В журналістській вітальні ІТА “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва відбулася яскрава, цікава та мега-пізнавальна зустріч з відомою журналісткою, випускаючим редактором проекту “Головна тема”  та програми "Говорить Україна" на каналі “Україна” Вікторією Гурьян. Вікторія поділилася з майбутніми журналістами  секретами свого 10-річного досвіду в тележурналістиці,  розповіла як ішов процес її головних розслідувань. Серед них: розслідування, завдяки якому в Кримінальному кодексі України з’явилася особлива правка, яка дозволяє карати тих, хто доводить людей до суїциду через Інтернет (саме це розслідування відкрило новий вид злочинів у нашій країні — кібербулінг); розслідування, яке викрило жахливі злочини хірурга, що калічив людей; допомога у звільненні затриманих, яким помилково присудили довічне ув’язнення, через що вони 14 років сиділи у в’язниці просто ні за що; розслідування, які допомагали віднайти зниклих родичів. Також Вікторія Гурьян була відповідальним шеф-редактором за випуск на проєкті “Говорить Україна”, який у 2016 році отримав нагороду “Телетріумф”. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Вікторія Гурьян починала свою кар’єру  з регіональної журналістки у Луганську, а зараз вона відомий редактор і журналіст України. Пані Вікторія загострила увагу юних колег на тому, що таке кібербулінг. Кібербулінг — це новітня форма агресії, що провокує  жорстокі дії з метою дошкулити, нашкодити, принизити людину з використанням інформаційно-комунікаційних засобів: мобільних телефонів, електронної пошти, соціальних мереж тощо. Як виявити ознаки кібербулінгу? Кібербулінг має декілька проявів, жоден з яких не можна ігнорувати: - відправка погрозливих та образливого змісту текстових повідомлень; - демонстративне видалення дітей зі спільнот у соцмережах, з онлайн-ігор; - створення груп ненависті до конкретної дитини; - пропозиція проголосувати “за” чи “проти” когось в образливому опитуванні; - розповсюдження (спам) відео та фото порнографічного характеру; - провокування підлітків до самогубства чи понівечення себе( це можуть бути група смерті на зразок “Синій кит”). Вікторія повідала нам історію про те, як їй вдалося викрити людину, яка доводила до самогубства жінок і дівчат-підлітків через переписку в соцмережі Вконтакті. Серед випусків передачі "Говорить Україна" є випуск про те, як "Настя Коваленко" довела до самогубства 9 жінок, двом  з яких вдалося вижити. Цей випуск з'явився так: до Вікторії Гур'ян дійшли чутки про цю ситуацію і вона вирішила перевірити чи правда, що людина може довести до самогубства іншу людину за допомогою переписки? Вікторія була шокована цією історією і вона вирішила провести розслідування та поділитися знайденою інформацією  в передачі "Говорить Україна". За словами Вікторії, це розслідування зайняло 2-3 тижні, і відібрало у журналістки багато сил, як моральних, так і фізичних, адже вона працювала 24/7 і у неї було вкрай мало часу на сон та їжу.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Маніяк шукав своїх жертв в групах, в яких люди хотіли покінчити життя  самогубством. Потенційних самогубців видавав пригнічений настрій, депресивні дописи на їх сторінках Вконтакті, сумні пісні і публікації. Маніяк писав їм під виглядом жінки-медика, втирався до них в довіру і пропонував їм покінчити з життям разом з ним. Для розслідування Вікторія Гур'ян "переробила" свою сторінку з веселої, адекватної сторінки людини із здоровою психікою в дуже депресивну сторінку і почала чекати, коли “Анастасія” напише їй. Врешті решт це сталося, і маніяк запропонував журналістці стати самогубцею. Усі скріншоти переписки і докази вони принесли в поліцію, адресу ж виявили за допомогою посилання (воно виглядає як листівка з поздоровленням, але якщо на неї натиснути, то людині, яка згенерувала це посилання, прийде адреса людини, яка натиснула на дану листівку). Поліція довго не хотіла братися за цю справу. Ще б пак, адже ніхто раніше з таким не стикався і Вікторії ніхто не вірив! Врешті решт справу розслідували, а через 2 роки в Україні прийняли правку до закону про кібербулінг. — Важливо запам’ятати, — наголосила журналістка, — якщо ваша дитина (або близька, знайома людина) постраждала від цькування, її шантажують, обіцяють всім розіслати її особисті фотографії або погрожують – ніколи не звинувачуйте і не сваріть дитину (або близьку людину). Не залякуйте дітей фразами: “Якщо щось подібне станеться – отримаєш у мене!”. Не допускайте засудженнь: “Сам (сама) у всьому винен!”. Такі слова призведуть до того, що або людина не захоче звернутися до вас за допомогою, а навпаки змушена буде залишитися зі своєю проблемою наодинці. Важливо пам’ятати: винна не жертва – винен той, хто скористався її довірою. Людям (а особливо, дітям) і без того зачасту страшно або соромно розповісти іншим про ситуації, які сталися з ними. А раптом сваритимуть,  розчаруються? Раптом не пробачать? Через такі ситуації кібербулінг може вилитися в відвертий шантаж. Адже зловмисник знає: жертва змушена буде робити все, аби батьки / школа / інші люди нічого не дізналися. Пані Вікторія дала поради  щодо захисту від кібербулінгу. — Насамперед, поясніть жертві, що це не її провина. Що ви підтримаєте її в будь-якому разі, що ви – на її боці та вам можна довіряти. Збережіть все листування, зробивши скріншоти. Заблокуйте акаунти, з яких пише агресор – поставте його в “чорний список” й  ігноруйте. Іноді кривдник відступає, коли не отримує бажаної реакції. Поміняйте номер телефону жертви і на деякий час видаліть всі сторінки у соцмережах. Якщо жертва кібербулінгу буде відчувати себе таким чином “відрізаною” від світу й друзів – створіть нові, секретні сторінки для неї з іншим ім’ям і без фото, щоб лише сім’я і друзі знали про них. З’ясуйте, чи знайома вона з агресором у реальному житті або чи планує зустрітися. Дізнайтесь, що йому відомо про потенційну жертву (реальне ім’я, прізвище, адреса, телефон, номер школи). Запропонуйте свою допомогу: обговоріть, як можна знешкодити, заблокувати агресора. Поясніть, якій небезпеці може піддатися дитина при зустрічі з незнайомцями, особливо без свідків. Зверніться в поліцію. Якщо погрози є досить серйозними, стосуються життя або здоров’я жертви, а також членів вашої родини, то ви маєте право на захист з боку правоохоронних органів. Якщо ви не впевнені в своїй оцінці того, наскільки серйозно те, що сталося з людиною, або людина недостатньо відверта з вами і не готовий йти на контакт, зверніться до психолога. Але зустріч з Вікторією Гурьян не обмежилася лише темою булінгу.  Журналістка зачепила багато аспектів журналістського розслідування, піднімаючи завісу над фаховими секретами. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"КиевVласть

Юні журналісти  інформаційного творчо- агентства “ЮН-ПРЕС” відвідали Національний військово-історичний музей України. Експозиція музею розпочинається знайденим археологами обладунком скіфського воїна та восковими фігурами видатних особистостей української історії: князь Святослав, Данило Галицький, Богдан Хмельницький та інші. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" На жаль, ми не змогли детально роздивитись усі експонати, представлені в музеї, бо майже одразу піднялися на другий поверх, де була експозиція, присвячена Революції  Гідності. Перше, на що звертаєш увагу,  це військова форма різних видів збройних сил України, десятки цілих та розірваних “до м'яса” головних уборів, кілька видів стрілецької зброї та дуже багато фотографій людей, що загинули героїчною смертю. Виставка  розкриває долю українського воїна, який, не зважаючи ні на що, продовжує героїчно боронити свою країну. Про них сказано дуже багато красивих слів, за якими, одначе, приховано багато суму. Вся зала завішана  жовто-блакитними прапорами. Історії учасників Революції Гідності  й події беруть листопада 2013 – лютого 2014 року за душу.  Особисто мене вразила історія 17-річного Георгія Торопоська, який, приховуючи свій вік (додавши кілька років), приєднався до палаткового містечка Майдану, брав активну участь  у бойових діях, а потім добровольцем  пішов на війну в АТО. Залучившись підтримкою своєї матері, хлопець казав, що він ніби загубив власні документи у аварії на кордоні з Кримом, а його авто відібрали російські військові. Таким чином, керуючись патріотизмом та неприязню до росіян, юнак доводив своє повноліття, і все ж таки опинився на сході України.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Наступні стенди були присвячені військовим діям. Не може нікого лишити байдужим історія  пілота українського штурмовика Су-25 Владислава Волошина, який влітку 2014 року,  виконуючи бойове завдання в зоні АТО, був збитий сепаратистами. Владислав встиг катапультуватись, а приземлившись, не розгубився: він скинув форму, зумів переодягнутися в цивільне й пішов до українських позицій. Хоча солдати противника з собаками шукали його по всьому периметру території, де він приземлився, знайти і викрити відважного льотчика  не вдалося. Владислав Волошин 5 днів ховався і потроху йшов до українських постів, час від часу вмикаючи телефон і уточнюючи координати. На п’ятий день, від перевтоми й безперервного руху, тіло Владислава відмовилось йти далі, він просто впав посеред поля. Та офіцеру пощастило, що його знайшли українські бійці й відправили до шпиталю.  Після повернення з зони бойових дій Владислава призначали керівником Миколаївського аеропорту. Але витримати в собі тягар війни він не зумів і в 2017 році покінчив із собою. Відвідувачі експозиції знайомляться з  історією заново створеного українського війська, з усіма нюансами його організації на початкових періодах: зовсім ненадійні бронежилети, добровільні батальйони, всюдисуща допомога волонтерів та несправна техніка…. Було показано моменти звільнення Маріуполя. Показано Іловайський котел, із наочними прикладами аморальності та військових злочинів у вигляді привезених із того “безпечного для українських військових проходу” спалених БМП, розтрощених від осколків снарядів дверцят автомобілів, пошматованого кулями прапора. Розказувалося про метод доставки на блок-пости питної води та медикаментів шляхом скидання їх із літаків, використовуючи спеціальні парашути.   Історія  визволення Донецького аеропорту та “кіборгів”,  які його захищали і не здавалися до останнього, не просто вражає, а змушує схиляти  голови перед мужністю українських бійців і офіцерів. Експозиція музею повністю показує хронологію та основну суть військового  конфлікту, що й досі продовжується на території  нашої держави: всі його ключові події, доповнені світлинами, речами, матеріалами та особистісними історіями людей. Передивляючись сталеві каски, залишки бронежилетів, зброю, фотографії тих самих військових і карти бойових дій перших років, мимовільно починаєш задавати собі питання: “А чим я допомагав для перемоги над ворогом?” Не маючи хорошого спорядження, без особливої підготовки, українська армія спромоглася на великі досягнення: відбиття у ворога Маріуполя та Слов’янська, стримання широкого військового втручання російських сил на Донбас, захоплення Донецька у величезне кільце, звільнення від окупації українських населених пунктів. Нам не вистачило зовсім трохи для перемоги —  одного єдиного удару через те, що не було повноцінної підтримки, допомоги, самовіддачі усієї країни! Так, допомагали багато, але й багато хто просто вирішив залишитися непомітним. Від себе можу сказати, що це справді правдива виставка про АТО. Експозиція показує реальну картину подій на Сході України, розкриває жахіття смерті патріотів, що воюють за наше мирне небо над головою не лише десь там, далеко на Донбасі, а й тут, у Києві. Особисто мене вразив один момент: коли екскурсовод розповідала про тисячі вбитих у Донецьких та Луганських степах наших українських солдат і незчисленні жертви мирного населення, показуючи фото із передової, дві жінки, що з зацікавленим видом ходили і роздивлялися все навкруги, ахнули, почувши її слова, сказавши: “Оце так, невже таке відбувалося у нас в країні?”. У той момент захотілося закричати в увесь голос: “ТАК”, – бо це відбувалося і відбувається зараз; там, на Донбасі, стояли і стоять наші побратими, що проходять через страх і жахіття, захищаючи СВОЮ країну і СВІЙ народ від незрозумілої й несправедливої та навряд чи корисної для будь-якого українця окупації.  А найгірше – те, що вони це роблять не моментами, як багато таких, як ті дві жінки сприймають це у своєму житті, а безперервно вже протягом 5 років. Як же було неприємно бачити й розуміти те, що для деяких українців ця війна, що зруйнувала кілька десятків звичних та мирних життів таких же українців є абсолютно далеким та незрозумілим явищем, тим, що не потребує уваги заклопотаної буденністю людини. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" І як добре, що все ж таких людей мало і більшість  наших співгромадян знає й пам‘ятає подвиги  героїв, цінує  їх і створює такі чудові монументи пам‘яті про них. КиевVласть

Новий сезон Молодий театр відкриває знаковими виставами: “Горе з розуму”, “Синій автомобіль” і “Ніч Гельвера. Сволота”. Вистави різні за жанрами, за стилями й епохами. “Горе з розуму” в 2016 році поставив Андрій Білоус за відомим зі шкільної програми  твором Олександра Грибоєдова. Жанр – вульгарно-брутальна классика.  Виставу “Ніч Гельвера. Сволота”  за п’єсою  Інгмара Вілквіста в жанрі психологічної драми  у  2008 році  поставив Андрій Білоус. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" Він і Вона – дві маленькі людини, які волею долі опинилися разом. Зміст їхнього життя – очікування фіналу, територія – замкнений простір, почуття – страх. Він – хвора дитина, котра ніколи не зрозуміє світу дорослих. Вона – жінка, яка пережила особисту трагедію, що скалічила життя. Він щиро вірить у їхнє маленьке спільне щастя, у сльози радості та натхнення. Для неї ж їхній фінал є очевидним. Саме тому у відчаї Вона робить найстрашніший вчинок у своєму житті, що поставить ту саму фінальну крапку. Чому таких, як вони, називають “сволотою”? Ця вистава – шок, історія хворої свідомості та спустошеної душі; історія життя під час нацистського режиму та жорстокості, як страшного гену людства. Вистава “Сволота” просвітлює розум, довершує почуття, пробуджує людяність та бажання любити. З перших реплік актори влучають у глядацькі серця. Окрім того, акторський дует (Ірина Калашникова – Олексій Тритенко) отримав високу оцінку фахівців. “Сволота” – номінант і лауреат престижних театральних премій та учасник міжнародних фестивалів.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  “Синій автомобіль”  на сцені  Молодого театру йде вже 21 рік. Виставу поставив  народний артист  України Ігор Славинський  (рік тому талановитий актор і режисер пішов у вічність). В основі спектаклю – п’єса одного з найпопулярніших українських сучасних драматургів Ярослава Стельмаха. Це своєрідна сповідь автора про те, як непросто бути творчою людиною, як важко іноді народжуються звичайні слова, з них речення, а з речень – твори, які потім стають книгами, що інколи недбайливо покриваються пилом на бібліотечних полицях. Життя письменника – штука тяжка, але водночас страшенно цікава. Усі складності характеру такої творчої особистості з успіхом демонструє добре відомий актор,  народний артист  України Олексій Вертинський. У ролі “А”, єдиного героя цієї моновистави, артист тримає глядача у цікавості й напрузі з першої до останньої хвилини, розповідаючи у короткому спектаклі про довге і змістовне життя свого персонажа.  А 27 вересня Театр  запрошує глядачів на першу прем’єру цього сезону – еротичний трилер “Аромат жертви” (автор – Олександр Головач, режисерка – Марі Акопян). Цього року в Молодому театрі готується багато прем’єрних вистав за творами:  “Як у людей” Лєна Лягушонкова, “Людина-ящик” Кобо Абе,  “8 люблячих жінок” Робер Тома, “Моя дорога Матильда” Ізраель Горовиць, “Шинель” Микола Гоголь, “Бандит і дурочкa” Володимир Лідський, “Анна Кареніна” Лев Толстой, “Перукарка” Сергій Медведєв, “Венера в хутрі” Леопольд фон Захер-Мазох, “Момент” та “На той бік” Володимир Винниченко. Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV" КиевVласть

Вимушені переселенці, біженці, шукачі притулку, жертви переслідувань — категорія громадян, які були змушені покинути своє місце проживання з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту. Кожна 113-а людина в світі відноситься до категорії переміщених осіб. Верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді заявив “це цифра неприйнятно величезна та свідчить про необхідність проявляти солідарність і домагатися запобігання та врегулювання криз, а також про необхідність активізувати допомогу і захист для біженців, внутрішньо переміщених осіб і осіб, які шукають притулку”. Україна – в першій десятці країн за кількістю внутрішньо переміщених осіб. Кількість переселенців з Донецької, Луганської областей України та Автономної Республіки Крим досі зростає. Міністерство соціальної політики України повідомило, що за даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб станом на 15 липня 2019 року зареєстровано 1 млн 391 тис. 034 осіб, з них половина людей полихолого віку. Це не рахуючи того, що внаслідок конфлікту постраждало не менше ніж 4,4 мільйона чоловіків, жінок і дітей. Більшості з них потрібна юридична допомога для оформлення документів, отримання соціальних виплат і пенсій, а також компенсацій за зруйноване або пошкоджене майно. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Україні необхідна юридична визначеність по цьому питанні. На законному рівні сьогодні не має юридичного механізму компенсацій за зруйноване або пошкоджене житло. До сьогодні державні органи ще не мають політичної волі на розробку законодавчого позасудодвого компенсаційного механізму одночасно порушуючи конституційні права громадян (ст.47 Конституції України кожен має право на житло). Зараз можлива лише судова форма захисту прав, де суд за відсутності законодавчої опори відмовляє у задоволенні вимог. Житло для переселенців – складне питання. Відсутня загальнодержавна спеціальна програма, за якою внутрішньо переміщені особи можуть придбати житло. Всі програми, якими вони можуть скористатись, загальні й розраховані на кілька пільгових категорій. Наприклад для учасників АТО, молодих сімей, “Доступне житло” – 50/50. Відсутність единого механізму для захисту та підтримки ВПО призводить до порушення права людини на справедливий суд, який гарантований Конституцією України і статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Звісно, це може призвести до масових позовів до ЄСПЛ. По-перше, враховуючи специфіку розгляду справ у ЄСПЛ, можна не сподіватися, що це буде швидко. Як мінімум, 5-8, а то й 10 років розгляду. По-друге, в грудні 2018 року ЄСПЛ зробив заяву про те, що поки не буде визначено питання юрисдикції – хто з двох держав відповідає – Україна чи Росія, – індивідуальні скарги розглядатися не будуть. Це не позбавляє людей права звертатися до ЄСПЛ, але поки не буде вирішений міждержавний спір, індивідуальні скарги просто лежатимуть в ЄСПЛ. Новітній історії відомі подібні випадки невизнаних територій, де Російська Федерація зіграла не останню роль. В Азербайджані війна 1987-1994 років призвела до референдуму 1991 року. За голосуванням 99,89% виборців утворилась Нагірно-Карабахська Республіка, досі не визнана світом. Близько 350 тисяч переселенців. В 1999 році був прийнятий закон “Про соціальний захист внутрішньо переміщених осіб та осіб прирівняних до них”, який доповнив Закони “Про громадянство” та Закон “Про статус біженців та ВПО” де були передбачені міри соціального захисту для біженців – від забезпечення тимчасового житла до податкових, транспортних, житлових, медичних пільг та до трудового забезпечення), а з 2005 року доповнено державною програмою по покращенню життєвих умов біженців та ВПО та забезпеченням зайнітістю. Втручання РФ у внутрішню політику Грузії призвело до втрати двох територіальних одиниць. В результаті Південноосетинської війни 1991-1992рр. та референдуму 98% осетин проголосували за незалежність та приєднання до РФ. Утворилась самопроголошена Республіка Південної Осетії. В Абхазії у 1992 – 1993 роках озброєний конфлік призвів до від'єднання від Грузії, 200 тисяч етнічних грузинів – ВПО. У 1992 році в Грузії був створений Комітет у справах біженців та міграції, в обов'язки якого входили реєстрація, розселення, отримання і розподіл гуманітарної допомоги. У 1996 році Комітет був перетворений в міністерство. Сьогодні воно називається міністерство вимушено переміщених осіб, окупованих територій, розселення та біженців. 28.08.2008р. Парламент Грузії підписав резолюцію, якою визнав окупацію Південної Осетії та Абхазії – Російською Федерацією, після чого визнали її військовим окупантом. Завдяки залученню коштів міжнародних донорів Грузії вдалося забезпечити житлом значну частину ВПО. Євросоюз на потреби грузинських переселенців виділив 43,5 мільйони євро, 27 з яких витрачені на будівництво житла. Організація USAID надала владі Грузії 42 мільйони доларів, велика частина з яких призначалася на ремонт житла і будівництво нових центрів. Дипломатична служба Грузії, захищаючи фундаментальні права ВПО в результаті етнічної чистки 5 червня 2019 року на 73 сесії ООН подала резолюцію “Про статус ВПО та біженців з Абхазії та Цхенвальського регіону/Південної Осетії”, яку підтримало більшість голосів, 75 проти 15 – що зобовязало Генерального Секретаря ООН робити щорічну доповідь про стан ВПО та біженців в Грузії та виконувати умови резолюції. Україна офіційно заявила про підтримку Грузії в питанні біженців та ВПО, але ніяких ініціатив по створенню власних програм для захисту 4,4 млн українських постраждалих в наслідок україно-російського збройного конфлікту досі не має. Читайте: Новий трудовий кодекс України. Муляж адаптації українських відпусток до європейського законодавства Ольга Терещенко, юрист-міжнародник КиевVласть

Президент Петро Порошенко привітав українців Днем пам’яті та примирення та Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Про це KV стало відомо з повідомлення прес-служби Президента.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  "Дорогі українці! Сьогодні Україна разом з іншими демократичними державами та народами вшановує пам’ять усіх загиблих у роки Другої світової війни. Незгасна людська пам’ять про колосальні жертви Другої світової, про тисячі дощенту зруйнованих міст і десятки тисяч спалених сіл вкотре застерігає світ від небезпеки повторення цієї жахливої  катастрофи. З кожним роком реальних свідків тієї війни стає все менше. Наймолодшим учасникам бойових дій – вже майже дев’яносто. Многая їм літа! Сьогодні ми з гордістю вшановуємо наших найповажніших громадян – людей цього старшого легендарного покоління… Солдатів усіх армій, що перемогли нацистів, учасників українського визвольного руху, трудівників тилу, дітей війни та мучеників нацистських переслідувань – усіх, хто витримав нелюдську ношу війни. Вітаю вас із Днем пам’яті та примирення! Вітаю вас із Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні! Зичу всім нам миру. Бо саме в ці дні гранично ясно, що для країни побажання миру є найголовнішим, - як і побажання здоров’я окремій людині. Мир вам! І слава Україні!", - сказав Петро Порошенко під час акції “Перша хвилина миру”. Читайте: Кличко: Нам нужно единство ради мира в нашей стране, ради спокойствия в ЕвропеФото: сайт ПрезидентаKиевVласть

Суддя Верховного суду прийняла рішення про знищення київського дитсадка № 183 На відміну від явища фейкових назв новин, нездорова мода на які так зіпсувала пошук в мережі потрібної інформації, даний заголовок про реальні речі. Дарма, що виконавець – жінка з двома подільниками. Згвалтувати безпомічний дитсадок це ніяк не завадило. Чому “обтяжуючі”, спитаєте ви? А тому, що подія сталася у свята святих правосуддя. Манускрипти якого звикли цитувати з придиханням усі судді як істину в останній інстанції, з благоговійним підніманням очей вгору. І сприймають як указівку: “роби так само”, інакше непереливки. Місце події: Верховний суд України. Адреса: Копиленка 8. Час: 11.04.2018. Жертви: Дитсадок, позбавлений життя насильницьким шляхом, що відбулося одночасно з зачитуванням вироку. І 150 дітей, об право яких на одержання дошкільної освіти витерто вишукані черевики. Гарантоване між іншим, Конституцією. Чим залужив нещасний дитячий притулок на дику розправу, вчинену угрупованням респектабельних громадян на чолі з доглянутою  дамою? Та лише тим, що трапився у них на дорозі до світлого майбутнього, хоча воно і зараз засліплює до сліз. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Чи є гидкіший злочин, ніж коли дитину крадуть “на органи”? А коли цілий дитсадок “на органи”? Коли так промишляють відморозки зі неміряним стажем відсидок, це одне. Та зовсім інше,  коли до обробного столу стають троє охоронців закону з еліти, озброєних сучасними інструментами, з казковими зарплатами за свою діяльність, які пересічному громадянину за кілька років не заробити. Розміри зарплат начебто гарантують непідкупність, але здається, бачаться лише нижнім орієнтиром під час замовлення безцінних послуг. Унікальність їх в тому, що саме тут вершина, якою завершується  оформлення послуг омріяним “оскарженню не підлягає”. Оскільки вирішує проблему раз і назавжди. Читайте: Беспощадная забота киевской власти о культурном наследии Громадськість не сьогодні запідозрила Бердник І.С. у діях, за які у деяких громадських приймальнях можуть показати на двері. Що стало підставою для висновку від 16.05.2017 року Громадської  ради доброчесності про невідповідність судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики. Громадська рада послалася на Європейський суд з прав людини, який  указав, що Верховний суд в особі колегії з участю Бердник грубо “викривив висновки ​рішення Європеського Суду з прав людини”. Європейським судом визначено, що обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як “грубе свавілля” або “відмову у правосудді”.  Як не сумно визнавати, йдеться про нашу героїню. Громадська рада доброчесності дійшла до висновку про невідповідність кандидата Бердник антикорупційним критеріям. Послалася на ряд інших судових справ, які підтверджують порушення суддею норм законодавства України та міжнародних стандартів під час розгляду судових справ.  Так, за інформацією з веб-сайту видання “2000” та реєстру судових рішень, суддя Берднік І.С. була у складі колегії, яка скасувала постанову ВГСУ про визнання недійсним рішення Шевченківської районної у місті Києві ради щодо приватизації приміщень в архітектурній пам’ятці “Замок барона Штейнгеля” у місті Києві. Рух “Чесно. Фільтруй суд” дав негативний висновок кандидату до Верховного Суду Берднік І.С. Проте названу особу  було-таки призначено на посаду судді Верховного суду, де та, як здається, не  змогла утриматися від дій, які Європейським судом кваліфіковані “грубе свавілля” або “відмова у правосудді”. Результати  моїх спостережень безпристрасною  мовою фактів 11.04.2018 відбулося засідання Верховного суду у складі колегії  Берднік І.С. головуюча), Мачульського Г.М., Міщенка І.С. за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі  Київської міської ради та департаментів КМДА до комерційних структур, які брали участь у привласненні дитсадка № 183 та подальших перепродажах. Прокурора підтримали усі інші зі сторони позивача - Міносвіти, громадськість, районні служби – усього 12 учасників. Прокурор виклав обставини протиправного відчуження споруд дошкільного навчального № 183 по вул. Пушкінській, 33-А (літери А, Б, В) та його незаконного продажу за спірним договором. Згідно доказів прокурора, у 2001 р.  було виготовлено документ під назвою “Рішення Старокиївської районної у м. Києві ради депутатів № 348” (далі – Рішення 348), яким передавалася споруда (3 корпуси) по вул. Пушкінський, 33 у власність комерційній структурі. Насправді, як свідчили документи, одержані прокурором з Держархіву. Києва, на сесії Рішення 348 не приймалося. Отже, було підроблене. Свідоцтво про право власності було анульовано. Одержавши споруди дитсадка безплатно, комерційна структура продала його на підставі цього анульованого свідоцтва іншому ТОВ, а те перепродало ще раз. Дитсадок, вартість якого за експертною оцінкою, становила 2 114 912 доларів, одержано безплатно (за студентським сленгом, пригадую “на шару”),  а продано за ціну, у 22,5 рази меншу експертної оцінки. Прописані були обоє, здається, за однією адресою. Усі позивачі підтримали вимогу прокурора. Посилалися на той же Верховний суд, який у раніше прийнятих постановах (в тому числі за участю Бердник) дотримувався принципу: якщо майно вибуло з комунальної власності без додержання закону “Про приватизацію невеликих підприємств (малу приватизацію)”, не важливо,  за рішенням органу влади чи за договором купівлі продажу, воно є таким, що вибуло поза волею власника, а тому підлягає поверненню з чужого незаконного володіння. В тому числі від добросовісного набувача. В нашому випадку суд теж встановив, що вказаний закон було порушено, дитсадка не було в списку об’єктів приватизації, та і не продавав його ніхто, бо то був би кримінал. Тому майно підлягало поверненню Києву. Але Верховний суд у особі колегії Бердник несподівано зрадив сам собі: відмовив прокурору та Київраді і залишив пограбований дитсадок в руках тих, хто забрав його, не сплативши до бюджету ні копійки, тобто, перепрошую(набрався від студентів) “на шару”. Крім того, Кодекс вимагав від Бердник, щоб вона в обов’язковому порядку скасувала рішення, ухвалені незаконним складом суду. Невідпорних доказів незаконності складу обох судів позивачі надали “по саме не хочу”. Але Бердник статтю 310 Кодексу порушила без зайвих роздумів на тему: “ой, лишенько, що це я роблю?”, оскільки бажання  залишити в силі рішення незаконного складу суду було нестримним. На відміну від 12 учасників громади і київської влади, воно, мабуть, так судді сподобалося, що та наважилася зламати багаторічну практику Верховного суду, яка навпаки, вимагала задовольнити вимоги київської громади і прокурора. Те, що вимагала ця практика, в формуванні якої, між іншим, брала участь і Бердник, тепер своїм рішенням зробила її нікчемною. а) було до постанови Бердник: відчуження комунального майна поза процедурою приватизації є таким, що відбулося без волі власника; тепер, вважають судді того ж суду колегії Бердник, можна приватизувати у власника без волі власника (зокрема, вкрасти), а Верховний суд вибачить завдяки новоствореному прецеденту імені Бердник; б) було до постанови Бердник: безоплатна передача комунального майна можлива лише у користування, а не у власність; тепер, вважає колегія Бердник, законною є передача комунального майна у приватну власність безоплатно; в) було до постанови Бердник: відчуження за договором міни є таким, що вибуло з комунальної власності не з волі власника; тепер, вважає Бердник, акт міни є таким, що відбувся з волі власника; в) було:  умова договору про передачу у власність має бути виконана до переходу у власність; тепер згідно Бердник, набувач одержує право власності до виконання умови передачі; наприклад, якщо хтось згідно договору одержує право на  квартиру дарувальника після його смерті, то колегія Бердник вважає, що може забрати як тільки просохли чорнила на договорі довічного утримання. І що тепер робити судам? Одна сторона візьме на доказ своєї позиції ту думку Верховного суду, яка їй більше подобається, а інша – протилежну від нього ж але у виконанні Бердник, і обидві будуть праві?  Кращого способу намертво зупинити судову систему годі шукати. Бердник стійко трималася власної дороги, яка далеко покинула поле закону. Позивачі довели, оскаржувані судові рішення виготовлені не суддями, а невідомо ким. Байдуже  невиконання. Обов’язкові указівки касаційної інстанції суди не виконали, як не благали учасники? Байдуже-байдуже-байдуже. Волаємо: суд повинен виконати указівки негайно і обов’язково. Ага, щас. Обов’язково за кодексом для будь-кого. Але не для Бердник. Незмінним атрибутом кабінету судді є корзина для сміття. Судячи з рішення Бердник, саме туди відправлено доводи на 20 томах справи  - без сумнівів на тему “чи не захопилася я, бува,  виконанням танцювальних номерів на усіх кодексах, разом узятих?”.   PS. Для практикуючих юристів. Порившись у ЄДР, встановив, що черговий склад апеляційного суду призначався після 03.03.2016 за “Протоколом  автоматичної зміни складу суду” пунктом 2.3.34 “Положення про автоматизовану систему документообігу суду”. Мало знає, що даний пункт скасовано Вищою радою суддів 03.03.2016. Відповідно, склад колегії, призначений за таким протоколом після 03.03.2016 незаконний. Згідно ч. 1 ст. 310 ГПК постанова, ухвалена незаконним складом суду, скасовується в обов’язковому порядку. Таких пробитих  постанов я нарахував у КАГС  з 3.03.2016 аж 3856. Можливо, там є і ваша, читачу. Для порівняння: у Апеляційному суді Києва не було жодної, це фішка виключно КАГС. Не виключено, що і по вашій справі відбувалася “автоматична зміна складу суду”. Якщо так – вперед до касаційного по 310 ГПК, і постанову обов’язково скасують. Якщо, ясна річ, не натрапите на Берднік, Мачульського чи Міщенка, які керуються не господарським процесуальним, а власним кодексом. Що у ньому є - знають тільки вони. Читайте: Усадьба Михельсона. О чем умалчивает временный владелец Николай Жуков, председатель ОСН "Квартал Пушкинская – Красноармейская", профессор     KиевVласть

Або роздуми про те, хто і що становить загрозу національній безпеці України у житлокомунальній сфері. Українська людина впродовж відпущеного їй часу натикається на мури нерозв’язаних  життєво важливих питань. Особливо останні роки, і серед інших, у житлово-комунальній сфері. Одна з нинішніх нагальних проблем для громадян – непрацюючі, старі ліфти, деякі з яких усе частіше починають…падати. Є жертви і покалічені. Приблизно 6-7 тисяч ліфтів в столиці України потребують заміни чи капітального ремонту. Люди страждають, ходять пішки, нервуються, проклинають високих і малих начальників, виявляють інші форми протестів чи невдоволення. А у відповідь чують одне й теж: не вистачає фінансування на ці програми. Роками така стандартно-бюрократична відповідь, яка прикриває безгосподарність, безпорадність, стале порушення законів. Проте, премії "за натхненну й копітку працю" чиновникам місцевих адміністрацій нараховуються весь час. І немалі. Від цього страждають і платники комунальних послуг, і держава, рейтинги мерів та інших високопосадовців. Люди наче загнані у глухий кут. Вони не у захваті від такої влади. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Інформація до роздумів.  Щорічно в Україні від серцево-судинних захворювань помирає 350-370 тисяч людей, а майже два мільйони стають пацієнтами психіатричних лікарень. Чи можна вважати, що держава робить усе для поліпшення цього катастрофічного становища? А хто гарантує, що від таких стресів з непрацюючими ліфтами, рівень серцевих нападів і смертей, психічних захворювань ще не піднімиться більше вгору? Інформація до роздумів.  Ст.3 Конституції України: "людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Виникає запитання: чи можна вважати, що у нас чиновниками місцевого рівня виконуються положення Конституції і Закону України "Про місцеві державні адміністрації"? Питання здається риторичне, а відповідь зрозуміла. Ще про один  приклад. В Деснянському районі Києва  у 16-ти поверховому будинку по вулиці Драйзера 14/33 (другий під’їзд), де серед інших  проживають 9 інвалідів, 35% пенсіонерів, ветеранів праці і 8 малих дітей (їх всіх долею закинуло жити з 7 по 16 поверхи) не працюють ані вантажний, ані пасажирський ліфти, яким вже по 32 роки. Мешканці зверталися з цього приводу на гарячу телефонну лінію Кабінету Міністрів і Київської  міської держадміністрації, писали листи у мерію столиці, у Кабінет Міністрів і Адміністрацію Президента, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. У відповідь йдуть відписки чи далекоглядні, немотивовані  обіцянки. Причому, по відношенню до громадян  скрізь порушується Конституція і Закони України. Як ви гадаєте, чи будуть задоволені такою владою усі ті мешканці міст чи містечок, які звертаються у високопосадові інстанції зі своїми тривогами, проблемами, сподіваються на допомогу, а у відповідь їм йдуть знущальні відписки чи взагалі на це ніхто не звертає уваги ? Інформація до роздумів . Закон України "Про національну безпеку" (розділ – загрози національним інтересам і національній безпеці,ст.7, внутрішньо-політична сфера) "порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування конституції і законів, прав і свобод громадянина"). Тобто, те що відбувається з ліфтами нині у Києві та в інших містах країни, становить загрозу національній безпеці України. За це чиновників потрібно не тільки відсторонювати зі своїх посад, а й судити. Уявимо ситуацію метафорично з бджолярством.  Де є ще вулики, а де вже немає, бджоли гинуть чи інертно спостерігають за своїм  безрадісним життям. Державний наш вулик теж подекуди видається живим: літають бджоли, пахне медом. Але, здається, це тільки видимість життя. І мед не той, і бджоли літають не так, як мають літати: відсутній "життєвий звук", "тепло повноти". З медовим ароматом зливається запах гнилизни і порожнечі. Немає "трепету праці", а тільки "шум безладу". Замість енергійних робочих бджіл існують чорні бджоли-грабіжниці. Те, що мало б наповнювати вулик – виноситься з нього. Сам вулик – суціль руїна, де поряд з мертвими бджолами повзають напівживі, які за інерцією щось намагаються робити, пробують навіть захищатися і нападати, але марно. Усе запаскуджено і запущено. На сотах, які колись ретельно оберігалися як "вищі таємниці рідної справи", тепер сотні безрадісних, понурих і конаючих бджіл. Святині більше не існує. Щезла "свідомість життя". Олександр Борщевський, громадський активіст, член Національної спілки журналістів України, головний редактор журналу "Світ єдиноборств"KиевVласть

Зазвичай вітчизняні політичні ток-шоу заповнюють ефір багатогодинними, але доволі беззмістовними балачками. Однак дві ключові події останнього тижня таки змусили трьох українських політиків – Ю. Тимошенко, Г. Туку і М. Бурбака – бути вельми “відвертими” на черговій програмі “Свобода слова”, що виходить на каналі ICTV. Щодо власне подій, то, по-перше, ветерани АТО за підтримки деяких народних депутатів розпочали блокаду торговельних шляхів на тимчасовому кордоні з ОРДЛО. По-друге, сепаратисти завдяки підтримці російських найманців намагалися вкотре захопити українську Авдіївку. І якщо наші військові з честю відповіли ворогові, то питання торгівлі з окупантом для багатьох пересічних українців не має логічного пояснення. "Сила Громад" схвильована тим, що відбувається в Україні. Понад два роки в державі йде війна, а в найвищих дипломатичних колах її досі називають “тимчасовою окупацією території, на якій проводиться антитерористична операція”. Негативні меседжі останнього часу свідчать про те, що в багатьох західних пабліситі відбувається своєрідна “трансформація свідомості” в загальній оцінці подій на Сході України. Через уперте небажання української влади називати АТО війною багато західних аналітиків починає схилятися до “офіційного пояснення” Кремля: “В Україні триває громадянська війна”. Годі й казати, наскільки ризикована така точка зору для нашої держави! Економічні санкції проти Росії, змога отримувати військову допомогу, зокрема й летальною зброєю, загальна оцінка України як жертви російської агресії – все може водночас перетворитися на своєрідний гарбуз із казки про Попелюшку. Саме цю тенденцію відчула Юлія Тимошенко під час своєї подорожі до Америки. Аби уникнути такого сценарію, лідерка “Батьківщини” запропонувала ввести воєнний стан у тих регіонах, де відбуваються фактичні воєнні дії. Звичайно, пропозиція не є принципово новою, але, як вважає Тимошенко, це дозволить Україні нівелювати хвилю пропаганди Кремля. Крім того, воєнний стан повинен перевести державу на економічну систему ефективного відбиття зовнішньої агресії. Створюється єдина ставка Головнокомандувача, владу передають військовим (у мирний час – це цивільні суди загальної юрисдикції), на підприємствах різної форми власності відбувається безумовне підпорядкування вимогам воєнного часу в усіх виробничих питаннях. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Георгій Тука, намагаючись опонувати Юлії Тимошенко, почав говорити, що насправді воєнний стан не змінює права власності на будь-які підприємства; що неможливо буде відібрати промислові активи в “неправильних” олігархів та підпорядкувати їх військовій адміністрації. Натомість він запропонував дати ширші повноваження нині чинному цивільному урядові та запровадити прямий державний контроль над стратегічними підприємствами, щоб ефективніше використовувати їхній економічний потенціал для захисту країни. Звісно, це трохи нагадує такий собі варіант лікування апендициту методами терапії (Тимошенко ж тут, навпаки, як хірург). Адже сам Тука, якщо згадати його минуле, на посаді голови Луганської ОДА був змушений визнати свою повну безпорадність у стосунках із російським олігархом Демчишиним, який свого часу просто відмовився перереєструвати свої підприємства відповідно до українських законодавчих вимог. І, що неабияк цікаво, продовжив спокійно працювати! Читайте: В Киеве введена цензура на неприкосновенность Кличко, - Андрей Карпенко Можливо, це і є відповідь на дещо риторичне питання, чому третій рік війна в нас досі називається АТО. Фактично, держава залежна від олігархів, що володіють монопольними правами на функціонування та роботу стратегічних об’єктів (вугільних підприємств, портів, заводів...). Очевидно, у бенефіціарів цих об’єктів є чітко обумовлена вимога не допустити введення воєнного стану, який призведе до втрати власних мільйонних прибутків. Читайте: "Сила Громад" призвала украинцев поддержать флэшмоб "#Вимагаю медреформу!" Лідер найчисленнішої фракції в Парламенті від “Народного фронту” Максим Бурбак також виступив проти введення воєнного стану, але натомість запропонував Президентові розробити програму закінчення АТО. Можливо, це була трохи емоційна спроба-експромт, щоб якось урівноважити ініціативи Тимошенко, але більшість присутніх у студії експертів із подивом дізналась, що, виявляється, на третьому році війни в нашого Президента, Уряду й Парламенту немає жодного плану дій у так званій зоні АТО. А тепер в мене особисто постає питання. Чого нам можна очікувати від світу, якщо держава Україна не визнає того, що на її території йде війна, не має жодного дієвого плану для перемоги над агресором, а одночасно з похоронними процесіями українських патріотів проводить нафталінно-пісенний конкурс “Євробачення”? Що робитимуть нові партії і якою в даному разі має бути відповідальність влади?  Читайте: Андрій Карпенко: “Тверезо” про МВФ Андрей Карпенко, лидер Объединения “Сила Громад”  Довідка KV : Андрій Карпенко - український політичний і громадський діяч, бізнесмен, лідер об'єднання "Сила Громад" з 9 лютого 2015 року. Андрій Карпенко працював на постах радника глави ради директорів ДК "Газ України" НАК "Нафтогаз України", президента концерну " Укргаз". Карпенко заснував і керував компанією " Газтек". З 26 листопада 2013 року Карпенко - керівник благодійного фонду "Тепла сім'я". З 2009 року по 2013 рік - радник в міністерстві ЖКГ. 21 квітня 2010 року Карпенко призначений керівником ГП "Агентство розвитку житлово-комунального господарства". У квітні 2013 року Андрій покинув держсектор і очолював приватні підприємства, що займалися проблемами міського господарства, - спочатку ТОВ "Агентство Муніципального Господарства", потім, в листопаді 2014 року, ТОВ "Комунальні системи України". Також Андрій організовував перший в історії український бізнес-інкубатор в Сінгапурі, знайомий з людиною, що стала легендою за життя - першим прем'єр-міністром країни Лі Куан Ю. Один з організаторів акції об'єднання "Сила Громад" з відкликання мера Кличко, активно коментує події в Києві.  КиевVласть

У центрі української столиці – десятки занедбаних історичних будівель. Це частина історії та національної ідентичності, яку так важливо зберігати для наступних поколінь. Вона може повністю зникнути. Значна кількість історичних та архітектурних пам'яток давно перейшла у приватні руки подекуди недобросовісних власників. Будинки часто діставались їм за безцінь, а тепер просто стоять, руйнуючись. Згодом на місці занедбаної будівлі можна буде звести комерційну сучасну нерухомість або ж просто перепродати безцінну землю в історичній місцині. Держава при цьому не просто бездіяльно відсторонюється – мовляв, безсила проти приватної форми власності. А нерідко просто банально не знає і не може встановити, хто є реальним власником будівлі. На практиці максимальне покарання за невиконання так званого охоронного договору та руйнацію пам’ятки – це штраф. Кому належить історичний Київ і що буде з культурними скарбами українців – у спеціальному розслідуванні програми "Схеми", спільному проекті Радіо Свобода та каналу "UA:Перший". Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   У 1990 році ЮНЕСКО надала статус об’єктів всесвітньої спадщини собору Святої Софiї та ансамблю Києво-Печерської лаври. Вони мають і охоронювані зони – так звані буферні. Це означає, що частина Києва навколо цих пам’яток забезпечує збереження історичного середовища пам’ятки ЮНЕСКО – наприклад, у цих зонах заборонене нове будівництво, не пов’язане з історичною забудовою. А про всі дії, стан та наміри щось робити у буферній зоні треба інформувати спеціальний комітет ЮНЕСКО.​ Приватний замок До цієї зони належить і, наприклад, будинок Підгорського на Ярославовому Валу. Кияни знають його як “Замок Барона”, але це історична плутанина. Фото: Садиба Підгорського (так званий "Замок барона") у центрі Києва на Ярославовому Валу. Будинок кінця XIX століття Однієї з найкрасивіших пам’яток Києва могло б і не бути. Адже саме на його місці спершу запланували звести Володимирський собор, але потім плани змінилися. У середині XlX століття ділянку перекупив польський шляхтич Підгорський. Фото: Садиба Підгорського (так званий "Замок барона") у центрі Києва на Ярославовому Валу. Фото Д. Маркова (представлене Музеєм історії Києва) "Він вирішив вразити містян і замовив проект такого будинку, який би був схожий чимось на французькі романтичні замки. Але! Жоден власник, який володів цим майном, тут не жив", – каже історик, молодший науковий співробітник Національного музею історії України Софія Грабовецька. Ніколи не мешкали тут і теперішні власники – бізнесмен-мільйонер, екс-депутат Київської міської ради Олександр Лойфенфельд та його дочка Інна. Історична будівля перейшла до рук сучасного мільйонера типовим способом: від 1990-х років він почав скуповувати квартири в будинку одну за одною. За документами, ця будівля досі житлова. Фото: Бізнесмен-мільйонер, екс-депутат Київської міської ради Олександр Лойфенфельд "Але він зараз стоїть закритий, не використовується, перебуває в незадовільному технічному стані", – зауважує начальник дирекції експлуатації житлового фонду КП "Київжитлоспецексплуатація" Євген Кравченко. Проте Олександр Лойфенфельд іншої думки: "А чого ви зараз займаєтесь цим питанням, що він у мене в незадовільному стані? У нас будівля в нормальному стані. За царя будували так, що воно 200 років буде стояти. Поки стоїть тільки 100". У 2014 році Верховний суд України створив прецедент. Коли столична прокуратура намагалася довести, що деякі приміщення будинку продали Лойфенфельдам незаконно, суд не тільки не витребував будинок у комунальну власність, а й визнав, що будинок нібито не є пам’яткою. Що, по суті, повністю розв’язує руки власнику – він може перебудовувати будинок на власний розсуд або й узагалі знести його. Сам же власник стверджує, що просто боровся за свою власність. Мер Києва Віталій Кличко назвав позбавлення історичного будинку статусу пам’ятки неприпустимим і пообіцяв “у стислі терміни” розібратися. "Схеми" поцікавилися в нього, що зроблено за два роки і чому будинок досі не занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. У Міністерстві культури також роз’яснили, що вже два роки взагалі не вносили нових пам’яток – мовляв, таким чином оберігали пам’ятки від схеми штучного вилучення судами з Реєстру. "Так склалася наша судова практика, і зараз складно сказати, під впливом яких умовно “чинників” вона формувалася. Зараз на підписі у міністра наказ, у якому серед пам’яток є вулиця Ярославів Вал, 1", – зазначила заступник міністра культури Тамара Мазур у грудні 2016 року. Проте в наказі, який невдовзі з’явився, не виявилося будинку Підгорського. Після кількох нагадувань практично під Новий рік Міністерство все ж внесло будинок до реєстру. "Схеми" поцікавилися в очільника апарату КМДА, чому міська влада, знаючи власника будинку, не може з ним домовитися й примусити відреставрувати пам’ятку. "Давайте ще раз скажемо чесно, що якщо ніхто не нагадував пану Лойфенфельду або іншим особам про необхідність збереження об’єктів культурної спадщини, у тому числі після відповідного рішення суду, то, мабуть, ті розмови, які ведуться з 2011 року про його знесення, вони б уже відбулись", – зазначив керівник апарату КМДА Володимир Бондаренко. Нині київська влада стверджує, що налаштована не допустити руйнації будинку у будь-який спосіб. Проте доведеться домовлятися із приватним власником, адже про викуп містом не йдеться. "Я навіть не можу уявити, скільки сьогодні може коштувати експертна оцінка цієї будівлі. Власник продає її за 4 мільйони доларів. Ну розуміємо?" – додає Володимир Бондаренко. Та і сам власник каже, що продавати пам’ятку передумав. І, схоже, розлучатися з будинком не налаштований взагалі. "У єврея відбирати взагалі нічого не можна. Нікому. Ні єврею, ні росіянину, ні українцеві, не можна нічого відбирати за законами релігійними. Не можна створювати євреям проблеми. А якщо нам створювати проблеми, то будуть і проблеми в держави. Не тому, що євреї погані, а тому, що ви порушуєте релігійні речі", – зазначив бізнесмен, екс-депутат Київради Олександр Лойфенфельд у коментарі "Схемам". Він обіцяє відреставрувати будинок тоді, коли мине фінансова криза. Тепер його зобов’язує і закон. Чи буде висотка? Метод придбання цілого будинку – через скуповування окремих квартир – доволі поширений. Саме так компанія “Грааль”, яку ЗМІ пов’язують із братами Табачниками, придбала й відомий будинок на Грушевського, 4б. Фото: Історичний будинок на вулиці Грушевського, 4б у Києві "Цей будинок був побудований у XIX столітті. Після того пережив дві війни, революції. Він є прикладом, по суті, первинної забудови вулиці Грушевського. І цих будинків залишилося кілька штук", – каже засновник МГО "Мистецька платформа" Микола Марусик. На початку 2000-х років, коли Дмитро Табачник керував парламентським комітетом закордонних справ, а його брат Михайло – комерційними структурами, пов’язана з останнім фірма “Грааль” представила скандальний проект так званої реконструкції Європейської площі – з готельним комплексом заввишки 160 метрів на місці старої забудови. Фото: Проект, який раніше представляв “Грааль” "Схеми" запитали в новопризначеного головного архітектора Києва, чи можливе таке будівництво в центрі Києва і чи має він вплив на ситуацію? "Я пам’ятаю всю історію цього проекту. Я зацікавлений у тому, щоб ця дірка заповнилася хорошою архітектурою, повноцінною, були тактично знайдені об’єми. Я не знаю, що хочуть побудувати висотку. Так, у конкурсі виграли висотки. Але я не зустрічався ще з інвесторами. Хочеш ти побудувати 80 поверхів? Ну прийди, покажи, послухай", – каже Олександр Свистунов. Та керівництво "Граалю" регулярно приходить до КМДА – подовжувати оренду земельних ділянок на Європейській площі. "Схеми" запитали у директора ТОВ "Грааль", яка всіляко заперечує причетність братів Табачників до проекту. То хто ж стоїть за майбутнім будівництвом? "Інвестор цього проекту дуже потужний, який вклав дуже багато грошей в Україну. Це Офер Керцнер, якого визнали інвестором минулого року. Ось він власник цього проекту", – заявила директор товариства Ірина Окунєва. Офер Керцнер, почесний консул України в Ізраїлі, на запит "Схем" щодо фінансування проекту на Грушевського так і не відповів. Фото: Історичний будинок на вулиці Грушевського, 4б у Києві А поки приватний власник роками залагоджує зі владою паперові справи, в будинку-пам’ятці влаштували сквот – люди потроху ремонтують його, гріються пічкою, бо всі комунікації, які вони намагалися провести, відрубає власник – у “Граалі” знають про них. Проте люди все ж вважають історичний будинок пам’яткою і не збираються віддавати його під знесення. Справа Міхельсона Минулого року садибі Міхельсона на Пушкінській, 35-37, виповнилося рівно 120 років. Зараз заходити сюди можна тільки в касці і з дозволу приватного власника. Фото: Флігельна частина садиби Міхельсона на вулиці Пушкінській у Києві "Вже після зведення цього будинку його придбав відомий київський підприємець Фрідріх Густавич Міхельсон. Він, з одного боку, заробляв будівельними матеріалами, а з другого – їх використовував і для власного будівництва. Він купував садиби в центральній частині Києва і забудовував їх великими комплексами. У нього в Києві було нерухомості на кілька мільйонів, а тоді весь бюджет Києва складав 4-5 мільйонів", – розповідає києвознавець Михайло Кальницький. Фото: Відомий київський підприємець Фрідріх Густавич Міхельсон За ціле століття садиба Міхельсона неодноразово переходила з рук у руки. І ось теперішній власник – фірма "Дім на Пушкінській", яка належить маловідомому підприємцю Тетяні Чорнак, – разом із компанією "НЕСТ" готує спільний проект реставрації садиби. "Це буде житло, елітне житло. Це саме те, що зробив Міхельсон більш ніж 120 років тому. Це були будинки для дуже багатих людей", – каже радник з інформаційної політики компанії "НЕСТ" Вікторія Яковлева. Проте перед початком реставрації, власники мусять провести протиаварійні роботи – будинок у вкрай небезпечному стані, навіть ходити біля нього небезпечно. Фото: Садиба Міхельсона на вулиці Пушкінській у Києві "Це було зроблено нашими попередниками. Ми вже треті володарі. Не можна говорити, що ми за це 15 років відповідаємо – ні", – запевняє представник власника будинків Вікторія Яковлева. Теоретично власник великої садиби на Пушкінській міг слугувати позитивним прикладом – вочевидь, компанія має і гроші, і бажання своєрідно продовжувати справу Міхельсона, якби не одна обставина. Раніше інспектори-пам’яткоохоронці наклали на фірму штраф через поганий стан будинку. Але через небажання платити штраф, до того ж, майже символічний для такої компанії, їхні юристи не просто оскаржили його, а й тим самим відкрили лазівку в законі і подали приклад іншим власникам, як можна оскаржити будь-який припис пам’яткоохоронців. Сучасні Терещенки Садиба Терещенків на бульварі Шевченка, 34 – будинок із визначною історією. Фото:  Бібіковський бульвар,34 (нині – бульвар Шевченка). 1-й праворуч, поч. ХХ ст. Фото надане Музеєм історії Києва "Це будинок моїх прадіда та прабабусі – Івана та Елізабет Терещенків. Іван придбав цей будинок у 1879 році, після весілля. І тут народився мій дідусь. Це був будинок сім’ї. Цей будинок бачив багато краси, тут були багато художників. Більшість картин, які сьогодні є в Музеї російського мистецтва, були тут", – розповідає нащадок знаменитого роду українських промисловців і меценатів, міський голова Глухова Мішель Терещенко. Фото: Міський голова Глухова Мішель Терещенко біля садиби своїх пращурів Уже багато років будинок стоїть порожній. Але міська влада визнає – вплинути на власника, який розпоряджається будинком уже багато років, фактично не може. Фото: Садиба Терещенків на бульварі Шевченка у Києві На запитання щодо перевірок начальник дирекції експлуатації житлового фонду КП “Київжитлоспецексплуатація” Євген Кравченко відповідає так: “А хто його буде перевіряти? За все відповідає власник. І хто там має право міститись? Ніхто”. Фото: Садиба Терещенків Як свідчать отримані "Схемами" документи з інвестиційного конкурсу на будинки, "Центрелеватормлинбуд" і раніше орендував приміщення комплексу будинку Терещенків. А в 2004 році місто оголосило конкурс для потенційних інвесторів, адже будинок треба було реставрувати. Зрештою "Центрелеватормлинбуд" (одним із засновників якого є Тимур Міндич – відомий бізнесмен, пов’язаний із каналом "1+1" та Ігорем Коломойським) до конкурсу не допустили, а переможцем обрали "Укрнафту" (акції якої майже порівну належать державі та структурам Ігоря Коломойського). Уже невдовзі після укладання інвестиційного договору з містом, "Укрнафта" передала свої права на будинки "Центрелеватормлинбуду". Невже два підприємства, пов’язані через третіх осіб, просто розіграли схему, за якою садиба дісталася нинішньому власнику попри те, що саме його і не допустили до конкурсу? Нинішній керівник відповідає, що в цих питаннях просто не обізнаний, як і в планах своєї ж фірми щодо будинку. "Я не знаю тих часів, не можу коментувати. Я вже потім прийшов співпрацювати. Я ще раз кажу, я не маю права розкривати плани інвестора, я з ним говорив", – запевнив директор ПрАТ "Центрелеватормлинбуд" Олег Івченко. Проте запевняє, що вже цього року влада побачить власне проект реставрації садиби. Раніше проект "Доступ до правди" у своєму дослідженні власників історичної нерухомості писав про те, що власники цієї садиби вже отримували припис за неукладання обов’язкового для власників документа (охоронного договору), а також через те, що будівля у занедбаному стані. Тепер власник каже, що всі порушення пам’яткоохоронного законодавства усунуті. Фото: Будинок зсередини. Фото проекту "Доступ до правди" Але з цим не згоден нащадок власника старовинної садиби Мішель Терещенко. "Я вже починаю працювати з юристами. І ми будемо судитися. Будинок Терещенків буде показувати киянам, що це можна захищати і давати нове життя гарному історичному будинку, який у нас є", – каже він. Паперові справи Історичне серце столиці – Андріївський узвіз. У 2009 році влада вирішила його відреставрувати до "Євро-2012" і доручила цю справу інституту "УкрНДІпроектреставрація". Фото: Проект реставрації Андріївського узвозу "Під час роботи ми зіткнулися з тим, що якісь будинки продані приватним підприємцям. Насправді власники не пускали в будівлі на обстеження. Тому проект ми зробили, включили туди не тільки фасади, а й аварійні дахи, і таким чином привели в порядок Андріївській узвіз, але не в повному обсязі", – зазначає реставратор, головний архітектор "УкрНДІпроектреставрація" Лариса Цяук. Окрім того, що сам Андріївський узвіз – територіальна пам’ятка, більшість будинків тут – також пам’ятки. І багато з них давно у приватній власності. Наприклад елегантний будинок XVIII століття на самому початку узвозу. "Першими власниками садиби, до складу якої входив цей будинок, була родина київських купців Лакерд. Уявіть собі, наскільки заможні люди жили на Андріївському узвозі, що вони могли володіти ділянками, які займають цілі квартали. Після радянської влади до кінця 1998 року фактично весь перший поверх цієї садиби був зайнятий швейним училищем, але його розформували. Тоді будівлі почали приватизовувати, розкуповувати. І ось тоді з цього будинку пішло життя. Він вже майже 20 років порожній. І це пам’ятка", – каже керівник Центру урбаністичних студій Національного університету "Києво-Могилянська академія" Владислава Осьмак. Наразі будівля повільно руйнується. Якщо зовні будинок виглядає охайно, то всередині ходити по ньому страшно. Це визнає і нинішній власник – "Діамантбанк", публічним акціонером якого є екс-міністр МНС та колишній народний депутат Давид Жванія. Банк має головний офіс на тій же ділянці, тож може фізично контролювати стан сусіднього будинку. Фото: Будинок на Андріївському узвозі, 2 та банк “Діамантбанк”, який ним володіє. стоять стіна до стіни У самому банку запевняють, що рятувати пам’ятку хочуть, навіть уклали охоронний договір на будинок, але не можуть почати роботи через бюрократію. "Нам ще необхідно отримати містобудівні умови та обмеження. Але, починаючи з червня 2015 року, ми не можемо отримати цей документ. У нас усі погодження є, але застаріла корупційна схема в цій сфері як діяла, так і діє. Складнощі отримання цього документа виникають у багатьох замовників, хто володіє будівлями, такими смачними, як, наприклад ця, на розі Андріївського узвозу та Контрактової площі", – каже радник голови правління "Діамантбанку" Наталія Бєлан. Фото: Всередині будинок на Андріївському узвозі, 2 виглядає значно гірше, ніж зовні На підтвердження її слів "Схеми" отримали копії кількох звернень банку до міської влади, в яких вони просили надати їм останній документ, який необхідний для початку роботи. Про цю ситуацію журналісти запитали в очільника департаменту, який повинен надати документ, – головного архітектора Києва. "Реставрація – це дуже тонка річ. Коли до мене потрапляють документи, із п’яти може один проходить", – відповів на запитання знімальної групи програми Олександр Свистунов. Гараж замість пам’ятки? Наріжний будинок на Боричевому Току, 23/3 – один із найстаріших, збудованих після пожежі на Подолі 1811 року. Зараз він майже перетворився на руїну, проте це охоронювана законом пам’ятка архітектури. Дозвіл на його будівництво надавав ще перший офіційний головний архітектор Києва Андрій Меленський. Фото: Будинок на Боричевому Току в Києві. Фото 1984 року (з альбому Яковлева та Равчева "Київ 70-80-ті") "Цей один із найперших, найстаріших. Щоб дерев’яний будинок зберігся майже 200 років! То це вже само собою достатньо важлива причина, щоб зберігати його і надалі", – зазначає Владислава Осьмак. Фото: Пам'ятка архітектури початку ХІХ століття на Боричевому Току в Києві Теперішня власниця історичного скарбу – Галина Іванівна Лосєва. Має в Києві низку ресторанів. Лосєва – член родини Калетників, політиків-комуністів. Рідна дочка Лосєвої – це Оксана Калетник, колишній депутат парламенту. Фото: Галина Лосєва, член родини Калетників За результатами минулорічної інвентаризації, яку проводила міська влада, інспектори дійшли висновку, що будинок невідомо чий. Але прослідкувати власника легко можна завдяки земельному кадастру. Щоправда, тут цільове призначення землі під стародавньою пам’яткою архітектури вказане як "для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва". Сама ж Галина Лосєва підтвердила "Схема" у листі – будинок її. Проте замість відповіді на запитання про те, чому за стільки років після переходу в її руки пам’ятка так і не отримала другого життя, вона повідомила, що будинок у неї відібрали шахраї-рейдери – мовляв, офшорна фірма “Магнолія ассоушиейтс лімітед” отримала підробне рішення суду, що закріпив за нею право власності на історичний об’єкт. Тепер Галина Лосєва планує звернутися із цим питанням до правоохоронців. "А тому розповісти Вам про плани будівництва на цій ділянці в найближчій період, на жаль, не можу", – пояснила вона. Жертви кризи На вулиці Тургенівській руйнуються колись величні будинки початку XX cтоліття під номерами 17 та 19. Фото: Будинок початку ХХ століття на вулиці Тургенівській у Києві "Якщо ми подивимося на проектні креслення, то побачимо п’ятиповерховий будинок із виразною баштою. Але побудували триповерховий і без неї. Вочевидь, у домовласника не вистачило грошей, і він поміняв проект. Але ця цікава деталь в історії київської архітектури, до речі, доволі характерна. Щодо будинку №17, він біля 10 років був виявленим об’єктом культурної спадщини, але втратив свій статус, мабуть, через технічний стан", – розповідає історик, пам’яткознавець Олена Мокроусова. Нинішні власники будинків – товариство “Українська індустріальна група”. Наразі засновником фірми значиться його керівник Віктор Слишик. Проте раніше, коли фірма офіційно купувала землю під будинком №17, до переліку засновників товариства увійшла Олена Ставицька – дружина розшукуваного екс-міністра енергетики Едуарда Ставицького. Також серед уповноважених осіб були його батько, мати та теща міністра-втікача. Фото: Михайло Гріншпон та Віктор Слишик Про свою власність бізнесмени розповідають неохоче. “Будівлю у 2001 році “Українська індустріальна група” купила в банку "Приват", тому які питання?” – каже керівник фірми Віктор Слишик. Фото: Будинок початку ХХ століття на вулиці Тургенівській у Києві Розмова проходить в кабінеті екс-радника голови Державного космічного агентства, представника компанії GX Satellite Communication Management в Україні Михайла Гріншпона. За його словами, ще раніше товариство викупило землю під одним із будинків, а вже після цього міська влада сама попросили розселити інший – сусідній. Тепер компанія чекає, коли мине криза. Фото: План майбутніх будинків на вулиці Тургенівській Стверджують, що готові відбудовувати пам’ятки, але, схоже, що, купуючи будинки, не дуже цікавилися пам’яткоохоронним законодавством, адже охоронні договори на будинки не укладали. Охоронні зобов’язання Саме охоронний договір, укладати який власники зобов’язані при купівлі будинку-пам’ятки та підписання якого часто уникають, може зобов’язати їх розпоряджатися майном не на власний розсуд, а так, як того вимагає закон. "Дійсно, законодавство про охорону культурної спадщини практично ніяк не співвідноситься із законодавством щодо приватної власності. Єдиним документом, який може зобов’язати власника щось робити, є охоронний договір. Ми, звісно, якимось чином можемо на це вплинути, але, знову ж таки, приватна власність в Україні недоторканна", – пояснює спеціаліст "УкрНДІпроектреставрація" Катерина Гончарова. Фото: Власники пам'яток зобов'язані укладати охоронні договори, але не всі з них про це знають Тож охоронний договір на будинок – чи не єдиний документ, за невиконання якого можна притягнути власника до відповідальності. Але, як кажуть пам’яткоохоронці, суто символічно. Фото: Садиба Міхельсона на вулиці Пушкінській у Києві "За ухилення від підписання охоронного договору максимальний штраф 17 тисяч. Від 1700 гривень до 17 тисяч. За проведення робіт без дозволу – від 17 тисяч до 170 тисяч", – зазначає головний спеціаліст відділу інспекції Управління охорони культурної спадщини Вартан Азатьян. Чи є вихід? Хто ж буде контролювати дії власників будинків-пам’яток і карати їх у разі порушення законодавства? У березні “Схеми” зустрічалися із заступником мера Києва Петром Пантелеєвим, якому Кличко доручив провести повну інвентаризацію будинків, що занепадають. Перед початком справи з наведення порядку у цих питаннях представник влади був налаштований ламати систему. "Там, де є власник. Власник ігнорує, не хоче спілкуватися, не хоче домовлятися і не хоче робити нічого по цьому будинку, то ми вимушені будемо звертатися до суду", – рішуче казав він у коментарі "Схемам". Понад півроку по тому "Схеми" поставили йому ті ж запитання, але цього разу у влади чомусь кардинально змінилася думка. "Ми вивчали судові перспективи, але прийшли до того, що судова практика, на жаль, негативна в цьому плані", – зазначив цього разу Петро Пантелеєв. При цьому в міській адміністрації зазначають, що можуть повертати пам’ятки у комунальну власність, але не так швидко, як хотілося б. "Одну пам’ятку в рік можемо стовідсотково повертати", – заявляє керівник апарату КМДА Володимир Бондаренко, при цьому зазначає, що більше не вийде через обмежений бюджет. Проте є у міській владі й оптимістичні прогнози. Зазвичай, до якоїсь визначної дати киянам обіцяють привести все до ладу. У тому числі й вулиці Києва – відреставрувати фасади і знову спробувати домовитися з бізнесменами. "Ми маємо чудовий дедлайн – "Євробачення". Я гадаю, що нам це потрібно. Такий струс щоразу. "Ось вам прапорець, ось вам фініш" і тепер до фінішу треба зробити", – зазначає Олексанр Свистунов. Чи готова влада взяти контроль над ситуацією і тверду відповідальність? Про це журналісти запитали у міського голови Києва Віталія Кличка. Відповідь, здавалося б, опозиційної до приватних власників сторони напрочуд схожа: зараз не найкращі часи. Фото: Андріївський узвіз "Зараз складна ситуація, чому складна? Тому що ми можемо почати процес, але на сьогоднішній день ми розуміємо, що коли ми забираємо будинки у комунальну власність, нам потрібно буде також передбачити кошти, які ми вкладаємо для того, аби вивести будинок з аварійного стану. Можу сказати відверто, в нас не найкращі зараз часи і дійсно проблеми з бюджетом. І взяти забрати в комунальну власність, а потім нас будуть звинувачувати – а чому ви забрали і нічого не робите?" – пояснив позицію Віталій Кличко. Бездіяльність стає вбивчою. Столичні пам’ятки – минуле, яке варто зберігати заради майбутнього, повільно гинуть, зберігають їх лише архівні кадри. Історичні будинки сприймаються їхніми сучасними власниками як черговий актив. Адже це вигідна угода: заплатити максимальний штраф 6 тисяч доларів за руйнацію пам’ятки, довести, що відтворити її не можна і на виході отримати землю в серці Києва під нові, комерційні цілі. У цьому сенсі українські закони охороняють приватну власність значно краще, ніж пам’ятки. У цих умовах можна змінити ситуацію, тільки якщо повністю переробити законодавчу базу – повернути практику примусового вилучення пам’яток, посилити покарання за їхню руйнацію, запровадити публічні конкурси на реставрацію з громадським обговоренням проектів та визначенням чітких термінів їхньої реалізації, налагодити комунікацію між різними органами влади, що мають різні дані про власників і не можуть їх встановити, нарешті перенести всі дані з паперових реєстрів у електронні, аби не дати їм остаточно загубитися. Фото: Поділ, Київ Журналісти та громадські активісти роками намагаються привернути увагу до проблеми збереження пам’яток, щоб разом врятувати хоч одну. Алe все це спрацює лише за політичної волі, сміливості брати відповідальність і публічно звітувати про кожен свій крок. Читайте: Забытый Киев: прогулочный маршрут по заброшенным зданиям столицы КиевVласть

В Киеве 7 июня прошла инаугурация пятого Президента независимой Украины Петра Порошенко. В своей инаугурационной речи новый лидер страны подчеркнул важность сохранения суверенитета страны, отметив неизменность курса на европейскую интеграцию Украины. Предлагаем вашему вниманию полный текст выступления президента Петра Порошенко, который он произнес во время инаугурации. Дорогі співвітчизники, від Львова до Донецька, від Чернігова до Севастополя! Ми, українці, “живий вогник у сім’ї європейських народів і діяльні співробітники європейської цивілізаційної праці”. Так казав Іван Франко. “Стояти ногами й серцем на Україні, свої голови держати в Європі”, — заповідав Михайло Драгоманов. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Повернення України до свого природного, європейського, стану було омріяне багатьма  поколіннями. Диктатура, що панувала останніми роками в Україні, прагнула позбавити нас цієї перспективи – народ повстав. Переможна Революція гідності змінила не лише владу. Країна зробилася інакшою. Іншими стали люди. Настав час невідворотних позитивних змін. Щоб запровадити їх, нам необхідні в першу чергу мир, безпека та єдність. На заваді колосальних можливостей, які з падінням тиранії відкрилися для європейської модернізації України, стала справжня війна, спланована і розв’язана на українському Донбасі. Досі багато хто думав, начебто Незалежність дісталася нам без жодних зусиль. Це – неправда! За нашу незалежність, самостійність боролися цілі  покоління українських патріотів. За неї полягли герої Небесної сотні. За неї гинуть українські воїни та мирні громадяни. Прошу вшанувати хвилиною мовчання пам’ять всіх, хто поліг за волю й незалежність України. Хвилина мовчання   Я йду на посаду Президента, щоб зберегти і зміцнити єдність України. Забезпечити тривалий  мир і гарантувати надійну безпеку. Знаю: мир – найголовніше, чого прагне сьогодні український народ. У глави держави – широкий вибір різноманітних інструментів для забезпечення територіальної цілісності України і мирного життя громадян. Повноважень і рішучості не забракне. Я не хочу війни. Я не прагну помсти. Хоча перед очима – великі жертви, принесені українським народом. Я прагну миру і доб’юся єдності України. Тому розпочинаю свою роботу з пропозиції мирного плану. Наполегливо закликаю всіх, хто незаконно взяв до рук зброю, скласти її. У відповідь гарантую, по-перше,  звільнення від кримінальної відповідальності тих, на чиїх руках не має крові українських воїнів та мирних людей. І  тих, хто не причетний до фінансування тероризму. По-друге – контрольований коридор для російських найманців, які захочуть повернутися додому. По-третє, мирний діалог. Зрозуміло, що не зі “стрєлкамі”, “абвєрамі”, “бєсамі” чи іншою нечистю. Йдеться про діалог з мирними громадянами України. Навіть з тими, хто дотримується інших, ніж я, поглядів на майбутнє країни. Сьогодні окремо хочу звернутися до співвітчизників з Донеччини та Луганщини. Дорогие наши братья  и сестры, сограждане! Многие из вас уже успели ощутить на себе “прелести” правления террористов. Они, помимо мародерства и издевательства над мирными гражданами, привели и без того кризисную экономику региона на грань полной катастрофы. Но мы ни при каких обстоятельствах не  оставим вас в беде. Всенародные выборы Президента поставили жирный крест на мифе о якобы нелегитимной киевской власти. Этот миф посеян и взращен российской пропагандой и кланом Януковича, который предал Донбасс и ограбил его еще в большей степени, чем всю страну. Донецкой областью он безраздельно правил 17 лет. А тепер финансирует террористов. Именно он несет полную ответственность за политическую и социально-экономическую ситуацию, в которой оказался регион. И за безработицу, и за бедность, и за беженцев. И за убитых граждан, и за слезы матерей. С чем я как Президент приеду к вам в самое ближайшее время? С миром. С проектом децентрализации власти. С гарантией свободного использования в Вашем регионе  русского языка. С твердым намерением не делить украинцев на правильных и неправильных. С уважительным отношением  к специфике регионов. К праву местных громад на свои нюансы в вопросах исторической памяти, пантеона героев, религиозных традиций. С проработанным еще до выборов совместным проектом с нашими партнерами из Евросоюза по созданию рабочих мест на Востоке Украины. С перспективой инвестиций, с проектом программы по экономической реконструкции Донбасса. Сегодня нам нужен легитимный партнер по диалогу.  Говорить с бандитами мы не будем. А действующие местные депутаты уже никого не представляют. И мы готовы огласить досрочные местные выборы на Донбассе. Такий мій мирний план для Донбасу та всієї країни. Дискусії не підлягає питання про  территоріальну цілісність України. Щойно я присягнув “усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України”, і завжди буду вірний цій святій обітниці. Кількість людей, з якими мав честь поспілкуватися під час виборчої кампанії, — перевищив мільйон. Україна —  різноманітна, але вона сильна духом і духом єдина! Прагнення до миру та соборності нашої держави домінує в усіх областях України. Я глибоко вражений патріотизмом мешканців південних та східних українськими областей від Одещини до Харківщини. Мир ще не настав, але вже сьогодні ми твердо можемо сказати, що важкі випробування об’єднали українську родину. Вони зміцнили нас як українську політичну націю, впевнену у своєму європейському виборі. Наш народ ніколи не був таким сильним, як тепер. Але свобода не дається раз і назавжди. За неї треба постійно боротися. Мир, якого ми сподіваємося досягти найближчим часом, не буде тривалим,  якщо ми належним чином не зміцнимо нашу безпеку. Щоб мир став довготривалим, нам слід призвичаїтися до життя в умовах постійної бойової готовності. Ми повинні тримати порох сухим. Армія та її переозброєння зусиллями вітчизняного військово-промислового комплексу – це наш найголовніший пріоритет. Більше того, завантаження державними замовленнями підприємств ВПК дасть поштовх реіндустріалізації економіки. Хто шкодує коштів годувати свої збройні сили, той годує чужу армію. А наша армія повинна стати справжньою елітою українства. Слово генерал має асоціюватися не зі словом “корупція”, а зі словом “герой”. Все, від чого залежить забезпечення стійкого миру та безпеки України, ми повинні зробити своїми силами. Найнадійніші наші союзники і найкращі гаранти миру  – армія, флот, Нацгвардія та професійні спецслужби! Ніхто нас не захищатиме, доки ми не навчимось оборонятися самі. Я використаю свій дипломатичний досвід, щоб забезпечити підписання міжнародного договору, який прийшов би на заміну Будапештському меморандуму. Такий договір має надати прямі та надійні гарантії миру та безпеки — аж до військової підтримки в разі загрози територіальній цілісності. Будь-який агресор на кордоні України має згадати Євангельську мудрість: хто з мечем прийде, той від меча і загине! Громадяни України не зможуть відчувати блага миру та безпеки, доки ми не врегулюємо наші відносини з Росією. Росія окупувала Крим, який був, є і буде українським. Вчора під час зустрічі в Нормандії я саме так і сказав Президенту Путіну – Крим є українським. І крапка. Ні з ким не може бути компромісу в питаннях Криму, європейського вибору і державного устрою. А все інше повинно обговорюватися і вирішуватися за столом переговорів. Будь-які спроби зовнішнього і внутрішнього поневолення українців – зустрічають і зустрінуть найрішучішу відсіч. Ми хочемо бути вільними. А жити по-новому – це і означає жити вільно в умовах такої політичної системи, яка гарантує права та свободи людини і нації. Хотів би наголосити на відданості ідеї парламентсько-президентської республіки. Ніякої узурпації влади! Європейська демократія для мене – найкращий спосіб  державного правління, винайдений людством. Саме європейський досвід підказує нам, що значну частину повноважень вже зараз треба делегувати з центру місцевим органам влади. Реформа щодо децентралізації розпочнеться вже цього року змінами до Конституції. Нові повноваження отримають  новообрані місцеві Ради. Але Україна була, є й буде унітарною державою. Марення про  федерацію не має ґрунту в Україні. Важливою частиною суспільного запиту на повне перезавантаження влади є  дострокові вибори парламенту. Давайте будемо відвертими. Чинний склад цього шановного зібрання не відповідає настроям суспільства.  Бо воно суттєво змінилося у 2012 році. А жити по-новому означає не нехтувати волею народу. Жити вільно — означає вільно користуватися рідною мовою. Керуватимуся статтею 10 Конституції. Вона визначає українську мову як єдину державну, але гарантує вільний розвиток російській та іншим мовам. Слово “праця”, як і “мир”, “зарплата”, “пенсія”, “стипендія” звучать однаково або дуже подібно, що українською, що російською. Наявність роботи – це те, що дає людині можливість жити безбідно. Найбільше професійне задоволення я досі отримував саме від створення нових робочих місць. Що може втішати людину більше, як праця та гідна зарплата за неї? Робочі місця мають організовувати підприємці. А от справа глави держави – це забезпечення таких умов, коли ніхто і ніщо не заважає працювати. Держава цінуватиме вклад роботодавця та платника податків в економіку та соціальну сферу. Забезпечення людей роботою та гідною оплатою – це перша гарантія внутрішнього миру та національної безпеки. Хоча управління економічними процесами належить до компетенції  вільного ринку або Уряду, Президент як гарант Конституції зобов’язаний забезпечити умови для інноваційної економіки та соціальної справедливості. Справедливий розподіл національного багатства – це нагальна вимога часу. Але перш ніж національне багатство ділити, його треба примножити. Україна має все необхідне, щоб забезпечити людям європейський добробут. Ми вміємо і хочемо жити власною працею, здатні бути творчими та інноваційними. Ми вже навіть вчимося не заздрити успіху сусіда чи колеги. Але ми й досі пасемо задніх. Чому? Тому що на відміну від нас країни європейської спільноти побудували економіку вільної конкуренції. Нових ідей, ділової ініціативи, наполегливої праці, постійного самовдосконалення. Так буде і в Україні. Але для цього треба знищити корупцію. Нам потрібен загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою та народом. Суть його проста: чиновники не беруть, а люди – не дають. Ми не зможемо змінити країну, якщо не змінимо себе, своє ставлення до власного життя і до життя цілої держави. В тому, що Україна прийшла до кризи державності, є частка відповідальності кожного з нас. Хтось вважав нормою не сплачувати податки. Хтось розкошував за державний рахунок. Хтось голосував і мітингував за гроші. Хтось отримував незаслужені пільги і нагороди. А всі разом руйнували фундамент суспільної довіри, засади права й суспільної організації. Європейський вибір України – це серце нашого національного ідеалу. Це вибір, зроблений нашими предками і пророками. А що нам треба конкретно зробити, щоб жити вільно, жити безбідно, жити в мирі і безпеці? Це все написано в угоді про політичну асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Ми разом докладали зусиль до цього документу. Тепер мрію втілити його в життя, а для цього нам треба якнайшвидше підписати економічну частину угоди. Моя ручка – вже в руках, і як тільки ЄС ухвалить відповідне рішення, підпис українського Президента миттєво з’явиться під цим доленосним документом. Ми не маємо права зволікати із підписанням економічної частини угоди. Те ж саме стосується і якнайшвидшого запровадження безвізового режиму для України з ЄС. Ми завершили перший етап і дуже швидко зможемо завершити другий, щоб вже з січня 2015 року українці мали можливість подорожувати без віз. Угоду ж про асоціацію ми розглядаємо лише як перший крок до повноправного членства України в ЄС. Ніхто не має права вето на європейський вибір України. Визнати це – значить проводити політику миру та спокою в Україні. Але така політика збанкрутіла ще в тридцяті роки минулого століття. Для реалізації наших амбітних планів нам потрібні не лише мир та єдність країни, але й консолідація всіх патріотичних, проукраїнських, проєвропейських сил. Маємо постійно тримати в пам’яті суворі уроки національно-визвольних змагань сімнадцятих-двадцятих років минулого століття. Тоді наші політики не змогли об’єднатися, спільно протистояти агресії. Володимир Винниченко боровся проти Михайла Грушевського, Симон Петлюра проти Павла Скоропадського. А Нестор Махно — проти всіх. Постійні чвари та конфлікти між видатними українцями призвели до втрати нашої державності. Висновки належить робити не лише з архівів столітньої давнини, але й з недавніх подій. Ми не сміємо повторити старі помилки і маємо забезпечити злагоджену роботу Президента, Верховної Ради та Кабміну. Настав час будувати нову велику країну. Сучасну, високотехнологічну, обороноздатну, конкурентоспроможну. Врахуємо досвід країн, які з’явилися на політичній карті лише кілька десятків років тому, але стали лідерами, поставивши на розвиток інтелекту та новітніх технологій. Бо найцінніше — не гроші, не заводи та підприємства, а “людський капітал”, який має Україна. Немає сумніву в тому, що ми здолаємо всі труднощі. Відстоїмо територіальну цілісність нашої держави, забезпечимо мир та спокій. Нас уже ніхто не оберне в рабів  криміналу та бюрократії, в прислужників колоніальної влади. Нас підтримує цілий світ. За останні три дні я мав можливість пересвідчитись в цьому. Навколо ідеї незалежності, свободи, гідності, правової держави, європейської інтеграції об’єдналася вся Україна і все світове українство. Народ своє вагоме слова сказав. Під час революційних подій. Під час спротиву агресії. Під час виборів. Тепер черга – за нами, за владою. Простягаю руку миру всім, хто подав голос за мене, і тим, хто не голосував. Всім, хто допоможе встановити мир, порядок і спокій в Україні. І всім, хто вірить у європейську майбутність України. Ми – народ, що був одірваний від своєї великої Батьківщини Європи — повертаємося до неї. Остаточно і безповоротно. Мир нам! Нехай нас благословить Господь! Слава Україні! источник hvylya.org