залежності від обставин.
Також я внесу законопроект про імпічмент Президента. Ще жодна дитина не народилася із татуюванням "Я вічний президент" або "Я вічний депутат". Треба дати можливість людям відчути, що вони мають вплив. Бо найбільша проблема, яка турбує суспільство - це почуття, що від людей нічого не залежить. Де б я не був, мені люди скаржаться: ми голосуємо, вибираємо, але все залишається як було. Тому два базових кроки - це законопроект "Про імпічмент Президента" і зміни до Закону "Про вибори народних депутатів", де передбачено змогу відкликати депутатів і президента. Щоб люди відчули: вони можуть вплинути, депутати працюють на них, а не на олігархів”.
Читайте: Руслан Кошулинський: “ОТГ зробили під ”голоси“ і загнали туди людей насильно”
Фото: KV
KиевVласть
Оленці 16 років. Вона іде по вулиці і посміхається дворічному сину. Сама ще дитина, Оленка дуже рано відчула на собі всі “переваги” дорослого життя.
Доля цієї дівчинки, позбавленої батьківського піклування, не виняток, а скоріш один з багатьох прикладів, з якими повсякденно стикаються у своїй роботі працівники Центрів соціальних служб столиці.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Оленка жила у квартирі з бабусею та дідусем, що хворіли на туберкульоз. Батьки дівчини розлучені, проживають окремо. Мати сама потребувала допомоги, бо мала схильність до алкоголізму. Оленка постійно тікала з дому, тому і потрапила на облік до Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Шевченківського району столиці та Служби у справах неповнолітніх.
На той час їй було 14 років, дівчисько шукала на вулиці любові, піклування та підтримки - всього, чого так бракувало вдома. Згодом Олена познайомилась з хлопцем, якому було 21 рік, і незабаром зрозуміла, що вагітна.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Злякалась? Звісно ж, до безтями. Але їй на допомогу прийшли соціальні працівники. Зустрічі з ними, особливою з Мариною, стали якорем, який допомагав триматися. Дівчинка прислухалась до їх порад, на відміну від своєї матері. Остання зовсім не йшла на контакт з фахівцями, вважаючи, що в її житті немає жодних проблем.
Звісно ж фахівці із соціальної роботи зустрічались і з батьком майбутньої дитини, але він не бажав брати відповідальність ані за свою дитину, ані за її неповнолітню матір. Іноді допомагав батько дівчинки, але це траплялось вкрай рідко. Незабаром, бабуся з дідусем померли, а в хаті сталася пожежа.
Марина відшукала спонсорів, підключила благодійні фонди та організації, які допомогли Оленці з дитиною зробити ремонт, купити необхідні меблі; також обладнали дитячу кімнату та вставили вікна, які побив батько майбутньої дитини, намагаючись з’ясувати стосунки.
Працівники Соціальної служби огорнули дівчинку любов’ю і піклуванням, якого так вона не мала і шукала на вулиці. Марина оформила Оленку до вечірньої школи, возили її туди на заняття, домовлялись про перездачу заліків та іспитів.
Але, на жаль, дівчинка, залишила вечірню школу. Вона безтямно любить свою дитинку, але навіть після всього пережитого мріє про легкі гроші та веселе, безтурботне життя.
Саме тому фахівці соціальної служби і надалі допомагають їй, сподіваючись, що врешті-решт дівчинка, яка у свої 16 років, завдяки увазі і турботі соціальних працівників, вже стала люблячою та турботливою матір’ю, подорослішає і в неї з’явиться бажання вчитися та працювати.
Згодом вона зможе не тільки просто любити дитину, але й брати на себе відповідальність за неї. І саме це стане головною перемогою соціальних працівників, які протягом трьох років, залишаються поруч. Вони продовжують підтримувати дівчинку, приділяючи їй безліч часу, надихаючи її на вдосконалення.
Чудова усміхнена матір, яка турботливо бере на руки свого сина, це їх перша, але не остання перемога.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
KиевVласть
У Київському Палаці дітей та юнацтва відкрилася виставка художника Івана Гайдука “Повернені імена”.
У Галереї “Дім Миколи” - 15 художніх полотен майстра-самородка, з яких на нас дивляться історичні постаті, знакові для України, для її державності й незалежності: Іван Гонта й Богдан Хмельницький, Максим Залізняк й Петро Калнишевський, Іван Богун. Картини вражають фотографічною точністю й деталями образів. Неможливо передати словами розпач матері, яка втратила на фронтах Великої війни десять синів і чоловіка, - а художнику вдалося виписати цей біль і передати його глядачу.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Пензлю цього талановитого черкаського майстра живопису належить понад 600 картин, написаних з величезною любов’ю до Батьківщини й нашої історичної спадщини. Сам Іван Гайдук завжди називав себе “вільним художником незалежної України”, й підтвердженням тому є оспівані ним рідні пейзажі, галерея портретів: від простих селян до видатних історичних постатей. Гайдук написав портрети майже всіх гетьманів України, а також створив живописні образи Івана Мазепи, Степана Бандери, Романа Шухевича, Івана Богуна, Михайла Грушевського, Василя Симоненка, Симона Петлюри, Володимира Винниченка та інших діячів національного відродження. Серед його творчості особливе місце займають картини на православну тематику. Іван Михайлович розписав іконостаси понад 20 церков, а також написав багато ікон, за що українська православна церква відзначила його пам’ятною медаллю “Заслужений іконописець України”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Проникливість, задушевність та поетичність образів, його власний неповторимий живописний почерк, легкість мазка, прозорість фарбового шару та стриманість колориту досягли в роботах майстра великої живописної виразності. Картинам Гайдука притаманна життєва повнота, яка є самобутнім гімном красі й різноманітності світу, де людина має жити у гармонії з вищими вселенськими силами. За своєю інколи зовнішньою стриманістю в них завжди відчувається багатобарвне внутрішнє життя і характер.
Велику увагу привертає до себе автопортрет художника, виконаний зрілим та вже впевненим у собі людиною-майстром. Митець зобразив себе у робочому одязі з палітрою та пензлями в руках у своїй майстерні, де мистецтво художника сприймається як повсякденна праця, але, у той же час, у зовнішньому вигляді майстра – радість відчуття святковості і свята праці.
Життєвий шлях майстра був дуже непростим. На Уманському базарі знайшли немовля з запискою в пелюшках: “Гайдук Іван Михайлович, народився 1 травня 1923 року”. З перших днів життя хлопчик виховувався в дитбудинку, потім лиха доля закинула його до трудової колонії. Можливо, захоплення малюванням і врятувало підлітка від слизької дороги. З перших днів війни Іван пішов захищати свою країну, де не просто геройськи воював, а й малював навіть на важких фронтових дорогах Другої світової війни, в короткі хвилини перепочинку. Після війни талановитий юнак-самородок без академічної художньої освіти разом з ленінградськими та київськими скульпторами створював обеліски й пам’ятники загиблим воїнам у містах і селах України (всього – 22 пам’ятники), писав портрети воєначальників і полководців, простих трударів і передовиків виробництва. Він не тільки розписував стіни, малював картини для інтер’єру, а й сам створював сценічні декорації.
Його надзвичайний талант, енергійна вдача феноменальна зорова пам’ять і наполеглива праця принесли йому великий успіх. Гайдук самостійно опанував техніку живопису і став серйозним живописцем. Іван Михайлович свої картини не продавав, він їх дарував колгоспам, музеям, православним храмам, картинним галереям не тільки в Україні, а й за кордон. Сьогодні його роботи знаходяться у приватних колекціях шанувальників мистецтва Канади, Англії, Словаків, Угорщини, Польщі та Росії.
Цей щедрий, життєлюбний чоловік багато читав і до останніх днів свого життя не припиняв працювати. Він перетворився на легенду Черкас, став історією міста. Одні вважали Івана Гайдука бунтарем, що звеличив у епічних картинах українських гетьманів; інші цінили в ньому знавця жіночої краси, захоплюючись портретами (юних студенток, зрілих жінок, зморшкуватих бабусь); третіх зворушували його ікони.
Іван Михайлович мріяв написати картину свого життя, а ще хотів дожити до ста років, але 5 травня 2004 року життя великого майстра обірвалося. Художник загинув, стікаючи кров’ю, з пензлем у руках біля мольберта... У свій останній, що став фатальним, день Іван Михайлович працював над портретом поета Василя Стуса, але картина так і залишилася незавершеною...
У Черкасах казали, що художника згубило саме його вміння майстерно писати портрети. Останнім часом він малював багатьох відомих і просто заможних людей. Це, напевно, й навело убивць на думку, що у пенсіонера можуть бути чималі гроші. Помер Іван Гайдук жорстокою смертю. Нелюди вимагали у художника ключі від сейфа і відрубали йому пальці, а потім вбили сокирою по голові. Про те, що сталося, міліції повідомила листоноша, яка принесла Івану Михайловичу пенсію. Сейф був порожній, а ключі від нього валялися на столі. Його вбивцею виявився один із учнів Гайдука, який мав п’ять судимостей.
За свідченнями сина художника, вбивця прийшов до майстра пізно ввечері. “На мольберті стояло два портрети: Лесі Українки й Василя Стуса, над якими він працював”, – з болем розповідає Віктор Гайдук, - “Батько, після контузії, отриманої на війні, погано чув. Його вдарили ззаду сокирою п’ять разів, а потім задушили. …” Вбивцю було знайдено і він отримав вирок — довічне ув’язнення.
“Він був наївним, як дитина, й радів усім, хто до нього приходив. І завжди показував свої картини та ділився планами. Ми не раз йому казали, що світ тепер не той, що був. Але він був відкритим, таким, яким його виховали у дитячому будинку”, — розповідає син художника Віктор, відомий пластичний хірург, - “Батько ніколи не пив і не курив, з повагою ставився до дітей, літніх людей і жінок. Його останні роботи – це галерея жіночих образів – понад 100 робіт. Він мріяв про виставку, присвячену жіночій красі, але, на жаль, колекція частково втрачена – вкрадена вбивцею. Можливо, в мотивах злочину не останню роль зіграв і принцип художника – не продавати, лише дарувати! За все своє життя Іван Гайдук не продав жодної картини. Для нього мистецтво не продавалось, а було подарунком для музеїв, храмів, колгоспів, картинних галерей, друзів”.
Син художника Віктор Іванович Гайдук береже й популяризує творчу спадщину батька. Він не пішов його дорогою – став не художником, а лікарем-хірургом. Пройшов військово-медичну інтернатуру при Київському військовому госпіталі, стажувався в різних госпіталях, багато оперував. Закінчив аспірантуру з хірургії у Київському НДІ гематології та переливання крові. Працював комбустіологом у Республіканському опіковому центрі, потім - заступником начальника з лікарняної роботи, в одному з чотирьох у колишньому СРСР Київському міжрегіональному центрі медицини катастроф, який об’єднував Україну, Білорусію та Молдову. У 1987 р. Віктор Іванович разом з професором В. Земсковим створив першу в Україні клініку пластичної хірургії та косметики, де використовував останні новітні досягнення в медицині. Створив більше 100 винаходів та рацпропозицій для профілактики контрактур та покращення якості лікування хворих. Нагороджений багатьма орденами й медалями держави, церкви та козацтва. Адже разом з медициною Віктор активно займається роботою з виховання молоді та гартування козацьких рядів незалежної держави України. Він є крайовим отаманом столичної організації Українського козацтва.
Славну традицію Українського козацтва продовжує й його син, онук художника, осавул Сергій Гайдук, є гідним послідовником славного козацького роду Гайдуків.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
На відкриття виставки картин Івана Гайдука до Київського Палацу дітей та юнацтва прибули відомі художники, науковці, медики, політичні діячі, серед яких – віце-президент Африканської Ради в Україні Діалло Іссаа Садіо, кінорежисер, лауреат Шевченківської премії за документальний серіал “Загадка Норильського повстання” та премії ім. В. Стуса Михайло Ткачук…
Україна втратила одного з найталановитіших художників сучасності. Проте залишилися написані талановитою рукою Івана Гайдука картини, а значить, і сам художник продовжує жити серед нас.
KиевVласть
Вже наступного року Київщина готуватиметься до виборів міських голів та депутатів. За свою каденцію міські голови встигли наробити багато чого. Час від часу вони жаліються, що їхньої кропіткої праці не помічають, а вони працюють, не покладаючи рук. Вивчити ситуацію кожного міста, а тепер ще й об'єднаних громад, вирішила KV. Протягом майже 8-ми місяців ми спілкуємося з головами про їхні проблеми і досягнення. Продовжує цикл матеріалів інтерв'ю розмова з мером Броварів Ігорем Сапожко.
KV: Децентралізація - які плани? Яка проводиться робота? Проблеми?
Ігор Сапожко: Якщо йдеться про створення об’єднаних територіальних громад, то у перспективі розглядається можливість створення Броварської ОТГ у складі власне міста Бровари, а також декількох населених пунктів Броварського району - Княжичів та Требухова. Переговорні процеси та консультації тривають вже досить довго. Проведено понад десять зустрічей та нарад за участі голови Офісу реформ Київської області Володимира Удовиченка, сільських голів, керівництва Броварської РДА та районної ради. Зустрічалися як у Броварах, так і в населених пунктах району. Зважаючи на певний супротив з боку сільських голів та депутатів сільських рад, проводимо роз’яснювальну роботу, пояснюємо принципи об’єднання, позитивні приклади передачі повноважень, говоримо про ефективність реформи загалом.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Громадські слухання вже проведено в Красилівці, спілкувалися з мешканцями Калинівки, інших навколишніх сіл. Процес хоч і повільно, але рухається. Коли і яким чином дане питання вирішиться, мені сказати складно, адже занадто багато чинників мають дійти точки повного збігу.
KV: Наскільки сприятливим є інвестиційний клімат у Броварах? Чи можна сказати, що у місті активно йде житлова забудова?
Ігор Сапожко: Ну, найперше, хотілося б відзначити, що місто Бровари впевнено посідає перше місце на Київщині за кількістю інвестицій на одного мешканця. Ми – лідери і нам справді є чим пишатися. Сьогодні у Броварах є ціла когорта підприємств-виробників, продукцію яких знають далеко за межами не тільки нашого міста, але й України. Серед наших європейських партнерів-інвесторів чимало відомих у світі компаній. Для прикладу, німецька компанія Peri має чимало філій у різних містах України, але головний офіс знаходиться саме у Броварах. Та й загалом, у місті досить велика кількість іноземних інвесторів і наше головне завдання – сприяти розвитку їхнього бізнесу на нашій території.
KV: Чи існує в Броварах “сміттєва” проблема?
Ігор Сапожко: У Броварах працює визначений на конкурсній основі перевізник, який займається вивозом та утилізацією сміття на полігоні “Десна-2” у Броварському районі. Певна проблематика дійсно є, але дані питання треба вирішувати не в межах і не на рівні міста. Наприклад, за рік ми маємо близько 30 тис. кубометрів ТПВ. Цифра начебто й вагома, але маючи досвід спілкування із трьома десятками інвесторів, які мають зацікавленість у будівництві сміттєпереробного заводу, мусимо визнати – таких об’ємів недостатньо.
Для повноцінного функціонування такого підприємства мінімально потрібно хоча б 100 тисяч тонн на рік. Щоправда, колись було підписано меморандум між Броварами, Борисполем, Броварським та Бориспільським районами відносно будівництва такого заводу. На жаль, далі паперу справа не рухається. Думаю, що вирішення даної проблеми варто розвивати на обласному рівні, адже і в столиці, наприклад, існують ті ж самі питання.
KV: Київська агломерація - за чи проти?
Ігор Сапожко: Я схиляюся до агломерації європейського рівня, як, наприклад, у Парижі. У форматі робочої групи вирішуються проблеми столиці Франції та міст-сателітів. У нас же давно створено профільну робочу групу між столицею та областю, підписано ряд меморандумів, які на сьогодні не виконуються. Однак, та модель, яку пропонує Київ у даному питанні, створює певні перестороги для таких міст, як Бровари. Ми розуміємо, що мегаполіс домінуватиме і такі міста, як Бровари, Вишневе, Буча будуть просто дезорієнтовані у власному розвитку.
Можливо, у форматі громадської організації, яка б вирішувала питання прилеглих населених пунктів, агломерація і має право на існування, але не в тому вигляді, який нам пропонують зараз.
KV: Переповнені школи - як дійшли до рішення щодо платної освіти для не міських дітей? Не боїтесь, що громада різко відреагує?
Ігор Сапожко: Сьогодні у броварських закладах освіти займається близько півтори тисячі дітей з району – Калинівки, Красилівки, Требухова, Семиполок, Великої Димерки. Окрім цього, у нас навчається багато дітей-переселенців, але мова зараз зовсім не про них. Спираючись на досвід Польщі, де дитина може ходити до навчальних закладів будь-якої громади, за умови компенсації вартості навчання від громади, де вона зареєстрована, можна говорити про модернізацію сфери освіти.
Ми провели розрахунки щодо дітей з Броварського району, і, наприклад, по Великодимерській громаді сума компенсації на рік становить близько 2,5 млн гривень. До речі, у Києві таке рішення розглядалося щодо дитячих садочків і я хочу подивитися, як це рішення буде практично працювати в столиці. І ще одне важливе уточнення – на мою думку дане рішення повинно бути ухвалене на загальнодержавному рівні із зазначенням того, що кошти має компенсувати громада, але ні в якому разі не батьки дитини.
KV: Про ситуацію із обвалом школи №7. Чи є контроль над тим, щоб подібного не сталось з іншими школами?
Ігор Сапожко: Перш за все потрібно розуміти, що ця школа була збудована досить давно. Як вказано в документальних звітах після двох експертиз, при будівництві було порушено норми, через що і стався зсув. Будівельна компанія, яка в той час займалася спорудженням школи, вже давно реорганізована, проектну документацію знайти не можна, тому покладаємося на висновки експертів. На той момент ми ліквідували наслідки аварійної ситуації, укріпили школу та відновили навчальний процес. На даний час нами укладено договір на виготовлення проектної документації, в кінці березня “заходимо” в експертизу, потім проводимо тендер на виконавця і відразу після останнього дзвоника приступаємо до масштабних робіт у СШ №7. До початку нового навчального року всі роботи будуть закінчені.
В усіх інших закладах освіти проведено ретельне обстеження, аби уникнути подібних прикрих випадків. До цього процесу залучаємо кращих фахівців державного інституту. Відповідно до отриманих висновків, за потреби будемо здійснювати відповідні проектні роботи в інших закладах освіти.
KV: Чи влаштовують громаду тарифи на транспорт, комунальні платежі? Як у Броварах вирішується це питання?
Ігор Сапожко: Щодо перевезень у броварчан питань немає. Наші перевізники дійсно подавали розрахунки для підвищення тарифів, але то був піковий період підвищення цін на паливо. Наразі ситуація врегульована. Ми працюємо над збільшенням кількості міських маршрутів, відповідно до нових забудов плануємо нові схеми руху автотранспорту містом. Зараз запускаємо проект з встановлення “розумних зупинок”. Тому ще раз повторюсь – транспортної проблеми у Броварах не існує.
Стосовно вартості комунальних тарифів – ми розуміємо, що з кожним підвищенням рівня мінімальної заробітної плати, перегляд тарифів неминучий. Звичайно, це не влаштовує споживача, але іншого шляху для рентабельної діяльності підприємств комунальної сфери просто не існує.
KV: Створення муніципальної варти у місті назвали “особистою охороною для мера”. Як можете прокоментувати?
Ігор Сапожко: Я твердо переконаний, що потрібно на законодавчому рівні стимулювати створення таких комунальних підприємств. Сьогодні вже маємо досвід створення муніципальної поліції у Києві, Львові, Чернігові та ряді інших міст. Зазначати, що це “армії міських голів”, зовсім неправильно. Муніципальна варта – це патрульно-постова служба чи поліція, яка несе відповідальність перед міською радою і громадою міста.
Зараз у місті робиться дуже багато у сфері благоустрою і нам необхідна допомога у збереженні того, що зроблено за рахунок податків місцевих мешканців від рук вандалів. А останнім часом, на жаль, випадки вандалізму збільшилися в рази. Сьогодні ми робимо певні розрахунки, описуємо технічне завдання, готуємо пропозиції з бюджету для депутатів, вивчаємо, що все ж таки буде дешевше – утримувати своє комунальне підприємство чи оплачувати послуги охоронних структур. І потрібно розуміти, що приватна компанія не матиме такого ступеню відповідальності перед міськрадою, як КП. Наразі думки депутатів розділяються, але я впевнений, що ми досягнемо спільної думки.
KV: Знову заговорили про метро із Києва, а перед кожними виборами обіцяють тролейбус до столиці. Що із цим питанням?
Ігор Сапожко: Дійсно, є розроблені проекти, які передбачають сполучення Бровари-Київ автобусами великої місткості, тролейбусами або електроавтобусами. Інформацією щодо будівництва лінії метро я не володію, але думаю, що метрополітен тут збудувати поки що нереально. А ось електроавтобуси – це дійсно гарна ідея, тим паче, що і у столиці зараз активно розвивається саме електротранспорт. Побудувати тролейбусні лінії та тягові підстанції набагато важче, ніж закупити електробуси.
Однак зазначу, що з приміськими перевезеннями проблем, які змусили б нас кардинально змінити вид транспорту, не існує. Навіть зранку, коли броварчани масово їдуть на роботу чи навчання до столиці, колапсу не буває, з інтервалом у дві-три хвилини на кожній зупинці є автобус.
І Ви праві – перед кожною виборчою кампанією дуже багато розповідають, але, повторюся, я не вбачаю у місті транспортної проблеми.
KV: Розкажіть про скандал із “Київпастрансом” через безкоштовний проект “Громадський автобус”. Що пішло не так? Чи плануєте поновлювати безкоштовний транспорт?
Ігор Сапожко: Я не організатор проекту “Громадський автобус” і не знаю, хто запрошував сюди “Київпастранс”. Ні я особисто, ні Броварська міська рада до цього не має жодного стосунку.
KV: Які стосунки із районом?
Ігор Сапожко: Стосунки прекрасні, ділити нам нема чого, практично вся інфраструктура – лікарня, поліція, прокуратура – у спільній власності, проблеми теж спільні. З керівниками РДА та райради є порозуміння. Спілкуюся з колегами – міськими головами, і знаю, що у декого досить складні стосунки з районами, тому тішуся, що у нас все добре.
KV: А як щодо співпраці з обласною адміністрацією? Які надії покладаєте на нового губернатора?
Ігор Сапожко: Голова обласної адміністрації, голова обласної ради, міський голова – ми усі виконуємо роль державного управлінця. І кожен повинен відповідати за ті функції, які на нього покладені. Новий губернатор відразу зорієнтувався в проблематиці і мені з ним працювати комфортно. В місті є досить багато різних програм, на кшталт будівництва доріг, соціальних та інфраструктурних об’єктів, у тому числі й будівництво нової школи, де ми розраховуємо на підтримку області.
Ми розуміємо, що є більш заможні міста, а є дотаційні райони, як, наприклад, Іванківський чи Поліський. Але нам все ж хотілося б, аби в області більш справедливо рахували податки і хоча б якийсь відсоток повертали на місця.
KV: Відкликання депутатів з міськради - як ставитесь? Чому “Свободі” так і не вдалося відкликати депутатів Здоровця і Кочубія?
Ігор Сапожко: Я не представник “Свободи”, тому не можу надавати вам оперативну інформацію. З приводу практики відкликання – якщо депутат, незалежно від політичної сили, не виконує своїх функцій, а саме – не працює на окрузі, не проводить роботу з громадянами, не відвідує комісії та сесії, то його потрібно виключати зі складу депутатів міської ради. З іншого боку, є ідеологічне бачення політичних сил щодо власного розвитку, їм і вирішувати чи варто залишати того чи іншого депутата у списках. Але я вважаю, що причиною відкликання може бути тільки невиконання обов’язків.
KV: За даними ЗМІ, ви проходили фігурантом у кримінальній справі про вбивство і нанесення тілесних ушкоджень групі осіб в Києві. Що це за історія?
Ігор Сапожко: Пишуть дуже багато нісенітниць і я не хотів би щось подібне коментувати.
KV: Чи з’являлися у Броварах кандидати на пост Президента? Чи мали місце якісь інциденти?
Ігор Сапожко: Так, декілька кандидатів проводили зустрічі із громадою міста. Жодної інформації щодо порушень, інцидентів чи підкупів мені невідомо. Якщо такі факти будуть виявлені, то ними мають займатися правоохоронні органи.
KV: Які у Вас стосунки з Павлом Різаненком?
Ігор Сапожко: Які можуть бути стосунки у міського голови з народним депутатом? З приводу законодавчої діяльності, соціально-економічного розвитку міста часто спілкуємось. Якщо є якісь проблемні моменти у місті, я його про це повідомляю. У нас виключно ділові стосунки з метою всебічного розвитку Броварів.
KV: Чи маєте якісь конкретні амбітні плани щодо кар’єрного зростання?
Ігор Сапожко: Звісно, цікаво працювати в законодавчому руслі, знаючи проблематику на місцях, деякі речі хочеться змінювати і таке інше. Але на сьогодні я не бачу себе у Верховній Раді. Мені цікаво бачити результати програм, які було ініційовано та започатковано мною, а чекати результату від того, що зміниш в законодавстві якийсь пункт – це не для мене.
Щодо обласної ради та адміністрації – думаю, що після об’єднання громад їх буде розформовано. Тому я планую балотуватися і далі на посаду Броварського міського голови. Якщо ж до 2020 року буде внесено зміни щодо об’єднання територіальних громад, буду кандидатом на посаду голови ОТГ.
KV: Ви вже досить давно керуєте містом. Чи було Вам, як Броварському міському голові, за щось соромно?
Ігор Сапожко: За все, що відбувається у місті, несе відповідальність міський голова. Звісно, були моменти, коли було соромно за людей, яких призначав на посаду і вони не виправдали надій. Людський фактор завжди був, є і буде. І деякі речі я не можу вирішити не тому, що не хочу, а тому, що не маю повноважень.
Читайте:
Наталія Дзюба: “За час функціонування пункту біженців конфліктів із громадою не виникало”
Михайло Нетяжук: “Порядну людину треба дуже довго вмовляти, щоб вона пішла в депутати”
Тарас Костін: “Радимось із Віталієм Кличко в питаннях управління містом”
Олексій Момот: “Сподіваюсь, новий губернатор не зупинить переїзд КОДА до Вишгороду”
Анатолій Федорчук: “Аеропортом мене шантажують постійно - ще з часів, коли не хотів вступати в Партію Регіонів”
Володимир Сабадаш: “Із інвесторів до Василькова найбільше йдуть забудовники”KиевVласть
Кандидат в президенти від об'єднаних сил націоналістів Руслан Кошулинський виступає за знищення олігархічної системи, що склалася в Україні, та підготовку до протистояння Росії на всіх рівнях. Він пропонує розірвати усі зв'язки із Росією та залучити до перемовин з агресором британських та американських партнерів. Про перші укази президента Кошулинського та стратегічне бачення розвитку України читайте в ексклюзивному інтерв'ю кандидата нашому виданню.
KV: 24 лютого націоналісти організували на Майдані віче "За чисті вибори". На Вашу думку, коли українські політики почнуть мірятися ідеями або ідеологіями, а не ресурсами та мережами?
Руслан Кошулинський (РК).: Я вірю, що це обов'язково станеться. Але сьогодні, дійсно, мусимо констатувати, що немає змагальності програм, а політичні гравці змагаються ресурсами. Сьогодні у нас діє олігархічна система, де роль грає вклад у свій ресурс, - починаючи від медійних і закінчуючи фінансовими можливостями. Точно так само олігархи правлять і в політиці, і в економіці. У нас сировинно-експортна економіка, із копійчаною робочою силою. Сировина продається за кордон, а працівникові потім утридорога продаються енергоносії. Те саме відбувається і з кишеньковими олігархічними політиками - їх намагаються продати виборцеві.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Але люди не хочуть, щоб їх обманювали. Наше віче і було якраз присвячене порушенню цього питання. Ми хотіли дати людям зрозуміти, що можна збиратися разом і показати силу, щоби людина зрозуміла - в тому-таки суспільстві є такі самі люди, які думають так само, які не хочуть, щоб їх обманювали, які хочуть чистих виборів, докорінних змін і гідного майбутнього.
KV: Як ви ставитеся до тези, яку просувають деякі політики: “Дають - бери, але голосуй серцем”?
РК.: Це - спонука до гріха. Це - та сама ж технологія, що і "гречка". Але, на жаль, багато людей цього не розуміють. Чим відрізняється середньостатистичний виборець Європи? Він ідеологічний, він голосує за свого, якого він визнає. Баварець за цим принципом голосуватиме за ХДС/ХСС ("Християнсько-демократичний союз”/”Християнсько-соціальний союз в Баварії" - прим. KV) і це показує - такою Баварія бачить Німеччину. В нас такої культури немає - даються взнаки медійні, фінансові чинники. І, звичайно, держава не робить нічого, аби брудні передвиборчі схеми поруйнувати. Наприклад, нехай Рада ухвалить свободівський Закон про заборону політичної реклами на телебаченні за три місяці до виборів і під час виборів. Тоді автоматично і змагальність програм та ідеологій прийде, і гречка знівелюється…
KV: Як ви ставитеся до ідеї внести в законодавство зміни, які зроблять голосування не правом, а обов'язком громадянина?
РК.: Такі моделі є, зокрема в Австрії, де за неучасть у виборах громадянин повинен сплатити штраф. Це не є загальною нормою всіх європейських країн, лише деяких. "Якщо ви не хочете голосувати - держава купить ваш голос". Є і така модель. Чи можна зробити це сьогодні? Щоб знати напевне, потрібна широка суспільна дискусія, яку повинні ініціювати еліти, якщо вони хочуть зростання своєї нації. Але якщо вони просто знову хочуть отримати владу за будь-яку ціну, вони цю дискусію не ініціюватимуть.
KV: Виборча кампанія-2019 чимось відрізняється від попередніх?
РК.: Влада застосує ті самі технологічні прийоми, які існували усі 28 років Незалежності. Ця кампанія так само олігархічна. Бачимо все те ж фінансове, структурне та медійне забезпечення. Єдина особливість цієї кампанії - олігархи не мають єдиного кандидата - кожний з них висуває свого.
А щодо технологій, то вони не змінюються роками. У нас уже було Якщо не Кучма - то Симоненко. Вже розкручували механізм страху, протиставлення меншого лиха більшому.
KV: Чому українці продовжують на це "вестись"?
РК.: Без стрижня нація буде залежна від свого сильнішого сусіда. А нашому сусідові вигідно, щоб Україна - найпотужніша за своїми ресурсами країна Європи, була слабкою і керованою. Звідси атаки в медіа, промивки мізків, нав'язування. З іншого боку - влада не зацікавлена у змінах, адже бажає довго залишатися владою. Тож маємо, принаймні два потужних чинники, які зацікавленні вкладати шалені ресурси у те, щоб українці “велися” на всі маніпуляції.
KV: Тобто 28 років намагаються консервувати технології? Але ж портрет виборця з пострадянських часів змінився?
РК.: Так, змінився, але порахуйте, скільки нас залишилося і скільки виїхало. Полишає країну працездатне населення, яке готове реалізувати і реалізує себе в інших умовах, але не тут. І такі люди не можуть брати участь в кампанії, бо за кордоном не будуть створені умови для того, щоб вони проголосували. Залишаються ті, хто залежить від влади і ті, хто ще може голосувати свідомо і не піддається впливу. Кого більше, кого менше - не будемо робити акцент. Головне тут працювати на зміну свідомості виборця і попри опір влади, доводити йому, що від нього залежить доля держави.
KV: Ви проїхали багато населених пунктів під час своєї передвиборчої кампанії. Чи є регіональні відмінності? Про що частіше за все запитують люди?
РК.: Війна залишається питанням номер один з огляду на те, що на час війни Президент є головнокомандувачем. Якщо ти їздиш і представляєш свою програму, люди будуть запитувати: як закінчити війну, як швидко це можна зробити, яка формула, яким чином? Далі - тарифи, реформи - пенсійна, медична, базові питання виживання.
KV: Продаж землі?
РК.: Так. Кому продавати, скільки продавати, яка величина - дуже багато запитань. Фермери у сільськогосподарських регіонах навіть пропонують свої моделі. Це питання частіше лунає там, де аграріїв більше, де фермерство більш поширене або розвинене. До речі, дуже активно наші фермери цікавляться, чи зможуть вони конкурувати після продажу землі з іноземним агрохолдингами?
KV: До Конституції внесли зміни стосовно шляху України, вписавши, що Україна прямує до ЄС та НАТО. Чи задають питання Вам на зустрічах стосовно місця України у світі у цьому контексті?
РК.: Запитують, чи треба нам це, наскільки швидко ми зможемо туди прийти, але негативу немає.
KV: А чи варто було закріплювати ці засади на рівні Конституції, як вважаєте?
РК.: Це суто декларативне закріплення. І, на превеликий жаль, воно не підкріплене жодними зобов'язальними механізмами. Яке наше сьогоднішнє політичне становище? 2200 км кордону із Росією. 1084 із Білоруссю. Через Керченський міст Азовське море практично анексоване. Крим анексовано. Позаду нас - Придністров'я. Ми в напівоточенні.
Бюджет Збройних сил України - 3 млрд доларів США. Бюджет збройних сил Московії- понад 70 млрд доларів США. Це країна із ядерною зброєю та космічними військами, яка всю державну машину запускає на військову агресію, тому що вона не хоче конкурувати технологіями, грошима, економікою - у неї найкраще виходить торгувати війною. За цих умов сьогоднішній стан України з її 30 млн населення проти 150 млн у РФ та величезної ресурсної бази незаздрісний.
Економічні санкції проти РФ, які включали наші європейські партнери, діють з літа 2014 року і вже давно не працюють. Московські фірми, що потрапили під санкції, вже перереєстровано у Білорусі, і всі це знають. Для відтворення своїх внутрішніх та геополітичних амбіцій Московія прагне відновити кордони, що були за часів Радянського союзу. Це потрібно для того, щоб стояти на кордоні з країнами НАТО. Тож або ми залучаємо допомогу країн НАТО і стаємо їх гравцем, щоб мати можливість долучення до технологій, швидких грошей для закупівлі зброї, для реорганізації збройних сил.
Ми не позбулися досі радянських штампів, починаючи від взаємин і закінчуючи технікою. Не було кардинальних змін за 5 років. Поки ще є парадна армія. Але нам вкрай потрібен зовнішній чинник, аби ми мали час, щоб була змога хоча б зупинити ворога, бо подолати його військово ми поки не в змозі. Але для того потрібні техніка, вишколені війська та бажання влади.
KV: Яка ваша думка стосовно військового призову?
РК.: Ми хочемо впровадити швейцарську модель, аби мати професійну оснащену армію та народне ополчення.
KV: Швейцарська модель має на увазі обов’язковий призов та тримання зброї удома.
РК.: Так. Тому в моїй програмі - Плані докорінних перетворень - є окремий пункт про цивільну зброю, адже кожен має право та обов’язок захищати свою країну. Ми вимушені всіх гуртувати, бо ми проти того звіра надто маленькі, щоб дозволити нас захищати виключно Збройним силам. Нам потрібно мобілізовувати всіх, щоб ворог розумів: тільки він пробує просунутися далі, все суспільство стає і розуміє, що робити. Так зробила Швейцарія, так зробив Ізраїль.
KV: За швейцарською моделлю для усіх чоловіків обов’язкова військова підготовка, але при цьому є професійна армія.
РК.: До війни є професійна армія. Але якщо починається наступ, кожен чоловік має розуміння, що робити і куди йти. Він знає, що він матиме зняти вказівну табличку із назвою населеного пункту, знає, де мобілізаційний пункт, хто його командир і яке буде його завдання. У нас неодноразово були випадки, навіть не за першої хвилі мобілізації, коли взагалі чоловіки боялися підходити до автомата, бо ніхто цьому ані в школі, ані поза нею не навчав. На моїй практиці боялися підходити до гранатомета, а гармату дорослі чоловіки взагалі ніколи в житті не бачили.
Швейцарська модель одним з чинників має спільну ідею, коли кожен знає, як він буде захищати свою країну. Тобто, єдність суспільства. Але суспільство треба підготувати до цього. У Швейцарії чоловіки раз на рік збираються і протягом двох тижнів проходять підготовку. І це обов’язково - де б ти не перебував, ти маєш долучитися і довести, що ти спроможний виконувати завдання і тримати зброю.
Я мав на цю тему розмову із головою парламенту Швейцарії, - який сам, до речі, був командиром взводу, і це вважається нормальним. Він розповідав: мовляв, я маю підприємців, банкірів, працівників офісів. У мене вдома пістолет, у них вдома автомати. Ми збираємося кожного року на збори.
KV: Чи готова Україна до такої реформи?
РК.: У нас немає іншого варіанту. Маленька чисельність населення, маленька відносно до ворожої території. Ми у порівнянні із Росією програємо ресурсно, військово та фінансово, тож щоби відстояти себе, маємо мобілізувати усіх. Війна - це також і мистецтво прорахунку. Ворог прораховує, скільки він може водночас підняти одиниць техніки, піхоти, авіації, наскільки він може просунутися уперед та які понесе втрати.
KV: А що стосовно реформи військової освіти? Наприклад, чи варто по справжньому, а не для галочки, відновити допризовну підготовку у школах?
РК.: Так, але спочатку відновити матеріально-технічну базу. Не у всіх школах є навіть муляжі автомату Калашникова.
KV: Про це і питання, на чому навчати - на сучасній зброї чи на тій, яка є?
РК.: Що є на озброєнні - на цьому і вчити.
А якщо мова йде про вищу військову освіту, то тут роботи набагато більше. Ми технологічно відстаємо. Дуже відстаємо. Наприклад, сьогодні тільки Житомирський військовий інститут має змогу випускати фахівців, знаних на безпілотних літальних апаратах.
Йдемо далі. На сьогодні в України немає жодного свого супутника. Немає навіть Закону про дистанційне зондування землі. Ми купуємо фотографії за кордоном. І це за часу, коли ані сільське господарство, ані рибна промисловість, ані будь-що без даних супутників не може обходитися. Але супутники країна не запускає. Не вкладають сьогодні гроші та ресурси у космічну галузь.
Минулого року бюджет космічної агенції складав приблизно 87 млн гривень - це суто заробітні плати. Просто підтримання життєдіяльності. Але я проглядав кооперацію космічної галузі, яка простягається від міста Дніпро до Львова. Сюди можна було б залучати науково-виробничі потужності країни, розвивати потенціал. Наші фахівці виграють тендери в НАСА на запуски ракет. Наші фахівці із такими знаннями працюють за кордоном, бо олігархічна влада витискає їх за межі держави.
Сьогодні хлопці-добровольці самотужки, за приватні кошти, знаходять вдосконалення техніки для ближнього бою. Зараз тільки-но започатковано розширення мережі військових навчальних закладів в кожній області, але цей процес дуже повільний. Сьогодні нам дуже потрібен молодший офіцерський склад, його немає. Командир взводу як такий відсутній, його обов’язки виконує сержантський склад.
KV: Чи потрібно залишати військову кафедру при вищих навчальних закладах?
РК.: Треба. Іншого варіанту в нас немає. Ми повинні підготувати людей, які хоча б частково мають знати цю справу на власному досвіді. До армії приходить молодший офіцер - "піджак" - і він не розуміє нічого. Йому відповідати за життя, за цілий взвод, одне його неправильне рішення - це чиясь загибель. Я пам’ятаю випадок, коли одного військового, моряка флоту, поставили вчитися на артилериста. Він казав: "Навіщо, якщо я належу до флоту?"
KV: Ви кажете, що нам не вистачає молодшого офіцерського складу. А де брати чесних генералів?
РК.: Звісна річ, занадто багато вже людей із великими погонами. Але тому виною позиція, коли роздають посади одразу із нагородами. Нагороджувати та робити героїв будемо вже після перемоги.
KV: Міністр оборони - це цивільна людина чи винятково військова?
РК.: Це може бути цивільна людина, якщо вона в цьому орієнтується. А вона має для цього відслужити в армії. Бо інакше буде те ж саме, що міністр охорони здоров’я без медичної освіти або прокурор без юридичної. В обов’язках міністра немає багато мілітарного. Воювати - справа Генштабу. Міністр повинен забезпечити.
Отже, міністр оборони - посада політична, але вона мала би бути із умовою хоча б елементарного знання військової справи. Він забезпечує військо, він повинен мати уявлення. Вчитися йому на цій посаді нема часу. Він повинен мати досвід.
KV: Військовий досвід міністра потрібно закріплювати законодавчо?
РК.: В сьогоднішніх умовах - певно, що так. За приклад маємо Ізраїль, де всі найвищі посадовці - колишні військові, які пройшли горнило війни. Вони під себе підігнали швейцарську модель і вдосконалили її. Не служиш в армії - сплачуй більший податок, не май змоги обіймати державні посади.
KV: Як Ви вважаєте, чи готова Україна до впровадження посади віце-президента, як це діє у США?
РК.: На мій погляд, за сьогоднішніх умов це було б сучасно і до потреби. Ідеальної моделі не існує, слід розуміти, кожна країна підбирає модель для себе. У нас модель змішана, вона не пристосована до сьогоднішніх викликів, одним з яких є, безумовно, війна.
Яскравим прикладом, до речі, можна назвати збори парламенту для оголошення воєнного стану. Добре, що не було подальшого розвитку ситуації. Але якщо загроза була б реальною? По-друге, люди хочуть бачити одного відповідального і за економіку, і за зовнішню політику, так і за оборону. В США є віце-президент, але відповідальність все одно на самому президентові.
KV: “Свобода” готова впроваджувати таку реформу?
РК.: Так, це наші програмові засади.
KV: Поговоримо про скасування пенсійної реформи. Це - один з пунктів вашого плану докорінних перетворень. Чим заміняти?
РК.: Перше питання до принципів нарахування пенсії: чому вона нараховується з пенсійного фонду, а не з бюджету? Ми вимушені чекати наповнення фонду, але ж пенсії - це така ж стаття видатків, як і заробітні плати. То чому б не перекинути це до бюджету і тим самим "викинути" ще одну посередницьку ланку.
KV: А хто буде за це відповідати?
РК.: Міністр соціальної політики. По-друге, це принцип формування, який виходить за межі нашого бачення: сьогодні рівень пенсійного забезпечення нижчий за рівень прожиткового мінімуму, який не відповідає нормам. Апріорі не можна ставити пенсію нижчою за прожитковий мінімум.
По-третє, сьогодні стаж не враховується до пенсії у логічний спосіб: чим вищий стаж, тим вища пенсія. Сьогодні так: скільки би ти не пропрацював, тобі будуть нараховувати пенсію згідно усталеній нормі. Дуже значна різниця в пенсіях, до декількох десятків разів максимум більший за мінімум. Кардинальне відчуття несправедливості. Держслужбовець або правоохоронець радянського ще рангу може отримувати неймовірну пенсію, а інша людина могла пропрацювати все життя на заводі чи у колгоспі і отримувати мінімальну пенсію.
А ще ми за те, аби імплементувати систему накопичувальної пенсії через приватні пенсійні фонди, тобто дати право людям відраховувати в пенсійні фонди свої кошти.
KV: Для цього потрібно відродити у людей довіру до банків.
РК.: Так, тому держава має виступати гарантом.
KV: Чи готові українці зараз до пенсійної реформи? Людям, наприклад, не подобається підвищений пенсійний вік…
РК.: Аналогічно, пенсійний вік має бути прирівняний до середньої тривалості життя. Кажу з власного досвіду: мій батько прожив лише до 63 років, і якщо би він не мав пришвидшеної пенсії, як працівник хімічного виробництва, до пенсії він би не дожив.
Тривалість життя українців низька, ми маємо від цього відштовхуватися.
KV: Чи можливо відмовитися від пенсії взагалі на державному рівні, аби люди самі відкривали собі пенсійні рахунки і вкладали туди за змогою, а держава виступала лише регулятором і гарантом?
РК.: Сьогодні суспільство не готове до цих речей. Можливо, колись, але точно не сьогодні. Нині людина переконана: я відпрацював, я заслуговую на пенсію, яка за розміром була б достатньою, щоб купляти ліки, продукти харчування, щоб не боятися тарифів. Люди хочуть спокою і впевненості, що держава їх не покине.
Сьогодні сподівання на державу у старшого покоління достатньо велике, тому якщо й ламати це, то, можливо, у майбутньому, кілька поколінь потому, але не зараз.
KV: Чому не приймається Закон "Про цивільну зброю", який лежить з 2014 року?
РК.: Чиста математика. Хто сидить на потоках, хто видає зброю? Якщо травматичну зброю можна без проблем придбати, то ця лінія вже приносить комусь прибуток. Якщо почати продаж нарізної зброї, то той, хто отримує прибуток з продажу травматичної зброї, цього прибутку не матиме. Сьогодні напрямок травматичної зброї тримає МВС, тому воно до останнього не буде давати можливості прийняти цей Закон.
KV: Тобто, справа виключно у грошах, а не у страху?
РК.: Виключно так. Страх втрати монополії хіба що, тобто суто фінансова частина.
KV: Чи потрібен взагалі Україні цей закон?
РК.: А це неминуче. Кількість зброї на руках з початку війни величезна. Сьогодні змінилася культура поведінки зі зброєю, на сьогодні значно більше стало людей, які звикли до зброї і поважають її.
KV: Ви не боїтеся того, що якщо Закон буде прийнято, то доступ до зброї призведе до більшої кількості правопорушень із її використанням, включаючи самосуд?
РК.: Увесь світ задає таке питання: боятися чи не боятися. Країни по всьому світу в тій чи іншій мірі дозволяють носіння зброї. Є навіть країни, в яких це повністю заборонено, але це їхній історичний досвід. Порівнювати себе з іншими, згідно християнської мудрості - це або зневіритися, або загордитися. Треба порівнювати себе сьогоднішнього та вчорашнього.
Отже, чи треба це сьогодні? Треба, адже велика є кількість зброї на руках, і не завжди в порядних людей. Але чи можемо ми забирати право на свій захист? Треба дати усвідомити людям, що вони мають право захистити себе, бо інакше люди все одно будуть застосовувати зброю, але у незаконний спосіб.
KV: На зустрічі з жителями Згурівки ви сказали, що освіта в Україні повинна бути менш громадянською і більш національною. Поясніть, будь-ласка, цю тезу.
РК.: Сьогодні в країні освіта громадянська. Одним із спонсорів написання закону про освіту є фонд "Відродження" Сороса, який офіційно проплачував промоції і таке інше. Сьогоднішня громадянська освіта дозволяє виховувати дешеву робочу силу, яка не прив’язана корінням патріотизму до своєї землі і може вільно мігрувати світом у пошуках кращого життя. Національна освіта ж була ініційована Софією Русовою. Її позиція була у тому, що коли національна складова втрачається, ми втрачаємо тоді і патріотичних людей. Виникає прагматичне доволі запитання: в кого ми вкладаємо кошти? Якщо ми хочемо, щоб наступні покоління збагачували матеріальні та духовні ресурси країни, то навіщо ми вкладаємо в тих, хто цю країну готовий покинути?
У тих, хто мігрує, немає патріотичного стрижня. Світогляд, як відомо, формують дві базові науки - історія та література. Сьогодні українська література злилася із зарубіжною і практично нею нівельована, і історія України - наше бачення і наша оцінка подій минулого - об’єднана із світовою. Ще слід додати нівелювання традиційних цінностей.
Ось вам приклад: в одній зі шкіл зайшов до аудиторії, де сидів третій клас, вчителька на дошці написала слово "Лайфхак" кирилицею. Я англійською запитав у неї, мовляв, а що таке "лайфхак"? Пояснити не змогла. Не знає в повному обсязі англійської, але оперує словами, які є модними. Ніби якщо дитина буде знати, що таке "лайфхак", вона буде щаслива, не буде почуватися вторинною. Ця вторинність денаціоналізує, я проти цього. Перш за все треба давати своє бачення. Треба закладати любов до свого, бо якщо цього немає - людині це не буде потрібно, вона не буде вважати це своїм.
Громадянська освіта відриває від традиційних цінностей, закладає кардинально інші ментальні установки, ніж ті, які існують в українців.
KV: Повернемося до політики. Відкриті списки чи мажоритарна система?
РК.: Відкриті списки, адже вони дають, по-перше, змогу відкликати народного депутата, по-друге, дають змогу політичним партіям змагатися з великою кількістю потужних популярних людей. Мажоритарка - це скуповування голосів.
KV: Який відсотковий поріг слід встановлювати для входження політсили у парламент?
РК.: Я б взагалі мінімізував відсотки…
KV: Це ж буде парламентський вінегрет.
РК.: Хіба його немає зараз? Було б чесно, якби мінімізувати відсоток. Скільки отримав прихильників, стільки й маєш.
KV: Але ж має бути певний ценз для проходження у парламент…
РК.: А навіщо? Люди своїм вибором самі роблять математику. Ти набрав 80 голосів, інший набере 8000.
KV: Тобто які партії є - усі повинні бути в бюлетені?
РК.: Так. Я розумію, що у подальшому ценз буде, буде механізм підняття, об’єднання партій. Відсоток - це укрупнення партій, але ж він не працює. Для чого це було зроблено? Для створення партійної структурованості суспільства - але зараз це не допрацьоване. Механізм більших чи менших партій не працює. Можна говорити і про 5%, и про 10%, але це не аксіома. Це не є стала норма країн. Варіацій безліч.
Проблема в тому, що зараз ми не маємо партійної культури. Найбільшим питанням є так зване тушкування - перехід з однієї фракції в іншу. Цю проблему треба вирішувати і на морально-етичному, і на законодавчому рівнях, - заборонити хоча б на цій каденції такий перехід. А також загальний договір між політичними партіями не приймати "перебіжчиків".
Сьогодні політика в Україні - це хто кого більше обіллє брудом. І на це є запит, але що нам потрібно - задовольняти цей запит чи формувати політичну культуру? Давайте ухвалювати морально-етичний кодекс поведінки політичних партій, у якому прописано норми поведінки. Я сподіваюся, що ми поговоримо зі всіма політичними гравцями в Україні і домовимося хоча про те, щоб не приймати "перебіжчиків". Це порушення права виборця.
KV: Ця розмова йшла ще в парламенті за вашої каденції, разом із питаннями зняття недоторканності…
РК.: Ухвалили вже закон - зняли недоторканність, але не для себе, а для наступних каденцій. Не дослухалися до "Свободи", не ввели це до Конституції - тільки простим законом.
KV: Якщо сприймати політику як війну, де перемога виправдовує всі засоби, то чи є межа, яку політик не має права перетинати?
РК.: Межа - це інтереси держави. Коли ти служиш в армії, ти стикаєшся з людьми різних абсолютно поглядів. Але у нас є спільний ворог, з яким ми ведемо війну. Утім, ми можемо тут сісти і порадитися, як ми будемо "в хаті нашій господарювати". Ідемо до працедавця - до людей - і з ним домовляємося: "У мене ось такий є проект, а у товариша - такий. Але воювали ми з ним разом".
Межа нашої боротьби між собою не може перетинати межу державних інтересів. Ми не можемо бути ворогами. У нас є конкуренція, так, і саме тому ми не вороги - у нас просто різні проекти і різне бачення.
KV: Три перші кроки Кошулинського на посаді Президента?
РК.: Перше - указ Президента про правонаступництво України від УНР. Це не просто зміна гуманітарної опції суспільства, але й зміна засадничої парадигми, із включенням територій і вимог щодо окупантів. Так зараз роблять країни Балтики.
Друге - активна розмова з підписантами Будапештського меморандуму і залучення їх до нашої боротьби, а саме Великобританії та Сполучених Штатів Америки. А також Указ про закриття кордону з країною-агресором, заборона її бізнесу на території України та розірвання дипломатичних стосунків, аби дати нашим партнерам почуття впевненості у тому, що ми дійсно будемо перемагати Московію. Бо перше питання, які вони задають уже прямим текстом - у вас війна гібридна чи гешефтна?
Кількість економічних санкцій, які вони застосовують проти московських олігархів, які фінансують війну, не співмірна з тим, скільки ті олігархи заробляють тут.
Далі - зміна Закону "Про державний бюджет". На Збройні сили має реально витрачатися 5%, а не 2,5%, як зараз, ще й з перевагою на користь силових структур у розмірі 1,5 млрд грн. На сьогодні є величезний запит на переозброєння ЗСУ. Якщо подивитися структуру бюджетування Збройних сил, лишень 16% від цієї суми заплановано на переозброєння. Це неймовірно мало, якщо враховувати ціни: наприклад, вартість одного танку "Оплот", харківського виробництва - близько 3 млн доларів США. І це я не кажу про програму військового кораблебудування чи проектування ракетоносіїв дальністю 500-600 км.
KV: Які основні законопроекти Ви маєте намір внести протягом перших 100 днів президентства?
РК.: Свободівський Антиолігархічний пакет докорінних перетворень. Уже 250 місцевих рад підтримали його - а це практично половина виборців України. Цей пакет законопроектів є частиною мого Плану докорінних перетворень. Він, зокрема, передбачає заборону виведення коштів в офшори та повернення коштів з офшорів, ліквідацію приватних монополій та олігополій, заборону приватизації стратегічних підприємств, націоналізацію електро- та енергогенерації, заборону торгівлі землею с/г призначення. Також ми говоримо про необхідність впровадження процедури імпічменту Президента, ухвалення закону про відкликання депутатів, суддів та посадовців всіх рівнів.
KV: До кого президент Кошулинський зробить перший міжнародний візит?
РК.: Це або Сполучені Штати Америки, або Польща, або країни Балтії. В залежності від обставин.
KV: Коли президент Кошулинський сяде за стіл перемовин з українськими олігархами? Ви плануєте зібрати їх до, під час чи після прийняття антиолігархічного пакету?
РК.: А нащо їх збирати? Вони самі прийдуть. Ми прагматики. Якщо Кошулинський приходить до влади, парламент лишиться той самий. І тоді так: покажіть, шановні члени парламенту, хто ви - слуги олігархів чи представники українського народу? Якщо друге - натисніть кнопку і проголосуйте за ухвалення Антиолігархічного пакету. Ні? Тоді "працедавець" у жовтні буде дивитися з огляду на таке рішення, чи підтримувати цей парламент.
Сьогодні немає сенсу про це розмовляти, бо парламент не має у складі фракції націоналістів. Якщо з ними розмовляти, то лише якщо на руках є козирі, а їх до жовтня не буде. Будуть тільки президентські повноваження - укази, вето. Протистояння з цим парламентом буде серйозним. Але недовгим, якщо врахувати, що влітку парламент іде у відпустку, а у серпні починається передвиборча кампанія.
KV: Президент Кошулинський пропонуватиме зміни до Конституції?
РК.: Ніколи не кажи ніколи, як то кажуть. Вочевидь, є механізми, які я хотів би запровадити на рівні Конституції, але робити різкі кроки під час війни - не найкраще рішення. Бажано це було б вирішувати за допомогою референдуму. Але немає закону про референдум. Тому чи до потреби сьогодні витрачати кошти на це? Тебе найняли на роботу, ти бачив посадові інструкції - працюй, а не змінюй речі під себе.
KV: Президент Кошулинський внесе законопроект про імпічмент Президента?
РК.: Так. Ще жодна дитина не народилася із татуюванням "Я вічний президент" або "Я вічний депутат". Треба дати можливість людям відчути, що вони мають вплив. Бо найбільша проблема, яка турбує суспільство - це почуття, що від людей нічого не залежить. Де б я не був, мені люди скаржаться: ми голосуємо, вибираємо, але все залишається як було.
Тому два базових кроки - це законопроект "Про імпічмент Президента" і зміни до Закону "Про вибори народних депутатів", де передбачено змогу відкликати депутатів і президента. Щоб люди відчули: вони можуть вплинути, депутати працюють на них, а не на олігархів.KиевVласть
Статистика каже, що зараз у світі 2% аутистів - один аутист на 50 осіб. В 2020 році, за прогнозами фахівців, цей показник може сягнути 5% - один аутист з 20 осіб. І ми всі маємо навчитись створювати гармонійне життя для людей з особливими потребами, особливо - для дітей.
За два дні до Всесвітнього дня поширення інформації про аутизм (ВДПІА) я отримала редакційне завдання написати матеріал про цей аутизм. Феномен, який розділяє наше суспільство на невидимі прошарки, коли нам так потрібна єдність.
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Аутизм - це замкнутість, зосередженість всередині себе, але це не є хворобою душі. Такої кількості людей з аутизмом як тепер, історія не фіксувала. Дехто пов'язує це з розвитком технологій, коли зникають прямі комунікації між людьми. Хтось зважає на екологію, хтось - на новітні технології, тому тут сказати однозначно не можна.
Суспільне сприйняття аутизму неоднозначне через багато хибних уявлень. Бо інше мислення, сприйняття, соціальної взаємодії, стилю мовлення, емоційної регуляції можуть викликати нерозуміння, яке призводить до абстрагування або лячності.
Двадцять перше століття – це століття рівності та можливостей. Де-факто так і має бути, але лише де-факто. Для мене довго це теж було саме так.
Змалечку я спілкувалася зі своїми однолітками - на вулиці, у садочку, у школі, будь де - й ніколи не звертала увагу на те, як оточуючі їх сприймають, та чи сприймають їх взагалі. Мені було комфортно з ними і думка, що хто-небудь з моїх приятелів позбавлений можливості взаємодії з нами та зі світом, ніколи не з'являлася у мене в голові.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Аж допоки у процесі відбору на програму обміну майбутніх лідерів FLEX до нашої команди на турі командної гри приєднався хлопчик. Він відрізнявся від нас - це перше, що ми помітили. Не його посмішку та щирість, а саме це.
Згодом ми дізналися більше про те, який він насправді - відкритий, комунікабельний, веселий та життєрадісний. Після спілкування з ним я не розумію, навіщо створювати будь-які ліміти для таких людей? Ліміти можливостей та бажань, мрій, сподівань, які через нас можуть закінчитись розчаруванням.
Якщо ми хочемо зробити їх ближчими до нас та більш відкритими, не потрібно ставити їм бар’єри та відгороджувати їх. Треба доносити інформацію, що вони та ми - люди, які потребують підтримки та розуміння.
Саме цим займається громадська організація "Я можу" - команда родин, у яких виховуються діти з розладом аутистичного спектру. Їхнє завдання - захист інтересів дітей з аутизмом та іншими порушеннями нейророзвитку, та допомога в їхньому повноцінному розвитку.
Просвітництво є дуже дієвим інструментом. Тому біля кінотеатру ім. Шевченка в центрі Хмельницького відбувся флешмоб, який перейшов у перегляд фільму з подальшим обговоренням.
Ми узнали, що 75% людей з розладами аутистичного спектру мають збережений інтелект, здібності та здатні до освоєння світу, як і люди без відповідних розладів. І головне для "Я можу" - допомогти дитині сказати без будь-якого сорому, легко:
"Я - аутист, стою тут перед вами і я можу те ж саме, що і ви. Якщо ми один одного, можливо, не розуміємо, то це тому що я - аутист".
Це - унікальна особистість. А дивна поведінка - результат надмірно чутливої сенсорної системи та тривоги, а жодним чином - не агресія чи невихованість.
Нам пояснили, що у дітей з розладами аутистичного спектру (РАС) мозок розвивається інакше і, як результат, формується інакше сприйняття світу.
У ранньому дитинстві, особливо протягом перших трьох років життя, сприйняття постійно розвивається. Щоразу, коли дитина щось робить чи з чимось взаємодіє, зв'язки між клітинами стають сильнішими. 3 часом, непосилені та непотрібні зникають. Так, образно кажучи, мозок створює простір для більш важливих зв'язків, потрібних для щоденних взаємодій в оточенні, таких як ходьба, розмова або розуміння емоцій.
Але у дітей з РАС цей процес, схоже, відбувається трохи не за звичними нормами. Тому інформація, яку сприймає така дитина, може загубитися, або може бути відправленою не через правильні зв'язки.
Цією особливістю у вченому світі також пояснюють, чому мозок росте швидше у дітей з РАС, ніж у дітей зі звичайним розвитком. Але причини аутизму - це все ще запитання без відповідей.
Статистика говорить про те, що у світі щороку збільшується кількість дітей, народжених з аутизмом. Багато батьків не хочуть діагностувати його, бо сприймають це, як своєрідне "клеймо", тому існує так званий "прихований аутизм". І це є велика проблема.
Наприклад, у Хмельницькому є 14 офіційних заяв про діагноз “аутизм”. Але, за даними "Я можу", можна вважати, що їх в десятки разів більше.
Де факто, раннє діагностування дозволяє надати можливість аутистичним людям повністю себе реалізувати в житті, принаймні, бути абсолютно соціалізованими. В іншому випадку дитина може стикатися з проблемами в навчанні: від адаптації в навчальному закладі - до неготовності суспільства її сприйняти.
Діти відчувають агресивне ставлення і нерозуміння, а педагоги, подекуди, вимагають від батьків саме медичного засвідчення і виникають конфліктні ситуації. Тут основне питання у тому, щоб суспільство загалом сприймало явище аутизму, як таке, що має місце існувати, стверджують у "Я можу".
Насамперед важливо, щоб батьки навчились не сприймати діагноз "аутизм" як вирок. Бо саме діагностування аутизму дозволяє навчатися в інклюзивних групах в садочках, інклюзивних класах у школах! Ці групи є не такими наповненими, діти не перенавантажені і педагог має більше можливостей приділити увагу кожному.
Тому "Я можу" буде і надалі проводити заходи з інформованості про дітей з особливими потребами та різними інтелектуальними порушеннями. Організація планує залучати до проведення інформаційних хвилинок у школах практичних психологів, учнів, лідерів учнівського й студентського самоврядування. Будуть проведені кінолекторії з обговореннями, щоб люди були обізнані хоча б на початковому рівні, аби не боялися цих дітей, а допомагали їм.
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Давайте і ми допоможемо у цьому! Бо взаємодопомога є запорукою взаєморозуміння, особливо, коли це стосується поваги та підтримки.
І наостанок. А раптом те, що ми називаємо "розладом" є даром? Бо, як стверджують спеціалісти, вираженими аутистами були: Чарльз Дарвін, Вольфганг Амадей Моцарт, Альберт Ейнштейн, Мікеланджело, Авраам Лінкольн, Біл Гейтс та багато інших людей, що змінили світ на краще.
KиевVласть
Класичний твір Л. Толстого починється з виразу “Счастливі сімї счасливі однаково, а не счастливі – кожен по своєму”. Чим же відрізняються такі сімї і як створити міцну родину? Чи можна законодавчо сприяти тривалому шлюбу?
На сьогодні ці питання дуже актуальні для нашої держави. Зараз статистика розлучень складає близько 61% від укладанних шлюбів за рік, тобто розпадається більш як половина пар і це найвищий показник у Європі. Крім того, 10% укладених шлюбів розривають протягом першого року і лише одна з трьох пар не розлучається. Більше того, розлучення тягне за собою певні негативні наслідки. Зростає кількість матерів-одиначок - у 90% випадків діти залишаються жити з матір’ю. Висока народжуваність поза шлюбом - кожна 5 дитина.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Так, змусити кохати ми не можемо, але застрахувати себе від небажаного поділу майна, зайвих витрат, а головне вберегти свою психіку та майбутніх поколінь досить реально. Це питання опосередковано відноситься до компетенції сімейного права. Сімейний кодекс України, який набув чинності 1 січня 2004 року, визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей. Зокрема, глава 10 визначає компетенцію шлубного договору.
Практика укладання шлюбних договорів в Україні досить низька. У 2004 році (з набранням чинності Сімейним кодексом) в країні було укладено 476 шлюбних договорів, у 2005 році – 687, у 2006 році – 917, у 2007 році – 1263, у 2008 році – 1029, у 2009 році – 942, у 2010 році – 1037, у 2011 році – 1341, 2012 році – 1357. За останні 7 років ця цифра суттєво не збільшилась – звітує Мінюст, оскільки відсутня шлюбно-договірна культура.
Поява шлюбного договору сягає часів Вавілону, стародавнього Єгипту, Риму. Основна функція шлюбного договору в тайському праві - захист особистого майна, управління сімейною власністю. Є країни, в яких взагалі заборонено укладання шлюбного договору - Аргетина, Болівія, Румунія, Куба. А в Бразилії, Колумбії, Японії, Португалії, Венесуеллі може бути лише до реєстрації шлюбу.
Досвід іноземних держав передує нашому. Інститут шлюбного контракту з’явився в Україні у 1992 році з внесенням доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу тощо. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
Сім'я створюється на підставі шлюбу. Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Статтею 21 Сімейного кодексу України визначено, що шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану, він ґрунтується на вільній згоді, є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Шлюбний договір укладається у письмовій формі і обовязково нотаріально посвідчується. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків, може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Одностороння відмова від шлюбного договору не допускається.
Активне використання шлюбного договору, як механізму захисту майнових прав, буде позитивно впливати на стосунки подружжя, економічного стану та розвитку держави. Адже шлюбний договір спонукаючи, до відвертості, може вберегти сторони від марних сподівань, прихованих мотивів. Питання існування міцної родини – основні для успішної держави. Буде міцна родина – буде й міцна держава.
Читайте: Юриспруденція – терновий чи лавровий вінок для України?
Ольга Терещенко, юрист-міжнародник, заступник директора коледжу ПНЗ “Університет Сучасних знань”
KиевVласть
SELECT `id`, `uri`, `meta_title`, `meta_description`, `meta_keywords`, `title`, `text`
FROM `pages`
WHERE `uri` = 'search'
LIMIT 1
0.0007
SELECT `articles`.`id`, `articles`.`title`, `articles`.`uri`, `articles`.`image`, `articles_categories`.`uri` AS `category`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-28 21:32:00'
AND `articles`.`slider_position` >0
ORDER BY `articles`.`slider_position`
0.0005
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 3
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-28 21:32:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 3
0.0008
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.short_text AS short_text, articles.image AS image, articles_categories.uri as category, articles_categories.common_uri as common_uri, articles.text AS text, users.avatar AS image, CONCAT(users.first_name, " ", users.last_name) as author_name, users.id as author_id, users.bio as bio
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
LEFT JOIN `users` ON `users`.`id` = `articles`.`user_id`
WHERE `articles`.`id` IN('145211', '145173', '144225')
ORDER BY `published` DESC
0.0005
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 1
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-28 21:32:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 50
0.0008
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.is_bold AS is_bold, articles.is_red AS is_red, articles.is_important AS is_important, articles_categories.uri as category
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145275', '145273', '145272', '145270', '145265', '145269', '145268', '145271', '145267', '145266', '145264', '145261', '145263', '145262', '145260', '145256', '145257', '145259', '145258', '145254', '145255', '145253', '145252', '145251', '145249', '145250', '145247', '145246', '145245', '145244', '145238', '145241', '145236', '145243', '145240', '145242', '145239', '145237', '145234', '145235', '145233', '145224', '145232', '145231', '145230', '145229', '145228', '145227', '145226', '145220')
0.2829
SELECT `articles`.`id` AS `id`, MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"Дитина"' IN BOOLEAN MODE)AS rel
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-28 21:32:00'
AND `articles`.`category_id` != 9
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"Дитина"' IN BOOLEAN MODE)
ORDER BY `articles`.`published` DESC, `rel` DESC
LIMIT 1060, 10
0.0170
SELECT `articles`.`id` AS `id`, `articles`.`title` AS `title`, `articles`.`uri` AS `uri`, `articles`.`published` AS `published`, `articles`.`text` AS `text`, `articles_categories`.`uri` AS `category`, `articles_categories`.`name` AS `category_name`, `articles_categories`.`common_uri` AS `common_uri`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('79044', '77956', '76952', '75194', '74971', '74912', '74888', '74738', '73802', '73767')
0.2414
SELECTCOUNT(*)AS `numrows`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-07-28 21:32:00'
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"Дитина"' IN BOOLEAN MODE)
Array
(
[meta_title] => КиївВлада
[meta_description] => КиївВлада - інформаційно-аналітичний портал, присвячений проблемам влади у Києві та столичному регіоні.
)