Проєкт, який надає змогу самореалізовуватися маленьким талантам, створити і продемонструвати власні вірші та пісні на загал. Перший крок покладено. Українська народна співачка, переможниця “Євробачення”, авторка багатьох проєктів Руслана Лижичко представила відтворення “різдвяної мрії” у реальність.
В ІТА “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва відбулася презентація благодійного проекту “Різдвяна мрія”. Почесними гостями свята були: народна артистка України, переможниця пісенного конкурсу “Євробачення” Руслана Лижичко, французький співак, композитор і актор Поль Манандіз, голова правління Альянсу “Україна без сиріт” Стівен Вебер, спортивний масажист-реабілітолог Сергій Капралов, батько переможця шоу-програми “Лучше всех” Матвія Капралова.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Новим колядкам бути! На зустрічі діти читали авторські вірші, які згодом з артисткою і музикантами перетворили на пісню. Також у виконанні народного фольклорного колективу “Первоцвіт” прозвучали народні українські пісні, які підхопили всі гості й учасники свята.
Народна артистка України Руслана Лижичко розповіла про свій перший виступ на сцені у чотирирічному віці на концерті її мами. А в 6 років вона вже мала власний сольний концерт. Цією історією співачка надихнула працювати, а іноді й змушувати себе щось робити задля результату і реалізації своєї мрії.
За концепцією проєкту “Різдвяна мрія” діти й підлітки пишуть вірші, композитори створюють на них музику, а співаки разом з переможцями проєкту виконають пісні, народжені на дитячі вірші.
Після завершення офіційної частини юні таланти могли записати себе на подальшу участь у проєкті та сфотографуватися з “зіркою”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
КиевVласть
Більше половини українців працюють не за спеціальністю, на яку вчились попри те, що держава витрачає на освіту великі суми бюджетних коштів, а молоді українці задарма втрачають найцінніше – роки на навчання професіям, за якими вони ніколи працювати не будуть.
Про це KV повідомила прес-служба “Освітнього хабу міста Києва”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Звичайно, що правильна професійна орієнтація має бути побудована на аналізі ринку праці та професій, які будуть затребувані в Україні наприклад через 5-10 років, але нажаль, такого аналізу потреб ринку праці в Україні не існує, саме тому у нас в країні існує величезний дисбаланс попиту і пропозиції, саме тому у нас 60% українців працюють не за спеціальністю, а ринок переповнений випускниками економічних, юридичних, філологічних та інших спеціальностей.
За більшість випускників шкіл рішення щодо спеціальності для вступу приймають батьки, зазвичай рідко зважаючи на психологічні схильності до цієї професії, не проводячи спеціалізованих тестувань. І це впливає не тільки на марно витрачені кошти держави, а й на можливу нещасну долю цієї дитини, яка 5,5 років буде вчити те, що їх нецікаво та навряд чи знадобиться у житті, а якщо потім піде працювати за спеціальністю – то ще й залишок життя доведеться страждати від нереалізованих професійних бажань. Адже, за статистикою, рідко хто наважується на кардинальну зміну сфери діяльності вже в дорослому віці.
З іншого боку, світ настільки швидко рухається, і знання, яким вчать в університетах, настільки швидко застарівають, що вже й немає сенсу в “класичній” профорієнтації – орієнтуванні на конкретну професію, адже з появою інформаційних технологій більшість професій просто зникнуть навіть вже за 10 років.
Що ж робити в такому випадку?
Вихід є – потрібно готувати дитину в першу чергу до самонавчання та гнучкості. Адже якщо вона хоче досягти успіху – їй доведеться вчитися все життя, і отримувати набагато більше знань, та практичних навичок вже поза закладами освіти. Це називається зараз Life Long Learning, або “навчання впродовж життя”. Потрібно пояснити майбутньому студенту, що з однією професією зазвичай навряд чи можна досягти високих результатів, і що в усьому світі абсолютно нормальним вважається зміни сфери діяльності та професії кожні 3-4 роки, що поєднання навичок та професій також наразі цінується, і для таких спеціалістів в будь-якій компанії завжди знайдеться робота.
А якщо людина володіє ще й soft skills – так званими “м’якими навичками”, такими як комунікабельність, стресостійкість, проектне та креативне мислення, тайм-менеджмент та ін.., а також іноземними мовами та цифровою грамотністю – то їх набагато легше буде будувати свою кар’єру в компаніях або відкрити власну справу.
Саме в такому форматі розпочали свою роботу зі школярами фахівці “Освітнього Хабу міста Києва” (www.eduhub.in.ua), який реалізує КНП “Освітня агенція міста Києва”, запустив Всеукраїнську програму профорієнтації школярів “Обери професію – забезпеч майбутнє”.
За останній місяць було проведено понад 30 таких профорієнтаційних безкоштовних практичних тренінгів для старшокласників київських шкіл.
“Це не просто формальні уроки, на яких дітям просто надають інформацію, а фахівці з провідних компаній розробили практичний тренінг для школярів, які опанують реальні навички. Адже всі батьки хочуть, щоб їх діти були успішними і якомога швидше знайшли себе у цьому житті. До нас вже надійшло понад сто заявок на проведення таких тренінгів у школах, а це значить, що цей проект є наразі актуальним для школярів. Ми вдячні керівництву шкіл за активну позицію в цьому питанні, адже дуже важливо спільними зусиллями надати дітям можливість реалізувати себе в Україні” – сказав Директор КНП “Освітня агенція міста Києва” Бадрі Лолашвілі.
Перший тренінг успішно відбувся в столичній школі № 219, під час якого було відкрито мурал, присвячений Освітньому Хабу. Такі красиві зображення невдовзі прикрасять стіни й інших навчальних закладів столиці.
А нещодавно, в рамках Форуму людського капіталу, відбувся наймасовішій урок з профорієнтації серед школярів, в якому одночасно взяли участь майже 300 школярів.
Фото: прес-служба “Освітнього хабу міста Києва”
КиевVласть
Відсутність закону про обіг зброї серед цивільного населення несе в собі шалені ризики. По-перше, це стимулює корупцію в МВС. По-друге, десятки тисяч людей були незаконно засуджені до різних термінів позбавленні волі. По-третє, Україна втрачає великі кошти через відсутність легального ринку зброї для громадян. Про це в інтерв`ю КиевVласть розповів голова наглядової ради Української асоціації власників зброї (УАВЗ) Георгій Учайкін (на фото).
УАВЗ (*), за словами Георгія Учайкіна, сьогодні нараховує близько 20 тис. членів. “Я не буду приховувати, серед членів УАВЗ є представники не тільки МВС, а й інших силових структур. В кожній з них є нормальні люди, котрі розуміють, для чого ми це робимо”, – каже голова наглядової ради УАВЗ.
УАВЗ проводить багато заходів – навчальних та об`єднуючих, на кшталт “Gun open day”. Члени асоціації мають певні бенефіти при купівлі зброї – знижки та дисконти. Крім того, УАВЗ свого часу виступила засновником “Українського легіону”, через який пройшли тисячі громадян України.
Але головне завдання УАВЗ сьогодні – це захист своїх членів від свавілля з боку правоохоронних органів. І асоціації є що розповісти про спротив нахабству, корупції та відвертому беззаконню, який системно чинять і силові, і судові органи влади.
Проте головною метою УАВЗ останні роки є прийняття закону про зброю для цивільних осіб, який наведе лад в цій сфері та надасть громадянам України право на збройний захист свого життя та майна, а також життя своїх рідних та близьких.
В розмові з KV Георгій Учайкін роз'яснив, чому законопроект “Про зброю” (№1222) є правильним та чим шкідливий альтернативний законопроект (№1222-1). Крім того, голова наглядової ради УАВЗ розповів про економічні та безпекові перспективи від прийняття законопроекту №1222 й наголосив, що його відсутність рано чи пізно призведе до шаленого валу справ проти України в Європейському суді з прав людини.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
KV: Більшість людей вважають, що у нас є закон про зброю. Чим насправді зараз врегульовано для громадян обіг зброї, її придбання, використання?
Георгій Учайкін: Весь обіг зброї серед цивільного населення наразі регулюється внутрішнім наказом МВС №622 від 21 серпня 1998 року. Цей документ застарів з усіх точок зору. І це визнають навіть в МВС.
Наказ грубо порушує вимоги Конституції, а свіже рішення суду від жовтня 2019 року (про скасування одного з пунктів наказу МВС №622, – KV) по справі члена УАВЗ Кирила Сударикова (йому було анульовано дозвіл на зброю на підставі того, що він не пустив правоохоронців о 22 годині до себе додому, – KV) додатково переконало нас, що є судді, котрі розуміють, про що йдеться.
Ч. 7 ст. 92 Конституції, основного закону прямої дії, визначає правовий режим власності: вся власність має регулюватись виключно законом. В той же час, якщо людина за власний кошт хоче придбати/набути у власність мисливську зброю, то процес придбання регулюється не законом, а наказом МВС!
Про це знав і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, і його міністр юстиції Павло Петренко. Ми втомились судитись із Мінюстом через те, що вони не визнають незаконним наказ №622. Вони (МВС, – KV) напишуть за 15 хвилин нісенітницю, а ти потім роками це в судах оскаржуй. Ми в деяких справах вже дійшли навіть до Верховного суду – ці справи тривали три, чотири роки.
Зараз закону не існує, існує наказ. І ми сподіваємось, що закон врешті-решт з’явиться. Тим більше, що зараз відверто непоганий законопроект вже зареєстровано у ВРУ. Проте, навіть за сприятливих умов, цей процес займе не менше року. А за несприятливих – може розтягнутись.
KV: В минулому скликанні Ради був негативний досвід з законопроектом №1135-1 про зброю, котрий подали ще наприкінці 2014 року. Серед його авторів було, мабуть, 30 депутатів різних фракцій. Але не було навіть розгляду в комітетах.
Георгій Учайкін: Не було, бо гальмували як могли.
KV: А для чого тоді реєстрували? Для хайпу?
Георгій Учайкін: Ні. Була домовленість, щоб ухвалити цей закон, але його за формальними причинами не реєстрували 10 місяців. Ходили і до Олександра Турчинова із тим законом, коли він ще був в.о. президента, ми чудом його зареєстрували, як альтернативний, 10 грудня 2014 року. До нас нісенітницю зареєстрував Сергій Каплін.
KV: Чи була хоч одна фракція у минулому складі парламенту, котра чітко казала, що вона за законопроект №1135-1?
Георгій Учайкін: Ні. За законопроект були “свободівці”, але в них не було фракції. Була ситуативна підтримка окремими народними депутатами від “Народного фронту”, “Радикальної партії” та “Блоку Петра Порошенка”. Більш того, Петро Порошенко тоді так вперся – і я не вірю, що через якийсь тиск з боку МВС, хоча не виключаю і певний тиск з їх боку.
KV: Можливо, Порошенко вперся через те, що лише 11% підтримували так звану легалізацію зброї й боявся електоральних втрат?
Георгій Учайкін: Вони завжди бояться електоральних втрат, але треба ж розуміти, що власники зброї – фундамент та запорука спокою в суспільстві, тільки вони здатні зупинити будь-яке свавілля. Звісно, що ще за часів Порошенка треба було створити робочу групу з фахівців і працювати в комітетах, але сталося, як сталося.
Проте локомотивом в таких питаннях має виступати суспільство. Воно має тиснути – через петиції, суди, законопроекти, обговорення. І головне – не давати, щоб все проходило кулуарно, журналісти мають висвітлювати аргументи. Тому що під наглядом преси багато речей політики змушені робити чесно.
Втім, тепер ситуація інша. Наш законопроект №1222 є вже основним. І подано ще альтернативний №1222-1.
За великим рахунком в цьому парламенті ми вже просунулись далі, ніж в попередньому – тоді ми не переконали навіть щось розглядати в комітеті, а зараз вже маємо цілу низку позитивних експертних висновків та пройшли Антикорупційний комітет ВРУ без зауважень. Створена і працює робоча група при правоохоронному комітеті, хоч щось почалось.
KV: В минулому під ВР проходили мітинги, коли законодавцям натякали, що слід розглянути законопроект. Найближчим часом плануються якісь подібні заходи?
Георгій Учайкін: Важливо розуміти, з чим ми маємо справу. ВР – це такий окремий організм, який живе за власними правилами . Принаймні та, під якою ми мітингували в 2015 році. Ми тоді вийшли тому, що вони (парламентарії, – KV) хотіли внести зміни в Конституцію не через референдум, як того вимагає законодавство, а самостійно.
І ми вийшли із пропозицією внести до Конституції право громадян на збройний захист себе і своєї країни – на кшталт Другої поправки до Конституції США, бо в той час наша перша петиція вже була майже підписана. Ми оголосили про свою акцію першими, але потім низка політичних сил вирішили також вийти зі своїми вимогами.
Ми дізнались, через свою службу безпеки, що під Радою може бути спекотно, і завчасно вивели своїх людей за півгодини до вибухів. Ми встигли передати свою вимогу офіційно через когось з депутатів – і пішли звідти. Але після того ми стали більш обережно ставитись до таких акцій, тому що провокації із власниками зброї просто робити. Хтось щось кине, щось вибухне, а звинувачувати будуть не тільки УАВЗ, а і всіх власників зброї.
У нас були акції під Вищою радою правосуддя, судами, Генеральною прокуратурою, Кабміном, ми постійно щось таке проводимо, щоб не давати їм спати. Але такі масштабні, як у 2015 році, ми робити не хотіли.
Сьогодні ВРУ трошки інша, до неї потрапили дві політичні сили, котрі у своїх програмах офіційно задекларували, що зобов’язуються законодавчо врегулювати обіг зброї в Україні – “Слуга народу” та “Голос”. Суто теоретично, вони здатні створити необхідну кількість голосів для ухвалення закону. Тому сьогодні шанс з’явився. І навіть, якщо цього разу не вдасться зламати опір, ми вже просунулись далі і зупинятись не збираємось.
KV: Якщо уявити собі, що в 2020 році Рада прийме законопроект №1222, що зміниться для простих громадян?
Георгій Учайкін: Протягом першого півріччя після прийняття цього закону знизиться рівень вуличної злочинності, щонайменше на 50%, і стане спокійніше. Бо закон про зброю спрямований не лише на врегулювання обігу зброю.
Це – ключовий інструмент, необхідний для підвищення рівня громадської безпеки, і в боротьбі з “чорним ринком” зброї. Він передбачає не тільки право громадян на збройний захист, а і врегулювання діяльності приватних охоронних компаній, в ньому величезна низка пов’язаних питань, які абсолютно прогнозовано зміцнять громадську безпеку.
Тому цей закон жодним чином не можна називати спрощено “про легалізацію зброї”.
KV: Чи “вільний обіг зброї”.
Георгій Учайкін: Термін “вільний обіг зброї” використовують лише хлопці в погонах, щоб навмисно лякати людей.
Законопроект №1222 регламентує абсолютно всі процеси, пов’язані з обігом зброї серед цивільного населення. Наприклад – в Кабміні не знають, як обкласти населення податками, на ФОПів тиснуть, а в той же час на підлозі лежить фактично бюджетоформуюча галузь. Уявіть – в країні немає жодного патронного заводу, не вистачає курсів з навчання власників зброї, стрілецьких комплексів, а в усіх країнах світу – це створення робочих місць та наповнення бюджету. Так створіть чіткі, зрозумілі, а головне законні правила і дайте бізнесу можливість цим зайнятись!
Відрегулюйте на рівні законів, ліцензій – і ви побачите, як підуть інвестиції, бо всі зацікавлені! Наведу приклад. Тільки в одному калібрі 9х19, найпопулярнішому пістолетному в Америці, цивільні на рік вистрілюють 2 млрд патронів. Заводи з виробництва боєприпасів в США працюють в три зміни, щоб задовольнити ринок. У нас було б аналогічно, хай і в 10, 20, 30 разів менше, бо Україна сама по собі менша.
Впевнено можу сказати, що тільки на роботі курсів з підготовки власників зброї роботу могли б отримати декілька десятків тисяч людей по всіх регіонах країни. А це – не тільки створення робочих місць, але і наповнення місцевих бюджетів.
Виникне потреба десь у 10 тис. інструкторів. А ще будуть задіяні й інші люди – юристи, медики, бухгалтера тощо. Так, ніхто одразу не відкриє 2 тис. курсів, але треба створити умови – і за 5 років ці курси відкриються.
Уявляєте собі масштаб антизброярського лобі, якщо, всупереч здоровому глузду, люди не йдуть на те, щоб підняти гроші, котрі лежать на підлозі? Напевно хтось від цього отримує такий зиск, який перекреслює всю логіку.
KV: Антизброярське лобі – це хто?
Георгій Учайкін: Насамперед МВС і афільована з ним одна зброярська мережа. Це дві руки антизброярського лобі.
KV: Інші гравці зброярського ринку?
Георгій Учайкін: Вони не такі потужні і знаходяться в залежному становищі. Хто видає ліцензії магазину? МВС. Хто видає ліцензії охоронній компанії? МВС. Однією рукою видають ліцензію, іншою тримають за горлянку. Це неправильно, це треба розносити по різних відомствах і ламати корупційну схему.
Наведу простий приклад. У вас є посвідчення водія. Це ж не право на автомобіль. Що обмежує вас від придбання будь-якої кількості автомобілів тієї категорії, котра зазначена у вас в правах? Виключно ваш гаманець.От і ми пропонуємо вчинити так само із власниками зброї.
У вас є посвідчення власника зброї певної категорії. І ви можете придбавати зброю, а не ходити кожного разу за дозволом. Чому ви маєте ходити за зеленим папірцем (дозвіл на придбання зброї, т.зв. “зеленка”, має зелений колір, – KV) кожного разу, коли побажали щось собі придбати? У вас така ж відповідальність, як за одну, так і за десять одиниць зброї. Але щоразу ви маєте приходити на уклін – і так кожні три роки.
Що відбувається насправді: людина думає, чи може вона не ходити кожні три роки через брак часу, щоб за неї це хтось зробив? Можна – за 200 баксів. Це корупція, яка продовжує зростати.
А треба зробити ясно й прозоро. Отримуєш посвідчення власника зброї з певною категорією. Іди й купуй, скільки тобі треба зброї, на яку видано дозвіл.
То чому держава у вигляді МВС тебе обмежує? Ти ж все одно пройшов навчання, заліки здав, був представник правоохоронних органів на іспиті, була відеофіксація. Чого ще треба?
KV: Це радянський рудимент.
Георгій Учайкін: Так, рудимент, котрий псує життя всій Україні. Це ж базовий інстинкт – інстинкт самозбереження. Щоб задовольнити цей інстинкт в 21 сторіччі – людям потрібна зручна вогнепальна зброя самозахисту, яку можна носити з собою, як колись носили сокири, ножі, шпаги.
Ще 200-300 років тому людину без зброї на вулиці вважали б самогубцем. А у нас зараз мільйони таких самогубців навколо ходять. За статистикою ГПУ з початку року до початку вересня в 2019 році в Україні було 5576 випадків умисного вбивства. Розбій – 1296 випадків. Умисне тяжке тілесне ушкодження – 1372 випадки, середньої тяжкості – 2003. До кінця року буде 8000 вбивств. Додайте тих, хто загинув від тяжких ушкоджень – 10000 людей в Україні вбивають щороку. За 28 років – 280 тисяч вбитих!
KV: Це, умовно кажучи, населення обласного центру – Чернігова чи Сум.
Георгій Учайкін: Якби за кожного вбитого віночки ставили обабіч дороги, як у випадках із загиблими в ДТП, то, напевно, якось наочно було б. А так – якась статистика.
KV: Отже, коли ВР прийме закон про зброю, а президент Володимир Зеленський підпише його, ми отримаємо безпеку?
Георгій Учайкін: Ну давайте поміркуємо. Ми отримаємо серйозну комбінацію: систему, яка готує майбутнього власника зброї, відповідального власника зброї (бо методологією все прораховано), зміни у діяльності приватних охоронних компаній, які мають право на зброю, причому ліцензію видає не МВС. Вони мають бути на зв’язку з Нацполіцією, і стають елементами громадської безпеки, як в Ізраїлі, коли охоронець знешкоджує терориста.
Це зменшує і навантаження на бюджет, бо частину хлопців у формі можна буде скоротити. І, відповідно, за півроку відсотків на 50 отримаємо зменшення вуличної злочинності. І цифри статистики від ГПУ можуть зменшитись вдвічі.
KV: Економічний ефект, про який говорили раніше, ви якось рахували?
Георгій Учайкін: Ні, бо ми не в бізнесі, хоча нас вперто намагаються в цьому звинуватити. Ми робимо це з інших міркувань. В нас є серйозні перестороги з питань майбутнього нашої країни, дітей, онуків.
Проте, ми можемо очікувати на відкриття близько 2 тис. закладів з підготовки власників зброї – за аналогією з учбовими закладами з підготовки водїів, яких зараз десь 2,5 тис. Відповідно, буде потрібна велика кількість тирів, стрілецьких комплексів. Навколо Києва має бути з десяток великих стрілецьких комплексів і ще, щонайменше, 30 тирів в столиці. Помножте це на всю країну.
Читайте: На 3 миллиона жителей в Киеве работают 12 тиров
З’явиться потреба в боєприпасах, в тюнінгу, в тому, щоб зброя потрапила в країну не на монопольних засадах, а на конкурентних. Швидше за все будуть побудовані заводи з виробництва боєприпасів та стрілецької зброї. Виникне ціла галузь, якої сьогодні фактично не існує.
Коли ми це зробимо, з`явиться наступне завдання – зміни до Конституції.
KV: Українська Друга поправка до Конституції за аналогією за американською: “Через те, що для безпеки вільної держави необхідне добре організоване ополчення, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися”?
Георгій Учайкін: Так. Це – надмета і ми це мусимо зробити.
KV: Як ви думаєте, коли суспільство при згадці про збройний захист не буде затуляти вуха, очі?
Георгій Учайкін: Ті, хто виступають проти, просто не потрапляли до ситуації, коли потрібен не те що пістолет, а хоча б газовий балончик. Але давайте розмірковувати логічно.
Через АТО за ці роки пройшли близько 500 тис. людей. Як думаєте, ці люди за право на збройний захист? Думаю, що так. А ще є просто власники зброї, мисливці, яких в Україні сотні тисяч. І це не рахуючи членів сімей всіх згаданих.
Думаю, що показник про 11% створено штучно і він не відповідає дійсності. Все залежить від того, як ставити питання: вільний обіг зброї, легалізація... Давайте запитаємо: чи хочете ви на законних правах придбати зброю самозахисту, чи довіряєте свій захист поліції? І одразу все зміниться, бо людина зрозуміє, що треба обирати: захищати себе законно але самостійно чи довіряти поліції.
Читайте: Задержаны полицейские, подозреваемые в пьяной стрельбе по ребенку в Переяслав-Хмельницком
Тому, на мою думку, сьогодні підтримка законопроекту №1222 набагато більша.
KV: А що скажете про альтернативний законопроект №1222-1, який теж подали народні депутати від “Слуги народу”?
Георгій Учайкін: Він має іншу філософію. Це за суттю – наказ МВС №622 у вигляді закону, яким пропонується дозволити громадянам володіти травматичною зброєю для громадян та приватних охоронних компаній і не більше.
Законопроект №1222-1 відкриває “скриньку Пандори”, бо травматична зброя не ідентифікується - і її масовий продаж призведе до шаленого сплеску злочинності.
KV: Хіба що гільзотека.
Георгій Учайкін: Щоб гарантовано ідентифікувати ствол, нам потрібні два елементи – гільза та куля, яка пройшла канал ствола і має відбитки. Ми можемо ідентифікувати ствол, якщо його продано офіційно. У випадку з травматичною зброєю одного елементу немає, бо на шматочку гуми ніяких відбитків не залишається. Якщо ж до того стріляють з револьверу і гільза залишається у каморі барабану, тоді взагалі нічого немає.
А що робити із тим, що в уяві людей травматична зброя не вбиває? Вбиває! Постріл впритул майже дорівнює пострілу з бойової, постріл в око чи скроню - смерть, кулі знаходять в легенях, в печінці. І це – травматична зброя. Так навіщо нам це потрібно? Що вони нам пропонують?
Якщо підходити фахово, вони не мають право нам пропонувати травматичну зброю, яка у всьому світі зветься less-lethal, тобто – менш летальна. Це має використовуватись виключно спецпідрозділами, і ми бачили, як вони із нею поводились під час масових заворушень.
Тоді що – знову нічого не пропонуємо людям, знову люди залишаються беззахисними? Врешті-решт, 5,5 тис. осіб загинуло від рук злочинців на вулицях. А скільки працівників правоохоронних органів загинуло за цей час при виконанні службових обов”язків?
KV: Можливо, людей 30?
Георгій Учайкін: Не знаю і не хочу на цьому спекулювати. Але правоохоронців з бойовою зброєю вбивають менше в сотні разів, ніж людей на вулицях. Чому нам, а не правоохоронцям пропонують травматичну зброю? Чи може люди зустрічають якихось інших злочинців? Нехай правоохоронці ходять із травматичною зброєю, щоб не вбивати злочинця, а судити його потім. Чому МВС такий варіант не влаштовує?
Законопроект №1222-1 концептуально не відповідає ані здоровому глузду, ані вимогам українських реалій.
Крім того, що робити із необлікованою зброєю, котру люди понакуповували на чорному ринку? В законопроекті №1222 ми передбачаємо механізм часткової постановки на облік того, що буде дозволено законом – через складну процедуру балістичної експертизи та проходження відповідних курсів.
А за законопроектом №1222-1 – хто відмовиться від свого бойового ствола на користь травматичного? Через це знову буде квітнути чорний ринок, знову МВС буде імітувати боротьбу із незаконним обігом зброї, а насправді – буде просто пиляти бюджет та заробляти на потоках.
Але ж і діти тих, хто сьогодні просуває законопроект №1222-1 можуть зустріти таких самих злочинців, як і інші! Може час це вже усвідомити?
KV: Ну, їх діти будуть мати зброю. Ще й нагородну, можливо.
Георгій Учайкін: Це неправильно, суспільство так не може розвиватись. Люди бачать рівень злочинності та Пашинського, який стріляє з нагородного пістолета, незрозуміло на яких підставах ним отриманого, а зараз ще намагається надати цьому ганебному вчинку політичне забарвлення. Аж соромно.
На мою думку, право нагороджувати зброєю будь-кого може бути лише у Президента України, решта силових відомств повинні мати право нагороджувати лише тих, хто офіційно працює в цих структурах.
Чому так? Тому що 50 тис. нагородних стволів вже по країні гуляє. Повірте, більшість з них вони тупо продали або роздали “своїм” за послуги.
Читайте: “Дело Пашинского“: прокуратура уверяет, что водитель ”заглохшего” микроавтобуса имеет статус свидетеля
KV: Тобто, статистика про 50 тис. нагородних стволів є?
Георгій Учайкін: Вони (МВС, – KV) всупереч навіть рішенням суду відмовляються повідомити, кого вони нібито “нагородили”, але ми вирахували, що вони видають щонайменше 2,5 тис. на рік, всі загалом. Тепер порахуйте, за 28 років незалежності, ще цифра буде більша.
KV: У когось їх два, п”ять, вісім...
Георгій Учайкін: Не будемо вказувати пальцем, але деякі з них отримували навіть автомат Томпсона, кулемет “Максим” та автоматичну зброю. В будь-якій країні світу за це би вже всі причетні до таких зловживань посадовці сиділи.
KV: Тобто, уточнюю, в законопроекті № 1222-1 є корупційні ризики?
Георгій Учайкін: Корупційні ризики там шалені.
KV: Крім прийняття закону, ще треба буде приймати зміни до Кримінального кодексу (КК)?
Георгій Учайкін: На цей час ст. 36 стаття КК вже гарантує нам право використовувати зброю для самозахисту в трьох випадках: коли вдираються до помешкання, коли нападає група осіб (два – це вже група) і коли на вас здійснюється озброєний напад.
Проте ми в своєму законопроекті 1222 теж запропонували деякі зміни до ст. 36, які на нашу думку покращать ситуацію.
Але у нас є окремий напрацьований законопроект по докорінних змінах до ст. 36, який ми намагались подати ще за часів Порошенка. Після ухвалення 1222 будемо намагатися і його зареєструвати. Проте, наголошую, і зараз є всі підстави сказати, що існуючої ст. 36 загалом буде достатньо. Якщо мені кажуть “посадять”, я згадую приклад з Антоном Фарбом: він захистив себе хоч і без пістолета, але з ножем від трьох нападників, його спробували посадити – і нічого з того не вийшло.
KV: З іншого боку, якщо пам’ятаєте справу Грациотова в Одесі, то його ледве витягнули.
Георгій Учайкін: Так, в той час судова практика часто ставала на бік нібито “постраждалого”. Але останнім часом все змінюється, згадайте хоча б випадок у Сухолуччі. Якщо хоч одна з трьох ознак, які я згадав раніше присутня, можна застосовувати зброю.
Читайте: Полиция “оправдала” предпринимателя из Киевщины, застрелившего грабителя из карабина
KV: Коли закон приймуть, ст. 263 КК (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) почне працювати на законних підставах?
Георгій Учайкін: Саме так. З’являється закон – і ст. 263 КК починає працювати так, як вона має працювати. Бо в ній сказано “без передбаченого законом дозволу”, а закону зараз немає.
KV: А скільки людей зараз вже засуджено за цією статтею?
Георгій Учайкін: З 2007 по 2018 роки – 52 тис. вироків. Але не всі сіли – хтось пішов на угоду зі слідством, хтось отримав умовне.
Та важливо розуміти, що всі ци вироки – антизаконні, бо не спираються на закон. Це окрема тема, бо це треба передавати до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) – і займатись тими прокурорами і суддями, котрі свідомо розуміли, що людину не можна карати за порушення неіснуючого закону, але все одно карали.
Хоча набагато простіше силовикам було б поставити в ультимативній формі вимогу ВР ухвалити закон, як необхідний інструмент в цій боротьбі.
KV: Звернення до ЄСПЛ були з цього приводу?
Георгій Учайкін: Не можу точно сказати. Здається, щось було, але не під нашим контролем. Були наші звернення на генпрокурора Юрія Луценка, які прогнозовано залишились без належної реакції
KV: ЄСПЛ зазвичай призначає від 3-5 тисяч євро компенсації. Якщо помножити на 50 тисяч...
Георгій Учайкін: Не всі 50 тисяч, звісно, звернуться. Але все одно ганебно: чому ми, як платники податків, маємо відшкодовувати злочинну діяльність прокурорів чи суддів? Все це б’є по кишені платників податків, тобто по нашій кишені.
KV: Як ви зараз оцінюєте кількість легальної та нелегальної зброї в Україні?
Георгій Учайкін: Якщо казати про стрілецьку, то кількість легальної – 2,5 млн одиниць, нелегальної – до 5 млн. Може цифра буде і більшою, але мене постійно критикують, що я лякаю захмарними цифрами, тому обмежимося тим, що кажуть міжнародні експерти.
Ніхто не хоче зрозуміти, що газовий або стартовий пістолет, який ввозиться сюди без ліцензії, за лічені хвилини переробляють на бойовий чи травматичний. Станом на 2013 рік мені один з дотичних до теми людей казав, що в Україну було завезено до 400 тис. стартових пістолетів Zoraki. Тобто, сотнями тисяч завозять стартові пістолети, які потім переробляють в травмат, або в бойовий. І це фактично так само необлікована зброя.
Читайте: С начала года в Киеве изъято более 50 переделанных под стрельбу боевыми патронами пистолетов
KV: МВС давала інформацію про обліковану зброю на рівні 800 тисяч.
Георгій Учайкін: Вони не володіють інформацією. Вони до 2004 року не мають статистики, бо фактично до цього року немає бази даних. Люди не продовжують дозвіл по 20 років – і ніхто до них не приходить. Взагалі, питанню обліку зареєстрованої зброї в нашому законопроекті приділена окрема увага.
Ще в МВС говорять, що крадуть травматичні пістолети у власників. Але насправді людина просто пише заяву, що пістолет загубив чи вкрали – і продовжує ним користуватись, щоб не платити хабарі. За травматичну зброю у нас тільки адміністративна відповідальність, якщо знайшли у вас без використання.
KV: В законопроекті №1222 холодну зброю виводять в принципі з класу зброї?
Георгій Учайкін: В цьому законопроекті немає поняття “холодна зброя”. Я взагалі не розумію, що таке холодна зброя. От виделка – холодна зброя? А столовий ніж? Як тільки я застосую його проти когось, він стає знаряддям злочину. У нас з вилами по парламенту бігали! Треба припиняти цю тему, бо потім починають хапати реконструкторів з їх незагостреними мечами.
KV: Часто наводять приклад закону про зброю у Молдові.
Георгій Учайкін: Молдова – це показник, хоч вона і маленька. Молдова також є красномовним показником в іншому. З 1994 року ухвалений закон про зброю (втратив чинність в 2013 році у зв`язку з прийняттям в 2012 році нового профільного закону, – KV). Їх раніше ніж нас почали без віз пускати до Європи. За вживанням алкоголю на душу населення вони випереджають Україну. При цьому нікого не вбивають, себе захищають. Чому молдавани не напилися і не перестріляли один одного, і чому українці так мають вчинити?
Приїхав до нас заступник міністра МВС Молдови, був круглий стіл. Він говорить: “Вам треба обов’язково в законі про зброю зазначити такий момент”. Я кажу, що у нас немає закону про зброю. Він не повірив! Запитує – як ми живемо?
Ще можна подивитись на Чехію. Там міністр внутрішніх справ став ініціатором поправки до Конституції, яка б надавала громадянам право на захист себе і країни від тероризму і зовнішньої агресії. Причому нижня палата парламенту вже ухвалила цю правку. Так це ж “міністр МВС здорової людини”!
Уявити собі, що у нас міністр внутрішніх справ виходить з такою ініціативою, я не можу. Хоча загрози для нас і загрози для Чехії порівнювати не можна.
Варто також подивитись на відповідні закони країн Балтії.
KV: Скільки країн в Європі, котрі не мають закону про зброю?
Георгій Учайкін: Україна – це Європа? Тоді одна. Більше нема. Всі мають закони. Жорсткіші, не жорсткіші, але мають. Наші громадяни живуть в тих країнах і із задоволенням виконують їх закони.
KV: В мене останнім часом часто відбувається ламання списів зі знайомими, пересічними громадянами, з приводу збройного самозахисту.
Георгій Учайкін: Завжди ставте своїм співрозмовникам одне питання: чи хотів би ти на законних підставах володіти зброєю самозахисту або ти цілковито довіряєш свій захист поліції? Ми свого часу навіть проводили опитування – 97% на 3%. У нас є підозра, що 3% – це співробітники поліції. Бо ніколи людина при своєму розумі не скаже, що вона довіряє поліції настільки, щоб довірити своє життя.
Можна провести ще одне порівняння. Нехай в Україні 10 чи 20 млн автомобілів і 2,5 млн зареєстрованої зброї. Із зареєстрованою зброєю трапляється може 100 випадків на рік. А з автомобілями? Ми бачимо, як напиваються і давлять – і автомобілі не вилучають і не забороняють. Людям такі речі треба пояснювати.
Люди не приміряють на себе ситуацію, коли їх за мобільний телефон перестріли і вдарили ножем чи арматурою. І тоді їх рідні спочатку збирають гроші на похорон, а потім не вистачає грошей, щоб утримувати дітей, навчати їх. І все це тому що люди не усвідомлюють, що їх безпека залежить в першу чергу від їх можливостей захистити себе саме під час нападу, а не чекати коли приїде поліція, щоб обмалювати крейдою їх тіло.
KV: І при цьому ми часто бачимо якесь таке зневажливе ставлення з боку МВС до цивільних зі зброєю. Мовляв, та що вони вміють?
Георгій Учайкін: Ми їх ще повчимо. Професіонали перестріляли один одного в Княжичах. А любителі врятували схід країни від захоплення російськими військами. І я скажу, що загальний рівень підготовки цивільного власника зброї кращий, ніж поліцейського.
Читайте:
Под Киевом правоохранители перестреляли друг друга: 5 полицейских погибли (фото)
Генпрокуратура сообщила о подозрении трем должностным лицам Нацполиции по делу перестрелки в Княжичах
KV: До речі, ваша петиція на сайті президента від травня цього року досить швидко набрала необхідні 25 тис. підписів. Але ж була перша петиція від 2015 року, яка також перетнула рубіж в 25 тис. підписів.
Георгій Учайкін: Перша Петиція тоді за 4 чи 5 днів зібрала 25 тис. голосів. Потім ще 5 днів вона висіла – і ми зібрали ще 11 тис. Ми б зібрали напевно і 360 тис. за 90 днів. Ще враховуйте, що тоді люди чекали днями підтвердження, щоб проголосувати, бо ресурс подання електронних петицій був дуже сирий.
Другу петицію, відповідно до нашого аналізу, підписали максимально 5% тих, хто поставив свій підпис під першою петицією. Це, з одного боку, свідчить про розчарування людей в механізми петицій. Але, з іншого боку, це говорить про те, що за цей час з’явились нові люди, котрі так само вимагають прав і свобод. Тобто 60 тис. підписантів петицій на одну тему – це дуже показово.
З цього моменту я вважаю, що питання, чи потребують українці права на володіння і захист зі зброєю, взагалі треба зняти з порядку денного.
KV: Але реакція Зеленського на другу петицію була досить однозначною.
Георгій Учайкін: Ми аналізували відповідь Зеленського. І думаємо, що він навіть не читав петицію.
KV: Відповідно, він навіть не писав відповідь?
Георгій Учайкін: Так він і не пише відповідей на жодні петиції. Для цього в нього мають бути спеціально навчені люди. Але у мене особисто склалось враження, що відповідь на нашу петицію писали на Богомольця (у МВС, – KV). Саме там використовується звична для них лексика – якась легалізація.
Тобто ми їм про Фому, а вони нам про Ярему. Ми кажемо про законодавче врегулювання, посилаємось на вимоги Конституції, а вони – про легалізацію.
Це дуже непрофесійна відповідь, але ми не полишаємо надії, бо в нас є парламент, куди потрапили депутати, за яких голосували власники зброї також. Ми будемо нагадувати їм про це постійно.
Давайте спочатку дійдемо до сесійної зали – через комітети, слухання. Потім перше читання, доопрацювання, друге читання. А коли справа дійде до підпису президента, ми сподіваємось, що нам вдасться переконати Володимира Олександровича у необхідності такого закону.
KV: У вас була надія, що відповідь Зеленського буде більш позитивною?
Георгій Учайкін: Чесно кажучи – ні, бо ми не віримо у швидкі перемоги. Це системна багаторічна робота, яку треба робити незважаючи на те, що люди кажуть “ці петиції не працюють”. Можливо, самі по собі вони і не працюють, але в комплексі із судовими рішеннями, інформаційними приводами – працюють. Це як в боксі – одним ударом навряд чи переможеш.
KV: Попередня петиція, адресована Петру Порошенку, отримала непереконливу відповідь, але там було написано про створення робочої групи. Чим це закінчилось?
Георгій Учайкін: Традиційно – нічим. Була створена робоча група в Конституційній комісії, ми увійшли до неї, відбулась низка засідань за участі академічної спільноти, професури, колишніх суддів Конституційного суду, представників Гельсінської групи, навіть іноземних представників, таких, як колишній федеральний суддя з США пан Богдан Футей.
Всі в один голос казали, що ми праві.
Але, як вміють в нас, забовтали. Пройшли три чи чотири засідання – і все зійшло нанівець. Але досвід ми отримали, отримали підтримку академічної спільноти. Це важливо, коли правники стоять на нашому боці. Тоді нам активно сприяли і професор Павло Фріс (український правознавець-криміналіст, – KV), і Віктор Шишкін (Віктор Шишкін, екс-суддя Конституційного суду, – KV), і Всеволод Речицький (член ініціативної групи “Першого грудня”, Конституційної Комісії України, з 7 серпня 2019 року член комісії з питань правової реформи, – KV), і Володимир Сущенко (заслужений юрист України, – KV).
Чесно кажучи, вже наприкінці 2015 року я розумів, що той склад парламенту закон не ухвалить. Але нам все одно треба було працювати – проводити освітню діяльність, вести юридичну боротьбу тощо. Ми ж не можемо просто зупинити діяльність на три роки і чекати нового парламенту.
І насправді, нам багато чого вдалося зробити, ось наприклад: - колись Порошенко зазіхнув на те, щоб під час надзвичайного і воєнного стану вилучати у громадян зброю. Ми оперативно зреагували і технічно через депутатів прибрали цю норму. І тепер під час воєнного стану ніхто вилучати зброю в громадян України не має права.
Читайте: Вибори президента України: закон про зброю
* Всеукраїнська громадська організація “Українська асоціація власників зброї” (код ЄДРПОУ: 36845014)
КиевVласть
Фото: Facebook Георгія Учайкіна
Цей допис буде про те, чого в нашій державі бути взагалі не має, а люди причетні до цього свавілля мають бути позбавлені посад та притягнуті до кримінальної відповідальності.
Мова йде про Департамент соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації та КЗ Київської обласної ради “Обласне бюро медико – соціальної експертизи” та МСЕК при цьому закладі.
З жовтня 2018 року ці структури відмовляються визначити статус постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та видачі відповідного посвідчення, Ісаєвій Аліні Віталіївні, 1993 року народження, жительці Іванківського району, матері маленької дитини.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Ну, от не бачать ці люди зв’язку у Аліни Ісаєвої з Чорнобильською катастрофою. Не важливо цим людям, що у липні 2018 року, Центральна міжвідомча комісія МОЗ та МНС України по встановленню причинного зв’язку хвороби що привели до інвалідності (діагноз: РАК правої молочної залози, рецидив, метастази) вже встановила зв’язок, зазначивши, що захворювання пов’язане з впливом аварії на ЧАЕС, не важливо їм, що Аліна надала з документами копію посвідчення матері постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи 2 категорії (що вже є беззаперечною підставою згідно Закону України), не важливо, що Аліна надала копію свого посвідчення потерпілої від ЧАЕС. І найголовніше!!! МСЕК спочатку видало довідку про зв’язок хвороби з аварією на ЧАЕС, але Департамент соцзахисту Київської області звернувся до МСЕК щодо обгрунтованості довідки і вони разом вирішили, що довідку таки видали неправильну, бо (!) посвідчення Аліни про потерпілість від аварії втратило чинність, адже воно було дитяче, а їй вже далеко за 18. Ну, так…. Звісно, виповнилося 18 і Аліна перестала бути потерпілою…
Ну от скажіть, товариство, як такі дебіли потрапляють на посади?
Статтею 27 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” до дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, належать неповнолітні діти, які: 5) народились після 26 квітня 1986 року від батька, який на час настання вагітності матері мав підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, або народжені матір'ю, яка на час настання вагітності або під час вагітності мала підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Тобто вже навіть посвідчення матері було б достатньо…
А суть, на мою думку, ось у чому: жителям Іванківського та Поліського району добре відомо, що маючи кошти можна і довідку отримати, і групу… То може Аліні треба було зі своєю страшною хворобою та наявними законними підставами ще й “ручку позолотіть” ясновельможним панам?
Тепер Аліна змушена ще й у судовому порядку доводити правоту. Боролася з раком, тепер має боротися з недолугими чиновниками. І хоча у суді справа з січня 2019 року затягується, вже майже рік, Аліна переможе.
Без Чорнобильського посвідчення 1 категорії вона не може отримати необхідні їй ліки за пільговою ціною. Зараз вона їх купує за повною ціною, а це дуже дорого.
А наша місія, як членів громадянського суспільства, має полягати не лише у допомозі таким, як Аліна, а й запобігти такому свавіллю в нашій державі, це неприпустимо і аморально, не по–людськи.
Тому, звертаюся в першу чергу до журналістів, представників влади, депутатів всіх рівнів, працівників правоохоронних органів, активістів та просто небайдужих громадян. Давайте разом доб’ємося справедливості в цій історії! Копії всіх документів готовий надати особисто.Олег Береговой, депутат Иванковского райсоветаКиевVласть
... Увагу привертає жінка в камуфляжі і віночку на голові, що схилилася над дитячою коляскою. Поруч – високий чоловік з бойовими нагородами на грудях. Підходжу, знайомлюся. Це – медсестра батальйону “Київ-12” Тетяна Пузійчук зі своїм чоловіком Андрієм і доньками – 20-річною Катериною і Надією, якій нещодавно виповнився рік.
Тетяна дуже спокійно, хоча досить хаотично, хвилями натовпу спогадів, розповідає незнайомій людині про себе, про військову службу, про свою любов.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
До війни Тетяна працювала лаборантом-криміналістом Київського бюро судово-медичної експертизи. Каже, що просто не мала морального права сидіти вдома, коли в країні почалася війна.
- У складі зведеного загону медиків-волонтерів я вперше приїхала в зону АТО 1-го серпня 2014 го. Разом з моєю колегою Ольгою Омельчук ми надавали допомогу бійцям прямо на передку. Тут побачили, що медиків катастрофічно не вистачає. Повернувшись до Києва, я пішла до військкомату і записалася добровольцем в 12-ий територіальний батальйон “Київ-12”. Перший свій бій я прийняла 30 серпня біля Щастя, під селом Весела Гора. Веселощів було – хоч відбавляй! До сих пір перед очима стоїть мій перший “200-й” – киянин Олег Войтенко, який загинув 22 серпня від осколкового поранення правого передсердя. Через три місяці у нього народилася донечка. Ми з побратимами підтримуємо вдову і малятко, щоб вона з самого дитинства знала, що її батько – герой, що він загинув, захищаючи нашу Батьківщину.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
- Що було найважчим на війні?
- Важко, коли втрачаєш своїх. Це дуже важко психологічно. За кожного бійця ми боролися до кінця. Кожен день на війні міг стати останнім днем життя. Але серед усіх обстрілів, вибухів, найбільше мені запам'ятався обстріл села Дмитрівка в ніч з 3 на 4 вересня 2014 року. Ми з Олею прокинулися від страшного гуркоту. Вилітаємо з землянки, а навколо – паніка, крики, біганина, палаючі намети, заклики про допомогу... Ми намагаємося в цьому хаосі витягувати поранених, надаємо їм якусь першу допомогу і відправляємо їх машинами в Новоайдар… Величезне спасибі Новоайдарським медикам, які спрацювали чітко і професійно, звівши втрати до мінімуму! Слава Богу, що в тут ніч ніхто в наметах не ночував. Увечері нам наказали перебратися в бліндажі та окопи. Інакше не вижив би ніхто! Це так страшно! Вранці нас з Олею привезли до військкомату: брудних, закривавлених, чорних від кіптяви. Бажання було тільки два: помитися і спати! І лише після того, як вийшли з душу, ми усвідомили, що втратили всі свої речі, залишилися тільки в тому, що на нас, а воно виявилося абсолютно непридатним для подальшого використання. Але головне, що ми – живі і навіть цілі!
А ще дуже страшно, коли на війні страждають діти! Я сама мати і для мене діти – найбільша цінність! І коли діти голодують, ховаються від бомбардувань – це дуже страшно! Скажу чесно: мене давно не лякають поранені солдати, а ось голодні діти – це розриває серце! Що винесуть вони з цієї війни?
Але для мене найважчим було повернення додому. Це біль і сльози. А ось чи важко мені було на війні як жінці? Скоріше – ні, навіть навпаки. Про жінок на фронті завжди дбають, постійно підтримують і всіляко оберігають, наскільки можна оберігати на війні. Іноді, коли дуже небезпечно, навіть не беруть на виклик. Замість мене за пораненими неодноразово їздили хлопці. Берегли мене.
- А як вони вас називали?
- В основному – Танюшка. Ну, ще іноді сестричка, док... Ви знаєте, я хочу сказати про волонтерів ”, – відходить від теми Тетяна, – У мене велика частина медикаментів була завдяки допомозі волонтерів з Києва. Волонтери надсилали не лише ліки – вони забезпечували всім необхідним. Не всіх з них ми навіть знаємо по імені. Величезне їм спасибі! А ще ми дуже вдячні дітям за їхні малюнки. Після кожної посилки у нас збільшувалася “картинна галерея”. Якби ви знали, скільки тепла і радості несуть в собі ці малюнки! А взагалі, я нічого геройського не робила, я просто виконувала свою роботу, як і всі медики на фронті – витягала з поля бою поранених і робила все, щоб вони залишилися живими, – абсолютно буденним тоном, без найменшого “хизування” розповідає Тетяна – Прикро до сліз було списувати наших бійців за станом здоров'я. Мені запам'ятався один хлопець, який воював в миротворчому батальйоні в Іраку. Він потрапив в санчастину після того, як у нього відмовили нирки. А він все рвався в бій. Довелося його списати. Інакше ми б втратили цю людину. Воюють мужики з високою гіпертонією, з одним легким, є зовсім вже пенсійного віку... Я не знаю, як вони обійшли медкомісію! Хоча, яка там медкомісія в14-му році, та ще й для добровольців! ...
- Але війна – це не тільки кров, бруд, сльози, війна – це ще і любов, – продовжує свою розповідь Таня – Саме так! На війні я зустріла свою любов, свого Андрія. Він розвідник. І я кожну хвилину за нього страшенно переживала, чекала будь звісточки! Ми одружилися в Бахмуті. Просто зайшли, розписалися і вийшли. А потім я дізналася, що ношу під серцем ще одне життя. Але до п'яти місяців вагітності я була на фронті. Звичайно, на бойові вже не рвалася, та й хлопці, і чоловік не пускали – берегли. Мені вже 39 років було, знала, що якщо зараз не виношу цього дитинку, то більше вже ніколи не зможу народити! А так хотілося! Ви знаєте, на фронті найстрашніша фраза: “Рятуємо медика!” Ось і допомагали мені все навколо.
- Таня, а хто вас чекав удома?
- Донечка Катя, їй було 16 років, коли я пішла на війну. А ще – мама, сестра і ... онук. Катерина у мене розумниця. Вона вчиться в медичному коледжі і розуміє, що наша професія спочатку означає: “військовозобов'язаний”. Звичайно, їй було дуже страшно і важко відпускати маму на війну, але вона розуміла, що я все одно не буду сидіти вдома. Так вона і сама не сидить склавши руки. Катюша часто провідує хлопців в госпіталі – за покликом серця.
- А ось зараз ви б повернулися назад на війну?
- Якби було де і з ким залишити мою Надійку – повернулася б. Знаєте, в серпні 14-го року ми зайшли в Луганськ, вже його зачищали. І раптом – божевільний і безглуздий наказ: “Відходимо!” Як? Ви що там, в штабах з глузду з'їхали?! Ми ж практично видавили ворога з міста! Тому я хотіла б повернутися, щоб бачити звільнений, відвойований у загарбників Донбас!
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
А ще я хотіла б повернутися до мирного життя, адже я до сих пір не повернулася з війни! Це і прохання до оточуючих бути до нас терпимими, оскільки себе ми з війни вигнали, а війну з себе не можемо. Адже війна в Україні не закінчилася. Вона зовсім недалеко від нас. І там вбивають, там працюють, і там живуть. І я хочу, щоб мої дочки не бачили війни, – сказала Тетяна Пузійчук.
КиевVласть
Для кожної цивілізованої людини знати місто, в якому мешкаєш (хай навіть тимчасово) – це не просто потреба, це – норма життя. Тому ми залюбки беремо участь у києвознавчих квестах, які проводить клуб “Журналістська ініціатива” Інформаційно-творчого агентства “ЮН-ПРЕС”. От і цієї неділі ми, вихованці різних гуртків ІТА “ЮН-ПРЕС”, а також лідери Голосіївського району взяли участь у захоплюючому квесті. Його метою було дослідити пам'ятки архітектури, культури, пов’язані з Київським Палацом дітей та юнацтва й знайти історичні відомості про них.
Кожна команда обирала свій маршрут самостійно.
Першою нашою зупинкою був пам'ятник біля Палацу, зроблений у вигляді кулі й може обертатися. Він носить назву “Вічний Київ”. На ньому зображенні архітектурні пам'ятки столиці, збудовані за підтримки гетьмана Івана Мазепи.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Зовсім поруч, на схилах Дніпра є пам'ятник Леоніду Бикову, вірніше, його герою капітану Титаренку. Він вшановує пам'ять про військових льотчиків, які захищали нашу країну на фронтах ІІ-ї світової війни. На пам’ятнику вигравірувана ключова фраза головного героя фільму “В бій ідуть лише “старики” капітана Титаренка: “Будем Жить!”. Майже завжди біля пам'ятника можна побачити квіти.
Потім ми звернули в парк Слави й підійшли до Вічного Вогню. Цей монумент вшановує пам'ять загиблих у Другій світовій війні. Якщо пройти трохи далі в парк, можна побачити пам'ятники, які нагадують про трагедію голодомору. Величезна біла конструкція у вигляді свічки з журавлями, у яких закуті крила – це музей Голодомору. Перед нею застигла в бронзі маленька, дуже схудла дівчинка, у рученятах вона тримає колоски пшениці. Її порожні очі я можу назвати “очима голодомору”.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Наступною зупинкою нашої групи був Маріїнський парк, вірніше, скульптура під назвою “Режисер. Спостерігач”. Якщо сісти на режисерське крісло і подивитися в отвір, то на вас буде дивитися хтось, хто нібито стежить за вами. Міська легенда говорить: якщо подивитися у камеру і замовити бажання, то воно неодмінно здійсниться.
Пройшовши по містку закоханих, праворуч ми бачимо зворушливий пам'ятник Вічному коханню. Ця скульптурна композиція має дуже романтичну передісторію. Ця скульптура увіковічила двох іще живих людей – італійця та українку, яких звела і розлучила війна. Мокрина Юрзук та Луїджи Педутто познайомилися в німецькому таборі 1943-го, де були на примусових роботах. Вони зустрічалися там 2 роки, а коли війна закінчилася, радянська влада не дозволила українці поїхати до Італії з коханим. Зустрілися вони лише за 60 років на телепередачі “Жди мене”. Луїджи прохав Мокрину одружитись і жити разом – в Україні чи в Італії. Та українка відмовила коханому. Мовляв, пізно – обом уже за 90 років. Італієць був на відкритті монумента, а Мокрина не змогла приїхати за станом здоров'я.
Поблизу Музею води знаходиться пам'ятник жабі. Багато хто вважає, що жаба є символом достатку і багатства, тому туристи завжди кидають їй до рота символічну монету на щастя й достаток.
Біля входу до Національного Театру ляльок милуємося фонтаном “Дюймовочка”, вечорами він підсвічується й “танцює” під музику Сам фонтан, чарівна музика, будівля лялькового театру у вигляді казкового замку та скульптури героїв казки про Буратіно створюють незабутню романтичну атмосферу.
З оглядового майданчика біля арки Дружби народів добре видно пішохідний міст через Дніпро на Труханів острів. Саме там уже майже 80 років “прописана” Водна станція Київського Палацу дітей та юнацтва.
Минулого року на бортику оглядового майданчика з’явилася скульптурка “Слоник” з проекту “Шукай”, але, на жаль, зараз його там немає. Проте ми знайшли іншу фігурку із цього ж проект. Символ Києва – “Каштан” знаходиться біля головного входу до КМДА. Цю фігурку було створено Марком Галенком 28 лютого 2018 року.
Для нагадування про справжню музику невелика компанія вирушила до Національної філармонії. В завданні було написано, що фото потрібно зробити під балконом. На цьому місці ми трохи заплуталися, бо там було 3 балкони. Через декілька хвилин ми вирішили зробити фото усіх цих балконів і піти далі. Відлік концертних сезонів Національна філармонія веде з 1863 року, коли було засновано Київське Відділення Імператорського Російського Музичного Товариства. В цей час музичне життя Києва бурхливо розвивається — на Київські контрактові ярмарки приїздять з концертами відомі європейські музиканти. У 1882 Російське Музичне Товариство отримує новий концертний майданчик — щойно збудований за проектом В. М. Ніколаєва Будинок купецького зібрання, відомий нині як Колонний зал імені М. В. Лисенка. У цьому будинку відбувалися бали-маскаради, сімейні свята, благодійні лотереї, літературні і музичні вечори. Купецьке зібрання проіснувало до 1919 року. Потім у його приміщенні розташувався Пролетарський будинок мистецтв. Пізніше — Будинок політичної освіти, потім клуб “Більшовик”. А в 1934 році, коли уряд УРСР переїхав до Києва, тут було відкрито Палац піонерів і жовтенят. Першими гуртками Палацу піонерів були шаховий, туристичний та юних техніків і водна станція. У 1934-му в Києві відбувся перший Всеукраїнський зліт юних друзів оборони. Виходили піонерські газети “Піонерський форпост” і “Сталінські квіти”.
Сфотографувавшись, у нас виникла суперечка куди ми вирушаемо далі: Труханів острів чи Маріїнський парк. Не шукаючи легких шляхів, пішли до покинутого дитячого (колись – піонерського) табору “Юний Ленінець”, в якому відпочивали й навчалися вихованці Палацу піонерів.
"Якщо хтось бував у Чорнобильській зоні відчуження, то він знає, наскільки атмосферними виглядають різні покинуті навчальні заклади та піонертабори. Здається, що в них застигло життя минулих часів. Зовсім недавно тут грали діти, ось і іграшки залишилися. Скоро за ними повернутися. Це запустіння триватиме недовго.
Виникають схожі почуття і під час відвідування "Ленінця". Вже дуже добре зберігся загальний антураж, а також зовнішнє і внутрішнє оздоблення корпусів. На початку 90-х років табір перейменували в "Дніпро". Довгий час він перебував у власності управління Київського домобудівного комбінату №1 імені комсомолу України. Міг вмістити до 300 відпочиваючих. Але вже років 30 стоїть пусткою.
Щоб потрапити в табір, слід рухатися прямо стежкою, яка звертає ліворуч від Паркового мосту. В кінці шляху ви наткнетеся на замкнені поіржавілі ворота. Зліва від них красується купа сміття. Відразу ж біля входу стояв пам'ятник Леніну, зруйнований в 2014 році. Залишився лише постамент" – написав у своєму блозі дослідник-екстремал Антон Визовський.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Знайти цей табір нам допомогли двоє молодиків, що охороняли приватну власність поблизу табору. Тепер це лише забута і моторошна частина історії та міста.
Повністю виснаженими ми повернулися до КПДЮ, на жаль, не виконавши навіть половини завдань квесту. Нарешті, остання зупинка нашої подорожі, Палац. Місце, де навчаються десятки тисяч дітей та молоді.
Ось такий у нас був пізнавально-оглядовий квест столицею. Ми дуже сподіваємося, що він у цьому році не останній.
КиевVласть
На словах кияни проти поборів у навчальних закладах і за прозорість та європейські стандарти освіти для своїх дітей. Тим парадоксальнішою виглядає ситуація у муніципальному закладі вищої освіти “Київська Академія мистецтв”, де вдалося це зробити. За останній рік у закладі відбулися суттєві зміни, які ініціювала ректор Академії і підтримала Київська міська державна адміністрація (КМДА). Київська дитяча Академія Мистецтв до 2019 року юридично була середньою школою, з обов’язковим платним навчанням і мережею “благодійних фондів”, які збирали гроші батьків на різні потреби. Тепер у закладі є відповідне фінансування з муніципального бюджету, а у випускників – можливість безкоштовно одержувати фахову мистецьку освіту за державним стандартом. Але зміни зустріли опір батьків і стали темою замовних телесюжетів із наклепами на ректора Академії Ольгу Бенч (на фото).
Ця історія – про те, що на її місці може опинитися будь-який керівник навчального закладу, який почне приводити в порядок документацію, систематизує фінанси і знищить тіньові схеми збирання грошей.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
KV: Ольго Григорівно, рік тому Департамент культури КМДА провів конкурс на посаду ректора Київської дитячої Академії мистецтв і Ви очолили цей заклад. Що за цей час Вам вдалося зробити?
Ольга Бенч: Перший рік моєї діяльності на посаді ректора Академії – це кропітка робота з документами та приведення всіх аспектів діяльності закладу (в навчальній, фінансовій та господарській сферах) у відповідність до чинних нормативів.
Концепція виховання митця в єдиному неперервному процесі освіти в одному закладі (яку створив перший ректор КДАМ, академік Михайло Чембержі) була прекрасною ідеєю. Ця структура вертикалі мистецької освіти в одному закладі (школа-коледж-вища школа) мала б регулюватися відповідною законодавчою базою. Але це було не так.
Коли я почала працювати на посаді в кінці жовтня 2018 року, стала аналізувати документи в навчальній, фінансовій та господарській сферах Академії, побачила багато дивних речей. “Інноваційність” закладу полягала в тому, що він діяв поза правовим полем України, жив в уявній паралельній реальності. Заклад мав назву Академія мистецтв, учнів називали студентами, класи — курсами.
Але, проаналізувавши навчальні плани, ми побачили: Київська дитяча Академія мистецтв не мала в своїй основі мистецької школи! Де-юре, діти здобували освіту в середній загальноосвітній школі з поглибленим вивченням іноземних мов!
KV: А де ж було мистецтво?
Ольга Бенч: Мистецтво в Академії функціонувало винятково на платній основі, за кошти батьків. Ця модель навчання дуже нагадувала комерційний проект і не мала жодного стосунку до мистецької освіти! При вступі до Академії укладали “Договори про навчання” на 11 років наперед, з фіксованою сумою оплати.
Це виглядало, наче середня школа надавала платну послугу цій другій структурі – мистецькій, яка повністю забезпечувалася за батьківські кошти. Батьківські кошти, які становили 30% обсягу фінансування закладу, йшли у спецфонд і звідти платили гроші педагогам, які вели фахові предмети.
А в підсумку по закінченні Київської дитячої Академії мистецтв, випускники отримували лише Атестат про загальну середню освіту, без жодного мистецького компонента. Папірець із переліком прослуханих платних курсів з мистецьких напрямів, який додавали до Атестату – не документ, який би давав право підтверджувати здобуття мистецької освіти за фахом. За вісім останніх років, лише четверо випускників школи пішли в мистецтво, решта дітей йшла не в мистецькі виші. Педагоги, які мали хоч якісь наукові звання, залишили Академію.
Тому моїм першочерговим завданням на посаді ректора Академії стала упорядкування діяльності закладу відповідно чинного законодавства. Щоб випускники мали підтвердження своєї мистецької освіти за державним зразком, щоб стаж та оплата праці викладачам стали нараховуватися за усіма правилами. Щоб Академія почала отримувати належне фінансування як заклад вищої освіти (а не середньої чи середньої спеціальної), а сплата за навчання була спрямована на розвиток навчального закладу.
Департамент культури КМДА повністю підтримав наші кроки і за рік ми здійснили цей перехід — від приватної структури, яка викладала за батьківські гроші мистецькі предмети, до Спеціалізованої школи, яка надає державні документи про мистецьку освіту.
По завершенню 2018/2019 навчального року випускники вперше отримали атестати державного зразка з офіційно внесеними фаховими предметами. З 1 вересня 2019 року почали діяти навчальні плани Спеціалізованої мистецької школи. Відтепер випускники вищої школи отримуватимуть дипломи державного зразка із вказаними у них предметами як загальноосвітнього, так і мистецького циклу.
KV: Навіщо змінювали назву закладу – з Київської дитячої Академії мистецтв на муніципальний заклад вищої освіти “Київська Академія мистецтв”?
Ольга Бенч: Крім ліцензії на середню освіту, заклад мав ліцензію на вищу школу (бакалавр і спеціаліст). Але в закладі не було ні кафедр, ні професорів, ні доцентів, не було навчальної частини. Лише так звані проректори і декани, які насправді мали навантаження лише у школі. Цей вищий навчальний заклад фінансувався з бюджетної програми “Коледжі”. І водночас не мав ліцензії на коледж!
Я постала перед проблемою видачі нелегітимних дипломів. Цю ситуацію я довела до відома Департаменту культури КМДА і там підтримали наші пропозиції по реструктуризації закладу. Щоб легалізувати дипломи про вищу освіту, розпорядженням КМДА заклад було перейменовано. Затверджено Статут. Структура закладу уже відповідає закону “Про вищу освіту”, а фінансування відбувається з бюджетної програми “вищі навчальні заклади”. Це також відкрило нам можливості для залучення найкращих фахівців.
Попередня назва “Київська дитяча Академія мистецтв” була причиною відтоку випускників середньої ланки КДАМ в інші навчальні заклади для отримання повної вищої освіти в галузі мистецтв. І робила неможливою втілення концепції безперервності мистецької освіти, за якою дитина заходить в перший клас закладу і завершує своє мистецьке навчання як бакалавр, магістр і як аспірант.
Перейменування було потрібне, щоб посилити сприйняття Академії як закладу вищої освіти і для полегшення подальшої нострифікації (визнання в інших країнах) наших дипломів. Зміна назви вже дала позитивний результат. За підсумками вступної кампанії 2019 року заповнено 100% ліцензійних місць, які фінансуються за кошти бюджету, а також 80% ліцензійних місць на здобуття вищої освіти за освітнім рівнем “бакалавр” за кошти фізичних осіб. Також заповнені вільні місця на другому курсі за напрямом підготовки “образотворче мистецтво”.
KV: Але в телевізійному просторі говоряться протилежні речі. Що незважаючи на покращення фінансування з муніципального і державного бюджетів, Ви запровадили примусове платне навчання в Академії, яке коштує 17 тис. гривень. І діти, чиї батьки не мають цих коштів, нібито зазнають утисків. Прокоментуйте це.
Ольга Бенч: Навчання в Академії – БЕЗКОШТОВНЕ, як загальноосвітнє, так і фахове. Навпаки, це в попередні роки воно було обов'язково платним. Бо мистецький компонент взагалі не фінансувавсяні з державного, ні з муніципального бюджетів, оскільки Академія була не мистецькою школою (тому діти отримували документ про освіту звичайної школи).
Зараз діти одержують безкоштовне навчання з загальноосвітніх і фахових предметів мистецьких напрямків – хореографія, образотворче мистецтво, музичне мистецтво, акторська майстерність. Вперше за весь час діяльності у Академії з’явилася можливість законно оплачувати працю викладачів фахових дисциплін з муніципального бюджету та мати в штаті вихователів, які працюють з дітьми в другій половині дня.
Влітку в класах було зроблено косметичний ремонт, для перших класів були закуплені нові парти та стільці, класи обладнали інтерактивними дошками, створили зону відпочинку за правилами “Нової української школи”. І всі ці ремонти відбуваються за муніципальні кошти, жодної копійки батьківських коштів на це не витрачається.
А додаткові навчальні послуги, де передбачено оплату 17 тис. гривень/рік – це добровільно, і лише з тими батьками, які бажають, щоб діти отримали додаткові практичні активності під час навчання.
KV: Поясніть докладніше – про які саме активності та послуги йдеться?
Ольга Бенч: Це пленери і виставки, винятково практичний компонент мистецької освіти. Раніше вони проводилися за гроші батьків, які збиралися готівкою. Ми зробили цей компонент прозорим і запропонували батькам укласти відповідні договори, де є чіткий перелік послуг і відповідальність за виконання.
Предмет цього договору – надання освітніх послуг у вигляді практичного компонента, до складу якого входить і організація пленерів, і організація виставок. Вони потрібні, бо це дає можливість вивести дитину з замкненого простору класу і розширити її світогляд як майбутнього митця.
Але ці активності – додаткові до навчального процесу, і відповідно, не підпадають у рамки визначеного державного фінансування. Кошти за надання додаткових послуг надходять на спеціальний рахунок академії і цільовим методом йдуть на оплату додаткових годин викладачів, закупівлю матеріалів, замовлення автобуса, оформлення робіт для виставки, організацію і проведення виставок тощо.
В Академії навчається 450 учнів, і майже 50% батьків уклали такі договори. Всі додаткові активності дитини – фіксуються. І за підсумками виконання цього договору, дитина одержує портфоліо. Додаткові послуги Академія має право надавати тільки дітям, чиї батьки їх оплачують відповідно до договору. Про жодну “дискримінацію” дітей не може бути і мови; не підписання договору не може бути причиною відрахування дитини з закладу.
KV: КМДА майже щодня одержує звернення батьків учнів Академії, які протестують проти дій адміністрації закладу. Чим викликаний конфлікт, чи намагалися Ви з ними порозумітися?
Ольга Бенч: Насправді мова йде не про конфлікт. А про реакцію людей, яким існування Академії за рамками правового поля давало можливість для вигідних бізнес-схем на її базі. Деякі батьки створили собі благодійні фонди, організували збір готівкових коштів.
Покійний ректор Академії Михайло Іванович Чембержі намагався з цим боротись. В жовтні 2017 року навіть видав наказ “Про заборону збору готівкових коштів у Київській дитячій Академії мистецтв” і отримав таку ж реакцію – батьки почали писати скарги у різні інстанції.
Мова йде лише про кількох людей, які цілеспрямовано займаються дискредитацією закладу, засипають місцеві органи влади наклепницькими листами і намагаються заблокувати нашу роботу. Якою насправді є їхня мета – сподіваюсь, правоохоронні органи дадуть на це відповідь.
Так, перехід від приватної структури, яка викладала за батьківські гроші мистецькі предмети, до Спеціалізованої школи не є простим. З Департаментом культури КМДА ми працюємо щодня з цих питань. Адміністрація Академії діє в межах законодавства, разом із державними та місцевими органами влади.
Думаю, що якби люди бачили не лише замовні сюжети, а також і документи — дійсно б змінили свою думку і зрозуміли, що іншого шляху у нас бути не може. Читайте: Ирина Черникова: “Мы хотим сделать для киевлян и гостей нашего города праздник”
Фото надано КДАМКиевVласть
У столичному Театрі юного глядача відбулася прем'єра вистави "Чаклунки-дивачКИ" за п’єсою Лани Ра (Світлана Конощук). Всі ролі виконують діти віком від 9 до 11 років, половина з яких має проблеми зі слухом– вони чують за допомогою імплантатів або ж слухових апаратів. У виставі йдеться про те, як повернути можливість чути. Проект реалізує інклюзивний театр "Почути світ" для дітей з вадами слуху з усієї України.
Головні героїні вистави - три сестри – чаклунки-дивачки. На своєму шляху вони зустрічають двох зайчиків, які не чують. І відомого комариного поета, дзижчання якого не розуміють. Щоб допомогти новим друзям, юні відьмочки починають чаклувати. Вони пишуть і малюють на великому екрані, викликають грім і шум морських хвиль, спілкуються жестами. Допомагають їм у цьому чарівні Круки. У фіналі вистави чаклунки-дивачки знаходять чарівну мушлю, за допомогою якої зайчики повертають собі можливість чути.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Організаторка проекту "Почути світ", Ірина Лисенко – мама дитини з вадами слуху. Вона каже, що мушля символізує допоміжний засіб для таких людей. А за допомогою інклюзивної вистави хочуть поінформувати батьків таких дітей, що слух, бодай частково, можна повернути.
"Наші діти мають можливості, вони говорять і своїм прикладом надихають інших. Показують це. В Україні щороку народжується 400 дітей з важкою втратою слуху, тому чим більше їх батьки будуть знати, що це можна компенсувати, тим раніше вони зможуть допомогти своїм дітям", – зазначає організаторка проекту.
"Це дівчинка, руде волосся, вона дуже добра, їй 154 роки… Я мріяла бути режисером… ой, актрисою… і стаю нею", – каже чаклунка Рудовласка, яку грає Інеса. Батьки дівчинки та її старшої сестрички – позбавлені можливості чути. Такі самі проблеми були й у дівчаток. Завдяки старанням бабусі Олени Михайлівни дівчаткам частково повернули слух ще в ранньому дитинстві – вживили кохлеарні імплантати. Вони вже навіть грають в ансамблі струнних музичних інструментів.
У Ігоря, виконавця ролі одного з зайчиків, який нічого не чує, проблем зі слухом немає. "Ми поставили цю виставу, щоб глухі діти не боялися бути в звичайній компанії, не боялися ставити собі імпланти. А ще – щоб показати дітям, які мають проблеми зі слухом, що вони можуть реалізувати будь-яку свою мрію".
За підтримки Українського культурного фонду, ГО “Зростаймо Здорові” реалізує проект Інклюзивний театр “Почути світ!” – для дітей з інвалідністю по слуху і без. 15 дітей з Житомира, Дніпра, Чернівців, Харкова, Чернігова та Києва протягом двох тижнів відпочивали в оздоровчому таборі “Хвиля” під Києвом. Але вони не стільки відпочивали, скільки навчалися: тренінги, майстер-клас, репетиції… Разом із талановитим творчим колективом: режисером-постановником Марією Юшко, художником Альоною Науменко (автором Uartist – магнітного мистецтва анімації), викладачем з акторської майстерності Євгеном Конощуком – діти здобули унікальний досвід саморозвитку, інтеграції в суспільство та толерантності.
Режисер Марія Юшко пишається своїми вихованцями, які за 2 тижні поставили виставу. Діти власноруч зробили і костюми, і декорації, навчились танцювати і вивчили тексти.
"Діти неймовірно попрацювали, вони дуже старалися. І коли я бачу, що діти горять, що вони хочуть це робити – це набагато легше. Іноді здорові діти, у яких усе є, й вони не цінують, що мають, починають лінуватися, вередувати… А тут вони реально всіх рвали", – каже юна режисерка.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Інклюзивну виставу з маленькими акторами організатори планують показати в регіонах, де живуть виконавці, які з'їхалися до Києва заради вистави.
- ГО “Зростаймо Здорові” - це об'єднання батьків дітей з інвалідністю по слуху, яке вже понад 5 років допомагає дітям після операцій слухо-імплантаційного протезування вимовляти їх перші в житті слова. Понад 150 дітей з усієї України змогли реабілітуватись завдяки нашій допомозі. За ці роки ми побачили багато талановитих дітей і мріяли поділитись зі світом їхніми можливостями. Цього року, завдяки підтримці Українського культурного фонду, справдились наші мрії і ми готові показати світу наші таланти!, – розповідає керівник проекту Ірина Лисенко, -Ідея виникла десь чотири року тому, коли ми почали займатися проблемами таких дітей в Україні. У нас в самих народилася така дитина і ми як батьки зіткнулися зі світом тиші. І змушені були шукати шляхи, щоб допомогти нашій доньці соціалізуватися, жити разом з нами і увійти в звичайне життя чуючих людей. А от реальне бажання запустити в життя такий проект народилося минулого року. Але в нас не було такої можливості і підтримки. Та цього року ми разом з колегами подали заявку на соціальний конкурс і стали одними з переможців, що дало змогу втілити інклюзивний театр в життя. Наша мета — щоб далі ця вистава жила, щоб ми подорожували по всіх областях України і показували її всім дітям. Тому що понад 2,5 тисяч батьків дітей з інвалідністю по Україні проімплантованих". Як форму втілення проекту ми обрали саме театр, тому що це можливість спілкування. Живого спілкування. Яке дуже для наших дітей важливе. "Ми б хотіли, щоб завдяки нашому проєкту якнайбільше родин дізналися про те, що глухота – не вирок, якщо вчасно слухопротезувати і навчити дитину говорити і жити повноцінним життям в родині" , — наголосила Ірина Лисенко.
Інклюзивний театр “Почути світ” – унікальний проект, який поєднує в собі, як роботу з дітьми, що мають інвалідність по слуху – інтеграція в суспільство, так і роботу з суспільством – формування толерантного та позитивного ставлення до людей з обмеженими можливостями. Професійні режисери, художники, арт-терапевти та аніматори працювали над створенням повноцінного культурного продукту – театральної вистави за участю дітей з інвалідністю по слуху. Головна мета проекту “Почути світ” – дати приклад успішної інтеграції дітей з інвалідністю по слуху в активне суспільне життя, надихнути батьків таких дітей боротись за їх майбутнє та загалом створити в суспільстві позитивний імідж людей з обмеженими можливостями. Авторка п'єси – письменниця Лана Ра за допомогою персонажів твору, розповідає дітям, що світ можна чути інакше..
Директор Центру слухової реабілітації “Аврора” Олександр Радченко наголосив: “Діти зі зниженим слухом – справді не такі, як усі. Вони – більш цілеспрямовані, більш сконцентровані й мають більше мотивації для саморозвитку. Але їм у цьому потрібна допомога". Він додав, що слухові протези для дітей – найскладніші в світі. І це протезування виконує єдина в Україні медична клініка “Аврора”: “Зате діти потім чують усе. Навіть море. А, почувши море, можна почути світ”, – зазначив сурдолог.
11-річний Борис Лисенко, виконавець ролі Ворона розповідає, що він поїхав у табір, щоб підтримати 7-річну сестричку Сашу й допомогти мамі – організатору проекту. Але захопився ідеєю й лишився там. Борис каже, що в таборі найважчим було в перші дні зрозуміти один одного. А ще юні актори страшенно боялися виходу на сцену.
“Для того, щоб навчитися говорити, людині необхідно пройти процес надбання мови”, – каже юний актор, – “А якщо дитина не чує – як вона може навчитися говорити? З імплантом вона чутиме практично відразу. А, значить, і говоритиме як усі. Я знаю, що такі операції роблять за державні кошти в Україні, українські хірурги. А от самі імпланти у нас не виготовляють. Для цього потрібна серйозна підтримка держави. На превеликий жаль нечуючих дітей і молодь не приймає сучасне суспільство. Вони спілкуються лише з такими, як самі. В інтернатах їх навчають жестовій мові. А ні вдома, ні в суспільстві їх не розуміють. А наша вистава розповідає про можливості, про толерантність і взаємопідтримку”.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Було трохи дивно чути такі серйозні речі від 11-річного хлопчика! Борис мріє стати театральним режисером, ну, можливо, “й трошки – режисером кіно. Кіно – це казки, дублі, монтаж, а театр – це емоції, очі глядача, тут не можна збрехати! А ще я люблю читати, особливо – історичні художні твори. Нещодавно закінчив “Тараса Бульбу” і “Трилогію Джури” Володимира Рудківського. Дуже сподобалося. Що мене найбільше дратує? Те, що мої однолітки зовсім нічого не читають і з ними не цікаво розмовляти. А ще те, що дорослі, замість того, щоб цікавитися реальним життям, лізуть “гуглити” і потім говорять про те. В чому геть не розуміються! Краще б частіше водили дітей до театру!”. Ось так!
А поки що юним артистам стоячи аплодують глядачі…КиевVласть
Сміх - це унікальний та безкоштовний додаток до традиційних ліків. Про цілющість сміху відомо ще здавна. Першим лікувальними властивостями сміху зацікавився американський невролог Уільям Фрай. Він довів, що від сміху в крові збільшується кількість антитіл, які підвищують опірність організму до хвороб.
Гелотологія – наука, яка вивчає вплив сміху на людський організм. Її засновник – американський журналіст та викладач психології Норман Казінс. Він випробував на собі лікувальний вплив сміху. Попри марні спроби лікарів вилікувати Казінса від страшної хвороби – колагенозу (хвороба кісток та сполучних тканин), через декілька років сміхотерапії, він знову зміг рухатися. Терапію сміхом використовують з метою підтримки традиційних методів лікування, оскільки вона сприяє швидшому одужанню. Під впливом сміхотерапії підвищується імунітет, напружуються м'язи пресу, за ними - м'язи гладкої мускулатури кишківника, покращуючи його роботу та сприяючи виходові шлаків та токсинів. Під час сміху активізується діяльність легень, що збільшує надходження кисню в кров, та покращує виведення мокроти. Сміх зміцнює серце, сприятливо впливає на кровоносні судини, знижує кров'яний тиск та зменшує ризик утворення холестеринових бляшок, покращує стан шкіри, тонізує м'язи обличчя та покращує циркуляцію крові. Сміх сприяє зменшенню головних болей та больових відчуттів в тілі. Терапія сміхом створює відчуття здоров'я через вивільнення ендорфінів і нейропептидів, зменшує стрес, покращує настрій, допомагає бути впевненішим в собі.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Діяльність докторів клоунів
У країнах Західної Європи та США "лікарняні клоуни" складова частина оздоровчих програм великих лікарень вже протягом 20 років. У Німеччині створена асоціація лікарів-клоунів. У великих лікарнях Австрії та Нідерландів в штатному розкладі існують ставки лікарняних клоунів. В Чехії функціонує громадська організація "Лікарняний клоун". У Польщі "Доктор Клоун" існує вже понад 10 років. За цей час створено 19 осередків по всій країні. На даний час подібні організації існують в Канаді, Бразилії, Франції, Росії, Казахстані, Ізраїлі та Угорщині.
Виявляється, в Україні теж уже близько семи-восьми років діють лікарняні клоуни. Щоправда, небайдужі творчі люди дуже давно, ще з радянських часів приходили до лікарень, аби своїми виступами, сміхом, розвагами підтримати хворих, особливо дітей. Але такого поняття, як “доктор клоун” не існувало. А зараз – є. В Києві першу громадську організацію “Лікарняні клоуни” створила й очолює Марія Гавриловська.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
А з півроку тому “Лікарняні клоуни” з’явилися при Благодійному фонді “Таблеточки”, яий захищає інтереси онкохворих дітей в Україні. Фонд надає адресну, паліативну, психологічну допомогу дітям з усіма видами онкологічних, онкогематологічних і деякими видами гематологічних захворювань і імунодефіцитів.
Зустрічаємось з Юлією Ярошевич, яка є координатором групи “Лікарняні клоуни -Таблеточки”. Юля – не лише є лікарняним клоуном, а і взагалі, активним волонтером.
- З чого почалась ваша “сміхотерапія” ?
- Рік тому я познайомилася з Тарасом Обоїста, відомим лікарняним клоуном з Рівного, а він познайомив мене зі своїми колегами з різних міст. І ми почали працювати.
Лікарняні клоуни приходять у відділення, щоб змінити важку атмосферу. Налаштовуються на “хвилю” дітей, підлаштовуються під них. Вони спілкуються і це спілкування йде за “ігровими правилами”. Лікарняні клоуни повинні приходити в точно визначений час і день, для обов’язкового спілкування з дітьми. В ідеалі такі відвідини мають бути хоча б раз на тиждень – це мінімум.
- Чим можна допомогти дітям в лікарнях окрім ліків?
- Нас часто запитують, яка підтримка потрібна дітлахам у відділеннях окрім коштів на лікування. Ми зібрали можливі види допомоги, які будуть корисними для родин на складному шляху боротьби. Обирайте зручний для вас спосіб і долучайтесь!
Психологічна допомога. Вона так само важлива, як ліки. Якщо мамі страшно, дитина страждає і не має сил на боротьбу. В Київському обласному онкодиспансері ми запустили психологічну службу для батьків і дітей і наразі триває набір волонтерів-психологів.
Лікарняне волонтерство. Дітям хочеться бешкетувати, малювати, гратись навіть в лікарні. І волонтери допомагають їм повернутись в дитинство.
Виступи аніматорів. В дитячих відділеннях свята відбуваються регулярно всупереч усім хворобам, а дітей приходять розважати Крокодили, Пірати та інші круті герої. Якщо ви готові присвятити кілька годин хворим дітям, вдягайте костюм і даруйте малечі сміх!
Лікарняна Клоунада. Усмішка лікує. А клоунам в лікарні вдається неможливе: вмовити дитину прийняти ліки, піти на процедуру, посміятись.
Коробочки хоробрості. Болісні процедури рятують дитину від раку. Але коли тобі три або п’ять рочків, складно зрозуміти, чому знову доводиться терпіти біль. У відділеннях ми встановили коробочки хоробрості з маленькими іграшками, якими діти нагороджують себе за мужність після процедур. Коробочки порожніють швидко, і кожен може долучитись до наповнення.
Канцелярія, набори для творчості, книги. У відділеннях діти малюють, ліплять з пластиліну, дівчата обожнюють набори для вишивання бісером. Дітлахи відволікаються від хвороби, і за місяць витрачається багато матеріалів. Якщо ви хочете поповнити запаси, пишіть координатору Юлі Ярошевич: +380 (50) 210 01 41 (є Вайбер).
Подарунки іменинникам. Щомісяця ми вітаємо хворих діток з днем народження. І просимо благодійників здійснити дитячі мрії. Допомагати — це дарувати радість.
- У вас є спеціальні критерії відбору волонтерів?
- Звичайно. Бажано, щоб волонтерами були молоді люди 21-23 років. У Європі, взагалі середній вік волонтерів – 35-45 років. Звичайно, ми проводимо співбесіди. Кандидати в лікарняні клоуни мають бути не замкнутими, з досвідом роботи з дітьми, з життєвим досвідом, які мають поняття, що таке тяжка хвороба. Звичайно, йде підготовка і розмова з психологами. У нашій команді є люди різних професій. Дехто мав досвід роботи з дітьми, працювали вихователями, аніматорами. Але можна знайти лікарняних клоунів різних професій.
- Ваша співпраця з лікарнями є офіційною?
- Звичайно, є домовленість з головними лікарями.
- Чи були позитивні результати від вашого лікування?
- Ми не ставимо певних цілей просто розвеселити і підняти настрій, ми розуміємо, що робимо. І від настрою батьків залежить одужання дитини. Ми – маленька частинка цього процесу лікування, ми, ніби, розсуваємо стіни. Хворі діти отримують те спілкування, яке є за межами лікарні, у них звичайне дитинство, гра, казковий світ. Клоуни перевертають все навпаки – уколи, операції. Уколи – сміхотульні, операцію робимо “свинці-торбинці” тощо. Діти перестають боятись уколів, а головне лікарів, адже клоуни теж як лікарі – в халатах. У іграх ми йдемо за дитиною. Ще одна наша перевага – клоуни дають можливість дитині сказати “ні”. І це нормально, якщо хворі діти себе погано почувають і кажуть, що не хочуть нікого бачити. Завоювати повагу дитини і розговорити її – це тяжка праця. У старших, а особливо у дорослих, комплексів і страхів більше, тож на контакт вони не йдуть довго.
Ось такі вони – лікарняні клоуни. До кабінету зайшли три звичайні дівчини, а вийшли веселі клоуни і почали заходити до палат. Діти радо зустрічали їх, а батьки сміялися, навіть більше, ніж діти. З ким спасали клоуна Булочку, щоб та не відлетіла від укусу чарівного слона, а з ким писали любовного листа до коханого Елі… Діти веселилися, цікавилися іграшками, отримували повітряні кульки в подарунок… У палаті створювалася атмосфера свята, якої зазвичай не буває в онковідділенні.
На початку літа, в Міжнародний день захисту дітей на подвір'ї відділення онкогематології столичного “Охматдиту” весело розважалися понад 50 маленьких пацієнтів лікарні. Повітряні кульки, клоуни, артисти на ходулях, гучна музика, фокуси й малюнки на асфальті, ігри й солодощі… Організатори заходу – благодійний фонд "Таблеточки" – запевняють: піднесений емоційний стан дітей прискорює одужання.
12-річний Андрій у інвалідному візку, хоч і не може поворухнути ні руками, ні ногами, але весело “танцює” головою. Хлопчик жестом показує клоуну, що хоче йому щось сказати. Нахиляюся. “Я знову хочу грати і футбол”, – шепоче Андрій, – “І гратиму. Чотири місяці тому, коли я зірвався з даху будинку, ніхто не вірив, що я взагалі житиму. А тепер я розмовляю, можу трохи сам їсти. Я тренуюся. Тільки ви приходьте частіше!”
До речі, в "Охматдит" знову повернулися психологи й педагоги, які працюють з маленькими пацієнтами, щоб ті, за довгий термін лікування, не втратили соціальні навички.
А ще в червні фонд “Таблеточки” провів четвертий День пам’яті. Родини, лікарі, психологи, команда фонду, волонтери зібралися разом, щоб згадати дітей, які пішли з життя через рак. До свята долучилися й відомі музиканти, серед яких Марічка Падалко, группа СКАЙ, квартет струнних інструментів з Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського та інші.
День пам’яті — це про життя і про те, що любов і пам’ять залишаються з нами назавжди. І це надзвичайно важливий день для сімей. Ось що пишуть батьки:
“Дякую, що ви є в нашому житті, за пам’ять, за емоції, за день, проведений в колі близьких за духом людей! Ви даєте новий ковток повітря після страшної втрати”.
Хочете долучитися – ласкаво просимо до Товариства червоних носиків!
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”КиевVласть
У столичному Центрі культури “Український Дім” відбувся вечір пам’яті Володимира Висоцького. Київський театр поезії та пісні, відгукуючись на численні побажання українських знавців, любителів і колекціонерів пісень і віршів Володимира Семеновича Висоцького, вирішив не пропускати День пам'яті 25 липня і показати оновлену, а для багатьох нову програму за творчістю поета “Ще не вечір”.
Минулого року, до дня народження видатного поета, барда й артиста, Київський театр поезії й пісні оголосив 2018 рік роком Володимира Висоцького. Звісно, неофіційно. Але цю дату в Києві святкували з розмахом. І ось – новий концерт.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
– Ми символічно зібрали свого глядача саме тут, під знаком трьох Володимирів: по-перше, на Володимирській гірці, по-друге, на честь Володимира Висоцького і, по-третє, цей Палац, можливо, приймає глядача востаннє, бо незабаром може стати резиденцією Володимира Зеленського, – напівжартома-напівсерйозно каже, відкриваючи концерт, керівник Театру поезії і пісні, шанувальник творчості Висоцького Семен Рубчинський, - Здається, що лише вчора ми, молоді, занепокоєні, відчайдушні, з нетерпінням чекали кожну нову виставу Висоцького, кожен його наступний вірш. Але й сьогодні не тільки ми – старша генерація, а й наші діти, онуки співають його пісні, читають його вірші, ставлять його п’єси та знімають фільми про нього. Його люблять і розуміють, мабуть, у всьому світі.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Чому українці так шанують творчість Володимира Висоцького? Передусім, звичайно, через його талант і творчу самобутність. Але до цього варто додати ще й певну спорідненість душ, ментальності, адже у родоводі поета є київські сторінки. Його батько, Семен Володимирович (Шльома Вольфович), родом звідси, а бабуся, Дора Олексіївна, жила в столиці України до самої смерті в 1970 році й похована на Байковому цвинтарі. Поетів дідусь, людина високоосвічена, спеціаліст у різних галузях науки, 1911 року приїхав до Києва вступати до Комерційного інституту, а майже через рік вирішив піти в армію. Та потяг до знань був сильнішим за бажання воювати. 1914 року Володимир Висоцький-старший переїхав з Брест-Литовська до Києва, де одружився з молоденькою сестрою милосердя. Навчався паралельно в Київському університеті та Інституті народного господарства, організував майстерню з виробництва театрального гриму. До речі, його брат Леон, відомий хімік, став засновником київського заводу “Хімефір”. І досі в косметичній, хімічній, взуттєвій і навіть оборонній промисловості використовують розроблені ним речовини. У будиночку по вулиці Бульварно-Кудрявській (тепер — Воровського), 32, народилися батько майбутнього поета Семен і дядько Олексій. Потім родина переїхала в більше помешкання на Бібіковський бульвар (нині — бульвар Шевченка), згодом — на вул. Франка, 20. Бабуся Володимира Висоцького, Дарія Олексіївна (Іраіда — Дебора — Дора — Дарія Бройнштейн) померла 1970 року й похована на Байковому кладовищі. Дідусь Володимир Семенович відразу після громадянської війни переїхав до Москви. Батько поета, Семен Володимирович, навчався в 67-й київській трудовій школі, після її закінчення вступив до політехнікуму зв’язку, але згодом переїхав до батька в Москву. Кадровим офіцером, зв’язківцем він пройшов усю Велику Вітчизняну. Після війни доля знову повернула його до рідного міста, він прослужив тут чотири роки. Мешкав з дружиною в квартирі в Чеховському провулку, потім — на вулиці Жовтневої революції.
Володимир Висоцький дуже любив бабусю і у дитинстві майже всі літні канікули проводив у Києві. Тут Володимир Семенович зустрів і свою майбутню дружину – тоді актрису Театру російської драми Ію Савіну. 1968 року Володимир Висоцький вперше офіційно приїхав до Києва як артист. Тоді на кіностудії ім. Довженка режисер С. Цибульник почав роботу над фільмом “Карантин” за сценарієм Ю. Щербака. Володимиру запропонували написати пісні до стрічки. З двох написаних до фільму потрапила одна — “Давно змовкли залпи гармат”, яку виконав актор Юрій Каморний. Пізніше, відповідаючи на запитання кореспондентів, Висоцький сказав: “Я терпіти не можу, коли хтось, окрім мене, співає мої пісні”. 1971 року на гастролі до Києва приїхав Московський театр драми і комедії на Таганці, де Володимир Висоцький працював усе життя. Під час турне актори мешкали в готелі “Україна”. Вже тоді популярність Висоцького була настільки великою, що йому доводилося постійно змінювати кімнати, аби уникнути занадто настирливих шанувальників. Перший київський концерт знаменитий бард дав у Інституті кібернетики, а потім — на заводах “Ленінська кузня”, “Арсенал”. Усього протягом кількох тижнів вересня 1971 року він виступив у 29 організаціях Києва.
До нас дійшли спогади Емілії Ващук, робітниці заводу шампанських вин, де тоді співав актор: “Коли я зайшла до клубу, то побачила там силу-силенну людей, які не лише на стільцях сиділи, а й розміщувалися на підвіконнях, на підлозі, у проходах, навіть на сцені, яка вся була заставлена магнітофонами. Коли на сцену вийшов молодий русявий чоловік у чорному гольфі й заговорив низьким хриплим голосом — зал затамував подих. Коли він співав, то мені було аж страшно за нього: він робив це з таким напруженням, що здавалося, що в нього ось-ось розірвуться жили й серце. Коли напруга спала, стало зрозуміло, що перед нами — співець народних тривог.
Після закінчення концерту його організатори стали запрошувати актора до дегустаційної зали, але він ввічливо, проте рішуче відмовився, розпрощався й поїхав”.
У книзі відвідувачів підприємства Володимир Висоцький залишив запис: “Сегодня выступал. Один! Нет, не один — вдвоем с гитарой! Виват! Завод шампанских вин! Я ваш навек — поклонник старый!”.
Столиця й Україна дбайливо плекають пам’ять про великого барда. Концерти в Театрі поезії й пісні ім. В.Висоцького, галерея Висоцького на Воздвиженці, бульвар його імені на Троєщині, пам’ятник Жеглову та Шарапову біля МВС, пам’ятник у Одесі – все це підверджує співзвучність творчості поета з нашим сьогоденням.
– Цього року Владимиру Висоцькому виповнилося б 81 рік, – зауважує Семен Рубчинський. – Але цікавість до його творчості з часом не зменшується, його пісні продовжують об’єднувати людей.
На традиційному вечорі його пам’яті, як завжди, звучали вірші й пісні Висоцького у виконанні народного артиста України Бориса Георгієвського, Тимура Бобровського та Дмитра Маклякова.
Сюрпризом для глядачів стало поява на сцені відомого лікаря Ольги Богомолець, і не просто поява, а неймовірне виконання ліричних пісень Висоцького.
- Тут нема нічого дивного, – каже Семен Рубчинський, – Ольга прийшла до нас років 20 тому як “срібний голос української бардівської пісні”. Мало хто знає, що співаючий лікар – чудовий композитор, пише пісні на вірші Ліни Костенко. І ось вона знову до нас повернулась!
Не можна стверджувати абсолютно безапеляційно, але нині складно назвати барда, поета, виконавця, який міг би позмагатися в популярності з Володимиром Семеновичем Висоцьким. Він пробуджував у наших душах те, що ми вже відчували, але не наважувалися тоді зрозуміти. Висоцький був далеким від псевдоестетизму, він змушував нас розрізняти добро й зло, згадувати такі призабуті поняття, як совість, честь, чесність, дружба. Адже кожна його пісня була неабияким вчинком, гострим ножем серед всезагального славослов’я та словоблуддя. Чого ж дивуватися, коли своїми піснями поет “розрізав” натовп на дві половини — на друзів і ворогів? Одні вважали його кумиром, талантом, навіть генієм; інші — нездарою, який “клепає брудні пісеньки, що підривають державні підвалини”. Але в кожного з нас — свій Висоцький. Володимира Семеновича без перебільшення можна назвати “енциклопедією моралі сучасності”, героєм покоління 1960-1990- х років.
Сьогодні молоді люди, підлітки майже нічого не чули про творчість Володимира Висоцького. У них інші цінності. Скажете — застаріло, не модно? А дозвольте запитати, кого вони знають, чиї вірші чули (окрім тих, що їх примушують читати на уроках української літератури), які пісні співають? Пригадалося, як 10 років тому для восьмикласників у школі вирішили провести вечір пам’яті Володимира Висоцького. Спочатку діти раз по раз перепитували: “А хто він такий?”, “Під його пісні танцювати можна?”, “Якщо не можна, то хіба це пісні?”. Разом із підлітками слухали диски із записами концертів, збирали матеріали про творчість Майстра. А трохи згодом вони вже почали просили почитати вірші поета. У багатьох дитячих душах запалилася ще одна зірка, ім’я якій — Володимир Висоцький.
Актори Київського театру поезії та пісні під керівництвом Семена Рубчинського двічі на рік (у день народження і в день смерті великого поета) ставлять поетичний спектакль, вечір-реквієм. Головний герой тут навіть не поет, співак, актор Володимир Висоцький, а мікрофон, до якого ніхто не підходить протягом усієї вистави. Мікрофон, який мовчить, бо в нього забрали голос. А ще її величність Пам’ять.
Минають роки, а на “Вечори з Висоцьким” усе так же не можна потрапити через величезну кількість охочих почути голос і пісні Барда, Поета, Людини. Так було і 25 липня цього року.
Наприкінці вистави глядацька зала стала одним цілим з акторською братією: всі разом співали улюблені пісні великого поета.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”КиевVласть
SELECT `id`, `uri`, `meta_title`, `meta_description`, `meta_keywords`, `title`, `text`
FROM `pages`
WHERE `uri` = 'search'
LIMIT 1
0.0014
SELECT `articles`.`id`, `articles`.`title`, `articles`.`uri`, `articles`.`image`, `articles_categories`.`uri` AS `category`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-11-25 00:36:00'
AND `articles`.`slider_position` >0
ORDER BY `articles`.`slider_position`
0.0009
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 2
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-11-25 00:36:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 3
0.0006
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.short_text AS short_text, articles.image AS image, articles_categories.uri as category, articles_categories.common_uri as common_uri
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145248', '145190', '145142')
ORDER BY `published` DESC
0.0005
SELECT `id`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`category_id` = 1
AND `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-11-25 00:36:00'
ORDER BY `published` DESC
LIMIT 50
0.0014
SELECT articles.id AS id, articles.title AS title, articles.uri AS uri, articles.published AS published, articles.published_date as date_only, articles.is_bold AS is_bold, articles.is_red AS is_red, articles.is_important AS is_important, articles_categories.uri as category
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('145275', '145273', '145272', '145270', '145265', '145269', '145268', '145271', '145267', '145266', '145264', '145261', '145263', '145262', '145260', '145256', '145257', '145259', '145258', '145254', '145255', '145253', '145252', '145251', '145249', '145250', '145247', '145246', '145245', '145244', '145238', '145241', '145236', '145243', '145240', '145242', '145239', '145237', '145234', '145235', '145233', '145224', '145232', '145231', '145230', '145229', '145228', '145227', '145226', '145220')
0.4650
SELECT `articles`.`id` AS `id`, MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"діти"' IN BOOLEAN MODE)AS rel
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-11-25 00:36:00'
AND `articles`.`category_id` != 9
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"діти"' IN BOOLEAN MODE)
ORDER BY `articles`.`published` DESC, `rel` DESC
LIMIT 1040, 10
0.0076
SELECT `articles`.`id` AS `id`, `articles`.`title` AS `title`, `articles`.`uri` AS `uri`, `articles`.`published` AS `published`, `articles`.`text` AS `text`, `articles_categories`.`uri` AS `category`, `articles_categories`.`name` AS `category_name`, `articles_categories`.`common_uri` AS `common_uri`
FROM `articles`
LEFT JOIN `articles_categories` ON `articles`.`category_id` = `articles_categories`.`id`
WHERE `articles`.`id` IN('85879', '85876', '85216', '85004', '83575', '83303', '83278', '81586', '80510', '80265')
0.6805
SELECTCOUNT(*)AS `numrows`
FROM `articles`
WHERE `articles`.`status` = 'published'
AND `articles`.`is_deleted` =0
AND `articles`.`published` <= '2024-11-25 00:36:00'
AND MATCH(articles.title, articles.text) AGAINST('+"діти"' IN BOOLEAN MODE)
Array
(
[meta_title] => КиївВлада
[meta_description] => КиївВлада - інформаційно-аналітичний портал, присвячений проблемам влади у Києві та столичному регіоні.
)