За 4 доби втрати російських окупантів вбитими та пораненими склали понад 5,3 тис. осіб. Сотні солдат та офіцерів ворога опинилися у нашому полоні. Міністерство оборони України підтримало ініціативу ІТ-гігантів і пропонує російським солдатам винагороду і амністію, якщо ті здадуться у полон.  Про це KV стало відомо з повідомлення на сторінці міністра оборони України Олексія Резнікова в Facebook.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Ми пропонуємо російським солдатам вибір: загинути на неправедній війні або повну амністію та 5 млн рублів компенсації. Якщо вони складуть зброю і добровільно здадуться у полон”, – написал Олексій Резніков. Міністр зазначив, що кошти для забезпечення цієї акції збирають лідери світової ІТ-індустрії. “Я обращаюсь к российским солдатам и офицерам. Вас привели на нашу землю убивать и умирать. Те из вас, кто не хочет стать убийцей и умереть, могут спастись. Не выполняйте преступные приказы тех, кто годами вам лгал об Украине и украинцах. Мы гарантируем вам полную амнистию и денежную компенсацию, если вы добровольно сложите оружие. Украина – цивилизованная страна. Все пленные находятся в безопасности, им оказывается помощь. Они уже общаются с близкими. У вас есть шанс начать новую жизнь. Сделайте выбор. Выходите без оружия с белым флагом. Скажите кодовое слово – “миллион”. Живите. Обнимите родных. Для тех, кто продолжит вести себя как оккупант – пощады не будет”, – звернувся Олексій Резніков до російських солдатів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Нагадаємо, охоронна компанія “Шериф” призначила винагороди за підбиту російську техніку. Для отримання коштів необхідно надати переконливі докази у вигляді фото або відео знищення ворожої техніки. Читайте: “Укравтодор” презентував новий дорожній знак “Окупантам рух заборонено” Фото: Facebook Олексія РезніковаКиевVласть

Гортаючи сторінки історії, можна дізнатися хід Другої Світової війни. Скільки було вбито та скалічено людей! Археологи й дослідники знаходять все нових учасників тих грізних і болісних подій. Тож вихованці гуртків “Краєзнавча журналістика”, “Громадська журналістика”, “Фотографія”, “Відеомонтаж” Київського Палацу дітей та юнацтва разом  з вихованцями Дитячо-юнацького клубу “Олімпія” Голосіївського району вирушили в міні-експедицію південною частиною  КиУРу – Київського укріпрайону, на так званий опорний пункт “Крим”. Що ми знаємо про Київський укріпрайон? Це комплекс оборонних споруд, протяжність якого близько 100 кілометрів. Найчисельніші з них, що збереглися по наш час – артилерійсько-спостережні пункти та ДОТи. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  ДОТ – це довготривала оборонна точка, збудована з міцних залізобетонних конструкцій. Найцікавіше те, що лінія оборони зведена ще в 30-х роках минулого століття, а не напередодні Другої Світової війни, як можна хибно подумати. Це пов’язано з можливим наступом військ Польської республіки, який очікував СРСР після радянсько-польської війни 1920 року. З моменту побудови комплекс споруд неодноразово переживав консервацію та модернізацію. Кожен ДОТ мав на озброєнні по кілька кулеметів, зокрема, “Максим” та Дегтярьова. Розміщувались ці споруди так, щоб в разі виведення з ладу одного сусідні перекривали сектор вогню. Першим в нашій експедиції став ДОТ №181.  Важко навіть уявити,  якої сили був вибух, щоб так здибити залізо й бетон! Що вже казати про бійців, гарнізон ДОТу! Останніх його захисників чекала смерть в німецькому полоні. Пройшовши кілька кілометрів вдовж Одеської траси, а потім вулицями села Віта-Поштова, можна натрапити на ДОТ №180. Пошуковці віднайшли воєнні артефакти й зберегли їх в музеї, який облаштували в цьому ДОТі. Військовий комісар Гатнянської ОТГ, командир пошукового загону  “Фронтовик” Вадим Січкаренко, провів екскурсію ДОТом, розповів про бої на цій ділянці фронту влітку 1941 року, про долі захисників Києва. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   У 1941 р. ДОТ № 180 увійшов до складу опорного пункту “Крим”. Разом із сусіднім ДОТом № 179 він захищав дорогу Київ – Васильків у районі її перетину з річкою Віта (тоді дорога на цій ділянці проходила західніше від сучасної Одеської траси). Гарнізон форту – бійці 28-го окремого кулеметного батальйон упід командуванням капітана Івана Кипаренка.. На них насувалися сили нацистської 71-ї піхотної дивізії. 4 серпня 1941 року відбувся єдиний, багатогодинний бій гарнізону ДОТу. Ворог взяв його у ближньому бою.  На східній амбразурі ДОТа є сліди обстрілу з протитанкової гармати та стрілецької зброї. Це могло бути спробою нацистів примусити гарнізон припинити вогонь і закрити заслінку, після чого сапери штурмових груп мали можливість підійти до ДОТа. Вони заклали вибухівку в південно-східну амбразуру та зруйнували її (після війни ці пошкодження ДОТа було зацементовано). Потім нацистські артилеристи почали обстрілювати вхід у ДОТ. Коли кулемет, який його захищав, було придушено, сапери двома вибухами підірвали бронедвері. Збереглося німецьке донесення, згідно якого ДОТ було захоплено о 13 год. 20 хв. за допомогою 3-кілограмових саперних зарядів, зарядів на довгих палицях та димових шашок, і наблизитись до нього було особливо важко. Було захоплено 9 полонених і в ДОТі лишилося 6 загиблих. Поруч був вкопаний танк, який нацисти подолали ручними гранатами. У 2011 році ДОТ відреставрували активісти Київського міського історико-патріотичного клубу “Пошук” та Міжнародної асоціації дослідників фортифікації “Цитадель”. Останнім пунктом нашої експедиції був ДОТ №179, відомий як “мінна група. Або ДОТ типу “міна”. Він розташований на невеликому пагорбі над річкою Сіверка. Ще за часів Київської Русі тримав тут оборону прикордонний форт стародавнього городища Звенигород, захищаючи рубежі Києва від степових орд. А через тисячу років захисники вбудованої в цей пагорб бетонної цитаделі стримували німецько-нацистських загарбників. Довготривалу вогневу точку було побудовано в 1930 році за індивідуальним проектом. Бойовий каземат на три кулеметних амбразури вписаний в пагорб. ДОТ має три входи в розгалужену мережу підземних галерей протяжністю 227 метрів глибиною залягання 7 метрів. ДОТ № 179 мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва до останнього бійця проти двох штурмових груп 3 моторизованої роти 171 саперного батальйону під командуванням лейтенанта Куні та фельдфебеля Есковіц, 2 та 3 роти 191 піхотного полку. Ось скупі рядки військової хроніки: “Вранці, о 6:00, 4 серпня 41-го після годинної артпідготовки, із застосуванням важкої артилерії почався штурм КиУРу. Поблизу ДОТу № 179 до останньої можливості стримувала німецьку атаку 210 гаубична батарея молодшого лейтенанта А.М.Федорака. Але удар німецької 71 піхотної дивізії був дуже сильним. Для боротьби з ДОТами 71-а задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею реактивних мінометів, самохідні установки залпового вогню з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами. Під сильним вогнем піхота польового заповнення КиУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів . Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. Наші частини почали відходити. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійних заходів до відновлення становища: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, з другої половини дня посилилися дії радянської авіації в районі с. Віта-Поштова. Незважаючи на це, ворог, відбивши всі радянські контратаки, прорвав першу смугу оборони і просунувся на кілька кілометрів. За підсумками дня 4 серпня 1941 71-а пд заявляє про руйнування 33 дотів і дзотів, одного танка, і про захоплення 750 полонених. Власні втрати дивізії склали всього (!) 5 чоловік убитими і 55 пораненими”. Понад 70 років фортецю було законсервовано. Завдяки цьому тут збереглися унікальні елементи внутрішнього обладнання: протиштурмові грати, броньована заслінка з оглядовими щілинами, броньовані двері. Активісти Київського міського історико-патріотичного клубу “Пошук” та Міжнародної асоціації дослідників фортифікації “Цитадель” впродовж кількох років відновлювали ДОТ. На превеликий жаль, те, чого не змогла зробити війна, роблять сучасні варвари й вандали! “Десять років тому ми разом з юними журналістами ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ допомагали відновлювати ДОТ. Напередодні Дня звільнення Києва від нацистських загарбників ми закінчували останні приготування до свята (мало відбутися міське свято, військово-історична реконструкція бою) працювали тут і раптом до тильного боку укріплення  під’їхав джип”, – розповідає  керівник нашої експедиції, викладач ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ Наталя Плохотнюк, –  З нього вийшов дідусь, який почав казати про інший вхід до бункера. На підтвердження своїх слів, він розповів історію про побратима Васю, курсанта артилерійської спецшколи № 13, що тут поклав життя. Їм  було всього лише по 14-16 років, коли ці юні військові опинилися на лінії оборони Києва. “Було дуже страшно! – згадував старий, Хтось крикнув: “Німці!”. До страху додалася цікавість: “Де? Де німці?!”  - Вася тільки-но визирнув з бійниці й одразу отримав кулю. Ми трималися цілий день. Було багато вбитих і поранених. Коли стемніло, нас, молодих, яром і берегом почали відводити з лінії вогню. Повірте, вихід не тут, а з іншого боку. Знайдіть Васю”, – попросив старий солдат. Пошуковці, хоч і не дуже повірили старому,  почали копати й справді наткнулися на повноцінний вхід до бункера. А в пласті землі знайшли останки підлітка. При ньому був гребінець, дрібні монети, пряжка ременя. На превеликий жаль, встановити дані юнака не вдалося, а інформації  про вихованців цих військових спецшкіл поки що нема.  Так тепер ми маємо кілька входів до споруди”, – згадує Наталя Плохотнюк. Зайшовши до бункеру, розумієш, наскільки величезна ця підземна система. Проте це не завадило гуртківцям дослідити її. Тут багато кімнат та переходів, деякі засипані глиною. Всі вони досить невисокі. Історичні документи говорять, що військові пересувались ними напівприсядки. І в такому положенні доводилося ще й воювати, вести бій, рятувати поранених!... Дослідницьке життя захоплює. Незабаром ми знову вирушимо по новим місцям і поділимося з вами цікавими історіями! А кожна така історія – це пам’ять. Багато місць поблизу, де боролися за нас, просто забуті. Пам’ятаймо тих, хто заради нашого миру віддав свої життя! Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  Фото: Богдан Сергієнко та Анна Хливнюк, вихованці гуртка “Фотографія” (керівник Павло Вовчановський) та Владислав Степаненко КиевVласть

27 серпня 2020 року під час позачергової сесії Білоцерківської міської ради депутати одноголосно підтримали проект рішення “Про звернення до Президента України з клопотанням про присвоєння Пантюшенку Богдану Валерійовичу звання Герой України”. Проект рішення підготував керівник обласної партійної організації "ВО Свобода", депутат Київоблради Ігор Сабій. Про це KV стало відомо із повідомлення місцевого осередку партії. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Герой російсько-української війни білоцерківець Богдан Пантюшенко більше п’яти років провів у російському полоні, але не зламався та залишився вірним сином України”, – говориться у повідомленні.  Рішення передбачає також звернення до Київської обласної державної адміністрації з проханням подати клопотання про присвоєння Богдану Пантюшенку звання Герой України до Президента України. Зазначається, що 24 серпня 2020 року з нагоди Дня Незалежності депутат Київської обласної ради від ВО "Свобода" Вячеслав Хмельницький вручив найвищу нагороду Київської області – Нагрудний знак “За заслуги перед Київщиною”. Герой нагороджений обласною радою за поданням фракції ВО “Свобода”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Вояка подякував націоналістам за вручену нагороду та заявив: "Сьогодні , приспавши суспільство брехнею, пропагандою, маніпулюючи словами, втома від війни, вони вільно ходять поміж нас не ховаючись, не поважають нашу історію, мову, плюють на наші цінності, нав‘язуючи цінності недолугого, цинічного сусіда. Ми, українське суспільство, просто зобов’язані присікати будь-які дії цих негідників, спрямованих проти нашої Батьківщини. Ми вільні і незалежні, хоч гідра рускава міра лізе з усіх шпаринок методами гібридної війни, я впевнений, що разом ми обов‘язково переможемо. Слава Україні! Слава нашим героям!" Богдан Пантюшенко воював на сході України. 18 січня 2015 року під час запеклих боїв в районі Донецького аеропорту, потрапив у полон. Його звільнено було лише 29 грудня 2019 року. Екіпаж танкової бригади, в якій служив Богдан, здійснив важливу операцію з підриву Путилівського мосту поблизу селища Спартак, яка змінила хід війни з окупантами та значно допомогла в обороні Донецького летовища. Читайте: Ні в кого немає уявлення, як працюватимуть райради, – Сабій Фото: “Свобода” Біла ЦеркваКиевVласть 

11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників. Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”. Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись  до Києва через Фастів і  Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147  і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи  КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).  Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ. Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши  понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра. У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.  Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися  в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора  Мриги . Київський укріпрайон Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.  Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".  Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону —  85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства. Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та  Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь. Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли. КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків. Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення,  які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова,  Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка,  Мриги і впиралася в р. Дніпро.  Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя  лінія – околицею міста.   Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів:  “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование. При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам. Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”... — Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.” Після першої невдалої спроби  взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація. 30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки. 1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців. Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його. Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд. Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів. На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон. Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення. На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).  Для боротьби з ДОТами 71-а  німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40  з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками. 5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва. Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова. 5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села  Юрівку й  Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів.  Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї  стрілецької дивізії.  У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали  тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників  довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися. Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів". У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням. Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях. Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати. В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день. Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон. За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву. Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.  Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС”  у 2005 році "…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми  збиралися зустрітися з  друзями на стадіоні “Динамо”.  Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити  поранених солдатів із західних областей України.  Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців.  А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума  Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва. Мені видали військову форму,  санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати,  де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру.  З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але  не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС. Поруч з нами  оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і  частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ. У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами  повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися  на Лисій  горі.  Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги  все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись.  Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона.  Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти,  як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах... Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.   Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”.  Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили.  Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так  мене  й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи,  до палаючих хат.  Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в   Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...” Шляхами мужності, болю і слави Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій  Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини. Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка. Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка. Північна група  розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун.  Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від  вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун,  у непролазних нетрях  триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ". Південна  частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі,  поблизу хутора Мриги. Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги,  гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб).  КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.  Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші. П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон. Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва. Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил  і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище. ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів. ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний  ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома. Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР).  Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".  ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186,  бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка,  яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі. Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ  використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три;  бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася.  З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.  Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти  будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії. Споруда ДОТу  № 127  виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі.  Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою. Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик  - унікальний  чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений. Другий кулеметний ДОТ (№  179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування.  На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і  кілька пам'ятних знаків. У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами,  врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для  здійснення якихось сатанистських  обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте  пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим. Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб. З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.  На братській  могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.  Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем. На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни  ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала",  командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади". Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя.  Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки.  Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців. На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується.  Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми! Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик” Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД) Дот №131 біля с. Кременище Дот № 106 – опорний пункт “Мриги” ДОТ 127 Памятний знак біля ДОТу 179 Один із входів у ДОТ 179 ДОТ 210 Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть

У квітні цього року Київрада пролонгувала ПрАТ "Київспецтранс" договір на користування майном киян. Таким чином це підприємство стало до кінця 2021 року єдиним оператором полігонів, куди звозяться більше половини побутових відходів Києва. Про те, чому таке рішення було ухвалено, яка сьогодні ситуація на сміттєвому полігоні № 5 у с. Підгірці Обухівського району, які перспективи його закриття, про зміну тарифів та можливості побудови сучасного сміттєпереробного заводу для потреб столиці в інтерв'ю КиевVласть докладно розповів Голова Правління ПрАТ "Київспецтранс" Андрій Грущинський. KV: Чим Ви можете пояснити зміну позиції депутатів Київради щодо пролонгації "Київспецтрансу" договору на користування майном, термін дії якого закінчився ще у 2016 році? Андрій Грущинський: Щоб це пояснити потрібно звернутися до історії. Наше підприємство було засновано у 1971 році. На сьогодні змінилася організаційно-правова форма: з комунального підприємства воно стало акціонерним товариством, але функціонал залишився той же. 20 років тому “Київспецтранс” забезпечував вивезення та захоронення 100% відходів Києва, опікувався двома полігонами (полігон ТПВ № 5 введений у експлуатацію у 1986 році, полігон ТПВ № 6 - у 1991-1992 роках) і навіть займався відловом безпритульних собак. Сьогодні підприємство здійснює вивезення твердих, рідких, великогабаритних та будівельних відходів, а також є оператором захоронення на полігонах № 5 та 6.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Київспецтранс” має державні акти постійного землекористування на ділянки, на яких розташовано полігони. Проте на час акціонування підприємства законодавство забороняло приватизовувати такі об'єкти як полігон. Таким чином, Угода на володіння та користування майном територіальної громади міста Києва, про яку ми зараз говоримо, була способом створити нормативну базу для надання нашим підприємством безперебійних послуг у сфері поводження з відходами міста. Строк дії Угоди повинен був закінчитись 1 листопада 2016 року і “Київспецтранс”, як сторона договору, яка має переважне право на його продовження, у встановлений термін звернулося до Київської міської ради та до її виконавчого органу - Київської міськдержадміністрації (КМДА) з відповідною пропозицією. На жаль, з процедурних причин процес переукладання договору затягнувся. Це питання Київрада ні у 2016 році, ні у 2017 році не розглядала. Тільки у 2018 році почався його розгляд. А у 2019 році було ухвалено рішення про пролонгацію договору до кінця 2021 року. Якщо навіть уявити, що договір з нашим підприємством не продовжили, то сьогодні відсутній інший суб'єкт, який би міг забезпечити безперервність надання послуги з захоронення твердих побутових відходів і виконання плану заходів щодо полігону № 5. Всім відомо, що полігон № 5 є точкою соціальної напруги. Люди, які живуть у населених пунктах навколо полігону стомилися від такого сусідства. Починаючи з 2016 року “Київспецтранс”, влада Києва, громадськість, депутати сільрад населених пунктів навколо полігону почали вибудовувати дуже важкий, але все ж конструктивний діалог стосовно приведення полігону в безпечний стан та його подальшого закриття. У плані заходів, який напрацьовувався у рамках цього діалогу, всюди стороною, яка має виконати ті чи інші зобовязання, є “Київспецтранс”. KV: Поки діючого договору не було, на якій підставі “Київспецтранс” користувався майном киян? Андрій Грущинський: Підприємство вчинило всі необхідні дії для пролонгації договору. Власник майна міг відмовити нам та прийняти майно. Але аудиту щодо передачі майна не було. Майно з нашого користування не забирали. Міська рада це питання не розглядала ні позитивно, ні негативно. Ми діяли в інтересах киян та у повній відповідності до закону “Про житлово-комунальні послуги”, згідно статті 16 якого не можна припиняти надавати послугу з вивезення сміття і його захоронення на полігоні. Також є безперервними зобов'язання з обслуговування полігону. Цю роботу теж не можна в один момент просто зупинити. “Київспецтранс” весь час належним чином виконував свої зобов'язання відповідно до раніше діючого договору. Завдяки цьому вдалося не лише забезпечити безперебійність надання комунальної послуги, а й здійснювати заходи для приведення полігону у безпечний стан і його планового закриття. KV: Проте були судові процеси, які вами програні… Андрій Грущинський: Так. Ці судові процеси стосувалися рішень КМДА щодоприпинення угоди з “Київспецтрансом”. Суд тоді відмовив у позові “Київспецтрансу”, проте передача майна іншому підприємству могла вплинути на безперебійність надання послуги з вивезення і захоронення сміття, роботи полігонів. Як наслідок - і до екологічної катастрофи.  Врешті решт сьогодні наявний відповідний договір лише з “Київспецтрансом”. Читайте: В частных интересах: “Киевспецтранс” продолжит легально наживаться на имуществе и налогах киевлян KV: Договір продовжено до 2021 року. Які перспективи на потім? Андрій Грущинський: Я, перш за все, говорив би про необхідність швидкої появи альтернативи полігону, а також виконання рішень Київради, які були прийняті у 2016 і 2018 роках, щодо здійснення ряду заходів для підвищення його безпеки. Читайте: Киевсовет отсрочил закрытие полигона ТБО №5 Щоб припинити захоронення відходів на полігоні, повинен бути створений сучасний сміттєпереробний комплекс, куди має бути перенаправлено весь обсяг відходів, які утворюються Києвом. І повинна бути відповідальність громади, яка сьогодні користується цим полігоном, перед громадою, на території якої він знаходиться. В тому числі, і після його повного закриття. KV: Восени минулого року невідомі люди намагалися здійснити рейдерське захоплення полігону № 5 і вимагали його негайного закриття. Як завершився цей інцидент? Андрій Грущиніський: Так, у вересні 2018 року полігон був блокований молодиками спортивної зовнішності з підтримкою людей старшого віку, яких автобусами звозили з міста. Акція мала проплачений характер. Її метою було блокування роботи полігону і напевно дестабілізація ситуації в Києві щодо вивозу сміття. Наскільки мені відомо, порушено кримінальну справу, зараз триває розслідування. Особи тих, хто блокував діяльність полігону, встановлені. Сподіваємося, що незабаром суд оцінить їх дії, і вони понесуть відповідне покарання. Проте досі не відомо, хто був замовником цієї акції. Особливо хочу підкреслити, що ця акція не була підтримана місцевими жителями. І я дуже вдячний за таку виважену позицію. Наш діалог з місцевою громадою розпочався у 2016 року і наразі конструктивно продовжується. Читайте: “Псевдожителей” Подгорцев централизованно привозят на мусорный полигон автобусами”, - глава сельсовета KV: Яка ситуація на полігоні сьогодні? Андрій Грущинський: Виконується відпрацьований і затверджений план заходів з підвищення безпеки полігону, його планового закриття і утримання в безпечному стані після того, як перестануть надходити тверді побутові відходи на захоронення. 25 квітня цього року на полігоні здана в експлуатацію наступна черга очисних споруд з обладнанням, яке працює по технології зворотного осмосу і очищає фільтраційні води полігону. Поряд з цим здійснюються заходи по реконструкції полігону, які передбачають посилення дамб, щоб убезпечити від витоку фільтрату за межі полігону. А також ведуться проектні роботи по рекультивації першої ділянки складування полігону. Якщо на воротах полігону просто повісити замок, то це означає створити загрозу екологічної катастрофи. Адже від закриття воріт не зникне неприємний запах і накопичений фільтрат, а місце не стане безпечним. Навпаки, це місце стане об'єктом підвищеної небезпеки. У 2016 році був закритий, а реально - покинутий напризволяще полігон між селами Тарасівка і Крюківщина в Києво-Святошинському районі. Звалище було в управлінні районного комунального підприємства. Сьогодні, наскільки можна судити з публікацій у соцмережах,  там в річку тече фільтрат, і громада за свої кошти створює тимчасові дамби, щоб убезпечити річку від цього фільтрату. Щоліта там виникають великі пожежі. На сьогодні немає кому опікуватися цим місцем - проблема не знялася, а загострилась. Полігон в Трипіллі під Обуховом був закритий так само. Остання пожежа там відбулася близько місяця тому. Для підтримки безпеки на полігоні в Підгірцях потрібні суттєві кошти. Такі витрати сьогодні може понести лише бюджет столиці. По суті Київ і створив цей полігон - відходи міста завозилися на нього з 1986 року. Тому його підтримка у безпечному стані зараз і в майбутньому, коли припиниться завезення сміття - це розумний компроміс. KV: На сьогодні завдяки всім проведеним заходам можна говорити, що полігон є безпечним для мешканців оточуючих сіл? Андрій Грущинський: Є позитивна динаміка в цьому напрямі. Але сказати, що на сьогодні полігон безпечний для довкілля і його існування не відчувають місцеві жителі, буде неправдою. Я це можу стверджувати, оскільки мешкаю з сім'єю на відстані менше кілометру від полігону. Досі є питання неприємного запаху, якого можно буде уникнути, коли його перша карта буде рекультивована. Читайте: Полигон ТБО в Подгорцах закроют после завершения работ по рекультивации и строительства мусороперерабатывающего завода KV: Скільки коштів на сьогодні вкладено у підвищення безпеки полігону № 5? Андрій Грущинський: На ремонт і встановлення обладнання для очистки фільтрату в 2015 році було виділено біля 3 млн гривень (відремонтували обладнання, яке не працювало з 2011 року), у 2017 році - близько 23 млн гривень (закуплено другий модуль потужністю понад 150 кубометрів - замовником робіт було КП “Київкомунсервіс”). У минулому 2018 році замовником проекту по розширенню потужностей станції з очистки фільтрату було визнано “Київспецтранс”. Ми почали реалізовувати проект по встановленню модульної системи з трьох модулів, кожен по 200 кубів на добу. 25 квітня здали перший модуль. На ці роботи було витрачено 45,6 млн. гривень. На ліквідацію аварійних схилів за 3 роки було виділено близько 14 млн гривень. В результаті сьогодні повністю сформовані пологі і вкриті грунтом схили. На реконструкцію полігону, яка розпочалася у вересні минулого року і передбачає посилення дамб полігону, щоб не допустити витікання фільтрату і сповзання відходів, у 2018 році витрачено 25 млн гривень. На цей рік виділено 200 млн гривень. Загалом проект вартує близько 330 млн гривень. Завершити його планується до кінця 2020 року. Щодо рекультивації, то на проектні роботи витрачено 1,5 млн гривень. Загальна вартість робіт буде зрозуміла, коли проект пройде всі експертизи і КМДА його затвердить. Це буде перший проект рекультивації такої інженерної споруди в Україні. KV: Скільки коштів безпосередньо “Київспецтрансом” вкладено в полігон? Андрій Грущинський: На сьогодні у “Київспецтранс” наявна податкова заборгованість, яка виникла через невідповідність встановлених у 2010 році і діючих до 2018 року тарифів на захоронення відходів реальним витратам. До 2017 року підприємство фіксувало збитки. Тільки за результатами 2017 року, відповідно бухгалтерському обліку, було зафіксовано 1 млн гривень прибутку. А вже за результатами 2018 року прибуток склав майже 26 млн. Значна частина цього прибутку віднесена на покриття збитків попередніх періодів, формування резервного капіталу і лише 10% направлена на виплату дивідендів. При цьому “Київспецтранс”, як оператор полігону, повністю забезпечує його роботу. На підприємстві працює висококваліфікований персонал, який утримує полігон. Маємо договори з “Київобленерго” і “Південно-західної залізницею”, за якими сплачуємо за постачання електроенергії на полігон. Отримали ліцензію НКРЕКП на здійснення послуг з захоронення сміття та Спеціальний дозвіл на операції з сірчаною кислотою, яка використовується в процесі очистки фільтрату. Також ми сплачуємо кошти за користування майном громади Києва відповідно до договору. Дійсно, з 2010 по 2015 рік цей обов'язок “Київспецтрансом”, на жаль, не виконувався. Проте на сьогодні заборгованість повністю погашена. Більше того, сучасний стан “Київспецтрансу” дозволяє з упевненістю говорити, що за подовженою угодою зобов'язання по сплаті за користування майном будуть виконуватися чітко і без затримок. KV: Скільки коштів за користування майном киян “Київспецтранс” сплачує щорічно? Андрій Грушинський: 200 тис. гривень на рік. Проте зараз, відповідно до нового договору, ця сума буде збільшена щонайменше до 1 млн грн на рік. KV: Якщо буде збільшено плату за користування майном, то, відповідно, будуть зміни у вартості послуги для кінцевого споживача? Андрій Грущинський: Так, тариф буде відкориговано, але після отримання нами нового договору. KV: Який прибуток отримує “Київспецтранс” як оператор полігону? Андрій Грущинський: Полігон не засіб для отримання прибутку і не об'єкт для інвестування. Міська влада з бюджету Києва фінансує заходи для того, щоб ті відходи, які утворилися у Києві і захоронені на полігоні, мінімально шкодили довкіллю, у тому числі і Києву, який знаходиться за 25 км від полігону. А послуга з захоронення твердих побутових відходів надається відповідно до тарифу, який для “Київспецтранс” встановлено НКРЕКП з нульовою рентабельністю. Тобто тариф просто покриває витрати на захоронення сміття. Більше того, через законодавчу колізію “Київспецтранс” з 2010 року по вересень 2018 року здійснювало захоронення сміття за тарифом, який в три рази менше собівартості. Адже у НКРЕКП не було повноважень для перегляду цього тарифу. Ситуація виправилася лише у 2018 році. Відповідно з 1 вересня 2018 року і 1 квітня 2019 року почали діяти відкориговані НКРЕКП тарифи на послугу з захоронення сміття на 5 та 6 полігоні. KV: Але для населення послуга з вивезення побутових відходів коригувалася... Андрій Грущинський: Послуга з вивезення побутових відходів складається з двох частин: збирання і транспортування відходів та захоронення відходів. Тариф на захоронення відходів, встановлений НКРЕКП, з 2010 року до вересня 2018 року не змінювався. Тариф на збирання і транспортування відходів встановлюється органом місцевого самоврядування. Саме він коригувався у Києві у 2014 році, коли суттєво зросла вартість палива. До того ж транспортуванням відходів у столиці займається не тільки “Київспецтранс” - в Києві шість підприємств приватної форми власності, які вивозять тверді побутові відходи. KV: Прибуток “Київспецтрансу” отримано виключно за рахунок надання послуги зі збирання та транспортування відходів? Андрій Грущинський: Прибуток отримано як за рахунок ефективного управління, так і завдяки тому, що одна з послуг була прибутковою. По суті, до моменту підвищення тарифу із захоронення відходів, ми виключно за рахунок своєї діяльності з їх вивезення мали можливість підтримувати полігон і забезпечувати безперервність надання послуги із захоронення. KV: З 1 травня 2019 року змінюється ряд положень закону “Про житлово-комунальні послуги”. Чи варто киянам очікувати зміни вартості послуг з вивезення сміття? Андрій Грущинський: Важливих законодавчих змін є дві. З 1 травня 2019 року тариф на захоронення відходів буде встановлювати вже не НКРЕКП, а орган місцевого самоврядування. Також змінюється назва послуги. В платіжках вже не буде послуги з вивезення побутових відходів, а буде послуга з поводження з твердими побутовими відходами. Проте її вартість змінювати поки не планується. Тобто в платіжках за квітень, які кияни отримають у травні, буде незначно підвищено вартість послуги з вивезення побутових відходів через зміну з 1 квітня тарифу на захоронення великогабаритних відходів на полігоні №6. KV: Якщо зміна назви не вплине на вартість послуги, то навіщо її змінювати? Андрій Грущинський: Завдяки цьому змінюється сутність послуги. Послуга з поводження з твердими побутовими відходами буде складатися з трьох складових: вивезення, захоронення та перероблення. Поки третя складова - перероблення - законодавчо недопрацьована. Проте вона дає можливість органу місцевого самоврядування встановлювати тариф не тільки на вивезення і захоронення, а й на переробку сміття. А, отже, у містах з'явиться можливість гарантувати оплату такої послуги. Проте, скільки потрібно часу органу місцевого самоврядування для розробки методики розрахунку цього тарифу, я не знаю. KV: Для чого сьогодні потрібна ця складова? Андрій Грущинський: Для того, щоб виникла можливість побудови сміттєпереробного комплексу. Адже Києву за три роки потрібно створити альтернативу полігону. Якщо у питанні приведення полігону у порядок і підтримання його в безпечному стані після припинення захоронення відходів ми рухаємося безперешкодно, то для будівництва заводу є ряд перешкод законодавчого характеру. Вартість проекту по спорудженню заводу сягає 60-70 млн евро. Це досить значні кошти, частина з яких буде не власними коштами інвестора, а кредитними. Щоб звернутися за таким кредитом, потрібно надати ТЕО з  позитивною економічною моделлю і показати, що замовник цієї послуги - міська територіальна громада - зобов'язується надати відходи для переробки і оплатити їх переробку. А повноважень у міста взяти на себе такі зобов'язання немає. Це питання законодавства. KV: Якщо завод протягом трьох років побудовано не буде, полігон зможе працювати ще років 8? Андрій Грущинський: Ви говорите про висновки німецьких спеціалістів, які оголошені у минулому році. Вони говорили про те, скільки відходів відповідно до німецьких будівельних стандартів потрібно завезти на полігон, щоб повністю на двох картах сформувати правильної форми куполи. Проте захоронення відходів без переробки потрібно якнайшвидше припинити. Працювати ще 8 років полігон не повинен. Читайте: Киев получит европейский мусороперерабатывающий завод через два года Так, його можна буде закрити для прийому твердих побутових відходів, коли з'явиться альтернатива у вигляді сучасного заводу з перероблення твердих побутових відходів. І “Київспецтранс” готовий реалізовувати такий проект. Але проблема у відсутності галузі, яка переробляє тверді побутові відходи. Відтак в Україні відходи не переробляються, а захоронюються. І я ще раз повторю - ця ситуація зараз наявна через відсутність належного законодавства. І поки, на жаль, політичної волі народних депутатів на прийняття відповідних законодавчих змін немає. Наше суспільство досі живе в полоні міфів. Серед них є міф про те, що сміття - це певний ресурс і тому платити за його переробку не потрібно. А також міф про те, що сучасні сміттєпереробні заводи - це якісь фабрики смерті, які коптять небо і навколо яких вимирає все живе. Проте ми забуваємо, що у цивілізованій Європі такі підприємства розміщені навіть у центрі міст і не створюють жодних проблем. KV: В нас є приклад - завод “Енергія”... Андрій Грущинський: Завод “Енергія”, як і полігон № 5, є інженерною спорудою, яка дісталася нам в спадок від радянських державних будівельних норм. Казати, що полігон № 5 є сучасною точкою поводження з відходами - неправильно. Що ж стосується Заводу “Енергія”, наскільки мені відомо, місто планує у найближчий час почати його модернізацію для підвищення його безпеки. Але станом на сьогоднішній день безперебійна робота і полігону і Заводу “Енергія” є критично важливими для життєзабезпечення київського мегаполісу. KV: Де може бути побудовано сучасний сміттєпереробний завод для потреб Києва? Андрій Грущинський: Є як мінімум три ділянки для будівництва такого заводу. Але ділянки будуть остаточно визначені технічними спеціалістами. Місце повинно бути найоптимальнішим з точки зору логістики, екологічної безпеки та ефективності будівництва. Довідка KV: ПрАТ "Київспецтранс" є одним з найбільших суб'єктів господарювання у сфері поводження з побутовими відходами та є єдиним оператором полігонів ТПВ № 5 в с. Підгірці та полігону великогабаритних та будівельних відходів № 6 у Києві для потреб жителів столиці. 51% акцій підприємства належить територіальній громаді Києва. Фото: "Київспецтранс"КиевVласть

Юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ взяли участь у відкритті фотовиставки Руслана Боровика - захисника Донецького аеропорту, члена асоціації ветеранів АТО України "Спогади солдата". Фотограф і кіборг Руслан Боровик розповів про найтрагічніші години оборони ДАП, про те, як іще починаючи з миротворчої місії  в Іраку, він відкладав автомат, щоб зробити знімок, і нерідко отримував за це "наганяй" від командирів. В Національному історико-архітектурному музеї “Київська фортеця” - два зали світлин з війни і два відеоряди світлин з Революції гідності!  Кожне фото - історія, яка назавжди закарбовується у пам’яті. Це наша з вами історія, яку вже ніхто не зможе переписати, бо вона увічнена у світлинах і у наших серцях. Це ексклюзивні знімки, яких у жодного фотографа, що заїжджав у ДАП, немає. Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV” У заході, присвяченому пам’яті Героїв Небесної Сотні та четвертої річниці завершення битви за Дебальцеве, взяли участь учасники АТО, молодь, творчі колективи Київського міського будинку вчителя. Руслан Боровик намагається приховати хвилювання. Розуміє, що виступає перед дітьми з недитячою темою. Хоча про Аеропорт чоловік розповідає не вперше, зізнається, щоразу немов переживає усі події заново. "Був такий репортаж, що ми відступили зі старого терміналу, залишили хлопців. Ми не залишили, ми не могли забрати, тому що вони були під завалами. Потрібний був певний час відкопати, дістати, але коли йде бій... На наступний день почалися втрати. Позивний "Рембо". Він перший загинув з нашого батальйону", – каже військовослужбовець 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади ЗСУ Руслан. Донецький аеропорт Руслан Боровик пам'ятає новим і блискучим, колись прилітав у нього на футбольний матч. І не міг уявити, що сучасні термінали стануть місцем запеклих боїв. Наступного разу він потрапив у ДАП у розпал героїчної оборони. Завдяки Боровику світ дізнався не лише про бої, але і про будні кіборгів. Щоразу, коли була можливість, він відкладав автомат і брав у руки фотокамеру. Так і з’явилася виставка фотографій, які доброволець зробив безпосередньо в Донецькому аеропорту в 2014 році, коли він там воював.  "Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір", - розповідає гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик з  позивним “Багдад”. - Поранення, яке я отримав 16 січня під час штурму церкви, яка знаходиться на території Донецького аеропорту, примусило мене залишити свою роботу й відкласти і походи в гори. Я не можу довго ходити, тим більше з навантаженням. Але продовжую займатися своїми хобі: збираю та висаджую у батьків за містом квіти, готую цікаві страви різних кухонь світу, вивчаю історію України. Минулого року мені трапилася  книга Миколи Аркаса видання 1912 року "Історія України-Русі", в якій детально в тому числі розповідається саме про захват нашої митрополії Росією. На жаль, люди не знають історії власної країни, тому і стаються такі події, як у нас на сході. На тих, хто не знає свого коріння, легко діяти за допомогою пропаганди, підтасовуючи та пересмикуючи факти, - розповідає Руслан Боровик.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  - Руслане, розкажіть свою історію,  а саме, як Ви потрапили на схід. - Нічого особливого. Пішов у військкомат і записався, пройшов усі процедури, медогляд… - Була повістка? - Ні, я її трохи випередив. Коли почалася війна на Донбасі, я ніяк не міг зрозуміти, чому не приходить повістка мені, людині з досвідом. Ходив у військкомат, питав, а там лише знизували плечима. При цьому я бачив, що призивали поварів, через два тижні навчань призначаючи їх снайперами. Та неможливо, щоб за такий термін людина, яка не мала військового досвіду, ставала снайпером... Вже почав думати записатися в батальйон "Донбас", хоча я не до кінця розумів їх суть, бо було не багато інформації. Тому надавав перевагу офіційним підрозділам. Тоді  саме почався набір у 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду. Навчання, полігони  і на схід. Коли нарешті я потрапив у 90-ий батальйон, який тільки почали формувати на базі 95-ої десантної бригади, виявилося, що відсотків 70 тих, хто туди потрапив, так само як і я, місяцями оббивали пороги військкоматів. Більша частина служби пройшла у Донецьку, аеропорт “ Донецьк ”, територія біля Донецьку,  Водяному, Опитному – нічого особливого. - Чому ви почали фотографувати? - Я фотографією захопився ще з Іраку, куди я вперше потрапив у 2004 році - після строкової служби в армії підписав контракт. У той час американці якраз зменшували чисельність своїх військових в Іраку, бо зазнавали втрат. І в цю країну увійшла ціла бригада української армії, яка контролювала ірано-іракський кордон. До цього я  любив малювати, але коли потрапив в Ірак – усе, що я там бачив, мене вражало: це зовсім інша культура, флора, фауна, архітектура зовсім інше життя. І хотілось це все десь зобразити, щоб лишилось не тільки в пам’яті. Але коли рухаєшся на БТРі,  при температурі повітря  +50,  то не дуже зручно малювати… Тому замінив олівець на фотоапарат і так з часом це стало таким серйозним хобі. Я знайшов вихід – фотографувати. Купив "мильницю" і почав робити знімки. Через рік я потрапив в Ірак ще раз, у другу ротацію. Тоді зі мною вже була цифрова камера. А дзеркальна, яку мені на 30-річчя подарувала дружина, я вже використовував на нашій війні. Вона, правда, постраждала. Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір. - Що вас надихало? - Фотографії для мене -  не так натхнення як емоційна розрядка, так фотографуючи я намагався привести свої нерви в нормальний стан, тому що війна багато точок. Фотографував більше для себе: де міг, що вдавалось. Нічого особливого не планував. Так як із часів Іраку: там з друзями дивились та сміялись, як приїхали додому багато хто просив показати і дивувались. То тут я вже знав, що це потрібно: війна закінчиться, а історія у цих кадрах  має лишитися про ті місця, про тих героїв, багато з яких уже нема в живих вони повинні залишитись, щоб про них знали, пам’ятали та не забували. Розповідав  Руслан і про свої враження від подій на Майдані  в 2014 році: “На Майдан я приходив після роботи – тоді вже працював інкасатором. Бував там до другої-третьої ночі. Не приставав ні до жодної сотні чи організації. Допомагав чим міг. Треба було – будував барикади, жбурляв каміння, чинив спротив разом з усіма... Коли країна віддала Крим, я цього ніяк не міг збагнути. У військових є бойовий статут, його вони мали дотримуватися. Так, ситуація була непростою і делікатною, але ж можна було навіть завалити перевал з Сімферополя до південної частини півострова, і вже були б перешкоди ворогу... Легко віддали... Йдучи в армію, я відразу взяв з собою фотоапарат. Дружина казала, що шкода буде, якщо його пошкоджу. Але я відповів так: повернуся або з ним, або вдвох не повернемося... Коли я починав фотографувати, хлопці не хотіли показувати свої обличчя, відразу вдягали балаклави. Максим Ридзанич, позивний Адам, який пройшов аеропорт і загинув через місяць після його падіння, відразу попросив його не знімати, тому, на жаль, у мене немає його портрета. Перші знімки в аеропорту я зробив, коли ми приїхали туди за пораненими. Коли ми залетіли в термінал, стрільба була активна. Але бійців було достатньо, щоб вести бій. І тому я відклав свій автомат і дістав камеру. Зробив перший кадр, як хтось вхопив мене за плече: ти хто такий? Журналіст? Я показав свій гранатомет. І відразу стало простіше – ти один із нас, роби, що хочеш. Просто крім гранатомета та автомата у мене є ще й фотоапарат. Ще одна зброя. Війна в Україні зовсім інша, ніж те, що я бачив в Іраку. Там не використовували артилерію, там не було тривалих боїв. Головне, що там робили найманці-араби, - закладали фугаси на дорогах, по яких могли проїхати колони техніки. Причому підривали, як правило, останній БТР. І коли ми починали відстрілюватися, ворог тікав, кидаючи свою зброю. Там не було лінії фронту, тому ніколи не було зрозуміло, де може вибухнути. Там за два з половиною роки українська армія втратила двадцять бійців. Що таке війна? Це запах крові і смерті. Це коли з БТРа випадає людина без рук, без ніг. А ще кумулятивний струмінь пропалює наскрізь броню, бронежилет. Я бачив це на власні очі. - Які фотографії для Вас – найдорожчі? - Мабуть, усі, бо все це – пам'ять. Дуже дорога для  мене фотографія - це портрет Жені Яцини. 1 січня був такий гарний ранок: морозно, засніжено.  Ми  змінилися після наряду. Я навіщось взяв з собою підсумок з фотоапаратом. Що мав знімати вночі - незрозуміло. Женя задумався,  і в цей момент я й клацнув. Через два тижні він загинув... Найбільше мені шкода, що багатьох бійців не сфотографував. Звичайно, що найбільш дорожчі мені знімки тих, хто загинув. Цього пса також немає в живих. Тайсон був унікальним собакою. Він не боявся пострілів. Більше того, якщо біля нього хтось стріляв, кидався на дуло автомата. Особливо не любив п‘яних. Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV” Після поранення Руслан повернувся на фронт на милицях. - Як я міг їхати на реабілітацію, коли багато наших хлопців залишалися в полоні, доля деяких була не відома?, - каже колишній  гранатометник, - Після демобілізації я  лише один раз з‘їздив на фронт, бо  журналісти попросили показати місця, де ми воювали. Він  мріє колись приїхати на руїни Донецького аеропорту й пофотографувати там. Вірить, що після нашої перемоги в аеропорту буде створено меморіал. Фотовиставка буде експонуватися до 28 лютого включно за адресою: вул. Госпітальна, 24А, у приміщенні Музею "Київська Фортеця".KиевVласть

Президент України Петро Порошенко привітав українців з Новим роком. Про це KV стало відомо з повідомлення офіційного сайту Президента. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   "Ще мить – і літопис дві тисячі вісімнадцятого року ляже в архів української історії. А місце там для нього особливе. Воно – поруч із тисяча дев’ятсот дев’яносто першим, коли було проголошено нашу державну самостійність. 15 грудня тут, у Святій Софії відбувся Об’єднавчий собор. Тисячі людей, які зібралися на площі не соромилися сліз. І то були сльози радості. Народилася, нарешті, автокефальна Православна Церква України, визнана світовим православ’ям. Боротьба за незалежність нашої церкви тривала сотні років і успіхом увінчалася лише тепер. Це – справжнє диво! Це – знак Божий, що у нас, українців точно усе буде добре. Днями разом із благою вістю про народження Спасителя Україна отримає довгоочікуваний Томос – грамоту від Вселенського Патріархату. Вона документально засвідчить нашу духовну незалежність. Ми стали далі від Москви і ближче до Європи. Це – чітка стратегія, якої неухильно дотримуємося протягом останніх п’яти років. Ми йдемо своїм шляхом. Ані обіцянки манни небесної, ані зерна зневіри, ані зілля розбрату – ніщо не повинно розвернути нас назад. “В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай”, - хотілося б, щоби саме ці слова стали гаслом для наступного року для влади, суспільства і  для кожного громадянина. Тим більше, що дві тисячі дев’ятнадцятий – це століття Акту злуки, століття нашої соборності. Ми нічого не прагнемо більше, ніж миру. І ніхто не прагне миру більше, ніж ми. Тож дозвольте від вашого імені, насамперед привітати українських воїнів. Це вони гарантують нам тишу і спокій в цю новорічну ніч. Хай вдячність нашу і тепло наших сердець відчують і моряки, які перебувають в російському полоні. І поранені серед них – Андрій Ейдер, Василь Сорока, Андрій Артеменко. І українські політв’язні в російських тюрмах. І наші громадяни, які стали заручниками на тимчасово окупованих територіях. Звертаюся до мільйонів співвітчизників в Криму та по той бік Донбасу. Ми обов’язково повернемося до вас з миром, якою б довгою не була дорога. Наша сім’я неодмінно возз’єднається за одним столом, за яким Новий рік зустрічають за київським часом. Дорогі українці! Найважче вже минуло, і найгірше – теж позаду. Попереду – поступове зростання економіки і відновлення рівня життя. Це результат нашої спільної кропіткої праці. Головне – у передвиборчій гонитві не затоптати паростки розвитку, пророщені ціною великих жертв і колосальних зусиль кожного з вас. І тоді ми точно переможемо. Бажаю усім щасливого Нового року! Щоб наша доля нас не цуралась! Слава Україні!", - сказав президент. Читайте: Владимир Зеленский пообещал баллотироваться в президенты Украины (видео)Фото: сайт президентаKиевVласть

Если вы привыкли, что экскурсия по Киеву - это прогулка по историческим местам, много дат и посещение древних монастырей - то самое время открыть для себя тайную жизнь  нашего города. В январе бюро необычных экскурсий “Интересный Киев” и гид Светлана Бучко презентовали “Пикантные истории Киева”, экскурсию, на которой поят гостей глинтвейном, водят по злачным местам, рассказывают о киевских гетерах и шулерах. Что мы знаем о них, героях киевских сплетен конца 19 - начала 20 века, королях подворотен, авантюристах и альфонсах? Ведь Киев - это подмостки Шато-де-Флер и закулисье театров, это игры на бирже и красавцы-меценаты, киевские кокетки, чиновники, ведущие двойную жизнь, следователи и звезды криминального мира. На экскурсии проводят по знаковым для богемно-криминального Киева местам, и гости узнают, когда в “православном Риме” закончилась спокойная жизнь, где была “Кукушкина дача” и на кого наводили панику ее обитатели, сколько мог выиграть талантливый карточный шулер, пересчитают гетер на фасадах киевских особняков. И, для баланса, прогулка продолжится по той стороне Крещатика, где можно было спокойно гулять замужним женщинам. Нам расскажут истории о тех, кто доблестно охранял спокойную жизнь (или ее видимость) почтенных киевских обывателей, расследовал громкие дела и выходил на след опасных преступников, о киевских Эркюле Пуаро и Шерлоке Холмсе.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Пикантные истории” - это рассказ о Киеве скандальном, но рассказ -  с юмором, флером романтики и уважением к историческим деталям. Настроение создает и  глинтвейн (или чай) как во время прогулки, так и в ее финале, когда в киевском пабе все услышанное смешивается в пряный коктейль киевской жизни прошлых веков. Ближайшая экскурсия “Пикантные истории Киева” состоится 28 января. Отзывы гостей (сайт “Интересного Киева”): “Прем’єра вдалася! Незважаючи на морозець, атмосфера була доброзичливою та інтригуючою. Кримінальні та пікантні історії нашого міста як основна страва, доречний музичний супровід і кадри з улюблених фільмів - як соус до цих історій, і на десерт – душевні посиденьки у затишному місці в центрі Києва. Спасибі пані Світлані за прекрасно продуману прогулянку цієї зимової днини”. (Любов, 14.01.2018) “На прем’єри Світлани Бучко завжди чекаємо! Чекаємо з ванільним присмаком дива! Чекаємо з давно забутою дитячою цікавістю, з таким марно прихованим прагненням зануритись в атмосферу епохи! А тут вже з перших хвилин екскурсії ми – десь у другому ряді кордебалету на підмостках Шато-де-Фльор, просто у полоні захопливих історій про меценатів-красенів та київських камелій, детективів та високих сановників, зірок сцени та зірок кримінального світу. Цього разу Світлана впоралась з архіскладним завданням – розповіла про Київ скандальний вишукано та з великою повагою до факту і документу. Перед нашим поглядом невимушено промайнула історія Києва від князівської доби до сьогодення, але це був – Київ прихований, Київ елегантно звабливий, Київ несподіваний і чарівний. Отже, якщо коротко, то я обіцяю вам сп’яніння від нового роману з Містом, ну, і ще трохи – від глінтвейну в пабі. Дозвольте себе звабити і здивувати!” (Олександра, 14.01.2018)KиевVласть

Бійці АТО презентували власну книгу "Голос війни: історії ветеранів". У виданні — 29 оповідань, написаних 22 ветеранами АТО, яким є що сказати. Буг, Піаніст, Музі, Доцент, Сколопендра, Аля, Кібер, Бухгалтер, Пес, Біжан, Лінза, Кіт, Хемінгуей, Скеля, Обама, Колумбет, Мангал, Капелан, Герман, Лора, Турист, Яр - це не просто набір подекуди непоєднуваних між собою слів. Це позивні 22 авторів художньої книги “Голос війни”. Авторів, чиї слова звучать настільки правдиво, немов ти переносишся з ними в окопи на бойових, або відпочиваєш за смачним обідом. В свої історії вони вклали невигадані сюжети з життя на передовій, або уже після свого повернення з війни. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Художня книга стала результатом соціального проекту “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. Протягом двох місяців кожної суботи майстерності письменництва ветеранів навчали відомі українські письменники, блоґери та журналісти: Сергій Жадан, Євген Положій, Катерина Бабкіна, Ростислав Семків, Роман Зіненко та ін. Модератор Школи, боєць батальйону “Айдар” Дмитро Лавренчук у свої присвяті пише: “Якщо на війні зв'язок – це рація, то в мирному житті замість рації – ця книга. Текст за текстом ветерани налаштовують систему координат. Через контексти спогадів позначають позиції сенсу життя, який вони пізнали. Діляться ключами до розуміння тих речей, про які зазвичай мовчать. Але розуміння - це, насамперед, бажання почути”.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Про свій проект Дмитро Лавренчук розповідає: “Він народився з почуттів у  степах Луганщини, коли ми з побратимами роздумували, що після драйвового літа ми повернемося додому. Як вчительки задають дітям написати твір, так і ми зробимо щось на кшталт “How I spent my summer holidays”. З цієї незначної  ідеї почався шлях такого великого проекту. Для мене цей проект про підтримку, про розуміння, про зраду, ганьбу і перемогу”. До участі у проекті було запрошено учасників бойових дій на сході України та ветеранів військової служби АТО, які мають бажання писати і готові ділитися своїми історіями. Цілями  проекту стало навчити ветеранів писати просто; надавати літературну чи репортажну форму своїм спогадам та працювати з текстами у соціальних мережах, блозі чи колонці; сприяти діалогу та взаємопорозумінню між учасниками бойових дій і місцевими громадами. Після кожного заняття у школі вони пробували писати самі. Писали і про жінок, і про дітей, і про тварин, і про війну, і про мир. Наймолодшій авторці, Аліні Вяткіній – 22 роки, найстаршому, Олександру Чаморсову – 55. Серед учасників Школи – люди різних професій: піаніст, вчитель початкових класів, дизайнер, маркетолог, журналіст, військовий капелан, викладачі та волонтери. Тільки вони можуть писати про війну без фільтрів та посередників. Так, є багато інформації про війну на сході, але саме голоси цих людей, що на власному гіркому досвіді відчули, що таке війна, можуть розповісти правду, якою б жахливою вона не була. Вони все пережили власною душею, власним тілом, власними нервами. У творчій атмосфері народилося близько трьох десятків унікальних текстів-спогадів. Книжка структурована і поділена на три частини війни: початок, життя і втрати, повернення. Це короткі історії про маленькі радощі на війні, про страх і сором, про все пережите на фронті. Здебільшого це не історії про бойові дії, а про те, що дарує надію та наснагу жити через біль і страх. Наприклад, історія про те, як ти вперше за 2 місяці побачив жінку, або спробував справжнього борщу вперше за півроку. Це історії про ці маленькі радощі, для нас вони очевидні, а для них – чудесні. Як от, млинці з вишнями або гаряча вода, чистий одяг. Таджик за походженням, киянин за проживанням, українець за покликанням душі, аспірант Інституту фізіології ім. Богомольця, викладач НаУКМА Біжан Шаропов, даючи автограф, написав: “Смерть  - не найстрашніше, найстрашніше - боротьба”. У 2014 році він прийшов у батальйон “Айдар”, про що ніколи не пошкодував. На запитання “чому?”  відповідає: “аби захистити українця в собі”. Його текст - про грубість та дискомфорт війни. Він прагнув, аби читачеві було складно під час читання, з чим блискуче впорався. 47-річна викладач літератури Ірина Музичук – Музі, народилася в Естонії, починала  їздити на війну з капеланом як водій-волонтер. Але під час чергової поїздки залишилися у складі загону “Янголи Тайри”, згодом приєдналася до ДУК “Правий сектор”. Зараз працює психотерапевтом. Про свою історію розповідає: “Мій текст -  про наслідки війни. Він адресований тим людям, які жили на Донбасі й були вимушені виїхати звідти”. Аліна Вяткіна, першокурсниця столичного вишу, після подій на Майдані перевелася на навчання до Львову. У грудні 2014 року дівчина потрапила в Пісках на евакуацію поранених із ДАП,  пройшла тренінг для парамедиків  і залишилася на фронті. Зараз вивчає психологію, координує соціальний проект “Стройбат”. “Страх прийшов до мене після першого пораненого на Майдані, - розповідає Аля, - але набільше вразив розстріл людей на Інститутській, коли загинув мій друг Устим Голоднюк. Він постійно у мене перед очима. Під час війни я почала уявляти, що поїзди – це портали. Такі собі дорожні чари: засинаєш парамедиком в одному з тих міст, чия назва трапляється мало не в кожній області, а прокидаєшся цивілом у мегаполісі”. Ветерани зазначають: написання таких історій психологічно допомагає їм після війни. Дуже часто їх нікому слухати, а якщо і є кому - складно говорити. “Війна тягнеться за мною хвостом, але написання книжок діє як терапія. Ця книга, в певному сенсі, допомогла мені "звільнити мої чакри" та переосмислити певні речі", - розповідає один із авторів, 40-річний Сергій Міщенко з позивним  Яр. Маркетолог за фахом, на Майдані він почав працювати санітаром, виносячи поранених під час сутичок на Грушевського. Пройшов Іловайський котел, кілька днів пробув у полоні. Тепер займається захистом прав сімей загиблих бійців АТО та соціальною адаптацією ветеранів. Проект “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО” реалізується ГО “Інтерньюз-Україна”  за фінансової підтримки уряду Канади та фонду “Відродження”. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"KиевVласть

Запитання у заголовку до статті не випадкове, а дуже актуальне на сьогодні для українців. Особливо, коли вони наче у зашморгу місяць від місяцю з жахливістю й нетерпінням чекають платіжок від енергетичних монополістів, що втратили не тільки совість, але й народну довіру та повагу. З давніх давен відомо, що коли можновладці та керівники підтриманих ними владних організацій чи бізнес-структур одержують свої збагачення, надприбутки за рахунок знедолених людей, наступить час, коли рано чи пізно, але за свої антиконституційні вчинки вони обов’язково відповідатимуть якщо не перед народом чи судами, то перед Богом та історією - це вже точно. А суд Божий може бути страшнішим від звичайного. Потрібно декому подумати про це заздалегідь. Аби не потрапити у Пекло. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Останнім часом усе частіше прислуховуюся до думок людей різного віку у транспорті, на пошті чи в банках, магазинах, на вулицях. Лунають нескінчені прокляття і осуд влади за те, що вона не зупиняє надмірний та безпідставний ріст тарифів на опалення, гарячу воду та електроенергію. На очах людей сльози, у душах сум і зніяковілість. Для чого ж вони стояли на Майдані під час Революції Гідності ? Хіба ж для такого жебрацького життя ?.. Проаналізувавши статті 3, 13, 19 Конституції України, Концепцію і Закон “Про національну безпеку”, окремі положення Європейської Конвенції з прав людини, можна дійти до попереднього висновку, що у діях Національної комісії з регулювання електроенергетики і комунальних послуг вбачаються недоліки та порушення, як до речі також протирічать завданням для цієї організації, що відзначені у пунктах ( 2, 3.2, 3.3, 3.8) Положення про Національну комісію, затверджену Указом Президента України 10.09.2014 № 715/2014 У реальності ж, на мій погляд, – триває вакханалія тарифного свавілля, яка призвела до аморфно-анархічного процесу проти приголомшених українців. Все робиться не для споживачів згаданих послуг, а в деякій мірі проти них. Якщо політики і народні депутати, які у яскравих власних піар-промовах чи телевізійних дискусіях начебто проти таких тарифів і готові для підтримки людей подавати судові позови, приймати законопроекти і надсилати гнівні депутатські запити в урядові організації - перебувають здебільшого у патетичному настрої чи в полоні власних ілюзій, а реально нічого не в змозі зробити, то слід очевидно споживачам діяти на свій розсуд, й зокрема, не сплачувати в повному обсязі по надмірно високим тарифам, писати листи протесту і скарги у Генеральну прокуратуру, Президенту – гаранту Конституції та у міські владні органи, подавати судові позови, а також надсилати свої протести у засоби масової інформації. Не віриться, що такі рішучі дії громадськості залишаться без уваги влади. А може, дай Боже, й почнуть відбуватися якісь позитивні й справедливі зміни. Звичайно , боротьба за нормальне існування – заняття, яке забирає багато часу. Бідність вимотує і пригнічує людину, робить її покірливішою, відтворює відчуття неповноцінності. Людина з обмеженими потребами навіть не здогадується про існування належних йому по праву речей, яких можна вимагати і за які треба боротися. Вважаю за необхідне окремо зупинитися на компанії “Київенерго” “Діяльність” цього енергетичного монополіста викликає усе більше запитань і протестів киян. Особливо на такі метаморфози, як надсилання споживачам послуг надмірно високих квитанцій за послуги, які не можна назвати ідеальними. Це стосується і опалення і гарячого водопостачання. Є приклади, коли мешканцям будинків надходили платіжки за опалення з високими цінами, а на дошках об’яв таких будинків представники “Київенерго” розклеювали об’яви, що мовляв пізніше зроблять інші корегування з оплатою, а надсилали і надсилають ще більш завищені квитанції. Ніхто їх не зупиняє, навіть і мер В.Кличко, який публічно завжди виступає за порядок і справедливість. Про інші моменти. Якщо ви за 2-3 дні до кінця місяця маєте виїхати з Києва, а свідчення через інтернет по лічильникам за використання електроенергії передали за термін (27-28 днів, тобто за період реального споживання струму, а не за весь місяць )- вам виставлять рахунки із середніми показниками за колишні місяці, тобто здійснять звичайні приписки. От і думають люди: чи є тут кримінал ? Інші вважають, що безпідставні збагачення монополістів “Київенерго” відбувається також і на тому, що в мережах теплопостачання надається посереднє тепло, а у платіжках тарифи завищують у астрономічних пропорціях. Відтак, усе більше киян і представників засобів масової інформації переймаються питаннями: 1.Чому “Київенерго” було передано в управління компанії ДТЕК Р.Ахметова до кінця 2017 року на вельми невигідних для киян умовах ? 2. Чому органи прокуратури, які досліджували цей факт так і не закінчили розслідування та не звітували по цій проблемі громадськості ? Нинішня непрозора і не зовсім зрозуміла для багатьох діяльність ПАТ “Київенерго” піддається нищівній критиці у засобах масової інформації. 11.08.2016 року на сайті юридичного журналу “Конфлікти і закони” опубліковано розгромну статтю “Киевэнерго: обворовывать киевлян легко”, а портал “Останній Бастіон” 1.08.2016 надрукував статтю: “Посилюються протести проти тарифного свавілля “Київенерго”. Трішки раніше, на сайтах “Fraza-ua”, “Politica-ua” був розміщений гостро критичний матеріал “Киевэнерго отобрать у Ахметова и вернуть столице”. І ще наголошу про кілька важливих публікацій на цю проблемну тему: “Киевляне обвиняют Киевэнерго в мошеничестве” (телеканал “НТН”), “Киевляне разоблачили аферу со счетчиками тепла”, “Кияни відмовляються платити компанії Ахметова криваві гроші”, “Київенерго наживається на субсидіях” (інформаційний портал Znaj.ua), “Понад 700 будинків залишилися без гарячої води”(depo Київ”), “Кияни скаржаться за штучні борги від “Київенерго” (перший соціальний портал “Страйк”) . Цей перелік ганьби можна продовжувати… Торік на одному з мітингів-протесту громадськості біля Верховної Ради проти безпідставного зростання високих комунальних , чув на власні вуха і бачив плакати з протестами людей проти “Київенерго”. Люди вимагали ретельного розслідування сумнівних і непрозорих схем, пов’язаних із бізнес-діяльністю цієї енергетичної бізнес-структури і притягнення керівників до кримінальної відповідальності, а відміни драконівських платіжних схем. Схоже, владні чиновники поки не чують цього народного гласу. Огидно й ганебно про це писати. Уявимо нашу ситуацію з бджолярством. Метафорично поміркуємо на цю тему. Державний наш вулик теж видається живим: літають бджоли, пахне медом. Але це тільки видимість життя. І мед не той, і бджоли літають не так, як мають літати: відсутній “життєвий звук”, “тепло повноти”. З медовим ароматом зливається запах гнилизни і порожнечі. Немає “трепету праці”, а тільки “шум безладу”. Замість енергійних робочих бджіл, снують чорні бджоли-грабіжниці. Те, що мало б наповнювати вулик, виноситься з нього. Сам вулик – суціль руїна, де поряд з мертвими бджолами повзають напівживі, які за інерцією щось намагаються робити, пробують навіть захищатися і нападати, але марно. Усе запаскуджено і запущено. На сотах, які колись ретельно оберігалися як “ “вищі таємниці рідної справи”, тепер сотні безрадісних, понурих і конаючих бджіл. Святині більше не існує. Щезла “свідомість життя”. Чи відчувають цю ситуацію у державних владних кабінетах та у структурах правоохоронної системи, у Верховній Раді України ?... Є думки й пропозиції, що “Київенерго” потрібно негайно повернути у комунальну власність Києва. І гадаю, що рішучими діями Президента України і Генерального прокурора це можна зробити. Адже нормальна соціальна людина ніколи не зможе примиритися з фактами отаких “послуг” та опіки від згаданої структури. Загалом, проблема корозії людини – та грізна проблема, яка певно стоїть перед людством у третьому тисячолітті. Усі планетарні кризи – наслідки кризи людини. Але, якщо в інших країнах вона стримується системою законів, усталеними нормами життя, то в постколоніальних, як наша, живиться хаосом існування. І набуває паталогічних форм. Людина деградує у всіх вимірах і на всіх рівнях. З державного починаючи. Чи знайдеться вихід з такої ситуації ? І хто, врешті, стане на бік простих українців: Президент чи Господь? Олександр Борщевський, лауреат золотої медалі і премії "Незалежність" Київської організації Національної спілки журналістів України, головний редактор журналу "Світ єдиноборств" КиевVласть