Корупційні скандали, недобудовані ЖК та інтереси Молчанової: що відбувається з “Київміськбудом”
Гроші на оборону: Київрада збільшила кошторис програми “Захисник Києва” на 2024 рік в 2,5 раза, не підкріпивши це змінами в бюджет
Київщина екологічна: як область стала лідером України зі створення об'єктів природно-заповідного фонду
2 жовтня 2020 г. 11:46
Раздел: Новини
Столичную власть попросили отремонтировать сгоревшую крышу памятника архитектуры на Большой Васильковской
Столичную власть попросили отремонтировать сгоревшую в августе этого года крышу памятника архитектуры на Большой Васильковской, 81. В результате пожара сгорела вся крыша старинного дома. Кроме того, во время ликвидации пожара были затоплены все квартиры по всему жилому дому. Большинство квартир непригодны для дальнейшего проживания.
Об этом идет речь в материале KV Памятник без крыши. Рейтинг активности депутатов Киевсовета (21-27 сентября 2020 года).Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Депутат Киевсовета Виктор Яцык (фракция "Самопомощь") попросил мэра Киева Виталия Кличко срочно провести капремонт сгоревшей крыши жилого дома со статусом памятника архитектуры, расположенного на ул. Большая Васильковская, 81 в Печерском районе столицы.
Депутат сообщил, что указанный дом 19 августа 2020 года пострадал от пожара, который начался в одной из квартир на 4-м этаже.
“В результате чего сгорела вся крыша старинного дома – памятника архитектуры, перекрытия которого были деревянными. Во время ликвидации пожара были затоплены все квартиры по всему жилому дому. Большинство квартир непригодны для дальнейшего проживания”, – говорится в депутатском обращении.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
По информации Яцыка, сразу после пожара руководством Киева было принято решение о выделении из городского бюджета 1,8 млн гривен на ликвидацию его последствий и на проведение капремонта крыши.
Депутат отметил, что 10 сентября 2020 года была завершена уборка разрушенной кровли. “С тех пор никакие работы не ведутся, хотя погодные условия способствуют проведению работ по капитальному ремонту сгоревшей крыши”, – добавил он.
“Все это время некоторые жители жилого дома № 81 на ул. Большой Васильковской продолжают проживать в неблагоприятных условиях, без крыши над головой, что угрожает их здоровью и жизни. А остальные жители скитаются по общежитиям без надлежащих условий для проживания. Все жители понесли значительные материальные убытки – некоторые квартиры и имущество полностью разрушены”, – сообщил Яцык.
По словам депутата, через неделю после пожара начали появляться люди, которые сообщили, что якобы “они регулируют процесс финансирования, восстановления и реконструкции крыши дома”. Жители сообщили, что именно после их появления и были прекращены работы.
Яцык попросил мэра Киева срочно вмешаться в ситуацию и не допустить, чтобы пострадавшие жители остались без крова в предстоящий зимний период.
Как сообщала KV, вечером 19 августа бойцы ГСЧС спасли 2 человек при ликвидации масштабного пожара на улице Большой Васильковской. Пожар возник в одной из квартир на 4 этаже 4-этажного жилого дома с распространением пожара на крышу здания.
Читайте: Бойцы ГСЧС спасли двух человек при ликвидации масштабного пожара на улице Большой Васильковской (видео)
Фото: соцсетиКиевVласть
1 жовтня 2020 г. 20:03
Раздел: Новини
В Макаровском районе жители получили восстановленное после взрыва газа жилье
Около 2 лет назад в результате взрыва природного газа в Макаровском районе 1 человек погиб и 2 были травмированы. Жители четырех квартир остались без крова. В настоящее время жители получили восстановленное после взрыва газ жилье.
Об этом KV стало известно из сообщения пресс-службы ГУ ГСЧС в Киевской области. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
“Последствия взрыва в жилом доме ликвидированы, жители получили восстановленное жилье”, – говорится в сообщении.
Отмечается, что чрезвычайное происшествие на территории Киевской области произошло 23 января 2018 года. Тогда в 18:28 в селе Новоселки Макаровского района в жилом 16-квартирном доме произошел взрыв природного газа и пожар, в результате чего погиб один человек, еще двое пострадали. В четырех квартирах взрывом было разрушено стены и перекрытия между 1 и 2 этажами. Тогда спасатели оперативно ликвидировали последствия чрезвычайного происшествия.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Сегодня, 1 октября, жители дома получили ключи от полностью восстановленного жилья. В здании восстановлены несущие конструкции стен и кровля по всему зданию вместе с вентиляционными шахтами, утеплен фасад, обустроено отопление, электросеть, водоснабжение, проведены внутренние работы и прочее.
Отмечается, что, хотя роковой взрыв произошел по вине одного из жильцов дома, спасательная служба, представители местных органов власти сегодня пожелали жителям дома по улице Широкой безопасной жизни в восстановленном доме.
Как сообщала KV, в конце февраля 2018 года по факту взрыва в Новоселках Киевской области начато уголовное производство. Нацполиция открыла его по ч. 2 ст. 270 (нарушение установленных законодательством требований пожарной безопасности, повлекшее гибель людей) Уголовного кодекса Украины.
Читайте: Полиция открыла уголовное производство по факту взрыва в Новоселках Киевской области
Напомним, вечером 23 января 2018 года в селе Новоселки на Киевщине в результате взрыва двухэтажного жилого дома один человек погиб и двое ранены. Жители четырех квартир остались без крова. В ГСЧС сообщили, что по предварительным данным – взорвался природный газ.
Подробнее: В Макаровском районе прогремел мощный взрыв в жилом доме: есть погибшие и пострадавшие (фото)
В свою очередь, в пресс-службе “Киевоблгаза” сообщили, что квартира в селе Новоселки Макаровского района на Киевщине, в которой произошел взрыв, не была газифицирована – в ней было печное отопление.
Читайте: В “Киевоблгазе” прокомментировали взрыв в квартире в Макаровском районе
Также напомним, что в середине августа этого года пострадавшие жильцы дома на Позняках, где произошел взрыв газа в июне 2020 года, начали получать от города финансовую помощь на ремонт и обустройство нового жилья. Новое жилье ранее было предоставлено пострадавшим Офисом президента.
Читайте: Пострадавшие от взрыва газа на Позняках получили новые квартиры и финпомощь на ремонт нового жилья
Фото: ГСЧСКиевVласть
29 вересня 2020 г. 19:30
Раздел: Тексти
Памятник без крыши. Рейтинг активности депутатов Киевсовета (21-27 сентября 2020 года)
Больше месяца жилой дом – памятник архитектуры по ул. Большой Васильковской, 81 в Печерском районе столицы остается без капремонта сгоревшей крыши. Жители ОСН “Улица Анны Ахматовой, 41, 43” выступили против демонтажа декора из шин на клумбах, установленного ими на месте незаконной торговли. На узком участке велодорожки возле Северного моста не могут разминуться два велосипедиста. “Киевзеленстрой” не собирается этой осенью высадить ни единого дерева в юго-восточных районах Киева. Родители учеников вынуждены за свой счет оплачивать услуги частной охраны учебных заведений Киева. Жители домов микрорайона “Новая Дарница” возмущаются отказом ООО “Евро-Реконструкция” проводить бесплатную поверку теплосчетчиков. Об этом и многом другом — в очередном обзоре запросов и обращений депутатов Киевсовета от КиевVласть.
Самый сок
Депутат Киевсовета Александр Пабат (внефракционный) попросил и.о. гендиректора КО “Киевзеленстрой” Алексея Короля сообщить, имеется ли у столичных властей комплексное видение озеленения территорий киевских новостроек в юго-восточных районах Киева.
“Ко мне, как к депутату Киевского городского совета, обращаются жители Дарницкого и Днепровского районов города, удивленные тем, что на “Ориентировочной карте локаций по высадке деревьев в осенний период 2020 года”, опубликованной на странице КО “Киевзеленстрой” в социальных сетях, не предусмотрена высадка деревьев в микрорайоне Позняки и вообще южнее Дарницкого и Харьковского шоссе”, – говорится в обращении депутата.
Пабат подчеркнул, что данный микрорайон является зоной новостроек на территории с отсутствием естественных лесных насаждений. По его словам, попытки озеленения территории предпринимаются преимущественно силами местных жителей. В исключительных случаях – с участием застройщиков.
В связи с этим депутат попросил гендиректора “Киевзеленстроя” сообщить, в частности, о планах озеленения микрорайона Позняки, который бы включал посадку, полив и уход за деревьями.
Читайте: Руководитель “Киевзеленстроя” утверждает, что уровень озеленения в столице почти в два раза выше нормы
Громкое дело
Депутат Киевсовета Виктор Яцык (фракция "Самопомощь") попросил мэра Киева Виталия Кличко срочно провести капремонт сгоревшей крыши жилого дома со статусом памятника архитектуры, расположенного на ул. Большая Васильковская, 81 в Печерском районе столицы.
Депутат сообщил, что указанный дом 19 августа 2020 года пострадал от пожара, который начался в одной из квартир на 4-м этаже.
“В результате чего сгорела вся крыша старинного дома – памятника архитектуры, перекрытия которого были деревянными. Во время ликвидации пожара были затоплены все квартиры по всему жилому дому. Большинство квартир непригодны для дальнейшего проживания”, – говорится в депутатском обращении.
По информации Яцыка, сразу после пожара руководством Киева было принято решение о выделении из городского бюджета 1,8 млн гривен на ликвидацию его последствий и на проведение капремонта крыши.
Депутат отметил, что 10 сентября 2020 года была завершена уборка разрушенной кровли. “С тех пор никакие работы не ведутся, хотя погодные условия способствуют проведению работ по капитальному ремонту сгоревшей крыши”, – добавил он.
“Все это время некоторые жители жилого дома № 81 на ул. Большой Васильковской продолжают проживать в неблагоприятных условиях, без крыши над головой, что угрожает их здоровью и жизни. А остальные жители скитаются по общежитиям без надлежащих условий для проживания. Все жители понесли значительные материальные убытки – некоторые квартиры и имущество полностью разрушены”, – сообщил Яцык.
По словам депутата, через неделю после пожара начали появляться люди, которые сообщили, что якобы “они регулируют процесс финансирования, восстановления и реконструкции крыши дома”. Жители сообщили, что именно после их появления и были прекращены работы.
Яцык попросил мэра Киева срочно вмешаться в ситуацию и не допустить, чтобы пострадавшие жители остались без крова в предстоящий зимний период.
Читайте: Бойцы ГСЧС спасли двух человек при ликвидации масштабного пожара на улице Большой Васильковской (видео)
В другом своем обращении депутат Александр Пабат попросил и.о. гендиректора Коммунальной корпорации “Киевавтодор” Александра Федоренко изменить планирование велодорожки, ведущей от Троещины к центру Киева. В частности, на участке возле остановки общественного транспорта “Парк Муромец” рядом с Северным мостом.
По словам депутата, к нему обратились жители Деснянского района по поводу потенциальной аварийной опасности указанной велосипедной дорожки.
“Ширина дорожки в этом месте не дает возможности разъехаться двум велосипедистам, а конструкции остановочного комплекса ограничивают обзор и не дают возможность адекватно оценить дорожную обстановку”, – говорится в депутатском обращении.
В связи с изложенным Пабат попросил привести планировку велодорожки в соответствие с потребностями пользователей.
Читайте: Для обустройства остановки общественного транспорта на Троещине в Киеве подрядчик занял почти метр велодорожки (фото)
Скандал
Депутат Киевсовета Игорь Мирошниченко (фракция “ВО “Свобода”) попросил и.о. главу Государственной архитектурно-строительной инспекции Украины (ГАСИ) Богдана Федоренко и главу Государственной службы Украины по чрезвычайным ситуациям Николая Чечеткина прекратить строительство жилого комплекса по ул. Бережанской, 15 в Оболонском районе Киева.
По информации депутата, земельный участок площадью 2,3 га решением Киевсовета от 29 ноября 2005 года №541/3002 был передан в аренду на 5 лет ООО “АТП-13057-7” для строительства, эксплуатации и обслуживания торгово-развлекательного комплекса на ул. Бережанской, 15. В 2015 году договор аренды был возобновлен, а решением Киевсовета от 6 июля 2017 года №690/2852 был изменен вид использования земельного участка – для строительства, эксплуатации и обслуживания многофункционального комплекса. При этом, как отметил Мирошниченко, земельный участок, в соответствии с Генпланом, находится в санитарно-защитной зоне.
“В рамках санитарно-защитных зон запрещается строительство жилых объектов, объектов социальной инфраструктуры и других объектов, связанных с постоянным пребыванием людей. Поэтому, строительство жилого комплекса на земельном участке (кадастровый номер – 8000000000:78:018:0010) императивно запрещено ст. 114 ЗК Украины”, – говорится в депутатском обращении.
Мирошниченко также сообщил, что заказчик строительства – ООО “АТП-13057-7” - получил 17.11.2016 года №1449/16/012/009-16 от КГГА Градостроительные условия и ограничения (ГУО) на проектирование строительства жилого комплекса с объектами торгового и социально-бытового назначения, после чего ГАСИ выдало разрешение на выполнение работ по строительству такого объекта.
По словам депутата, в 2019 году он направил шесть обращений в ГАСИ с требованием провести проверку законности строительства. В итоге, при проведении проверки ГАСИ установило нарушение заказчиком строительства ООО “АТП-13057-7”, генподрядной организацией – ЧП "Вир-захидбуд”, генеральным проектировщиком – ООО “Терра Проджект” требований законодательства в сфере градостроительной деятельности. 04.10.2019 года, по информации Мирошниченко был составлен акт и протоколы о правонарушениях в сфере градостроительной деятельности года, а 1410.2019 года застройщикам были выданы предписания об устранении нарушений.
“Несмотря на имеющиеся предписание о приостановлении подготовительных и строительных работ ООО “АТП-13057-7” 03.01.2020 года был выдан сертификат о принятии в эксплуатацию законченного строительством объекта на ул. Бережанской, 15 в Оболонском районе Киева”, – сообщил Мирошниченко.
По словам депутата, в этом жилом комплексе дважды случались пожары, также застройщики установили газовую трубу до 25-го этажа.
Мирошниченко обратился к представителям государственной власти с просьбой не допустить введения в эксплуатацию жилья по указанному адресу, поскольку, по его мнению, их строительство является незаконным и опасным для жизни и здоровья граждан. Также депутат считает необходимым привлечь виновных к уголовной ответственности.
Читайте: В строящемся высотном здании на столичной Куреневке произошел масштабный пожар (фото, видео)
Наболевшее
Депутат Киевсовета Дмитрий Банас (фракция “Солидарность”) попросил директора СП “Энергосбыт” КП “Киевтеплоэнерго” Константина Лопатина и генерального директора КК “Центр коммунального сервиса” Андрея Щербину разобраться с долгом жительницы квартиры дома по ул. Тропинина, 2/4 в Шевченковском районе Киева, начисленного за услугу горячего водоснабжения.
По словам депутата, в 2015 году заявительница установила в квартире водонагреватель, о чем проинформировала ПАО “Киевэнерго”. С тех пор она фактически прекратила пользоваться горячей водой. Однако КП “Киевтеплоэнерго” ежемесячно начисляет долг, который по состоянию на 23 сентября 2020 года составил 11976 гривен. При этом, по информации Банаса, указанные в платежке показания потребленных объемов воды не соответствуют данным квартирного счетчика.
“Непонятно, почему до сих пор не отменен долг и не исправлены показания, а долг продолжает расти, если у КП “Киевтеплоэнерго” есть вся необходимая для этого информация”, – говорится в обращении депутата.
Банас отметил, что жительница получила в 2019 году ответ Коммунального концерна “Центр коммунального сервиса” (ЦКС) об отмене указанного долга. “Однако прошел почти год, а долг до сих пор не снят”, – добавил депутат.
В связи с этим он попросил руководителей СП “Энергосбыт” и КК ЦКС в случае выявления ошибок в начислении долга произвести перерасчет ля жительницы указанного дома.
Читайте: В “Киевтеплоэнерго” подтвердили подлинность платежки на почти 53 тысячи гривен (фото)
Заместитель председателя постоянной комиссии Киевсовета по вопросам бюджета и социально-экономического развития Людмила Костенко (фракция “Солидарность”) попросила главу Киевской горгосадминистрации (КГГА) ликвидировать большую стихийную свалку между жилыми домами по ул. Зои Гайдай, 10 и ул. Зои Гайдай, 10-А.
Депутат сообщила, что между указанными домами находится свалка бытовых, крупногабаритных и строительных отходов, на которой еженедельно случаются пожары.
“Однако, из-за засоренности территории даже пожарный автомобиль не может подъехать к свалке для тушения”, – говорится в депутатском обращении.
Костенко сообщила, что жители домов по ул. Зои Гайдай, 10 и 10-А, а также домов №12 и 12/10 по ул. Героев Днепра вынуждены проживать в антисанитарных условиях. Кроме того, свалка находится между бойлерной и электрощитовой, которые могут быть повреждены очередным пожаром.
Депутат считает, что вопрос ликвидации стихийной свалки требует неотложного решения, поскольку “создает социальное напряжение среди жителей соседних домов”.
Читайте: В столичном экопарке “Осокорки” обнаружили свалку с опасными отходами (фото)
Благоустройство
В другом своем обращении депутат Игорь Мирошниченко попросил Виталия Кличко не допустить демонтаж декора из шин на клумбах ОСН “Улица Анны Ахматовой, 41, 43”, который запланирован представителями ЖЭУ №205 КП “Управляющая компания по обслуживанию жилого фонда Дарницкого района Киева”.
Мирошниченко сообщил, что, по мнению жителей ОСН, выданное главой КГГА распоряжение по уборке шин на территории Киева в рамках проекта “Чистый Киев”, не приносит пользу общине Дарницкого района.
“А, наоборот, вредит, ведь этот декор из шин был сделан собственными силами жителей домов после борьбы с незаконным МАФом и незаконной торговлей на зеленых зонах возле домов на территории ОСН”, – отметил депутат.
Читайте: Правила благоустройства Киева признали незаконными
В другом своем обращении Виктор Яцык попросил директора КП “Центр организации дорожного движения” Виктора Черния установить делиниаторы на тротуарах возле домов №24/7 и №25 по ул. Институтской в Печерском районе Киева.
“Фактически круглосуточно тротуар занят припаркованными частными автомобилями, что вызывает большие неудобства для беспрепятственного прохода пешеходов по ул. Институтской”, – говорится в депутатском обращении.
Яцык также попросил директора коммунального предприятия провести обследование уровня загруженности припаркованными частными автомобилями тротуарной части улицы Институтской и предпринять меры для недопущения незаконной парковки на тротуаре.
Читайте: “Центр организации дорожного движения” назвал Голосеевский район самым аварийно-опасным в Киеве в 2019 году
ЖКХ
Депутат Киевсовета Юрий Сулыга (фракия “Солидарность”) попросил гендиректора ООО “Евро-Реконструкция” Вячеслава Селиванова сообщить, планируется ли проведение поверки домовых теплосчетчиков в домах микрорайона “Новая Дарница”.
Депутат сообщил, что к нему, как к депутату Киевсовета, обратились жители Дарницкого района. Они выразили обеспокоенность возможным прекращением начислений за централизованное отопление ООО “Евро-Реконструкция” по показателям домового счетчика в связи с окончанием межповерочного интервала.
Сулыга напомнил, что с 2014 года по настоящее время почти в 90% жилых домов столицы были установлены домовые теплосчетчики. С началом отопительного сезона 2019-2020 годов у теплосчетчиков в отдельных домах закончился межповерочный интервал.
“Обратившись в январе месяце в компанию поставщика, жители получили ответ о том, что счетчики с момента настройки не переданы на баланс, а значит поверка приборов должна происходить за счет граждан. В этот же период сумма в платежках будет формироваться по установленному тарифу, то есть на 20- 30% выше”, – говорится в обращении депутата.
Сулыга отметил, что с апреля текущего года в счетах за коммунальные услуги отдельно выносится платеж за обслуживание домовых счетчиков тепла и горячей воды.
Депутат попросил гендиректора “Евро-Реконструкция” в случае планирования работ по поверке домовых счетчиков тепла предоставить поадресную информацию о дате ее проведения. А также пояснить порядок формирования платежей за пользование услугой отопления с указанием показателей счетчика за ноябрь, декабрь 2019 года и январь 2020 года. И указать причины их несоответствия с показателями, зафиксированными жильцами.
Читайте: Антимонопольный комитет обязал столичного поставщика тепла уменьшить плату для потребителей
С заботой о детях
Глава комиссии Киевсовета по вопросам регламента и депутатской этики Вадим Сторожук (фракция “Солидарность”) попросил мэра Киева обеспечить охрану коммунальных учебных заведений и установить в них системы видеонаблюдения за бюджетные средства.
Сторожук напомнил, что инициативной группой родителей была зарегистрирована и в установленном порядке поддержана местная инициатива №08/КО-5554 от 27 декабря 2018 года “Об обеспечении общеобразовательных, дошкольных учебных заведений физической охраной и видеонаблюдением за счет городского бюджета”. Однако, по его словам, уже два года КГГА так и не были приняты меры для ее реализации.
Депутат считает, что город, в соответствии с нормами законодательства, должен позаботиться о безопасности детей в учебных заведениях. В частности: не допустить хищение имущества учеников, сбор вблизи учебных заведений лиц, ведущих антисоциальный образ жизни, а также разрушения вандалами спортплощадок и имущества на территории школ.
Сторожук утверждает, что в Киеве отсутствуют механизмы обеспечения коммунальной охраны учебных заведений, а родители вынуждены тратить собственные средства на оплату частной охраны. Таким образом, по заверению депутата, родители учеников должны нести дополнительные траты, в то время как данный вопрос относится к компетенции городских властей.
Учитывая вышеизложенное, депутат также попросил Виталия Кличко оснастить учебные заведения системами видеонаблюдения и вызова группы быстрого реагирования. Также Сторожук считает необходимым создание таких групп быстрого реагирования в учебных заведениях.
Читайте: Минобразования напомнило директорам школ об уголовной ответственности за здоровье школьников
Итого
На минувшей неделе лидером по количеству депутатских запросов и обращений оказался Александр Пабат. За ним следуют Михаил Будилов и Виктор Яцык. Приз редакторских симпатий получает обращение депутата Виктора Яцыка с просьбой проведения срочного капремонта сгоревшей крыши в жилом доме со статусом памятника архитектуры по ул. Большая Васильковская, 81 на столичном Печерске.
Депутат
Фракция
Количество поднятых тем
Александр Пабат
внефракционный
80
Михаил Будилов
ВО "Свобода"
33
Виктор Яцык
"Самопомощь"
30
Александр Бродский
внефракционный
26
Вадим Сторожук
"Солидарность"
26
Виктория Муха
"Солидарность"
20
Юрий Дидовец
ВО “Батькивщина”
18
Людмила Костенко
"Солидарность"
14
Игорь Мирошниченко
ВО "Свобода"
10
Юрий Сулыга
"Солидарность"
10
Дмитрий Банас
"Солидарность"
8
Владимир Гончаров
"Солидарность"
7
Наталья Манойленко
"Самопомощь"
5
Ольга Веремеенко
ВО “Батькивщина”
4
Богдан Бенюк
ВО "Свобода"
4
Олесь Маляревич
"Солидарность"
3
Лариса Дегтярева
"Солидарность"
2
Константин Яловой
внефракционный
1
Владимир Яловой
внефракционный
1
Вадим Пышняк
"Солидарность"
1
Владимир Прокопив
"Солидарность"
1
Андрей Странников
"Солидарность"
1
Павел Тесленко
"Единство"
1
Анатолий Шаповал
ВО "Батькивщина"
1
Вадим Васильчук
группа "Киевская команда"
1
Итого
308
Напоминаем, что рейтинг активности депутатов Киевсовета составляется на основе отправленных ими запросов и обращений, тексты которых опубликованы в разделе “Публичная информация” сайта КГГА (почему там публикуется лишь часть депутатских запросов и обращений — непонятно) и программы KV по освещению деятельности депутатов Киевсовета.
Для участия в последней необходимо дублировать отправленные запросы и обращения депутата и, желательно, ответы на них (запакованные в архив) на адрес [email protected] до 12:00 понедельника. В рейтинге активности учитываются документы, датированные либо зарегистрированные в течение недели, предшествующей его публикации.
Обращаем внимание, что при определении уровня активности депутатов считается не количество адресатов, которым направлены аналогичные письма, а количество тем, поднятых в их запросах и обращениях. А также освещаются исключительно те депутатские запросы, текстами которых располагает редакция КиевVласти.КиевVласть
29 вересня 2020 г. 16:34
Раздел: Вибори
“Кияни не повинні піддаватися на маніпуляції політичних статистів”, - Сергій Гусовський
Кандидат у мери Києва від партії "ЗА Майбутнє" Сергій Гусовський закликав киян не піддаватися на політичні маніпуляції. На його думку, більшість політиків використовують ці вибори як майданчик для майбутніх парламентських перегонів, а їх штаби навмисне перекручують інформацію, щоби повпливати на вибір містян.
Про це KV стало відомо із відеозвернення кандидата у мери Києва Сергія Гусовського на сторінці у Facebook київського осередку партії "ЗА Майбутнє". Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
"Нас постійно підводять до думки, що вибору немає. З усіх стовпів нас годують маніпуляцією, що все вже вирішено. Чи є рейтинг вироком? Ні. Альтернатива існує завжди, бо обираєте ви, фінал історії залежить від ваших рішень", – вважає Гусовський.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
У своїй промові до киян він, зокрема, зауважив, що українці кров’ю виборювали своє право на демократичну країну, а також право самим обрати свій шлях і владу.
"Вкрай небезпечно намагатися позбавити нас цього права. І тому в хід йдуть маніпуляції. Але ми знаємо, що серед кандидатів є ті, хто використовує ці вибори, винятково як майданчик для парламентських перегонів", – додав він.
Політик порадив не споживати маніпулятивну інформацію і пам’ятати, що кожен киянин має право на вибір.
Нагадаємо, як раніше повідомляла KV, висуванець від партії "ЗА Майбутнє" на посаду київського міського голови, член Київради Сергій Гусовський викликав на публічні дебати мера Києва Віталія Кличко.
Читайте: 12 друзей Гусовского: партия “За майбутне” озвучила первую дюжину избирательного списка в Киевсовет
Фото: nashkiev.ua
КиевVласть
7 серпня 2020 г. 09:00
Раздел: Тексти
Олег Береговий: “У “Свободи” є головне - послідовність у боротьбі за права громад”
Одним із найбільш віддалених та проблемних районів Київщини є Іванківський. Свавілля чиновників, відсутність бюджетних надходжень, жахливий стан екології через діяльність шкідливих підприємств – з цими та іншими проблемами продовжують боротися активні представники ВО “Свобода”. Про майбутнє району та боротьбу із застарілою системою в інтерв'ю KV розповів депутат Іванківської районної ради Олег Береговий.
KV: З якими проблемами до вас, як депутата райради, найчастіше звертаються мешканці?
Олег Береговий: За майже п'ять років моєї каденції мешканці звертаються з різними питаннями. Найчастіше – через свавілля чиновників. Просили не дати “зам'яти” кримінальні справи щодо рейдерських захоплень лісів, земель. Часто в таких ситуаціях люди розуміють, що самостійно не зможуть домогтись справедливості. А депутати від “Свободи” нікого не бояться і завжди йдуть до перемоги. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
KV: Чи вистачає депутатських повноважень для вирішення проблем мешканців?
Олег Береговий: Не можу сказати, що повноважень не вистачає. Питання в іншому. Вже більше 30 років на місцях та у державі існує певна система, проти якої важко боротися, навіть маючи безліч повноважень. Цю ситуацію можуть змінити тільки виборці, якщо оберуть більшу кількість активних депутатів, які будуть прагнути змін.
KV: Які основні проблеми є в районі? Як їх вирішити?
Олег Береговий: Основна проблема – це результат “господарювання” місцевої влади за останні шість років. Ми маємо низький рівень оснащення у центральній районній лікарні, відсутність необхідного обладнання. Відсутні джерела надходжень до бюджету, район інвестиційно не привабливий. Комунальна сфера фактично поставлена “на коліна” – районні підприємства мають мільйонні борги.
Проблемою є наявність екологічно небезпечних, радіаційних підприємств – ТЕС, сховище відходів ядерного палива. Подекуди складається враження, що Іванківський район хочуть перетворити у промисловий центр Київської області.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
Є багато втрачених джерел фінансування, які потрібно відновлювати. До цього часу діють схеми, які потрібно припинити. Тоді знайдуться кошти. Звісно, якщо виборці обирають тих людей, які декілька років будували злочинні схеми, то нічого не зміниться. Не знаю, за рахунок чого у такому разі громада існуватиме.
KV: За рахунок чого відбувається основне наповнення бюджету? Карантинні заходи дуже вплинули на розмір надходжень?
Олег Береговий: Майже 70% надходжень до бюджету складає ПДФО із підприємств Зони відчуження. Карантин звичайно вніс корективи у розмір надходжень. З початку карантину до липня район не отримав 2,8 млн гривень. Були проблеми із виплатою зарплат, які досі вирішуються.
KV: Чи підтримує “Свобода” запровадження ринку землі? Аргументуйте.
Олег Береговий: “Свобода” за продаж землі сільськогосподарського призначення, але єдиним покупцем її має бути держава Україна і за ціною, не менше середньоєвропейської. Якщо, наприклад, заможна громада захоче придбати землю у комунальну власність, це також не погано. Але ця земля має залишатись українською. За Конституцією, кожен громадянин має право отримати сільськогосподарську землю. Чи залишиться це право у майбутніх поколінь українців, якщо іноземці чи олігархічні клани і групи, які зараз в умовах важкого економічного і фінансового стану українців, масово скуплять землю за безцінь? Звісно, що ні.
Особисто я навіть не розумію моральної сторони цього питання – як можна продавати землю, кожен сантиметр якої рясно окроплено кров’ю попередніх поколінь українців, які захищали її для нас. Чому саме наше, теперішнє, покоління, має її продати? Чи залишиться наступне покоління українців господарями на своїй землі? Звісно, що ні. Саме таким чином знищували нації. Забирали мову, землю.
KV: Як відкриття ринку землі вплине на аграріїв?
Олег Береговий: В Іванківському районі є як дрібні аграрії, так і потужні підприємства. Якщо українську землю почнуть скуповувати іноземці та грошовиті гравці всередині держави, то наші фермери та аграрії опиняться в неконкурентних умовах.
KV: Як оцінюєте ефективність реформи децентралізації?
Олег Береговий: В цілому за п'ять років проведення реформи можу оцінити її позитивно. Раніше бюджету Іванківського району не вистачало навіть на виплату зарплат. Наразі надходження збільшились. Більш того – з'явилися можливості створювати підприємства, які б могли додатково заробляти кошти в бюджет. Проблема у тому, що цього ніхто не робив. Керівники просто витрачали кошти, не думаючи про майбутнє району.
KV: За затвердженим адміністративно-територіальним устроєм Київщини, Іванківський район зникне з мапи області. Що думаєте з цього приводу? Чи претендував Іванків на звання адмінцентру?
Олег Береговий: Процес стирання Іванківського району з мапи області продовжується не перший рік. Спочатку Іванківську прокуратуру перенесли до Броварів, поліцію та сервісний центр МВС – у Вишгород, архів – у Києво-Святошинський район і так далі. Дуже прикро, що Іванківська районна влада протягом останніх років абсолютно не переймалась питанням збереження району. Хоча мала таку можливість, спілкуючись із представниками ОДА, Уряду.
Оскільки район доволі віддалений від столиці, на мою думку, було б правильно створити окремий район у складі Іванківського і Поліського з центром у Іванкові. Фактично ми живемо, як одна громада. І було б непогано, якби це затвердили на адміністративному рівні. Але ніхто цим не займався. Іванків не претендував на звання райцентру. Мабуть районна влада займалась більш важливими питаннями.
KV: Жителям Іванківщини буде зручно доїжджати до адмінцентру у Вишгороді?
Олег Береговий: Прямого сполучення між селами Іванківського району і містом Вишгород немає. У людей не буде можливості їхати у Вишгород щоразу, маючи потребу у вирішенні питань, тим паче літнім людям. З Іванкова до Вишгорода 70 кілометрів, а з Кухарів, Страхолісся, Олізарівки – більше ста кілометрів. Більше того – не з кожного села району можна доїхати в Іванків, перевізник не здійснює маршрути. Люди змушені пішки долати кілометри, щоб потрапити на трасу. Були численні звернення до КОДА, Іванківської РДА. У результаті обласна адміністрація перекладає відповідальність на районну адміністрацію і навпаки.
KV: Чи вірним на вашу думку є рішення уряду щодо об'єднання усього району в єдину Іванківську громаду?
Олег Береговий: Теоретично таке рішення єдине є правильним. У районі немає сіл, які б могли стати центром об'єднаної громади. Єдине основне джерело наповнення бюджетів – здача в оренду невитребуваних паїв аграрним компаніям. Проблема в тому, що попередні голови РДА своїми розпорядженнями здали паї в оренду за безцінь. Якщо зараз аграрій готовий платити селянину 8-10% від нормативно-грошової оцінки, то по сільрадам договори заключені під 3-5%. І тоді голови РДА мали право підписувати такі розпорядження. А села втрачають мільйони гривень.
Перед місцевим самоврядуванням наступного скликання стоятиме складне завдання, оскільки ці договори заключені на 8-10 років. Та незважаючи на відсутність коштів, сільради мали амбіції щодо створення окремих громад. Але усі розуміли, що це неможливо.
KV: Після завершення реформи децентралізації податки з Зони відчуження залишаться у громаді?
Олег Береговий: Це дуже болюче питання для громади, оскільки саме ці податки є основним наповненням бюджету. Статтею 67 пунктом 3 Бюджетного кодексу затверджено, що ці податки зараховуються до Іванківського районного бюджету. І Зона відчуження адміністративно входила до Іванківського району. Але район перестане існувати.
При формуванні перспективного плану об'єднання громад ще у 2014 році, таке важливе питання не було враховано. Районне керівництво мало боротись за те, аби Зону відчуження включили в Іванківську об'єднану громаду. Більш того – за останні роки багато підприємств перереєструвались у Славутич і сплачують туди податки. І ніхто не вжив жодних заходів, аби цього не допустити. По відношенню до громади це дуже несправедливо.
Було масса звернень до області, кожен голова облдержадміністрації обіцяв, що все буде добре. Однак, конкретних результатів досі немає. Тому вирішення цього питання, скоріш за все, також ляже на плечі майбутнього керівництва громади. “Свобода” йде на вибори якраз для того, аби нейтралізувати усі негативні наслідки діяльності районного керівництва. У будь-якому разі дорога до Зони відчуження пролягає через Іванківський район, тому з нами муситимуть рахуватися.
KV: Свого часу рішення про будівництво ЦСВЯП дуже обурило мешканців району. Які настрої на Іванківщині зараз?
Олег Береговий: Враховуючи наслідки аварії на ЧАЕС, які ми відчуваємо і сьогодні, це рішення ніколи не перестане обурювати громаду. Ми й так маємо високий рівень онкології, смертності, ненароджуваності. Нас не почули, прийняли рішення про будівництво. В кінці цього року вже буде завершено будівництво першої черги сховища.
KV: Які проєкти вже були профінансовані за рахунок коштів від будівництва? Чи задоволені кількістю затверджених проєктів?
Олег Береговий: Іванківський район не отримав жодної копійки на реалізацію проєктів. Це ще більше обурює громаду. Мешканці побоюються, що ми взагалі можемо нічого не отримати. Причина у тому, що попередні керівники обласної і районної адміністрацій не змогли знайти спільної мови. Основне питання було в тому, хто обиратиме підрядників. Був варіант, аби цим займалось управління капітального будівництва КОДА, що не влаштувало РДА. А обласна адміністрація не погодилась, аби підрядників обирав район.
Раніше ми подавали об'єкти на фінансування. Однак і на цьому етапі виникали проблеми. Хоч попереднє керівництво РДА й знало, що кошти можуть бути виділені лише на реконструкцію чи будівництво, проєкти вони виготовили на ремонт. Громада втратила безліч коштів, це близько 10 проєктів. Деякі проєкти були перероблені, деякі – перероблюють до цього часу. Наразі маю сумніви, що до виборів ми отримаємо якесь фінансування.
Крім того, закон про розподіл коштів від будівництва є неточним. У ньому зазначено, що 10% від кошторисної вартості будівництва об'єкта мають бути розподілені на три прилеглі території – Іванківському, Поліському районам та місту Славутич, але не вказано, за якими критеріями. В цьому році ми звернулись до народного депутата від ВО “Свобода” Оксани Савчук з проханням внести зміни до закону і конкретно прописати – скільки коштів має отримати кожна територія, а також видалити посередника – КОДА, аби кошти громади отримували напряму.
KV: За ці кошти також мали побудувати сміттєвий полігон в Іванкові. На якому етапі проведення робіт?
Олег Береговий: Проєкт будівництва мали фінансувати за кошти від будівництва ЦСВЯП, але потім його включили до обласної програми поводження з твердими побутовими відходами. Але жодних робіт щодо будівництва не було розпочато.
Крім того, основна вимога будівництва полігону від інвесторів – великий об'єм сміття. Більший, ніж продукує наш район. Я розумію, що тільки так інвесторам цей бізнес буде вигідним. Але звозити сміття з інших районів в Іванківський – невигідно громаді. Таким чином ми позбавимо район перспективи стати туристичним. Жоден іноземець не захоче їхати навіть у Зону відчуження через Іванківщину, знаючи, що сюди фурами вивозиться сміття.
В Іванкові є полігон, та лише декілька сільрад мають договори на вивезення сміття. На жаль, сміття інших сіл вивозиться у лісосмуги.
KV: Як “Свобода” розцінює хід терреформи та осінні вибори, які мають відбутися вже за новою адмінсистемою?
Олег Береговий: “Свобода” готова змагатися у будь-якій конфігурації виборів. Ми маємо постійно діючі активні осередки та реальних членів партії і ми чудово розуміємо, що маємо йти на вибори, перемагати і не просто критикувати, а брати на себе відповідальність.
KV: Що думаєте з приводу нового виборчого законодавства? Якими, на вашу думку, повноваженнями мають бути наділені депутати місцевих та обласної рад?
Олег Береговий: У законі про вибори вважаю неправильним пункт щодо грошової застави, який значно обмежує можливості партій, які не працюють на серйозні фінансові групи. Також вважаю, що 3% бар'єр був би більш справедливим, оскільки при такій конфігурації і з такими суперниками, 5% для деяких партій є неможливим.
Наразі депутатських повноважень вистачає. Проблема в тому, що далеко не всі депутати їх знають та використовують. Якщо депутат активний та сумлінно виконує свої обов'язки, то механізмів для дій більше, ніж достатньо.
KV: Як “Свобода” сприйняла перегляд закону про державну мову? Які можуть бути наслідки через внесення змін до закону?
Олег Береговий: “Свобода” завжди стояла на захисті державної української мови і за необхідності ми будемо надалі за неї боротися. Внесення змін до закону тільки посилює протистояння у суспільстві. Це питання постійно будуть “підігрівати” – під вибори чи складну економічну ситуацію, щоб відвернути увагу громадян.
Там, де є українська державна мова, де її вивчають і поважають, там не буде російських градів і не будуть кликати на допомогу Путіна. Я не розумію, чому українці, які все життя спілкувалися російською, не можуть вивчити українську. Ми вивчаємо англійську, французьку, китайську, але не українську. Якщо для когось це принципово, то я вважаю, для держави це також має бути принципово і таких громадян мають змусити вивчити державну мову.
KV: Чому на майбутніх місцевих виборах люди мають голосувати за “Свободу”, з чим партія йде на ці вибори?
Олег Береговий: Люди мають голосувати за “Свободу”, тому що об'єктивно інших кандидатів я не бачу. На місцеві вибори будуть йти нові проєкти та партії, у чиїх рядах будуть ті, хто керував районом 5, 10, 15 років. Вони мали владу, усі важелі впливу для змін, але зараз кожен може оцінити результат їхньої роботи. Під кожні вибори вони змінювали політичне забарвлення і виконували завдання своїх спонсорів і покровителів.
У “Свободи” немає спонсорів, телеканалів чи олігархічних груп, які стоять за партією і потім будуть давати депутатам вказівки. У “Свободи” є головне – послідовність у боротьбі за права громад. Ми не відмовляємо у допомозі, для нас немає “незручних” чи небезпечних питань. Ми завжди йдемо до перемоги і будемо боротися за кожного.
Читайте: Керівник обласної “Свободи” Ігор Сабій: “Влада боїться двох речей – преси і людей на вулицях”КиевVласть
20 липня 2020 г. 16:15
Раздел: Територія розуму
72 трагічних і героїчних дні: про що мовчать київські доти
11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва від німецько-фашистських загарбників.
Мовчать в боях знищені ДОТи, в них кров’ю захлинулася війна. Бувають безіменними висоти, але всі солдати носять імена!.. Повинні носити, адже до тієї миті, коли смерть торкнулася до нього своїм крилом, у бійця було ім’я й прізвище. Недаремно кажуть: “Хто вистрілить у своє минуле з пістолету, тому майбутнє відгукнеться гарматою”.
Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом. 22 червня, на світанку, о 3.15 вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників – перші бомби впали на Дарницю та Святошино - та всупереч планам гітлерівського командування, місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога понад 70 днів.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
11 липня 1941-го німецькі війська 6-ї армії Вермахта під командуванням генерала Паулюса підійшли до північно-західної околиці Києва. На підступах до річки Ірпінь, сіл Білогородка, Буча, Ірпінь, Мостище розгорнулися жорстокі бої. Але взяти Київ з наскоку не вдалося. Ворог рушив в обхід, прориваючись до Києва через Фастів і Васильків. 30 липня противник наніс сильний удар силами трьох піхотних дивізій 29 армійського корпусу. Атаку німців повинні були стримувати зведений загін генерал-майора Мотикіна: 147 і 175 стрілецькі дивізії з частинами підсилення, спираючись на ДОТи КіУР, гарнізони яких на даній ділянці фронту складалися з бійців 28-го окремого кулеметного батальйону (опб).
Щоб захистити столицю своєї Батьківщини, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм
Подписаться
У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити ворожий наступ на Київ.
Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши понад 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ. На превеликий жаль, у так званому “Київському котлі” загинуло близько 700 тисяч (за неповними даними, не рахуючи мирного населення) оборонців Києва.
Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту, Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і, поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра.
У ніч на 15 вересня німецькі війська в районі Лохвиці з’єдналися, замкнувши кільце оточення. В оточення в районі Києва потрапили 5-а, 37-а, 26-а, частина 21-ї та 38-ї армій і окремі частини фронтового підпорядкування, штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ.
Катастрофа Південно-Західного фронту стала наслідком некомпетентного керівництва Сталіна і повністю підпорядкованій йому ставки Головнокомандування. Хоча оборона Києва закінчилася трагічно, вона мала велике політичне і віськово-стратегічне значення. Радянські війська більше ніж на два місяці затримали просування гітлерівців на схід, на Лівобережну Україну і Донбас, що дало можливість евакуювати в тил багато людей, підприємств, цінного майна і виграти час для мобілізації сил. Героїчна оборона Києва значною мірою сприяла зриву планів керівництва фашистської Німеччини на швидке захоплення Москви і “блискавичне” завершення війни.
Найбільше оборонялись такі регіони Києва: Святошино, Феофанія. Голосієво, район Конча-Заспи. Та найжорстокіші бої були точилися в Голосієво аж до села Віта-Поштова (особливо на ділянці Юрівка -Гатне-Чабани) та поблизу хутора Мриги .
Київський укріпрайон
Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Укріпрайони будували вздовж кордонів, у глибині радянської території. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 кілометрів називався "Лінією Сталіна”.
Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 років. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього "Змієвого валу".
Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону — 85 кілометрів, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об'єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів. Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства.
Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота. Приміром, обстрілявши ворога з флангу, бійці відходять до лісу між мінними полями під прикриття замаскованих вогневих точок. Великі частини можуть спеціально заманюватися під вогонь кількох ДОТів, – у так званий вогневий мішок. Укріпрайон – це система укріплень, залізобетонних і земляних, у комплексі. Якщо у траншеях сидить піхота, у бліндажах захована артилерія, тоді ДОТи мають значеня. А без підтримки ДОТ самостійно може вести бій усього кілька годин... Із близько 250 ДОТів, можна сказати, по-справжньому боролися, брали участь у бойових діях 52-54. Це від Конча-Заспи і не далі залізниці біля Тарасівки та Білогородка й ДОТи на березі р. Ірпінь.
Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли.
КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих. Влаштовувались окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків.
Необхідно було в найкоротші терміни підготувати польові укріплення, які складалися з 3-х ліній оборони. Перша лінія оборони йшла по р. Ірпінь до села Білогородка, проходила поблизу с. Віта-Поштова, Юрівка, Тарасівка. Гатне. Чабани, Кременище, Круглик, Лісники, Мишоловка, Мриги і впиралася в р. Дніпро. Друга лінія: м. Вишгород – Пуща-Водиця – Біличі – Микільска Борщагівка – Пост-Волинский – Чоколівка – Голосіївський ліс. Третя лінія – околицею міста.
Через неузгодженість дій окремих підрозділів, відсутність оперативного зв’язку, під час підготовки оборони Києва було багато безглуздих жертв. Ось деякі з повідомлень саперів: “29.7 из 2 роты 246 ОСБ в районе ЮРОВКА подорвалось 5 человек. (Тяжело ранены). Место минного поля нигде не зафиксировано и неизвестно кем это минное поле установлено. По данным, требующим проверки, в районе ЮРОВКА минные поля устанавливал 4 участок 77 УНС. Не закончив работы, в связи с новыми формированиями Оборонительного строительства, 4 участок б.77 УНС не сдал минных полей частям обороняющим эту местность. По этому факту ведется расследование.
При заряжании деревянных мин в КиУРЕ было 3 случая взрыва с жертвами, вследствии слабой подготовки личного состава к этим работам.
Установленные деревянные противотанковые мины по образцу ТМД-40 самовзрываются вследствии деформации деревянного корпуса от коробления, что вызывает выдергивание чеки взрывателя. Коробление произошло вследствии высыхания мин после дождя. Втечении 28 и 29.7 было 4 случая самостоятельного взрыва мин ПТМ / в КиУРе”...
— Инженерное управление Юго-Западного фронта; генерал-майор инж. войск Ильин-Миткевич, Инженерная сводка с 27.07.1941 г. по 30.07.1941 г.”
Після першої невдалої спроби взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація.
30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки.
1 серпня з ряду розрізнених частин, в т.ч. гарнізону КиУР, почалось формування 37-ї армії під орудою генерал-майора Андрія Власова, що пізніше увійшов в історію як командувач сумнозвісної антирадянської РОА (Русской освободительной армии). Згодом чисельність захисників міста сягнула близько 90 тис. бійців.
Того ж дня німці завдали нового удару на широкій дільниці Білогородка – Юрівка – Ходосівка – Мриги. На 8 серпня фашисти вже вдруге планували провести на Хрещатику парад перемоги. Проте оборона трималась стійко. Вночі у Голосіївському лісі було скинуто ворожий десант, але рота народного ополчення знищила його.
Вранці 3 серпня ворог здійснив потужну артилерійську та повітряну підготовку і завдав удару вздовж Одеського шосе. На 5 серпня першу лінію оборони було прорвано, німці захопили Чабани, Хотів, Віту-Литовську (нині – Чапаївка). Інші села по кілька разів переходили з рук у руки. 6 серпня німецький десант захопив станцію Жуляни, яку вдосвіта наступного дня відбив наш бронепоїзд.
Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою "Матір городів руських" Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви — применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів" у перші дні війни отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного — стояти на смерть і відкинути фашистів.
На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників був навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон.
Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися ДОТи Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення.
На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).
Для боротьби з ДОТами 71-а німецька дивізія задіяла важку артилерію, 1 дивізіон і 1 додаткову батарею (нім. Entgiftungsbatterie) реактивних мінометів Nebelwerfer ), самохідні установки залпового вогню Wurfrahmen-40 з запальними реактивними снарядами, штурмові групи, озброєні вогнеметами, вибухівкою і гранатами, а також штурмові гармати (Stug III). Під сильним вогнем піхота польового заповнення КіУР відступала, кидаючи напризволяще гарнізони ДОТів і ДЗОТів. Таким чином німецькі штурмові групи, використовуючи мертві простори, безкарно підбиралися до ДОТів і закидали їх гранатами та димовими шашками.
5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, досягли чисельності приблизно 86 тис. Вони могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва.
Наші частини почали відходити за хутір Чабани. Місцями виникла паніка. Але радянське командування вжило енергійні заходи до відновлення положення: пошарпані роти і батальйони приводилися в порядок, вводилися резерви, організовувалися контратаки, посилилися дії радянської авіації в районі села Віта-Поштова.
5 серпня 44-а німецька кулеметна дивізія, взявши села Юрівку й Гатне, почала наступ уздовж Дніпра в районі Кременище – Хотів. До кінця дня, незважаючи на знищення 15 ДОТів і ДЗОТів, 3 танків і захоплення 550 полонених і 1 зенітної гармати, 95 пд загрузла в 1-й лінії оборони КіУР. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці Чабанів. Німці змушені були скинути темп наступу, щоб не оголяти фланги. Проте їм вдалося взяти штурмом хутір Чабани і знищити 2-й батальйон 132 танкового полку (танкісти воювали вже без своїх броньованих машин), 147-ї стрілецької дивізії. У цьому жорстокому бою радянські війська зазнали тяжких втрат ( багато вбитих і поранених, близько 200 полонених). Захисники ДОТу № 186 трималися з останніх сил. До тієї миті, поки німці не підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Кілька останніх живих захисників довготривалої вогневої точки задихнулися. Але не здалися.
Один з найгероїчніших, котрий не дав помінятися ходу історії, особливо відзначився у обороні Києва – це 106-й ДОТ, що знаходиться на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод, та ще й ліс замінований був, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон піхоти. Німці його все-таки взяли, але за цей час наші сили підтяглися. Підійшов загін генерала Матикіна, і з флангу в більш стійке положення стали частини 147-ї дивізії Потєхіна. Коли б не героїчний опір 106-го ДОТу, німці буквально за 5 годин могли бути біля київських мостів".
У 1941-му році маршал Жуков, намагаючись уникнути оточення, пропонував Сталіну залишити столицю України. Вождь не зрозумів командуючого. Жуков відмовився взяти на себе відповідальність за наслідки, і був звільнений за власним бажанням.
Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях.
Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п'ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягти частину сил групи армій "Центр" і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан — ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати.
В середині вересня німецькі танкові групи з'єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста. Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день.
Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон.
За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану "блискавичної війни" і затримала наступ фашистів на Москву.
Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя – пересторогу проти утворення незалежного українського уряду під німецьким протекторатом. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Не вірив, що німці зможуть пройти укріпрайон, хоча знав про безславний кінець подібної французької Лінії Мажіно Втім, Київ був приречений державою на страждання і у разі блокади, подібно до Ленінграда. Чи робилось це навмисно? Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.
Зі спогадів ополченки Іващенко (Мартиненко) Надії Олексіївни. Записаних юними журналістами “ІТА ЮН-ПРЕС” у 2005 році
"…У 1941 році мені було 17 років. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса, директором якої був Слобідський Наум Наумович. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми збиралися зустрітися з друзями на стадіоні “Динамо”. Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12. 00 по радіо прозвучав виступ Молотова із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і була взята як сандружинниця на казармений стан. Нас, 10 дівчат, відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити поранених солдатів із західних областей України. Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців. А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого. Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора фабрики Наума Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5000 людей і половина одразу пішла на оборону Києва.
Мені видали військову форму, санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати, де проривалися німецькі танки чи танкетки й швидко доповідати командиру. З нашого боку танків не бачила, тільки танкетки, швидкі такі, а ще – гармати, але не стільки як у німців. Нас постійно перекидали з місця на місце. Копали протитанкові рови, будували ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та вояки НКВС.
Поруч з нами оборону Києва тримали робітники заводів “Більшовик” та “Ленінська кузня”, студенти й викладачі університету, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями. Також тут стояли на смерть солдати усіх національностей з усього Радянського Союзу, і частини НКВС з Києва, які брали участь у боях. Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки ходили бомбити Київ.
У 20-х числах липня у напрямку Мишоловки німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення. Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця, 72 дні. Відходили ми, хто залишився живий, 19-го вересня. Знову опинилися на Лисій горі. Там були порохові склади, які охоронялися, склади знаходилися також біля гори та на сусідній Чорній горі. Поблизу Лисої гори жили люди в сільських будиночках, а на саму гору не дозволяли ходити. 19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись. Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона. Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти, як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах...
Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів... Дійшли до села Борщів і попали у оточення.
Пам’ятник радянським бійцям, що потрапили в оточення у с. Борщів
Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої ,наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати під обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу. Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А скрізь лежать люди і кричать: “Сестричко, допоможи!”. Я плачу, що не можу допомогти... Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили. Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так мене й залишили. А я була тяжко контужена. Тут же геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський. Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи, до палаючих хат. Дорогою загубила і документи, й сумку – все згоріло. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися. Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві...”
Шляхами мужності, болю і слави
Кілька років поспіль юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” брали участь у молодіжній експедиції “Шляхами героїв”, організованій Київським обласним Центром сприяння розвитку молоді Київщини.
Ми розділилися на дві групи. Одна пішла за маршрутом “Пуща-Водиця – Горенка – Мощун – Романівна — Стоянка — Білогородка”, друга вирушила південною частиною маршруту: Мриги- Конча-Заспа – Хотів – Ходосівка – Гатне – Круглик – Віта Поштова – Юрівка – Тарасівка — Білогородка.
Зустрілися групи через три дні поблизу села Білогородка.
Північна група розпочала свій шлях по ДОТах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун. Перший зруйнований кулеметний ДОТ № 478 можна побачити приблизно за 400 метрів південніше Гостомеля біля Варшавської траси. Південніше від моста через р. Ірпінь, на пагорбі бовваніє великий чотириамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній його частині є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону. На жаль, сьогодні споруда засипана сміттям, битим склом, стіни вкриває шар сажі від вогнищ. У лісі між селами Горенка і Мощун, у непролазних нетрях триамбразурний ДОТ № 502. Він повністю заріс мохом і має екзотичний, навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення "МЮД" і римську цифру "ХVІІ".
Південна частина 1-ї лінії оборони Києва насичена оборонними спорудами КиУР, так, що пройти її всю за відведені 2-3 дні було б нереально. Розпочали подорож від напівзруйнованого ДОТу в Конча-Заспі, поблизу хутора Мриги.
Опорний пункт "Мриги" – це група з 9 ДОТів, розташованих на південних підступах до міста в історичній місцевості Конча-Заспа та навколо хутора Мриги, гарнізони яких входили до складу 5-ї роти 28-го окремого кулеметного батальйону (окб). КП – ДОТ № 107. Гарнізони взаємодіяли зі стрілецькими підрозділами генерала Матикіна, командний пункт якого знаходився в Лисогорському форті.
Це місце – одна з перших впорядкованих ділянок Поясу бойової слави Києва. Створили і доглядають за нею протягом багатьох років пошуковці київського заводу "Радар" (в минулому – "Комуніст") та жителі селища Конча-Заспа. Керівник пошукової групи О.В. Кравченко провів значну роботу по благоустрою оглядових майданчиків, викарбував на стінах ДОТів влучні назви "Непокоренный", "Упорный", "Непреклонный" та інші.
П'ять днів, з 31 липня по 4 серпня, бійці і командири зведеного загону генерала Матикіна та гарнізони ДОТів стримували наступ ворога. Атаки закінчувались рукопашними сутичками. Штурмові групи німців обходили ДОТи і просувались у глиб нашої оборони. ДОТи чинили опір і в оточенні, а гарнізони двох із них – №№ 102 і 103 – підірвали себе, не бажаючи здаватись у полон.
Підтримані вогнем артилерії Дніпровського загону кораблів, матикінці зупинили ворога, а потім і відкинули його. У результаті жорстоких боїв у загоні залишилося не більше 300 бійців і 3 гармати, самого генерала було тяжко поранено. Також успішно діяли війська на суміжних ділянках. В результаті контрнаступу 11-16 серпня 37-а армія відкинула німців за межі першої смуги оборони Києва.
Пройшовши Конча-Заспою, побувавши біля меморіалу із складених солдатських касок, братських могил і каплички з викарбуваними словами великого полководця Олександра Суворова: “Війна не закінчиться до тих пір, доки не буде поховано останнього загиблого солдата”, ми вийшли до села Кременище.
ДОТ під селом Кременище мав номер 131. На відміну від інших вогневих точок, не бетонний, а сталевий. Офіційна версія його участі в обороні Києва така. У серпні 1941-го він відбив всі атаки німців. Чотири доби гітлерівці не могли підійти до нього. Оборону в ДОТі тримали 11 чоловік з 3-й бригади ВДВ під командуванням лейтенанта Василя Якуніна. Здатися вони відмовилися. Німці зрівняли село з землею, підігнали вогнеметні танки і знову запропонували здатися. Знову – відмова. Тоді амбразури почали поливати напалмом, поки ДОТ не розжарився до червоного. Усі захисники ДОТу загинули. Поряд із ДОТом стоїть пам'ятний знак, який увічнює подвиг кулеметників, а в центрі Кременища – могила лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів.
ДОТ 131 типу "Б", одна з унікальних споруд Київського укріпрайону, він міг би боротися дуже довго, якби піхота також сиділа в окопах. Снарядами у ньому вибито бронезаслінку однієї з тилових амбразур і навіть пробито товстелезне металеве міжповерхове перекриття. Поруч, у Лісниках, знаходиться не менш героїчний і трагічний ДОТ типу "М2", але доля його оборонців на жаль, невідома.
Ось ми біля ДОТу на околиці села Гатне (там ще зберігся пам’ятник бійцям КиУР). Наступною нашою метою був ДОТ № 138, який на всіх картах пошуковців був зображений як цілий, триамбразурний. Але знайти його було нелегко. Натомість ми натрапили на віддалений ДОТ № 137, повністю зруйнований. Поряд із залишками споруди стоїть пам'ятний знак: "Тут у серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону".
ДОТ № 186, який знаходиться майже в центрі села Чабани на південній околиці Києва, в серпні-вересні чорного від горя й гарі 1941-го мужньо стояв на смерть, тримаючи оборону Києва. До останнього бійця. Оперативне зведення штабу 37-ї армії на 12 серпня 1941 року: “ДОТ 186 знаходиться в оточенні. Йде запеклий бій з противником”. Бої місцевого значення… про них мало згадували, про них мало хто міг потім розповісти. 18 серпня 1941 р. радянським військам знову вдалося відбити у німців хутір Чабани і закріпитися в ДОТі № 186. Оборону цієї вогневої точки героїчно тримали аж до 19 вересня, до того моменту, коли німецькі війська взяли Київ. Захисники ДОТу № 186, бійці 28 окремого кулеметного батальйону капітана Івана Кипоренка, яким вдалося вціліти в “м’ясорубці” Київського укріпрайону, скоріш за все загинули в Баришівському “котлі”. Ні їхні імена, ні їхні долі невідомі.
Понад 70 років героїчна фортеця стояла покинутою й бездоглядною. Починаючи з 60-х років ДОТ використовувався як господарське приміщення. Завдяки цьому в ньому збереглися елементи внутрішнього обладнання, які на сьогоднішній день можна вважати поістині унікальними. Протиштурмові грати , посилені кільцями (таких в київському укріпленому районі) залишилося три; бронезаслонка зразка 1929 року з оглядовими щілинами ( їх теж одиниці залишилися); бронедвері; бронезаслонка зразка 1930 року з унікальною, яка ніде раніше не зустрічалася фахівцям рукояткою овального виду; водяна колонка (ніде більше не збереглася); та головне – частина системи охолодження кулеметів (СОХЛАЖ), яка дивом збереглася. З часом навколо нього виросли багатоповерхівки, а ДОТ, як самотній солдат, тримав оборону, зберігаючи пам'ять і останні крики своїх бійців. Оборону від людського бездушшя, від цинізму й несправедливості, від безпам’ятства.
Нарешті, на честь 69-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників Міжнародною асоціацією дослідників фортифікації “ЦИТАДЕЛЬ” та Чабанівською селищною радою його було відреставровано. Це третій ДОТ-музей, відкритий силами МАДФ “Цитадель” та селищними громадами Київщини . Ентузіасти будують Пояс бойової слави по рубежах Київського укріпленого району (КиУР) разом з тими, хто не байдужий до нашої історії.
Споруда ДОТу № 127 виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі. Його збудували в заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. У повоєнні роки тут спорудили ставок, який затопив нижню частину двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку ДОТ, що височить над плесом, має вигляд гордого й величного. На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато ДОТів. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двоамбразурний кулеметний капонір з п'ятикутною радянською зіркою.
Неподалік дороги що веде від села Віта Поштова до села Круглик - унікальний чотириамбразурний двоповерховий ДОТ № 178 , який зберігся до наших днів. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина й ніші, в які вставлялися патронні коробки. Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних "скобах", — частково затоплений.
Другий кулеметний ДОТ (№ 179 типу “Міна”) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка поблизу Одеської траси, навпроти автобусної зупинки "Круглик". Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний у пагорб. Основний і запасний входи сполучалися підземними галереями завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де були позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення — в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування. На згадку про героїчні дні війни біля доту був встановлений пам'ятник і кілька пам'ятних знаків.
У селі Круглик досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – "Змієвого валу", адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку "Дот № 176". За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам "Змієвого валу", ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами, врізаний прямо в товщу валів древнього скіфського городища.. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо... Наші сучасники не надто заморочуються збереженням пам’яті: на кришці ДОТу – якась напівзруйнована цегляна будівля, яка, вочевидь, слугує для здійснення якихось сатанистських обрядів або кримінальних розбірок. Всередині ДОТу до сих пір біля амбразури стоїть артилерійський станок. А над ним – напис: “Люди! Не чіпайте пам'ять і не руйнуйте історію! Таких ДОТів більше ніде не збереглося!” Нижній поверх ДОТу затоплений. Цікава конструкція цієї фортифікаційної споруди. ДОТ відноситься до так званого типу фланкіруючого вогню. Тобто, стрільба ведеться не вперед, а в усі боки. Подібні об’єкти доставляли чимало клопотів наступаючим.
Три ДОТи, які в с. Юрівка та на околицях, входили до опорного пункту "Крим". Перший кулеметний ДОТ № 201 знаходиться на південно-східній околиці села, між хатами. До другого доту — командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир — капітан І.Є.Некипоренко) — легко знайти дорогу, завдяки дороговказам, встановленим у селі – двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм'ятини, від німецьких куль і снарядів. Третій кулеметний ДОТ № 205, лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають "Малою фортецею". Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР. Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, ДОТ Вєтрова десять днів бився в повному оточенні. Коли гарнізон ДОТу деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана ямами від німецьких снарядів і бомб.
З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Звідси, через Тарасівку й Боярку ми вирушили на Білогородку.
На братській могилі встановлено меморіальний знак на честь воїнів 206-ї стрілецької дивізії, які утримували тут оборону.
Берег р. Ірпінь. ДОТ № 402 збудований за індивідуальним проектом. Єдиний триповерховий. Підземні комунікації простягнулись майже на 500 м, верхня башта – на дві амбразури для ведення фланкуючого вогню. Два одноамбразурні каземати на урвищі Ірпеня. Два зручних входи до підземелля – з протилежного боку пагорба, за футбольним полем.
На підході до шосе Київ – Житомир серед хащ руїни ДОТу № 409, відомого як "ДОТ Цимбала", командира 2-ї роти 193-го окремого кулеметного батальйону. Гарнізон ДОТу брав участь у відбитті першого наступу фашистів на Київ 11 липня 1941 р. Під мостом – кулеметний капонір. При виході на шосе Київ-Житомир праворуч – пам'ятний знак – два автомати ППШ – партизанам та народним формуванням, які брали участь в обороні. Навпроти – через дорогу – пам'ятний знак захисникам міста у вигляді викарбуваної на полірованому сірому граніті карти – схеми бойових дій у 1941 р. Перехід вздовж шосе до покажчика, до ДОТу № 417, на якому встановлена пам'ятна дошка з текстом: "На цьому місці у 1941р. на смерть стояли воїни 3-ї повітрянодесантної бригади".
Поблизу уцілілого ДОТу № 401, з підземними галереями, з виходами до річки Ірпінь ми стали табором. У лісі проводили нічні й денні тактичні військові ігри. Зустрічалися з місцевими старожилами, які, будучи підлітками, брали участь у будівництві київського укріпрайону: рили окопи, траншеї, допомагали радянським бійцям, а потім йшли в партизани. 22 червня, о 4-й годині ранку ми спустилися в ДОТ, поклали квіти й згадали тих, хто стояв до загину на цих рубежах. А вранці на галявині біля доту зібралися старенькі дідусі й бабусі – учасники оборони Києва, народні ополченці, солдатські вдови з сусідніх сіл. Лунали пісні, спогади, й були “фронтові сто грамів”. Учасник оборони Києва, колишній директор школи із с. Шпитьки Іван Опанасович Герасименко попросив нас допомогти в пошуках матеріалів про ДОТ сержанта Медвідя. Відомо, що 11 липня 1941 року бійці цього доту знищили три німецьких танки. Старого солдата й історика цікавила подальша доля бійців.
На жаль, сьогодні в Києві (та й в країні в цілому) не просто відсутня програма збереження пам’яті та історії 2-ї світової війни, а навіть свідомо знищується. Особливо, що стосується І-ї лінії оборони м. Києва, реальних місць боїв за місто. Але пам'ять – це ми!
Встановлення протитанкових “їжаків” на Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги), навпроти заводу “Більшовик”
Піхота РККА йде на позиції КиУР, в районі Голосієва, липень-серпень 1941 (РГАКФД)
Дот №131 біля с. Кременище
Дот № 106 – опорний пункт “Мриги”
ДОТ 127
Памятний знак біля ДОТу 179
Один із входів у ДОТ 179
ДОТ 210
Наталя Плохотнюк, журналістКиевVласть
10 липня 2020 г. 10:00
Раздел: Територія розуму
Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі
Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше.
Відомий дисидент і поет Юрій Литвин за свої неповні 50 років отримав п'ять вироків і був засуджений загалом на 41 рік. Відсидів 22 роки й помер.
Литвина переслідували за літературні твори, сповнені проповідування ненасильства та гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичний спосіб мислення. Найвідомішу книгу його віршів "Трагическая галерея" присвячено долі його покоління, жертвам терору. Він навіть зумів прорватися до посольства Канади, щоб розповісти вільному світу про переслідування політв'язнів у СРСР.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Востаннє, 1982 року, його судили за участь в Українській Гельсінській групі. Після аналізу всіх справ Литвина згадується знана фраза Сталіна: "Була б людина, а стаття знайдеться".
Свого адвоката Віктора Медведчука, який нині є народним депутатом України від ОПЗЖ, дисидент звинуватив у пасивному захисті та виконанні замовлення КДБ.
Після публікації "Стус без захисту. Ведмежа послуга Медведчука" ми вирішили проаналізувати й біографію поета Юрія Литвина через дослідження його кримінальних справ та вироків.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Телеграм Подписаться
Перше засудження за хлоп'ячий протест проти колгоспного рабства
Юрій Тимонович Литвин народився 26 листопада 1934 року в селі Ксаверівка на Київщині в сім'ї сільських учителів.
Про 1933 рік його мати Надія Парубченко згадувала: "Я вела початкові класи. У мене з 24 діток лишилося тільки четверо. Нам, учителям, три місяці не видавали платні, і ми за милим Богом теж не померли..."
У подружжя народилися близнята, але старший син помер ще в дитинстві, а Юрій залишився в батьків сам.
Батько Тимон Литвин воював на фронті, потім партизанив у загоні Сидора Ковпака, а помер від ран у шпиталі 24 квітня 1944 року. Похований у Проскурові (Хмельницькому) у братській могилі. Це важлива деталь, бо бойове минуле батька допоможе Юрію в майбутньому звільнитися достроково.
Нам не вдалося знайти першу кримінальну справу проти Юрія Литвина, оскільки вона належить до загальнокримінальних, тому закінчився строк її зберігання. Однак фабула справи відома.
Юрій Литвин 1953 року зайшов у конфлікт з місцевою радянською владою в селі Барахти. Невдовзі його арештували, і Васильківський районний суд Київської області засудив його за ст. 4 Указу від 4 липня 1947 року "Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності" до 12 років ув'язнення начебто за крадіжку колгоспної телиці.
Річ у тім, що в СРСР селяни-колгоспники почали вільно отримувати паспорти лише з 28 серпня 1974 року. Без паспорта свобода пересування була обмеженою. Голова колгоспу в селі мав необмежену владу над селянами, бо брав участь у розподілі матеріальних ресурсів, міг дати довідку для виїзду із села на роботу в місті.
Василь Овсієнко так розповідає у своєму творі "Світло людей" про засудження Юрія Литвина:
"Куди поїдеш безпашпортним? То вони – наївні діти! – запротестували в незвичайний спосіб: піймали колгоспне теля та й прив'язали в посадці. Юрко як дізнався про це, то переконав хлопців іти до голови, сам пішов з ними і сказав: "Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини".
Голова колгоспу Ніколаєнко подав на хлопців до суду, який щедрою рукою відбатував їм по 10 років, а Юркові 12, щоб не був таким розумним. Заарештували їх 24 червня 1953 року… за крадіжку державної та суспільної власності". На суді Юрій показував матері побиті руки…"
Як про це пригадувала мати Литвина: "…засуджений Васильківським районним судом на 12 років ув'язнений за звинуваченням у викраденні колгоспної телиці".
Тож перше своє ув'язнення з 1953-го до 1955 року Юрій Литвин відбував на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції.
Матір тим часом домагалася звільнення сина, і їй це таки вдалося. Славетний партизан і впливова людина Сидір Артемович Ковпак, який на той час був заступником голови президії Верховної Ради УРСР, згадав свого побратима Тимона Литвина, і постановою президії Верховної Ради УРСР від 13 січня 1955 року Юрія Литвина було помилувано. Звільнили Юрія 31 січня 1955 року.
Друге засудження за "Братство вільної України"
Юрій Литвин писав: "Я не політик, я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в'язниці".
Так і сталося. Після звільнення Юрій Литвин приїхав до дядька по матері Миколи до Ленінграда, де 14 квітня 1955 року в нього зробили обшук. Юрія обвинуватили в тому, що він нібито в неволі, у Кунеївському виправно-трудовому таборі, на тому ж таки будівництві ГЕС, разом із друзями створив "Братство вільної України", яке ставило собі за мету "боротьбу за відторгнення України від СРСР, боротьбу з комуністичними ідеями, створення "самостійної України".
Певна річ, за "самостійну Україну" можуть боротися тільки її вороги, тож уже 5-10 вересня 1955 року судова колегія з кримінальних справ Куйбишевського обласного суду під головуванням Бузанова засудила 16 хлопців-українців за ст. 58-10 ч. ІІ та за ст. 58-11 КК РРФСР ("Зрада Батьківщини").
Ознайомитися зі справою не вдалося, оскільки, якщо вона й збереглася, то в архівах ФСБ у РФ. Проте є копія вироку Куйбишевського обласного суду, ухваленого ім'ям Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.
Згідно з вироком, усі обвинувачені були українцями, більшість із них до цього були засуджені за ст. 4 Указу від 04.06.1947 р. "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державної та суспільної власності" й уже відбули покарання.
Діяльність організації, як зазначили у вироку, була нібито спрямована основним чином на підготовку націоналістичних кадрів, які після звільнення мали вести "ворожу націоналістичну діяльність". Від членів організації буцімто вимагали скласти присягу та підписатися кров'ю на папері з тризубом (герб українських націоналістів).
Слідство начебто з'ясувало, а суд із цим погодився, що "ідейними натхненниками організації були підсудні Чернов та Литвин".
У вироку "встановили", що в організації були паролі, "трійки", "десятки", а на чолі кожної стояв "старший брат". Литвин (псевдонім – "Кремінь") нібито склав дві відозви до в'язнів-українців із закликом вступати до націоналістичної організації, розробив статут і склав текст присяги, а також написав і поширив низку віршів.
Він був фактичним керівником організації, а після створення штабу його обрали завідувачем політвідділу БВУ. В'язні, які виходили на волю, мали формувати осередки.
Щоб "пошити" таку справу, слідство працювало 11 місяців. До організації було начебто "втягнуто" до 40 осіб.
Слід зауважити, що Литвин та інші підсудні повністю визнали себе винними!
Санкція статті 58-2 КК РРФСР передбачала максимальне покарання – 25 років, але суд не знайшов підстав для застосування найвищої кари та зважив на те, що ніякої практичної роботи, крім організаційної, БВУ не вело. Литвину як організатору братства, разом із п'ятьма іншими підсудними, дісталося 10 років позбавлення волі та 3 роки "обмеження в правах".
Пів року Юрія тримали в таборі Мединь, далі – у Вихорівці (це "Озерлаг" Іркутської області), потім – у мордовських таборах, серед політв'язнів. Мабуть, саме ті часи стали періодом громадянського визрівання Юрія Литвина.
Ковток свободи
Звільнившись 14 червня 1965 року, Юрій попрямував до Москви, де зумів прорватися до канадського посольства, щоправда, лишивши в руках міліціонера піджака, та розповів про становище політв'язнів у концтаборах. Співробітники посольства вивезли його в автівці й дали змогу вискочити під час руху.
Юрій поїхав до мами в Барахти Васильківського району Київської області. Згодом одружився з Вірою Мельниченко. Працював у Василькові на заводі з виробництва холодильників, на трубному заводі.
У цьому контексті є цікава характеристика, надана Литвину на Васильківському заводі холодильників.
Сімейне життя не склалося, але Юрій вельми тішився сином Ростиславом.
Батько покладав на Ростислава великі надії, однак нелегкою була доля дітей політв'язнів. Учителька докоряла: "Будеш там, де батько".
"Буду. І Шевченко там був, і Ленін, і багато хто", – відповідав хлопець.
"Стражі порядку" пообіцяли: щойно йому мине 18 років, посадять. Так і сталося, як обіцялося... Ще одна зламана доля. (Ростислав Литвин помер 06.01.2004 р. внаслідок інсульту у віці 35 з половиною років).
Третє засудження – "паплюжив радянський державний та суспільний устрій"
14 листопада 1974 року Юрія Литвина заарештували органи КДБ.
Справа в архіві СБУ не збереглася, але ми ознайомилися з вироком від 13 березня 1975 року, ухваленим Київським обласним судом під головуванням А.Ф.Ткачової (народні засідателі – Медвецька Б.Ф., Зінова Л.В.), який засудив Литвина за популярною тоді статтею 187-І КК УРСР ("Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад") на 3 роки перебування в таборах суворого режиму.
Інкримінували Литвину, зокрема, те, що він "протягом ряду років систематично займається виготовленням та розповсюдженням творів, які містять завідомо неправдиві роздуми, які паплюжать радянський державний та суспільний устрій".
Юрія обвинувачували в тому, що він у своїх літературних творах, перелічених у вироку ("Трагическая галерея", "Вступление", "Два дебюта", "Петефи", "Мы и Вы", "Сен-Сказка", "Горпиха", "Монолог Стрільця", "Тези про державу", "Анархо-комуністичний маніфест", "Записки робітника" та інших), начебто зводив наклеп на радянську державу, паплюжив внутрішню та зовнішню політику радянської держави, радянський робітничий клас, особливо інтернаціональну політику КПРС у зв'язку з подіями в Чехословаччині 1968 року.
На суді Юрій своєї провини не визнав і давати свідчення відмовився. Натомість суд дійшов висновку, що провину Литвина доведено.
Етапували його до табору Верхній Чов, що в Комі АРСР. На розподілі "робсили" начальник запитав про спеціальність. "Поет", – відповів Литвин. – "Поэт? А мне поэты не нужны. Мне нужны бетонщики. Га-га-га! Пойдешь таскать бетон".
У тому таборі більшість в'язнів були такими самими "наклепниками", як і Литвин, або засудженими за іншими статтями, але з політичних міркувань. Режим там був тяжчим, ніж у Мордовії, в'язні були позбавлені будь-якого юридичного захисту. Наглядачі ходили з ґумовими кийками й застосовували їх на свій розсуд.
Там Литвин захворів на виразку шлунка, переніс складну операцію, під час якої ледве не помер. Урятував його хірург, який домігся дозволу для матері побути декілька днів біля сина. Видіння смерті – білий льодовик, що насувається, і голос матері: "Ти будеш жити... Ти будеш жити..." – ці враження лягли в основу "Баллады о смерти".
"Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта – у кадебістських сейфах, – казав Литвин. – Але навіть якби лише один відсоток побачив світ – усе одно слід було писати".
Четверте засудження за начебто спротив міліції та "пасивний захист" Медведчука
Звільнившись 14 листопада 1977 року, Литвин знову оселився в мами в селі Барахти, на вулиці Промінській. Прожив там лише півтора року, та й то під адміністративним наглядом, тобто без права з'являтися будь-де за межами села, і мусив сидіти вдома з 9 вечора до 7 ранку. Працював "надомником" – клеїв коробочки для васильківської фабрики.
Того року в Україні здійнялася нова хвиля арештів – уже проти Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.
До Литвина в Барахти приїхала правозахисниця Оксана Яківна Мешко й запропонувала увійти до Української Гельсінської групи. Він згодився.
За ті півтора року обмеженої волі Литвин переніс ще дві операції: на тому ж таки стражденному шлунку, а також через варикоз. Його фізичний стан був слабким.
19 червня 1979 року, саме на День народження сина, пішов Литвин до річки Стугна з одним родичем і знайомим. Мали пляшку вина. Тут приїхала машина з п'ятьма міліціонерами (Гурський Віталій Антонович, Ткач Олександр Іванович, Устюжанин Валерій Іванович, Поліганов Володимир Борисович, Кернер Володимир Миколайович). Запитали, хто Литвин, заштовхали до автівки, не давши й одягнутися. Навздогін полетіли шкарпетки, черевики та одяг.
Привезли до райвідділу для продовження режиму нагляду, а запроторили до витверезника. Вимагали роздягнутися для обшуку. Литвин відмовився. Тоді йому викрутили руку. Після того, як одного з міліціянтів він назвав фашистом, його прив'язали до нар.
Василь Овсієнко у своїх спогадах про Литвина наводить такий діалог:
"– То що, я фашист?
– Та ще й дурний фашист.
Удар в обличчя.
– Ти дурень у квадраті.
Удар по голові.
– Дурень у кубі.
Удар у живіт.
Дурнем у четвертому ступені назвати не зміг, бо знепритомнів. Здерли 15 рублів штрафу й відпустили додому".
Проте 6 серпня за санкцією прокурора Васильківського району Твердохліба Литвина заарештували, звинувативши у вчиненні насильницького опору п'ятьом працівникам міліції.
Справу передали до Васильківського міського народного суду. Із самою справою нам знову не вдалося ознайомитися, але ми отримали копію вироку Васильківського міського народного суду від 17.12.1979 р.
Відповідно до тексту вироку суду, Литвина захищав молодий на той час адвокат Віктор Медведчук, який був представником і Василя Стуса.
У вироку суду зазначено:
"19 червня 1979 року підсудний Литвин Ю.Т. разом зі своїм братом Парубченком Л.Ф. та знайомим Бобирем А. на пляжі річки Стугна розпивали спиртні напої.
Приїхавши на пляж, працівники міліції Гурський, Ткач, Устюжанин, Поліганов та Кернер після зробленого зауваження щодо вживання спиртних напоїв у громадському місці Литвин почав ображати працівників міліції, ображав їх та висловлювався нецензурною лайкою.
На подальші дії у зв'язку з цією пропозицією працівників міліції сісти в автомашину й поїхати до відділка міліції Литвин учинив працівникам міліції активний фізичний опір, поєднаний з насильством, хапав Поліганова та Ткача за одяг, погрожував їм розправою, перешкоджаючи тим самим їм у виконанні обов'язків з охорони громадського порядку…", "хапав Поліганова та Ткача за погони".
Суд під головуванням судді Васильєвої А.А. відхилив покази обвинуваченого та свідків захисту Парубченка Л.Ф. і Бобиря А., визнав Литвина винним у скоєнні злочину, передбаченого ст. 188-1 ч. ІІ КК УРСР ("Насильницький опір працівникам міліції") та засудив його до 3 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму.
Протокол судового засідання Васильківського міського народного суду, на жаль, не зберігся, але "Останнє слово", виголошене в суді, Литвин зумів записати й передати на волю.
Василь Стус та Оксана Мешко передали його за кордон, і воно було опубліковане в томі "Українська Гельсінська група. 1978-1982. Документи і матеріяли" (упорядник – Осип Зінкевич, видало Українське видавництво "Смолоскип" ім. В. Симоненка в Торонто – Балтиморі 1983 року, с. 379-395).
Вважаю за доречне процитувати рядки з "Останнього слова" Юрія Литвина:
"Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих".
Щодо потерпілих, то вони сказали самі про себе більше та краще, ніж хтось. Десь 60 років тому Дзержинський назвав міліцію дзеркалом радянської влади. Воістину, що правда. Ось вам дзеркало Василькова. Дзеркало нашої влади. Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за свою історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки".
Сама справа не збереглася, однак у вироку не згадано про жодне клопотання чи позицію захисника – адвоката Віктора Медведчука.
Натомість ми отримали копію ухвали від 09.01.1980 р. судової колегії у кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням Дорохової Н.А., за участі суддів Божок Н.П., Крутової В.Д., яка розглядала скаргу адвоката Віктора Медведчука на вирок Васильківського міського народного суду від 17.12.1979 р.
В ухвалі сказано: "У касаційній скарзі адвокат Медведчук посилається на неповноту проведеного у справі розслідування та просить вирок суду скасувати, а справу направити на новий розгляд".
Апеляційний суд відхилив подану скаргу та залишив вирок без змін, зокрема, зазначивши:
"Посилання у скарзі адвоката Медведчука на те, що у справі неповно проведено розслідування, не встановлено, у чому конкретно виражалися дії Литвина зі спротиву працівникам міліції, застосування до них насилля, та не перевірено факт побиття Литвина потерпілими, не можна визнати такими, що заслуговують на увагу".
Справжньою причиною арешту й засудження Литвина вважається його участь в Українській Гельсінській групі та наближення Олімпіади-1980, до якої всім дисидентам, хто був на волі чи міг вийти, дали нові "строки", щоб вони випадково не зіпсували спортивного свята.
Під "олімпійський" укіс потрапили Дмитро Мазур, Петро та Василь Січки, Ярослав Лесів, Василь Стус, Василь Стрільців.
Хто мав звільнитися, того "розкручували" в неволі, не даючи й передихнути.
Повертаючись до Медведчука, слід зазначити, що з наявних матеріалів не можна достеменно з'ясувати, чи виконав він належно свій обов'язок адвоката у справі, оскільки сама справа не збереглася. Натомість виникає одне питання, яке поставив сам Юрій Литвин про те, що в СРСР відсутній інститут адвокатури при розгляді політичних справ.
Тобто складається враження, що Литвин звинувачував свого адвоката Медведчука у співпраці з органами державної безпеки СРСР, і справді є питання.
Виходячи з біографії Віктора Медведчука та отриманих документів у справі Василя Стуса, він працював у Шевченківській юридичній консультації Київської міської колегії адвокатів з 1978 року.
Якщо переглянути історію адвоката, то ми виявимо, що Київську міську колегію адвокатів було створено 06.08.1977 р. шляхом виділення з Київської обласної колегії адвокатів, і відтоді існували дві колегії – обласна та міська. А тому постає питання, як адвоката з міської колегії направили до міста Васильків Київської області, щоб захищати поета в начебто рядовій справі про п'яний шабаш і спротив міліції.
І справді, в іншій справі Литвина, яка збереглася за 1982 рік, його в Київському обласному суді захищав адвокат з Київської обласної колегії адвокатів Фастовець Л.В.
У зв'язку з цим залишається відкритим питання, чому саме Медведчук захищав Стуса й Литвина та чи не співпрацював він з органами державної безпеки СРСР.
П'яте засудження – за "антирадянську агітацію та пропаганду"
Ув'язнення Литвин відбував у Білій Церкві, у Бучі під Києвом, а в липні-вересні 1980 року – у Херсоні.
Ще не випустивши на волю, його звинуватили в "антирадянській агітації та пропаганді" й етапували до Києва для проведення слідства.
Це єдина справа Литвина, яка збереглася в архіві СБУ. Вона містить вироки в інших його справах та низку цікавих документів, що дало змогу провести ґрунтовніше дослідження.
Кримінальну справу було порушено 1 березня 1982 року старшим слідчим Управління КДБ УРСР у місті Києві та Київській області Діденком Б.М. У постанові про порушення кримінального провадження зазначено, що Литвин систематично виготовляв, зберігав, розповсюджував, зокрема й передавав за кордон, документи антирадянського змісту, а також поширював з тією ж метою завідомо неправдиві вигадки, що паплюжили радянський державний і суспільний лад, чим скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. І КК УРСР.
Того самого дня було ухвалене рішення про етапування Литвина до Києва.
До матеріалів справи одразу долучили зібрані матеріали з різних справ, вилучені в Литвина документи в місцях неволі тощо.
Також у справі є копії протоколів допитів Литвина в інших справах, зокрема щодо московського правозахисника Івана Сергійовича Ковальова та інших. Відповідно до цих протоколів, попри попередження про кримінальну відповідальність за відмову давати свідчення, Юрія відмовлявся їх давати. І нам відомо, що правозахисників теж засуджували за цією статтею.
Виявлено цікаву заяву Литвина до Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР від 30 травня 1979 року, у якій він наголосив, що не даватиме жодних свідчень щодо його участі в Українській правозахисній групі "Гельсінська", оскільки її діяльність не суперечить "ані букві, ані духу Декларації прав людини…"
У справі є рукописний документ з назвою "Борцам за свободу и независимость Чехословакии", у якому Литвин висловлює підтримку чехословацькому народу, придушеному радянськими військами 1968 року.
Крім того, у справі є заява Литвина, котру він разом з матір'ю писав до президії Верховної Ради СРСР, про вихід із громадянства СРСР та з проханням випустити його за кордон. В іншому документі у справі з назвою "Открытое письмо членам Политбюро" Литвин повідомляв, що йому безпідставно відмовили у виході з громадянства, почали погрожувати та звинуватили в тому, що він "душевно болен".
Відкритий лист є дуже емоційним, що може свідчити про тяжкі умови проживання в радянській дійсності, постійні закиди, адміністративний контроль, обвинувачення тощо, що створювало нестерпні умови життя для Литвина.
В одному з абзаців Литвин зазначає, що його й надалі будуть "преследовать и подвергать всевозможным репрессиям. Хотя бы только потому, что я не желаю и не могу отказаться от своих убеждений, от своего творчества, от своей деятельности".
Слідство інкримінувало Юрію написання публікації з назвою "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи", опублікованої 1979 року в №10 журналу "Сучасність", який видавали в Мюнхені (ФРН). У ній Литвин робить такий висновок:
"Правозахисний рух на Україні є однією з провідних ланок міжнародного правозахисного руху, і його члени зроблять все від них залежне, щоб і надалі цей рух був інтернаціональний по своїй суті, при цьому не втрачаючи ні своїх національних особливостей, ні свого національного обличчя".
Цікаво, що у справі як доказ знаходимо надіслану Литвину поштою з-за кордону Загальну декларацію прав людини. Тобто доказом є нормативний документ, який був ратифікований СРСР, але фактично не виконувався. І якщо ми почитаємо декларацію, то виявимо низку порушень, з котрими постійно стикався Литвин, а саме: право на життя, на свободу й особисту недоторканність (ст. 3), нікого не вільно катувати (ст. 4), кожен має право на справедливий суд (ст. 8), нікого не можна свавільно заарештувати, затримати (ст. 9), кожен має право на свободу переконань і на вільне їх висловлення (ст. 19).
Повертаючись до процесуальних документів у справі, 1 березня 1982 року Литвину одразу обрали запобіжний захід – тримання під вартою, ухвалили рішення про обшук його речей у виправно-трудовій колонії №85 та вдома в матері.
Того самого дня Юрія притягнули до відповідальності як обвинуваченого. У відповідній постанові йому інкримінували зазначені вище публікації – "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи" й "Борцам за свободу и независимость Чехословакии".
Литвин, ознайомившись із постановою, написав: "Звертаюсь із клопотанням про допуск захисника до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення".
Слід зазначити, що адвоката допускали до справи лише на стадії судового розгляду. Литвин свою провину не визнав, але факт написання ним згаданих публікацій підтвердив.
У протоколі допиту від 3 березня 1982 року Литвин згадує, що на його становлення вплинуло спілкування з архієпископом Йосипом Сліпим, Володимиром Григоровичем Горбовим, Михайлом Михайловичем Сорокою. Він зазначає, що до Української правозахисної групи вступив у червні 1978 року, про що його повідомила Оксана Яківна Мешко.
Литвину також інкримінували відкритий лист на підтримку Левка Лук'яненка щодо його несправедливого засудження, який він опублікував і розповсюджував 1978 року.
Після того, як Литвина етапували до Києва, його допитували майже щодня від початку березня до середини травня. Допити здебільшого розпочиналися зранку й тривали аж до вечора.
Литвин у відкритому листі скаржився, що його хочуть визнати психічнохворим і цим шантажують. І справді, ми знаходимо довідку, у якій "лікарі" ставили йому діагноз "психопатія".
Авторство своїх праць і листів Литвин визнавав, але у справі все ж провели почеркознавчі експертизи, які це підтвердили.
Слід зазначити, що процесуальні документи у справі погоджував перший заступник прокурора Київської області Антоненко Ю.А., котрий навіть підписувався замість прокурора Київської області Богачова В.С.
Нам удалося поспілкуватися з онуком колишнього прокурора Київської області Богачовим, який розповів, що, як йому відомо, його дід був доволі принциповою людиною й не погоджувався бути співучасником явно незаконної діяльності КДБ СРСР. Натомість цьому сприяв його заступник Антоненко Ю.О., який згодом очолив обласну прокуратуру.
Слідство закінчилося 21 травня 1982 року. Ознайомившись зі справою, Литвин написав заяву, що розцінює її як свідомий злочин органів влади проти членів правозахисного руху СРСР загалом і проти нього зокрема.
31 травня 1982 року було складено обвинувальний акт, який передали для розгляду до Київського обласного суду.
Слід зазначити, що на момент завершення слідства Литвин був хронічно хворою людиною – хронічна виразка та інші хвороби.
Як адвокат у справі Литвина "захищав" завідувач Бориспільської юридичної консультації Київської обласної колегії адвокатів Фастовець Л.В., від захисту якого Юрій відмовився під час судового засідання, але суд відмовив йому в цьому клопотанні.
Київський обласний суд почав розгляд справи 1 червня 1982 року. Литвин на початку судового засідання заявив: "Судова колегія не має морального права судити мене, і тому я відмовляюся давати суду показання".
"Винним себе зовсім не визнаю", – наголосив Литвин.
Окрему увагу слід звернути на позицію адвоката Фастовця: вона не була активною з погляду захисту, він покладався на розсуд суду, казав про пом'якшувальні обставини, але провину клієнта не визнавав, як адвокат Медведчук у справі Стуса, оскільки розумів, що це є порушенням закону. У завершальному слові, зокрема, зазначив:
"НЕ ЙДУЧИ ВРОЗРІЗ ІЗ ВИМОГАМИ ЗАКОНУ та виходячи з того, що мій підзахисний не визнає себе винним, я ВИМУШЕНИЙ просити виправдати Литвина за ст. 62 ч. ІІ КК УРСР та за ст. 70 ч. ІІ КК РРФСР".
Литвин, відповідно до протоколу судового засідання, почав виступати з останнім словом, до якого окремо готувався, але головуючий суддя його постійно переривав і, зрештою, ухвалив позбавити Литвина останнього слова, оскільки той начебто "намагався використовувати останнє слово з метою антирадянської пропаганди та агітації".
24 червня 1982 року о 14:30 суд оголосив вирок, яким засудив Литвина до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання, визнавши винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. ІІ КК УРСР та ст. 70 ч. ІІ КК РРФСР.
З тексту вироку бачимо, що Литвина засудили за "антирадянські" й "наклепницькі" твори: написаний 1968 року лист "Борцам за свободу и независимость Чехословакии" та написані 10 років по тому два "Открытых письма…", "Слово о кающихся грешниках" (щодо покаянних заяв І.Дзюби, В.Захарченка, Г.Снєгірьова), "Некролог", лист до пані Картер, кілька варіантів праці "Советское государство и советский рабочий класс" і найважливіший – статтю "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи", опубліковану 1979 року в №10 журналу "Сучасність" та зачитану на радіо "Свобода".
Інкримінували йому також усні висловлювання, засвідчені в'язнями-кримінальниками, з усілякими перекрученнями та домислами, сфабрикованими слідчими.
У вироку зазначено: "Литвин з червня 1978 року свою діяльність став прикривати личиною "борця за права людини", з цього часу почав називати себе членом так званої "групи сприяння виконанню Гельсінських угод" і разом з іншими відщепенцями брав участь у розповсюдженні ворожих документів".
Як відомо нам нині з розповідей друзів Литвина, його шантажували під час слідства божевільнею, возили до сумнозвісного 13-го відділення київської "Павлівки". Експертизу проводив відомий усій кримінальній Україні психіатр – доктор медицини Ліфшиць.
От він допитував Литвина: "Що ви все на партію звалюєте? При чому тут партія, як от у сусідній палаті лежить чоловік, котрий, вибачте, козу зґвалтував?" – "А де це він зробив, на Красній площі?" – "Та в хліві. Ще й защібнувся. Діти побачили". – "Отже, він людей соромився? А якби він був віруючий та знав, що Бог усевидющий, то вчинив би таке? То ж скажіть мені, а хто хрести скидав із церков, чи не ваша партія?"
Отож, Литвинові в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 належало пробути до 24 червня 1992 року, плюс у засланні – до 1997-го. Виходить, що загалом його засудили до 43 років неволі, не рахуючи півтора року адміннагляду. З прожитих 49 років він відбув у неволі 22.
Вічний спокій
Литвин десь у травні 1982 року прибув на Урал, до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району Пермської області.
У в'язниці, протестуючи проти свавілля й байдужості тюремників, Литвин серйозно виснажується та збавляє й так слабке здоров'я. Кілька разів він оголошував голодування, через що йому заборонили єдине на рік побачення з матір'ю.
У цей час одне за одним помирають його однодумці: Іван Мамчич, Олекса Тихий, Валерій Марченко, колишня дружина Віра Мельниченко, Борис Антоненко-Давидович.
21 серпня 1984 року Литвин настільки знесилів, що вже не міг ходити. На це він поскаржився Михайлові Гориню, який сидів у сусідній камері. Лікар звільнив його від робіт.
24 серпня Юрію Литвину стало геть зле, він почав марити. Коли співкамерники прийшли на обід, знайшли його в камері з розтятим животом.
"Крові не було, але кишки вивалилися", – розповідали вони згодом.
Литвина забрали до лікарні, начальство в'язниці заспокоювало: "Померти ми йому, звісно, не дамо".
Юрій помер 5 вересня 1984 року в лікарні міста Чусове. В'ячеслав Острогляд, який теж лежав у тій лікарні, розповідав, що там чув: за тієї рани на животі Литвин мав би жити. Але він був надто ослабленим. Лежати мусив лише на спині, тому нирки затерпли й відмовили. Це й стало безпосередньою причиною смерті.
Згідно зі свідоцтвом про смерть, виданим Барахтинською сільрадою, що його має на руках матір Юрія, помер він 5 вересня 1984 року від "проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника".
Чи було це самогубство? Можливо. Проте цього не засвідчує жоден із в'язнів, бо ніхто не був присутній. Водночас, чим можна було порізатися, у камері не знайшли ані одразу, ані під час пізніших обшуків.
Мати Литвина десь 1995 року розповідала Василеві Овсієнку, що в Кучиному їй якось потрібно було зайти до громадського туалету. Щойно причинила двері, аж туди ломиться зек у чорному одязі – "безконвойник" (такі працюють за межами зони, а ночують у зоні).
– Ти куди? Не бачиш, що зайшла стара жінка?
– Вибачте. Вашому синові що хотіли, те й зробили. Він не покінчив самогубством, його вбили. Тільки не видавайте мене, бо й мені таке буде.
"Найгуманніший у світі" радянський закон не дозволив забрати тіло померлого в'язня, доки не закінчиться строк його ув'язнення. Саме тому так довго домагалися родини Литвина, Тихого та Стуса дозволу на перепоховання в рідній землі.
Стуса та Литвина багато що єднало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість оточуючого світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І, зрештою, смерть. У цьому теж є знак небес, бо це сталося в один день.
Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар біля дороги в селі Копально-Борисово.
"Особливо небезпечні державні рецидивісти", згідно з "найгуманнішими у світі" радянськими законами, не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.
Тільки дерев'яні стовпчики з номерами. У Литвина – сьомий, у Стуса – дев'ятий…
Але вже за кілька років друзі та рідні перевезли їхні тіла додому. Їх знову поховали поруч – на Байковому цвинтарі в Києві.
Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро "Титикало та партнери", заслужений юрист України, депутат Київської обласної радиКиевVласть
18 травня 2020 г. 09:30
Раздел: Стиль
Пройшла дорогами війни
Стрімко збігають роки. Усе менше залишається тих, хто наближав Перемогу. Виросли вже правнуки героїв, які щедро полили своєю кров’ю священну Батьківщину, врятували її від нацизму. Та війна продовжує боліти незагоєною раною у пам’яті фронтовиків…
Згадує ті тяжкі часи і Надія Яківна Хоцінська, яка в роки війни працювала на контрольних пропусках регулювальником-ревізором.
Народилася 20 січня 1927 року в с. Красний Луч Луганської області. Звідти й вирушила крокувати дорогами війни, ділити усі її тяготи нарівні з чоловіками.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Довгий і важкий життєвий шлях пройшла Надія Яківна. Після демобілізації в 1946 році вийшла заміж і переїхала з чоловіком до Ружина Житомирської області. Там довгий час працювала майстром на швейній фабриці.
Має багато грамот і відзнак різних рівнів за участь у Другій Світовій війні, зокрема, і медаль за відвагу. Уже більше 20 років проживає в місті Тараща. Щиро радіє своїй люблячій родині – донечкам, онукам, правнукам. Гордиться ними, адже виховала у доброті й повазі.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
Тож бажаємо Надії Яківні Хоцінській, аби ще не одну річницю Великої перемоги вона зустрічала. Щоб іще нащадки мали нагоду слухати спогади живого свідка тих далеких воєнних часів. Здоров’я вам, добра, злагоди й благополуччя!
КиевVласть
6 квітня 2020 г. 17:24
Раздел: Новини
Кличко пригласил столичных бездомных в Дом социальной заботы
Мэр Киева Виталий Кличко предложил столичным бездомным поселиться в Доме социальной заботы на ул. Суздальской. Кроме бесплатного крова, бездомные смогут получить работу, хотя и за небольшую зарплату.
Об этом KV стало известно из сообщения пресс-службы Киевской горгосадминистрации (КГГА).Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
“Действительно, бездомные – уязвимая категория населения. Им сложно соблюдать нормы элементарной гигиены. И они могут быть носителями болезни. Поэтому мы предлагаем таким людям селиться в Доме социальной заботы на улице Суздальской. Проживание там – абсолютно бесплатное. Также город постоянно предлагает работу таким людям. Пусть зарплата и небольшая, но это может стать стартом для возвращения к нормальной жизни”, – сообщил мэр Киева Виталий Кличко.
Он добавил, что в Киеве работают пункты, где кормят бездомных. Они находятся у Центрального вокзала, Дарницкого и Киев-Волынского вокзалов. Каждый день социальные работники осуществляют там дезинфекцию.
Напомним, на пересечении ул. Тростянецкой и Санаторной в Дарницком районе Киева, в двух люках теплосети, поселилась группа бездомных. Местные жители указывают на недопустимость такой ситуации, так как рядом каждый день проходят учащиеся специализированной общеобразовательной школы №291, и потенциально подвергаются опасности.
Читайте: В Соломенском районе Киева полиция и медики оставили в подъезде жилого дома больного бездомного
Фото: KV
КиевVласть
3 квітня 2020 г. 09:00
Раздел: Тексти
Михайло Хруставка: “Ніхто не вмирає ні від грипу, ні від коронавірусу”
Найгострішою темою на сьогодні є захист від нової коронавірусної інфекції. Проте дотримання лише гігієни не завжди буде достатньо. Для зменшення ризику потрапляння вірусу в легені дуже важливо правильно дихати і кашляти. Про те, як це робити КиевVласть розповів нині єдиний в світі учень Костянтина Бутейка, лікар з 40-річним стажем роботи за методом вольової ліквідації глибокого дихання (ВЛГД) Михайло Хруставка.
KV: Як дихати правильно?
Михайло Хруставка: Всі добре знають, що таке норма. І норма по відношенню до дихання – це нормальний, природній газообмін в організмі еритроцитів між киснем та вуглекислим газом. І коли людина дихає не нормально, а багато, то порушується газовий баланс і до людини підключаються різні газові хвороби. Для того, щоб наше дихання було нормальним, або було наближене до норми, необхідно дихати правильно.Подписывайтесь на новости “КиевVласть”
В людини, яка дихає ротом, ніколи не може бути норми по відношенню до дихання. Рот вдихає значно більше повітря, ніж це потребує природа. В спокої ми завжди і всі вдихаємо ніздрями. Фільтр – це є ніздрі, це носові раковини, які повітря повинні опрацьовувати. 40 процентів бруду залишається на ворсинках в носі. І слизова носа виробляє за добу в носі 500 мл слизу, яка містить лізоцим. Це природній антибіотик. От повітря пройшло першу 40 процентну очистку, воно опускається в носоглотку. Далі працює глоточне кільце Пирогова, мигдалини і аденоїди. Все це починає боротися за очищення повітря. І воно пройшовши цей шлях до бронхів, попадає в кров і дає нам життя.
Всі люди при навантаженнях дихають лише ротом. І перше і основне навантаження для людини – мова, сміх, крик, плач, співи, танці. Пропоную поспостерігати за рідними, друзями, знайомими як вони дихають з відкритим ротом.
KV: Що Ви можете порадити робити під час карантину?
Михайло Хруставка: Я дам елементарні профілактичні поради, які кожен зможе легко застосовувати і не боятися того, що це якось нашкодить. Людина, яка виходить з дому повинна бути в масці та рукавичках. Коли заходить в магазин, бажано мовчати, бо коли ми розмовляємо, ми вдихаємо повітря ротом. Якщо вірус попадає в ніздрі він спочатку проходить через канали очищення і по слизові опускається в горло. Після чого починає першіти, лоскотати, дерти. Дві години він знаходиться на слизовій і нікуди не дівається. Він вже є в дихальних шляхах. Щоб він не попав в організм, ми повинні ополіскувати слизову носа і горла.
Коли в горлі відчуваєте першіння, пийте теплу або навіть гарячу воду. Попадаючи в шлунок вірус нейтралізується. Кожних дві години бажано ополіскувати ніс за дуже простим рецептом: на 100 мл води 20-25 крапель перекису водню. Цим розчином в теплій воді потрібно проводити процедури елементарного захисту. Можна промивати ніс фізрозчином через піпетку. Це також очистка. Якщо немає і цього, то звичайною водою. Адже з водою і слизом опускається все на горло, ми його ковтаємо і нейтралізуємо.
Коли вірус є активним і ми його з ротовим диханням в розмові засмоктали і закинули собі в дихальні шляхи, він починає там лоскотати і виникає сухий кашель. Кожна людина коли починає кашляти, вона вдихає повітря відкритим ротом. Ніхто не вдихає повітря носом, адже це неприємно та незручно. А коли вдихаєш повітря ротом при швидкості 120 км за годину, воно змиває цей вірус ще дальше та глибше.
Кашель повинен бути продуктивним, а ми всі кашляємо обструктивним. Це призводить до забивання наших бронхів, їх спазму. В решті це закінчується летально. Найбільш небезпечним це є для людей похилого віку, які і так мають хронічні проблеми з бронхами, серцем, легенями, їхній організм здається швидше. Неправильне носове дихання, неправильний кашель є шкідливими. Нам це невідомо, але коли ми до цього будемо ставитись серйозно, у нас буде здоров’я, життя, не буде страху до коронавірусу чи інших проблем.
Знайте, дихання – це життя. У вашому житті дихання має займати перше місце, вода – друге, а харчування – третє. Людина живе, тому що вона дихає, п’є воду та харчується, вживає вітаміни. І якщо ви будете активно рухатись, робити зарядку, займатись спортом, то додасте собі ще більше здоров’я.
KV: Ви єдиний в світі учень Костянтина Бутейка. Хто він такий, що він відкрив і чому Вас навчив?
Михайло Хруставка: Так, я двічі дипломований Бутейком учень, який отримав з рук автора диплом, виданий і підписаний українською мовою.
Лікар та українець за походженням Костянтин Бутейко ще в 1952 році звернув увагу на той факт, що ротове дихання призводить до дисбалансу газового вмісту в альвеолах і крові, надмірних витрат вуглекислого газу. Йому вдалося відкрити першопричину найбільш поширених захворювань цивілізації – гіпервентиляція легень (надмірне зовнішнє дихання), названу хворобою глибокого дихання. У 1958-1959 роках, працюючи в лабораторії функціональної діагностики і обстеживши 200 пацієнтів, він отримав перші результати правильності цього відкриття. Він отримав авторське свідоцтво на метод лікування гемогіпокарбії №1067640 з пріоритетом від 29 січня 1962 року (Гемо-кров, гіпо – мало, карбія – вуглекислота). Але з грифом: “Не подлежит опубликованию в открытой печати! Секретно!” Заборонено розголошувати простий і доступний спосіб лікування. Виявляється, що глибоке дихання шкідливе.
Як лікар, хочу сказати відповідально, що ніхто не вмирає ні від грипу, ні від коронавірусу. Від вірусу виліковуються. Для прикладу: в Японії вилікувався чоловік 101 року, в Італії – жінка 95 років. Люди помирають від ускладнень вірусних інфекцій. Основне ускладнення є пневмонія – запалення легень. Я хочу підкреслити, що люди помирають від пневмонії, від страху, від лишніх емоційних навантажень.
Віруси були і будуть. Не потрібно їх боятись. Звичайно повинен бути здоровий глузд. Не забуваймо, що PH шкіри 5,5, і надмірна гігієна стирає захист на шкірі. Захист починається з профілактики. Для того, щоб вірус пробрався, підкреслюю, через носове дихання вниз, він повинен подолати довгий шлях. Це відбувається, коли тіло знаходиться не в активному стані. Щоб цього не відбулося, слизові повинні бути зволожені, необхідно пити багато теплої (гарячої) води, дихати носом, правильно кашляти.
Дихання – це величезна таємниця нашого з вами життя. Дихати і означає жити. Без нього немає життя. Як лікар я займаюсь лікуванням дихання тих людей, які мають хронічні запущені проблеми з органами дихання і не лише. З моєї 30 річної практики є люди, які допомогли собі при астмі, епілепсії, розсіяному склерозі, паркінсонізмі і інших надзвичайно важких невиліковних захворювань нашої традиційної медицини.
Фото: Фейсбук Михайло ХруставкиКиевVласть
середа, 17 квітня 2024 г.
18:19
УВАГА!!! КиївВлада переїхала на новий домен
п'ятниця, 12 квітня 2024 г.
20:56
“Українська команда” передала велику партію дронів-літаків легендарному батальйону “Ахіллес”, - Палатний
20:51
Ексміністр оборони Резніков став директором безпекових і оборонних програм в ГО “Український інститут майбутнього”
20:45
Начальник КОВА Руслан Кравченко у Чернівцях взяв участь у Конгресі місцевих та регіональних влад при Президентові України
20:34
На київській ТЕЦ-5 встановлять додаткові генератори
20:20
В Україну повернули тіла 99 полеглих захисників
20:02
У Києві з суботи відновлює роботу автобус № 7 (схема)
19:54
На Бахмутському та Новопавлівському напрямках відбито понад 40 атак, загалом на фронті 81 боєзіткнення, - Генштаб ЗСУ
19:43
Представники громадськості вимагають припинити переслідування антикорупційних активістів та журналістів-розслідувачів
19:31
Відзавтра, 13 квітня, столичний автобус № 35 подовжить свій маршрут до вулиці Гліба Бабіча (схема)
19:13
“Укренерго” організувала для ветеранів війни програму навчання та працевлаштування “Разом”
19:01
На Броварщині витратять 1,86 млн гривень на облаштування дитмайданчиків
18:49
На вулиці Богатирській у Києві до 21 квітня обмужать рух транспорту (схема)
18:36
У Броварах з'явився новий патріотичний стінопис “Обіймаю тебе, моя Україно!”
18:17
Столична влада зупинила проведення аукціону з надання в оренду Житнього ринку
18:04
У реєстрі зниклих безвісти наразі налічується понад 2 тисяч дітей
Календар подій