Минулого року рівень злочинності в м. Києві, порівняно з 2016 роком, знизився на 30%. Про це свідчать дані ГУ Нацполіції столиці. Зокрема, згідно статистичних даних, Святошинський район за підсумками 2018 року посів друге місце за рівнем безпеки серед 10 районів столиці. Проте, начальник Святошинського управління поліції Володимир Ткаченко особливо не зважає на рейтинги, вважаючи, що необхідно, в першу чергу, звертати увагу на ефективне розкриття злочинів та притягнення винних до відповідальності. А дані рейтингів є вже похідними від ефективності роботи поліції. Про специфіку району, пріоритети, існуючі проблеми та підготовку до виборів ми говорили з Володимиром Ткаченком. KV: Як виглядає Святошинський район з точки зору правоохоронних органів? Володимир Ткаченко:  Офіційно в Святошинському районі зареєстровано 342 000 мешканців. Але наш район є достатньо популярним для квартиронаймачів – він віддалений від центральної частини міста і тут відносно недорога оренда житла. Відповідно, значна кількість громадян винаймає житло саме в Святошинському районі. Тому ми можемо чітко говорити про те, що ще плюс 30% від загальної чисельності офіційно зареєстрованого населення – це офіційно незареєстровані квартиранти.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Специфічним є і розташування району, він межує з територією Київської області, відповідно, тут значний рівень міграції. Саме через наш район люди переїжджають з Київської області до центральної частини міста та навпаки. На території району розташовані три станції метро – це “Святошин”, “Житомирська” та “Академмістечко”, одна з яких кінцева. Функціонує близько 35 приміських маршрутів, які відправляються від станцій метро, а також три залізничні станції – “Борщагівка”, “Біличі” та “Святошин”. Таке розташування дає можливість правопорушникам у короткий термін зникати з місця вчинення кримінальних правопорушень за межі території Києва. Тому для нас є дуже важливою координація дій з обласними підрозділами поліції, які обслуговують прилеглі території. KV: Які основні завдання і виклики стоять перед районним управлінням поліції відповідно до специфіки району? Володимир Ткаченко:  Основними завданнями управління поліції Святошинського району на сьогодні є превентивні заходи, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, а також забезпечення публічного порядку і безпеки громадян. Безпосереднім розкриттям скоєних злочинів займаються кримінальна поліція, дільничні офіцери поліції та ювенальна превенція (ред. - запобігання вчиненню правопорушень дітьми). Якщо говорити про складності, то, в першу чергу, треба сказати, що викликом для нас стало те, що після того, як була розформована патрульно-постова служба, Державна автомобільна інспекція, і їх функції перейняла на себе патрульна поліція, зменшились сили і засоби для того, щоб перекривати всю територію району. Це, звичайно, вплинуло на якість проведення превентивних заходів, а також на оперативність розкриття, наприклад, вуличних злочинів по “гарячих слідах”. Наприклад, патрульно-постова служба нараховувала близько 120 чоловік, на добове чергування щоденно заступало близько 5 автомобільних екіпажів, а решта, в залежності від доби несення служби - на піше патрулювання. Близько 3 екіпажів Державної автомобільної інспекції знаходились щоденно в режимі цілодобового чергування. Відповідно, на території району постійно працювали 8 автопатрульних екіпажів. На сьогодні патрульна поліція виставляє, згідно розрахунку, близько 20 екіпажів. Це збільшує мобільність, але, з іншого боку, у них відсутні піші наряди, що не дає змоги забезпечити патрулювання в місцях значного скупчення людей. Це, звичайно, дає свій негативний результат. Адже автопатрульні наряди постійно обслуговують виклики, здійснюють оформлення ДТП. Тому, проаналізувавши ситуацію в районі, здійснивши моніторинг місця та часу скоєння вуличних злочинів, прийнято рішення щодо здійснення патрулювання силами співробітників управління поліції. В середньому, під час відпрацювання району ми формуємо 10-15 піших нарядів. Це 30 співробітників поліції Святошинського управління. Також в нашому розпорядженні є 2 групи швидкого реагування – це також сили управління поліції. Одна з них працює в добовому режимі, а інша - перекриває денний час несення служби. Ну, і плюс 10-15 піших нарядів, які працюють на території району. Такими нарядами розкрито ряд злочинів, серед яких - затримання грабіжників по “гарячих слідах”, а ті злочини, що не розкривалися відразу, відпрацьовувалися кримінальною поліцією оперативним шляхом, і, в подальшому, були розкриті. Тому ми можемо говорити про ефективність цієї роботи та спостерігати позитивну тенденцію щодо зменшення кількості злочинів, скоєних в умовах вулиці. KV: Якщо звернутися до статистики, чи можна говорити про певний вид злочинів, які є характерними для нашого району? Володимир Ткаченко: Думаю, неправильно говорити про характерні для того, чи іншого району злочини. Всі правопорушення, на жаль, є типовими для всієї України. Переважно, це злочини, що вчиняються в умовах вулиці, такі як: грабунки, угони автотранспорту та крадіжки з автотранспорту. Також досить поширеним видом злочину, що вчиняється на території району, є вчинення крадіжок з помешкань громадян. Це основні види злочинів, які найчастіше вчиняються на території оперативного обслуговування і, в цілому, в державі. KV: Чи можна стверджувати, що значна їх частина розкривається “гарячими слідами”? Володимир Ткаченко: Якщо ми говоримо про оперативне реагування і розкриття злочинів, то найчастіше розкриваються грабунки, коли постраждалі бачили нападника і можуть одразу зателефонувати по гарячій лінії 102, надати необхідну інформацію. Завдяки миттєвому реагуванню, враховуючи дислокацію нарядів, сил і засобів, які працюють на території району, вживаються всі необхідні заходи, направлені на розкриття таких злочинів по “гарячих слідах”. У нас ця робота налагоджена, і є ряд прикладів щодо розкриття таких злочинів. Можу сказати, що мають місце також злочини з ознаками серійності, коли злочинець відкрито заволодівав особистим майном громадян на вулиці. Наприклад, у минулому році ми отримали інформацію щодо особи, яка вчиняла пограбування неповнолітніх дітей біля шкільних закладів і, здебільшого, об’єктами злочину ставали мобільні телефони. Ми провели аналіз місць вчинення таких нападів, відносно кого вони вчинялися. Нападник обирав неповнолітніх жертв, оскільки відносно них найпростіше скоїти злочин. Діти, як правило, не можуть дати відсіч і не одразу можуть зорієнтуватись, повідомити поліцію про злочин. За результатами аналізу, були проведені відповідні заходи і нападника затримали одразу після скоєння злочину -  на гарячому. В подальшому встановлено, що на території району ця особа скоїла близько 10 таких злочинів. Після її затримання і обрання міри запобіжного заходу, цей вид злочинів на території району припинився. KV: Змінюється час, змінюються методи комунікації, і правопорушники використовують нову техніку. Зараз телеграм-канали – це загальна проблема в Києві. За їх допомогою часто розповсюджуються наркотики. Яким чином ви на це реагуєте та ведете боротьбу? Володимир Ткаченко: Вживання та зберігання для особистих цілей та збут наркотиків – це різні злочини та різна відповідальність за їх вчинення. Важливе питання для нас – викриття “наркопритонів”. З цією метою ми постійно проводимо моніторинг звернень громадян, відпрацьовуємо всі повідомлення щодо гучних “вечірок”, в тому числі з розпиванням алкогольних напоїв. Потенційно ми розглядаємо такі локації, як можливі місця розташування “наркопритонів”, але є певна специфіка щодо розслідування цих злочинів, адже необхідно встановити канали розповсюдження та продажу наркотичних речовин. Можу вам навести приклад: в січні було відпрацьовано інформацію та затримано особу, яка розносила наркотичні речовини по закладках. В подальшому нами було викрито 13 таких місць та наркотичні речовини було вилучено. На даний час особа притягнута до кримінальної відповідальності. Така робота ведеться постійно. KV: Мешканці району часто скаржаться на величезну кількість усілякого роду гральних закладів. Чи бореться якимось чином поліція з їхньою діяльністю? Адже незаконний гральний бізнес є небезпечною спокусою, перш за все для молоді. Володимир Ткаченко: Дійсно, незаконне функціонування ігрових закладів, діяльність яких суперечить положенням Закону України “Про заборону грального бізнесу в України”, є проблемним питанням для району. У зв’язку з цим працівниками Святошинського управління поліції систематично проводяться заходи, направлені на виявлення таких місць та припинення їх діяльності. В рамках розслідування кримінальних проваджень протягом 2018 і початку цього року нами проведено низку слідчих дій в таких закладах, що розташовані на території Святошинського району. В результаті цих дій вилучено 469 одиниць комп’ютерної техніки, використовуючи яку здійснювалась незаконна діяльність. KV: Чи є резонансні справи, розкриття яких Ви могли б виділити, як найуспішніші? Володимир Ткаченко: Якщо ми говоримо про резонансні і тяжкі  злочини, то це злочини, що вчиняються відносно особи. Це навмисні вбивства, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, в тому числі зі смертельними наслідками, розбійні напади. З гордістю  можу сказати, що за минулий рік і початок цього року, всі умисні вбивства, а також випадки, коли наносились тяжкі тілесні ушкодження, що вчинялись на території району, розкриті. Винні притягнуті до відповідальності. У всіх цих випадках можна говорити про колосальну роботу, проведену оперативними працівниками та слідчими. Можу виділити одну справу: на території району поблизу станції метро “Нивки” було знайдене обезголовлене тіло. Особу вбито і розчленовано, безпосередньо саме тіло скинуто в каналізаційний люк. В таких випадках є своя специфіка розкриття, адже встановити особу вбитого практично неможливо. Проведено колосальну роботу, нам вдалося знайти голову потерпілого зовсім в іншому районі міста, проведено тест ДНК з метою встановлення особи вбитого. Після цього нам вдалося оперативно розкрити злочин. Якщо ми вже говоримо про резонансні справи, то можна згадати замовне вбивство в районі Новобіличі, коли розстріляли особу, яка була причетна до організованого злочинного угруповання. Вбивця також був затриманий і дане вбивство розкрито. Також не менш резонансний характер для нас носять розбійні напади, які вчиняються із застосуванням сильнодіючих медичних препаратів. В народі таких злочинців називають по-простому – “клофелінщики”. Але сьогодні використовується вже далеко не клофелін, це зовсім інші препарати. Результатом розробки стало викриття двох груп, до складу яких входили громадяни інших держав та етнічних груп, які вчиняли розбійні напади на громадян з використанням сильнодіючих медичних препаратів. В деяких випадках такі напади призводили до летальних випадків, в залежності від стану здоров’я особи. Вчиняли такі злочини не лише на території нашого району, а “відзначились” і в інших районах міста. Ці злочини були розкриті, нараховано більше десяти епізодів по всьому Києву. Члени обох цих груп затримані, усіх притягнуто до відповідальності та на сьогодні всі вони відбувають покарання. KV: Не можна не запитати про гучну справу вибуху авто на вулиці Чорнобильській, від якого постраждали діти… Володимир Ткаченко: Ця справа дійсно стала дуже гучною, адже тоді постраждали діти.  Справа була на контролі всіх поліцейських служб і керівників. Такого випадку у нас просто ще не було. Знайти винуватця для нас стало принциповим питанням. Нагадаю, тоді було закладено вибухівку в одну з машин, що стояла у дворі по вулиці Чорнобильській. На той момент по цілому масиву була величезна проблема щодо крадіжок речей з автотранспорту. І для того, щоб самостійно влаштувати самосуд над крадіями, винуватець заклав вибухівку в одну з машин, що стояла у дворі. Вибухівка мала спрацьовувати при відкриванні дверей. Очевидно, він розраховував, що, коли крадії полізуть до цієї машини, вони будуть “покарані”. Але він не передбачив того, що влітку в цьому дворі граються діти, які фактично мали вільний доступ до машини, адже вона була у розібраному стані. Вони й відкрили двері машини, хотіли туди залізти і стався вибух. Протягом доби нами була встановлена особа, яка зробила закладку вибухового пристрою. Він проходив службу у місцях проведення АТО, тобто мав досвід роботи з вибухівкою. Після того, що трапилось, він покинув територію Києва, вимкнувши телефон. Проте були прийняті відповідні заходи, які контролювалися керівництвом Національної поліції, і на ранок ця особа була затримана в Рівненській області. На сьогодні він відбуває покарання, встановлене судом. KV: Якщо ми вже зачепили тему АТО, чи вплинув цей чинник на ситуацію з кількістю зброї та вибухівки “на руках”? Володимир Ткаченко: Ми постійно вилучаємо достатньо велику кількість зброї, і в цьому напрямку постійно ведеться робота. Скажу відверто - це один із основних напрямків роботи поліції. Як правило, 1-2 рази на півріччя проходить загальнодержавна спеціальна поліцейська операція під назвою “Зброя та вибухівка”. Це питання постійно знаходиться на контролі Голови національної поліції, начальників територіальних управлінь поліції, адже ми всі розуміємо наслідки неправомірного використання зброї. Не будемо перелічувати випадки, коли особи у нетверезому стані необережно поводилися зі зброєю, хизуючись один перед одним гранатами, і це доводило до летальних випадків. І ми прекрасно розуміємо, що ця зброя може бути використана при скоєнні злочинів, і тому це питання постійно перебуває на контролі. KV: Не можемо не зачепити тему виборів. Яким чином поліція готується до них в складній ситуації всередині країни? Володимир Ткаченко: Особовий склад поліції націлений на забезпечення законності під час ведення передвиборчої кампанії. З цією метою систематично додатково проводяться заняття з особовим складом, за результатами чого приймаються відповідні заліки. Забезпечується обстеження всіх виборчих комісій та дільниць для подальшої взаємодії та координації щодо забезпечення громадського порядку та негайного реагування в разі скоєння злочинів та правопорушень. У нас організована система негайного реагування щодо всіх випадків порушення виборчого законодавства. Таких випадків на сьогодні у нас небагато. Від моменту початку передвиборчої агітації, було зареєстровано близько 15 повідомлень і лише одне внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань. KV: Йдеться про порушення правил агітації? Володимир Ткаченко: Ні, мається на увазі підкуп виборців. Наразі триває перевірка та в подальшому будуть прийняті відповідні рішення. Також складений один адміністративний протокол щодо розповсюдження агітації без вказання відповідних накладів. Далі вже суд визначить покарання. Всі дії працівників поліції скеровані на дотримання законності під час виборчого процесу. Проводяться заняття на постійний основі, відбувається миттєва реакція та реагування, а також правильна кваліфікація дій. Саме це знаходиться під особистим контролем, адже невірна кваліфікація дій може мати великий негативний резонанс у суспільстві в умовах сьогодення. KV: Чи є спеціальна програма дій на сам день голосування? Володимир Ткаченко: Є посилена програма дій і вона працює. Відбуваються наради в РДА та зустрічі з головами ОВК. Обговорюються ряд організаційних питань щодо несення служби. З 25 березня особовий склад буде переведений на посилений варіант несення служби. На території управління поліції є координаційний штаб і відповідальні. Існує координаційний центр в Головному управлінні і є повна співпраця з головами ОВК та з головами виборчих дільниць. Під час виборчого процесу в цілодобовому режимі буде забезпечуватись охорона бюлетенів, охорона виборчих дільниць від протиправних посягань та забезпечення охорони громадського порядку під час проведення виборів. KV: Чи готові ви до можливого політичного та “вуличного” тиску? Володимир Ткаченко: Відверто вам скажу – готові. Думаю, що до цього готовий весь особовий склад київського гарнізону поліції. KV: Які подальші пріоритетні цілі ви визначили для себе? Як ви бачите подальшу роботу в районі? Володимир Ткаченко: В подальшому особисто я і весь особовий склад налаштовані на якісне і кваліфіковане виконання своєї роботи. Ми постійно знаходимось в робочому режимі в ненормованому графіку. А основа основ роботи поліції – це проведення профілактичних заходів, вжиття невідкладних заходів по розкриттю злочинів, подальше їх розслідування. І найголовніше – це підвищення рівня довіри населення до Святошинської поліції. Інтерв’ю було опубліковане у газеті “Святошинські Вісті” (№3 (28) березень 2019)KиевVласть

В Україні на 28 році незалежності немає закона про зброю. Обіг зброї та боєприпасів регулюється наказом МВС, котрий не є законом. Але тисячі людей в Україні засуджені за ст. 263 Кримінального кодексу “Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами”. Тобто закону немає, а незаконне поводження є. І ця стаття є дуже популярною серед правоохоронців, котрим зручно підкинути затриманому патрон та погрожувати йому серйозним терміном ув`язнення. Проте питання має значно більший масштаб, аніж навіть долі тисяч незаконно засуджених громадян України. Бо наявність адекватного сьогоденній ситуації закона про зброю є питанням безпеки мільйонів українців.   Про те, що громадян України непокоїть питання самозахисту, зокрема за допомогою зброї, говорить той факт, що саме петиція з назвою “Законодавчо затвердити право громадян України на захист” першою набрала необхідні 25 тисяч підписів на сайті петицій до президента України. Сталось це ще на початку осені 2015 року. Що ж кандидати в президенти думають з приводу закону про зброю та право громадян на захист. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Роман Безсмертний в своїй програмі пише про прийняття закону про зброю та створення системи територіальної оборони. Ольга Богомолець не згадує про необхідність прийняття закону про зброю. Юрій Бойко також нічого не пише про цей закон. Олександр Вілкул не піднімає тему цивільної зброї та самозахисту в своїй програмі. Анатолій Гриценко декларує, що не буде нелегальної зброї, натомість вона буде легалізована і взята на облік. При цьому політик не згадує, що зараз зброя також легалізована та обліковується. Володимир Зеленський нічого не пише про зброю чи самозахист. Руслан Кошулинський прямо пише про необхідність ухвалити закон “Про цивільну зброю і боєприпаси”. Олег Ляшко не піднімає тему закону про зброю в своїй програмі. Петро Порошенко проігнорував закон про зброю в своїй програмі. Андрій Садовий промовчав у своїй програмі з приводу закон про зброю. Юлія Тимошенко нічого не написала в програмі на тему права громадян на самозахист та закону про зброю. Цікаво, що й досі у Верховній Раді понад чотири роки припадає пилом законопроект №1135-1 “Про цивільну зброю і боєприпаси” від 10 грудня 2014 року. Серед авторів цього законопроекту можна побачити, зокрема: Нинішнього кандидата в президенти Олега Ляшка та декількох його однопартійців-радикалів; Андрія Іллєнка та Юрія Левченка - членів ВО “Свобода”, котре висунуло кандидатом в президенти Руслана Кошулинського. Спікер ВР Андрій Парубій та колишній журналіст Сергій Висоцький, обрані за списком “Народного фронту”, також присутні серед авторів законопроекту. Доречі, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, котрий виступає проти закона про зброю, потрапив до уряду Арсенія Яценюка, а зараз до уряду Володимира Гройсмана за квотою “Народного фронту”. Також у ВР понад чотири роки лежить законопроект №1135 “Про вогнепальну зброю цивільного призначення” від 1 грудня 2014 року, котрий вніс народний депутат Сергій Каплін (фракція “Блок Петра Порошенка”), який також балотується на посаду президента. Але жодної згадки про право на зброю чи самозахист в його програмі знайти не вдалось. Якщо ж подивитись на висловлювання кандидатів в медіа, можна побачити наступне. Роман Безсмертний з питання самозахисту та зброї заявляв: “На паркані напис “Злий собака”. Я за те, щоб там також було “У господаря зброя”. Це стримує від агресії. Нам необхідно запровадити цивілізований обіг зброї, в іншому випадку невідомо куди вона буде стріляти”. Навесні 2014 року Ольга Богомолець в інтерв`ю “Радіо Свобода” сказала: “Я вірю в український народ і абсолютно розумію, що в Ізраїлі і в Швейцарії люди абсолютно нормально носять зброю і там це ніяк не збільшує ризик вбивств і злочинності. Це є можливість самозахисту і самоусвідомлення своєї відповідальності”. А взимку цього року кандидатка в президенти написала: “Упевнена, наші громадяни гідні того, аби й особисто нести відповідальність за власну безпеку. Розмови про легалізацію короткоствольної вогнепальної зброї (пістолети та револьвери) активно посилилися ще у 2014 році…  Але цей крок ще не зроблено. Я вважаю, що даремне, бо переконана: ми мусимо дати шанс українцям не тільки легально володіти зброєю для захисту свого життя і здоров'я, а й – що надзвичайно важливо! – навчити їх користуватися нею”. Юрій Бойко з приводу зброї висловився однозначно:  “Я думаю, що ми не готові до легалізації зброї, суспільство і без того сьогодні в напруженому стані. ... І ми повинні будемо викупати зброю у людей, давати нормальні гроші... У нас на руках, за різними оцінками, 2-5 млн одиниць нарізної зброї, незареєстрованої, і це проблема, яку доведеться вирішувати”. Олександр Вілкул на своїй сторінці у Facebook написав, що виступає за посилення відповідальності за незаконне поводження зі зброєю. У жовтні 2018 року він заявив, що виступає категорично проти легалізації зброї: “Якщо буде легалізація зброї, ... то це будуть великі трагедії, коли будуть і по п`яній справі, коли будуть і під час конфліктів, коли будуть і під час психічних розладів цією зброєю користуватись”. Анатолій Гриценко майже одразу після Майдану казав, що ”треба легалізувати наявну у громадян вогнепальну зброю, з відповідною її реєстрацією і наданням офіційних дозволів громадянам...Наступним кроком держава має узаконити право громадян на володіння вогнепальною зброєю”. Олег Ляшко у жовтні 2016 року в інтерв'ю сказав: “Я вважаю, що треба легалізувати зброю і дати можливість українцям себе захищати. Звичайно, за умови суворого контролю за легальною зброєю і видачею дозволів. Упевнений, що це приведе до зниження рівня злочинності, особливо пов'язаної з насильством (а сьогодні в загальній структурі таких злочинів 70%). Злодій не раз задумається, а чи нападати на озброєного добропорядного громадянина”. А восени 2017 року майбутній кандидат в президенти заявив наступне: "Бандит собі зброю завжди знайде, а чесна людина повинна мати право захиститись. Тому я за легалізацію вогнепальної зброї і одночасне посилення відповідальності за нелегальне використання зброї". Найбільш, мабуть, відома цитата Петра Порошенка з приводу зброї звучить наступним чином: "Я дуже ретельно вивчив соціологічні дослідження, і можу наголосити на тому, що лише 11% українців підтримують вільне володіння зброєю. 82% українців проти цього. Безумовно, моя точка зору співпадає з точкою зору 82% українців". Цікаво, що президент сказав це невдовзі після того, як петиція про право громадян на захист стала першою, котра набрала 25 тис. голосів. Можливо, саме ці 11% відсотків громадян могли б дати Петру Порошенко перемогу на виборах? Крім того, в ефірі свого ж “5 каналу” 4 квітня 2015 року Петро Порошенко заявив наступне: “Навіть наявність пістолета чи автомата, якщо на тебе здійснюється збройний напад, тебе не захистить”. Андрій Садовий в інтерв`ю розповів: “Коли сьогодні з'являється море різних парамілітарних структур і коли бандити мають зброю, яку хочуть, а прості люди себе не мають чим захистити, тоді є питання: як батько має захищати своїх дітей?”. Водночас Садовий вважає, що цю тему необхідно винести на широке обговорення у суспільстві і, можливо провести з цього приводу загальноукраїнський референдум. Юлія Тимошенко в 2015 році заявила, що “ми дуже-дуже віруюча нація, ми нація спокійна, неагресивна, ми завжди жили в мирі і спокої, то безумовно, нам зброя ментально не наша, тобто нам її не можна, чесно кажучи брати не тому, що ми проти того щоб захищатися, а тому що ми християни, ми віруючі люди, ми спокійні люди, ми даримо любов а не агресію. І тому, безумовно, для нашої країни цей закон важкий”. Водночас Тимошенко сказала, що треба вивчати іноземний досвід, і думати про те, як людям захищатись. При цьому кандидатка вважає, що питання закону про зброю треба вирішувати на загальнонаціональному референдумі. Отже, підбиваючи підсумки, ми побачимо, що в своїх програмах право громадян на захист зі зброєю підтримали лише Роман Безсмертний та Руслан Кошулинський. Інші кандидати в програмах вирішили не згадувати про це право. Втім, є кандидати, котрі в медіа згадували про право громадян на зброю та захист: Ольга Богомолець, Анатолій Гриценко, Олег Ляшко, Андрій Садовий. Петра Порошенка та Юлію Тимошенко складно віднести до симпатиків закона про зброю. Вони скоріш виступають за існуючу систему, коли правоохоронні органи мали б забезпечувати захист громадян від злочинців. Як вони це роблять, ми бачимо на чисельних прикладах - від Стерненка до Гандзюк. Окремо слід підкреслити позицію Юрія Бойка та Олександра Вілкула. Вони досить однозначно виступають проти права громадян на зброю та самозахист, хоча в програмах про це просто мовчать. Закони в Україні приймає Верховна Рада. Але президент є суб`єктом законодавчої ініціативи - і може подавати законопроекти, навіть про захист та зброю. Тим більше в ситуації, коли тисячі громадян, гарантом прав котрих він виступає згідно з Конституцією, засуджені за статтею, котра карає за порушення закону, котрого нема. Читайте: Вибори президента України: податок на виведений капітал Вибори президента України: ринок землі Чому я проголосую “за”: аналізуємо програми кандидатів в президенти Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьKиевVласть

Юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ взяли участь у відкритті фотовиставки Руслана Боровика - захисника Донецького аеропорту, члена асоціації ветеранів АТО України "Спогади солдата". Фотограф і кіборг Руслан Боровик розповів про найтрагічніші години оборони ДАП, про те, як іще починаючи з миротворчої місії  в Іраку, він відкладав автомат, щоб зробити знімок, і нерідко отримував за це "наганяй" від командирів. В Національному історико-архітектурному музеї “Київська фортеця” - два зали світлин з війни і два відеоряди світлин з Революції гідності!  Кожне фото - історія, яка назавжди закарбовується у пам’яті. Це наша з вами історія, яку вже ніхто не зможе переписати, бо вона увічнена у світлинах і у наших серцях. Це ексклюзивні знімки, яких у жодного фотографа, що заїжджав у ДАП, немає. Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV” У заході, присвяченому пам’яті Героїв Небесної Сотні та четвертої річниці завершення битви за Дебальцеве, взяли участь учасники АТО, молодь, творчі колективи Київського міського будинку вчителя. Руслан Боровик намагається приховати хвилювання. Розуміє, що виступає перед дітьми з недитячою темою. Хоча про Аеропорт чоловік розповідає не вперше, зізнається, щоразу немов переживає усі події заново. "Був такий репортаж, що ми відступили зі старого терміналу, залишили хлопців. Ми не залишили, ми не могли забрати, тому що вони були під завалами. Потрібний був певний час відкопати, дістати, але коли йде бій... На наступний день почалися втрати. Позивний "Рембо". Він перший загинув з нашого батальйону", – каже військовослужбовець 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади ЗСУ Руслан. Донецький аеропорт Руслан Боровик пам'ятає новим і блискучим, колись прилітав у нього на футбольний матч. І не міг уявити, що сучасні термінали стануть місцем запеклих боїв. Наступного разу він потрапив у ДАП у розпал героїчної оборони. Завдяки Боровику світ дізнався не лише про бої, але і про будні кіборгів. Щоразу, коли була можливість, він відкладав автомат і брав у руки фотокамеру. Так і з’явилася виставка фотографій, які доброволець зробив безпосередньо в Донецькому аеропорту в 2014 році, коли він там воював.  "Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір", - розповідає гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик з  позивним “Багдад”. - Поранення, яке я отримав 16 січня під час штурму церкви, яка знаходиться на території Донецького аеропорту, примусило мене залишити свою роботу й відкласти і походи в гори. Я не можу довго ходити, тим більше з навантаженням. Але продовжую займатися своїми хобі: збираю та висаджую у батьків за містом квіти, готую цікаві страви різних кухонь світу, вивчаю історію України. Минулого року мені трапилася  книга Миколи Аркаса видання 1912 року "Історія України-Русі", в якій детально в тому числі розповідається саме про захват нашої митрополії Росією. На жаль, люди не знають історії власної країни, тому і стаються такі події, як у нас на сході. На тих, хто не знає свого коріння, легко діяти за допомогою пропаганди, підтасовуючи та пересмикуючи факти, - розповідає Руслан Боровик.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  - Руслане, розкажіть свою історію,  а саме, як Ви потрапили на схід. - Нічого особливого. Пішов у військкомат і записався, пройшов усі процедури, медогляд… - Була повістка? - Ні, я її трохи випередив. Коли почалася війна на Донбасі, я ніяк не міг зрозуміти, чому не приходить повістка мені, людині з досвідом. Ходив у військкомат, питав, а там лише знизували плечима. При цьому я бачив, що призивали поварів, через два тижні навчань призначаючи їх снайперами. Та неможливо, щоб за такий термін людина, яка не мала військового досвіду, ставала снайпером... Вже почав думати записатися в батальйон "Донбас", хоча я не до кінця розумів їх суть, бо було не багато інформації. Тому надавав перевагу офіційним підрозділам. Тоді  саме почався набір у 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду. Навчання, полігони  і на схід. Коли нарешті я потрапив у 90-ий батальйон, який тільки почали формувати на базі 95-ої десантної бригади, виявилося, що відсотків 70 тих, хто туди потрапив, так само як і я, місяцями оббивали пороги військкоматів. Більша частина служби пройшла у Донецьку, аеропорт “ Донецьк ”, територія біля Донецьку,  Водяному, Опитному – нічого особливого. - Чому ви почали фотографувати? - Я фотографією захопився ще з Іраку, куди я вперше потрапив у 2004 році - після строкової служби в армії підписав контракт. У той час американці якраз зменшували чисельність своїх військових в Іраку, бо зазнавали втрат. І в цю країну увійшла ціла бригада української армії, яка контролювала ірано-іракський кордон. До цього я  любив малювати, але коли потрапив в Ірак – усе, що я там бачив, мене вражало: це зовсім інша культура, флора, фауна, архітектура зовсім інше життя. І хотілось це все десь зобразити, щоб лишилось не тільки в пам’яті. Але коли рухаєшся на БТРі,  при температурі повітря  +50,  то не дуже зручно малювати… Тому замінив олівець на фотоапарат і так з часом це стало таким серйозним хобі. Я знайшов вихід – фотографувати. Купив "мильницю" і почав робити знімки. Через рік я потрапив в Ірак ще раз, у другу ротацію. Тоді зі мною вже була цифрова камера. А дзеркальна, яку мені на 30-річчя подарувала дружина, я вже використовував на нашій війні. Вона, правда, постраждала. Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір. - Що вас надихало? - Фотографії для мене -  не так натхнення як емоційна розрядка, так фотографуючи я намагався привести свої нерви в нормальний стан, тому що війна багато точок. Фотографував більше для себе: де міг, що вдавалось. Нічого особливого не планував. Так як із часів Іраку: там з друзями дивились та сміялись, як приїхали додому багато хто просив показати і дивувались. То тут я вже знав, що це потрібно: війна закінчиться, а історія у цих кадрах  має лишитися про ті місця, про тих героїв, багато з яких уже нема в живих вони повинні залишитись, щоб про них знали, пам’ятали та не забували. Розповідав  Руслан і про свої враження від подій на Майдані  в 2014 році: “На Майдан я приходив після роботи – тоді вже працював інкасатором. Бував там до другої-третьої ночі. Не приставав ні до жодної сотні чи організації. Допомагав чим міг. Треба було – будував барикади, жбурляв каміння, чинив спротив разом з усіма... Коли країна віддала Крим, я цього ніяк не міг збагнути. У військових є бойовий статут, його вони мали дотримуватися. Так, ситуація була непростою і делікатною, але ж можна було навіть завалити перевал з Сімферополя до південної частини півострова, і вже були б перешкоди ворогу... Легко віддали... Йдучи в армію, я відразу взяв з собою фотоапарат. Дружина казала, що шкода буде, якщо його пошкоджу. Але я відповів так: повернуся або з ним, або вдвох не повернемося... Коли я починав фотографувати, хлопці не хотіли показувати свої обличчя, відразу вдягали балаклави. Максим Ридзанич, позивний Адам, який пройшов аеропорт і загинув через місяць після його падіння, відразу попросив його не знімати, тому, на жаль, у мене немає його портрета. Перші знімки в аеропорту я зробив, коли ми приїхали туди за пораненими. Коли ми залетіли в термінал, стрільба була активна. Але бійців було достатньо, щоб вести бій. І тому я відклав свій автомат і дістав камеру. Зробив перший кадр, як хтось вхопив мене за плече: ти хто такий? Журналіст? Я показав свій гранатомет. І відразу стало простіше – ти один із нас, роби, що хочеш. Просто крім гранатомета та автомата у мене є ще й фотоапарат. Ще одна зброя. Війна в Україні зовсім інша, ніж те, що я бачив в Іраку. Там не використовували артилерію, там не було тривалих боїв. Головне, що там робили найманці-араби, - закладали фугаси на дорогах, по яких могли проїхати колони техніки. Причому підривали, як правило, останній БТР. І коли ми починали відстрілюватися, ворог тікав, кидаючи свою зброю. Там не було лінії фронту, тому ніколи не було зрозуміло, де може вибухнути. Там за два з половиною роки українська армія втратила двадцять бійців. Що таке війна? Це запах крові і смерті. Це коли з БТРа випадає людина без рук, без ніг. А ще кумулятивний струмінь пропалює наскрізь броню, бронежилет. Я бачив це на власні очі. - Які фотографії для Вас – найдорожчі? - Мабуть, усі, бо все це – пам'ять. Дуже дорога для  мене фотографія - це портрет Жені Яцини. 1 січня був такий гарний ранок: морозно, засніжено.  Ми  змінилися після наряду. Я навіщось взяв з собою підсумок з фотоапаратом. Що мав знімати вночі - незрозуміло. Женя задумався,  і в цей момент я й клацнув. Через два тижні він загинув... Найбільше мені шкода, що багатьох бійців не сфотографував. Звичайно, що найбільш дорожчі мені знімки тих, хто загинув. Цього пса також немає в живих. Тайсон був унікальним собакою. Він не боявся пострілів. Більше того, якщо біля нього хтось стріляв, кидався на дуло автомата. Особливо не любив п‘яних. Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV” Після поранення Руслан повернувся на фронт на милицях. - Як я міг їхати на реабілітацію, коли багато наших хлопців залишалися в полоні, доля деяких була не відома?, - каже колишній  гранатометник, - Після демобілізації я  лише один раз з‘їздив на фронт, бо  журналісти попросили показати місця, де ми воювали. Він  мріє колись приїхати на руїни Донецького аеропорту й пофотографувати там. Вірить, що після нашої перемоги в аеропорту буде створено меморіал. Фотовиставка буде експонуватися до 28 лютого включно за адресою: вул. Госпітальна, 24А, у приміщенні Музею "Київська Фортеця".KиевVласть

15 лютого виповнилось 30 років відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни  кровоточать і досі. Матері не можуть забути загиблих синів, а дружини і діти - чоловіків та батьків. У нашій пам’яті довго житимуть події цієї кривавої війни, яка тривала майже 10 років, тому що історія її написана кров’ю солдат і сльозами матерів, обелісками з жерстяними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим афганським вітром. Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV” Уже 30 років воїни-афганці, солдатські вдови, матері, збираються в ці дні, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, хто повернувся з „афганським синдромом”, хто помер від ран. Молоді люди йшли туди не за  орденами і медалями - вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов'язок, що несуть визволення приниженим, поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати.  Генерал-полковник Борис Громов, який командував в Афганістані 40-ю армією, стверджує: "Афганська війна - це страхітливий  військово-політичний прорахунок колишніх господарів "Кремля". Проте, ніщо не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі". Пам’ять — енергія вічності Вшановуючи пам'ять бійців, з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, в усіх містах України відбулися пам’ятні заходи. В Києві старт вшануванням відкрив Подільський район. Біля пам’ятника  подолянам-афганцям у сквері поблизу Ільїнської церкви відбувся традиційний мітинг-реквієм. Війна…. Вона забрала десятки тисяч молодих життів. Й продовжує збирати свою криваву данину. Тим, хто став “часткою афганської тиші”, був присвячений вечір пам`яті, який відбувся у київській гімназії №34 “Либідь”.  ... На сцені актового залу київської гімназії № 34 “Либідь” — зброя, військова форма, червоні гвоздики, запалені свічки й портрети, з яких дивляться загиблі і померлі від ран молоді хлопці, котрі, залишаючись вірними присязі, віддали свої життя, з честю виконавши свій інтернаціональний обов’язок. Відкриває вечір пам’яті  учасник бойових дій в Афганістані, “чорнобилець”, заслужений працівник культури України, автор п’яти книг про Афганістан, полковник у відставці Володимир Павлович Красюк, голова Подільської Спілки ветеранів Афганістану Сергій Афіндуліді… На вечір завітали гості з Чернігівщини – батьківщини Віктора Миколайовича – Лариса Моцар, голова Сновського відділення Чернігівського земляцтва і Сергій Кудін, голова відділення ветеранів Другої світової війни, учасник АТО, бойових дій на території інших держав та тих, що брали участь у миротворчих операціях ООН... В залі – матері, дружини й діти колишніх солдатів, учасники бойових в Афганістані, учні гімназії й викладачі… 12 років тому не стало колишнього сержанта, кавалера ордена “Червона зірка”, багатьох медалей, а в мирний час — викладача, доцента Київського університету будівництва та архітектури Віктора Максименка, якому цього року виповнилося б 55 років.У горах Кандагару пройшло його бойове хрещення. Дозори мотострільців, у складі яких був Віктор Миколайович, супроводжували автоколону з військовими та іншими вантажами. Поблизу кишлака Нагахан, між мостом на річці Аргандаб і “Елеватором”, вони були обстріляні душманами. Мінометна міна розірвалась на посту, де командиром був гвардії молодший сержант Максименко. Дехто з бійців навіки залишився під пекучим афганським сонцем, а до Віктора пам’ять повернулася лише через чотири місяці. Довгі митарства по госпіталях, тяжкі, найскладніші операції. Життя врятували, а от зір не вдалося. В 20 років хлопець повернувся додому повністю сліпим, інвалідом І групи.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Хоча був і відчай, і розпач, та допомогли сила волі, друзі, підтримка бойових побратимів. Віктор продовжив навчання на філософському факультеті КДУ ім. Т. Шевченка. Далі — аспірантура, захист кандидатської дисертації. А з 1993 року Віктор Максименко очолював Подільську районну Спілку ветеранів Афганістану, суміщаючи це з викладацькою роботою в Київському університеті будівництва та архітектури. Окрім цього, Віктор організовував і проводив різноманітні заходи, такі як конкурс дитячих малюнків “Факел пам’яті”, присвячений ветеранам ВВВ й учасникам бойових дій на території інших держав. А ще — Фестиваль солдатської пісні “Солдати миру проти війни”, військово-патріотичну гру “Зірниця”: батьківськими шляхами”. “Я не герой. Я звичайна людина зі своїми принципами, поглядами і переконаннями,— сказав колись Віктор Максименко.— Коли я втратив зір, мені довелося заново формувати цей світ всередині себе. Чому ж, називаючи війну в Афганістані “безглуздою, неправильною, нікому не потрібною”, замовчують про те, що радянська армія захищала і свою країну, адже кордони цієї “гарячої точки” межували з радянськими республіками: Таджикистаном, Узбекистаном і Туркменією. Таке сусідство було не просто небезпечним для країни — це була “міна сповільненої дії”. Про це ж пише в своїх книгах колишній радник в армії ДРА, полковник Володимир Красюк. Серед героїв його книг і колишні учні київської школи № 34 (тепер — гімназія “Либідь”) Олександр Кокотун, Юрій Зозуля, Володимир Таран, Юрій Марченко, Ігор Маслюк і подоляни  Віктор Максименко, Ярослав Горошко, Сергій Дорофей. Про це в своїх піснях і віршах згадували друзі Віктора Максименка, які теж пройшли через пекло Афганської війни. Среди них бард і композитор двічі кавалер ордена “Червона Зірка” гвардії капітан Вячеслав Купрієнко. Щодня, йдучи на уроки й додому, вихованці гімназії проходять повз пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, випускникам школи. Ще в 1984 році директор навчального закладу Лідія Серафимівна Страшна перша і єдина на той час в Україні ризикнула хоч якось увічнити пам’ять про своїх учнів, які загинули в Афганістані. Й там, де зараз стоїть пам’ятник, педагоги разом з учнями встановили пам’ятний камінь з викарбуваними на ньому прізвищами загиблих. - Всім, хто пройшов страшні лихоліття Афганістану, низький уклін і безмежна вдячність нинішнього покоління, - каже директор гімназії Алевтина Тадеушівна Багінська, - Мені приємно бачити в цьому залі знайомі обличчя воїнів-афганців, які до нас приходять не тільки на такі урочисті свята, а й просто на зустрічі з нашими учнями, відвідати музей школи, в якому зібраний матеріал про воїнів-"афганців". Пам'ять не повинна вмерти. Пам'ять повинна жити. Історія - справа невдячна. Сьогодні історія одна, завтра її трактуватимуть по-іншому. Але ви повинні знати, що ті, хто говорить, що Афганістан - це не Іспанія, і що наших солдатів туди ніхто не посилав, то жорстокі люди. Голова Подільської райдержадміністрації Віктор Смирнов у своєму виступі зазначив, що гідне виконання військового обов’язку перед Батьківщиною воїнами афганцями в горах Афганістану, їх активна життєва позиція у суспільстві є взірцем для сучасної молоді:“Сьогодні, коли лунають постріли на нашій землі, подвиг воїнів – афганців – це зразок дій для молодого покоління, урок хоробрості та відваги, еталон патріотизму та мужності. Будьте гідними імені героїв-афганців і послідовниками добрих справ, започаткованих Віктором Максименком, поспішайте робити добро, як робив все своє життя він”. Під час вечора-пам’яті присутні вшанували полеглих в ДРА хвилиною мовчання, біля їх портретів запалили свічки пам’яті. Захід закінчився покладанням квітів до пам’ятника загиблим воїнам-афганцям. Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна в цифрах — це страшно й моторошно. Сьогодні через призму 30 років ми можемо більш спокійно говорити й думати про війну в Афганістані. Думати і говорити – так, але у тих, хто пройшов через цю страшну війну, й сьогодні болять рани, душі й серця, болить пам'ять... Всі дані про жорстоку війну тримали в секреті. І  лише в останні роки на шпальти преси потрапили деякі цифри. 1 липня 1979 року — прибуття до Афганістану радянського парашутно-десантного батальйону; 25 грудня 1979 року — введення на територію Афганістану Обмеженого Контингенту Радянських військ. Квітень 1986 — в Києві створено перший клуб воїнів-інтернаціоналістів “Шураві”. 15 лютого 1989 року – виведення Радянських військ із Афганістану. За 9 років і 2 місяці в Афганістані побувало 641 тисяча радянських солдатів, офіцерів, генералів і 21 тисяча робітників та службовців. З них 160 тисяч — з України. Понад 15 тисяч життів наших солдат обірвалося на афганській землі, 292 чоловіки пропали безвісті, тисячі потрапили в полон, поранено, контужено — 649685 солдат і офіцерів. 15 тисяч молодих, сильних, здорових людей повернулося інвалідами. Знівечено, зруйновано ціле покоління. За офіційними даними в Афганістані загинуло 3тис. 280 українців. У їхніх душах все ще живе війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скронь кулі, палає збитий в ущелині вертоліт. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому в “чорному тюльпані”... А до того ще й географічні умови: нестача води і  гарячий пісок навкруги, або гори, в яких не пройти. Ковток води  цінувався, як золото. До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий “третій тост”. Ні, у них він не за любов, і не за жінок У колишніх афганців він за — полеглих. Фото: Сергія Афіндуліді KиевVласть

Цьогоріч кандидати в президенти, яких рекордна за історію незалежної України кількість, спробують досягти своєї мети - кожен своєї. Хтось хоче продати подорожче свої місця в комісіях. Хтось - отримати гроші за відтягування голосів від сильніших кандидатів. І лише одиниці мають шанси вийти у другий тур перегонів. Більшість, навіть серед моїх знайомих, людей з вищою освітою, начитаних та з непоганими доходами, “обирають серцем”. Аргументи на користь чи проти того чи іншого кандидата зазвичай досить розмиті: “якщо не він, то хто?”, “інші ще гірші”, “а хто не краде?”, “всі вони однакові, а цей хоч з досвідом”, “при ньому порядок буде, а не те шо зараз” тощо. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Отже, я хочу спробувати допомогти зробити чи обгрунтувати свій вибір хоча б в першому турі. Допомогти зокрема собі. Для цього я намітив декілька “ключових точок”. Зрозуміло, що для кожного вони свої. Та й ставлення кандидата до того чи іншого питання для двох різних людей може бути різним. Ключові точки я буду обирати як з економічної, так і з безпекової та соціальної сфери життя. Розгляну як конкретні питання, так і більш загальні, бо, на жаль, конкретики в програмах наших кандидатів небагато: Ринок землі. Податок на виведений капітал. Короткоствольна зброя та право на захист. Легалізація ігорного бізнесу, легких наркотиків та проституції. Медична реформа (запровадження міжнародних протоколів лікування, страхова медицина, прозорі міжнародні закупівлі ліків та вакцин). Запровадження стандартів НАТО в армії. Дерегуляція (зменшення перевірок та контролюючих органів, електронний документообіг, відкриті синхронізовані реєстри). Виборча реформа (відкриті партійні списки). Жорстка позиція у відносинах із державою-агресором, зокрема візовий режим з РФ. Програма для адаптації переселенців з тимчасово окупованих територій. Спрощення ввезення транспортних засобів з-за кордону. Підвищення енергоефективності, зокрема перехід на “зелену” енергетику. Реформування правоохоронних органів та суддів з надвисокими повноваженнями, правозахисників та міжнародних експертів. Закон про імпічмент президента. Скасування всіх пільг для релігійних організацій. Умови та засоби для деокупації ОРДЛО та Криму. Аналізувати програми кожного з 44 кандидатів я не буду. Витрачати час на відвертих маргіналів немає бажання. Але пройтись по програмах хоча б чверті, тобто 11 кандидатів, треба. Зрештою, з високою долею ймовірності серед них буде наш майбутній гарант Конституції. Для аналізу передвиборчих програм я обрав 11 кандидатів: Роман Безсмертний Ольга Богомолець Юрій Бойко Олександр Вілкул Анатолій Гриценко Володимир Зеленський Руслан Кошулинський Олег Ляшко Петро Порошенко Андрій Садовий Юлія Тимошенко Можливо, згодом будуть додані нові ключові точки. Можливо, з якихось причин з`являться і нові кандидати для аналізу. Але наразі я готуюсь зробити свій вибір саме таким чином. Читайте: 44 кандидата на пост президента Украины (список) Олександр Кравченко, журналіст КиевVластьKиевVласть

Торік на “Прес-весну” я писала конкурсний матеріал, для якого проводила журналістський експеримент, щоб зрозуміти: чи розмовляє Бердянськ українською? Як виявилося, ні. Бердянці не лише не розмовляють, але й у більшості випадків не знають досконало державної мови. Проте, з цього року ситуація починає докорінно змінюватися. Ще в жовтні 2017 року в нашому місті відкрили безкоштовні курси української мови. Чи буде через декілька років Бердяньск україномовним? Я вирішила особисто познайомитися з тими людьми, які починають змінювати Бердянськ уже сьогодні. Ледь не заблукавши поміж багатоповерхівок, я довго шукаю місце для проведення занять — міську бібліотеку. Всередині бачу плакат: “Безкоштовні курси української мови”, отже Google map не помилився з маршрутом. Заходжу в порожній читальний зал бібліотеки, а через  кілька хвилин  викладач - симпатична жінка з ідеально прямою осанкою. Вона розповіла, що на курсах в двох групах навчаються люди різного віку, соціального стану й роду діяльності, яких об’єднує  прагнення вивчити українську мову. Матеріал створено в рамках Проекту"Юн-Пресс-KV” “Ми намагаємося дати людям можливість не тільки вивчати, але й практикувати українську, розмовляти нею, тому що в Бердянську, на жаль, рідна мова не дуже поширена”, - ділиться зі мною вчитель української мови Владілена Молчан, — Звісно є різниця в процесі викладання для дітей та дорослих. Я відпрацювала у школі 24 роки, починала з початкових класів, потім викладала старшокласникам та студентам. Навчати дорослих взагалі по-іншому. Студенти приходять для того, щоб отримати оцінку в залікову книжку, а тут люди приходять, тому що їм це подобається, вони самі прагнуть цього. Це дуже приємно, віддача така, якої немає ні в школі, ні в вищих навчальних закладах”.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Через те, що саме ці безкоштовні курси працюють по всій країні, вони мають єдину програму, яку з самого початку розробили організатори. Але наша Владілена Володимирівна працює за своєю авторською методикою. “Програма, яку мені дали, на мій погляд, дуже вузька. Дорослій людині потрібно значно більше. Мені дозволили викладати так, як я вважаю за потрібне. Тож я навчаю елементам риторики, адже тут навчаються і юристи, і робітники, і керівники закладів, і вчителі. Я даю знання з народознавства, бо їм дуже цікаві українські народні звичаї та обряди. Під час наших зустрічей ми знайомимося з усною народною творчістю, слухаємо пісні”, - розповідає педагог. Поки ми розмовляли з учителькою, в аудиторію потихеньку заходили перші учні. Тема сьогоднішнього заняття - “Речення”. Відкривши буклет, бачу багато правил, а на зворотному боці - практичні завдання. Ознайомившись з теоріею, слухняні учні починають розбирати речення. Не можу стримати посмішку, бо виглядає це дуже незвично. Уявіть собі юристів, бухгалтерів, продавців керівників установ, які шукають підмет і присудок. Мені здається багато учнів зі звичайних шкіл їм би позаздрили, бо навряд чи вони мають таку ж саму жагу до нових знань. Серед присутніх яскраво виділяється одна жіночка. Вона підіймає руку майже на кожне запитання вчителя та вільно розмовляє українською. Після уроку прямую до неї, знайомлюся. Виявляється, Інна прийшла на курси аби підтримати своїх сором'язливих подруг. “У повсякденному житті я, зазвичай намагаюся спілкуватися українською, але в Бердянську це важко робити. Справа в тому, що мені часто доводиться їздити до Києва, де я маю змогу вільно спілкуватися українською, адже більшість киян - україномовні”, - говорить Інна Власова,  - “Ми живемо в Україні і повинні не лише поважати рідну мову, але й розмовляти нею, робити всі кроки, аби наша українська розквітала!”. Не можна не помітити єдиного чоловіка в групі. Олександр -  керівник Бердянської Української громади. Він пішов на курси, бо для його роботи потрібно досконало знати українську. Чоловік каже, що ці курси дали йому багато нового. “Я вдосконалив мову, познайомився з багатьма цікавими людьми та почав більше розвивати себе. На мою думку, розмовляти українською дуже важливо, адже у нинішній час, коли в нас іде війна, мова - це дуже сильна зброя!” Уже за місяць допитливі дорослі учні будуть складати іспит на знання української, і я щиро впевнена, що вони отримають найкращі результати! Але вже зараз особисто я ставлю їм найвищий бал, адже це люди, які вже зараз змінюють наше місто на краще. Україна починається з мови, а зміни починаються з кожного з нас, то дійте! Матеріал створено в рамках Проекту  "Юн-Пресс-KV” KиевVласть

Віктору Гурняку присвячується…(Загинув у жовтні 2014 на Луганщині). Що для нас людський вік? Скільки коштує отой маленький вогник нашого життя, який швидко запалюється і може  будь-якої миті погаснути ? І хоча кожна людина сама обирає,  якими чорнилами писати історію майбуття, ніхто не може контролювати тривалість такої  історії. На що ми витрачаємо цю мить? Для когось саме вона була останньою... І  душа вже піднялась у небеса, залишивши розтерзане ворожим снарядом  тіло, що полягло за Батьківщину. Такі невимовно сумні картини постають за кілька десятків кілометрів від Лисичанська ледь не кожного дня… Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" …Останнє, що запам’ятав, – це різкий та дуже гучний  звук. Я стояв посеред незнайомого  поля. Біля мене догорала вщент розбита військова машина.  Той вогонь ніби зливався в одне ціле з  осіннім лісом десь коло небокраю, а я не розумів, що роблю тут, як опинився на цій дорозі, чому поряд  напівзгоріле авто.  У голові тільки спогад: “Вибух… Гул… Темрява…”  Я не відчував ні болю, ні смутку, ні жаху. Не відчував нічого.  Просто стояв і дивився на червоний вогонь, багряний  ліс та сіро-блакитне небо. Повернувши голову, побачив понівечені тіла  військових. Їх було так багато, що плямиста форма утворювала трагічний килим…  Підійшов до одного з чоловіків, з кишені якого стирчало пожовкле фото і скривавлений синьо-жовтий стяг. Зі світлини посміхалися щасливі люди: якісь бабусі й дідусі,  радісна малеча, дуже гарна молода дівчина, а в чоловікові на фото я впізнав свого найкращого товариша.  Зараз він лежить тут бездиханний і скривавлений. Я поклав світлину  собі в кишеню й пішов далі. Ще один молодий боєць,  якого  зовсім не зміг упізнати через спотворене осколками обличчя. На серці наліпка рідного прапора,  а у внутрішній кишені посвідчення.  Розгорнув його й онімів: тут написано “Гурняк Віктор Петрович”,  з фото,  як завжди, дивилося усміхнене обличчя.  Так це ж я!... Перша думка : “Хто з побратимів міг узяти моє посвідчення?”  Я почав напружуватися, щоб згадати хоча б дещо. Знову те саме : “Вибух… Гул... Темрява… ”. Було ж щось до цього. Гул снарядів, кермо… Машина. Точно. Машина з пораненими і я за кермом. Наче все нормально було, але… Цей шалений свист снарядів над головою,  сильний тиск на педалі - і раптом машина заглухла. Страшна картина чітко постала в голові.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Опритомнівши після таких спогадів, я побачив щось стиснуте в руці того парубка, у кишені якого знайшов своє посвідчення. Повільно нахилився, узяв до рук маленьку річ. Душа сховалася в п’яти, ноги оніміли. Усе навколо зупинилося на довгу, неймовірно довгу мить. Мої руки трусилися, мов у лихоманці, у голові відбувалося якесь помутніння, а розум надсилав динамічні сигнали: “Це сон. Це все точно безглуздий, страшний сон.” Ні. Не сон. Очі зупинилися на іконці, яку тримав у руках боєць. Така була тільки в мене. Враз у голові  промайнув розмитий спогад: машина заглухла, чисельні повороти ключа не допомагали, а пальці так міцно стискали той сірий ключ, ноги трусилися, пробували натиснути на педалі ще і ще, вуха постійно ловили небезпечний гуркіт війни з низькими та високими нотами, які висвистували прямо наді мною, а одна з “нот” могла  будь-якої миті вбити. Зіниці бігали, намагалися знайти якесь чудо, аби тільки машина зрушила з місця. Але очі вловили не чудо. Тоді я побачив незрозумілу пляму, що  летіла  прямо з неба. Зрозумів: це та сама “нота” - снаряд. Дістав свою іконку, стиснув у долоні… і все. Ці спогади, ці швидкі картини в голові, які  поступово згадував, не мали логічного пояснення. Я ладен був провалитися у прірву, жодні слова не можуть висловити того, що відчував.  Переді мною лежав я! Як би парадоксально не звучало, але так і було. Того парубка з посвідченням та іконкою звати Віктор Гурняк. Просто Вітя… Це я. Звучить божевільно, та це правда. Бачив своє вбите ворогом тіло, але тоді зараз я хто? Янгол? Я не можу просто вмерти, правда? Для чого ж  я тоді жив? Щоб отак полягти в полі?  Чому моє життя було таким коротким? Я не хочу! Ні! Такого бути не може. Стільки питань -  і жодної відповіді. Чомусь пригадалося дитинство... Я посеред вузької зеленої  вулички. Будинки, паркани, магазин. Усе знайоме, близьке серцю. Рідна  Городнице! Ти? Легкий вітер тихенько кружляє, грається з  маленькими деревцями. Вони тут ще зовсім низькі й тендітні – не такими я їх пам’ятав. Сонце припікало, стукало у вікна господарям. Рідне селище, у якому народився і виріс привітно зустрічало гостя.  Молода  верба хилила до мене свої ніжні віти, наче запрошувала  до подвір’я. І я зайшов. Хвіртка тихо скрипнула знайомим  голосом. На невеличкій галявині стояв  хлопчик років п’яти  біля такої ж маленької, як і сам, дівчинки. Вони почали співати пісню. У гарній дівчинці я впізнав сестру, а в хлопчикові з посмішкою до вух – себе. Справжні артисти – такі щасливі, такі радісні! А потім, пам’ятаю, на дорозі мого життя опинився “Пласт”. Згадалося місце, куди вперше прийшов у 14 років. “Пласт” для мене – більше ніж просто організація. Це був другий дім, куди я постійно поспішав, де  обожнював проводити час. Саме тут навчили мене головних життєвих істин, саме тут  палко закохався в поєднання жовтого й блакитного кольорів, саме в “Пласті”  обрав для себе девіз: “Не зрадити Бога та Україну”.  Ці слова ще в чотирнадцять зберіг  у середині себе, так і проніс крізь усе життя... Час минав дуже швидко. Школа. Коледж.  Навчання пролетіло, як один день. Потім чим  тільки не займався! Працював у щоденній газеті “20 Хвилин” та був редактором пластового часопису “Цвіт України”, брав участь у проектах Інституту Політичної Освіти та Міжнародного Республіканського Інституту, очолював у Тернополі Молодіжну громадську організацію “Фундація Регіональних Ініціатив” і був прес-секретарем партії “ПОРА” в Тернопільській області. Багато? Це далеко не все. Шалений темп дуже подобався мені, я намагався встигнути набагато більше, ніж доба має годин.  Згодом з’явилося нове захоплення. Мені подобалося закарбовувати несамовитий ритм життя у світлинах, ловити неповторні моменти, залишаючи їх на папері. Любив дивитися на все крізь об’єктив фотоапарата, натиском пальця творити історію. Це так захоплювало, що  сферу фотографування просто не міг оминути, тому працював фотокореспондентом інформаційного агентства УНІАН, фотографував для міжнародної інформаційної агенції REUTERS, спільно з друзями заснував фотоагентство LUFA, а в 2014 році приєднався до команди інтернет-проекту INSIDER . Одразу згадалося, як усе починалося… …І знову вогонь, дим, натовпи людей. Все це з’явилося навколо мене, мов із-під землі. Густий дим, крізь який майже нічого не було видно, затягував з різних боків. Усе навколо червоне. Червоне повітря, земля, небо. Я пробирався крізь натовп ближче до центру.  Тут горіли десятки шин, а люди біля них кричали щось. Вогонь здіймався дуже високо, сягав до самого неба і, здавалося, що він підпалює місяць. Уже чулися звуки вибухів,  незрозуміло звідки в протестестувальників почали стріляти. Тепер  зрозумів, де опинився. Серце рідної Батьківщини! Майдане, я знову поруч, і ти вкотре зустрічаєш вибухами й вогнем... Люди почали ховатися, усі намагаються уникнути тої страшної долі, яка вже зустріла багатьох, що зараз спочивають на небесах… Піднявши очі, побачив якогось скаженого, що в мокрій куртці заліз прямо на колонну стадіону імені Лобановського, тримаючи в руках  фотоапарат. Той хлопець був зовсім не таким, як інші. У  час, коли всі втікали з жахом на обличчі, хлопець намагався зробити кілька кадрів у найнебезпечнішій точці.  Знову впізнав себе. Хто ще міг так відчайдушно вчинити, ризикуючи життям заради фотографії, і робив це  так постійно. За кілька секунд я, Віктор Гурняк, уже  біг у скупчення людей, схопив когось за руку й потягнув за собою. Я чітко пам’ятав цей випадок. Тоді  витягнув з натовпу Андрія - побратима, урятувавши йому життя.  А тим часом над нашими  головами здіймалися прапори. Червоно-чорний –  прапор боротьби, протесту, руху вперед, і жовто-блакитний – єдності і миру.  Таке поєднання ніби створювало гасло: “Боротьба за мир та єдність”. Але знав би хтось, як боліло мені, що серце рідної землі палало вогнем, вибухало й убивало… Як боляче було дивитися, що такі дорогоцінні  стяги здіймаються не під чистою блакиттю, а під багряним небом боротьби. Можливо, через це й пішов далі: почував обов’язок перед Батьківщиною. Після Майдану одразу ж поїхав до тоді ще українського Криму, де тільки починала спалахувати та клята іскра, що згодом намалює кордон між півостровом та Україною. Зупинився біля бази Чорноморського  флоту. Було тихо й темно. Крим загорнувся в таємничу спокійну ковдру ночі. Я трішки пройшовся, побачив лаву, хотів присісти, та помітив парубка на ній. Не треба бути дуже кмітливим, щоб упізнати в ньому себе. Вітя записував щось у щоденник під тьмяним світлом ліхтаря, а згодом  заснув.  Того ж ранку  зробив безліч унікальних кадрів, чим неймовірно тішився… Але в Криму  був недовго. Коли жовто-блакитні стяги замінили чужими прапорами, зрозумів, що  більше потрібен там, де вже стояв їдкий чад війни. Дивно звучить? Я теж так спочатку думав, поки не опинився на Сході в 2014 році. На війну поїхав журналістом  разом з батальйоном “Айдар”, тільки замість автомата мав фотоапарат.  Робив багато цікавих  світлин, часто їздив на передову. Перше, що запало тоді в очі – жахливе забезпечення військових. Одні ходили в босоніжках, а іншим і бронежилетів не вистачало. Про військову техніку й спорядження  взагалі мовчу. Як? Скажіть мені, як можна спокійно дивитися на напівголодних, часто змерзлих захисників, які щодня заради майбутнього ризикують  життям? Ні, я ніколи не міг лежати на дивані й чекати, тому між поїздками на передову зайнявся волонтерством. Почалося це зі шкарпеток із серветками. Далі – серйозніше: возив бронежилети, каски, а згодом навіть військову техніку. Люди давали  гроші, а я купував усе необхідне,  налагодивши зв’язки за кордоном, адже так виходило значно дешевше.  Якось  вдалося  лише за один день  зібрати аж сто тисяч гривень! Одразу ж поїхав до  Польщі купити на ці гроші каски для військових. Та цього мені було замало, тож твердо вирішив поїхати  на Схід не як журналіст і волонтер, а військовим, узявши до рук зброю  (фотоапарат не забув), із ним  не розлучався ніколи.   Побачив свій батальйон. А там, біля окопу сиджу я, намагаюся непомітно сфотографувати відпочинок побратимів. Тільки тепер  помітив, що друзі тоді зрозуміли мої наміри й повністю розсекретили, просто не видавали цього. Вітя сів на землю і почав щось швидко записувати в маленький зошит, потім хтось покликав, а зошит так і залишився розгорнутим. У ньому рівними буквами було написано: “Не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б'є значно прицільніше і в рази сильніше. Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті й увесь світ бачить, що відбувається тут, — розумієш, що це справді потрібно. Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата — ніщо. ” Той запис – це те, що раз у раз штовхало мене на нові авантюри й не давало зупинятися ні на хвильку. Я ніколи не зміг би спокійно сидіти, коли Україну роздирають на частини. Вони  поки не розуміють, що частинка  “Крим” не може прикріпитися до жодної іншої картини, окрім української землі, і фігурці “Донбас”, якій непрохані гості дали принизливе ім’я ЛНР та ДНР, ніколи не зможуть відрізати глибокі корені історії, що проростають в Україні. Я вірив у це. І зараз палко вірю. Моє серце стискалося приємним щемом  від слова “Україна”. І зараз так само стискається… А ще я просто обожнював посміхатися. Без усмішки  ніколи не міг ані вчитися,  ані працювати, ані воювати. Мало хто з друзів  знає, як  виглядаю, коли обличчя не мружиться від радості чи не заливається сміхом. Посмішка для мене – не просто емоція,– це стиль життя. Такі коротенькі спогади, наче  на старій кіноплівці швидко змінювали один одного, створюючи цілісне кіно про моє життя…  А зараз я  знову стою посеред поля. Машина так само догорає, плямиста форма так само утворює трагічний килим. Шкода, що десь серед цього килиму лежить і моє тіло…  Як без мене будуть усі близькі мені люди? Сестро, Ірино, тату, Юстиночко! Ви чуєте мене? Люблю вас більше, ніж є зірок на небі і палкіше, ніж світить сонце. Янголом  з'явився в нашій квартирі, коли вся сім’я спала.  Саме заради їхнього щасливого майбутнього я пішов на війну. - Пробачте, рідні, що не повернувся… Ви й не підозрюєте, яку новину отримаєте завтра…  Рідний тату, я так пишаюся тобою. Дякую, що був поруч, що навчив мене жити по-справжньому, що завжди підтримував. Мила сестро, ти – невід’ємна частинка мене, дякую, що ти є. Кохана Ірусю, ти знаєш, що я люблю тебе, дякую за наше сонечко – Юстинку. А ти, Юстиночко, бережи себе, маму, дідуся та тітку. Вони, як і ти – найкращі… Присів коло своєї родини, що спала міцним сном. Яку безмежну любов почуваю до кожного з них.  Завжди спостерігатиму за ними з волошкового неба й оберігатиму від усіх бід… Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" KиевVласть Тетяна Удодова, м. Лисичанськ, переможець Міжнародного фестивалю дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”

В столичному Палаці дітей та юнацтва відбулась журналістська вітальня "Твої, Вітчизно, доньки і сини". Підіймалися теми долі людини на війні, ролі жінки в армії, кохання й музики в зоні бойових дій. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”   У гості до юних журналістів завітали люди, які захищають нашу країну: зброєю, словом, піснею, волонтерством…. Серед них - Народний герой України парамедик Олена Мосійчук,  віце- президент фонду "Здорове дитинство без меж" Тетяна Репеде, Анатолій Фатєєв, сапер, який отримав тяжкі поранення,  втративши обидві ноги, але  зміг знайти в собі сили жити далі. А ще з юними журналістами постійно була на зв’язку  в он-лайн режимі директорка проекту "Невидимий батальйон", голова громадської організації "Інститут гендерних програм", керівниця волонтерського Центру підтримки аеророзвідки Марія Берлінська.. А також письменники, поети та музиканти, які  своїм словом, піснею й музикою, волонтерською підтримкою розповідають про долі бійців, піднімають їх бойовий дух: Дмитро Мазуряк, Рима Товкайло, Олександр Кучеренко і  Богдан Ковальчук. Адже захищати власну країну можна не лише зі зброєю в руках – слово це теж серйозна зброя.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Учасники заходу подивилися документальні фільми "Я - док" і "Невидимий батальйон". Фільм показує шість історій жінок, які воюють або воювали на сході України. Жінки-снайперки, танкістки, мінометниці оформлені кухарками та швачками — таку тенденцію помітила авторка фільму Марія Берлінська. Відповідно, жінки позбавлені належного соціального забезпечення, адже бойових втрат у кухарок чи швачок немає. Цей фільм — третя складова глобального проекту "Невидимий батальйон". До цього були реалізовані масштабний фотопроект і соціологічне дослідження, проведене групою експерток на чолі з кандидаткою соціологічних наук, викладачкою Києво-Могилянської академії Тамарою Марценюк. Воно, зокрема, засвідчило вади законодавства (за яким лише незначна кількість посад в армії відкрита для жінок), недоступність військової освіти й негативне ставлення до жінок, які служать.  Але ж війна не має статі, не має чітко вираженого обличчя. Фільм "Я - док" показує війну очима дівчини-медика, рятує життя своїх бойових побратимів. В очах Олени Мосійчук сльози. Ця маленька тендітна дівчина згадує своє армійське життя у складі батальйону "Азов", де  Олена служила парамедиком. Вона врятувала більше ста людських життів, за що й отримала орден "Народний Герой України "Те, що я отримала "Народного героя України", було для мене неочікуваністю", - розповідає Олена, -  Я тоді була в Широкіно.  Мені зателефонували і сказали, щоб увечері я була в Дніпропетровську, але не повідомили чому. Командир посадив мене в машину і я поїхала. Того дня нагороджували 34 людини. З них тільки 4 живих, а 30-посмертно. Це були хлопці, що загинули під Дебальцево та в Іловайському котлі. Спочатку називали прізвища загиблих, моя мама сиділа й дуже хвилювалася, не розуміла, що відбувається. І нас, капелана й трьох медиків, нагородили за спасіння життів в зоні АТО".   У 2013 році Олена допомагала дніпропетровському Майдану, а потім – долучилася до Майдану в Києві: привозила речі, медикаменти, їжу. А коли почалася війна на сході України, дівчина пішла в армію. . На три довгих роки вона покинула маленького сина, щоб боронити країну, ризикувала своїм життям, щоб врятувати батьків іншим дітям та синів іншим матерям. Олені вдалося потрапити в Естонію, де  вона отримала освіту парамедика в Талінському військовому інституті. – Жінка повинна бути вірною та сильною, готовою віддати життя за своїх дітей, – розповідає Олена, – Але все ж таки приємно, коли весь загін вивозить мене у поле повне польових квітів і дарує теплі емоції. З самого початку в "Азові" я була на передовій, отримала три контузії, тріщину в нозі та осколки. Але думаю, що коли повністю одужаю, повернуся назад. Я об'їздила всі наші бойові позиції: Іловайськ, Мар'їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне. На питання,  чи є жінці місце на війн, Олена Мосійчук відповіла: ""Особисто я не зустрічала ще жодної жінки, котра злякалась би війни. Якщо це твоя доля, ти народився для цього, то ти станеш тим, ким ти хочеш бути. Коли в країні трапляється біда, то чоловіки й жінки повинні захищати в першу чергу свою сім'ю та дітей. Діти не повинні іти на війну, хоча наші діти йшли. Я служила з хлопцями, котрим було по 15-17 років. Хтось вижив, хтось - ні. Це страшно, коли діти помирають! Ми, кому вже по 30, розуміємо, що у нас хоча б залишились наші діти, котрі розкажуть нашу історію. Але ті хлопці ще самі буди дітьми. Під час бойових виїздів немає часу думати про стосунки, бо єдина думка: "На скільки ми сюди приїхали? Чи вистачить нам вологих серветок, щоб митися весь час? Чи вистачить нам їжі?" Думки тільки про те, як би вижити. Коли ж ми приїжджаємо на базу, то згадую, що за весь час жодного разу не зателефонувала мамі. У мене були знайомі, з яким разом служили 4 роки. Коли закінчився контракт, ми тільки тоді дізналися, що вони – сім’я й у них є діти. Все залежить від людей", - додає Олена про стосунки на війні .- Сподіваюся, коли закінчиться ця війна,  я зможу брати участь у миротворчих місіях по всьому світу і також допомагати там, - розповідає військовий медик, - Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. У нас в першу чергу вбивають медиків. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх. Під час бою під обстрілом моє завдання – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Витягла, посадила в машину, водій везе, а ти далі продовжуєш в машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону. Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. Знаєте, дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в "Азові", яка працювала в червоній зоні. Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. Мене не сприймають, як жінку: я – боєць і виконую такі ж функції, як і всі. Тим більше, моє завдання не воювати, а рятувати. Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим жити. Олена Мосійчук розповідає, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо "вона баба і буде істерити". "Потім ловила їх по полю в істериці, тих хлопців", – зі сміхом розповідає Олена, - Сміливість не має статі, однак про це у нас ще не всі знають, на жаль. Мальок розповідала й про страшні ситуації на війні, від яких мороз ішов по шкірі, про те, чим годували бійців, у яких умовах доводилося жити й воювати. - У війни зовсім не жіноче обличчя. Війна сама по собі — це не людська справа. Коли війна приходить, комусь доводиться робити цю роботу військову. І це найдурніше, найбезглуздіше, що придумало людство. Війна не жіноча і не чоловіча справа, -  каже народна героїня. А що спонукає дівчину все ж таки піти на фронт? Те ж, що спонукає і хлопця – окупація України. Звичайно було страшно. Це нормально. Коли люди кажуть, що нічого не бояться, це неправда. Згадуючи своє життя на війні, Олена додає: "На бойові ми завжди їхали з музикою. Це був гімн України або тяжкий рок. Особливо коли страшно, то включали рок, щоб відволіктись. Все залежало від настрою". Анатолій  Фатєєв, який підірвавшись на міні, втратив обидві ноги. Але він пройшов усі випробування. Зараз водить скутер, грає в футбол. Мріє по те, щоб знову повернутись на будівництво, де працював до АТО.  Зараз він часто відвідує госпіталі, особливо у відділеннях, де лікуються хлопці з ампутованими кінцівками. "Мені не потрібно нічого придумувати. Я просто розповідаю свою історію, що робити в такій ситуації. Це важливо, коли хтось приходить і просто тебе підтримує, - розповідає колишній сапер,-  . Анатолій пішов воювати добровольцем. Служив сапером у одний із найгарячіших точок – Авдіївці та Мар'їнці на Донеччині. "Ще коли в березні 2014-го "зелені чоловічки" зайшли в Крим, я побіг у Броварський військкомат і написав заяву, щоб узяли мене на фронт добровольцем. Вирішив, що не маю права ось так просто сидіти і дивитись", – розповідає Анатолій. Однак, у військкоматі спочатку поставилися досить скептично до бажання літнього чоловіка. Але Анатолій не здавався й постійно нагадував про себе. Через рік прийшов виклик, а через три дні вже був на лінії фронту під Авдіївкою. "Перед відправкою в зону АТО  я запитав  у військових начальників: "А як щодо того, аби трохи мене підучити? Все-таки тридцять років минуло як я воєнну кафедру закінчив, усе, що знав – забув. Та й обладнання, технології й озброєння, напевно, змінилися...". У відповідь почув: "Жити захочеш – навчишся". Саме через брак досвіду у саперній справі під час розвідки у Мар’їнці Анатолій отримав поранення і втратив обидві ноги, натрапивши на заміновану пастку ворога. "… Був ясний сонячний день, - згадує Анатолій, - Отримую наказ: провести  мінну розвідку й поставити міну. Є таке правило у саперів і розвідників: повзти завжди тим шляхом, який ти вже розвідав. Я провів розвідку, знайшов дві сепаратистські розтяжки, і поповз назад іншою дорогою. Це була моя перша помилка. Потім я встав на ноги, зробив два кроки і  не помітив на землі скло. Це була друга моя фатальна помилка. Праву ногу відірвало відразу, ліву ампутували в шпиталі… Треба постійно бути уважним. Ось, наприклад, стоїть звичайна гільза, не буцай її ногою! Бо ти її буцнеш, а під нею міна". Ветеран АТО переконаний, що якби у нього і в інших українських вояків було більше часу на фахову підготовку до бойових дій, жертв і поранених було б набагато менше. Вороги позбавили його ніг, але не змогли побороти його дух і знищити жагу до життя. Він  так само сміється і жартує, як і до поранення.  Через 3 місяці Анатолій став на протези й пішов, а через 1,5 роки він уже їздить на скутері. А на запитання чи пішов би знову на фронт, якби можна було повернути час назад, відповідає: "Без вагань. Я недарма втратив свої ноги, щось корисне таки встиг там зробити… Я мав захистити свою країну, свою сім’ю, майбутнє своїх онуків. І життя наше поступово налагоджується". Журналіст і волонтер Богдан Ковальчук об'єднав кілька громадських організацій і створив центр допомоги бійцям АТО. Про волонтерство розповідає: "Можна бути волонтером, а можна волонтером працювати,  але я таких людей не зовсім розумію. Хтось буває на сході країни, хтось –ні. Це не показник крутості волонтера, бо такого показника немає взагалі. Тут роботи значно більше, ніж на сході, у тому числі у наших головах, у нашій свідомості. Волонтерство ― це не смітити там, де ти живеш, платити за проїзд в трамваї, переходити вулицю на зелене світло. Волонтерство ― це бути свідомим громадянином та допомагати іншим.  Я вірю, що одна людина може змінити дуже багато, але чим більше волонтерів, тим більше якісних змін відбудеться в  суспільстві". Музикант Дмитро Мазуряк влаштував концерт зі своїми саморобними музичними інструментами, зараз їх у нього близько 60. Їздив містами східної України, грав для наших бійців і мирного населення  українську музику, щоб подарувати радість людям. Дмитро навіть зіграв на трембіті. Разом з музикантом і поетом Сашком Кучеренком вони виконали кілька патріотичних  пісень. Письменниця Рима Товкайло  поділилася своєю книгою, зібраною з розповідей бійців АТО. Фото автора Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”  

Друзья депутата Гостомельского совета Натальи Черинской устроили стрельбу в "Зима баре". Это произошло после празднования Дня Гостомель и Дня защитника Украины 14 октября. В результате получили ранения 4 человека, среди которых двое - военнослужащие. Об этом KV стало известно из сообщения портала “Громада Приірпіння”. В полиции сообщили, что стрельба произошла в результате ссоры около 2 часов ночи 15 октября. "Произошла драка между двумя компаниями с применением травматического оружия. В одной из компаний была депутат Гостомельского совета. В результате 4 человека находятся в больнице с ранениями. Трое в Буче и один в Киеве. Среди раненых двое военнослужащих и двое гражданских. Ранения живота, грудной клетки, спины и повреждения левого глаза", - комментирует пресс-секретарь полиции Киевской области Николай Жукович. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” "По данному факту отрыто уголовное производство ст. 296, ч. 2 - хулиганские действия с применением оружия. Если в ходе расследования будет выяснено, что пострадавшим нанесены тяжкие телесные повреждения, будет дополнительная квалификация ст. 121, ч.2, до 8 лет заключения. На месте изъяты гильзы, оружие не найдено. Сейчас ведутся следственные действия, следователи определяют роль каждого в конфликте", - добавил Жукович. Жители Гостомеля рассказывают, что после инцидента в доме Черинской проводился обыск. "15 октября около 23 часов вечера возле дома Черинской в Гостомеле по ул. Черняховского я увидел полицию. Остановился и начал расспрашивать, что случилось. Выяснилось, что полиция искала оружие и местонахождение родного брата Черинской Виталия Черинского по кличке "Лысый", который зарегистрирован по данному адресу. По словам правоохранителей, видимо, он и является тем лицом, которое совершило преступное правонарушение в кафе "Зима бар", - рассказывает житель Гостомеля Георгий Сахненко. Читайте: На пути к шанхаям. Совет Гостомеля утвердил новый спорный генплан Отмечается, что Черинская работает директором культурно-оздоровительного комплекса в Гостомеле, который подчинен отделу культуры национальности и религии Ирпенского городского совета. Также депутат является ведущей провластного шоу "Говорит Гостомель". Читайте: Поселковый глава Гостомеля помогал в организации Антимайданов, - прокуратураФото: сайт канала "112 Украина"KиевVласть

У неділю, 6 серпня, до міста Тараща дісталась "Велика українська хода" - у центрі  розвісили сотні прапорів єднання - національні стяги з різних куточків України, блокпостів, базових бригад, батальйонів та іменами полеглих героїв. На кожному - думки про мир і любов, на кожному - дотик сотень небайдужих українців. Акцію на Таращанщину привезла військовий журналіст, учасниця Революції Гідності, волонтер Катерина Валевська. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”     "Велика українська хода" - акція на честь Героїв Майданів, на честь Героїв російсько-української війни заради миру й перемоги України. Від міста до міста, від бригад до батальйонів єднаються прапори, на яких люди пишуть свої думки, щоб силою віри та молитви зупинити чуму, яка прийшла на нашу українську землю, - розповідає волонтерка. Катерина впевнена, що думка й слово - найсильніша зброя у Всесвіті: "Бог читає наші думки. Їдучи від міста до міста, чекаю світлих людей, збираю їхні побажання. Сьогодні ми залишимо добрі думки на прапорі Таращі - про мир, добро, любов і перемогу, познайомимося з патріотами, зустрінемо майданівців та воїнів-захисників". Свою волонтерську діяльність Катерина Валевська називає другим фронтом і запевняє: головні вороги - у тилу. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   "Велика українська хода" йде країною вже третій рік. 27 липня вона стартувала на Київщині, якій естафету передала Одеса, а Одесі - Донеччина. До численної колекції прапорів додався і стяг Таращі - з підписами та добрими побажаннями від таращанської громади співвітчизникам, а особливо - нашим воїнам, які відстоюють на Сході територіальну цілісність України. Незвичайна виставка тривала до вечора. Таращанці з цікавістю розглядали знамена, які тихо розвівав літній лагідний вітер, котрий наче кликав прийти і побачити найсокровенніше, про що мріють сотні українців заходу та сходу. Змінювались емоції відвідувачів, ставали щирішими, адже підходили атовці, батьки військовослужбовців, було багато школярів, молодих батьків з дітьми. "Ці стяги проймають особливим духом, - ділились враженнями наші земляки, - тож такі акції - вкрай необхідні, адже вони єднають нас у спільному прагненні миру". У вівторок учасники патріотичної акції переїхали до Фастова. Після Київщини вони об’їдуть Запорізьку та Харківську області. А фінішуватиме "Велика українська хода" 14 вересня ц.р. біля Верховної Ради України. Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”    Фото автора КиевVласть