У суботу, 23 жовтня, в Щербенко Арт Центрі відбулась презентація колаборації українського дизайнера Андре Тана і телеведучої Катерини Осадчої. Подію відвідали зірки українського шоу-бізнесу, депутати та інші відомі особистості. Про це KV стало відомо з офіційної сторінки Andre Tan у Facebook.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  У рамках події Андре Тан представив капсульну колекцію осінь-зима під назвою Timeless за мотивами картин українських художників і художниць.  До неї увійшли светри з високим горлом, трикотажні брючні костюми і кардигани на великих ґудзиках, елегантні сукні та спідниці. Не забули і про головні убори: кепі, обруч з бантом і капор – знакові аксесуари в гардеробі Каті.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться На презентацію нової колекції завітали друзі і колеги модельєра. Серед гостей були –  журналіст і редактор Олексій Гладушевський, телеведуча, засновниця сайту bestin.ua. Поліна Неня, спікер Мирослава Ульяніна, фотограф і ведуча “Топ-модель по-українськи” Соня Плакидюк, професійна тренерка Аніта Луценко, співзасновниця та голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week Ірина Данилевська, блогер Тіна Сізонова, і  народний депутат України від партії “Слуга народу” Оксана Дмитрієва. Оксана Дмитрієва. Фото: Jetsetter Олексій Гладушевський Катерина Осадча і Юрій Горбунов Мирослава Ульяніна Аніта Луценко Тіна Сізонова Соня Плакидюк Поліна Неня Ірина Данилевська Фото: Andre TanКиевVласть

Віталій Кличко сьогодні (вчора, – KV) показав себе з дуже поганого боку. От реально, дуже. Точніше, у сенсі інформаційної війни без правил, коли реальність не має значення, а брехня на шкоду держави це ок – він, мабуть, діяв "правильно". Але особисто я не люблю неправду і маніпуляції. А Віталій Володимирович був, по-перше, соврамши, по-друге – наїхамши на дипломатів без підстав, і по-третє – спробувамши підірвати позиції держави у очах іноземних партнерів. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Два останніх пункти мені взагалі не ок. Отже, ловіть невеликий лікнеп про те, що насправді відбулося у Борисполі. Читайте: Кличко не пустили на протокольную встречу канцлера Германии Ангелы Меркель в аэропорту “Борисполь”1. Ні, всупереч словам Кличка, немає традиції зустрічі ним і Меркель. До слова, за 7 років, відколи Кличко став мером, вона відвідує Київ вчетверте, але їхні спільні фотки з зустрічі в аеропорту ви знайдете лише за 2018 рік.2. Ні, протокол не передбачає присутності Кличка на зустрічі іноземного глави уряду. Є виняток для офіційного візиту, де має бути заступник голови Київської міської держадміністрації (КМДА), і за бажання київська влада може підняти рівень до глави. Саме це сталося у 2018 році – так Кличко потрапив на злітну смугу. Візит 22 серпня 2021 року не має статусу офіційного, це робочий візит, зовсім інша категорія. А під час робочих візитів голів уряду, як сьогодні, взагалі не передбачається участь нікого з КМДА. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Словом, про це, та про те, що він був у списках, Кличко просто збрехав. Підкреслю, збрехав свідомо, бо він знає, що дуже рідко їздить на такі зустрічі. Та й – навряд чи це сюрприз для Кличка – робота мера полягає не в тому, щоби зустрічати численних іноземних гостей.3. Ні, охорона не мала пустити його "раз приїхав". Бо протокол і охоронні заходи працюють за правилами. Складаються списки, узгоджується, хто у якій черговості стоїть перед трапом тощо. Так, ви можете сказати, що це галімий офіціоз і будете праві, але так працюють міжнародні відносини. Втім для охорони ця суперечка взагалі не має сенсу. Є в списку – проходить, немає – не проходить.4. Ні, для самого Кличка недопуск не був несподіванкою. Він знав, що його не запрошували, він не був повідомлений про час заходу, і знав що його там не мало бути. Кличко знав, що його не пустять, і приїхав саме для того, щоби його не пустили. Метою був хайп. І дуже шкода, що багато хто на цей хайп купився, повіривши неправді від Кличка.5. І головне. Для мене, як для міжнародника, є гранично некоректним те, що Кличко у своїх боданнях з Банковою (прибічником якої я, до речі, і близько не є!) вирішив підважити міжнародний імідж держави. Це – моветон у політиці. Бо для умовного німецького журналіста пункти 1-4 є не дуже відомими. А Кличку цей умовний журналіст може й повірити. А на додаток мене вкурвив наїзд Кличка на МЗС, яке тут взагалі не до справ. Ставити під сумнів проєвропейськість наших дипломатів? У порівнянні з мером Києва, який вирішив влаштувати клоунаду в Борисполі, якраз ця проєвропейськість взагалі не підлягає сумніву.Сергей Сидоренко, редактор "Европейской правды" Джерело публікації КиевVласть

Що можна вважати медіакодом міста? Все, що несе інформаційне навантаження. Це й архітектурні споруди, з яких читаємо історію. Це і транспортні засоби, які вказують на розвиток громади. Саме про них і піде далі мова. Місто Кременчук вважається економічно-промисловим центром Полтавської області – зазначено на сайті Вікіпедії. Ще в далекому XIX столітті у нашому місті курсували трамваї, що говорить про значний розвиток промисловості. Транспортні засоби вже тоді були дуже затребувані, бо поєднували найвіддаленіші куточки Кременчука. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Наше місто розкинулося на два береги Дніпра. За цим принципом і поділяється на Автозаводський (лівобережжя) і Крюківський (правобережжя) райони. Їх сполучає Крюківський міст. Він унікальний, тому що має два яруси. Перший ярус – це залізнодорожне сполучення, має одну колію, електрифіковану змінним струмом. Поверх нього проходять дві автотраси державного значення: “Бориспіль – Дніпро – Запоріжжя” і “Полтава – Олександрія”. За добу міст пропускає до трьох тисяч вантажівок. Справа і зліва знаходяться пішохідні тротуари. З них можна милуватися краєвидами Дніпра. Це підкреслює економічну, промислову і соціальну важливість цієї споруди. Тож до осені дві тисячі двадцятого року жителям міста було не завжди зручно перетинати міст.  Цю проблему докладно описав журналіст Анатолій Сербін. Хоча з одного берега на інший громадяни можуть дібратися електропотягом, маршрутним таксі, своїм транспортом або пішки. Та є деякі нюанси: електропотяг здійснює маршрути тільки вранці та ввечері, проїзд у маршрутних таксі вартує шість гривень – не кожному доступно. Свій транспорт теж не кожен має…Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  На сайті виконкому міста  я дізналась, що двадцять девятого вересня минулого року, саме в день народження Кременчука, запустили через міст перший тестовий тролейбус на автономному ходу. Маршрут №26А+ проходить через усе місто, поєднуючи найвіддаленіші райони.  Вартість проїзду становить дві гривні. Я провела опитування з метою дізнатись, що  думають люди про тролейбуси на автономному ходу. На зупинці, перед мостом, де з тролейбусу знімають штанги електроприводу ми з подругою сіли проїхатися на правобережну частину – Крюків. В умовах карантину пасажиромісткість становить до двадцяти чотирьох осіб. Всередині новенький та чистий салон і звичайні люди в масках.  Я запитала декількох пасажирів і зрозуміла, що зустрічаються різні думки про нововведений комунальний транспорт. Одна жінка похилого віку висловила негативне ставлення щодо цього: “Навіщо маршрут зробили таким довжелезним. Приходить раз на сорок хвилин. Доводиться довго чекати… Тролейбусів ще дуже мало”...  Інша вважала так: “Подібний транспорт дуже вигідний. Раніше через міст можна було дібратися за шість гривень, а зараз за дві”. А дідусь каже, що йому дуже зручно їздити такими тролейбусами. Деякі люди ставилися взагалі нейтрально: “Я не користуюся тролейбусами. Мені все одно”. З мережі Інтернет я дізналась, що такі тролейбуси вважаються екологічно чистішими, дешевшими та комфортнішими. Окрім Кременчука такі транспортні засоби є у Дніпрі, Харкові, Львові, Вінниці та інших містах України. Тролейбуси з додатковим автономним пересуванням є медіакодом сучасного міста, бо вказують на прогрес в логістиці. Тішить, що Кременчук росте, розвивається і виходить на рівень обласних центрів. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть

В Києві представники малого бізнесу вийшли на акцію протесту проти МАФії Кличка.  Про це KV стало відомо з повідомлення на сторінці журналіста та блогера Сергія Іванова в Facebook.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Підприємці Києва і вийшли на акцію протесту під КМДА. Кажуть – проти МАФії Кличка. Це кілька тисяч людей  з усіх районів Києва, які ще нещодавно підтримали Кличка на виборах, а сьогодні отримали за це смачний плювок в обличчя”, – розповів він. Журналіст пояснив, що столичний мер вирішив душити законний бізнес. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться “Коли не можеш впоратися з незаконним бізнесом – души законний. Це нова стратегія молодої команди Віталія Кличка, які намагаються ухвалити рішення, що дозволяють у довільному порядку, на власний розсуд чиновника зносити споруди легального малого бізнесу. Також значно ускладнюється та бюрократизується механізм отримання дозволів”, – додав блогер. На думку Іванова, це рішення також створює можливості для корупції. “Не так важко уявити, які можливості для корупції створює це рішення, не кажучи вже про очевидний перехід у тінь значної частини малого бізнесу, якому просто не залишають іншого вибору. Але, схоже, Клика та його ніжного цербера Білоцерківця, який вже остаточно перетворився на генератор безглуздих ідей, це не турбує”, – зазначив він. Блогер наполягає на тому, що столична влада намагається зачистити місто від легального бізнесу. “Все це виглядає так, що легальний бізнес зачищається, аби на його місці виникли тимчасові об’єкти, які б контролювалися мережею “смотрящих”. Хороша спроба накопичити чорного налу на вибори, але ні. Плюс, на нелегальні об‘єкти торгівлі це жодним чином не вплине, адже вони й так працюють НЕЛЕГАЛЬНО. І замість того, щоб нарешті ліквідувати незаконні “мафи” та затвердити єдині для всіх підприємців вимоги щодо форми та інших критеріїв тимчасових споруд, Кличко просто стаорює ручне управління з неймовірним корупціогенним потенціалом”, – резюмував Сергій Іванов.Фото: фейсбук Сергія ІвановаКиевVласть

В Софії Київській  27 чоловіків отримали відзнаку “За відповідальне батьківство”. Керуючись Указом Президента України “Про День батька” з метою визнання на державному рівні ролі батька у вихованні дітей, популяризації серед населення родинних цінностей “Міжнародний Парламент Матерів”, ГО “Кращий Художник | The Best Artist”, ГО “Оберіг людства”, ГС “Спілка жінок України”, Мистецький центр “ТРІУМФ” в рамках Міжнародного проєкту “Оберіг Людства” проявили громадську ініціативу та створили відзнаку “За відповідальне батьківство”. Вона щорічно в день відзначення на офіційному рівні Дня батька буде вручатися тим батькам, які виховали достойних дітей. Оргкомітет Відзнаки вшанував батьків, котрі внесли свій вклад у становлення та розвиток України, які можуть бути взірцем батьківської мудрості, прикладом збереження і примноження споконвічних родинних цінностей нашого народу. Громадську ініціативу підтримало Міністерство соціальної політики України. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"   Серед Лауреатів першої Відзнаки “За відповідальне батьківство” – батьки, що виховують усиновлених дітей, батьки, чиї діти прославляють Україну, батьки, що рятують життя тяжко хворих дітей, представники мас-медіа, які своїми роботами виховують покоління свідомих українців, тренери, чиї вихованці примножують славу України та інші відповідальні батьки, непересічні особистості. Ініціатори встановлення відзнаки – ГО “ОБЕРІГ ЛЮДСТВА”, директор Забавська Тетяна Миколаївна – актриса, режисер, арт-менеджер, однією з перших проводила сольні концерти для ліквідаторів Чорнобильської аварії, організовувала масштабні мистецькі акції, серед них – проводи на Олімпіаду параолімпійців, жінка року Київщини та  ГО “Кращий Художник | The Best Artist”, голова – Володимир  Євгенійович Козюк – народний художник України, фотограф, колекціонер краєзнавець, меценат.  Радник голови Вінницької облдержадміністрації з питань культури і духовності. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Пізніше до громадської ініціативи приєдналася ГС "Спілка жінок України" очолювана жінкою-дипломатом, громадською діячкою, заступницею голови Товариства "Україна-В'єтнам". Лауреати відзнаки “За відповідальне батьківство” Андрій Ковальський, журналіст Понад 20 років веде програму “Факти. Спорт”, яка має найвідомішу журналістську нагороду “Золоте перо”, переможець першого українського реаліті-шоу на виживання “Останній герой”, учасник “Ігор патріотів”, батько двох малюків. Андрій Єременко Начальник обслуги зенітної ракетної батареї, мобілізований в березні 2014-го, вранці 21 серпня 2014-го зазнав під Волновахою смертельного поранення під час артилерійського обстрілу терористами позицій батареї. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, відзначений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Сергій Комісаренко, директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Батько успішної доньки Анни. Будучи послом України в Британії організував безкоштовну передачу нашій державі британської антарктичної станції “Фарадей”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться Сергій Шкарлет, Міністр освіти і науки. Лауреат Державної премії України в галузі освіти, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ та ІІ ступеня. Батько двох дітей.  Іван Суслов, підприємець. Виховує двох власних  синів і 24 прийомних дітей з усієї України, які виростали в Будинку дитини “7” на березі річки Роставиці в селі Буки Київської обл. Володимир Гришко, співак Народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ст., повний кавалер ордену “За заслуги”, соліст Metropolitan Opera (Нью-Йорк), засновник “Академії мистецтв Володимира Гришка”. Батько двох синів та доньки. Андрій Скрипнік, батько-вихователь. В 2016 році на базі своєї родини створив дитячий будинок сімейного типу “Відкрите серце”. Зараз тут виховуються дев’ятеро дітей: 5 хлопчиків та 4 дівчинки. Алемдар Білялов. Кримськотатарський підприємець, волонтер, активіст, громадянський журналіст. Тримає зв'язок з батьками та родинами кримських політв’язнів, підтримує їх дітей. Батько трьох доньок. Акім Галімов, журналіст, сценарист та продюсер, автор циклів “Таємниці великих українців” та “Україна. Повернення своєї історії”. Батько двох дітей. Виріс в Криму і мріє показати кримських татар як націю з великою історією, культурою та традиціями. Яків Грохоцький,  продюсер, волонтер. Разом з синами Ігорем та Андрієм проводить підтримку дітей з багатодітних сімей, сиріт. Терада Нобухіро, Народний артист України. Батько відомої спортсменки Каріни. Соліст Національної опери України імені Т. Г. Шевченка, лауреат Міжнародного конкурсу артистів балету ім. С. Лифаря, художній керівник київського державного хореографічного училища. Костянтин Бриль, юрист. Батько шести дітей. генерал-майор Служби безпеки України, генерал-майор податкової міліції України, державний радник митної служби України 3-го рангу, заслужений юрист України, доктор юридичних наук. Андранік Оганісян, батько двох дітей. Президент “Всесвітньої вірменської діаспори”, почесний президент “Всесвітньої федерації елітних боїв”. Олександр Злотник, композитор, народний артист України. Батько співачки Софії Злотник. Ректор Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра. Кавалер орденів “За заслуги” III ступеня, Ярослава Мудрого, Миколи Чудотворця “За примноження добра на Землі”. Ігор Курилів,  народний артист України. Син і донька – прославлені музиканти. Диригент, продюсер, культурно-громадський діяч, фольклорист, співак, поет, Заслужений діяч мистецтв України, заслужений діяч культури Польщі. Кавалер Ордена “За заслуги” III ступеня, лауреат Міжнародної премії “Золотий Ікар” Гамбурзької академії музики за заслуги у розвитку музичного мистецтва Східної Європи. Олексій Роготченко , доктор мистецтвознавства, Заслужений діяч мистецтв України. Куратор національних і міжнародних проектів Національної спілки художників України. Син Костянтин – знаний художник. Юрій Вакуленко, генеральний директор Київської національної картинної галереї. Батько двох успішних синів. Живописець, графік, представник Нової хвилі, доцент кафедри Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, дійсний член Міжнародної ради з охорони пам'яток та історичних місць. Валерій Танцюра, педагог. Батько чотирьох дітей. Начальник Служби у справах дітей та сім'ї м. Києва, заслужений працівник освіти. Іван Малкович, засновник видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”. Батько двох успішних синів. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Лауреат Шевченківської та інших літературних премій, кавалер “Ордена усмішки” (Польща).  Григорій Данько, спортсмен і тренер. Батько чотирьох дітей, двоє з яких усиновлені. Володар Кубка світу, призер чемпіонату світу, професор кафедри спортивних єдиноборств та силових видів спорту Національного університету фізичного виховання і спорту України. Володимир Розуменко, лікар-нейрохірург, доктор медичних наук, професор. Керівник відділу нейроонкології та дитячої нейрохірургії Інституту нейрохірургії ім. акад. А. П. Ромоданова НАМН України, заслужений лікар України, член Української, Європейської та Всесвітньої Асоціацій нейрохірургів, Кавалер ордену “За заслуги” ІІ та ІІІ ступенів, повний Кавалер орденів святого князя Володимира Великого та Преподобного Агапія Печерського. Син  Артем – відомий нейрохірург. Володимир Чеславський, керівник ГО “Вічна Україна”, знаний волонтер і правозахисник. Батько Євгена, який оволодів 10 музичними інструментами, кинувши виклик діагнозу аутизм. Євген Хмара, композитор, піаніст-віртуоз. Лауреат президентської премії, стипендіат фонду “Надії та добра” за особливі досягнення в музичній сфері, володар Голлівудської премії імпровізаторів та звання Yamaha Artist. Автор альбому “Музика, що зцілює”. Батько трьох дітей. Акбар Бубар, бізнесмен, поет, вчений, волонтер. Батько талановитої Даринки, яка зростає в україно-іранській родині. Михайло Іллєнко, кінорежисер, сценарист, актор. Член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка. Батько прославленої балерини Іванни Ільєнко. Дмитро Овечкін, директор студії “Золоте Руно”. Віце-президент Благодійного Фонду Девіда Лінча у Східній Європі, директор ветеранських програм. Батько  трьох дітей. Роман Кука, музикант, кларнетист, Лауреат міжнародних конкурсів, соліст музичних прєктів “Українські Барви”, Stebelska, BarvyProject band та Оркестру ГУНП, звукорежисер, керівник проектів ВГО “Мистецькі ініціативи. Батько трьох доньок. Нагородження відзнакою “За відповідальне батьківство” було проведено за підтримки надійних партнерів: Національного заповідника “Софія Київська”, ГО “Біла птаха”, Арт-школи моди та краси KidsStyle, Винний Бутік 47 тм разом з мережею ресторанів і суші-барів “Євразія” організували подарунки для батьків та дегустацію вишуканих легких напоїв, якісний звук забезпечувала СТ “Українська дирекція з питань організації концертно-гастрольної діяльності та фестивалів”. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть

НАБУ зобов'язали відкрити кримінальну справу проти Кличка за крадіжку 10 млн євро на закупівлю автобусів. За даними політичного експерта та блогера Володимира Цибулька, серед фігурантів у справі – голова Київської міськдержадміністрації (КМДА) Віталій Кличко, голова постійної комісії Київради VIII скликання з питань бюджету та соціально-економічного розвитку Андрій Странніков та секретар постійної комісії Київради VIII з питань транспорту, зв'язку та реклами Олесь Маляревич. Про це KV стало відомо з повідомлення Володимира Цибулько на його сторінці в Фейсбук.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Історія із закупівлею автобусів МАЗ у для Києва нарешті перейшла у фінальну фазу. НАБУ зобов'язали відкрити кримінальну справу проти Кличка за крадіжку 10 млн євро на закупівлю автобусів”, – написав Володимир Цибулько. За його даними, НАБУ відкриє справу проти чотирьох фігурантів, серед них Кличко, Странніков і Маляревич. Якщо справа буде доведена до суду найближчим часом, на думку Цибулько, це стане ударом і по політичній перспективі самого Кличка і по партії “Удар”, а фігурантам справи за службове підроблення та крадіжку загрожує до 6 років в'язниці. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться “Раніше журналіст Влад Сидоренко звертався до НАБУ з проханням відкрити кримінальну справу на мера столиці і його подільників. Однак з незрозумілих причин антикорупційне бюро відмовилося це робити. Але днями ВАКС зобов'язав НАБУ відкрити кримінальну справу проти Віталія Кличка за заявою журналіста про крадіжку 10 млн євро”, – розповів Цибулько. Він також нагадав хронологію подій. “Якщо хтось призабув цю справу – нагадаю. Кличко и перед останніми місцевими виборами закупили для столиці 200 автобусів МАЗ на суму 51 млн євро, отриману від партнерів з ЄБРР. Віталій Володимирович своїм традиціям не зраджує, тому і цього разу вони вирішили працювати через фірму-прокладку, уклавши лізинговий договір, щоб уникнути тендера. Однак на цей раз все склалося не так гладко, як хотілося б Кличкові. Непідконтрольна йому Транспортна комісія, побачила, що лізинговий договір несе корупційні ризики і відмовилася його погоджувати. Мер і його подільники не розгубилися і зважилися на підробку”, – розповів Цибулько, додавши, що депутатам підсунули постанову про підтримку молодих сімей, куди включили секретний пункт. Він також засудив Кличка за фінансування режиму Лукашенка. “Сказати що цей контракт був би вигіднішим ніж закупівля вітчизняних автобусів, це нічого не сказати. Адже дотувати режим Лукашенка вже тоді було тим же що й закупівля електроенергії в РФ”, – резюмував Цибулько. Читайте: Кличко обурений тим, що силовики почали прикривати корупційні схеми в столиці, – Володимир Цибулько Фото: KVКиевVласть

Юні й дорослі  журналісти, літератори, телевізійники, фотографи, радіожурналісти, блогери, медіа-педагоги “відтелеграмили”, “відфейсбучили”, “відінстаграмили”, “відютюбили”, “відгуглили”, відфестивалили на відстані! XІХ Міжнародний фестиваль-конкурс дитячо-юнацької журналістики ІТА “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва незмінно пройшов  у травні, але онлайн. Цьогорічний Фестиваль-конкурс “Прес-весна на Дніпрових схилах” вже вдруге проходить в онлайн-формі через covid-19. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  За 19 років “Прес-весна” дала старт і дорогу в світ журналістики сотням дівчат і юнаків з різних куточків України та з багатьох країн світу. Ми добре  пам'ятаємо фестиваль наживо: натхнення і запал  організаторів і учасників,  безліч нових знайомств, емоцій, ігор, майстер-класів, дискусій,  шалений драйв і ритм, теплохідна прогулянка Дніпром, екстремальні змагання, цікаві квести!.... “Прес-весна на Дніпрових схилах” — це три  дні постійного гарного настрою і очікування того,  що  буде далі.  Але пандемія коронавірусу нахлинула минулого року дуже несподівано Та, незважаючи на такі непередбачені труднощі і те, що спілкування через екран пристроїв не замінить спілкування живого, все було на високому рівні — учасників, як завжди, чекало ще більше цікавої інформації та порад, які майбутні журналісти взяли собі на замітку.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Впродовж трьох місяців на пошту  Фестивалю приходили роботи, зареєстровано 474 роботи з різних регіонів України. А також із Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Польщі, Словенії, Чехії та Нідерландів. Найбільше робіт надійшло з м. Бердянськ Запорізької обл., м. Лиман, Донецької обл., м. Кременчук, Полтавської обл., м. Кривий Ріг, Дніпропетровської обл., з Чернівецької області та з Києва. Творчі роботи подавалися на конкурс у 10 номінаціях у сфері медіа: “Літературний твір”, “Газета, “Журналістська робота”, “Нові медіа”, “Медіа-проект”, “Відеоробота”, “Фоторепортаж”, “Радіоробота”, “Традиції та новаторство”, “Голос покоління Z”. За кількістю надісланих робіт лідерами стали “Журналістська робота”, “Відеоробота” та “Фоторепортаж”. В умовах карантину виросла конкуренція серед робіт технічного спрямування. Усі роботи оцінювало професійне журі:  редактори та журналісти провідних засобів масових комунікацій України, науковці та практики столичних закладів вищої освіти. Цьогорічна тема Фестивалю –  “МедіаКОД моєї країни, світу”.  Три  дні яскравого та професійного журналістського свята онлайн; 18 цікавих і корисних заходів для юних “акул пера” в мережі; 13 вебінарів, брифінгів і майстер-класів у прямих ефірах та онлайн  від експертів ― професійних журналістів, блогерів та медіатренерів, на  які зареєструвалося понад 400 учасників. У програмі Фестивалю: урочисте відкриття Фестивалю ― “Прес-весна”: запалюємо на відстані!” вітальні відеоролики від організаторів та гостей, презентації закладів вищої освіти, медійних фестивалів і конкурсів від партнерів, зустрічі з лідерами думок та громадськими активістами, перегляди документальних фільмів про національну ідентичність, віртуальна екскурсія до Музею становлення української нації,  тематичний квест, розроблений викладачами Київського Палацу дітей та юнацтва. Від професіоналів – відомих  журналістів та медіатренерів – майстер-класи і вебінари з безпеки в інтернеті та медіаграмотності, сучасні тренди протидії фейкам і дезінформації. А ще – робота онлайн-редакції  “ІнфоМанія, Алея зірок “Прес-весни” і, звісно, урочиста церемонія нагородження переможців XIХ-го Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”. Учасників фестивалю привітали: директор Департаменту освіти і науки м. Києва Олена Фіданян; директор Київського Палацу дітей та юнацтва Оксана Добровольська; керівник ІТА “ЮН-ПРЕС” Надія Іллюк;  заступник голови Київської міської державної адміністрації Валентин Мондриївський; перший заступник Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України Богдан Червак;  актор, режисер, командир роти кіборгів, народний депутат України Андрій Шараскін ; офіцер Національної гвардії України школи Христина Бойчук;  ветеран 93-ї бригади, сапер Анатолій Фатєєв; ветеранка батальйону ім. Кульчицького Ляна Кромбет; громадський діяч, молодіжний посол ЮНІСЕФ, співзасновник БФ “Вільні UA”, волонтер, фронтмен гурту “Антитіла” Тарас Тополя. Київ – дружнє місто до талантів “Київ – дружнє місто до талантів. Потрібно виявляти нові таланти і можливості для їхньої реалізації в житті” – підтримав відкриття 19-го Міжнародного фестивалю-конкурсу “Прес-весна на Дніпрових схилах” Валентин Мондриївський, заступник голови Київської міської державної адміністрації. До речі, за першою освітою він ― журналіст, – “Приємно, що Київ є організатором і господарем таких великих і значимих фестивалів. Це для нас не вперше. В історії міста і країни вже відбулися Євробачення, єврофутбольні баталії, великі музичні й спортивні  фестивалі, і, звичайно ж,  “ПРЕС-весна” Київського Палацу дітей та юнацтва ”. Вишиване ім’я ― мій особистий МЕДІАКОД та ОБЕРІГ Напередодні Всеукраїнського дня вишиванки та урочистого відкриття ХІХ Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах” юні медійники #ІТАЮНПРЕС Київського Палацу дітей та юнацтва зустрілися директоркою Департаменту освіти і науки м. Києва ― Оленою Фіданян. У бліцінтерв’ю пані Олена розказала, що серед різноманітних вишиванок у її гардеробі, є такі, на яких вишите її закодоване у символах та візерунках ім’я. Побачити його можна й на її особистій сторінці у ФБ. Такі родинні обереги мають і члени її родини й дуже цим пишаються. Вони вірять у магічну силу цих закодованих послань, якими наші предки, ще не знаючи алфавіту, позначали один одного і цим самим створювали оберіг для себе й своїх нащадків. “Бережіть себе і своїх рідних! Носіть вишивану Україну в серці!” – наголосила Олена Фіданян. Другий день програми “Прес-весни” запам’ятався своєю інформативністю: було проведено 12 вебінарів на важливі для нас як майбутніх журналістів теми. під час другого дня ПРЕС-весни, ми вчилися всі разом – вихованці і педагоги. Девіз дня – “Прокачай медіаскіли або ПРЕС-ВЕСНА від партнерів”. А ще – введення в професію журналіста від українських закладів вищої освіти. Стрімили увесь день. Заповнювали стрічку фейсбука відеороликами та вчилися оформлювати свої думки коротко й тезисно. Ми всі отримали багато нових знань від справжніх знавців своєї справи. Вебінар “Сучасні тренди протидії фейкам і дезінформації” від Олександра Гороховського ще раз нагадав про те, що ми живемо у наповненому різноманітною інформацією світі, і що ця інформація далеко не завжди є правдивою. Слухачі дізналися, чому і кому  це вигідно і як на фейках будують справжній бізнес, як дезінформація маніпулює свідомістю людей, а на прикладах з реального життя були продемонстровані наслідки дезінформації. Фразою Олександра Гороховського можна описати весь процес поглинання людиною різної, в тому числі і неперевіреної інформації: “Чим більше ми розсуваємо межі знань, тим менше ми знаємо”. Інформація — наша найбільша зброя: так само, як бути корисною, вона може нести шкоду, тому важливо залишатися до всього критичним, не вірити усім “експертам” на слово та обов’язково звірятися з офіційними джерелами інформації. Завдяки вебінару “Що таке візуальна грамотність” від Оксани Волошенюк, координатора проєктів Академії української преси, слухачі змогли дізнатися про те, що ж таке візуальна грамотність, навіщо вона потрібна та як нею оперувати. На питання “що ж таке візуальна грамотність” спікер відповіла: “Візуальна грамотність – це насамперед вміння суб’єкта адекватно сприймати й продукувати зорові образи. Візуально грамотна людина може розрізняти та інтерпретувати видимі дії, об’єкти та символи”.   Цікавим і змістовним для професіоналів  був вебінар Анжеліки Досенко, доцента Київського університету імені Бориса Грінченка “Різновиди макетів друкованої та інтернет-реклами”. Координатор проєктів Академії української преси  Юлія Кулик, під час вебінару “У що грають медіаграмотні люди?” презентувала цікаві медіа-ігри “Мафія” та “365”. Журналіст, викладач, медіатренер Академії української преси Андрій Юричко розповів про нові виклики  в сучасній журналістиці,  а спікер штабу АТО, начальник прес-служби Генерального штабу Збройних сил України 2014, 2017 р. р. Владислав Селезньов  під час вебінару  “Кризова журналістика в умовах російсько-української війни” повідомив унікальну інформацію про роботу журналістів у зоні бойових дій Майстер-клас від викладачів, доцентів Факультету PR і журналістики Київського національного університету культури і мистецтв Анни Полісученко, Олексія Ситника та  Ярослава Яцевського “Digital-фішки від університету культури” зібрав не лише значну аудиторію, а й захоплені відгуки. Надзвичайно цікавими були  майстер-класи: “Алогомора! Інформаційні бульбашки, фейки та інші горокракси: як виявляти і протистояти?” від студентки Університету державної фіскальної служби України, керівника гуртків ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ Ольги Кацан; “Як правильно писати новини для інформаційного агентства” від  заслуженого журналіста України, доцента кафедри соціальних комунікацій Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана Дем’янчука з м. Рівне Віктора Мазаного;  “Етика у медіа: сучасна проблематика реалізації”  викладача кафедри слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Вікторії Гуменюк. Фішкою Фестивалю є традиційний медіа марафон “Інфоманія”, під час якої юні й дорослі учасники фесту в режимі нон-стоп дві доби надають свої журналістські матеріали, фото та відео, присвячені подіям Прес-весни та 30-річчю ІТА “ЮН-ПРЕС”, розкривають свої враження від нового формату цьогорічного фестивалю, згадують цікаві фестивальні моменти минулих років. Окрім нагород і нового досвіду юні медійники, як завжди, отримають унікальну можливість вступити до вітчизняних профільних вишів на пільгових умовах (за сертифікатами зі знижкою для переможців). Адже незмінний девіз Фестивалю – “Стань студентом у травні”. Третій день фестивалю "Прес-весна на Дніпрових схилах" розпочався з привітання учасників народним художнім ансамблем сучасної хореографії “Фламінго”. Випускники “ЮН-ПРЕСу” поділилися своїми думками про те, яку важливу роль відіграє інформаційно-творче агентство “ЮН-ПРЕС” для становлення молодих журналістів. І, нарешті,  довгоочікуване нагородження переможців. А переможці цьогорічного фестивалю-конкурсу солідні: 45 переможець заочного конкурсу, 57 номінант спецпремій заочного конкурсу, 12 переможців конкурсу для репортерів фестивалю онлайн-редакції #Інфоманія: 2021. Перемогу в номінації “Журналістська робота” вибороли: Олександра Штанько з м. Бердянськ Запорізької обл. й Олег Синяк з  м. Лиман, Донецької обл.  ІІ місце розділили  Анна Останіна  з м. Лиман і Дмитро Полубок з  Бердянська. На ІІІ місці – Марія Лисенко, вихованка БТДЮ Інгульського району м. Миколаєва та Поліна Кривцун і Анастасія Дудка (Студія "Юн-прес" Центру дитячо-юнацької творчості ім. Є. Руднєвої,  м. Бердянськ, Запорізька обл.) У номінації “Газета” І місце виборола “Шкільна газета “ДИВОnews 61’’” ЗОШ  N 61 м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області. На  II місці –  газета “Країна Творчості” обласного Будинку художньої творчості Миколаївської обласної ради і газета “Неформат” Центру дитячо-юнацької творчості, м. Бердянськ. III місце розділили Vin Media Team, газета “VTL Times”, комунального закладу “Вінницький технічний ліцей”, газета “Світанок” гімназії N 127, м. Кривий Ріг і журнал для підлітків “LOOK” Зразкового художного колективу “Гурток літератури та публіцистики “Діалог” Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді. Номінація “Фото” визначила безсумнівним переможцемм Дарину  Кінаш  (Студія "Юн-прес" Центру дитячо-юнацької творчості ім. Є. Руднєвої, м. Бердянськ, Запорізька обл.)  На ІІ місці- киянка  Вероніка Балашова (ІТА “ЮН-ПРЕС”). ІІІ місце виборола Дарина Набока  (Медіа-Центр “Зоряний TV”, м. Кременчук Полтавської області) Номінація “Традиції і новаторство”: І місце – Синягівська Ірина Сергіївна керівника гуртка-методиста зразкового художнього колективу “Юний журналіст” Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді). ІІ місце дісталося керівнику Зразкового художнього колективу  “Гурток літератури та публіцистики “Діалог” Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді Лебідь Яні Володимирівні та керівнику гуртка “Журналіст” Кобеляцького будинку дитячої та юнацької творчості імені Миколи Касьяна, (Полтавська обл.) Білаш Олені Володимирівні. ІІІ місце  виборола Команда “Репортер-Миргород”, керівник Микола Марченко (Миргородська станція юних техніків, Полтавська обл.)  У номінації “Радіоробота” І місце виборола команда дитячої інформаційної агенції “Крила” Чернігівського обласного Палацу дітей та юнацтва.  ІІ місце дісталося Катерині Шаповаленко (ІТА “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва). На ІІІ місці – вихованка гуртка “Журналіст” Кобеляцького будинку дитячої та юнацької творчості імені Миколи Касьяна, Полтавська обл. Валерія Ліхачова Номінація “Медіапроект” визначила переможця – Атаконис Амір -вихованець медіацентру Палацу школярів ім. Аль-Фарабі (м. Нур-Султан Респу́бліка Казахстан).  ІІ місце – медіацентр Палацу школярів ім. Аль-Фарабі (м. Нур-Султан Респу́бліка Казахстан). На ІІІ місці  – команда  дитячого медіацентру “К-video” Чернівецької гімназії № 2, м. Чернівці У номінації “Літературний твір”  І місце  дісталося  Єлизаветі  Омельченко, студентці Оптико-механічного коледжу КНУ ім. Т.Шевченка, м. Київ. ІІ місце – у Валерії Болобан (Оптико-механічний коледж КНУ ім. Т.Шевченка, м. Київ). ІІІ місце розділили Вероніка Мучанка, студентка І курсу Київського міжнародного університету і Вікторії  Шемігон,  (ІТА “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва). У номінації “Голос Покоління Z” І місце – Інформаційно-рекламний тижневик “ЕХО” та вихованці гуртка “Журналістика” Кобеляцького будинку дитячої та юнацької творчості імені Миколи Касьяна, ІІ місце вибороли Олена Коновалова – журналістка порталу “Лозова. City”, керівник гуртка “Дитяче телебачення” Лозівського БДЮТ  (м. Лозова, Харківська обл.)  і дитячий журнал-каталог “STILNYASHKA” ГО “Талановиті діти Рівненщини”, керівник Наталія Шмід. На ІІІ місці – команда “MolodMedia” гуртка “Громадська журналістика” (керівник Владислав Степаненко) відділу PR-технологій та медіавиробництва Київського Палацу дітей та юнацтва і дитяча телестудія "Зеркальце" м. Молодечно, Республіка Білорусь, Номінація “ВІДЕОРОБОТА” визначила переможців:  дитяча ТВ студія "ОбовсемКа" Чугуївського будинку дитячої та юнацької творчості, м. Чугуїв, Харківської обл. і ŁÓDZKA TELEWIZJA MŁODZIEŻOWA Палацу Молоді ім. Юліана (м. Лодзь, Республіка Польща). ІІ місце – Студія дитячого телебачення MÓW Production Харківського обласного Палацу дитячої та юнацької творчості й Дарья Молотовська –  вихованка медіацентру Палацу школярів ім. Аль-Фарабі (м. Нур-Султан Респу́бліка Казахстан).  ІІІ місце  розділили Телекомпанія "ОКО" Кіровоградської гімназії нових технологій навчання м. Кропивницкий і Євгеній Насєкайло, вихованець дитячої телестудії "Зеркальце" Централізованої клубної системи Молодечнеського району м. Молодечно, Республіка Білорусь, У номінації “НОВІ МЕДІА”  І місце виборола команда “Teenagehappiness” ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ. ІІ місце – команда “TikTokTeam” ІТА-“ЮНПРЕС” КПДЮ “ЮН ПРЕС”. ІІІ місце дісталося авторському колектив ради Хмельницького міського учнівського самоврядування “Нова генерація міста” м. Хмельницький Організатори  та співорганізатори Фестивалю-конкурсу: Київський Палац дітей та юнацтва, Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за підримки Міністерства освіти і науки України, Національна спілка журналістів України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Академія української преси, Національна спілка письменників України, інтернет-видання “КиевVласть”. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  КиевVласть

Борщагівська сільрада, незважаючи на карантин, спромоглася затвердити більше сотні питань про надання дозволів на розробку детальних планів територій (ДПТ). “Розподіл” перспективної для забудови землі не пройшов без протестів місцевих активістів. Особливе обурення викликало погодження змін до детального плану територій на ділянці, де біля водойми поміж приватних будинків хочуть “втулити” багатоповерхівку. Резонансним стало й отримання більше 200 гектарів землі забудовниками з орбіти “Слуг Народу” та “Євросолідарності” Київщини. Скандальна сесія Як стало відомо KV, 26 квітня відбулося засідання 5-ї чергової сесії Борщагівської сільської ради VIIІ скликання.  В порядку денному більше 70 питань, окремим блоком йдуть земельні питання, яких більше 100. Надання дозволу на розробку та погодження детальних планів – 12 рішень, з них шість стосуються багатоквартирної житлової забудови. Серед них було прийняте одне рішення, яке найбільше обурило мешканців громади – “Про надання дозволу на розробку детального плану територій під розміщення багатоквартирної житлової та громадської забудови в районі вулиць Соборна та Островського в селі Петропавлівська Борщагівка”.  Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Забудова на Островського Мова йде про 4 конкретні ділянки із наступними кадастровими номерами: 3222485901:01:045:0023 – 0.2391 га, вул. Соборна, 31; 3222485901:01:045:5087 – 0.0689 га, вулиця Островського, 30; 3222485901:01:045:5086 – 0.07 га, вул. Островського, 28; 3222485901:01:045:5441 – 0.0135 га, вул. Соборна, 29. Власником наступних земельних ділянок і замовником будівництва є Федоренко Сергій Валентинович. Про нього, у першу чергу, відомо те, що він побудував ЖК “Волошковий” в селі Софіївська Борщагівка. Мешканці Борщагівської громади впевнені: майбутня забудова на Соборній та Островського порушує державні будівельні норми (ДБН), оскільки у ДПТ вказується, що вона буде 7-поверхова. У цьому секторі, згідно ДБН, максимальна висота багатоквартирного будинку має сягати не більше 4 поверхів. Більш того, “вищевказані земельні ділянки розташовані посеред приватного сектора та дуже близько, фактично впритул (до першого будинку відстань приблизно 1 м) до індивідуальних житлових будинків”, кажуть занепокоєні мешканці, ділянки розташовані на найнебезпечнішому повороті, на виїзді з села, де дуже пожвавлений рух.  “Громада виступає категорично проти зміни цільового призначення земельних ділянок під багатоповерхову забудову. Зараз ділянки мають цільове призначення під індивідуальну житлову забудову. […] Через існуюче масштабне перевантаження перехрестя тут часто трапляються ДТП. На цьому перехресті вже зараз небезпечно переходити дорогу через обмежену видимість. А наявність додаткових багатоповерхівок на цих ділянках значно погіршить стан безпеки руху, що несе додаткові ризики для жителів села Петропавлівська Борщагівка, які виїжджають по вул. Соборній до Києва і в зворотньому напрямку” , – пише місцева небайдужа мешканка Юлія Сергієнко у фейсбуці.  Актив громади, який чинить спротив забудові, не допустили у сесійну залу 26 квітня. Туди, утім, зміг потрапити місцевий громадський активіст Володимир Покрасенко, який засвідчив, що земельні рішення на сесії узгоджувалися без обговорень.  “Уся сесія відбувалася дивно. Ставили питання, зокрема, стосовно поверховості будинків [голові департаменту архітектури] – відповідей не було. Я спостерігав за ситуацією. Громадськість на сесію не пускали. Голова каже, що всі охочі прийшли, а потім депутати без обговорень затверджували усі проєкти. Це їхнє право, звісно, але це дуже дивно. Є державні будівельні норми, що забудова у сільській місцевості не має перевищувати 30 м, або близько 4 поверхів”, – каже Покрасенко. На відміну від занепокоєних активістів, голова Борщагівської громади Олексій Кудрик проблем не бачить. Він стверджує, що рішення були прийняті із врахуванням обговорень.  “Було прийнято декілька рішень щодо детальних планів територій. Це і житлова багатоповерхова та індивідуальна забудова, будівництво магазинів, є різні ДПТ. Не йдеться про добудови, це нові будівництва. Наприклад, магазин “Новус” у нас будуватиметься. Які компанії чи приватні особи будуватимуть та тих ділянках – сказати не можу. Це приватні землі. Вони викуплені близько 10 років тому. Обговорення проводились, депутати там були присутні. Рішення ухвалювалися на сесії під камерами. Всі бачили, як відбувалось голосування. Так, є депутати, які не підтримали. І це цілком нормально”, – каже він.  30 квітня, через 4 дні після сесії, люди зібралися на будмайданчик на Соборній та Островського для збирання підписів проти ймовірного початку незаконної забудови. Будмайданчик – бо там вже був виритий котлован глибиною 3-4 метри та велися роботи, хоча на сесії розглядався дозвіл на розробку ДПТ, а не на будівництво, зауважують мешканці громади. Як виявилося, дозволу на початок робіт в забудовника немає. “Громада побачила виритий котлован і це при тому, що ніякого дозволу на будівництво немає. Є тільки дозвіл на розробку детального плану території під багатоповерхову житлову забудову від 26.04.2021. В результаті “названий” представник забудовника відчутно нервував, ніяких документів, дозволів не надав, бо їх просто немає. Показав тільки право власності на земельні ділянки. Підключили генерального прокурора Київської області. Представники забудовника явно нервували, жодного дозволу на початок будівельних робіт немає. Крім права власності на землю, нічого більше показати не могли. Техніку повинні були евакуювати, вивезти на штрафмайданчик. Але камаз з піском сам поїхав. Склали протокол у поліцію”, – пише Юлія Сергієнко, місцева небайдужа мешканка.  Збір підписів продовжився і наступного дня біля центрального фонтану ЖК Щасливий, додає активістка: “Ми наполягали, щоб техніку евакуювали та вивезли на штрафний майданчик і домоглися, щоб камаз покинув територію. Ми і далі будемо контролювати і не допустимо початку незаконної забудови біля озера в селі Петропавлівська Борщагівка. Громада готує звернення до відповідних органів”. 5 травня мешканці подавали письмове звернення до всіх депутатів ради з питань проблемної забудови на Островського, Соборної електронною поштою. Юлія Сергієнко розповіла, що не змогла дізнатися у сільраді, чи колективне звернення з підписами від громади зареєстрували належним чином.   Політичний інтерес  На засіданні ради також без обговорення прийняли зміни до ДПТ багатоквартирної житлової та громадської забудови в селі Софіївська Борщагівка в районах вулиць Соборної (проєкт 1), Будівельників, Санаторної, Фруктової, Дмитрівської (проєкт 2) та проспекту Героїв Небесної Сотні (проєкт 3). Три відповідні проєкти рішення були розроблені після розгляду заяв Імана Гулієва – це зміна до ДПТ на 183 га землі.  Борщагівська рада прийняла також два рішення про надання згоди на розробку ДПТ на два клаптики землі у Петропавлівській Борщагівці: перше – на 1 га землі в межах кварталу вулиць Херсонська, Запорізька, Зелений Гай та Одеська в селі Петропавлівська Борщагівка; друге – в районі вул. Олександра Довженка та проспекту Героїв Небесної Сотні в селі Петропавлівська Борщагівка Бучанського району Київської області площею 38 га. Відповідні заяви направила громадянка Верес Людмила Іванівна. На ці рішення звернув увагу журналіст Дмитро Гнап: на його думку, сільрада влаштувала дерибан землі громади, віддавши “своїм” людям понад 180 га.  “183 (!) гектари "золотої" землі, що межує з Києвом, планується віддати депутату від "ЄвроСолідарності" Іману Гулієву. Але, не хвилюйтесь за "Слуг Народу", їхнього забудовника теж не образять. Сьогодні йому депутати планують віддати 39 (!) гектарів під забудову багатоповерхівками. І поки нардепи Зеленського та Порошенка несамовито поливають одне одного лайном під куполом Ради, у 30-ти хвилинах їзди від вулиці Грушевського, їхні місцеві осередки в солодкому екстазі разом дерибанять землю Борщагівської громади. Ворон ворону око не виклює, еге ж?”, – пише Гнап. 21,5 га на вул. Соборній та 12 га по проспекту Героїв Небесної сотні, до ДПТ забудови на яких внесено зміни – це, імовірно, територія ЖК “Софіївська Сфера”. Забудовник ЖК – ТОВ “Сфера Житлобуд”.  Згідно інформації на сайті (або кеш сайту), ТОВ входить до азербайджанської групи компаній Nyu Sfera. Зареєстрована ТОВ за тою ж адресою, що і компанії Імана Гулієва. За даними аналітичної системи YouControl, ці компанії пов’язані між собою: Гулієв входив до складу її засновників. Контакти забудовника та вихідні дані зі згадуванням групи компаній Nyu Sfera. Розташування ЖК Джерело: Flatfy Оскільки у цих проєктах, на що теж звернула увагу громадськість, відсутні кадастрові номери, а обговорення з громадськістю не відбувалися, зрозуміти, які саме ділянки за іншими адресами підпадатимуть під забудову, не є можливим.  Під час сесії керівниця відділу містобудування та архітектури Тетяна Резваницька пояснила необхідність прийняти таке рішення бажанням власника земель продовжити будівництво та змінами до державних будівельних норм: “Змінились ДБН, змінилося бачення людини стосовно ділянки, можливо, хоче більш осучаснити розміщення”.  Хто ці люди  За даними аналітичної системи YouControl, Федоренко Сергій Валентинович є засновником та вигодоотримувачем у ТОВ “ЖЕК “Волошковий”, має 95% частку. Балотувався у депутати Києво-Святошинської райради на місцевих виборах 2015 року від “Європейської солідарності” (колишній “Блок Петра Порошенка”, (№39 у виборчому списку, 18,9% голосів), але не пройшов. У 2019 році “Волошковий” втрапив у скандал: згідно позову Державної авіаційної служби України, забудовник був відповідачем у справі щодо невиконання ТОВ "ЖЕК "Волошковий" і особисто Федоренком рішень Державної авіаційної служби України № 48, 49 про припинення будівництва за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Софіївська Борщагівка, вул. Волошкова, 1. У позові зазначалося, що будівництво ніби-то заважало польотам цивільної авіації, бо територію ЖК адміністрація аеропорту “Жуляни” відносить до приаеродромної.  Що ж до ЖК “Волошковий”, то як вказує сервіс Bildcontrol, “дозволу на виконання будівельних робіт на порталі ДАБІ не виявлено. У той же час представлені повідомлення і декларації про початок підготовчих робіт і початку будівництва. Замовник будівництва виступає власником тільки однієї з ділянок. Документи, що підтверджують його право на забудову інших ділянок не виявлено”. Іман Гулієв – це депутат Сумської обласної ради від фракції “Європейська солідарність”, його повне ім’я – Гулієв Іман Араз Огли. Він має нерухомість та бізнес, зареєстровані у Софіївській Борщагівці.  За даними його декларації про доходи за 2020 рік, з нерухомості в нього – 16,99 га землі, три квартири (57,3, 38,3 та 62,3 кв.м) і два приміщення (85,3 та 40 кв.м) – усі на території селища. Причому квартири та приміщення придбані у квітні 2020 року.  З бізнесів – разом із батьком тримає ТОВ “Ан-Фабер”, у повній його власності – ТОВ “Гіа-Сфера”, БФ “Благосфера” та ТОВ “Сфера Секьюріті”, має частку 89% у ТОВ “Бренд Стейк”. Усі компанії зареєстровані на одну й ту саму адресу у Софіївській Борщагівці. Цікаво, що народний депутат на 95 окрузі (Ірпінь) від “Слуги народу” Олександр Горобець станом на 2019 рік працював заступником директора у ТОВ “Сфера-житлобуд”. Згаданий у дописі Гнапа “забудовник “слуг” – це і є Людмила Верес. Вона є дружиною Віктора Вереса, який є бізнес-партнером Андрія Мартинова – забудовника і, як стверджує Гнап, фактичного “хазяїна” фракції "Слуг Народу" у Борщагівській громаді.  Подружжя Верес є партнерами з Мартиновим у різних бізнесах. Ось тут, наприклад, чоловік Верес є партнером депутата Борщагівської сільради Романа Гаха (фракція “Слуга народу”) у фірмі забудовнику. Гах – голова фракції "Слуг народу" у сільраді, у жовтні 2020 року Мартинов підтримав кандидатуру Романа Гаха, якого партія "Слуга народу" висунула кандидатом на посаду голови Борщагівської ОТГ.  Нагадаємо, Верховний суд 30 січня 2020 року остаточно визнав протиправним і скасував рішення Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради про затвердження Генерального плану села від 6 червня 2012 року. Таким чином було поставлено крапку в майже чотирирічної судовому позові місцевої громади, яка виступає проти тотальної забудови села і урочища "Вумовський ліс". При цьому, керуючись нині скасованим генпланом, забудовники встигли звести чимало житлових комплексів на непризначеній для цього землі. Найчастіше з цього приводу згадують компанію BD Holding, дружню до радника заступника керівника Офісу президента Сергія Трофимова і студії "95 Квартал".  Читайте: Петропавловскую Борщаговку застроили жильем по незаконному Генплану У квітні 2020 року столичні активісти були обурені будівництвом ЖК "Ехо Парк" (Echo Park), яке веде компанія BD Holding на території лісу заводу "Електронмаш" по вул. Велика Кільцева, 9 на Петропавлівській Борщагівці. Мера Києва Віталія Кличка просили розібратися, ким видавалися дозвільні документи на таке будівництво. Детальніше: Кличко попросили отчитаться, кто разрешил строительство ЖК “Эхо Парк” в лесу на Борщаговке (документ) Між тим, станом на 2019 рік найбільше житла було введено в експлуатацію саме в Софіївській та Петропавлівській Борщагівці. Такі показники пояснюють наближеністю населених пунктів до столиці. Читайте: Киево-Святошинский район Киевщины лидирует по количеству жилой застройки  Як писала KV, 18 грудня тодішній голова Київської ОДА Олексій Чернишов підписав розпорядження № 735 “Про затвердження висновку Київської облдержадміністрації щодо відповідності Конституції та законам України проєктів рішень “Про добровільне об’єднання територіальних громад”. Цим розпорядженням КОДА затвердила добровільне об’єднання сіл колишнього Києво-Святошинського району (нині Бучанського), а саме: Петропавлівська Борщагівка та Чайки (Петропавлівсько-Борщагівська сільрада) та Софіївська Борщагівка (Софіївсько-Борщагівська сільрада) у Борщагівську сільську об’єднану громаду з адмінцентром у селі Петропавлівська Борщагівка. Подробиці: Проект “Децентралізація”: Петропавлівська і Софіївська Борщагівки проти об'єднання з Вишневим та столицею  Фото: коллаж KVКиевVласть

35 років тому на Чорнобильській АЕС сталася одна з найбільших техногенних катастроф у світі. А зараз Україна подає документи в ООН для визнання атомної електростанції та зони відчуження навколо неї об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Серіал “Чорнобиль” подивилося  півсвіту. Туристи лопонулися в Київ і зону відчуження  лавиною.  І на питання “Бути чи не бути” поїздці до Прип’яті відповідь була однозначною: “Так”. При тому, що я там буваю практично щороку. І щоразу відкриваю для себе щось нове. І як журналіст, і як член Всеукраїнської асоциації гідів. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"  Неправда, що минуле йде назавжди. Воно нікуди не поділося. Воно тут. Яскравим прикладом цього є ЧАЕС. Просто ми пішли вперед. Час — це дорога, і вона існує за вашою спиною. Те, що пішло у минуле, не зникає. Але не потрібно зациклюватись на минулому. Двадцять п'ять років хворіла ЧАЕС, і лише кілька років тому з'явилися "лікарі", які направили її на лікування. Першою пігулкою до одужання стала побудова нового саркофагу, над яким працювали представники різних країн, хоча більшість все ж таки українці. Але основною метою є очищення ЧАЕС від радіоактивного пального. Для цього і було побудовано централізоване підприємство з поводження з радіоактивними відходами "Вектор", яке спеціалізується саме на їх утилізації. Цей комплекс умовно поділений на дві частини — чисту та умовно брудні зони. У чистій знаходиться все необхідне для проживання робочого персоналу, а в брудній — декілька сховищ для утилізації. Так, ця страшна подія, що змусила здригнутися від жаху весь світ, стала яскравим проявом цілковитої аморальності, недалекоглядності та й просто низького інтелектуального рівня тогочасної влади. А як інакше можна пояснити той факт, що надзвичайно потужну атомну електростанцію було збудовано зовсім недалеко від Києва — багатонаселеної столиці? Зате тепер вони можуть спостерігати яскраві наслідки такого "мудрого рішення". Там, де колись розташовувався мальовничий куточок України, зараз панує пустельна тиша... У мертвому місті можна лише зустріти сталкерів, які у пошуках легкої здобичі ризикують власним життям, та екскурсійні групи. Подейкують, що вночі у Прип'яті чутно дитячий сміх та скрип старої гойдалки. Достатньо один раз побачити та відчути атмосферу вимерлого міста, щоб у серці назавжди залишився темний куточок... Куточок Чорнобилю.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Про Чорнобиль сьогодні сказано й написано стільки, що можна розворушити всю планету. Але слова — то лише частинки, зернятка правди. Сама правда набагато жахливіша. Навіть через 35років. Дорога на Чорнобиль Напередодні дати страшної трагедії людства прес-клуби, політики, міністри організовують поїздки журналістів з багатьох регіонів країни до Чорнобиля, Прип'яті — до зони відчуження. Хоча, вже другий рік вони туди й не потикаються. Дорога на Чорнобиль... Сьогодні це — майже звичайна дорога через увесь Вишгородський район, через його села й містечка, яка нічим не відрізняється від тисяч інших доріг. Напівголі весняні поля й сільські хати... Тьмяно, буденно... І безпечно. А мені згадується ця дорога наприкінці травня-на початку червня 1986-го: узбіччя залите (чи засипане) чимось білим, мокрий асфальт парує, нескінченним потоком в обидва боки їдуть машини, реве худоба, плачуть перелякані люди, а назустріч їм — машини з продуктами, технікою, солдатами й речами для 55-ти тисяч ліквідаторів, навкруги — військові, здається, що колір хакі заполонив усе довкола. І постійна перевірка документів... Ми їдемо в саме пекло, ще не усвідомлюючи куди ми їдемо й навіщо. Здавалося, що беремо участь у зйомках фільму про війну. Тільки дуже вже натурально й страшно. Сьогодні про це нагадують лише залишки контрольно-пропускних пунктів. Два роки тому  перша наша зупинка — в райцентрі Іванків — колись це містечко стояло на перетині багатьох доріг: на автостанції зупинялися автобуси, які прямували на Житомирщину, Чернігівщину, Білорусію, Росію. А сьогодні це, як сказав наш супроводжуючий, колишній ліквідатор, "останнє мирне містечко перед зоною", хоча до Чорнобильської АЕС — понад 50 км. На шляху до першого перед 30-кілометровою зоною КПП проїжджаємо березовий гай, встелений підсніжниками. Цікаво, як швидко сюди доберуться пронирливі торговці квітами? Проїжджаємо Страхолісся, у минулому — грибну столицю українського Полісся, позаду — Зелений Мис, містечко, збудоване зі списаних теплоходів, у якому жили перші вахтовики-ліквідатори. Саме тут, у чорному від біди й рудому від радіації році виступали перед бійцями артисти. Слід сказати, що у самому Чорнобилі тоді осмілилися виступати лише найвідважніші: Йосип Кобзон, Валерій Леонтьєв та Микола Гнатюк. Сміх і гомін серед журналістів поступово згасає: прислухаються до слів свідків-героїв: колишнього пожежника, полковника у відставці Олександра Мельника, капітана в запасі Анатолія Супруна та водія Андрія, котрі з перших днів трагедії були чи не в самому пеклі. Село Оране. Тут навесні-влітку 1986-го розташовувалась 25-та бригада радіохімзахисту, яка першою увійшла в "зону". Спочатку вона налічувала 2,5 тисячі бійців, а за літо їх змінилося кілька десятків тисяч. Чи хтось із тих солдатів і офіцерів лишився в живих? Адже це саме вони, ті хлопчики в солдатських гімнастерках майже голими руками знімали верхній шар ТВЕЛу (тепловидільний елемент — двометрова титанова зв'язка з урановою таблеткою всередині). "Наприкінці 1986-го я потрапив до московської лікарні № 6,— згадує один із наших знайомих.— Те, що я побачив — не можна передати словами. На ліжках лежали живі трупи, висохлі, неначе мумії в Лаврі. Замість шкіри — самі лишень опіки. А там, до чого вони доторкалися руками, залишалися шматки живого м'яса. Не знаю, як медсестрички й санітарки могли дивитися на ці муки й страждання. Хоч як мені було погано, але я вблагав лікарів відпустити мене додому, бо не вижив би...". Доїхавши до КПП "Дитятки", починаєш задумуватися над іронією долі та містикою разом узятими. Адже якраз дітей, у першу чергу, й вивозили з зони, на кордоні з якою стоїть КПП. Село Черевачі. Перший населений пункт у зоні. Відселене 6-8 травня 1986 року. Пустка. Село Залісся... Хати поросли густим лісом, кущами... Дерева поглинули хати з вибитими віконницями, наче після бомбардування, з електроопор звисають дроти... На в’їзді до 30-кілометрової зони відчуження у нас перевірили документи, й видали апарати, котрі ми мали  носити на шиї, як медальйон. Щоб побачити, куди можна лізти, а куди – не варто. Ось такі б пристрої – та в 1986 році! Скільки б смертей вдалося уникнути! Гід по Зоні провів суворий інструктаж: куди ходити можна, куди – ні в якому разі, що  робити можна, як себе поводити. Это важно, ведь радиация собирается точечно. Там, где гостей водят гиды, ее уровень в пределах нормы, а в каких- то местах, причем в паре шагов от маршрута, уровень радиации может увеличиться в несколько раз. Более того, по-прежнему есть места, где можно получить смертельную дозу радиации. Радіоактивні хмари розстрілювали Тут, праворуч від того місця, де ми зараз проїжджаємо, був сумновідомий "рудий ліс". Після аварії дощові хмари, які були насичені радіоактивними речовинами, військові льотчики та бійці протиповітряної оборони посипали й розстрілювали особливою речовиною. Робилося це для того, щоб смертоносні дощі ні в якому разі не могли дійти до Москви, а випадали на території зони (це в ідеалі). От і випав перший найнебезпечніший дощ на ліс, який моментально став рудим і смертельно небезпечним. А всі інші хмари проливалися зливами над Україною, і особливо над Білорусією. "Щодо "рудого лісу",— долучається до розмови водій,— через нього спочатку проходила єдина дорога, яка з'єднувала станцію з "Великою Землею". Так, цю частину дороги машини пролітали на скаженій швидкості. Якщо, не доведи Господи, щось траплялося із транспортом, водій і пасажири вискакували з машин і стрімголов неслися уперед — подалі від страшного місця, знаючи, що їх обов'язково підхопить наступний транспорт. Але найстрашніше не те, що бачиш очима. Село Копачі, неподалік від АЕС, навряд чи вже можна назвати селом. Поле з невеличкими пагорбами з обох боків дороги. Можна проїхати мимо й не помітити, якщо не знати, що це — кладовище хат. Радіоактивна хвиля, накривши поселення, примусила евакуювати усіх його мешканців. Екскаватори виривали котловани перед кожною хатою, згортали туди будинок разом із усім людським майном, нажитим роками й поколіннями... і засипали піском. Від села залишилися лише клуб та братська могила загиблих під час Великої Вітчизняної війни. На карті України не стало села... Трохи далі — колишній польовий аеродром, з якого піднімалися вертольоти з тоннами піску, гіпсу, доломіту, свинцю. Все це скидалося в роззявлену пащеку реактора. А щоб збити пилюку, з тих же гвинтокрилих машин над станцією й Прип'яттю розпилялися спеціальні розчини. Ці ж вертольоти мали закинути техніку й обладнання на 4-й енергоблок, але спроба виявилася невдалою. Ліворуч над лісом видніється сітка-решітка. Колись це був суперсекретний оборонний проект радянських ППО "Радуга-2", який контролював усю європейську частину СРСР. Командний пункт цього об'єкта знаходився глибоко під землею. А десь далеко на півночі була аналогічна станція. Звідти регулярно запускалися імпульси навколо планети, а Чорнобильська — приймала. Це давало змогу виявити запуск ракети у будь-якій точці земної кулі. А зараз ця унікальна система не те, що не діє, а просто виявилася нікому не потрібною. Містом блукали покинуті собаки й коти Безумовно, збитки населенню від аварії будуть підраховуватися ще довго. Матеріальні й моральні. А що ж сталося з тваринами, покинутими напризволяще? Свідки згадують, що коли всіх людей уже вивезли, містом блукали покинуті, знесилені собаки й коти. Вони не могли зрозуміти, що сталося, чому їх зрадили й куди поділися люди. І, всупереч інстинкту самозбереження, вони усі разом шукали захисту. "Мені як ліквідатору, офіцеру й просто людині довелося побачити всього. Але я ніколи не забуду, як до польового військового табору ліквідаторів довгою вервечкою тяглися коти, собаки й лелеки. Вони йшли пліч-о-пліч (якщо можна так сказати про тварин) до людей, а потім ставали й дивилися так жалібно, що кров у жилах холола. У перші травневі дні, похапцем збираючись, мешканці сподівалися через кілька тижнів або й днів повернутися назад. Тому й випускали домашніх тварин на вулицю, аби ті не загинули від холоду й голоду. Брати із собою домашніх улюбленців категорично заборонялося. А через місяць по всіх покинутих селах, а особливо у Прип'яті, валялися трупи нещасних тварин, які загинули не від голоду, а від опромінення. Відомі випадки, коли лисиці з навколишніх сіл діяли занадто вже по-людськи: брали під свою "опіку" курники, охороняли “свою” пташину зграю й нікого чужого до неї не підпускали. Домашні собаки, пішовши у ліси, схрестилися з вовками. Ці істоти взяли найкращі риси з обох видів: не боялися людей, світла, вогню, шуму моторів, добре знали звички людей і нападали на них спереду, а не ззаду, як вовки. Кажуть, що їх уже всіх відстріляли, а проте — хтозна... Назад у майбутнє: місто-привид У далекому 1972-му, коли будівництво міста атомників (як і станції) тільки починалося, Прип'ять повинна була стати "містом майбутнього, містом 21-го століття". І якби не аварія, можливо, й стала б одним із найкращих і найперспективніших міст країни. Середній вік прип'ятчан на момент аварії досягав 29-35-ти років — молоде місто молодих людей. В’їзний знак Прип’яті. Ліворуч - в житловю частину  міста, прямо чи праворуч  — до Чорнобильської АЕС. Саме місто Чорнобиль зосталося збоку. Воно до катастрофи не має відношення, хоча й опинилося всередині Зони піся аварії. Чому ж станція Чорнобильська, а не Припятська? Її почали будувати раніше, ніж місто-супутник, і назвали просто по імені району, центром якого був Чорнобиль. Згадують, що за кілька днів до аварії, готуючись до Першого травня, в місто завезли з Голландії 50 тисяч кущів троянд, і воно просто тонуло в квітах. А вже через місяць-півтора їх уже геть не було видно: двометрові колючі зарості бур'янів поглинули красу. "Це було вражаюче жахливе видовище — з-за велетенських бур'янів визирали маленькі квіточки, які чахли прямо на очах." Бетонні багатоповерхівки з проломленими стінами, школи з розбитими вікнами, зарослі деревами дитячі майданчики. У Прип'яті не росте трава — вона відразу перетворюється на сухостій. І пташок геть не чути. Сьогодні тут, у 50-тисячному місті атомників, одному з найбагатших у країні, розруха й радіація. Одна з головних офіційних заборон – не заходити до будівель. Кажуть, що це небезпечно і вони можуть обрушитися в будь-який момент. Але неможливо опинитися тут і гуляти тільки по вулицях! На свій страх і ризик деякі сміливці роблять вилазку по закинутих будинках. Якщо дуже захотіти, ніхто не завадить проникнути в спорожнілі багатоповерхівки. Найцікавіші – 16 поверхові висотки, з них відкривається чудовий вид. На ті, що з гербами, краще не ходити: вони дійсно в дуже жалюгідному стані, плюс знаходяться в центрі, там простіше "спалитися" – поліція ганяє екстремалів, а у гідів можуть відібрати ліцензію. Заходимо у під’їзд. Між поверхами на стіні напис: “Обережно! Працює снайпер!” Мимоволі озираєшся й пригинаєшся.  В одних квартирах цілі вікна, а в інших - розбиті. Вітер. Хоча мародери ураганом пройшлися по Прип'яті ще років двадцять – тридцять тому, більшу частину вмісту квартир забрали ліквідатори аварії: меблі в могильник, якусь техніку – на зберігання в магазини. У магазині "Веселка" до сих пір склад старих плит, сервантів і роялів. Піднімаємося на верхній поверх. Проходимо повз машинну кімнату. Двері відчинені, обладнання розкурочене, але не вивезено. З ліфтового обладнання в першу чергу витягували мідну обмотку моторів. Піднімаються на дах. А мені раптом стало невимовно страшно. І я – донизу! Невже я такий страхополох?! Сціпивши зуби, йду до порожньої 9-поверхівки. В кількох метрах від під'їзду — жовтий "ядерний" трикутник. Двері у квартиру відчиняю ногою — руками торкатися страшно. Всередині — розвалені меблі, спинка від дитячого ліжечка, сумно дивиться покинута лялька. Порожньо й страшно. І раптом десь у коридорі — звук чужих кроків. Може, ще хтось насмілився піднятися? Виглядаємо за двері — нікого. Може, мародери? Але тут красти вже більше нічого. Звук більше не повторювався. Невже здалося? Мабуть, нас не просто страхали тим, що привиди повертаються до своїх покинутих будинків? Бігом донизу... На центральній площі перед Будинком культури "Енергетик" валяється дитяча іграшкова машинка. Нічого не викликало у мене такий жах і біль, як ця покинута іграшка. А ще — зловісні тіні на будинках, схожі на кошмарні тіні в Хіросімі, які залишилися від людей після ядерного вибуху. Виявляється, це художники-авангардисти з Росії, Білорусі й Німеччини вирішили таким чином "оживити" мертве місто. Передовий радянський атомоград був надміру прикрашений різноманітними лозунгами. Взагалі, такий міні-радянський Лас-Вегас – все в неоні, переливається, сяє. “Партия Ленина – сила народная, нас к торжеству коммунизма ведёт”, “Мирный атом в каждый дом”, “Здоровье народа – богатство страны!” (це один із останніх лозунгів, які залишилися  в Прип’яті з тих часів), “Хай буде атом робiтником, а не солдатом”. Про цю вивіску ходить байка, що через день після аварії якийсь хохмач заліз на дах і повалив першу букву “а”, через що напис набув зовсім іншого смислу. Пізніше всю вивіску “поклали” на дах, але кілька років тому  нелегальні екстремали підняли літери знову.Знаменитий парк розваг з його жовтим колесом огляду виявився не таким грандіозним, як я уявляла. Самих атракціонів там кіт наплакав: крім колеса і автодрому є лише карусель і гойдалки. Чортове колесо повинні були відкрити лише 1 травня 1986 року, воно було подарунком до свята, але так і не встигло попрацювати. Ось ще одна легенда. Насправді, на колесі багато людей встигли покататися. Ось як про це згадує одна з колишніх мешканок: “Сама особисто на ньому каталася. На машинках хотілося покататися, але на них було не достоятися – натовп величезний. А ось на колесо бажаючих було значно менше. Але жінка, яка ним управляла, мабуть не встигла вивчити інструкцію, як треба правильно розсаджувати людей, тому вийшов серйозний казус. Труханулі ми тоді здорово. Людей цей працівник садила в кожну кабінку. І, коли половина колеса була щільно заповнена, а друга, навпаки, залишалася абсолютно порожньою, колесо мимовільно різко зірвалося і почало кататися вгору-вниз, шукаючи рівноваги, до тих пір, поки завантажені кабінки не опинилися в нижній частині колеса. Видовище було жахливим, тому що осі, на яких кріпилося колесо, сильно хиталися при цьому. Було відчуття, що колесо впаде на бік. Деякі хлопчаки, хто розташовувався нижче, стрибали на всі боки. Жінка сама дуже сильно перелякалася. Відключила колесо. Коли воно зупинилося, почала по-помалу включати і висаджувати спочатку з кожної другої кабінки, потім ще рідше, до тих пір поки всіх не висадила. Нам пощастило, ми ще кола 2 зробили безкоштовно. Може, через цей інцидент воно більше і не працювало, а може, недоробки які в ньому виявили. Каталися ми рівно за тиждень до аварії. Ось такий факт мав місце в історії парку культури, який  так і не відкрився. Атракціони й досі дуже  сильно “фонять”, залізо збирає всю радіацію, особливо біля автодрому. Парк взагалі одне з  “найбрудніших” місць Прип’яті. Брудніше лише на площі перед БК “Енергетик”,  готелем “Полісся”, лікарня й кладовище техніки – це взагалі – жесть! В школі й дитячому садочку не просто сумно, а щемно й хочеться плакати: дитячі іграшки, ліжечка, книжки, зошити, сандалики, лопатки, інформація для батьків… Покинутий річковий вокзал. Звідси ходили швидкісні катери-“ракети” в Київ чи в білоруський Мозир. А ще тут було чудове літнє кафе. А в автоматі з газировкою і досі стоїть “та сама” гранчаста склянка, з якої пили всі радянські люди, але ніхто не хворів. А ось - дерев'яна пристань на річці Прип'ять. Дебаркадер віднесло течією на сто метров у бік, він сів на мілину й частково затонув. Але ми все-таки ризикнули по ньому прогулятися, маючи шанс кожну мить шубовснути у воду. Настав час нагнати справжньої  жуті! Це – найстрашніше й небезпечне місце в усій Прип'яті, без жодних перебільшень! Це – лікарня! Медсанчастина №126, єдина лікарня Прип'яті, прийняла перших постраждалих в аваії: пожежників, які гасили вогонь Четвертого энергоблока, відразу ж відправили сюди. В лікарняному підвалі вони скинули з себе весь заражений одяг.  Вся форма досі знаходиться там, і навіть найбільші відчайдухи не полізуть ще раз. Там радіаційний  фон доходить до мільойна розпаіов на хвилину, а на дозиметрі можна побачити і  20, і 50 мілізіверів на годину. Смертельно!!!! Звісно, в підвал ми не полізли, вражень вистачило і на поверхах лікарні. Виявляється, в Прип'яті була навіть своя в’язниця! Прип'ять уже ніколи не повернеться до життя. Це — як нагадування про те, що люди мають більш чітко зрозуміти ту загрозу, яка йде від некерованої ядерної реакції. Експерти вважають, що через руйнування і часткове знесення будівель місто Прип'ять може зникнути через 10 років. Адже відомо, що без людей будь-яка споруда гине. Крім того, через споруди проростає ліс; стіни і конструкції постійно видозмінюються під дією температури, що призводить до осипання, а рівень радіації в будинках часто вищий, ніж на вулиці. "Саме тому ми зараз обмежили доступ до будівель. Більша частина цих будівель зрештою буде знесена та похована",— підкреслюють експерти. В голові невкладається думка про те, що 50 тисяч жителів вимушені були покинути своі будинки з валізкою речей на 3 дні й ніколи  не повернутися назад. 20 тисяч квартир спорожніли в один день.. "Це місто просто необхідно зберегти, зробити у ньому музей і возити сюди енергетиків-атомників з усього світу, щоб вони бачили, що може трапитися з "мирним" атомом, з містом, з цивілізацією, врешті-решт, якщо вони натиснуть не на ту кнопку",— з болем констатував колишній міський голова Прип'яті Олександр Єсаулов. Водночас спеціалісти припускають, що у південних регіонах зони відчуження за 20-30 років рівень цезію опуститься до значень, що допускають проживання населення. Це пов'язано з фізичними процесами напіврозпаду цієї радіоактивної речовини. Що ж стосується територій, які уражені ізотопами трансуранових елементів, то ці землі, на думку спеціалістів, ніколи не будуть придатними для проживання. Повертаємося назад Вражаюче видовище! Прямо перед нами з-за пагорба виринув реактор. І багато-багато високовольтних ліній електропередач. Вони були такими беззахисними, як кволе дитинча. Якщо вже ми так звикли шукати винуватців трагедій, то давайте просто подивимося на ці безхозні ЛЕП біля самої атомної електростанції. До речі, через якісь там чиновницькі нестиковки (і це — в зоні суворої відповідальності) наш автобус з півсотнею журналістів ніхто не зустрів і не супроводжував, і ми самі, на свій страх і ризик, кілька годин роз’їжджали зоною і навколо реактора. Тим паче дивним і недоречним видався нам переполох охорони ЧАЕС, коли ми впритул під'їхали до її центрального входу. "Хто ви такі?! Як ви сюди потрапили?! Знімати заборонено!". І це після того, як були десятки попередніх домовленостей, наші документи по кілька разів перевіряли на всіх КПП, кудись комусь телефонували... Після того, як усі, хто хотів, пофотографували усе, що було потрібно... А ми говоримо про безпеку... Шість реакторів Ми поїхали далі, до четвертого реактора. А ось і об’єкт “Укриття”. Споруджений в поспіху, він тим не менше 30 років стримував подальше поширення радіації від реактора. Однак його перекриття та стіни вже занепали і почали руйнуватися. Електронне табло показує 122-126 мікрорентгенів на годину. Співробітник інформаційного центру ЧАЕС демонструє нам макет реактора в розрізі й розповідає про основні ризики об'єкта "Укриття". Але фотографії, зроблені в зруйнованому реакторі, говорять самі за себе. Споруда "Укриття" над зруйнованим 4-м енергоблоком захистила навколишнє середовище від подальшого виносу радіоактивності, а людей — від опромінення. Але надзвичайно стислі терміни будівництва, надвисокі рівні радіації, необхідність використання дистанційних методів, недостатня вивченість уцілілих конструкцій, які стали опорою для нових, наявність великої кількості палива всередині та ще цілий ряд факторів викликають занепокоєння та зумовлюють необхідність приведення "Укриття" до екологічно безпечного стану. Гід детально розповів нам про будівництво саркофага, який будували французи. В 1986 році це була єдина країна в світі, яка відмовилася допомогти в ліквідації наслідків аварії. Пізніше вони усвідомитли свою помилку, як і факт, що постраждав увесь світ, і цим будівництвом відновлювали свою репутацію. Споруда другого саркофага почалася в 2007 році. Планувалося, що він буде являти собою рухливу арку, яка накриє реактор разом зі старим саркофагом, після чого можна буде зайнятися розбиранням, дезактивацією і захороненням останків енергоблоку. Спочатку проект збиралися завершити до 2012/13 році, але терміни зрушилися через фінансові проблеми. Новий саркофаг став найбільшою наземною пересувною конструкцією: Оскільки будувати арку безпосередньо над старим саркофагом було небезпечно, її споруджували частинами на складальному майданчику неподалік від станції. Збірка і підйом елементів першої половини арки тривали з 2012 по 2014 рік, до 2015-го зібрали і другу половину. Після обидві частини були з'єднані в єдину конструкцію. До листопада 2016 року монтаж було повністю завершено. Станція живе своїм життям. А величезна їдальня, розміром, як увесь Київський Палац дітей та юнацтва – вражає! Ми зупинилися  на місці, де одним поглядом можна було охватити панораму всіх шести реакторів. Останній з них зупинили лише в 2001 році, через 15 років після трагедії! Недобудовані 5 і 6 енергоблоки ЧАЕС покинули. Все так і стоїть: разом  з будівельною технікою, кранами, а по всьому колишньому СРСР терміново зупинили будівництво нових атомних станцій: вони так і стоять покинутими на різній стадії готовності. Чорнобиль 2 Радіолокаційну станцію “Дуга” в Чорнобилі внесли до реєстру нерухомих пам’яток України Радіолокаційна станція “Дуга”  або “Чорнобиль 2” – це ряд металевих щогл висотою 150 метрів із натягненими між ними дротами. У радянський час її планували використовувати як систему “загоризонтного стеження” (виявлення пусків балістичних ракет на інших континентах – ред.) та глушіння радіосигналів у Європі. Споруда до аварії на ЧАЕС встигла попрацювати тільки в тестовому режимі. За характерне ритмічне постукування в ефірі, яке генерувала “Дуга”, західні фахівці називали цю споруду “Російський дятел”. – Це унікальне військове, надсекретне містечко з колись надсекретною радіолокаційною дугою. Її будівництво кошувало країні вдвічі більше, ніж вартість самої атомної електростанції. При цьому, через злочинні  помилки  в розрахунках, дуга виявилася абсолютно непотрібною. Вона не працювала жодного дня! Але це стало зрозумілим напередодні трагедії. Тут же виникає питання: а чи не були пов’язані між собою події: усвідомлення  фатальної помилки в проекті дуги й трагедія на АЕС?!.. (подивіться документальний фільм “Русский дятел”). Штамп "Здесь живет хозяин дома" ставлять прямо на стіни За кількістю пам'ятників Леніну у різних варіаціях на 1 кв. км місто Чорнобиль дасть фору мабуть усій країні. Тут його ніхто не звалив. А також за чистотою, вичурністю й навіть деякою показушністю клумб кольору українського прапора. Сам Чорнобиль шокує. Не пустотою, а пожвавленням — у місті повно людей. Від звичайного містечка різниться лише тим, що майже всі люди тут — у камуфляжі. Тут проживає близько 3 500 вахтовиків, які працюють на зупиненій АЕС. Покинуті багатоповерхівки перетворили на гуртожитки. А акуратні сільські будиночки стоять пусткою. Лише на деяких просто на стіні — напис: "Здесь живет хозяин дома". Працюють магазини, навіть кафе-ресторан. А ще в Чорнобилі живуть, хоч наука й забороняє, 125 (за офіційними даними) самоселів, які повернулися до рідних домівок. Запитую перехожого (ним виявився місцевий міліціонер), як потрапити до самоселів, щоб дізнатися про їхнє життя-буття. "А чого б їм і не жити? Орють, сіють, годують худобу, навіть пасіку розводять. Працюють у нас і магазини, і пошта". Традиційна зупинка біля пожежної частини й монументу пожежним Чорнобиля з промовистою назвою "Тим, хто врятував світ". Сяють новенькою фарбою дві сучасні пожежні машини, сконструйовані на базі танків Т-54 та Т-55, які мають потужні гармати, що стріляють спеціальним порошком. Кажуть, що таку техніку мали відправити до Кувейту, але десь там у верхах не змогли поділити гроші, чим швиденько скористалися американці. От би такі машини в той страшний рік! А то гасили пожежу на атомній станції допотопними пожежними машинами, ніби горів звичайнісінький сільський сарайчик. На центральній площі містечка — невеличкий Будинок культури,— саме тут 20 років тому відбувався суд над директором і головним інженером ЧАЕС; там, де зараз транспортний комплекс — містилася перша штаб-квартира урядової комісії з розслідування причин та наслідків аварії. Кінотеатр Україна... Навесні й влітку 1986 року в ньому безперервно, в режимі нон-стоп демонстрували радянські кінофільми. "З асфальту на траву не сходьте",— попереджають нас,— "асфальт на відміну від трави миють регулярно". Щоб переконати недовірливих любителів екстріму, один із колег-журналістів підходить з армійським дозиметром до трави на узбіччі: на датчику — 800 мікрорентген. На дорогу всі вискакують, наче ошпарені. Браконьєри Міліціонери й охорона “зони” кажуть, що випадків мародерства  там практично вже немає — все, що можна було, вже вкрали. А ось браконьєрство цвіте повним ходом. Особливо на воді. Браконьєр спокійно запливає у Прип'ять (і навіть у штучний канал для охолодження реактора) з Київського моря і ловить рибу, яку потім продає в Києві і не тільки. А от риби в зоні дуже багато. Розповідають, що у самому каналі водяться величезні соми, які можуть проковтнути хлібину. Не кажучи вже про дичину в лісах. Правда, відстрілюють переважно лише молоденьких косуль чи кабанів, бо тварина, старша трьох років, кажуть, страшенно небезпечна — "фонить". Попри всі втішні чи невтішні прогнози МАГАТЕ й вітчизняних спеціалістів працівники станції роблять невтішний висновок, що Чорнобиль у найближчі 100 років буде небезпечним. А там — життя покаже. Минуло вже 35 років від того страшного часу. Кілька разів змінювалася влада, вдосконалювалось суспільство. Але я не вірю, що у разі виникнення подібної ситуації влада у першу чергу подумає про людей, а не про свої власні інтереси. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть

7 та 8 квітня світ відмічав Йом а Шоа — ізраільський день Катастрофи та Героїзму, що присвячений загиблим у роки Другої світової війни 6 млн євреів. У цей день вшановують також Праведників народів Світу — людей, які ризикуючі життям рятували євреїв від смерті. У Західній та Центральній Європі за рятування життя єврея, рятувальника відправляли до концтабору. На окупованих фашистами територіях сучасної України за спробу врятувати єврея на місці вбивали рятувальника та усю його родину. Єврейський народ та держава Ізраїль пам'ятають та вшановують високі подвиги цих визначних людей. Наприклад, вони мають право на почесне громадянство держави Ізраїль, тощо. Майже 2700 українців та українських родин визнані на сьогодні Праведниками народів Світу. У живих залишилося лише декілька десятків, віком від 85 років та старше. Більшість Праведників народів Світу померли ще до 1991 року, та про їх високі вчинки майже невідомо — через те, що СРСР не визнавав ані трагедії Голокосту, ані мав у останні десятиліття дипломатичних стосунків з Ізраїлем.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Український проект Слово Праведника опікується родинами Праведників народів Світу та їх дітей, та знімає документальні фільми та інтерв'ю з Праведниками, та показує ці фільми українським школярам, студентам, тощо. Співзасновниця проекту,  Маргарита Яковлева розповіла, чому важливо пам'ятати про Праведників народів Світу сьогодні, та що можливо зробити для вшанування героїв. – Маргарито, чому ви, фінансовий журналіст, взялися саме за цю тему, таку далеку від фінансів, від банків, страхових компаній? Здається, це не зовсім ваша спеціалізація… – Я почала займатися цією темою, коли працювала в Forbes, де була редактором міжнародних інтерв’ю, вела рубрику міжнародних відносин, у тому числі, робила матеріали, присвячені відносинам України та Ізраїля, навчалася на програмах для журналістів за темами, присвяченими нашій спільній історії. 2015 року я проходила навчання за тематикою “Уроки Голокосту” у Берліні. Навчання відбувалося біля озера Ванзеє у Будинку Ванзейських конференції. Там розташована одна з найбільших у світі бібліотек, присвячених Голокосту. Ця будівля ввійшла в історію людства як місце, де верхівка нацистської партії прийняла так зване остаточне рішення щодо єврейського питання. Зараз у цю бібліотеку приїжджають студенти з усього світу за грантами, вони вивчають уроки Голокосту, дізнаються, як німецьке суспільство і німецькі медіа свого часу виходили із жахливого інформаційного стану. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться – Саме там ви познайомилися з темою праведників світу? – Так. Зі мною була колежанка Світлана Левітас, яка працює в міжнародному фонді допомоги євреям похилого віку, а також Праведникам світу. Вона запропонувала написати книжку про цих людей, людей, які в роки Другої світової війни, ризикуючи своїми життями, рятували євреїв від знищення фашистами. Але в Україні на той час про них було небагато інформації, до цього ж, ці люди вже доволі похилого віку – за 80 років і більше. Я загорілася цією ідеєю і запропонувала створити і книжку, і фільм. Так усе і почалося. Спочатку на волонтерських засадах, без бюджету поїхали з фотографом Олександром Козаченком до українських бабусь і дідусів – записувати з ними інтерв’ю. Намір був такий: якщо щось із цього вийде і вдасться отримати грант, робимо фільм; якщо ж ні – усі записані інтерв’ю опублікуємо в інтернеті. Ніна Гудкова, Праведниця народів Світу. Врятувала 12 єврейських хлопчиків від загибелі – А до цього, здається, у вас не було досвіду створення документальних фільмів. Це було вперше? - Так, для мене це було вперше. Доводилося навчатися, як кажуть, на ходу. Марія та Давід Пік, врятовані від загибелі у Золочеві. Їх родину переховували Праведникі народів Світу Вовкотруби (Історія Праведників на сайті Яд Вашем). Фото 1946 року, Париж. Родина їде з радянської України через Європу до США. Цю рідкісну світлину подарувала проекту Слово Праведника донька Давіда Піка з Нью-Йорку. – Чи складно було знайти фінансування для фільму, адже втілення подібних проєктів передбачає залучення інвестицій? - Це суто некомерційна благодійна історія, яка потрібна як єврейському, так і українському народам. Удалося отримати два види грантів: від Меморіального комплексу Яд Вашем та Меморіального комплексу “Бабин Яр”. Після отримання грантів уже мали можливість просити підтримки в українського бізнесу. Відгукнулися декілька важливих спонсорів із фінансової, банківської сфер, Укр.Нет, Укргазбанк… , є в цьому проекті і частина моїх особистих коштів. – У процесі роботи не виникало сумнівів щодо вибору цього шляху? - Ви знаєте, коли починаєш заглиблюватись у цю історію, працювати з нею, коли дивишся на цих людей, спілкуєшся з ними, вже не можеш зупинитися. Хочеться йти далі, дізнаватися більше, адже усвідомлюєш, що час не на нашому боці: праведників стає дедалі менше. – Географія зйомок – це ж не лише Київ?-  Звісно, ні. Ми об’їздили майже всю Львівщину – Львів, Рава Руська, Злочів, Борислав… Усюди знаходили людей, які під час війни рятували євреїв. Часто про їхні подвиги розповідали вже їхні діти, внуки. А інколи навіть сусіди, знайомі.– Що б ви порадили тим, хто хоче зняти документальний фільм, але не знає, з чого почати? Що має бути в першу чергу: сценарій, ідея, гроші? – По-перше, як я вже казала, у нас попервах не було грошей. По-друге, не було і сценарію, адже ми ще не знали нічого про своїх героїв та про те, що вони розповідатимуть. До того ж, нас цікавила більш широка тема: скажімо, якими були стосунки між євреями та українцями в тих місцях, де вони мешкали до війни; як склалися долі врятованих надалі, чи продовжували вони дружити чи взагалі спілкуватися із своїми рятівниками після війни тощо. Наприклад, на Івано-Франківщині я брала інтерв’ю у родини Ільницьких, які врятували 14 євреїв. У них була складна історія, яка багато в чому співзвучна історії самої України. Ці люди переховували євреїв, врятували їх від загибелі, а в 1946-му їх почали депортувати в Караганду. Депортація ні за що на 20 років! Тобто, спочатку люди рятують євреїв, а потім самі потребують порятунку від КДБ. Така сумна історія… Яку не передбачиш жодним сценарієм. – З якими складнощами стикнулися під час зйомок документального фільму? – Є два боки цього процесу. Один стосується суто проблеми документального фільму, а інший – тематики Голокосту загалом та усім тим, що з нею пов’язане. Щодо фільму, то серед складнощів особливо відзначу недостатність або й відсутність документів, фотоматеріалів. А інший момент – емоційна складова процесу зйомок. Адже йшлося про чорну сторінку в історії людства, про масові вбивства. Торкаєшся доль людей, інформації, яку важко сприймати. Довелося навіть запрошувати психотерапевта з Ізраїля. Моя колега, режисерка Марина Дубровіна, яка знімала серіал про праведників світу на телебачення, в одному з інтерв’ю розповіла, що планували 12 серій, а зробили 7. “Я боюся, що моє серце до кінця серіалу не витримає” – сказал вона. Якщо ви хочете робити щось на тему Голокосту, маєте розуміти, що те, з чим ви стикнетеся, принесе вам багато переживань і сліз. Це, власне, стосується будь-якої соціально важливої теми, коли йдеться про трагедію. Наслідки Голокосту – фото з державного архіву імені Г.Пшеничного – Як відреагували на ваші фільми публіка, преса?- Перш за все, треба усвідомити, що ми робили фільми для школярів, для студентів. Для нас важливо було, щоби молоді люди побачили ці історії, адже коли відбувалися усі ті події, нашим героям (яким нині уже під 90 років) було по 10-15 років. Тож наша публіка, наш глядач – це діти і студенти. До початку карантину фільми пройшли по школах і вишах Києва та деяких інших містах України. Ми бачили дуже активну реакцію на побачене. Адже діти знали про таку визначну постать, як Оскар Шиндлер, тож, коли бачили, що ось є звичайні українські бабусі та дідусі, які є героями такого ж рівня, як Шиндлер, активно включалися у розмову, дискусії. Були навіть овації.– Охопити велику кількість людей цими фільмами по школах, вишах досить складно. Можливо, є сенс підключити до цієї акції Міносвіти?- Це є в наших планах. Ми подарували частину наших фільмів Меморіальному центру “Бабин яр”, ще частину опублікували на Ютубі. Деякі школи беруть, демонструють, зокрема, коли проходять Дні пам’яті жертв Другої світової війни, Голокосту. Ми хочемо подарувати їх централізовано через Міносвіти школам, вишам. Звертатися можна у Фейсбук, знайти Маргариту Яковлєву.- Чи багато є нині організацій, які безпосередньо займаються питаннями Голокосту, праведників, взаємин українців та євреїв? – Треба відзначити: коли приходить 29 вересня – день розстрілу євреїв в Бабиному Яру, або 27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту – майже всі основні українські медіа готують сюжети, пов’язані з Голокостом або Праведниками Народів Світу. Але організацій, які безпосередньо займаються праведниками, дуже мало. Це наш Фонд “Слово праведника”, а також один із найстаріших фондів України, який підтримує праведників народів світу, який називається “Для тебе” (проводить зустрічі з праведниками в Київській мерії, Верховній Раді). Потім Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”, який також розповідає про праведників світу, ще з 2017 року вони включилися в цю тему, давали нам гранти на фільми і допомагали презентаціями. А з минулого року почали допомагати родинам праведників світу посилками з ліками, продуктами. Також створили окремий сайт “Праведники”, куди можна звернутися з листом вдячності комусь із праведників. Гарна ініціатива, яку підтримують Євросоюз, Ізраїль, Америка.. До речі, Ізраїль ще з 50-х років минулого століття почав роботу з підтримки праведників народів світу, але у ті часи між ним і Радянським Союзом не було дипломатичних відносин, тож у нас все почалося лише на початку 90-х. І тому зараз намагаються хоч якось компенсувати, допомагаючи вже дітям та внукам праведників. Тим паче, що серед родичів праведників є люди, в яких мізерні пенсії. Саме для них призначаються ліки, продукти. – Чи достатньо ця тема висвітлюється в українських медіа? - Є ряд видань, які приділяють цій темі певну увагу. Це “Історична правда”, “Новий час” (випускають щороку спецвипуск до 29 вересня) “Известия в Украине” друкують постійно матеріали, не відмовляють. Підтримує канал 1+1. Є декілька єврейських видань, які пишуть про Праведників народів світу, але вони розповсюджуються зазвичай в синагогах, тож через коронавірус і карантин доступу туди в нас немає. – Нещодавно у Фейсбуці ви написали про родину, яка потребує допомоги. Чому саме для цієї родини? - Ми зазвичай зберігаємо всі матеріали й інтерв’ю з нашими героями і намагаємося не втрачати їх з поля свого зору. Як, наприклад, і сім’ю Ільницьких з Івано-Франківська. Ідеться про Петра Ільницького, вдівця, на руках в якого чотири сина та маленька донька. Це та родина, яка в роки війни, як я розповідала, врятувала 14 євреїв, і яку після війни депортували до Казахстану. Син одного з них хворий на рак. Одна ін’єкція коштує 110 тис. грн. Скільки треба уколів – невідомо. Для нього зараз збираємо кошти, і будь-яка сума – підтримка. Праведниця народів Світу Катерина Шеремета, разом з батьком Петром Ільницьким та братами врятувала 14 євреїв на Франківщіні – І традиційно – щодо планів на майбутнє. – Наразі у нас є 9 готових фільмів, в роботі – 4. Плануємо ще дві експедиції, одна з них дуже важлива. Як з’ясувалося, у неєврейському середовищі мало хто знає, що таке “Люстдорфська дорога”. А це свій Бабин Яр в єврейській столиці Одесі. Про події, що там відбувалися, мало матеріалів у всеукраїнському масштабі. А там сталася жахлива трагедія. Коли німці зайшли в Одесу, вони зібрали євреїв у складах вздовж дороги та спалили їх живцем. В Одесі є пам’ятники, музеї Голокосту (вдячна його директору Павлу Козенку за інформацію). Єврейське середовище про цю трагедію знає, решта людей – ні. А знати мають усі. Тож плануємо їхати разом із партнерами Владом Сакіним та Юлею Тиховод в експедицію до Одеси робити фільм про Люстдорфську дорогу. А також робитимо матеріали про одеських праведників народів світу. Там взагалі фантастичні історії: вони рятували по 300-400 душ. Словом, роботи вистачить. Фото: з архіву Маргарити Яковлевої ( на головному фото – Олександр Глаголев з родиною, сином Олексієм Глаголевим, визнаним Праведников народів Світу). КиевVласть