На виборах до Київської обласної ради партія “За Майбутнє” висунула 84 кандидати на дев’яти територіальних виборчих округах Київщини. Очолює список народний депутат двох скликань, підприємець Ярослав Москаленко. Серед кандидатів – діючий мер Василькова Володимир Сабадаш, заступник голови Київської обласної ради Ярослав Добрянський, а також підприємці, лікарі, вчителі і представники інших професій.  Про це KV стало відомо зі списку "За Майбутнє" на виборах до Київоблради, оприлюднений на сайті Центральної виборчої комісії.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Єдиний виборчий список до Київської обласної ради виглядає так: №1. Ярослав Москаленко політик, підприємець, народний депутат України кількох скликань. Народився 28 квітня 1975 року в с. Лютіж Вишгородського району Київської області. У 2005-2008 роках здобув кваліфікацію магістра бізнес-адміністрування у Міжнародному інституті менеджменту, спеціальність “Магістр бізнес-адміністрування МВА – для вищого керівного складу”. Отримав кваліфікацію магістра управління соціальним розвитком у Національній академії державного управління при Президентові України. У 2016 році закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Юрист”. Також здобув вищу освіту у Національному університеті фізичного виховання і спорту України за спеціальністю “Викладач фізичного виховання” (2000-2005 роки). Розпочав активну політичну діяльність у 2006 році, коли був обраний депутатом Вишгородської районної ради. У 2010-2012 роках Москаленко -  перший заступник голови Київської облдержадміністрації, депутат Київської обласної ради. У 2012-2014 роках – народний депутат України VII скликання; 2014-2019 роках – народний депутат України VIII скликання.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться З 2014 по 2019 роки Ярослав Москаленко був головою підкомітету з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, соціального захисту постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.  З жовтня 2015 року по липень 2019 року він був головою депутатської групи “Воля народу” у Верховній Раді України VIII скликання. З липня 2020 року Ярослав Москаленко – голова Київського обласного осередку політичної партії “ЗА Майбутнє”. Ярослав Москаленко відомий своєю громадською діяльністю. Він – автор ідеї, засновник Всеукраїнського проєкту “Яскраві діти України”; засновник і почесний президент ФК “ДІНАЗ”; член виконкому Федерації футболу України, віце-президент Федерації тенісного спорту України. №2. Ярослав Добрянський, заступник голови Київської обласної ради.  З 2007-2013 роки був головою Згурівської, Києво-Святошинської, Макарівської і Бориспільської РДА. У 2014-2015 роках – перший заступник голови Київської обласної ради. З 2015 – заступник міського голови міста Буча.  №3. Віталій Гудзенко, голова правління ТОВ "Агро-Лідер Україна" (вирощування зернових та технічних культур). Народний депутат VIII скликання. №4. Інна Шубко, директор Навчально-виховного комплексу "Вишгородська районна гімназія "Інтелект"- загальноосвітня школа I ступеня. Депутат Вишгородської міської ради VII скликання. №5. Леоніда Пономарьова, викладач у Київському коледжі легкої промисловості та журналіст редакції періодичних видань (Заклик). №6. Олександр Леляк, директор ТОВ "Украгроенерго" (вирощування інших багаторічних культур).  З 1998-2005 – заступник голови Іванківської РДА, 2006–2013 – голова Іванківської райради, виконуючий обов'язки голови Іванківської райдержадміністрації.  №7. Василь Цвик, заступник голови Фермерського господарства “Тетяна 2011". Депутат Київської обласної ради 5 скликання. №8. Олександр Пироговський, голова правління ТОВ "Переяслав-Молпродукт" (перероблення молока, виробництво масла та сиру).  №9. Наталія Онопрієнко-Капустіна, заступник директора Комунальної установи Київської обласної ради Київський обласний Інформаційно-ресурсний методичний центр "Родина". Наталія Онопрієнко-Капустіна займала посаду начальника служби у справах дітей та сім’ї Київської облдержадміністрації із 1 серпня 2017 року. №10. Ольга Скрипник, начальник Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Березанської міської ради. №11. Володимир Сабадаш, міський голова Васильківської міської ради. З 1998 по 2010 роки Володимир Сабадаш працював в органах Служби безпеки України. З квітня 2010 по червень 2013 року – голова Васильківської РДА. У 2013 році був обраний, а у 2015 році переобраний мером міста Васильків. №12. Олександр Нігруца, директор ТОВ "АРХ-БУД". Депутат Київської обласної ради 7-го скликання. №13.  Станіслав Поліщук. Очолював в 2010 та 2011 роках Рокитнянську районну державну адміністрацію. Двічі обирався депутатом Київської обласної ради, є членом виконавчого комітету Білоцерківської міської ради. №14. Євгенія Полікарпова, викладач Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. №15. Мар’яна Лук’яненко. Закінчила у 2002 році Академію державної податкової служби України, спеціальність – фінанси. №16. Володимир Боднар. Приватний підприємець. Депутат Київської обласної ради. №17. Вячеслав Савенок. Закінчив Київське вище інженерне радіотехнічне училище ППО у 1990 році спеціальність – радіоінженер та Національну академія державного управління при Президентові України у 2014 році, спеціальність – державне управління, кваліфікація “магістр державного управління”. З грудня 2015 року – аспірант кафедри регіонального розвитку місцевого самоврядування та управління містом Національної академії державного управління при Президентові України. №18. Юрій Павлушко, директор ПП "Соснова". №19. Юлія Гринчук, завідувачка кафедри менеджменту Білоцерківського національного аграрного університету.  №20. Тетяна Самойленко, фізична особа-підприємець. №21. Вадим Фастівський, директор ТОВ "ТРАЙДЕНТ". №22.  Валентин Багнюк, директор КНП "КНП "Броварська багатопрофільна клінічна лікарня" БРР БМР.  №23. Віктор Гринчук, апарат Верховної ради України, помічник-консультант народного депутата  Валерія Колюха. №24. Олександра Кейс, член міської ГО “Громадська рада з розвитку міста Славутич”, депутат Славутицької міської ради VII скликання (2015-2020 рр.). Працювала в спільному підприємстві НОВАРКА (VINCI CONSTRUCTION GRANDS PROJETS та BOUYGUES TRAVAUX PUBLICS), яке займалось проектуванням, будівництвом та введенням в експлуатацію Нового Безпечного Конфайнменту над Об’єктом “Укриття” Чорнобильської АЕС.  №25. Валентина Дарнопих, фізична особа-підприємець. №26. Володимир Циба, директор ТОВ "Ресторація". №27. Сергій Будюк, директор КП "Успіх". №28. Геннадій Сиваненко, голова Фастівської районної ради.  №29. Олена Ракова, завідувачка ФАП с. Сухоліси. №30. Людмила Войналович, директор ТОВ "Фреш продторг". №31. Вадим Марисенко, директор з економіки та розвитку ПП Виробничо-комерційної фірми "МАВА”. №32. Юрій Бондар, заступник селищного голови з питань роботи виконавчих органів у Чабанівській селищній раді. №33. Олег Чернецький, виконавчий директор Агропромислової компанії "Дубовий Гай". №34.  Наталія Коломієць, директор КП "Узинзеленбуд". №35.  Ірина Дога, директор Комунальної установи Білоцерківської міської ради "Територіальний центр надання соціальних послуг". №36. Михайло Хобта, директор ТОВ "ЮМСІ". №37.  Василь Кравченко, генеральний директор КНП КОР "Київський обласний фтизіатричний центр". №38. Михайло Головецький, директор ДП “Вищедубечанське лісове господарство”. №39.  Анна Ісламова, депутат Бучанської міської ради VII скликання №40. Валентина Буряк, голова Загальцівської сільської ради. №41.  Олександр Тигов, директор ТОВ "БІГ ПРОДЖЕКТ". №42. Григорій Тищенко, завідувач хірургічним відділенням Макарівської Центральної районної лікарні.  №43. Олексій Муравський, доцент кафедри банківської справи та страхування економічного факультету Національного університету біоресурсів і природокористування України. №44. Леся Крижешевська, директор Комунального закдаду Білоцерківської міської ради Білоцерківська школа мистецтв № 1. №45. Світлана Скульська, головний лікар Комунального некомерційного підприємства Білоцерківської міської ради "Дитяча стоматологічна поліклініка". №46. Сергій Гайдук, директор Департаменту стратегічного розвитку НВК "Клівер". №47. Роман Продан, заступник директора Комунального підприємства Київської міської ради "Центр публічної комунікації та інформації". №48. Наталія Ібрагімова, директор Київського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. №49. Ірина Ткаченко, керівник апарату Громадської організації "Народна рада Обухова”. №50. Віталій Шаравара, фізична особа-підприємець. №51. Василь Демченко, генеральний директор ТОВ "Кузьминецька будівельна кераміка". №52. Юрій Воропай, директор КНП "Ставищенська центральна районна лікарня". №53. Андрій Чиж, директор КНП СРР "Сквирска ЦРЛ". №54. Ірина Ткаченко, начальник управління центру надання адміністративних послуг Виконавчого комітету Боярської міської ради. №55. Людмила Бойко, директор Бородянського центру соціально-психологічної реабілітації населення. №56. Сергій Зінченко, заступник директора Приватної сільськогосподарської агрофірми "Україна". №57. Володимир Рябець, кандидат педагогічних наук. №58. Світлана Полякова, начальник відділу економічної інвестиційної діяльності та АПР Узинської міської ради. №59. Максим Басилкевич, приватний підприємець. №60. Тетяна Бойко. Працювала державним службовцем в Білоцерківському районі. №61. Юрій Савчук, перший заступник голови Білоцерківської районної державної адміністрації.  №62. Микола Дашкевич, директор Міжнародного благодійного фонду "Друзі-дітям Чорнобиля". №63. Володимир Вергелес, заступник директора ТОВ "Завод пакувального обладнання "Термо- Пак". №64. Алла Верещак, директор Білоцерківського дитячого будинку-інтернату. №65. Оксана Вершута, заступник голови Миронівської районної державної адміністрації. №66. Сергій Медведчук, директор  ТОВ "МЗ ГРУП". №67. Олексій Польський, адвокат у Адвокатському бюро Польського. №68. Тетяна Митько, державний реєстратор у Виконавчому комітеті Бориспільської міської ради. №69. Тетяна Харитонюк, начальник відділу містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та інфраструктури Броварської районної державної адміністрації. №70. Людмила Костира, начальник відділу міжнародних зв’язків ТОВ "Броварський алюмінієвий завод". №71. Василь Ревчук, підприємець. №72. Микола Йощенко, голова Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. №73. Оксана Круковська, голова правління Хореографічної майстерні "Мальва". №74. Оксана Левківська, заступник начальника відділу міжнародних зв’язків ТОВ "Броварський алюмінієвий завод". №75. Людмила Сідорова, пенсіонер, за фахом – економіст. №76. Анатолій Матвієць, директор Адвокатського об’єднання "Київщина". №77. Олег Дудка, фізична особа-підприємець. №78. Наталка Зінченко, директор Білогородського будинку культури. №79. Людмила Забела, пенсіонер.Обиралася депутатом Макарівської районної ради, працювала помічником народного депутата України. №80. Яніна Прунцева, фінансовий директор ТОВ "Аудиторська фірма УКРАУДИТ ХХІ Київщина". №81. Валерій Шульга, перший заступник Боярського міського голови.  №82.  Ольга Коваль, начальник Ржищівського відділення АТ "Райффайзен Банк Аваль". №83. Віталій Косенко, директор  ТОВ “Техпромсервіс ЛТД". №84. Олена Чех, голова Громадської організації "Втілення". Читайте: Партія “За Майбутнє” лідирує на Київщині – результати соцдослідження На виборах до Київської облради сформовано дев'ять територіальних округів. Відповідні територіальні списки "За Майбутнє" наступні: ТВО №1. Територіальна громада Білоцерківського району Київської області, що включає Білоцерківську територіальну громаду Поліщук Станіслав Фастівський Вадим Савчук Юрій Дога Ірина Крижешевська Леся Дашкевич Микола Скульська Світлана Вергелес Володимир Верещак Алла ТВО №2. Територіальні громади Білоцерківського району Київської області, що включають Сквирську, Тетіївську, Рокитнянську, Таращанську, Ставищенську, Узинську, Володарську, Гребінківську, Фурсівську, Маловільшанську, Ковалівську та Медвинську територіальні громади Гудзенко Віталій Шаравара Віталій Гринчук Юлія Воропай Юрій Ракова Олена Зінченко Сергій Рябець Володимир Чиж Андрій Коломієць Наталія Полякова Світлана Басилкевич Максим Бойко Тетяна ТВО №3. Територіальні громади Бориспільського району Київської області, що включають Бориспільську, Яготинську, Переяславську, Пристоличну, Вороньківську, Студениківську, Гірську, Золочівську, Циблівську, Ташанську та Дівичківску територіальні громади Пироговський Олександр Павлушко Юрій Онопрієнко-Капустіна Наталія Марисенко Вадим Чех Олена Хобта Михайло Митько Тетяна ТВО №4. Територіальні громади Броварського району Київської області, що включають Броварську, Великодимерську, Баришівську, Березанську, Згурівську, Калитянську, Зазимську та Калинівську територіальні громади Багнюк Валентин Цвик Василь Циба Володимир Лук’яненко Мар’яна Скрипник Ольга Харитонюк Тетяна Медведчук Сергій Костира Людмила Круковська Оксана Польський Олексій Левківська Оксана ТВО №5. Територіальні громади Бучанського району Київської області, що включають Бучанську, Макарівську, Бородянську, Гостомельську, Немішаївську та Пісківську територіальні громади Добрянський Ярослав Тищенко Григорій Буряк Валентина Войналович Людмила Забела Людмила Йощенко Микола Ісламова Анна  Матвієць Анатолій Бойко Людмила Косенко Віталій ТВО №6. Територіальні громади Бучанського району Київської області, що включають Ірпінську, Вишневу, Борщагівську, Білогородську, Коцюбинську та Дмитрівську територіальні громади Нігруца Олександр  Чернецький Олег Пономарьова Леоніда Тигов Олександр Сідорова Людмила Кравченко Василь Зінченко Наталка Ревчук Василь Прунцева Яніна ТВО №7. Територіальні громади Вишгородського району Київської області, що включають Вишгородську, Іванківську, Славутицьку, Димерську, Петрівську, Пірнівську та Поліську територіальні громади Леляк Олександр Савенок Вячеслав Головецький Михайло Шубко Інна Кейс Олександра Гайдук Сергій Дарнопих Валентина Дудка Олег ТВО №8. Територіальні громади Обухівського району Київської області, що включають Васильківську, Обухівську, Миронівську, Кагарлицьку, Богуславську, Українську, Ржищевську, Федосіївську та Козинську територіальні громади Сабадаш Володимир Боднар Володимир Гринчук Віктор Полікарпова Євгенія Вершута Оксана Будюк Сергій Муравський Олексій Демченко Василь Коваль Ольга Ткаченко Ірина ТВО №9. Територіальні громади Фастівського району Київської області, що включають Фастівську, Боярську, Калинівську, Глевахівську, Чабанівську, Кожанську, Гатненську, Бишівську та Томашівську територіальні громади Самойленко Тетяна Сиваненко Геннадій Бондар Юрій Ібрагімова Наталія Продан Роман  Ткаченко Ірина Шульга Валерій Читайте: Обласний осередок партії “За Майбутнє” назвав екологію одним із пріоритетних напрямків роботи Фото: пресслужба партії “За Майбутнє”КиевVласть

Національна спілка журналістів України тане в напруженій тиші. Ще кілька секунд – і прозвучить прізвище одного з тисячі  учасників конкурсу “Я – журналіст”. Стискаю від хвилювання пальці, затамовую подих. Чоловік у синьому костюмі урочисто оголошує: “Найвищу відзнаку, кубок володаря Гран-прі, отримує…” Остання мить мовчання і … Звучить моє ім’я ! Лунає Гімн України, я ковтаю сльози, намагаючись видавити слова державної пісні; заплаканими очима ловлю на собі його погляд – головного організатора конкурсу.  Тоді  навіть не здогадувалася, що ця історія тільки починалася… Уже через рік ми зустрілися знову на церемонії “Я – журналіст”, згодом – в Острозькій академії.  Я спостерігала за Віталієм Голубєвим, як за еталоном успіху та продуктивності, мріючи перейняти й собі шматочок вогника з журналістських  очей…  Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Виявилося, перед тим, як знайти постійну роботу в редакції, чоловік спробував себе в ролі  фотографа і рекламного агента.  П'ятнадцять років був на посаді головного редактора газети. Саме в цей час, на вершині (як тоді здавалося) професійної кар’єри і сталася перша життєва криза… Віталій сидів у високому м’якому кріслі власного кабінету. Шию стискала червона краватка,  наручний годинник показував першу годину дня – перерва. На зовнішньому фоні все здавалося чудовим – у розпорядженні журналіста робочий автомобіль і власна помічниця, на телебаченні транслюється його телепередача, за плечима –  багатий досвід, попереду – ціле життя. Але щось всередині підказувало: його реальність потребує негайних змін. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  - Я розумів, що отримую все менше задоволення від того, чим займаюся. А працювати аж до пенсії на  роботі, що не дає можливості рухатися вперед – зовсім не той сценарій, якого тоді хотів, – ділиться журналіст, – тож потрібно було шукати,  чого  прагне душа. З цього моменту й почався пошук істини. Віталій радився з експертами й розпитував друзів,  аж поки не осяяло: він хоче викладати. - У кожній кризі завжди є як точка входу, так і точка виходу, – додає чоловік, – тоді моїм  виходом було створення Школи універсального журналіста, яка стала справжнім другим диханням для мене. Сьогодні ШУЖ – унікальний майданчик для навчання підлітків зі всієї України. Випускники школи  журналістики дивуються й захоплюються: як їхньому наставнику, Віталію, вдається настільки яскраво, енергійно викладати з ранку до самого вечора. - Мене часто запитують про мій вогник в очах, – з усмішкою зауважує журналіст, -  про якісь особливі секрети успіху й постійного позитиву. Але справа в тому, що ніякої таємниці немає – коли  займаєшся справою, яка подобається, не потрібно шукати додаткові джерела енергії. Звісно, усі ми втомлюємось чи втрачаємо інколи мотивацію, шукаємо правильний шлях. Головне у цьому випадку – не боятися помилитися й не чекати, що все буде одразу. Успішна людина відрізняється від невдахи кількістю спроб та якістю висновків. Одного разу саме більша, ніж в інших, кількість спроб привела чоловіка  до бажаної мети. Віталій мріяв представити восени свої книги на Львівському книжковому форумі, але це виявилося не так просто, як гадав. Йому знадобилося майже три роки, щоб  потрапити на омріяний захід і провести відкриту лекцію, зібравши доволі велику аудиторію слухачів. Далеко не кожна людина спроможна бути настільки вірною своїм переконанням та цілям, щоб, не зважаючи на поразки, досягати  бажаного. Так, наприклад, в один момент Віталій вирішив, що для розвитку  в своїй професійній діяльності йому неодмінно потрібно оволодіти мовою покоління Z, тобто – соцмережами. Таким чином і з’явилася спочатку сторінка на Фейсбуці, а згодом -  в Instagram. Ці майданчики сьогодні необхідні для просування власного бренду, але далеко не в кожного виходить їх освоїти. - Я проходжу різноманітні курси та відеоуроки, бо розумію, що це дійсно  потрібно, – пояснює Віталій, – навчання взагалі включено як обов’язковий елемент на будь-якому етапі мого життя, залежно від поставлених задач. Інколи поспішаю після роботи додому, як на важливу зустріч, бо знаю, що на шосту годину в мене черговий вебінар. Чоловіку  подобається такий ритм – швидкий та стрімкий. Він встигає, здається, усюди. Сьогодні Віталій Голубєв – Журналіст року, за версією  Національного конкурсу “Честь професії”, засновник Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст”, автор шести книжок, успішний спікер та  основоположник  Школи універсального журналіста; має особисте право займатися шістнадцятьма видами підприємницької діяльності. Він є блискучим прикладом того,  як можна встигати всюди й при цьому не забувати про цінність моменту.  Адже, попри  свою зайнятість, чоловік знаходить час і на родину, яка, до речі, у нього досить велика. Віталій разом з дружиною виховує трьох чарівних донечок. І наскільки б заклопотаний він не був, для своїх головних у житті жінок час знайдеться завжди. - Треба вміти домовлятися, шукати компроміси, – розповідає журналіст, -якщо, наприклад, моя присутність на одному з форумів не обов’язкова, то, звісно, я присвячу цей час родині. Віталій Голубєв – один з тих сучасників, які доводять, наскільки глибинно можна любити свою справу й горіти нею. - Саме любов – найвища для мене цінність, – пояснює чоловік, – любов не як кохання, а як захопленість життям й усім, що в ньому відбувається. Він  уже досяг власних вершин у журналістиці та викладанні, тепер прагне відкривати нові горизонти – просувати себе як професійного спікера, надалі розвивати власні проєкти через соцмережі і, звичайно, продовжувати насолоджуватися приємним щастям батьківства. А ось наступний мій герой, на відміну від Віталія,  лише рік тому вийшов із батьківської оселі. Знайомтеся: Любомир Лесонін – юний прозаїк, поет, студент Львівського національного університету імені Івана Франка. Ми зустрілися з ним у прекрасному місті Чернівці на одному з літературних фестивалів. Тоді Любомир ще був учнем десятого класу, та  унікальні ідеї у своїх доробках уже впроваджував. Його роботи: “Хроніка відважних сердець”, “Повалення моїх утопій” і багато інших – відрізняються від творчих надбань однолітків. Вони написані мовою сучасного покоління, мовою новаторства й унікальних свіжих поглядів.  Автор-початківець зізнається: на створення гідної прози потрібно багато часу – тижні написання й редагування. Та не творити не може, бо відчуває: це - його призначення. - Найголовніше й водночас найскладніше, – зауважує Любомир – перебороти себе й зупинитися в той момент, коли писати хочеться, а ти вже не можеш… І попри  нестачу часу для втілення всіх творчих ідей у життя, для віршів майбутній філолог теж знаходить і місце, і сили. Находившись вузькими вуличками Львова (необхідної формули натхнення), Любомир часто народжує поезію. - За день я можу створити  п’ять-шість віршів, – ділиться студент, – усвідомлюю, що писати для мене – це вже справжня залежність. Свою першу повість Любомир почав ще в 14 років. Тоді  не міг навіть уявити, що зараз називатиме себе літератором. - Я і сам не знаю, як  це сталося, – дивується хлопець, – щось “стрельнуло”- й народився мій перший твір.  Сьогодні ж на  його “рахунку”  вже дві повісті, більше десяти оповідань, десятки есе та статей.  Під час створення доробків у Любомира теж, як і у всіх, були свої поразки, свої невдачі та  падіння, але життєві принципи залишилися непохитними: писати й ніколи не зупинятися перед будь-якою перешкодою. Адже життям уже навчений: коли зачиняються одні двері, завжди відчиняються інші. Це раз у раз подумки повторює собі ще давно зазубреними напам'ять віршами улюбленої Ліни Костенко: І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Сьогодні ж його роботи  вже мають визнання. Любомир Лесонін – переможець тернопільського конкурсу “Тернослов”, фіналіст “Перодактиля”, один із кращих авторів І Всеукраїнського дитячого літературного фестивалю “Literature Future”, лауреат “Молодої Коронації” . Але  найзаповітніша мета іще попереду. Любомир мріє здобути найвищу оцінку своєї творчості – Нобелівську премію. Впевненість та дієвість майбутнього філолога таки переконує, навіть захоплює.  - Я сплю і бачу це, – ділиться юнак, -  ця мета ні на секунду не покидає мене. Точно знаю, що в мене все обов’язково вийде.  Дійсно, не часто вдається зустріти людину, яка з таким вогнем і запалом говорить про власні мрії, яка готова кожен день свого життя присвячувати творчості. Тож поки реалізація мети Любомира Лесоніна ще  в мріях, він не покидає клавіатури  й працює над свіжою прозою та поезією, щоб підкорювати нові українські літературні вершини. Після знайомства з “героями сьогодення”  я зрозуміла: кожну перемогу треба виборювати. І Віталій, і Любомир – приклади саме тих яскравих, дієвих, сміливих особистостей сучасності, хто вміє масштабно мріяти та наполегливо працювати, хто знає, що криза – це лише шанс вийти на новий рівень, а для створення успішної країни, передусім, треба створити самих себе...  Зазвичай я не комбіную в одній роботі двох людей. Комусь це здасться безглуздим чи недоречним. Та цього разу вирішила  наочно показати одну дуже просту істину. Ми вирізняємося  один від одного сотнями особливостей, тисячами дрібниць, які й роблять нас унікальними, але я впевнена, що існує так само безліч речей, що здатні об’єднувати попри всі несхожості. Герої мого матеріалу навіть не знайомі особисто, сьогодні ж обидва стали “жертвами” мого пера – двома яскравими, контрастними  постатями на полотні однієї картини. Віталій – уже сформований прогресивний журналіст з Рівного, Любомир – перспективний письменник новаторських ідей зі Львова, я – юна журналістка з Лисичанська. Ми  народилися й мешкаємо в  різних куточках України. Але доля звела наші шляхи:  з цими талановитими людьми  познайомилася на конкурсі творчих робіт та на літературному фестивалі. Нас об’єднала  любов до журналістики й до українського слова. І попри те, що всі ми кардинально різні,  індивідуальність – саме те, що поєднує. Хоча ні, я навіть сказала б – доповнює. Відмовляюсь вважати, що smart-покоління –  тільки про розумних. Вважаю, що smart – це  розвиток, дієвість і сучасність,  сміливість ламати стереотипи й  власним прикладом  доводити, що всі межі тільки в нашій голові. Для мене smart – це особистості – різні й унікальні. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Удодова Тетяна, 16 років, лауреат Міжнародного фестивалю “Прес-весна на Дніпрових схилах”КиевVласть

Офіційне представлення відбулося 18 вересня під час партійної конференції Київської обласної організації політсили. На події були представлені кандидати від партії на місцевих виборах 25 жовтня до обласних, районних, міських, сільських і селищних рад і на посади голів об'єднаних територіальних громад (ОТГ).  Про це KV стало відомо з повідомлення офіційного сайту виборчого штабу партії “Слуга Народу” в Київські області. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Команда президента України Володимира Зеленського та голови Київської обласної організації партії “Слуга Народу”, народного депутата Олександра Дубінського (94 округ) йде на вибори з уже сформованими списками кандидатів та готовою програмою розвитку столичного регіону, сказано в повідомленні. “Кандидати від “Слуги Народу” пройшли багатоступеневий відбір, принципи якого визначали не стільки представники партії, скільки самі жителі міст і сіл Київщини. Кожен мешканець кожної громади, а іх на Київщині, нагадаю, 69, міг запропонувати свого кандидата, рекомендувати когось на посади або внести пропозиції стосовно розвитку громади чи вирішення місцевих проблем. Нам же лишилося обрати кращих і запропонувати їх вам”, – пояснив Олександр Дубінський.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться До першої п’ятірки кандидатів у депутати до Київської обласної ради увійшли: народний депутат України Олександр Дубінський; перший заступник голови Київської облдержадміністрації Олександр Скляров; депутат Київської обласної ради Наталія Гунько; журналіст Володимир Тимофійчук; професор кафедри економіки та економічної теорії Білоцерківського національного аграрного університету, доктор наук Олена Шуст; Повні списки кандидатів невдовзі будуть доступні на офіційних ресурсах, як це і передбачено законодавством, зазначається в повідомленні.  Як відомо, програма команди Олександра Дубінського заснована на Стратегії розвитку Київської області до 2027 року.  “Там немає порожніх обіцянок, нереалістичних ідей та відверто лобістських рішень. Є чіткий план з конкретними діями. Це “дорожня карта” перетворення столичного регіону на лідера за економічними показниками, розвитком інфраструктури, рівнем сервісу: адміністративних, медичних, освітніх та фінансових послуг”, – зазначив Олександр Дубінський. За його словами, головний напрям роботи команди “Слуги Народу” на Київщині – підвищення якості життя мешканців регіону.  “Це цілком реально завдяки успішно проведеній реформі децентралізації, яка вже почала приносити свої плоди на місцях. Усе більше коштів залишатиметься в місцевих бюджетах і все більше буде можливостей у місцевої влади, щоб не тільки вирішити накопичені за попередні роки проблеми, а й закласти фундамент для подальшого процвітання громад. Команда Володимира Зеленського, політична партія “Слуга Народу” готові надати імпульс для розвитку”, – сказав Олександр Дубінський. Крім того, він зазначив, що команда “Слуги Народу” на Київщині має повну підтримку на рівні центральної влади – це президент Володимир Зеленський, Верховна Рада та Кабінет міністрів. Тож, у свою чергу, і представники партії на місцях мають підтримати реалізацію програми президента. “Перемога “Слуги Народу” – гарантія змін на краще. Це перемога всіх жителів Київської області”, – підсумував він. Фото надано прес-службою Олександра Дубінського КиевVласть

Мер Києва Віталій Кличко дозволив і в цьому році Дирекції будівництва шляхо-транспортних споруд Києва змінювати кошторис будівництва Подільсько-Воскресенського мосту. Журналіст Євген Куксін припускає, що це зроблено, щоб виділити додаткові бюджетні кошти компанії “Еко-Буд-Трейд”, яку пов'язують з Денисом Комарницьким.  Про це KV стало відомо з повідомлення журналіста Євгена Куксіна на власному телеграм-каналі.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Вартість будівництва Подільсько-Воскресенського мосту знову зросте: Кличко погодив. При тому, що ціна мосту вже дійшла до 6 мільярдів, в Київській міськдержадміністрації (КМДА) дозволили Дирекції будівництва шляхо-транспортних споруд міста Києва змінювати кошторис”, – написав Євген Куксін. Він нагадав, що ще у квітні минулого року було видане розпорядження КМДА №619, яким було дозволено упродовж минулого року вносити корективи в бюджет будівництва мосту. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться “Днями Віталій Кличко вніс корективи у тогорічне розпорядження, яким дозволив корегувати бюджет і цього року. Зверніть увагу: нове розпорядження вирішили не видавати, а от “зміни до торішнього розпорядження”, де до цифр 2019 додали 2020 – інша справа. Наче хтось буде розбиратися”, – констатував Євген Куксін. В завершення він нагадав, що свого часу “підряд на будівництво мосту без тендеру отримала фірма “Еко-Буд-Трейд” із орбіти “смотрящого” Дениса Комарницького”. Читайте: Кличко, попри опір депутатів, протягнув виділення ще 400 млн гривень фірмі, яку пов'язують з Комарницьким Фото: KVКиевVласть

Мер Києва Віталій Кличко, на думку журналіста Дениса Бігуса, легко віддаляється від колишніх соратників і може ще з цього кепкувати, що він продемонстрував, посміявшись з колишніх союзників з "Європейської солідарності".  Про це KV стало відомо з повідомлення Дениса Бігуса у Фейсбук.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “А таки Кличко найгеніальніший політик в країні. Це не комплімент. Просто констатація. Зайти на "фірташівських договірняках". Стати мером. Віддати забудову, комуналку і все з баблом – на тупе пошматування різного калібру чортів (Столар). Розійтись з політичним партнером (Порошенком). Міцно тримати симпатії його електорату. І не тільки його. Задружитись з новою владою (Єрмаком). Віддати забудову і комуналку новим чортам (Комарницький). Уникнути пресингу. Зберегти симпатії електорату Порошенка настільки, що ЄС вимушена зняти свого кандидата в мери. І імітує любов до Кличка. Публічно з цього пореготати, потицькати ЄС носом в неминучість. Підкреслити, що сам по собі такий крутий. І все це відбувається якось типу само собою, доки аудиторія гигикає з чергової обмовки. Невимушено… Хіба це не захоплює?” – написав Денис Бігус. Він також зазначив, що залишається незрозумілим, яким чином тепер можна зруйнувати цей “консенсус влади, грошей і суспільного уявлення про себе”. “Увага, цей пост не про те, хороша Кличко людина чи ні. І не про те, хороший він мер чи ні. Цей пост виключно про те, як політик склав навколо себе ідеальний консенсус влади, грошей і суспільного уявлення про себе. І фіг зна, що треба, щоб цей консенсус порушився”, – резюмував Денис Бігус. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Нагадаємо, раніше цей журналіст у своєму розслідуванні викрив зв’язки Віталія Кдичка зі “смотрящим” Денисом Комарницьким. А також з’ясував, що мер Києва виділив компанії “Еко-Буд-Трейд”, яку пов'язують з Денисом Комарницьким, більше 6 млрд гривень на добудову Подільсько-Воскресенського мосту. Читайте: “Ой-ля-ля, ой-ля-ля, будем грабить короля!”: Кличко позволил освоить 11 млрд гривен фирмам, которые связывают с Комарницким Фото: KVКиевVласть

На Всеукраїнському з’їзді ВГО “Солідарна Молодь” обрали голову молодіжного крила від політичної партії "Європейська Солідарність" на Київщині. Очолила команду журналіст та громадський діяч Анна Мадей.  Про це KV стало відомо із повідомлення прес-служби “Європейська Солідарність” Київщини.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  "Команду "Солідарної Молоді” Київської області очолила журналіст, громадський діяч Анна Мадей. Таке рішення одноголосно підтримано під час засідання “Солідарної Молоді” Київщини та затверджено Всеукраїнським з’їздом ВГО “Солідарна Молодь”, – йдеться у повідомленні.  Повідомляється, що сьогодні громадська організація “Солідарної Молоді” в Київській області налічує вже більше сотні активістів. Це – молоді викладачі, медики, підприємці, спортсмени, будівельники, економісти, юристи, журналісти, а також спеціалісти багатьох інших професій. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться “Ми молоді, але вже маємо досвід і здобутки у багатьох сферах. І найголовніше – у нас горять серця і ми вже сьогодні впевнено йдемо до своєї мрії – успішної, заможної, європейської України", – зазначила новообрана голова "Солідарної Молоді" Київщини Анна Мадей. Також вона зауважила, що їхня ВГО "Солідарна Молодь” братиме активну участь у місцевих виборах-2020 в команді “Європейської Солідарності”, аби стояти пліч-о-пліч і розбудовувати Європу в кожній громаді. Нагадаємо, у місті Славутич невідомі пошкодили борд із зображенням лідера партії "Європейська Солідарність" Петра Порошенка. Територіальний штаб політичної сили в Славутичі вважає такі методи політичної боротьби провокаційними і неприпустимими. Партія вимагає від правоохоронних органів розслідувати факти та покарати винних.  Читайте: Влада застосовує проти “Європейської солідарності” цілий арсенал брудних технологій, – штаб ЄС Славутича Фото: сайт ЄС КиевVласть

Полтавщина – серце України! Тут наймилозвучніша мова, звідси пішла класична література, на цих землях осердя козаччини, а кухня регіону – еталонна. Приблизно такий набір симпатичних штампів виринав із моєї свідомості, коли мова йшла про Полтавщину. Ще блимало щось про суржик, типу він прикольний, про багату історію і про Гоголя. В області я був у справах кілька разів, але нічого про неї з відряджень не привіз. Ну, хіба що спогад про “смачно” і “недорого”. І ось літньої напів-карантинної днини мені припікло. “Дружино, – сказав я, – нумо на вікенд до Полтавщини. Там смачно і сто пудів – цікаво”. Дружина погодилась і ми купили квитки на потяг. День І Дорога до Полтави з Києва – це просто свято, за яке треба окремо подякувати Укрзалізниці. Сідаєш в столиці о 6.45 до зручного експреса до Харкова і за три години виходиш свіжий і гожий у Полтаві. Комфортно, безпечно, трясе повільно і в клозеті не тхне – Європа!Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Дорогою ми ще раз озвучили і занотували до нотатника всі відомі нам факти-штампи-кліше, із якими асоціюється місто і область, а потім ранжували їх за значимістю. Я пхав на перші позиції їдло, дружину тягло на духовність, згодились десь посередині. Отже Полтава/Полтавщина це: Історія (від князів до царату) Українська література Гоголь, як явище Кухня і все що з нею пов’язано Мова і прикольний суржик Природа На полтавський перон ми ступали із чітким бажанням повернутися до Києва із максимальним багажем інформації про кожен пункт списку. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Вже по дорозі від залізничного вокзалу до найзнанішої туристичної принади Полтави Білої Альтанки (до речі, всього 20 хвилин маршруткою № 51 та 10 гривень за двох), ми зрозуміли, що пункт Історія слід побити на підпункти, наприклад, внести “Архітектуру”.  Архітектура Архітектура Полтави – це окрема тема. Дореволюційне місто збереглося погано, але те що лишилося варто побачити. Наприклад, Кругла площа із корпусним садом всередині. Виділіть 30 хвилин, пройдіть колом, позаглядайте у суміжні вулички, знайдіть сквер за міською радою, відпочиньте.  Корпусний сад в центрі Круглої площи Обов’язково варто походити вулицями Котляревського та Гоголя – вони паралельні. По-перше, обидві вулиці прикрашають красивезні пам’ятники діячам, на честь яких і пойменовано вулиці, по-друге, тут можна вхопити дух старосвітського міста. Будови купецької Полтави в цій частині міста збережені гарно і цілком пристойно дають уявлення про тогочасся.  Пам’ятник Івану Котляревському (встановлений в 1903 році) До речі, пам’ятник Котляревському з трьох боків увінчаний горельєфами, що відтворюють епізоди з творів митця: “Енеїди”, “Наталки Полтавки” і “Москаля-чарівника”. Горельєф “Наталки” ще в 2008-му вкрали, а в 2019 урочисто повернули на місце. Історія детективна – через 10 років після викрадення хтось знайшов витвір мистецтва і передав в редакцію місцевого видання “Полтавщина”.  Горельєф “Наталка-Полтавка” На Гоголя є алейка із скульптурами героїв творів Миколи Васильовича, уважне споглядання яких може неабияк звеселити мандрівника – слово честі, без увімкнення уяви до декотрих об’єктів краще не підходити.  Пам’ятник Миколі Гоголю (виготовлений в 1913, а встановлений у 1934 році) Однією із найяскравіших окрас вулиці є будівля колишнього ресторану “Монголія”, де в 1903 році зібрався весь цвіт України на бенкет з нагоди відкриття пам’ятника Котляревському. Бенкет був знатним, і нижче, коли я розпоівдатиму вам про кухню Полтавщини, згадаю про нього обов’язково. Будівля ресторану “Монголія”, більш знана полтавцями як Інститут Міськбудпроект  Після вул.Гоголя варто вбити в навігатор на смартфоні вулицю Пилипа Орлика, 15 та уздовж чепурних алейок почалапати до садиби місцевого будівельного підрядника Наума Бахмутського. А садиба ця – справжній скарб і привіт для киян. Місцеві краєзнавці вважають, що збудована садиба архітектором Городецьким і дуже сильно нагадує київську Караїмську кенасу. Дойдіть і висновки робіть самі. Нам здалося, що таки він. Будинок Підрядника Бахмутського (1906 рік) Ну, а після “кенаси” вбивайте в навігатор вулицю Спаську, 11 і йдіть дивитися ще одну загадку. За цією адресою стоїть колишня садиба депутата Держдуми і почесного мирового судді Володимира Болюбаша (збудована у 1912 році). В багатьох джерелах є згадка, що проєктував будинок архітектор Павло Альошин – творець київського будинку вчителя. Дехто навіть вважає, що київській і полтавський будинки схожі. Будинок судді Болюбаша (1912 рік) Від Болюбаша всього півкілометра і ви вже на плато Іванової гори на  Соборному майдані. А там і Біла альтанка, і вежа Полтавської фортеці, і монумент мисці з галушками, і пам’ятний знак на честь першої літописної згадки про Полтаву.  На гранітній брилі викарбуваний напис: “Игорь Святославичь... поеха противу Половцемъ и перееха Въросколъ оу Лтавы... Ипатьевская летопись 1174 г.” Краєвид з Іванової гори дивовижний – звідси видно Полтавський Поділ, стадіон Локомотив, новобудови, старі хати, природу і навіть Макухівське сміттєзвалище. Але навіть його присутність не псує органічного краєвиду. До честі полтавців, найвизначніші місця міста оснащені інформаційними табличками з QR-кодами – наводиш на нього телефон і читаєш цікаві факти про будівлю, місцевість, пам’ятник. Пункт про історію неможливо розкрити без музеїв Полтави і Полтавщини, і без них же – неможливо закрити розповідь про архітектуру. Тож, годинки півтори погулявши вулицями і нафотографувашись біля вищезазначених пам'яток, ми випили по каві у одній із чисельних кав’ярень середмістя (від 15 гривень за філіжанку) і рушили до перлини міста – Краєзнавчого музею імені  імені Василя Кричевського. Музеї Описувати музей об’єктивно і не зриваючись на пафос – важко. Він справді гарний, самобутній, і єдине з чим може перегукуватися це еталонне втілення українського архітектурного модерну – це із мавританським стилем.  Будинок Полтавського губернського земства (1903-1908), в якому розташовано Краєзнавчий музей Проте й про нього естети одразу забувають, тільки-но потрапляють всередину. Бо ж там, для одних багата українська панська хата, а для інших - ідилічний козацький маєток.  Центральный холл музею Зала засідань земства (нині актова зала музею) із балкончиком для хору Колекція багатюща – близько 300 тисяч експонатів. Від опудала свині Миргородської породи до обладунків самурая. Якщо зберетесь до музею – обов’язково беріть екскурсовода. Квитки до музею – 20 грн, оглядова екскурсія – 150 грн. Опудало свині Миргородської породи А ще обов’язково слід погуляти по внутрішньому дворику музею – там дуже затишно і привітно. Ну і фотки будуть трошки інакші, ніж у решти.  Внутрішній двір музею До речі, перед будовою музею можна побачити ще одну окрасу архітектури Полтави – пам’ятник Тарасу Шевченкові в стилі конструктивізм, авторства Івана Кавалерідзе. Залізобетонний монумент викликає справжнє захоплення у шанувальників мистецтва “початку радянської доби” і має лишити по собі гарний спомин у тих, хто авангард тих часів не сприймає. Справа в тому, що такого Тараса ви ще не бачили. Плюс, є поле для фантазії: чи-то Кобзарь на тракторі, чи то на катку… Пам'ятник Тарасові Шевченку відкрито в Полтаві 12 березня 1926 року Після краєзнавчого ми трохи втомились і повільно поплентались в бік Білої альтанки, перетравлюючи побачене. Ковтнувши один глечик класичних галушок на двох (від 60 грн за глечик) та посмакувавши компотиком в симпатичній ресторації, яких тут повно, ми загуглили список музеїв Полтави.  З 13 музеїв у списку нас зацікавило 2 – музей-садиба Котляревського, який був поряд, та музей важкої бомбардувальної авіації. Музей Полтавської битви вирішили залишити на потім, бо “Google Maps” показувало, що туди гарно їхати, коли збираєшся далі по області.  Садиба Котляревського (вхідний квиток 20 гривень) розташовується поряд з Успенським собором у кількох кроках від Білої альтанки. Це не оригінал, а відтворена у 1969 році репліка. До слова, відвторювали обійстя автора “Енеїди” здійснювали за акварельним ескізом Тараса Шевченка, який замалював її у 1845 році. Садиба Івана Котляревського Умеблювання житла намагалися підібрати максимально близько до епохи, але кілька оригінальних речей в музеї є. Нас особисто вразив нехрестоматійний портрет Котляревського в трьохуголці царської армії. За таким столом Іван Котляревський працював А якщо ви гарно розбалакаєтеся з екскурсоводами, вам покажуть місце, де захований справжній артефакт, до якого торкалася рука Котляревського. І цей артефакт також можна помацати. Кажуть, що Котляревський точно бачив цю деревину Після Івана Петровича маршруткою №52 ми поїхали до бомбардувальників. З пішими переходами маршрут зайняв близько 40 хвилин – якраз є час на впорядкування шухляд пам’яті і ревізію вражень. І цей “передих” – був просто необхідний, адже враження від авіаційного музею і в мене, і в дружини були грандіозні. Музей знаходиться на території, яку до 2007 року займав 185-й гвардійський важкий бомбардувальний авіаційний полк і межує з чинною військовою частиною. Ну, що сказати, вразили не лише літаки, а й те, з якою любов’ю персонал ставиться до кожного експонату, як привітно приймає гостей, як щиро вболіває за свою справу. А ще – музей контактний. Тут окрім класичної експозиції (власне в самому приміщенні музею) діє чудовий військово-історичний парк, та стоянка з літаками. В літаки можна залізти, посидіти в кріслах пілотів і на хвильку відчути міць і могуть залізних птахів. Квиток до музею коштує 60 гривень, але радимо брати гіда. Історії про операцію Френтік, про Джохара Дудаєва, та переліт українського літака до Кольського півострова, торпедування баржі та повернення назад до Полтави без додаткової заправки – вражають. Навіть, якщо дуже стомився міць літаків повертає бадьорість Переїзди, перекуси, екскурсії зайняли в нас приблизно 8 годин. Тож абсолютно щасливі, ми вповзли в готельний номер і вимкнулися до ранку наступного дня. До речі, про готелі. Всі відомі світові сервіси оренди житла та бронювання готелів працюють із полтавськими номерами. Ми скористалися сервісом Booking і дуже легко забукали собі пристойне житло. Ціни за добу стартують від 300 гривень за добу, але раджу вам брати сегмент на 100-200 гривень дорожче.  День ІI Прокинувшись рано (бо рано ж лягли), ми зрозуміли, що з нашого списку натяк на уявлення вже маємо про Історію, Архітектуру, Кухню, а ось про Природу, полтавську мову і Гоголя, ще нічого не знаємо. Другий день ми почали з Автовокзалу, адже путь наша лежала на Полтавщину. Ще дорогою з Києва до Полтави, гортаючи різні путівники, ми зрозуміли, що найліпше познайомитися із Полтавщиною за один день ми зможемо в Опішні. Тут тобі і гончарство, тут тобі і етносадиби з майстер-класами на всі забаганки, тут тобі і природа, і мова, і наїдки, і люди гарні. Єдина проблема – час. Від Полтави до Опішні – 45 кілометрів і десь час із гаком їзди. Але ж у нас ще не обслідувано Музей Полтавської битви?  Опішнянський музей гончарства відкривається о 8.00, а “битва” о 9.00. Порадившись, вирішили “битву” лишити на колись потім, тим більше, що ця полтавська локація, цікавила нас найменше. Гуляючи містом, ми так чи інакше натикалися на об’єкти із нею пов’язані: пам’ятник місцю, де спав Петро Перший, церква у футлярі, Монумент Слави на честь 100-річчя перемоги російської армії над шведськими військами Карла XII, посеред Круглої площі… Ну, і власне, для українців “битва” – велика трагедія, а ми з дружиною ще не відійшли від суму за втрачену моць після авіаційного музею. Уявіть, якби оті “дальні літаки”, які в 2000-х порізали, досі стояли на варті, втрату Чорноморського флоту країна переживала б не так гостро. Але менше з тим, адже на нас чекає Опішня.  Природа і знову історія Виїхавши о 7.45 маршруткою з Полтави (один квиток 40 гривень), ми вже за півтори години були на місці. Першим пунктом нашої подорожі був Музей Гончарства, другим – етно-садиба Лялина Світлиця. “Краєвиди полтавськії”, що супроводжують тебе під час поїздки, можуть лишити байдужим тільки дуже черству людину. Соняхові поля, лісочки, горби й горбочки, чепурні села, а головне – пристойна дорога. До речі, дорогою до Опішні ми проїхали повз поворот на славну Диканьку. Поворот пропустити важко, адже дороговказом тут виступає Тріумфальна арка, що колись давала старт шляху до маєтку Кочубеїв. Арка побудована у 1820 р. на честь зустрічі і перебування царя Олександра І у палаці князів Кочубеїв (реставрована в 2008-му році) Кочубеї для України часів царату – це щось на кшталт клану олігархів. Вони спочатку не віддали заміж за Мазепу свою дочку, потім зрадили гетьмана перед Петром І, потім страждали, потім були реабілітовані і зажили просто колосальної слави. Наприклад Віктор Кочубей був міністром внутрішніх справ, а згодом і канцлером Російської імперії. Мало хто знає, але вугільна Донеччина і сам Донецьк – це також Кочубеї. У 1869 році князь Сергій Кочубей отримав від уряду імперії підряд на будівництво заводу залізничних рейок на землях сучасного Донецьку. Але спритник продав замовлення і землю Джону Юзу, а той вже збудував завод, шахти і дав першу назву Юзівці, яку ми знаємо як Донецьк.  Після жовтневого перевороту селяни спалили палац Кочубеїв, а недоплаки розтягли по хатах – будували хати, сараї, мостили підлоги… Єдине що лишилося – це кілька давніх Коучубеївських дубів, та родинна церква із усипальницею. Церква дуже цікава, адже із середини її підкупольний простір нагадує римський Пантеон. Аллея Кочубеївських Дубів Підкупольний простір Свято-Миколаївської церкви в Диканьці За роздумами про Кочубеїв, яких ми ще згадаємо в цій оповіді, спостерігли, що рельєф за вікном став більш гористим. А це означає наближення до Опішні, гончарного серця України, та території, де зареєстрована абсолютна відмітка рельєфу Лівобережжя – 202,6 метрів над рівнем моря. На семи опішнянських пагорбах люди живуть з періоду неоліту, рибалять у Ворсклі, ростять хліб та ліплять глечики. Власне, навколо теми гончарства тут зав’язано все. Тут працювало два найбільші в Україні гончарні заводи – Опішнянський завод “Художнiй керамік” та завод “Керамік”, тут чудовий гончарний ринок (невеличкий рукодільний глечик можна придбати із 50 гривень), тут гончарна школа, тут десятки підприємців-гончарів, що гончарують приватно і тут чудовий Музей гончарства, в який ми власне і збиралися потрапити. Екскурсія, у вартість якої входить майстер-клас із гончарства коштує всього 90 гривень. Про глечики і глиняний посуд ви довідаєтесь дуже багато, але головна принада цього місця – природа і химерні глиняні композиції, які у творчому хаосі розставлені по території.  Фото з офіційної Facebook-сторінки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Кухня і народний побут Витративши на музей гончарства дві з хвостиком години ми сильно зголодніли і вже просто летіли до Етно-садиби “Лялина Світлиця”. Благо, вона всього півтора кілометри від музею і пішки цей шлях можна здолати хвилин за 20. Ще в Києві, обираючи місце, де в Опішні можна скуштувати справжньої полтавської кухні, ми знайшли Facebook-сторінку фундаторки садиби Олени Щербань. Олена – дуже цікава людина. Вона науковець-глечикознавець, доктор історичних наук, етнографія і гуру зеленого туризму на Полтавщині. Потрапити до неї в гості не сказав би, що надто важко, але точно раджу заздалегідь з нею зв’язатися і узгодити приїзд.  Ми узгодили, і навіть сказали, щоб хотіли попоїсти: борщ із квасцем, шпундрю з буряками, качану кашу і бездріжджовий гречаний хліб, печений в спеціальній бездріжджовій печі. Всі ці диво-наїдки ми замовили не просто так. Наприклад, про “шпундрі з буряками” (давня українська народна страва зі смаженої свинини (підчеревини чи грудини), тушкованої потім із буряками в буряковому квасі) ми вичитали в карті обіду в ресторані “Монголія” на честь відкриття пам’ятника Котляревському. Зберіг її засновник “Полтавського вісника”, журналіст Дмитро Іваненко. Вважаю, не зайвим буде процитувати мовою автора: “Борщ до шпундрів з буряками; юшка з періжками; келебердянська осетрина з підлевою; пелюстки до смальцю з сухарями; сахарний горох; різна дичина до соку; заморожена молошна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Трунки; медведикі; пунші; Анхизова чекалдиха; овощі"  Шпундрі з буряками Про борщ із квасцем (буряковим квасом, рецепт якого легко знайти в мережі) ми довідалися у розмовах із полтавцями. Для них він як, до речі, й вареники на пару – це взагалі, не екзотика, а даність. Справжні полтавці вважають, що борщ без квасцю – не борщ, а вареники варені у воді – “сині і гливкі”. Банка квасцю накрита патісоном А ось качана каша (як і шпундрі) – це вже екзотика і ретро. До того, ж вона є типовою стравою саме для Полтавщини і ніде в Україні нічого подібного не готують. Рецепт приготування качаної каші від Олени Щербань Обід виявився неперевершеним. А головне, страви, хоч і цікаві та складні, але їх цілком реально приготувати в умовах міської кухні. Правда, не буде аромату печі та глечика, але його можна доповнити уявою. Зазначу, що “Лялина Світлиця” це не зовсім про їжу. Тут можна взяти купу майстер-класів: плетіння нитки на старовинному веретені, виготовлення посуду і сувенірів з трави, мотання ляльок мотанок… Олена навіть може навчити охочих білити піч. Тут частують гостей Паніматка етносадиби запевняє, що її місія – допомогти людям жити на всі 100%, а щаслива вона тоді, коли гість, що відвідав її вперше, повертається. Гоголь В садибі нам пощастило познайомится із групою із восьми харківських туристів, які збиралися за 60 кілометрів від Опішні до села Гоголеве. Мета їх вояжу – участь в нічному театралізованому дійстві  під назвою “Чи знаєте ви українську ніч?”, яке відбувається в Національному музеї-заповіднику Миколи Гоголя.  У зв’язку із карантинними обмеженнями на дійство може потрапити не більше 15 осіб. При цьому шоу коштує 6 тисяч гривень за группу, плюс витрати на автобус. Тож, поява двох додаткових учасників, які були готові профінансувати свою участь у спільній справі і трохи полегшити загальні витрати, неабияк потішила наших нових харківських знайомих і нас любо прийняли до гурту. Вітальня з портретом Миколи Васильовича. Цей портрет мати ховала, коли Микола приїздив гостювати. Гоголеві здавалося, що він на портреті гарніший, ніж у житті. Коли нащадок козацької старшини Микола Васильович Гоголь у 1825 році закінчив гімназію і твердо вирішив зайнятися літературою, він матері: “Ви почуєте про мене все, або нічого”. Від тих часів, ось уже майже 200 років всі навколишні землі просякнуті Гоголем. Він на сувенірах, в краєзнавчих кабінетах шкільних музеїв, в топонімах, в архітектурі, в серцях і у свідомості кожного полтавця… Флігель, де жив і працював Гоголь, коли навідував батьків А все через те, що Гоголь – не лише великий письменник, а й дуже здібний і вправний маркетолог. “Вечори на хуторі біля Диканьки” стали популярними не лише через яскраву сюжетну лінію і філігранне письмо, а й через назву. Цвіт Петербургу (та ті, хто прагнув до нього належати) чудово знали назву Диканька, бо ж саме там було родинне гніздо Кочубеїв – родини імперських урядників і фаворитів двору. Назви Гоголя свій твір “Вечори на хуторі біля Сорочинців, або біля Миргороду”, хто знає який був би ефект. Про цей та про багато інших цікавих фактів із життя Гоголя вам радо розкажуть в музеї. Що ж до шоу, то спойлерити не буду, а просто поміщу тут анотацію до нього в якій майстерно описано те, на що чекає гостей: “Театралізоване дійство проводиться в темну пору доби. Адже, як відомо, після заходу сонця починає відбуватися все найцікавіше. Тому немає кращого часу, аби у повній мірі пізнати загадковість місця, що надихало самого Гоголя, послухати надзвичайно цікаві історії та помилуватися красою української ночі. Наш екскурсовод допоможе вам перенестись у ХІХ століття і поринути у світ гоголівських героїв. Русалки, таємничі постаті, кум Цибуля, Левко та Галя, мама письменника, його молодша сестра Ольга та автор безсмертних повістей зустрінуть вас у своїх володіннях. Саме дихання ночі таїть в собі дещо містичне та неповторне… Ви обов’язково це відчуєте! Гоголівська садиба приховує багато таємниць. Наприклад, ви зможете загадати бажання на великому камені біля гроту, в який родина Гоголів приходила помолитися та побути наодинці з природою. Гід покаже, як правильно загадати бажання, щоб воно здійснилося. Наше нічне театралізоване дійство створене спеціально для тих, хто бажає “полоскотати” собі нерви, для любителів нічних несподіванок та прогулянок, справжніх шанувальників творчості Гоголя! Екскурсія триває 2 години і включає в себе наступне:  цікаву розповідь про життя і творчість одного з найзагадковіших та найвеличніших письменників світової літератури;  відвідування батьківського будинку та флігеля, де писав свої геніальні твори Микола Гоголь;  прогулянку чарівним парком-садом, наповнену несподіванками; спів солов’я, чарівні мелодії українських народних пісень та ще багато-багато цікавого!!!”. Дозволю собі лишень кілька ремарок і фактів, які вразили. По-перше, вразила жінка, яка виконує роль мами Гоголя. Вона, як і решта учасників дійства – не професійні актори, а звичайні музейні працівники. По-друге, Гоголь був вправним художником і всі гості музею можуть у цьому переконатися. Ну, і по-третє, – сюди слід їхати за знаннями і фактами. Бо тільки тут можна довідатися те, про що рядовому поціновувачу творчості, який із Миколою Васильовичем знайомий виключно у межах шкільної програми, і не снилося. Вітражі, створені за ескізом Миколи Гоголя Мова і епілог А ось із прикольним полтавським суржиком нам не пощастило. Ми жодного разу не почули слова “кукурГуза”, “е” замість “и”, м’якого “л” і решти мовних кліше, що їх приписують полтавцям. Місцеві навіть трохи ображалися на нас, коли ми щиро цікавился, де ж відомий суржик? Звичайно, суржик є, але в Полтаві і на Полтавщині його не більше й не менше, ніж на Київщині чи Житомирщині.  “Свайба”, “ходю”, “добре утро”, “каеш”, “драстє” та решта слів, які весело і легко заходять нам у Києві, тут лунають настільки органічно, що тобі здається “наче так і треба” і ти їх просто не помічаєш. Чому так, у нас відповідь одна – бо Полтавщина щира і будь-який гість відчуває себе на цій щирій і щедрій землі, спокійно і без всякого “цего”. Насамкінець зазначу, що двох вихідних днів вистачить лише для того, щоби почати розбиратися із списком, який я подав на початку цієї оповіді. А для того, щоб мати максимальний багаж інформації про кожен пункт списку (саме із таким завданням ми ступили на перон вокзалу Полтави), сюди треба повертатися іще не раз. PS: Автор щиро і уклінно дякує усім, хто допоміг нам під час цієї подорожі, зробив її інформаційно насиченою та комфортною. Люди, – ви неймовірні! Фото: Ігор Дармостук КиевVласть

Голова поліції Київської області Андрій Нєбитов вирішив поділитись своїми думками з приводу права населення на збройний самозихист. І зробив це, як роблять зазвичай поліціянти, з маніпуляціями, замовчуваннями та пересмикуванням. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Ситуація, на яку посилається пан Нєбитов, проста – чоловік після суперечки на дорозі влаштував стрілянину з травматичного пістолету та поранив випадкову людину. “Але цей хлопець (і він не єдиний) своїм прикладом відповів усім прихильникам легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення на їх головний аргумент: “З легальною, зареєстрованою зброєю злочини не вчиняють!!!”, – написав пан Нєбитов. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Щоправда, він забув написати, чи легально власник травматичної зброї її отримав, і чим є насправді те громадське формування, членом якого є підозрюваний. “Я знайомий з багатьма людьми – прихильниками легалізації короткоствольної зброї для цивільного населення. Це розумом зрілі, виважені люди. Вони мають серйозну аргументацію на свою користь. Вони дуже люблять зброю і відносяться до неї вкрай відповідально. Але, на жаль, за цими людьми отримають доступ до бойових пістолетів та револьверів от такі “ковбої”, – продовжує голова поліції Київщини.  Я, в свою чергу, чув про чесних та сумлінних поліцейських. Вони не пиячать, не стріляють в місті по бляшанках та не вбивають дітей. Але через них доступ до бойових пістолетів та револьверів отримують такі “ковбої”, які підозрюються у вбивстві 5-річного Кирила Тлявова в Переяславі.  А ще доступ до зброї отримують такі поліціянти, які підозрюються у катуванні в Кагарлику, просто в поліцейському відділку, коли, нагадаю, за версією ДБР, працівник Нацполції стріляв над головою жертви. Андрій Нєбитов не зупиняється на цьому, та пише: “ніж надати доступ цивільному населенню до бойової короткоствольної зброї, пропоную прийняти рішення щодо доступу до травматичних пістолетів і револьверів усім громадянам (звісно, психічно здоровим і тим, які відповідають вимогам для власників мисливської зброї).” Дякую, дуже дякую! Але... Можливо, виходячи з вищенаведених мною прикладів, було б доречно надати доступ саме поліцейським виключно до травматичної зброї, а не до бойової? Зрештою, на вулицях і ми, законослухняні громадяни, і поліцейські, маємо справу з одними й тими самими злочинцями. Озброєними, ну то й що? Чому громадянин (програміст, продавець, журналіст тощо) має захищати своє життя з травматичною зброєю, а поліціянт – з бойовою? От тільки не треба про “служити та захищати”. Приклади служіння та захисту ми бачимо регулярно – як от на Дніпропетровщині, де поліціянтів спіймали на торгівлі наркотиками та інших злочинах. “Провести детальний аналіз володіння такою зброєю громадянами за 5 років. Детально розглянути випадки застосування, втрати та інші складові культури володіння зброєю. На підставі отриманих даних приймати рішення щодо подальшого доступу до бойової короткоствольної зброї громадянам”, – продовжує фантазувати очільник поліції столичного регіону. Вибачте за прямоту, пан Нєбитов, але ваш міністр Аваков стверджує, що МВС не веде навіть статистики нагороджених бойовою зброєю! Що ви зібрались аналізувати з таким системним підходом? І щодо системності. Ви же в курсі, що представники МВС заявили, що готові підтримати право громадян на збройний захист з використанням короткоствольної нарізної зброї? Доречі, пан Нєбитов каже, що має нагородну зброю. Щиро не розумію, навіщо вона йому, якщо поліція працює вправно, захищає всіх громадян та служить їм. Вже кого-кого, а свого шефа поліцейські точно прикриють. В минулому році підлеглі пана Нєбитова в середньому прибували на місце події менше ніж за 20 хвилин. Невже так складно почекати, поки приїдуть професіонали? До речі, щодо професіоналів. Хотів би нагадати, що саме колеги пана Нєбитова кілька років тому так гарно спланували операцію по затриманню крадіїв у Княжичах, що втратили 5 чоловік. Травматична зброя замість бойової могла б допомогти рятувати життя і громадян, і поліціянтів.  А нам, законослухняним громадянам, дайте можливість захищати себе та своїх близьких за допомогою зброї, а не телефону.  Читайте: Георгій Учайкін: “Треба спитати в людей, чи хочуть вони мати право на збройний самозахист або цілком розраховують на захист поліції” Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьКиевVласть

Мер Києва Віталій Кличко віддав зі столичного бюджету понад мільярд гривень компанії “Еко-Буд-Трейд” з орбіти “смотрящєго” Дениса Комарницького на будівництво ділянки Окружної дороги довжиною менше двох кілометрів.  Про це KV стало відомо з сюжету журналіста Євгена Куксіна, опублікованому на його YouTub-каналі. За словами журналіста, будівництво 1,8 км Окружної дороги в Києві на даний момент обходиться платникам податків у більш ніж мільярд гривень. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Цю ділянку – від вул. Богатирської до вул. Маршала Рокосовського – київська влада, по словам журналіста, намагається побудувати з 2001 року. Проте, за його даними, роботи рушили з місця у 2014 році, коли на будівництва з бюджету міста було виділено 400 млн гривень. Але, попри обіцянки Кличка, ані у 2017, ані у 2018 році ділянку не було добудовано. Євген Куксін наголосив, що попри те, що будівництво фактично веде компанія “Адамант”, переможцем тендеру було ТОВ “Еко-Буд-Трейд”, яке пов'язують з Денисом Комарницьким, і саме на його рахунки пішли гроші з бюджету. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться “Призвище Денис Комарницький мало відійти у небуття разом з від'їздом Леоніда Черновецького. Саме за його часів він був депутатом Київради і заступником мера. Насправді ж структури, близькі до Комарницького, змогли стати ледь не центром бюджетних грошей вже за період Кличка. Бо ж київська влада без проведення тендерів віддала “Еко-Буд-Трейду” 359 млн грн вказаної окружної дороги і понад 440 млн грн на будівництво Подільсько-Воскресенського мосту”, – заявив журналіст. Причому, за його словами, вже в лютому минулого року Кийвська міськдержадміністрація (КМДА) видала розпорядження про збільшення вартості будівництва до 1,125 млрд гривень. Куксін окремо наголосив, що підписав документ заступник голови КМДА Петро Пантелеєв, адже мер у цей час був у відрядженні. “Треба сказати, що Віталій Володимирович не дурень, адже прямо зараз саме це будівництво и саме це зростання в ціні є предметом кримінального розслідування, де прямо йдеться про штучне підвищення ціни з метою привласнення 800 млн гривень”, – підкреслив журналіст. Він зазначив, що гроші було виділено компанії, пов'язаної з Комарницьким, попри встановлені факти відмивання грошей цією ж фірмою при будівництві Подільсько-Воскресенського мосту. “Будівництво Подільсько-Воскресенського мосту також під увагою правоохоронців. Бо “Еко-Буд-Трейд” отримала гроші на будівництво без тендерів. А далі ця компанія передає будівництво іншій компанії, а та в свою чергу робить так само. Результатом цього так званого “пінг-понгу” є той факт, що згідно з закритих аналітичних записок КМДА метро на Троєщину може з’явитися не раніше 2035 року. І тут важливе слово – “може”, – резюмував Євген Куксін. Читайте: Кличко, Комарницкий и Тищенко воплощают коррупционные схемы через Блинова, – Ростислав Балабан Фото: KVКиевVласть

11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників. Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”. Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись  до Києва через Фастів і  Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147  і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи  КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).  Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ. Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши  понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.  Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися  в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора  Мриги . Київський укріпрайон Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.  Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".  Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону —  85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства. Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та  Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь. Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли. КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків. Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення,  які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова,  Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка,  Мриги і впиралася в р. Дніпро.  Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя  лінія – околицею міста.   Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів:  “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование. При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам. Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”... — Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.” Після першої невдалої спроби  взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація. 30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки. 1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців. Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його. Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд. Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів. На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон. Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення. На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).  Для боротьби з ДОТами 71-а  німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40  з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. 5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва. Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова. 5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села  Юрівку й  Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів.  Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї  стрілецької дивізії.  У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали  тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників  довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися. Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів". У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням. Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях. Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати. В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день. Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон. За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву. Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.  Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС”  у 2005 році "…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми  збиралися зустрітися з  друзями на стадіоні “Динамо”.  Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити  поранених солдатів із західних областей України.  Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців.  А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума  Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва. Мені видали військову форму,  санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати,  де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру.  З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але  не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС. Поруч з нами  оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і  частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ. У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами  повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися  на Лисій  горі.  Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги  все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись.  Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона.  Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти,  як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах... Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.   Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”.  Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили.  Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так  мене  й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи,  до палаючих хат.  Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в   Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...” Шляхами мужності, болю і слави Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій  Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини. Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка. Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка. Північна група  розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун.  Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від  вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун,  у непролазних нетрях  триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ". Південна  частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі,  поблизу хутора Мриги. Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги,  гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб).  КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.  Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші. П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон. Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва. Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил  і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище. ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів. ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний  ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома. Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР).  Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".  ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186,  бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка,  яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі. Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ  використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три;  бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася.  З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.  Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти  будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії. Споруда ДОТу  № 127  виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі.  Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою. Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик  - унікальний  чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений. Другий кулеметний ДОТ (№  179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування.  На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і  кілька пам'ятних знаків. У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами,  врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для  здійснення якихось сатанистських  обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте  пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим. Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб. З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.  На братській  могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.  Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем. На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни  ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала",  командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади". Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя.  Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки.  Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців. На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується.  Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми! Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик” Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД) Дот №131 біля с. Кременище Дот № 106 – опорний пункт “Мриги” ДОТ 127 Памятний знак біля ДОТу 179 Один із входів у ДОТ 179 ДОТ 210 Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть