Активісти, які своїми силами облаштували у 2014 році Сквер Небесної сотні по вулиці Михайлівській, 24-26, дізналися про рішення судів, що залишають в силі плани будівництва на місці Скверу готельно-офісного центру. Історія Скверу – це продовження історії Революції гідності. З грудня 2013 року по лютий 2014 року жителі вулиці Михайлівської опинилися в центрі боротьби. Вони годували людей, що ховалися від переслідування в Монастирі, давали притулок пораненим. Вулиця Михайлівська стала "дорогою життя", по якій люди приходили на допомогу Майдану, машини швидкої допомоги вивозили поранених і, на жаль, загиблих.  Вдень 18 лютого, коли вже розгорталася трагедія у Маріїнському парку та на прилеглих вулицях, але ще не розпочалася атака на Майдан, хлопці з Самооборони взялися демонтувати паркан, що огороджував занедбану будівельну ділянку у самому серці Києва.  Секціями паркану вони хотіли зміцнити барикади Майдану. Але розпочався штурм і вони були вимушені припинити роботу, щоб зайняти свої позиції в лінії оборони. Ми не знаємо їх подальшої долі. А от паркан за наступні дні і ночі протистояння остаточно демонтували вже інші самооборонівці та кияни, які прямували на Майдан.  Підняти одну секцію могли лише шість міцних чоловіків, але, іноді, навіть четверо здіймали залізо як пір’їну, щоб скоріше укріпити барикаду, можливо, врятувавши цим чиєсь життя. Побачити секції паркану можна було ледь не на кожній барикаді.  З 2007 року паркан приховував стихійний смітник в центрі міста. Мешканцям двору першим відкрився весь жах занедбаної землі: джунглі самосіву, ями, будівельне та побутове сміття, трупи безпритульних собак і щурів, пусті пляшки горілки та використані шприці. І це під боком Михайлівської площі та Собору. Спроба знайти власника землі і попросити його навести лад виявилась невдалою. Громаді все довелося робити самій.  Так виглядав сквер до того, як за нього взялись активісти    21 лютого була створена сторінка в соціальній мережі Facеbook (Город-сад), а вже 1 березня 2014 року кияни своїми силами прибрали гори сміття із земельної ділянки.  Місцевий ЖЕК надав вантажівки для вивезення сміття. Ініціативна група цього ж дня ухвалила рішення присвятити свою роботу з відновлення історичної справедливості Небесній Сотні.  активісти прибрали сміття, висадили дерева на місці стихійного звалища  Але одразу було досягнуто згоди і про те, що у Сквері не буде пам'ятників чи меморіалів, адже свободу неможливо залити в бетон. Свобода – це молоді дерева, квіти, дитячий сміх, щоденна праця людей із створення квітучого саду і робота над відновленням справедливості – над поверненням землі киянам.  Герої загинули за те, щоб країна змінилася на краще, щоб закони захищали справедливість, а не владу та гроші. Мешканці двору та небайдужі кияни, які приєдналися до них, вирішили, що саме зміна своїми силами цієї ділянки із смітника на сад і стане присвятою загиблим героям. З березня силами ініціативної групи та волонтерів з усієї України смітник спочатку перетворився на чисту ділянку, а потім був створений і Сквер Небесної сотні: висаджено сад, газон, квіти, громадський город для дітей, розбито доріжки, сучасними українськими художниками створено унікальний дитячий майданчик, стіни навколо саду прикрашено роботами Андрія Єрмоленка – актуалізованим Тарасом Шевченко. Дерева у Сквері висаджували і родини Героїв Небесної Сотні.  Сквер по вулиці Михайлівській. До і після  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Неодноразово порушувалося питання щодо законності відчуження в 2007 році землі в історичній частині міста, яка є буферною зоною ансамблю Софії Київської, знаходиться під охороною ЮНЕСКО. Для громади завжди логічним та законним використанням ділянки було збереження історичного скверу (він так і називався – Сквер по вулиці Михайлівській), місця для проведення дозвілля дітей та дорослих.  Нині у сквері бігають діти      З 2007 року мешканці прилеглих будинків зверталися до компетентних органів з метою встановлення власника ділянки, притягнення його до відповідальності за створення антисанітарних умов, але посадові особи Київської міської державної адміністрації, зловживаючи владою та службовим становищем не реагували на їх звернення.  Посадові особи свідомо вводили місцевих жителів в оману, повідомляючи, що вказана земельна ділянка лише передана в оренду на 10 років ТОВ "УКРінвестресурс" в 2007 році. Хоча, як стало відомо пізніше, в тому ж 2007 році ділянка була продана ТОВ "УКРінвестресурс", а пізніше право власності на ділянку перейшло до ТОВ "М-Плаза", яке, у свою чергу, продало її ТОВ "ГРІН ПЛАЗА".  Таким чином, громада дізналася, що незаконно, без громадських слухань особливо цінна земля зеленої зони в межах існуючого парку (ансамбль Софії Київської), рішенням Київської міської ради від 08.02.2007 року №124/785 була передана у довгострокову оренду, а рішенням Київської міської ради від 26.04.2007 №481/1142 була продана ТОВ "УКРінвестресурс".  В травні 2014 року в прокуратуру було подано 2 заяви про оскарження в суді договорів оренди і купівлі-продажу та повернення земельної ділянки за адресою вул. Михайлівська 24-26 у власність міста: від Народного депутата Андрія Шевченка та голови ініціативної групи мешканців будинків №№11, 13 по вул. Трьохсвятительській та №№22-а, 22-б, 24-а, 24-в по вул. Михайлівській, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора медичних наук, професора О.П.Мінцера.  Під час прийому документів заявників було запевнено, що прокуратура інформуватиме про судові засідання і буде запрошувати на них. Також прокурор повідомив, що такі суди тривають роками.  Але для забудовників ділянка на Михайлівській очевидно є занадто ласим шматком, адже розглядаючи справу щодо неї, суди почали працювати напрочуд швидко. Декілька днів тому стало відомо, що справа вже знаходиться на розгляді у Вищому господарському суді України, а у скаргах прокурору було відмовлено у Господарському суді м. Києва та Київському апеляційному суді.  Проект забудови на місці скверу Небесної Сотні Як ми дізналися з рішення Господарського суду м.Києва, заявників не було визнано третьою, чи зацікавленою стороною.  Жодного разу заявників не було поінформовано про судові засідання та не запрошено на них. Можливо, прокуратура умисно не допустила до розгляду справу заявників, щоб тим самим уникнути розголосу та свідомо програти справи в суді. Отже, інтереси киян та родичів Героїв Небесної Сотні було свідомо проігноровано.  Але повністю враховано інтереси власника ділянки - ТОВ "ГРІН-ПЛАЗА". Хто стоїть за цією компанією нам невідомо. Відомо лише, що проект готельно-офісного центру було розроблено бюро "Архіматика".  Заявників було свідомо усунуто від розгляду справи, адже в умовах активного висвітлення процесу створення СКВЕРУ НЕБЕСНОЇ СОТНІ в ЗМІ, незаконне рішення суду без врахування думки киян було б неможливим.  Ми розуміємо, що коли йдеться про мільйонні готелі, офіси, клубні будинки, забудовнику байдужі сквери, дитячі майданчики та пам'ять про загиблих. Але люди небайдужі. І час змінився. У Сквері вже регулярно проводяться події, які збирають багато людей та привертають увагу ЗМІ: толоки, Свято висадки громадського городу, Свято збору врожаю, Різдвяна казка у Сквері, Весняні забавлянки у Сквері, реалізовано мистецькі проекти "Більше ніколи" та "Кольоротест". Ми і далі проводитимемо такі заходи.  Одна секція паркану повернулася з барикад вже як самостійний мистецький об'єкт. За час перебування між Хрещатиком та Європейською площею секція прожила своє революційне життя. На ній з’явилися відбитки взуття людей, тризуб, напис "Слава Україні", штрих-код продуктів російського виробництва та вірш про Небесну сотню. Після встановлення секції у Сквері невідома людина приклеїла вірш про загиблих героїв…  Під час демонтажу барикад Майдану у Сквері опинилися каска з висадженими в ній квітами та запискою: "Бережіть цю каску. Вона полита кров’ю героїв" і хрестиком, які носили активісти Майдану. Сквер сам собою, без будь-яких постанов та розпоряджень, став місцем щирого прояву почуттів киян.  Взимку в сквері теж бавляться діти  Неофіційно ця територія вже загальновідома як Сквер Небесної сотні. Сквер відмічено на діаграмах та включено до описової частини Міжнародного відкритого конкурсу "Територія гідності", який проводить КМДА.  Але перетворення території гідності на територію капітальної забудови стає справжньою загрозою. Ми продовжимо боротися за Сквер Небесної сотні і захистимо його, тому що він став символом того, що завдяки єднанню людей зміни на краще можливі.  Якщо ми можемо змінити на краще вулиці і двори, то можемо змінити і країну. Питання лише в тому, на чиєму боці у цій боротьбі буде влада – мер, прокуратура, суди. Джерело: "Українська Правда" КиевVласть

В ночь с 18 на 19 марта в столице водитель, превысивший скорость, стал убегать от патрульной машины через весь город. В конце погони его преследовало уже восемь машин ГАИ. Завершилось все аварией. Об этом KV стало известно из сообщения на сайте газеты “Сегодня”. По словам пользователей социальных сетей, погоня началась на Харьковском массиве. "Видел его пол часа назад на Харьковском шоссе еще пока с одной патрулькой на хвосте, аж до Фрунзе долетел", – написал пользователь Facebook Alexey Zhila.    Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Преследование нарушителя продолжалось уже в составе восьми патрульных машин и завершилось на Подоле. На улице Фрунзе лихач врезался в автомобиль Skoda. КиевVласть

Священника Свято-Покровского храма арестовали, а группу его религиозных фанатиков вывезли в психиатрическую больницу в Киев на Фрунзе, 103. Об этом KV стало известно из сообщения на сайте "Магнолия-ТВ". Как раннее сообщала KV, в Бортничах на улице Ливадной, 23 в Свято-Покровском храме святой отец оставил тело своей жены, которое выкопал из могилы. Подробнее: Столичный священник выкопал гроб с умершей женой и поставил его посреди храма Сейчас на месте преступления работают правоохранители. В психиатрической больнице будут проведены экспертизы, которые установят, есть ли у людей, которые молились перед трупом жены священника, психические расстройства. Как сообщалось, открыто уголовное производство по подозрению в надругательстве над могилой. КиевVласть

В рамках военного цикла материалов KV, в котором украинские воины повествуют о передовой, как она есть, публикуем рассказ санитарного инструктора 79-й АМБ 3-го батальона 9-й роты Ивана Костенко (укр.) Щоденник солдата. 100 рецептів “Мівіни” на кожен день і до святкового столу Іван Костенко, позивний “Кокс”. 30 років. Киянин. Санітарний інструктор 79-ї АМБ 3-го батальйону 9-ї роти. Мене звуть Іван Костенко. Позивний - Кокс. Сам з Києва, – тут народився, виріс і живу.  Зараз у медичній відпустці. Я – медик роти, хоча тісного зв’язку з галуззю не маю. Раніше працював лаборантом у морзі, маю певні знання, щоб надати першу допомогу. Коли кажу, що я з 9-ї роти, у всіх зазвичай дуже цікава реакція, – згадують одразу той самий фільм. Доволі довго шукав собі підрозділ. Як саме? Написав заяву у київський військкомат. Чекав-чекав, але ніяких звісток не було. Намагався потрапити до батальйону “Донбас”, але на той час вільних місць не було. Потім з’ясувалося, що створюється новий батальйон на базі 79-ї АМБ, там потрібні люди. Потрапив туди. Знав, що ця бригада постійно стоїть на якихось гарячих точках. Наприклад, на кордоні з Росією вони стояли в оточенні 22 дні.  Була бригада і в ДАПу. В аеропорту я особисто, на жаль, не був, хоча дуже хотілося потрапити. Бо якщо вже прибув до війська, то хочеться робити щось справді корисне. Донецький аеропорт - це одне з небагатьох місць, де використовується стрілецька зброя. Нинішня війна - війна артилерії, РСЗО. Але для мене краще безпосередньо впливати на розвиток подій, аніж сидіти на одному місці, чекати і думати: “чи прилетить?”. Головна наша проблема – техніка.  Наприклад, БТР-70, –  цим все сказано. Коли його проектували, не розраховували, що люди будуть у бронежилетах. У ньому дуже тісно. Невдало зроблені десантні люки, - маленькі і незручні. Власне, вони відкидаються тільки вбік, - зверху все закрито. Залазити складно, як і вилазити. До речі, якщо вилазиш на ходу, відразу потрапляєш під колесо. Крім того, там стоїть не один двигун, а два. Коли сидиш там і розумієш, що біля тебе триста літрів пального, якось аж ніяково. Іноді здається, може й правильно проектували такі люки, щоб туди без “броніків” лазити. Раніше, коли дивився на бензовози (на жаргоні, до речі, “запальничка”), думав, а який сенс натягувати “бронік”, коли біля тебе стільки бензину. Раптом щось, ніякий “бронік” тебе все одно не врятує. Негуманна військова медицина В тактичній медицині є багато речей, які звучать не зовсім гуманно у цивільному житті.  Найголовніше для лікаря, коли він надає медичну допомогу під час бою, - щоб вороги не застрелили його. Бо мертвий медик точно нікому не допоможе, тому завжди потрібне добре прикриття. Під час надавання першої допомоги лікар робить свою справу, а другий солдат його прикриває. Коли з’являється ворог, пораненого на певний час кидають і відстрілюються обоє. Лише коли ворога ліквідовано, можна продовжити надавати допомогу, - не інакше. Адже лікар не зможе нічого нормально зробити, якщо знає, що в нього стріляють. Та й два автомати завжди краще, ніж один. Саме тому у професійних вояків (наприклад, у американців) ніколи немає при собі сильного знеболювального. Після такої ін’єкціїї людина воювати уже не зможе, не зможе відстрілюватися. Та й взагалі у пораненого потрібно забирати зброю, бо невідомо, що у такому стані він зробить. Дихання погіршується, а від передозування і взагалі померти можна. У нас хотіли  внести зміни у закони і повернути воякам у аптечку морфій (цікаво, хто це запропонував?).  Начебто, все мало б бути за нормами, стерильно, використані ампули потім  ніби-то здаються у штаб. Але ж хто на війні буде збирати ці всі пусті ампули… Можна подивитися на досвід Першої та Другої світової війни, після чого було дуже багато наркоманів. Таке враження, що планувалося легалізувати чорний ринок. На щастя, відмовилися від цієї ідеї. Ще така цікава річ - в першу чергу допомога надається легкопораненим. Тому що легкопоранений після першої допомоги, на відміну від важкопораненого, може одразу повернутися в бій і навіть допомогти лікарю. В іншому ж випадку він може перетворитися у важкопораненого. Важливо, що навіть геніальний нейрохірург навряд чи зможе на полі зробити більше, ніж звичайний фельдшер. Всі поранення тут вважаються нестерильними. Ніхто ж кулі не промиває... В полі немає умов, щоб зробити операцію, тому головне завдання військового медика - зупинити кровотечу (бо саме через неї найбільша кількість травм). Слід стабілізувати стан пораненого, витягнути в безпечну зону. Далі вже відбувається евакуація до госпіталю. З оперативністю в цьому питанні у нашого війська дуже погано, - проблеми з транспортом. Якщо не розвивалася ніколи сама армія, то що вже казати про медичну службу, - як за часів Радянського Союзу, так і при незалежній Україні. Спорядження нинішніх наших санітарів мало чим відрізняється навіть від спорядження часів Другої світової війни. Усю зарплатню, яку я отримував, витрачав на спорядження, щоб було зручніше виконувати роботу. А взагалі, радив би зараз усім пройти курси першої медичної допомоги. Це така штука, яка корисна для всіх. Навіть тоді, коли мир, ніхто не стріляє, щодня трапляються якісь аварії. І вміти швидко надати допомогу - дуже важливо за будь-яких обставин. Сушені борщі Якби не волонтери, хто зна, чи вистояли б ми донині. Насправді дуже цікаві внутрішні відчуття, коли посилки від них приходять. Думаєш, що ж там усередині цього разу.  Привозять продукти. Дуже цікава ініціатива у Борисполі - там сушать овочі для борщів (навіть спільнота у Facebook така є). Дуже хороша штука, і за це дуже дякуємо. Допомагають столичні волонтери, діаспора… Наприклад, з Італії передають спорядження, різні медикаменти: ліки, перев’язувальні пакети, зажими для артерій, бинти для ран тощо. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  З теплим одягом проблеми глобальні. Держава начебто видала комплект. Так, ця нова форма має доволі симпатичний вигляд, непогано маскує, але у неї є дві проблеми: тканина і нитки. От якби поміняти нитки і тканину - прекрасна форма була б! Шви паскудні, довго не тримаються. Тканина, наскільки я знаю, за документами мала бути така, що не горить. І вона дійсно не горить - вона плавиться, причому, дуже легко і швидко. Багато емоцій від посилок з дитячими листами. Зазвичай діти пишуть, щоб ми швидше поверталися додому. По черзі витягуємо з коробки. Для нас це така собі лотерея, бо ж ніхто нічого не підтасовує. Ти приходиш і сам дістаєш наосліп якесь дитяче творіння. Якось мені символічно дістався малюнок танка. Колись я давно думав, що мені з моїм невеликим ростом пряма дорога в танкові війська, але туди так і не потрапив… У вересні мені прислали такий оберіг. Дякую вам! Ніколи не думав, що буде так приємно отримувати подарунки від дітей.   А для тих, хто каже - навіщо нам той Донбас. Місцеві жінки кожного дня годують госпіталь. Весь госпіталь за власні кошти! А знаєте, чому вони не використовують одноразовий посуд? Нє? Щоб хлопці змогли поїсти нормально, як вдома (!) То що? Кажете, нащо нам вони? Взагалі військова кухня окрема штука. Тут дуже легко зрозуміти, пощастило вам чи ні. Як приклад я вже куштував у своєму житті ...підгорілий чай. Не знаю яким чином вони цього досягли але так - ти п’єш чай і розумієш що він підгорів. Oсь і виходить що "мівіна" це твій друг і товариш. Вже можу писати книгу “100 рецептів з Мівіни. На кожен день і до святкового столу”. Бути тут і зараз Є така фішка: щоб було простіше жити, поки ти на війні, не треба думати про дім, цивільне життя. Наприклад, планувати відпустку, яка буде через двадцять днів. Про відпустку варто думали лише, якщо вона, наприклад, починається завтра. Не те, щоб варто жити винятково сьогоднішнім днем, але жити саме ТИМ життям. А думати про те, як же воно зараз вдома, - дуже пригнічує. Хоча сучасні технології, телефон, інтернет і спілкування з рідними - хороша штука. Було таке, коли я з дружиною говорив по телефону. Розповідаю їй, що я тут ледь не на курорті. В той же час на задньому плані лунають  вистріли, бойова тривога і заклики до бою. Потім доводиться пояснювати, що це була учбова тривога і нічого поганого не трапилося. Я помітив, що у солдатів часто виникає проблема зі спілкуванням у цивільному житті. Адже багато речей доводиться замовчувати, “фільтрувати” висловлювання. І коли реагуєш якось дивно на ті чи інші речі, не можеш пояснити свою поведінку чи емоції.  Не розкажеш, наприклад, що у тебе до третьої ночі була стрілянина, екстренна тривога чи ще щось…  Треба завжди якось викручуватися і казати, що все тихо і спокійно. На службі неможливо постійно ходити з кам’яним обличчям, а-ля, “такий ось я суворий воїн”. Бо для чого? Всі ж живі люди, багато жартуємо. Та й ситуацій гумористичних насправді багато, хоча вони доволі специфічні, як і самі жарти.ав одного раНаприклад,  є у нас хлопчина, який у цивільному житті займається пожежними системами, сигналізаціямизу багаття зі здоровенної купи хмизу, полив щедро бензином. Повертається до когось зі словами “Дивись, як треба розпалювати!”. Мить - і хмара диму, полум’я, він у цьому всьому зникає. Начебто все обійшлося, нічого страшного не сталося. Обличчя обпалив. Зате потім його дуже довго називали “Штабс-капітан Погорєлов”. Ставлення до нашої армії місцевого населення дуже дивує. Розглянемо для прикладу невеличке село, куди прийшла українська армія. Скажемо, 300 солдатів. Усі як-не-як отримують заробітну платню, ідуть в магазин і щось купують. Комусь кефіру хочеться, цигарок, шоколаду, сиру чи ще чогось... Хтось витрачає більше, хтось менше, але, як на мене, по тисячі гривень у місяць віддає кожен. Таким чином, українська армія приносить в село певний економічний розвиток завдяки цьому. А якщо “сепари” прийдуть… Ну вони ж нічого не кулять, бо немає сенсу. У них же просто так можна взяти і нічого за це не буде. Бо що їм за це зроблять? В тюрму ДНР чи ЛНР посадять? Для своїх у них тюрем немає. Але все-одно є такі цікаві люди, які нидіють “ой, а для чого ви тут стали, забирайтеся” і тому подібні речі. Особливо дивує, коли це говорить представник чи директор магазину, куди наші солдати приносять прибуток. Якщо є розум і бажання, то можна ж і грошей яких-небудь заробити. Як мінімум, брати у військових одяг для прання, якщо вдома є пральна машина. Бо багатьом солдатам не шкода заплатити певну суму за те, щоб не прати вручну і не шукати, де потім просушити одяг. На вулиці ж постійно сиро, а в приміщенні цеху, де ми ночуємо, просто немає місця для цього. Та й у цеху нашому вогко, - він же не розрахований на ночівлю великої кількості людей, вентиляції нормальної немає. Коли стояли на трасі “Донецьк-Маріуполь”, доволі дико було спостерігати за машиною, яка везла з Донецька в Маріуполь металопластикові вікна. Я тут такий з автоматом стою, а люди замовляють собі вікна… З Донецька. Маршрутки собі їздять. Розвивається “пенсійний туризм”. У вільному від “кривавої хунти” Донецьку чомусь пенсії не виплачуються, зате на території тієї ж “хунти” можна отримати якісь там виплати, купити всього, приїхати додому в ДНР-ЛНР і розповідати, які ми погані. “Війна. Погано. Піду поїм” Взагалі не люблю питання на кшталт “Як там?”. Зазвичай виникає кілька варіантів відповіді. Найперший - “Поїдь і подивись”. Якщо дійсно так цікаво, ти здоровий і розумний хлопець, - просто береш і їдеш туди. Тим паче, є військкомат, який тебе туди відправить, ще й гроші якісь за це будуть платити. Багато людей думають, що вони безсмертні. У них у цивільному житті купа дуже важливих справ. Ця війна йде у прямому ефірі. Багато людей мені в соцмережі “додаються” для того, щоб подивитися таке собі ток-шоу. Якось наснився мені дивний сон. Ніби наш інструктор зі стрілецької підготовки вирішив влаштувати реконструкцію якоїсь битви 19 століття. Стоїмо ми всі такі у старовинній формі, з мушкетами. Він на нас, як завжди, кричить і тут ... Прилітають інопланетяни і хочуть подарувати нам якусь таку штуку, яка принесе щастя на всю землю. Вони виходять, дивляться на нас і кажуть: " Й*б, твою. Знову в 19 століття потрапили. Вони тут дикі, все одно нічого не зрозуміють, полетіли далі". Сідають у тарілку та відлітають. Прокидаюся від звичного - “Батальйоне, підйом!”. Буває, люди затягують журитися, мовляв, для чого це все потрібно? Майдан мав усе змінити, а нічого не змінилося…”Ось, мене там-то і там-то ДАІшник зупинив, вимагав хабар, я хабар дав” і т.д. Хочеться запитати: а для чого ж давав? І кому простіше з цим усім боротися зараз: цивільним чи військовим? Знову ж таки, що буде, якщо кожен військовий зараз кине автомат і поїде додому, бо ДАІшники беруть хабарі… У багатьох немає елементарного уявлення про те, що відбувається. Щось на кшталт “Ой, війна йде, погано, піду поїм”. А ще у деяких цивільних є рожева мрія, начебто, скоро закінчиться війна, повернуться військові хлопці і тоді вже в країні порядок наведуть. Але ж логічно, що і в тилу люди повинні хоч щось робити. Бо дивно якось, у нас хрінова армія, хрінові військові, нічого робити не вміють, воювати не можуть, але порядок мусять навести! Але якщо ніхто з цивільних зараз цим не буде займатися, ніхто може звідти не повернутися… 21 серпня, коли я остаточно знав що я їду у Миколаїв добровільно вступати до лав ЗСУ, було похмуре небо. Я їхав з правого берега на лівий і думав, як там воно все буде. Подивився у вікно і побачив статую Матері Батьківщини. Заспокоївся і зрозумів - все у нас буде добре!.. КиевVласть

В редакцию KV пришло письмо, касающееся скандала вокруг строительства жилого дома по улице Жмаченко, 28. Жители домов по улице Миропольской №37, 37б, 37в, 39 обращаются к мэру Киева Виталию Кличко с просьбой внимательно отнестись к проблемам инвестора (ООО “Дисбуд”), уверяя, что  “нашли общий язык” с этим застройщиком. Публикуем письмо без купюр, языком оригинала. З економічної кризи Київ витягнуть лише інвестори, але чи потрібні вони владі міста? Відкритий лист до Київського міського голови мешканців вул. Миропільської щодо того, як депутати-популісти та активісти-вимагачі позбавляють місто інвесторів, а їх будинки – ремонту. Шановний Віталію Володимировичу! Ви знаєте які непрості часи переживає зараз наша країна і Київ разом із нею. Війна та економічна криза призвели до суттєвого зменшення можливостей для наповнення бюджету, і це в той час, коли потреби оборони, захисту країни, вимагають його суттєвого збільшення. Як результат, місто не здатне профінансувати в повному обсязі найбільш необхідні соціальні програми, навіть в таких сферах, як охорона здоров’я, освіта, тощо. Дійшло до того, що доводиться економити навіть на шкільних обідах (завдяки Вам, поки що це відтерміновано, але чи надовго?) Через відсутність бюджетних коштів для дотування житлово-комунальної і транспортної сфер, місту довелось (і ще доведеться) йти на непопулярні заходи з підвищення тарифів у цих секторах. Відбувається ріст цін, збільшується безробіття, але власних бюджетних ресурсів для подолання цих явищ немає ані у держави, ані у міста. Тому, практично єдиний ресурс, який може дати імпульс для економіки і так само практично єдине джерело для збільшення надходжень до бюджету міста – це залучення інвестицій. Через певні причини і в кращі часи інвесторів доводилось, як говориться, шукати “днем з вогнем”, а зараз, в тій важкій критичній ситуації, в якій опинилась країна, лише сміливці відважуються інвестувати, а тому для країни і міста кожен інвестор, в прямому розумінні – на вагу золота! Чи розумієте це Ви, шановний Віталію Володимировичу? Ми маємо надію, що розумієте. Напевно, всі розуміють. Але чому тоді складається така парадоксальна ситуація, що в країнах, в яких куди краща ситуація, ніж у нас, інвестора буквально на руках носять, а у нас відштовхують і гонять, як непрошеного гостя винятково через амбіції й забаганки окремих політиків і так званих “активістів”, які власні амбіції ставлять вище громадського інтересу? Коли, років з 30 тому, будувались наші будинки № 37, 37б, 37в, по вулиці Миропільській, поряд по вул. Жмаченка, 28 була зарезервована ділянка, площею 2 га для подальшого будівництва, але через певні причини (перебудова, розвал СРСР, буремні 90-ті) будівництво не відбулось. І от зараз знайшовся інвестор, яких згодився зробити те, що планувалося зробити ще тоді. Інвестор (ТОВ “Дісбуд”) розумів, що будь-яке будівництво створює певні тимчасові незручності для мешканців прилеглих територій, це об’єктивно, проте, він не став діяти так, як поки що діє (на жаль) більшість наших забудовників – він не став “ламати” людей через коліно, а почав з нами, мешканцями, діалог. За час спілкування були визначені  найболючіші проблеми наших будинків і те, чим може допомогти інвестор для їх вирішення. За результатами такого спілкування і обміну думками між ТОВ “Дісбуд” і більшістю мешканців наших будинків був укладений меморандум. Згідно документу, мешканці позитивно сприйняли і погодили будівництво, а інвестор узяв на себе досить серйозні соціальні зобов’язання – відремонтувати покрівлі і вхідні групи наших будинків, побудувати дитячий і спортивний майданчики, бювет із чистою артезіанською водою та благоустроїти прилеглу територію, у тому числі й ту більшу озеленену частину із цих двох гектарів, які залишаються. Які будуть перетворені забудовником у чистий і благоустроєний, а найважливіше – безпечний – парк замість того смітника, яким була ця територія. І якою через бомжів і наркоманів навіть вдень було страшно ходити. На все це (на соціальну складову) забудовником виділено  3,5 млн.грн. і це, напевно, найрекордніша сума по місту. З двох гектарів під забудову інвестор відвів біля 40 соток, а інша територія буде перетворена у дитячий парк, та, як уже писалось – благоустроєна. Замість 164 дерев, які довелось видалити на цих 40 сотках, забудовник навесні висадить 300 каштанів на прилеглій території, відтак, рівень озеленення території буде суттєво збільшений. Все це називається взаємовигідним узгодженням приватного інтересу бізнесу і суспільного інтересу громади, ще інакше це називається – державницька політика. Проте, є одна проблема – в цьому році будуть вибори до Київради (і, можливо, районних рад). А що таке вибори? Це – панування популізму. А що таке популізм? Це – повна безвідповідальність. Коли все одно, чи є хоч один шанс виконати те, що ти обіцяєш, все одно, які негативні наслідки матиме те, до чого ти закликаєш людей, користуючись їх недостатньою обізнаністю у певній сфері чи експлуатуючи їхні емоції. Головне – отримати дешеву популярність, любою, навіть найшкідливішою для тих же людей, ціною. А після виборів – хоч потоп. Ми вже не кажемо про те (і це – “секрет”, який знає все місто), що в Києві давно існують ватаги “професійних активістів”, які займаються “валянням заборів”, вимагаючи відступні у забудовника. Це вже ціла сфера бізнесу у Києві. забудовником, “намалювалося” декілька нечисельних груп типу “а баба яга проти”. Групи почали піаритись на темі цієї забудови. Через малу чисельність “борців” і непопулярність їх ідей серед місцевих мешканців, “активістам” довелось звернутись за “підмогою” до “професіоналів” з інших районів і “професіонали” не забарились. Розпочалось паломництво “штатних борців” і всі нашіптували – “можна домовитись”. А коли забудовник відмовився домовлятись з вимагачами, ті підтягнули “важку артилерію” - депутатів і депутаток різного калібру, які хизувались перед телекамерами на фоні огорожі. Як моделі на подіумі – і так, і сяк, і в профіль, і в анфас. А що робити, – вибори на носі. А те, що місто може втратити інвестора, який створить сотні робочих місць і сплатить десятки мільйонів податків, а ми втратимо єдиний шанс на ремонт наших будинків (бо в бюджеті на це коштів нема і нескоро будуть) – так депутатів і тих, хто мріє ними стати, хіба це цікавить? Піар – любою ціною. Шановний Віталію Володимировичу! Ми розуміємо, що і у Вас вибори “на носі”. Однак маємо велику надію, що Ви, як і більшість киян, розумієте: в тій непростій ситуації, у якій опинилось місто, нас, киян, і наш Київ врятують не дешевий популізм, не професійні нероби, що роками ніде не працюють (але добре живуть, мабуть, за рахунок забудовників), не люди, які лише кочують від однієї забудови до іншої та не депутати-популісти. А саме інвестори і відповідальна влада, яка розуміє це і розуміє, що керуватись треба інтересами міста і киян, а не істериками і капризами деяких активістів і стурбованих наступними виборами депутатів. І ми думаємо, що це розуміє й більшість киян, яка на наступних виборах належно оцінить саме таких, відповідальних політиків. До яких, в першу чергу, ми відносимо Вас, шановний Віталію Володимировичу. З повагою, Мешканці будинків №№37, 37б, 37в, 39 по вул. Миропільській. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  КиевVласть

В продолжении серии материалов “Дневник солдата” KV публикует историю бойца батальона “Киев-2” Евгения Карася жизни на волновахском блок-посту. О настроениях жителей Востока, украинских солдат, о ватниках, русских и сепаратистах, а также о неизвестных еще подробностях недавней трагедии под Волновахой читайте в нашем цикле (укр.). Щоденник солдата. Гуманна хунта Євген Карась, 27 років, служив у батальйоні “Київ-2”, переводиться у номерний батальйон МВД Я був у зоні АТО з кінця вересня до кінця листопада у лавах батальйону “Київ-2” на волноваському блок-посту. Через два-три тижні повертаюся в складі іншого батальйону. Нечасто дзвонив додому, бо не дуже любив спілкуватися із рідними. Переживав, тому писав SMS-ки, що у нас все завжди добре. У “К-2” налагоджена система постачання. Вистачає навіть, щоб поділитися з іншими солдатами. Одного разу, наприклад, не тільки екіпірували всіх наших, а й завезли трохи термобілизни 28-й бригаді: у них там взагалі ситуація з побутом свого часу важка була. Порівняно з іншими нам трішки легше: база стаціонарна. Тобто, хлопці виконують бойові завдання там, де живуть. На базу воду “протягнули”, душ зробили,  збиралися сауну маленьку змайструвати. В магазинах йогурти купуємо, поводимось чемно.  Є навіть два коти. Із харчуванням - окреме питання. По-перше, у нас фаховий кухар готує їжу, адже комбат хотів, щоб у нас була маленька європейська армія. От і попросив одного з бійців. Тож страви на службі в нас майже як у ресторані! Навіть прості речі - плов, суп - дуже смачні. По-друге, досить пристойно із провізією. Багато чого постачають як волонтери, так і місцеві жителі, спасибі їм. Завдяки цим людям війна ще триває і ми її виграємо. Гадаю,  якби не було цього всього руху, який утворився на Майдані, то тоді б армія просто не встояла б. До того, як їхати на Схід, мені вдалося побувати на мисливській базі Януковича в Сухолуччі. Там розвели багато американських норок. Якось на тренуванні взводу побачили, що норка біжить, давай її відразу гуртом ловить, щоб погладити. Так ця норка  покусала нас навіть через рукавиці! Тільки потім ми додумались, що це ж гризун, а у них якраз найбільша схильність до сказу. У лікарні нам зробили щеплення і піджартовували, мовляв, одна норка вивела з лав армії одразу трьох бійців. В зоні АТО все зі здоров’ям було нормально. Тільки-тільки повернувся у Київ, палець зламав. Знову прийшов до лікарів із побутовою травмою. Виявилося, досі з тієї норки вся лікарня сміється. Коли повернувся сюди, часто снилася казарма. Наприклад, що ти десь там проспав підйом. Падаєш на підлогу, мацаєш незрозумілі стіни, а потім виявляється, що ти вже вдома і поспішати не треба. Місцеві VS “карателі”: “Я с вамі служил. Нє воєвал, но служил” Деколи ми жартуємо, що зловлені нами сєпари на блок-посту живуть ліпше, ніж солдати. Було якось, зловили одного, чекаємо на контррозвідку. Сєпар сидить біля батареї, йому тепло, його годують тією їжею, що й в нас, - той же супчик від нашого “шефа”. Підхід такий, принциповий є до полонених в нашого комбата. А хлопці, наші бійці, в цей час на холоді стоять, під дощем. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Я якось забув раз на три години нагодувати сєпара, то мене навіть “накачали”, мовляв “а ну, мершій годуй!”. Думаю, це правильно. Потрібно, щоб вони зрозуміли, що це, коли є і діє Закон. Певний, якби українця зловили на посту у сепаратистів, то просто б закатували. А в нас із сєпаром поводяться, як із суб’єктом державного процесу. Звичайно, різноманітна “прожжона” вата і етнічні росіяни цього не цінуватимуть, - будуть казати, що це просто  слабкість А ми не раз бачили яких-небудь люмпенів, безробітних чи молодих пацанів-наркоманів, які, наприклад, виходили з маршрутки і казали “Ой, братушкі, наконец-то я проєхал ету обдолбанную Укропію! Ну шо там, когда будєм брать Маріуполь?” Ага, скоро, скоро... Коли персонаж зранку очуняє, застосовуємо трудотерапію: копання окопів, прибирання території тощо. Персонажа, знову ж таки, так само смачно годують. І знаєте, частина цих “днрівців” цілком серйозно питали в нас щось на кшталт “А де до вас тут можна записатися?”. Це можна зрозуміти: вони отримували безпеку і стабільність. Знали, що їм тут робити, свої обов’язки, своє місце. Знали, що до них тут по-людськи поставляться і те, що мають більш-менш зрозумілий завтрашній день. Так, один 27-літній хлопчина у Волновасі постійно зі своїм батьком б’ється. Персонаж насправді гоголівський: і реп читає, і на руках вміє ходити. Але постійно п’є. І от він у нас пожив три дні, прибирав нережимну зону, харчувався. Смішний такий донбаський алкоголік, асоціальний елемент, але за три дні він нас полюбив. Потім якось іду по Волновасі, зустрічаю його а, він: “О, вот ето мужики! Я с вамі, ну ето... служил! Нє воевал, но служил”. Зона відчуження Я впевнений, що для України все закінчиться добре. А от як буде добре для Донбасу - взагалі незрозуміло. Багато хто каже, що це вже буде така собі зона відчуження, і після війни туди будуть приїжджати для зйомок фільмів. Хоча, там і тепер з GPS-навігатором пересуватися неможливо. Видно, у сєпарів є якісь штуки, що воно тепер заводить не туди. Знаходити шлях варто тільки по карті, або питати перевірених людей. Всі, хто лишився зараз в ДНР і ЛНР в будь-якому разі мають якісь зв’язки і з міліцією, і з ополченцями. Незалежно від позиції, - інакше там не виживеш. Нема контактів - нема через кого “рєшать”. Якщо ти підприємець, то фінансуєш їх, просто щоб виживати. Платиш “данину”, якщо хочеш вберегти бізнес. Думаю, немає тут однорідних настроїв серед народу. Ми, наприклад, завжди отримували продукти від місцевих людей. Спочатку побоювалися, що можуть отруїти. Однак, слава Богу, нічого такого не було. Приїжджають до нас, приходять зовсім різні люди, навіть підприємці з прифронтових районів. Пам’ятаю, восени тягали пакети з Донецька, причому, у той час, як там і в самих із продуктами важко. Передавали молоко, м’ясо, цукерки. Тому я й кажу: навіть у східних регіонах є люди, які розуміють, що це їхня земля, а ми її захищаємо. Це справді дуже приємно. Ватники і циніки Війна - це те, що в головах. Якщо маленька дитина переконана, що ти “хунта” і “каратєль”, “маніяк”, то з цим уже нічого не вдієш. Для прикладу, у Слов’янську 15-річні хлопці розстріляли блок-пост, поранили одного бійця і втекли.  Таку війну виграти нереально. Бо ти не будеш стріляти у дітей, але й не спрогнозуєш, хто наступний вистрелить. На цій війні є декілька категорій людей. Справжню “вату” розкачати важко, Донбас насправді розкачати важко. Вони всі можуть розказувати, що ми “укропи”, “під@раси”, “правосєки”, але взяти зброю і стріляти, - як от підлітки зі Слов’янська, - ні. Останнє  - поодинокі випадки. Адже навіщо йти воювати, якщо маєш три квартири в Маріуполі? І “вата” залишиться “ватою” за будь-яких умов, а встрявати в цю всю бійню вони не будуть. Тільки сидіти на кухні і говорити, яка ми “хунта”. Наприклад, коли ми будемо брати Донецьк, по вулиці буде бігати чоловік сімсот ополченців. З усіх вікон будуть висіти прапори ДНР, але на вулицю ніхто за “своїх” не вийде. Подивляться, хто виграє і будуть нидіти  “о, проклятая хунта, сволочі, оккупіровали нас”. Однак, є й цинічна, розумніша категорія. Це ті з бойовиків, хто іде у псевдовладні структури щоб просто займатися мародерством. Як у нас же не йдуть в депутати, щоб рятувати Україну, правильно? Так само і в ДНР. “Ватник” не йде в депутати, бо він любить Росію і ДНР. Просто для  нього зараз “золотий” час, коли він може щось подерибанити. Була смішна ситуація, коли приїжджали донецькі рейдери і намагалися віджати якусь фірму. Ці дурники приїхали навіть з посвідченнями української прокуратури. Ми приїхали з автоматами, сказали хлопцям, що вони тепер в Україні і тут їхні правила не діють. Хлопці завели пісню типу “єта фірма прінадлєжала нашему компаньйону”. В пориві жадоби думали, а раптом наїзд “проканає” і менти не приїдуть. Тоді їх все-таки відвезли в міліцію, і контррозвідка з ними справу мала. Якби це були п’ятнадцятирічні підлітки, які хочуть Новоросію, то це, мабуть, виглядало б просто смішно. А так там же здорові мужики! Знову ж таки, існує кардинальна відмінність між нами стосовно ставлення до ситуації в Донецькому аеропорту. На Новий рік їздили в гості у Піски, що біля летовища. Там побували в гостях у хлопців зі структури ОУН Коханівського. У нас, у К-2, частина хлопців неоформлених та тих, що звільнилися поїхали туди на “рубилово”. Туди люди самі просяться, йдуть “дикими гусями”, без оформлення. Надзвичайно мотивовані. І попри все, у них була святкова атмосфера. Я туди приїхав до друзів. Квінтесенцією цього всього була розмова з одним з них. Бо друг похвалився тим, що комбат відправляє його в аеропорт, і для нього це був справжній новорічний подарунок. Щасливий такий… “Ура, ура! Я пробуду Новий рік в аеропорту!”. Серед наших туди можна чергу робити і квитки продавати. Ми жартуємо, чому це у Верховній Раді досі законопроект  такий не запропонували, типу “Хочеш в аеропорт – заплати”. У сепаратистів аеропорт - це, навпаки, штрафбат. Туди відправляють на забій. Обмін полоненими Бандам уже набридло воювати і нести втрати. Але вони зацікавлені у тому, щоб це все продовжувалося, бо у них є зброя, техніка. Вони є закон і не залежать ні від кого. Однак, своїх рядових бійців, - кулеметників, гранатометників чи диверсантів, - сєпари не дуже поспішають міняти на наших полонених. СБУшники часто відпускають рядових сепарів через те, що просто нема куди вже дівати, - слідчі ізолятори в Волновасі, Маріуполі забиті під зав’язку.  Було таке, що ми сепаратистів, яких упіймали, віддали “Азову” для обміну військовополоненими, бо контррозвідка не приймала їх. (Хлопці з “Азова” дуже дякували, адже обмін відбувся саме завдяки нашим двом персонажам). А от коли “розвідка ДНРівська” запитувала, що ми їм інкримінуємо, то вони напирали на те, що “оні же бєз оружія, оні же не воєвалі”. “Чекайте, а хіба в нас з вами війна?” - питаю. А у відповідь: “Ну, не знаааю”. “Як це не знаєте? - відповідаю. - У нас - антитерористична операція. АТО - це купа статей: підготовка теракту, допомога в теракті і т.ін. Потримали ми тих двох живчиків, і віддали “Азову”. Читайте также: Дневник солдата. Так работает “Азов” Кого реально сєпари готові швидко поміняти - то це якихось підприємців, які їх фінансують, чи “підмазаних” родичів. А простих бойовиків - ні. Було таке, що вони дуже серйозно хотіли поміняти тіло якогось їхнього славного диверсанта. За його тіло навіть декілька солдат дали. Мабуть, дуже вже маститий сєпар був. В принципі, у них страшний бардак і бюрократія навіть між собою. Рухатися вони починають, як тільки отримають вказівку зверху. Ополченці не знають, кому дзвонити з “Оплоту”, “Оплот” не знає, що у “Донських Казаков”. У них при кожному батальйоні свій центр полонених. Хочуть, зазвичай, міняти на якихось своїх, наприклад, “Оплоту” міняти  полонених на когось із “казаков” якось не хочеться. Про трагедію від Волновахою У нас блок-пост суворий. Перевірка документів дуже прискіплива, незалежно від кількості автомобілів. Навіть якщо черга з п‘ятдесяти машин, ніхто не пришвидшує процесу, хіба що у якомусь екстремальному випадку. Якщо, наприклад, може початися наступ, чи перестрілка. Сєпари і ватники “варнякають”, звичайно, але загалом люди задоволені роботою, дякують за відповідальність. Цікава річ, яку чомусь мало обговорювали. Трагедія біля Волновахи сталася в обідній час. Це означає, що там у цей час була велика черга машин. Зараз публікується багато відео з реєстраторів, де видно три автобуси і якась там кількість “легковушок”. Сєпари не могли не знати, що вдень там купа машин, коли валили градами. Що постраждали б не бійці, адже вони зазвичай в такий час або в казармі відпочивають після зміни, або на блок посту, або десь на території машину ремонтують. Втрати, які були під час інциденту, - 12 людей з автобуса, один “погранєць” і один із “Київ-2”, - це насправді мізерні втрати при всьому тому, що сталося. Якщо би накрили не поле, а блокпост, то в цій ситуації постраждали би, в першу чергу, люди в автомобілях, які чекали на перевірку. Як варіанти для пояснення - або сєпарам було просто байдуже, куди стріляти, або приїхав якийсь начальник і дав вказівку, або вони просто були дуже “бухі”. Про майбутнє Ми були повністю роздовбаною армією, розформованими структурами, перепиханими ФСБшниками, але вже багато чого досягли. Люди продовжують воювати, бо розуміють, що формування армії - це процес не на один рік. Тим паче, якщо ця армія знищувалася протягом усіх років української незалежності. Певний, що ми й зараз можемо взяти Донбас. Але, гадаю, в цій ситуації командування правильно робить, що тягне час. Узяти його - візьмемо, але для чого ми це будемо робити ціною, яка зараз буде набагато вищою, ніж, наприклад, навесні? Звичайно, багато чого в армії тримається на бойовому дусі, на ентузіазмі, із боєздатністю є ще серйозні проблеми. Але є хоч якась монолітність і спільна мета. Сьогодні популярна серед солдатів історія про те, що, якщо в державі не буде порядку, коли війна закінчиться, то прийдемо його наводити самі. Дуже важлива річ у цій мобілізації, щоби керівництво “просікло”, де і як краще працювати. Тим паче, невідомо, чи держава зможе осилити нові формування. Мені здається, що в кращому випадку, до літа у нас уже буде відсотків на 30 оновлена армія. Читайте также: Дневник солдата: “Я не герой, это - моя работа” На цій війні багато чого залежить від самої частини, особливо від того, як поводиться командування. Але, гадаю, у військах ситуація важча загалом, ніж у батальйонів МВС. Скажімо, “Дніпро”, “Нацгвардія”, “Азов”, “Донбасс”…  Там зовсім інша публіка, ніж у армії. У армії більше тих, хто боїться зайвої уваги до себе. Командири у них часто ще з тих часів, коли солдати були батраками і фарбували паркани. У добровольчих батальйонах багато людей з Майдану, більший потік інформації, солдати більше знають. І я помітив, що якщо в бригаді бардак і туди потрапить нормальна людина, то вона там нічого не вдіє для покращення. Так само правильним є твердження про те, що якщо у підрозділі порядок і туди потрапить людина не дуже мотивована, то вона “заразиться” позитивним духом колективу.   До речі, для того, щоб допомогти у виборі добровольцеві, ми створили “Український мобілізаційний центр”, через який надаємо інформацію про батальйони та військові частини. І таким чином майбутнім воїнам визначитися, де буде краще і комфортніше служити саме їм. Записала Оксана Мельник КиевVласть

Тім “Вернигора”, 36 років. Командир розвідвзводу 72-ї бригади, Волноваха Ранок. В дорозі в зону військових дій. Все це для мене - робота. Просто робота, яку потрібно виконувати. І я намагаюся робити це добре. А ще я - той, хто вважає недоречним сидіти на дивані і кричати “Слава Україні”. Тому сьогодні повертаюся на фронт з відпустки, залишаючи в тилу рідних, дружину, дітей. Їдемо. У джипі нас троє. Жартуємо про все підряд. Дорога спокійна, вдень трошки дощить. Проїжджаємо поки що мирні міста і села, іншу реальність, де люди навіть не уявляють тривожного запаху цієї війни. Я проти того, щоби мене називали героєм, чи ще там як. Герої - це ті, хто за рахунок власного життя рятує багато чужих життів. А я - просто працюю. Нині я - розвідник, що одним з перших пройшов Донецький аеропорт. Був поранений. Повернувся на фронт. Доброволець. Донецький регіон сьогодні переважно зайнятий збиранням дров. Тут дуже бідно. Це бачиш одразу, як тільки перетинаєш якусь умовну межу. Здавалося б, стільки Янукович пробув Президентом; я б на його місці все направив на розвиток Донбасу, бо народився тут, бо обирають - тут… А, виявляється, місцевим за будь-якої влади було погано: і за Кучми, і за Ющенка, і за останнього їх вибранця. Тепер тут сєпари і війна. Те, що я бачу і чую, свідчить: східняки вже хочуть, щоби ми нарешті звільнили їх від усього цього… Під сєпарською “владою” вони мусять віддавати ДНРівцям все, що ті хочуть, прислуговувати, як скажуть. І на вулиці, і вдома. Це не діло. З нашого ж боку, якщо військові потребують чогось, то вони беруть письмові дозволи від власників, оформлюють якісь документи. Та й жаліємо ми людей. Вони очікували страшних навіжених правосєків, а ми, навіть хто правосєк, - ділимося їжею, якщо є, солодким, цукерками. Навколо мене, наприклад, всі нормальні люди. Такі, що завжди віддадуть банку сгущеного молока дитині, якщо мають змогу. Я на війні вже дев’ять місяців. І останні півтора - все тихо, спокійно. Відносно спокійно, звичайно. Для місцевих, що звикли до сільського життя, щоденна стрілянина - це страшно, страшно. Якщо б’ють міномети, то чутно вибух і тільки десь через хвилину йде розрив. У САУ (самохідна артилерійська установка) постріл тільки чути. Встигнеш - заховаєшся. А можеш і не встигнути. Як поталанить. У нас у розташуванні буває так, що луплять і в обід, і до обіду. А нещодавно одній бабці місцевій, що ми біля неї стояли, розбили хату. Вщент. Мабуть, серед найсвіжіших, мені важче забути саме цю розмову. Не розмову навіть, вона просто кричала до нас. Кляла всіх: і сєпарів, і росіяк, і армію, і владу… З певного боку, ми, ніби, причетні до цього лиха. Винні, що поряд стоїмо, що по нас стріляють. А з іншого, з військового боку - ні. Це не ми натискали на спусковий гачок, не ми позбавили її дому посеред зими, не ми зруйнували ціле життя. Наступного дня жінка прийшла, вибачилася. Але ж… розмова та залишилася. День Усе ще дорога, зовсім негодяща, машина ламається. Дощить. Однак, настрою це не псує, довше побудемо утрьох. Брат і батько супроводжують мене до Миколаєва. А як тільки доберемося, поїдуть додому потягом. Волноваха, де я служив останніми місяцями - це вже перша лінія оборони. Ми позицію тримаємо. Трохи не щодня ворог лупить по нас артилерією, ми звикли. Але і наша артилерія їм докучає, - минулого тижня розвалила там усе. Пересічний день у мене починається опів на сьому, хоча буває так, що і з четвертої ранку. Перша справа щодня одна - вийшов, запитав у хлопців, які новини, чи все нормально. Про безпеку потурбувався. Щоправда, чим далі, тим важче прокидатися. Про дім думки лізуть, про родину. І потім вдень вони тобі усюди ввижаються. В магазин підеш - згадуєш, як разом вдома ходили із дітьми й дружиною, на вулиці так само, за столом. Зв’язок дає змогу зателефонувати додому, однак од того іноді ще темніше на душі. Коли я більше двох місяців пробув в Донецькому аеропорту, то зовсім слухавки не брав, ні з кого. Не міг. Хтозна, чому воно так виходило. Може, я сентиментальний. Направду, якби я не йшов добровольцем, то ніхто б не призивав на війну батька трьох дітей. Ніколи б не подумав, що я, начохорони супермаркету “Фуршет”, інструктор дитячого спортклубу “Доброслав”, де дітей вчать здоровому способу життя, буду командувачем розвідвзводу. Все для мене змінилося 19 березня. Я записався тоді у лави захисників, а вже на Пасху стояли під Старченково, потім був Донецький аеропорт, де я воював з 7 червня по 8 серпня. Там, в самому центрі, було не дуже весело. Я був сильно контужений, потрапив у шпиталь, пролікувався і повернувся назад, вже у Волноваський район. Вечір Темнішає рано. Щойно чоловік на ягуарі обігнав нас, попросив зупинитися. Спитав, хто ми, куди їдемо і яке у нас пальне. Потім дістав 1000 гривень, всунув в руки, вскочив в машину до себе і, рушаючи, крикнув: це на заправку. Вразило. Потім дорогою заїхали на СТО, змінити масло. Хлопці, дізнавшись, що ми на війну, масло просто подарували і СТО безкоштовно зробили. Дякую. Люди - чудові. Скажу так: я за те, щоби країна знала правду. Якою б та не була. Бо я дивлюся, пишуть: в окопах люди гинуть, мерзнуть, капець. А іншого разу пишуть: в армії все є. Коли я був в аеропорту, сам читав у ЗМІ, що ми розблоковані, що в нас є що їсти. А я думав собі: “Як так? Як розблоковані? Де їжа, чому я тут останню скорину хліба догризаю?” Нас тоді, до речі, Ляшко врятував від голоду. Пригнав бус із тушонкою та мівіною. Я йому так і сказав, що той рейд для буса - квиток в один кінець. Водій звідти вийшов тропами, а автобус, мабуть, досі десь стоїть.   Після цієї історії з деблокуванням аеропорту в мене сильно змінилося ставлення до ЗМІ. Вони часто пишуть лажу. А люди мають знати правду і суть. Ту правду, яка не буде тільки білою чи чорною, а буде різною, бо життя таке і є - неоднорідне. Не можна судити за всю армію за репортажем з одного окопа, з одного підпрозділу. У одному розташуванні правда буде такою, у другому місці - іншою. А ще була історія, зі ЗМІ пов’язана, коли попався нам Грем Філліпс. Так, я - той, хто першим “узяв” Грема. Там само, у Донецькому аеропорту. Тоді я і мій замкомвзвода затримали його разом із сєпаром-провідником. І просто через секунду вороги дали перший залп артилерією по аеропорту, десь у околиці влучили. Я тоді пану Гремові й кажу: нас убивати будуть. Зараз оце вони пристрілюються, а потім будуть бити просто у це місце. По тобі. Стою над ним, дивлюся, а він крутиться, як вуж на сковорідці, аж у асфальт вжимається. Страшно йому. А “деенерівець” Гремів взагалі в кущі шипшини дупою вліз, очі квадратні, бо боляче, але мовчить… Не знаю, чи є в наших лавах ненависть до тієї сторони. Для мене в перших боях вони були просто ворогом. Я бачив їх чітко, як вони пробираються по зеленці коло аеропорта. Це був ворог, і усе. Тоді я і не дуже думав їх жаліть. А зараз почуття змішані. Ненависть тільки одного разу була, сильна. Коли тіло загиблого Руслана Григора забирали. Нашому офіцерові довелося грати роль людини з ОБСЄ,  щоб забрати тіла. Він забирав, а я оглядав. Так і побачив, що добивали росіяки “контрольним”. Це коли у лобі така дірочка невелика. А зі зворотнього боку голови - півчерепа нема… Розлютився я. Сильно. Погано себе пам’ятаю. Може, холод тоді врятував од того, щоб необдуманих вчинків не робити. Оговтався уже зі зброєю на дорозі до розташування терористів. А другого разу вже в очі ворогу подивитися пішов сам. Спитати, що вони забули на моїй землі, за що воюють. Бо зі мною така штука, що ідейних я ще можу якось пробачити. Можу уявити, що вони вірять щиро і борються за своє. А от тих, хто за гроші - не зрозумію ніколи. Як можна за гроші вбивати, й знати не хочу. Ми, військові, серед людей лишимося тими, хто законно захищав свою землю. А вони - ким? Загарбниками, гвалтівниками, вбивцями? Кадировці і москальня - для мене то тільки загарбники. Так випало тоді, що трьох сепарів поранили під час боїв і привезли до лікарні у Волноваху. Я прорвався до них. Мене, як схочу, не зупинити. Подивився в очі, а там - тільки розпач та благання жити. Думали, мабуть, що вбивати прийшов. Тоді я вже й не лаяв їх, не злився. Спитав тільки, хто, чому, навіщо. Виявилося - три людини, три різних долі. Один, зараз ви сміятиметеся, - з Чернігівщини. Начитався Вконтактів, обіцяли йому платити 100 долларів на тиждень, пішов. Отримав два рази ті гроші. Другий - з Донецька, десь з-під Костянтинівки, його “призвали” в лави ДНР. Обіцяли платити 1,5 тис. в місяць, реально видали дві зарплати за п”ять місяців. Третій був з Воронежа. Сам приїхав, перетнув кордон, телевізора надивився. Я його питаю: “Чекав побачити фашистів? Побачив?” А він лежить без ноги, дивиться, мовчить, в очах - депресія тільки і біль. То я вже не став їм говорити злих слів, бо стосовно поранених така поведінка - то низько. Послухав, що кажуть, побажав одужувати. Пішов собі. Коли кажуть, що нема росіян у цій війні, то це неправда. Я чув слова свідка, офіцера, що забирав тіла загиблих і був змушений для цього піти у табір у селі Пєтровське. Так от, там стояли кадирівці та відставники рязанської повітряно-десантної дивізії. Табір був повний прапорів, іншої символіки. А на другий день все це вони зняли і вигнали показово назустріч людям усіляку пропиту наволоч. Вечір Прибув у розташування розвідувально десантної роти 79 бригади. Ночуватиму у офіцера, чекатиму на остаточне повернення на передову. У Волноваському районі ми відстояли три місяці. Ротації немає, замінити ніким. Зараз говорять про нову мобілізацію, але я не оцінюю це позитивно. Нам не потрібно м’ясо на передовій. Потрібні такі люди, в яких я міг би бути впевнений. Як на мене, то хай залишаться навіть 20% бійців. Тих, що не втечуть, що вміють воювати, що витривалі й мотивовані. Або ж, нехай мобілізовані краще пройдуть щонайменше місяць нормального навчання і злагодження. Щоб так було, як тоді, коли мене готували. Нам казали, що тренувань буде стільки, що од порохових газів ми блювати будемо. Так і справді, стріляли тоді багацько, скільки було потрібно і більше навіть. Хочу ще сказати, що за першого призову хлопці вцілому в армії були витриваліші. Пили менше. Зараз ця проблема справді існує, хоча у різних масштабах на різних ділянках фронту. При чому, для мене, як для командира, наприклад, було б краще, аби за потреби розслабитись, солдат би вже випив 50-100 грам, і спати. Тільки, щоб я знав. А такі історії, коли напився і, в кращому випадку, бій проспав (а то ще й дістався до зброї), нікому не потрібні. Ніч Не люблю ніч. Стає якось важко, темно, тоскно. Я хочу побачити дітей, дружину, рідних, поговорити з ними, а телефон не вирішує аж нічого. Вночі мені не сняться сни, а як приходять - то тільки про оточення. Хлопці кажуть, всю ніч кричу комусь рятувати себе. Мабуть, я просто не хочу згадувати тих снів. І без цього є, що робити. Читайте також: Дневник Солдата. Укры орков не боятся Якщо ви бажаєте допомогти захисникам України з Київщини, звертайтеся до волонтерських організацій області, або ж жертвуйте на рахунки, вказані на банерах: записала Поліна Овсяннікова   КиевVласть

Будь-яка реформа починається з кількісного та якісного аналізу - саме він дозволяє визначити цілі та задачі, а також оптимальні шляхи до їхнього виконання. Проблема різноманітної реклами в українських містах (загалом, як і більшість наших проблем), на жаль, виникла саме через відсутність трьох базових речей: комплексного аналізу, ефективної стратегії та банального розуміння цілей. Інвентаризація як deusexmachina Кожен новий керівник рекламного відомства, прийшовши на посаду, оголошує проведення інвентаризації. Це досить логічний крок, адже розуміння показників "господарства" - це основа для подальшої роботи, можливість оперувати реальними даними, а не гіпотезами та вигадками. На жаль, для багатьох, в тому числі, для представників бізнесу, інвентаризація стає такою собі універсальною зброєю, можливістю зрозуміти відповідь на "головне запитання життя, всесвіту і всього такого". Щоправда, ця відповідь мало відрізняється від літературного аналогу - "42". Отже, сухі дані інвентаризації з невеликими коментарями (також в кінці статті додається службова записка по результатах інвентаризації). Всього в Києві 21754 рекламних конструкції, з яких 6804 об’єкти встановлені самовільно. Що ж це за самовільні конструкції? На 6344 офіційних щити - 176 щитів без дозволів. На 2896 офіційних лайтпостерів, тумб - 443 без дозволів. На 46 банерів більше 100 кв.м. - 75 банерів без дозволів (демонтувати 42 з них в нас не вистачає технічних можливостей, працюємо через механізм адміністративних протоколів та штрафів). На 230 дахових конструкцій - 87 без дозволів (аналогічна ситуація бо 80%, немає доступу до даху). На 30 офіційних екранів - 33 без дозволів (до речі, за останні три місяці демонтувати вже 15 незаконних екранів). І увага - на 5405 офіційних вивісок, наліпок, тимчасових конструкцій, інших дрібних об’єктів - приходиться 5990 незаконних аналогічних типів. Тобто 88% незаконних конструкцій, які за гучними обвинуваченнями деяких підприємців "мають платити в міський бюджет мільйони" - це фактично вивіски, таблички, тимчасові конструкції. Всі ці назви ресторанів, стоматологів, грифельні дошки біля барів, кронштейни на валютних кіосках і т.д. Які і так,в ідеалі, не мають платити нічого в бюджет, і які загнані в статус нелегальних через недоліки законодавства. Але ж яка красива картинка! Крім того, серед інших 12% "нелегалів" - більше третини об’єктів, які тривалий час знаходяться на подовженні (більше місяця), бо не мають коштів на приведення у відповідність до вимог Концепції. Однак вони справно платять в бюджет міста плату за розміщення. Також є об’єкти, яким надані приписи на демонтаж, і по яких подано документи на легалізацію. І нарешті щомісяця відбувається, в середньому, більше 250 демонтажів; і не тільки вивісок, як голослівно стверджують критики, але всіх об’єктів. Необхідно визнати, що частина реклами (так звана "реклама на транспорті") тільки зараз, в процесі інвентаризації, вийшла в публічний статус. Це ті об’єкти, що пройшли погодження в "Київавтошляхміст", "Київміськсвітло", "Київський метрополітен", "Київпастранс". Численні перетяжки, холдери, кронштейни, зупинкові комплекси - знову ж таки, через недоліки законодавства, ця реклама може проходити погодження і сплачувати кошти вказаним комунальним підприємствам, однак не значитися в базі Управління з питань реклами. Це не означає, що вони нелегали чи уникають оплат. Однак в результатах інвентаризації сухо зазначено - "без погодження". Тож відповідно до інвентаризації, майже 4% всієї реальної реклами - нелегальна, з якої третина справно платить в бюджет міста, а ще до пари сотень неможливо дотягнутися без висотної техніки і батальйону охоронців. Тобто не так все погано у нас  рекламою в Києві, правда? Чому ж вулиці захаращені, чому постійно чуємо критику і чому реклама є першою, коли згадують недоліки влади? По-перше, тому що реклама у всіх на виду, її ніхто не любить, і її легше критикувати, ніж роботу соціальних служб або несправні ліфти. А по-друге, тому що проблема лежить значно глибше, ніж кількість нелегальних об’єктів, і потребує якісного аналізу та якісних змін в підходах. Різати не можна залишати Ключовий елемент реформ - це все ж таки люди. Саме протиріччя між різними цінностями, дефініціями, позиціями лежать в основі гальмування будь-яких процесів. І саме це протиріччя в нашому випадку поки що не маютьєдиного розв’язання. Так, є три базові групи інтересів, які претендують на істину в розумінні майбутнього реклами. - представники громадськості. Не всієї, звичайно, але освічених та вимогливих споживачів, так званого креативного класу. Ці люди сміливо говорять про інтереси міста, про візуальне сміття, вимагають від влади якщо не знищення всієї реклами, то хоча б суттєвого її зменшення. В якості експертів ця група залучає дизайнерів та архітекторів, в якості аргументів - приклади міст, де реклами мало. В цій групі панує досить агресивна позиція щодо реклами взагалі, тому аргументація "наповнення бюджету" взагалі не спрацьовує. Не цікавить їх і соціальне значення реклами. Базовою цінністю є консерватизм - все має носити функціональне та утилітарне значення. Якщо це міст, то по ньому треба ходити, а не вішати на ньому рекламу. Якщо це будинок, то в ньому треба жити і продавати хліб, а не вішати рекламу. - представники профільного бізнесу.Цінності цієї групи орієнтовані виключно на отримання прибутку. Соціальна відповідальність бізнесу - це прекрасно, але весь життєвий досвід стверджує, що вона виникає лише в двох випадках: або коли існуюють загрози цьому бізнесу; або коли іміджева складова соціальної відповідальності сприяє збільшенню прибутку. У випадку із зовнішньої рекламою бізнес стримується декількома факторами: взаємною конкуренцією, тиском с боку інших груп (в тому числі інших видів реклами), нееластичністю ринку, високими операційними витратами. В результаті аналізу ситуації представники цієї групи інтересів прийшли до наступних спільних цілей: укрупнення та зменшення кількості компаній, спрощення дозвільних процедур, реалізація проектів спільно з владою, робота в рамках декількох ефективних форматів. - представники влади. Ця група постійно коливається між трьома задачами: політичною (сподобатися виборцям), комерційною (наповнення бюджету, або ж персональне збагачення), практичною. Останню задачу можна описати наступним чином: ринок вже сформовано, в місті стоять тисячі конструкцій, єдиного рішення, як їх прибрати не існує; більше того, в столиці працює не менше п’яти великих груп впливу, що мають суттєві важелі тиску. Нарешті ми знаходимося всередині складної економічної кризи, тож грошей ані на демонтажі, ані на інвестиції, ані на впровадження навіть паспортів вулиць - банально немає. Плюс спрацьовує ще радянська звичка зарегулювати бізнес, ускладнити процедури - щоб забезпечити чиновників роботою та дати відчуття важливості. Проблема цих трьох груп в Україні полягає в тому, що вони є досить інертними і орієнтованими на короткостроковий результат. Це не означає, що немає системного громадського діяча із візією; або компанії, яка знає, що та як пролобіювати; або ж чиновника, який розуміє послідовність прогресивних     ходів. Але це меншості, які не міняють загальної позиції в своїх групах. Відповідно дискурс щодо майбутнього реклами не виходить за межі трьох суперечливих категорій: "візуального сміття має стати менше" - "бюджет міста отримує гроші" - "на тривалі ефективні рішення в нас немає часу, давайте показово демонтуємо пару щитів". Цей конфлікт цінностей відображений в багатьох елементах змін до законів про рекламу - кожен автор намагається додати свої забаганки, не зважаючи на необхідність прорахувати інші ситуації. Відповідно немає ані комплексного підходу до соціальної реклами (та ж громадськість в боротьбі з "візуальним сміттям" навіть не намагається залучити кошти на сильну соціальну рекламу, щоб розпочати виховувати рекламодавців і власників конструкцій), ані до проблеми аварійності, ані до проблеми спрямування коштів від реклами на якісь цільові проекти. Між тим, недаремно я згадую Закон "Про рекламу" - будь-які зміни в Києві та інших міста можливі винятково через зміни до закону. Це стосується і проблеми демонтажів, і проблеми власності, і строків проходження документів і т.д. Всі ці порядки, концепції, паспорти - лише короткотривалі документи, які легко розбиваються діючим законодавством. На жаль, вже два роки зміни до закону чекають на друге читання, і насправді вже зараз потребують суттєвого редагування. Тож першочергова задача знаходиться в якнайшвидшому ухваленні змін до профільного закону. Ці зміни будуть відображені і в підзаконних нормативних актах - Порядку розміщення реклами, Концепції розміщення реклами тощо. Якщо ж говорити по суті змін, то існує три базових напрями реформи: - інформаційні вивіски (зараз до 3 кв.м., логічно збільшити до 5-6); - інформаційні вивіски більше 3 кв.м. (або більше 5-6 кв.м., якщо таке рішення буде ухвалене); - рекламні конструкції. Перші два напрями стосуються малого та середнього бізнесу, який мають право, як це є в більшості країн, позначати місця продажу своєю інформацією. Сьогодні в Україні ця процедура зарегульована, з одного боку, а з іншого - відсутні чіткі стандарти, які б дозволили навести в містах лад. Адже не тільки реклама захаращує наші будинки, але й численні вивіски, назви магазинів, ресторанів тощо. Світова практика - зробити перший тип вивісок деклараційним, без потреби отримувати дозвіл, паспорт чи будь-який документ. Просто сплатити адміністративний збір та розмістити назву свого магазину. Другий тип потребує спрощеної процедури реєстрації - буквально повідомлення в дозвільному органі та наданні двох-трьох простих документів - заяви та фотографії, можливо, конструктивного рішення. Але таке спрощення неправильно робити без впровадження чіткого стандарту вивісок: які саме вони можуть бути, яких розмірів, для яких товарів, які мають бути умови безпеки тощо. Також необхідно ввести високі штрафи за порушення цих стандартів. Так, щоб власник вивіски сам хвилювався, чи правильно у нього під’єднані "нуль та фаза", чи не засліплюють літери автомобілістів, і чи враховані авторські права на ТМ. Саме тому, що дозвільний орган відповідає за назви всіх ресторанів, квіткових магазинів, стоматологів і нотаріусів, у нас з одного боку - величезна кількість "незаконних" конструкцій. З іншого боку - досить великий сірий ринок оформлення таких вивісок "щоб швидко і правильно". Всі три групи інтересів досить одностайно сходяться на єдиному підході до проблеми вивісок: - розробка єдиного стандарту (назвемо його "класифікатор"); - внесення нормативних змін (високі штрафи, персональна відповідальність власників, обов’язкова відповідність європейським стандартам безпеки); - забезпечення деклараційного підходу шляхом внесення змін у відповідні нормативні документи. Зараз на FB-сторінці Управління з питань реклами викладено проект класифікатору, на базі якого пропонується забезпечити плавний перехід до нових стандартів. Це довга і нудна робота, адже необхідно врахувати досить багато деталей, і подолати опір малого та середнього бізнесу, які не хочуть міняти свої вивіски. Як результат, ми можемо отримати: впродовж 5 років зміну усіх вивісок та табличок в місті; значне зменшення кількості паперової роботи в дозвільному органі; подолання низової корупції, хабарів за оформлення. Третій напрям роботи, із рекламними конструкціями - це звучить катастрофічно - але насправді не потребує справжньої реформи, як це має статися із вивісками. Ключових варіантів всього три, і реально ефективним буде найбільш поміркований. А) Можна повністю заборонити всю рекламу, за прикладом Сан Паоло. Для цього, щоправда, прийдеться подолати панічний спротив бізнесу і політиків. В результаті в місті залишиться рівно стільки ж конструкцій - адже коштів на їхній демонтаж не буде ще багато років. Всього демонтаж одної стандартної конструкції обходиться в 3-7 тисяч грн, тож безхознібілборди можуть стати чудовою декорацією для фільмів про апокаліпсис. Б) Можна дозволити тендери-конкурси, виставити лоти і заробити на цьому багато грошей, як зробили в Москві. Але це доречно лише в одному випадку - місто інвестує в конструкції, встановлює їх лише в дозволених місцях, робить їх сучасними і красивими. Після цього продає право на обслуговування на відкритому та прозорому тендері. Проблема лише в інвестиціях, які місто має знайти на такий проект. Будь-який інший підхід швидше нагадуватиме пограбування в темному під’їзді, адже на тендер прийдеться виставляти ті самі тисячі об’єктів, що вже стоять в місті і є приватною власністю більше, ніж 70 компаній. В) Реалізувати низку кроків, які поступово (на жаль, поступово, впродовж 4-5 років) дадуть очікуваний результат. Серед них: ефективне маркування із автоматизованим зчитуванням (QR-коди або чіпування), що дозволить уникнути низової корупції; оновлена та сучасна база, прив’язана до google-maps; розумна тарифікація, що базується на економічних процесах та потребах міста; покрокова реалізація під егідою Департаменту містобудування паспортів ключових вулиць із включенням всіх вуличних елементів; реалізація інвестиційних проектів по вуличних меблях, які мають замінити стандартні конструкції; повернення комунальним балансоутримувачам права розпоряджатися коштами за рекламу, але і введення єдиної бази рекламних об’єктів - для дотримання умов відстаней, розмірів тощо. Ці та інші кроки однозначно потребують ширшого роз’яснення та розробки окремих механізмів, що і буде зроблено в наступному матеріалі. Сьогодні всі вони розробляються в КМДА та поступово виносяться на обговорення. І тут важливо зазначити, що реформи починаються не тоді, коли постійно лунає критика - "це зробили не так, це взагалі не зробили" - а коли громадськість починає допомагати із інструментами та рішеннями. Саме такої допомоги сьогодні вкрай нам не вистачає для розробки дієвої реформи реклами в Києві.       Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  КиевVласть

Про те, як міська влада під керівництвом мера Садового запропонувала єврейській громаді заплатити за перенос Краківського ринку з території історичного цвинтаря. У зв'язку з тим, що партія мера Львова Андрія Садового нещодавно стала активним гравцем в київській політиці, KV вирішила поінформувати своїх читачів про здобутки лідера цієї політсили на рідній території. Для іудеїв поняття “культурна спадщина” нерозривно пов'язане з обрядовим, традиційним духовним життям. Стародавній єврейський цвинтар (ХIV ст.) на вулиці Шпитальній має особливе значення. За своєю святістю цей некрополь стоїть на одному рівні зі святими місцями на землі Ізраїлю та внесений на урядовому рівні до списку об'єктів історико-культурного значення України. Однак сьогодні у Львові ці ділянки поховань віддали під… Краківський базар. Це відверте блюзнірство є найболючішою проблемою для міжнародної єврейської громади. Нещодавно з метою звернути увагу міської влади на цинічну наругу над пам'яттю похованих людей єврейська громада за підтримки представників дипломатичних місій (у тому числі й посольства США) у Львові, місті, щироїукраїнськості організувала церемонію запалювання свічок на території нинішнього Краківського базару. Проте ніякого результату ця акція не дала. Вимоги євреїв про перенесення ринку зі святої землі вкотрепроігнорували. Як каже депутат Львівської міськради Віра Лясковська (одна з нечисленних народних обранців, що активно виступає за збереження об'єктів культурної спадщини), усі спроби перенесення Краківського ринку міська влада всіляко зводить нанівець. “Немає ніякої активності. Була надія два з половиною роки тому, коли питання про перенесення ринку й звільнення унікальної території поставили руба. Однак сьогодні ніхто з мерії це питання не обговорює і не піднімає його офіційно”, – повідомила депутат. Але що ж тоді було два роки тому? 6 листопада 2012 року у Львові відбулася Спільна робоча нарада Мінкультури, обласної й міської адміністрації щодо найгостріших проблем забудови історичного ареалу й території під захистом ЮНЕСКО. Під час наради дійсний член УНК ICOMOS, доцент Національного університету “Львівська політехніка” Василь Петрик жорстко розкритикував владу Львова. Він констатував, зокрема, що ключовий вплив на стан пам'яток у центрі Львова має міська влада й приватні інвестори, “тобто ті, хто фінансово може впливати на ситуацію в місті, але не несе ніякої відповідальності за недотримання законодавства з охорони пам'яток історії та культури”. Пан Петрик зажадав від місцевої влади і представників Кабміну терміново виконати вимоги ЮНЕСКО: припинити забудову історичних територій і руйнування пам'яток, притягнути винних у цьому до відповідальності, надати фінансування на відродження об'єктів культурної спадщини. Однак тема канула у небуття відразу ж після завершення чиновницьких посиденьок. У ситуацію свого часу спробував втрутитися й всесвітньо відомий учений рабин МешульПолячек зі США, який є президентом Міжнародного комітету збереження цвинтарів, масових могил та історичних місць. Він закликав до втілення Міжнародного Протоколу 1996 року щодо збереження старого єврейського цвинтаря у Львові. Проте, як уже відомо, віз жадібності й цинізму чиновників не зрушився з місця дотепер. До абсолютного абсурду ситуація дійшла нещодавно. Міська влада неофіційно натякнула єврейській громаді, що за певну винагороду готова зрушити з мертвої точки справу про перенесення ринку. Пропозиція витончено-єзуїтська – щось на кшталт того, як злодії іноді повертають цінності обікраденим “за винагороду”. Люмпен, що дорвався до влади, навіть якщо він прикидається інтелігентом, не може вирватися з-під панування низинних інстинктів… Але логіка кишенькового злодія і державного діяча повинні бути різними, чи не так? Тому у нормальних людей відразу виникає зустрічне абсурдне питання: а чи готові чиновники поділитися з єврейською громадою прибутком, який отримують від протирічливої земним і небесним законам торгівлі на кістках мудреців давнини? З відвертим манкуртством міської влади показово контрастує ставлення пересічних львів'ян. Так, багато підприємців, чиї торговельні місця розташовані на території Краківського ринку, просто ставлять намет на асфальті, розуміючи, що до чого. Щоправда, є й інші, хто давно встановив на могилах прадавніх мудреців фундаментальні будови й “кує гроші”. Так, голова Асоціації самокерованих ринків України Віра Чванова чомусь гнівно відреагувала на  SMS-повідомлення, відправлене на телефонний номер Тетяни Марич,  представника підприємців Краківського ринку. “Значить так, я вас дуже прошу на цей номер не дзвонити й більше нас не турбувати. Ми не прагнемо висловлювати ніяких думок з цього приводу. Є чинний договір, за яким працює наш ринок. Ми сплачуємо податки, й ніякого перенесення ринку чи іншого марення, про яке ви пишете, не буде. Ринок працює й працюватиме”, – ледь не зриваючись на лемент, випалила Чванова й кинула слухавку. Але в цілому українська громадськість неодноразово підтримувала вимоги єврейської громади про перенесення  Краківського ринку з території старого єврейського цвинтаря. Навіть підприємці заявляли, що готові піти з території некрополя, якщо їм натомість нададуть іншу територію (як рекомендувала свого часу профільна міжнародна комісія) – це може бути майданчик, що знаходиться неподалік конвеєробудівного заводу. Однак адміністрація Садового мовчазно-байдужа до звернень євреїв та українців, що дає привід обґрунтовано підозрювати, що для цієї чиновницької братії комерційні інтереси набагато важливіші, ніж абстрактні духовні цінності. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  КиевVласть

Зброя, яка завжди з тобою і яку ти сам для себе вільно обираєш. Право застрелити будь-кого, хто здійснив напад на тебе, на твоїх рідних, на будь-кого, хто просить твого захисту. Зброя і право вбивати на власний розсуд кожного ворога, який з війною увійшов на твою землю. Без цього ти не будеш вільним, навіть якщо пани дарували тобі решту прав. Володарі, які не ототожнюють себе з народом, яким володіють, роблять все, щоб громадянин не був вільним.  Для цього головне, щоб людина і громадянин не міг сам захистити себе, ближніх, громаду, країну. У такому разі громадянин повністю і беззаперечно залежний від будь-якого чиновника, від будь-якого мусора, від будь-якого суддівського або прокурорського. Щоб громадянин не мав зброї застрелити кримінального нападника на вулиці. Для самозахисту потрібна не величезна ручна гармата, а маленький зручний для носіння пістолет або револьвер. Щоб ціна на зброю для захисту приватного володіння була захмарною, а набої просто недоступними за ціною і наживаються на таких цінах мусорські керівники. Щоб у разі нападу ворога громадяни не мали чим дати йому відсіч і не були цьому навчені. Саме так і є в нашій країні. Будь-яке лайно можуть казати президент, урядовці, помічники і радники. Але всі вони за те, щоб народ був беззахисним. Ти не маєш ні права, ні можливості застрелити покидька, який спробує тебе пограбувати з погрозою ножем. Для тих покидьків та ідіотів, які покладають безпеку на вулицях винятково на поліцію пояснюю - для кожного громадянина персонального поліцейського не найняти. Ти не маєш права і можливості вбивати ворогів, які прийшли на твою землю. Волання - йдіть у військкомат або мусарню є ідіотизмом. Жодна сучасна економіка не спроможна забезпечити призов до війська більше ніж 4% чоловічого населення. Всім решта уряд каже: я не дам вам зброю, я не дам вам боєприпаси для тренувань, я не дам вам полігони для вишколу; коли прийде ворог, ви маєте йому коритися або кидатися з дрючками на танки. Так, чинні керманичі України прямо забороняють більшості громадян виконати конституційний обов'язок обороняти країну, знищувати ворога. Вони роблять все, щоб ми не були готові до такої оборони. Якщо нам таких прав не дадуть - ми їх візьмемо. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook