ОСББ, або об'єднання співвласників багатоквартирних будинків - це на сьогодні одна з найбільш суперечливих тем для українців. Багатьом незрозуміло, наскільки складним є процес створення і чи варто взагалі об'єднуватися мешканцям будинків. З іншого боку, чимало власників квартир цікавлять подробиці: чим ОСББ краще керуючої компанії, чи впливає його створення на ЖК-тарифи, які можуть виникнути проблеми і т.д. Щоб зрозуміти і розкрити всі ці тонкощі, на базі ГО “Українська організація захисту споживачів послуг” було проведено круглий стіл з головою правління столичного ОСББ “Садовий-25” (Лівий берег) Юрієм Звольським і членом правління ОСББ “Лобановського-130” Володимиром Гуцулом. Але для початку - не надто приємна для столичної влади статистика. Так, за інформацією КМДА, у 2015 році в Києві було зареєстровано 43 нових об'єднань співвласників багатоквартирних будинків. 2016 рік став періодом істотного зростання цієї цифри - було створено 304 ОСББ. Проте, вже в 2017 році ініціативність громадян пішла на спад - з'явилося всього 134 нових об'єднань. У 2018 році в Києві нарахували в цілому 1 тис. 224 ОСББ, що теж критично мало - близько 73% багатоквартирних будинків столиці обслуговувалися все ще комунальними керуючими компаніями (сучасними аналогами радянських ЖЕКів). Вже по цифрах є зрозумілим, що інтерес до створення ОСББ стрімко падає. Що стало тому причиною - відсутність ініціативності та мотивації у громадян, брак актуальної інформації за даною темою, або ж бюрократичні перепони з боку держави і житлово-комунальних монополістів?Подписывайтесь на новости “КиевVласть”  Володимир Гуцул, член правління ОСББ “Лобановського-130”, вважає, що вимога закону про житлово-комунальні послуги вибрати форму управління спільною власністю в багатоквартирних будинках спочатку таки мотивувала мешканців активізуватися в цьому плані. Потім же люди побачили, що поспішати немає сенсу, обставини не підганяють, - і динаміка створення об'єднань сповільнилася. “У кожному будинку - свої нюанси і своя ситуація, - розповідає Володимир. - Десь керуючі компанії буквально кинули людей напризволяще і їм довелося максимально швидко взяти все в свої руки. Але в багатьох випадках мешканцям не вдається організуватися, це -- нелегко, потрібно багато роботи. І відповідальність перекидається один на одного, в результаті необхідні кроки не робляться. Основна перепона в створенні об’єднань -- людський фактор ”. На мій погляд, один із наріжних пунктів - це також недостача у мешканців знань про ОСББ. Якби люди бачили реальні переваги самостійного управління будинком, у них би з'явилася і мотивація, і ініціативність. Та й бюрократичні та інші перешкоди подолати простіше, якщо є чітка мета. Нею може стати, наприклад, прагнення знизити цифри в платіжках за ЖК-послуги. Адже в Україні тарифи підвищуються мало не кожні півроку! За словами голови правління ОСББ “Садовий-25” Юрія Звольського, створення об'єднання якраз і може вирішити цю проблему: “Якщо керуюча компанія не узгоджує тариф з місцевою владою, тоді мешканці позбавлені можливості отримувати субсидії і пільги законним шляхом. До створення ОСББ, наша, вже колишня керуюча компанія свій тариф не погоджувала з КМДА. Тобто, тариф встановлювався рішенням директора керуючої компанії. Протягом року вартість обслуговування будинку та прибудинкової території змінювалася рази чотири. І, звичайно ж, не в бік зменшення. Перший тариф на обслуговування будинку та прибудинкової території, який нам встановила керуюча компанія, становив 7,50 грн. за м2. Після створення ОСББ ми тариф зменшили до 4,50 грн. і він протримався на такому рівні 13 місяців. Наш тариф апріорі не може бути вище, ОСББ - неприбуткова організація”. Відомі лише поодинокі випадки, коли тариф після реєстрації об’єднання зростав. Як правило, таке відбувається тоді, коли керівник ОСББ (як до цього керуюча компанія) втягується в корупційну схему, отримуючи при цьому “відкати”. Але ж цього главу правління мешканці можуть замінити на загальних зборах, проголосувавши за порядну і відповідальну людину. Так що нездоланної проблеми тут бути не повинно. Ще однією перевагою від створення ОСББ є те, що мешканці отримують набагато більше контролю над будинком і прибудинковою територією, які де-юре є їх спільним майном. Так, за інформацією Департаменту житлово-комунальної інфраструктури КМДА, при створенні об'єднання, співвласники отримують право контролювати витрати на утримання і ремонт їх спільного будинку. Якраз в цьому і полягає істотна різниця між управлінням у форматі ОСББ і керуючої компанією, при якій власники квартир такої можливості позбавлені через певні “схеми” посередника. І ось - одна з них. На практиці, право власності на квартиру інвесторові новобудови не дають до тих пір, поки він не підпише контракт з компанією, що управляє. Керуючі ж компанії спочатку примушують мешканців підписати договір, а потім маніпулюють цим договором, змушуючи платити за необґрунтованими тарифами. У новобудовах ситуація з вимушеними підписаннями договорів ясна, забудовник не зможе здати будинок без нього. Ось тільки іноді саме через підписаний договір, мешканці не можуть проконтролювати фінанси, які вони ж і виплачують. Більше за те - господарі квартир ніяк не можуть перевірити ні обсяг, ні якість виконаних робіт: “При керуючій компанії “критерієм якості” були мами з колясками, - згадує Юрій Звольський. - Якщо на прибудинковій доріжці візок не трясеться, поруч - зелений газон, значить, будинок обслуговується гідно! Ніхто ж з них не спуститься в підвал, не буде дивитися, в якому стані труби, насоси, який тиск на датчиках, чи чистять бойлери, щоб коефіцієнт передачі температури від постачальника тепла був максимальний. Ніхто не зайде в ліфтові шахти, щоб перевірити, чи обслуговується ліфт взагалі. Газон є - тоді, мовляв, все нормально. Ось це - принцип роботи керуючої компанії від забудовника. Інше не хвилює, поки не починаються проблеми. А вони виникнуть обов'язково, якщо не виконуються технічні умови. І коли вже через пару-трійку років в будинку почнуться поломки і аварії, тоді керуюча компанія просто забере свій ноутбук з паперами і піде. Мовляв, це - ваш будинок, самі і займайтеся ”. Я згоден з думкою глави правління ОСББ і переконаний, що управління будинком повинні брати в свої руки інвестори, власники. Створення об'єднання необхідно перш за все для мешканців, для їх комфорту. Якщо має місце підписання договору з керуючою компанією, мешканці не повинні підписувати його “наосліп”, їм необхідно домагатися для себе вигідних умов і можливості контролю. Тут важливо враховувати ще один нюанс. Компанія від забудовника, як правило, будинок не обслуговує, вона наймає для цього іншу структуру, що займається, наприклад, ліфтами. Вивіз сміття, обслуговування тепломереж –так само. Керуюча компанія не має права це робити, в чому тоді її функція? Фактично ОСББ може укласти договір на вивезення сміття і інші ЖК-послуги без посередників. І це обійдеться набагато дешевше, адже керуючі компанії завжди роблять націнку. Тобто, скажімо, тариф на вивезення сміття - 10 копійок за квадратний метр, обслуговування ліфтів - 30 копійок, за електроенергію - ще 40. У результаті виходить, умовно кажучи, гривня. На цю гривню вони роблять свою націнку, наприклад, 10%. Чи вигідно для керуючої компанії, щоб ці ціни були меншими? Звичайно ж ні. 10% від 1 грн. і від 2 грн. - це різні цифри. Тому, компанія не зацікавлена, щоб послуги були дешевше. Якщо договір з керуючою компанією був нав'язаний “під тиском” і передбачає невигідні для мешканців умови - необхідно відразу створювати ОСББ і брати під свій контроль тарифи. До речі, в разі виникнення серйозних проблем, керуюча компанія може спокійно “відійти від справ” і передати управління іншій бізнес-структурі. І цей факт теж важливо враховувати. Наприклад, до створення ОСББ “Садовий-25” в будинку змінилося три керуючі компанії, які фактично самоусувалися від багатьох важливих питань - тому, дуже часто мешканці залишалися наодинці зі своїми проблемами. Для недопущення подібних ситуацій потрібно створювати ОСББ як ефективний інструмент управління. До речі, наявність такого об'єднання мешканців набагато спрощує участь в муніципальних і державних програмах співфінансування капітального ремонту і утеплення багатоквартирного будинку. Вони розраховані, в основному, на застарілі житлові будинки - там це питання є актуальним. Але в нових будинках існують свої проблеми: наприклад, спрощена і неекономна система опалення (адже забудовники максимально економлять, щоб залишити бюджетну вартість за квадратний метр). Варто зайвий раз відзначити, що після створення ОСББ можна претендувати на отримання грантів від держави або міжнародних агентств для поліпшення енергоефективності будинку. І ще один нюанс. На практиці, на жаль, існує серйозна проблема: перевести новобудову в управління мешканців досить непросто. Перешкоджати цьому може держава з її недосконалою законодавчою базою і відсутністю контролю над якістю нових будинків. Також на заваді можуть стати мешканці, які звикли до керуючої компанії і не хочуть розбиратися в перевагах ОСББ. Водночас, керуюча компанія часто йде в одній корупційній зв'язці із забудовником і не прагне віддавати владу громадянам, щоб не втратити досить вигідну “годівницю”.  Таким чином, створення ОСББ - це реальний крок до добробуту мешканців окремо взятого будинку і цілих житлових масивів. Збори учасників кондомініуму мають  виключне право призначати і звільняти керівників, затверджувати порядок витрат, контролювати виконання всіх робіт і ремонтів по дому. Головне, що ефективне управління будинком і прибудинковими територіями, порядок і облаштованість житлового середовища цілковито зосереджуються в руках мешканців. Житло ж вимагає постійної уваги і відповідальності, інакше воно буде поступово приходити в занепад і, пропорційно цьому, падати в ціні. Власність необхідно підтримувати в належному стані, знаходити на це час і сили. Важливо пам'ятати: про будинок ніхто не подбає краще, ніж його мешканці. Саме у них є власні вимоги до якості, бажаного комфорту, уявлення про необхідний рівень економії і власні фінансові можливості. Тільки з таким розумінням власності з'явиться бажання взяти на себе відповідальність. Величезне значення має тут соціальна згуртованість мешканців, їх вміння домовлятися і шукати компроміси. В таких умовах процес створення ОСББ буде проходити легше, а після його впровадження можна буде посилити мотивацію українців до поліпшення умов життя. Олег Тітамир, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”КиевVласть

Мені так жалко мера Києва Віталія Кличка, коли він показує інвесторам Подільсько-Воскресенський міст, бігає перед ними, принижує себе і, тим самим, принижує всіх киян заради іноземних інвестицій (кредитів) на добудову мосту. Кличко знайшов китайців, щоб будували метро на Троєщину. І мені знову жалко мера Києва, який принижує себе в своїй неспроможності і робить неспроможними українців самостійно побудувати метро на Троєщину. Мені жалко прем`єр-міністра Володимира Гройсмана. Я не розумію, як можна брати у китайців під державні гарантії 500 млн доларів кредиту (постанова Кабміну №1008 від 18.12.2017 р.) для фінансування операцій з придбання житла або фінансування його будівництва в Україні, з українського бетону і цегли. Як для цього можна брати у китайців, та ще й долари, а не юані? Це або тупість, або потужна афера. І працювати на цих будівництвах будуть китайці - за європейські зарплати. А українці будуть і надалі розїжджатися з України по Європі в пошуках європейських заробітків. Ми створюємо Європу для китайців в Україні? Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Постійно формувалася і формується уявлення, що для розвитку економіки потрібні закордонні інвестиції. Нібито інвестиції звідкись мають прийти, а для них треба створювати клімат. Так, гроші є у китайців, американців, європейців, євреїв, арабів, індійців. В світі багато вільних грошей. Проте така концепція не спрацювала в Україні - і не спрацює. А головне - не дасть розвитку національній економіці. Але урядовці та інші керівники держави продовжують постійно вкладати такі нісенітниці в вуха українцям, показуючи видимість роботи, що ще більше погіршує економічну ситуацію. І складається враження, що влада насправді не розуміє, що таке інвестиції і що таке грошово-кредитна (монетарна) політика держави. На фоні такого безглуздя з’являється необхідність в запровадженні нової політики з розвитку грошово-кредитної системи держави. Треба допомогти хлопцям та дівчатам, що керують країною, підказати їм, що робити. Грошово-кредитна політика в Україні не працює і не створює систему фінансової реалізації економічних процесів. Система, яка одвічно хоче притримуватися долара чи євро і боїться, щоб курс валюти не зростав чи не падав – хибна. Грошово-кредитна політика повинна забезпечити фінансову складову економічного процесу відтворення чи зростання економіки. І вона не може підмінюватися підтримкою грошово-кредитною політики інших країн у вигляді інвестицій в доларах, рублях чи євро. Читайте: Киеву будет трудно расплатиться с “австро-венграми” по долгам метрополитена Будь-яка, навіть сама геніальна ідея чи програма з розвитку економіки чи її певної галузі, неможлива без адекватно підлаштованої під неї грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна система, в першу чергу, повинна опікуватися забезпеченням розвитку економічних процесів, а не дублювати валюту інших країн, демонструючи свою залежність від долара, євро і російського рубля. Ніякі золотовалютні запаси не можуть забезпечити стабільність національній валюті. Стабільність валюти забезпечується тільки збільшенням виробництва, наповненням країни товарами власного виробництва і переходу від імпортної залежності до експортної спрямованості країни-виробника. Це можливо тільки завдяки розвитку національної економіки за участю нової кредитно-грошової системи. Я не бачу можливості реалізації багатьох національних економіко-соціальних програм, в тому числі, запропонованих мною, без якісних змін грошово-кредитної політики. Подільсько-Воскресенський міст, метро на Троещину та іпотечне житло для українців треба добудовувати за зміненою політикою грошово-кредитної системи - без китайців та гальмів розвитку економіки країни. І, можливо, без Кличка та Гройсмана. Читайте: Moody’s повысил Киеву кредитный рейтинг, за что в КГГА заплатили почти 1,5 млн гривен Роман Головин, кандидат наук по государственному управлению KиевVласть

Сьогодні, коли наша країна живе в умовах економічної кризи та збройного конфлікту, для  багатьох сімей дуже гостро стають питання безробіття, домашнього насильства та психологічних проблем. Людям все складніше реалізовувати свої основні права – на житло, соціальний захист та на працю. Через життєві негаразди рівень соціальної агресії в суспільстві є надзвичайно високим, що не кращим чином відображається на дітях. Випадки булінгу (агресивного переслідування) в шкільному середовищі все частіше стають предметом суспільного обговорення. Проте ми часто не замислюємось над тим, що діти дуже чітко відчувають слабкішого. Адже дитина, у якої негаразди в сім'ї -  є пригніченою, почувається незахищеною і перебуває у вразливому стані. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Проблемних питань у сфері сімейної політики надзвичайно багато, але найбільш гостро на сьогодні стоїть питання реалізації своїх прав для громадян, які переїхали із окупованого Криму, зони АТО та з тих чи інших причин залишились проживати на непідконтрольних територіях. Насамперед це питання забезпечення житлом за новим місцем проживання, реалізації права на освіту та медичні послуги. На превеликий жаль, одночасні реформи, які сьогодні держава реалізує у сфері медицини, освіти, децентралізації влади не враховують повною мірою інтереси дітей і сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Як не важко нам визнавати, але модель української сім'ї, в якій сьогодні виховуються наші діти, поступово змінилася за роки незалежності України. Мільйони українців виїздять на заробітки за кордон, чоловіки гинуть через збройний конфлікт, рівень розлучень залишається високим. Кількість дітей з інвалідністю, які народжуються в Україні,  з кожним роком зростає. Одиноких матерів стає все більше. Сотні тисяч українських дітей зростають в неповних сім'ях. А державна сімейна політика практично відсутня. Батьки, по суті, залишаються сам на сам в боротьбі за здоров'я і життя своєї дитини. Тому сьогодні, як ніколи, від держави потрібне створення цілісної системи сімейної політики. Адже за останні вісім років вона, по суті, втрачена. Якщо неможливо відновити міністерство, яке займалося б сімейною політикою в державі, то має бути створений спеціальний департамент з цього питання в Міністерстві соціальної політики. Також уряд повинен мати власну стратегію сімейної політики і не заощаджувати кошти на її реалізацію. Ми часто використовуємо словосполучення “сімейні цінності”, але кожен з нас вкладає в нього своє значення.  Комусь важливі любов та довіра, для інших – важливий успіх сімейного бізнесу. І це цілком зрозуміло, адже всі ми різні, тому й немає готового рішення, яке підходило б для всіх. Втім, основні складові сімейних цінностей все ж таки визнаються більшістю людей. Це спілкування, повага одне до одного, уміння прощати, сімейні традиції та відповідальність. І ми завжди маємо про це пам’ятати.  Філіпішина Аксана Анатоліївна, представник Уповноваженого з дотримання прав дитини та сім'ї KиевVласть

Столичний ринок житлової нерухомості в 2017 році демонструє суттєве зростання обсягів будівництва. Згідно з даними Держстату, обсяг будівельних робіт у столиці за 8 місяців 2017 року зріс на третину у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. А житло у передмісті столиці зводиться ще динамічніше, тут зростання на 34,1%. Введення житла в експлуатацію також б'є всі рекорди. У I кварталі в Києві було здано 295,7 тис. м2 житлової нерухомості, що в 2,5 рази вище ніж за той самий період 2016 року. До кінця 2017-го забудовники Києва і зовсім планують встановити новий рекорд, здавши понад 3 млн м2. Все це дозволяє говорити про справжній бум житлового будівництва. Така активна забудова Києва не дивна – столиця завжди була привабливою для будівельних компаній. Одна з причин цього – високий попит на нерухомість у порівнянні з регіонами. У той же час, обмежена кількість земельних ділянок у столиці все частіше змушує будівельні компанії виходити на ринок міст-супутників Києва, що пояснює високі темпи зростання обсягів будівництва в Київській області. За останній рік гривневі ціни на житло в Києві практично не змінилися. Наприклад, середня вартість квадратного метра в новобудовах класу бізнес залишилася на рівні 32 тис. грн, а клас комфорт виріс у ціні незначним чином – до 19 тис. грн за м2. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Цінова стабільність обумовлена декількома факторами. По-перше, збільшення обсягів будівництва підтримує зростання продажів, тому поки що критичний надлишок пропозиції ринку не загрожує. По-друге, в умовах зниження доходів українців і підвищення попиту на житло економ-класу, забудовники вже не перший рік влаштовують цінові війни, знижуючи вартість квадратних метрів до мінімуму. Через це подальше здешевлення житла на тлі зростання собівартості будівництва в багатьох випадках є просто неможливим. З іншого боку, не виключено, що економічне зростання і платоспроможний попит у країні не зможе встигати за темпом забудови, узятим девелоперами. В такому випадку у виграші будуть забудовники, які зможуть запропонувати покупцям не "сірі" безликі коробки, а енергоефективне житло, якісні матеріали, достатню соціальну інфраструктуру і комфорт. Всі інші можуть зіткнутися з серйозними труднощами при реалізації своїх "квадратних метрів". Олександр Насіковський, керуючий партнер групи компаній DIMДЖЕРЕЛОKиевVласть

Представники Об’єднання “Сила Громад” разом із дружніми організаціями та активістами змусили урядовців не ухвалювати нові Державні будівельні норми без урахування пропозицій громадськості. Боротьбу розпочали на круглому столі 13 липня в Мінрегіоні та продовжили в чисельних робочих групах. Щоправда, святкувати перемогу зарано - активістам ще потрібно побороти будівельне лобі та переконати державних мужів у своїй позиції. Про війну за прозорі ДБНи, свавілля забудовників та важкий український поступ до реформ в інтерв'ю KV розповів Лідер ГО "Об'єднання Сила Громад" Сергій Доротич. KV: Днями Лідер Об’єднання “Сила Громад” Андрій Карпенко розповів, що зусиллями активістів вдалося зупинити ухвалення нових ДБНів. Що не влаштовує? Сергій Доротич: Дуже багато чого. Новий ДБН замінятиме низку старих - з житлової, громадської, транспортної, сільськогосподарської та інших форм забудови. Вийшов дуже об’ємний документ. За логікою, такий стратегічний документ повинен був би бути оприлюднений на сайті Мінрегіону і детально пропрацьований та обговорений в експертному середовищі та з громадськістю. Однак цього не відбулось. Він обговорювався лише у вузькому колі на базі профільного інституту і громадськість не знала про те, що готується проект такого надважливого нормативу. Фактично, вбачається бажання розробників приховати і протягнути тишком-нишком проект. Громадськість це вчасно помітила, а далі вже була боротьба і маленька перемога. Найбільше в проекті цього документу мене вразило те, що щільність забудови має бути збільшена на 20%. Це викликає найбільше суперечок серед громадськості та експертів, особливо коли йдеться про такі великі міста як Київ, Одеса, Львів, де щільність завищена і змушує бажати кращого. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Окрім щільності забудови, в обхід думки громади фахівці із Мінрегіону хотіли зменшити показник зелених насаджень на душу населення вдвічі з 12 м² до 6 м². Це фактичне освячення знищення половини парків у столиці та інших містах. І таких суперечливих новел там десятки. Зараз ми детально пропрацьовуємо запропонований проект документу і надамо деталізовані зауваження. Головна проблема в тому, що ми так і не почули конкретної відповіді, в чому сенс усіх цих нововведень. ДБН зараз сформований за пропозиціями різних організацій та експертів, здебільшого будівельних, без пояснень до тієї чи іншої норми. Він, нажаль,  не враховує позицію громадськості. Читайте: Три простих факти про нові ДБН, які повинен знати кожен українець KV: А в самому Мінрегіоні хоч якось пояснюють те, що документ фактично приховали від громадськості? Сергій Доротич: Аргументації не було. Але добре, що нас нарешті почули. Заступник міністра Лев Парцхаладзе підтримав нашу думку про те, що нові ДБН потрібно оприлюднити у доступний спосіб, щоб люди могли ознайомитись, а потім провести широкі обговорення із залученням асоціацій, об’єднань та громадськості не тільки в Києві, а й в регіонах. На це плануємо витратити три місяці. Якщо забракне часу, то більше. KV: Хто на вашу думку має вплив на розробників ДБНів? Сергій Доротич: Є багато питань до Науково-технічної Ради Мінрегіону, зокрема до секції, яка відповідальна за прийняття рішень щодо відхилення від державних будівельних норм. Цей орган абсолютно неконтрольований громадськістю. Ви не знайдете інформації про плани роботи НТР та її секцій. Порядок денний їх засідань, ПІБ членів, як і проекти рішень - це все чомусь секретна інформація. Але Мінрегіон уперто позиціонує НТР як громадську дорадчо-консультативну інституцію. Днями ми нарешті познайомились із її членами. На жаль, імен нам так і не сказали, але серед “поважних науковців” мені вдалося впізнати юристів та адвокатів великих будівельних компаній. Вони були налаштовані доволі агресивно. Я не побачив в їхніх очах нічого іншого, окрім бажання відпрацювати завдання своїх роботодавців. Наші пропозиції вони не чули і, здається, не хотіли чути. KV: А що ви їм пропонували? Сергій Доротич: Наприклад, поміркувати над питанням так званого “червоного списку”. Коли мова йде про розміщення промислових об’єктів на мінімальній відстані від житлової забудови - це не прийнятно. Ці відстані мусять бути чітко прописані, а об'єкти, які не можна зводити впритул до житла, на нашу думку, варто внести до “червоного списку” обмежень. Зараз є багато прикладів, коли серед житлового масиву розміщують АЗС чи будь-яке виробниче приміщення. До речі, це була пропозиція Парцхаладзе, щоб ми винесли ідею “червоного списку” на розгляд та попереднє опрацювання експертам секції НТР. Але юристи забудовників із НТР почали кричати, що це порушення закону і через суд вони все одно його відмінять. Добре, що під тиском громади ми домоглися прийняття рішення секції щодо доцільності такого списку. На секції ми озвучили проблему щільності забудови, яку, на мою думку, не можна збільшувати, а навпаки - зменшувати. Вказували на вкрай важливі питання збереження зелених насаджень та збереження протипожежних відстаней. Окремо зазначали доцільність заборони зменшення паркувальних місць в новобудовах і інші кричущі проблеми, які потребують термінового втручання. І ми будемо у будь-який законний спосіб вимагати, щоб нас чули і наші пропозиції враховували. KV: Чому, на вашу думку, слово “забудовник” стало сьогодні лайкою? Сергій Доротич: Як учасник будівельного ринку можу сказати, що винні самі забудовники та підприємці. Наприклад, чому в Києві не люблять МАФи? Тому що більшість їхніх власників, на жаль, поводяться жахливо, розводять бруд та антисанітарію. Так само і з забудовниками. Сьогодні, як не прикро, більшість забудовників - це цинічні бариги. Як представник будівельного сфери, я бачу, як сьогодні будують житло і просто шокований ситуацією, що складається. Для багатьох забудовників прибуток - понад усе. Понад якість, понад комфорт, понад безпеку людей. Звичайно, в якійсь мірі на це впливає ситуація в країні. Держава не може гарантувати бізнесу довготривалу перспективу. Тому забудовник живе одним днем - менше вкласти, більше забрати. Проектується найбільша поверховість, вибираються найдешевші матеріали, ніхто не думає про інфраструктуру, про якість життя. Буває, людей просто “кидають”, не завершивши будівництво. Через усе це у українців і склалось подібне ставлення до забудовників. KV: З одного боку, люди не люблять забудовників, з іншого - ринок щодня зростає. Як так? Сергій Доротич: А дуже просто. Є колосальний попит. Більшість моїх знайомих, які не живуть в столиці, зацікавлені в міграції зі свого населеного пункту саме до Києва. З регіонів, де здебільшого животіють, люди бачать, що в столиці йде життя. Питання лише в тому, що буде через 5 років. А через 5 років людина буде півдня проводити в заторах, а змиваючи в унітазі все “добро”, отримуватиме його назад. От тоді усі прозріють і з Києва почнуть тікати. Люди задумаються, але вже буде запізно. Забудовник же отримає свої надприбутки і переїде жити в іншу країну. KV: Забудовника можна змусити будувати соціцальну інфраструктру? Сергій Доротич: Окремих і змушувати не треба. Вони будують, бо так краще для бізнесу. Річ у тім, що будівництво дитячих садочків, шкіл, амбулаторій - це окреме бажання кожного забудовника. Вкладаючи кошти в подібні проекти, він не отримує нічого, окрім підвищення привабливості своїх об’єктів для покупця. Тут мова про тверезий розрахунок, а не про соціальну орієнтованість. KV: А якщо забудовника змусити вкладатися в соціальні проекти. Замість, наприклад, сплати пайових внесків? Сергій Доротич:  Я не прихильник такої ідеї. Це стане початком ще більш корумпованої історії, на відміну від тієї, що ми бачимо сьогодні.   Наприклад, є два забудовники, які будують однакові будинки. Їм кажуть: замість сплати внесків відремонтувати дві дороги по 3 кілометри. Гарно ж? Але одна з цих доріг вбита повністю, на іншій потрібно зробити тільки розмітку. Забудовнику, якому дісталось завдання простіше, скажуть - ти ж розумієш, що потрібно щось занести, бо ми  тобі зекономили кошти? KV: Але у багатьох ваших колег з громадського сектору є підозра, що кошти пайових внесків просто крадуть з бюджету... Сергій Доротич: Звичайно, мої колеги мають право робити такі заяви. Воно так і відбувається - чималі кошти розкрадаються. Але для розслідування цього є правоохоронні органи. Набагато простіше викрити факт розкрадання коштів, ніж бігати з рулеткою і виміряти, скільки доріг проклав забудовник. Віддаючи гроші державі, ми даємо їй можливість розвиватись. Якщо ж запустять механізми обов'язкових побудов чи ремонтів будь-чого  - фактично запустять чергову корупційну схему. KV: Як тоді змусити київську владу звітувати про використання пайових коштів? Сергій Доротич: Тільки прийняттям відповідного рішення на державному рівні. Київська міська рада має оприлюднювати всі подробиці дохідної та витратної частини - де побудували дорогу, хто, і за скільки. Щоб кожен небайдужий громадянин зміг цю інформацію перевірити. А правоохоронні органи повинні вчасно і жорстко реагувати на звернення громадськості. Сьогодні дістати “прозору” інформацію неможливо. А навіть якщо вам це вдалося, в прокуратурі скарги проігнорують, а якщо раптом пощастить довести справу до суду, то там все вже давно куплене. KV: Правильно все кажете. Але, погодьтеся, що на темі “прозорості” зробив собі політичну кар'єру не один політик. Чому ж вона досі не втілена в життя? Сергій Доротич: Можна говорити, а можна робити. Знову ж таки, приведу приклад. Нещодавно я провів установчі збори Громадської ради при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України. У мене є правило: перед підписанням будь-якого документу я оприлюднюю проект і тільки після отримання пропозицій та зауважень, врахувавши їх, підписую документ. Ця практика повинна бути ключовою для будь-якого керівника. Я учасник ще трьох громадських рад, але в цих радах ані я, ані інші учасники, не знають, які документи підписує керівництво. Звісно, що все залежить від особистісних якостей кожної людини, але я вірю, що є такі люди, які хочуть змінити історію. Лишити в ній своє добре ім'я. Таких амбітних людей багато, і я радий з того, що з багатьма із них ми в одній команді. Фото: Укрінформ КиевVласть

"Нужда и бедность – неизбежный удел стоячего государства" (М.Гоголь) На початку березня нинішнього року "УНІАН" оприлюднило такі вражаючі цифри: "Борги українців за комунальні послуги зросли до 19 мільйярдів гривень. Найбільша заборгованість за опалення і гарячу воду 11,1 млрд., заборгованість за утримання будинків, споруд та прибудинкових територій становить 2,5 млрд.грн, заборгованість за вивезення побутових відходів 400 млн.грн". А видання "Патріоти України" у статті: "Борги українців за житлово-комунальні послуги невпинно зростають"(12.02.2017) наводить загальну цифру боргів у 23 мільярди грн. Жахлива статистика!  Україна у когорті 10 найбідніших країн світу. Такого нам не могло приснитися колись навіть у страшному сні. Українців залякують (й почали вже на практиці робити антиконституційні дійства проти людей)- примусовим виселенням з житла за несплату житлово-комунальних послуг на певні суми. А чим більшості платити, якщо тарифи астрономічні і  не зовсім адекватні по відношенню до мізерних зарплат і пенсій ?. Проблему можна розглядати і в іншій площині.  Щодо порушеної теми, то дії нинішньої влади протирічать статтям 3,8,22,46,47,48 Конституції України. Для безвідповідальних чиновників чи байдужих людей, що втратили віру у справедливість, є тематична необхідність процитувати конституційну статтю 48 “Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло” .Відтепер, рядки з наведеної статті Конституції, а також інших, про які нагадано вище, виглядають для знедолених громадян, як потворні ілюзії чи злий витвір законодавчого мистецтва, які  ігнорують  сучасні горе-керівники. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   Антинародна тарифна вистава триває. З березня підняли в черговий раз тарифи на електроенергію. А ПАТ “Київенерго” надіслали киянам за березень 2017 року квитанції з такими ж ганебними і завищеними цифрами, як і взимку. Коли і хто притягне керівників і власників цієї структури до відповідальності ?  Громада міста не без підстав вважає, що давно пора провести перевірку сумнівної тарифної діяльності “Київенерго” і повернути киянам, як мінімум 40% від сплачених надмірних сум на рахунки енергомонополіста.  Скільки триватиме знущання з людей ?.. Центр дослідження регіональної безпеки Сумського державного університету  наприкінці минулого року провів велику бесіду -інтерв’ю з директором Інституту демографії та соціальних досліджень, академіком НАН України Е.Лібановою. Зупинимося лише на кількох моментах: Запитання:  Рівень життя за ці три роки впав? -Відповідь: Безперечно. Це стосується і купівельної і платної спроможності, і співвідношення зарплати більшості працюючих і середньою заробітною платою доходів населення із середніми по країні. Я дуже люблю використовувати показник “відносна бідність”. Він точний. Бо порівнює рівень життя кожної родини з так званим медіанним рівнем. Цей показник ділить все населення рівно на дві групи: нижче та вище медіанного рівня скупних витрат. Так от, у нас питома вага тих, чиї доходи нижчі за медіанний рівень перевищує 50%. - Запитання: В яких ще країнах такий показник ? -Відповідь: Чесно кажучи, в Європі таких країн я не знаю. За 25-річчя незалежності України наше населення скоротилося з 52 до приблизно 42 мільйонів. Причини різні. І головна з них не еміграція, а підвищена смертність людей. Вона викликана поступовим зниженням соціальних стандартів життя, низькими зарплатами і пенсіями, печерним рівнем стану вітчизняної медицини і дуже високими цінами на ліки в аптеках. Це дуже суттєвий цивілізаційний виклик, від здатності відповісти на який, залежить не тільки те чи інше майбутнє, але й збереження країни. На фоні цієї знедоленості дуже шкода маленьких дітей, батьки яких не мають змоги вивозити їх на літній відпочинок, повноцінно харчувати чи ликувати протягом року. Для багатьох витрати на дитячі розваги і необхідні побутові речі, книжки, комп’ютери також у розряді мрій на майбутнє. Тільки чи буде воно у них за такої бідності у державі ? Найбільш вразлива і знедолена частина населення – пенсіонери. Скорбота межує із протестом, коли чуєш або читаєш різні, просто ганебні для влади виступи в засобах масової інформації, у яких так і не знайти відповіді на запитання: Як сьогодні вижити пенсіонеру, який отримує пенсію у 1000-1500 гривень.?  А таких у нас мільйони…Чи Конституція і Закони писані не для всіх? Усе більше людей не задоволені владою, її відношенням до потреб народу, порушенням  чиновниками Конституції і Законів України. Це так би мовити сумарне узагальнення питання. А на закінчення приведу кілька суспільно значущих важливих думок. Новинний портал “За Збручем” ZZ.TE.UA надрукував небайдужі роздуми тернопільского підприємця, мецената, громадського діяча та активіста “Народного контролю” Володимира Бліхара. “ Джерело влади в Україні – народ щоразу на виборах делегує свої повноваження і президенту, і парламентарям, і місцевим самоврядним органам з надією, що ті упродовж всієї каденції  чесно та сумлінно служитимуть суспільству, громадам, кожній людині. Саме для цього й формується державний апарат чиновників. У демократичному світі така система взаємовідносин між владою та народом працює уже десятиліттями і майже ніде не дає збоїв. То чому ж українці за порівняно короткий період  існування незалежної держави уже двічі заповнювали протестні майдани? Чому вони зводили барикади, беззахисними гинули під кулями снайперів? Очевидно, справа не в системі. А у тих, хто і у 2004-му, і у 20014-му, ставши за спинами наших героїв та прикриваючи власну нікчемність галасливими закликами, отримали високі посади.  Прийшли у владу на для того, щоб служити народу, а щоб надалі обкрадати його – матеріально, морально та духовно, – відбираючи кошти, майно, нівелюючи одвічне прагнення українців до волі, позбавляючи їх надії на краще достойне життя. Не підтверджені діями обіцянки, тотальна корупція, приручені суди та силові структури, непомірні амбіції та хамське ставлення найнятих чиновників-бюрократів до потреб і проблем людей – ось що нині найбільше замулює джерело влади, віддаляє нас від омріяного майбутнього.” Закінчити публікацію вважаю за доречне словами відомого українського письменника Володимира Базилевського, який у великій статті в “Літературній Україні”; “Хам тріумфуючий: психологія плебейства” відзначив: “Українська влада ніколи не була українською. Жоден з українських президентів не був виразником тих нагальних потреб, забезпечення яких дало би поштовх піднесенню якості державності. Кожному бракувало не тільки політичної культури, а й культури загальної. А без такої культури неможливе бачення корінних причин національного занепаду. Плебеїзованість українських державників плюс відсутність характеру – зіграли зловісну роль у тому, що маємо державу на курячих ніжках”. Олександр Борщевський, лауреат золотої медалі і премії "Незалежність" Київської організації Національної спілки журналістів України, головний редактор журналу "Світ єдиноборств" КиевVласть

Гасло “чим гірше народові - тим краще владі” за роки незалежності для багатьох українців із алегорії перетворилося на основну формулу взаємин між громадянами і керманичами різного штибу. Небезпідставно в суспільній свідомості образ чиновника чи депутата закарбовано поряд із образом злодія чи пройдисвіта. Плюс, майже інстинктивно на питання, “навіщо хтось іде до влади”, більшість українців відповість - “красти”. КиевВласть вирішила розібратися: чим приваблива і кого приваблює влада районного рівня. Протягом 25 тижнів журналісти видання планують об'їхати всі районні ради Київщини, аби поговорити про владу, гроші і життя із головами цих поважних представницьких органів. Відкриває цикл матеріалів інтерв'ю із спікером Васильківської районної ради Наталею Баласинович. KV: Які основні показники бюджету Васильківського району в 2017-му році? Наталія  Баласинович: Видатки з районного бюджету у минулому році склали 362 млн гривень. На 2017 рік запланували збільшення видатків з районної казни до 468 млн. гривень. Трохи більше ніж 324 млн. від цієї суми піде на захищені статті: на заробітну плату бюджетникам, закупівлю ліків, продуктів, оплату комунальних послуг, опалення, світло. Крім цього, близько 50 млн. грн плануємо вкласти, в тому числі, і у фінансування соціально-інфраструктурних проектів.   KV: На що, окрім захищених статей, в минулому році район спрямовував видатки з бюджету? Наталія  Баласинович: В минулому проектом №1 для району була медицина і в першу чергу реконструкція районної лікарні, де старі корпуси не бачили ремонту десятиліттями. Цей проект можна вважати завершеним - відремонтовані палати, закуплено нове обладнання. Крім цього, район запустив Центр переливання крові, провів ремонтні роботи у кількох сільських ФАПах. KV: Оновлені лікарні - це дуже класна історія, але окрім стін і обладнання медичним закладам треба мати спеціалістів, вони є?   Наталія  Баласинович: Спеціалістів треба запрошувати, треба створювати умови, для того, щоб вони їхали в районні лікарні. З одного боку - Васильківщині пощастило - район недалеко від Києва, а це привабливий фактор для молодих спеціалістів. З іншого боку, ми розуміємо, що лише голою ставкою і казкою про “Київ поряд” заохотити їхати в район молодого лікаря важко. Треба, щонайменше, дати житло.   В цьому році ми плануємо, вирішити цю проблему. У селі Кодаки є шкільний комбінат трудового навчання та профорієнтації, який майже не працює. Ми ухвалили рішення переселити його у сусідню школу, а будівлю відремонтувати і використати під соціальне житло. На кінець цього року очікуємо, що завершимо реконструкцію і зможемо отримати близько 40 квартир. А це означає, що в них район зможе оселити і молодих лікарів-інтернів, і молодший медперсонал і молодих педагогів, адже в 2017-му Васильківський район планує спрямувати значну частину бюджету розвитку на  освітянську галузь. KV: Плануються ремонти шкіл? Наталія  Баласинович: Так, але не лише. В районі є найбільші школи - Глевахівська, Калинівська, Гребінківська. Наприклад, Глеваха - величезний населений пункт, більше тисячі учнів, не вистачає класів. Ми вирішили добудувати класи, зробити капітальні ремонти спортивної і актової зали, комп'ютеризувати процес навчання (смарт-дошки, інтерактивні кабінети). Запровадити лінгафонні кабінети, поліпшити утеплення, енергозбереження, переглянули  кадри. Загалом очікуємо, що на відновлювальні роботи і закупівлю сучасного обладнання з бюджету району буде виділено 21 млн гривень, також населені пункти будуть фінансувати на 30% і обіцяли виділити щось з обласного бюджету. KV: Це така відповідь критикам, які закидають місцевій владі PR на Путрівській “Школі майбутнього”? Наталія  Баласинович: “Школа майбутнього” у Путрівці - щирий і дуже якісний проект. Так, деякі називають цей проект піаром, тому що школа була закладена ще в 2004-му році, а ми, неначе, тільки пофарбували стіни і перерізали стрічку. Якщо для когось ця школа - лише пофарбовані стіни, то для мене вона має інше значення. Насправді, Путрівський НВК став першою школою в сільській місцевості в Україні, де почала втілюватись програма "Нової освітньої платформи". Новий образ сільської школи формується не тільки гарним ремонтом, сучасним європейським дизайном, цифровим устаткуванням чи лабораторними приладами кабінетів. Насамперед Путрівська школа знана унікальним колективом, який втілює в реальність найпрогресивніші методики викладання. Зайдіть на сайт Путрівського НВК, там ви знайдете те що інші школи, навіть, у Києві не мріяли у себе організувати. Наприклад, консультації для батьків професійного педагога - дитячого психолога.    І освіту, як пріоритет 2017-го року район обрав не для того, щоб комусь щось довести. Мовляв, дивіться, ми також щось можемо. Врешті, я хочу, щоб усі школи району мали сучасний вигляд зовні і відповідали сучасним, конкурентним освітнім стандартам, як по змістові, так і по наповненню навчальних планів. Читайте: На Киевщине учителей английского языка учили английскому   KV: А окрім реновції системи освіти, ще на якісь цікаві і корисні проекти варто очікувати? Наталія  Баласинович: В декількох населених пунктах плануємо будівництво сучасних центрів дозвілля. Там буде wi-fi зона, зона для виставок, тренінгів, бібліотека, фонди в якій будуть оновлюватись регулярно. В принципі, це приміщення має стати сучасним сільським клубом з гуртками і танцями, але його суть в тому, щоби витягнути дітей з вулиці, дати їм заняття, дати їм змогу відчути, що в рідному селі дозвілля може бути організовано не гірше, а то й краще, ніж у столиці. На будівництво одного такого суб'єкту з меблями необхідно 5 млн гривень, і район знає, де ці кошти взяти. Крім цього, у планах на 2017 є старт нового дорожнього проекту. Ми хочемо з'єднати смт. Калинівку Васильківського району з Калинівкою Макарівського району Київської області. Ціль - розвантажити за рахунок нової об'їзної дороги потік автомобілів, який іде з Житомирської траси. Кілометраж нової траси близько 48 км.  Проект абсолютно реальний, там є дорога, яку можна продовжити через поля, не забираючи землі людей. Плюс, він цікавий для бізнесу - в першу чергу, для логістів. Зараз іде узгодження на державному і обласному рівні, хід якого вселяє в мене надію, що проект буде реалізовано. KV: Як зміниться карта району після реформи з децентралізації? Наталія  Баласинович: Згідно із планом, затвердженим Кабміном у нас мають бути створені дві громади - Гребінківська і Васильківська. Плюс, обласна рада погодила створення Калинівської громади (села Плесецьке, Дзвінкове, Данилівка і Кожухівка з центром в Калинівці). Глеваха хотіла формувати свою громаду, але зараз питання пригальмували. В нас є група сільських голів і депутатів, які не підтримують децентралізацію. Поки йде жвава дискусія. Робити прогнози на 2017 рік я б не ризикнула, скажу лише, що Гребінки серйозно просунулись в організації об’єднаної територіальної громади. KV: Наскільки гостро стоїть земельне питання в районі? Скандалів багато? Наталія  Баласинович: Як таких масштабних чи дуже гострих земельних скандалів у нас немає в районі. Так, пристолична зона, так, дуже багато живе бізнесменів і можновладців, але не можу сказати що вони не в ладах із сусідами. Є точкові питання по паях, по суперечках навколо меж того чи іншого наділу, але подібних історій повно і в інших районах і аж надто унікальними вони не є. Ми справно виділяємо землі учасникам АТО, намагаємось навіть і не “своїм”, коли є можливість. Оренда пайовикам сплачуються сільгоспвиробниками вправно, а якщо в якомусь селі фермер не сплатив - мій особистий телефон є майже у кожного. Бабуся з села телефонує і розказує, що їй не заплатили. Єдине, що прославляє Васильківський район на всю країну -  давній скандал із землями державного підприємства "Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України" в Глевасі. Там все тягнеться вже багато років і невідомо, коли вирішиться. Подробнее: Во имя гречки и взрывчатки. Ученые требуют вернуть для селекции и оружейных испытаний 400 га “отжатых” земель KV: По пожежі на БРСМ є якась конкретика? Чи є рішення судів щодо компенсації? Наталія  Баласинович: Наскільки мені відомо, йде слідство. В мене в апараті є людина, яка займається цими процесами. В мене немає інформації, щоб хтось отримав компенсацію. У Василькові збирають підписи, готують новий позов. Спілкуємося на цю тему з прокуратурою, поліцією. Все, що кажуть, - слідство йде, справа тяжка. Я думаю всі наші депутати і працівники райдержадміністрації будуть у цій справі свідками, ми були на тій пожежі - 6 загиблих, 15-20 постраждалих. На сьогодні ні одна справа не доведена до кінця. Подробнее: Год пожара на БРСМ: ни виновных, ни возмещения ущерба KV: Розкажіть про “маршруточні” бунти. Наскільки подорожчав проїзд і що планує робити районна рада? Наталія  Баласинович: Проїзд на маршруті Київ-Васильків подорожчав на 5 гривень і зараз коштує 20 гривень. Це питання піднімали на нараді. На жаль, ефективних методів впливу на це немає. Кожного з перевізників знаємо в обличчя, їх близько 10 в районі. Вони приходять до нас за компенсацією перевезення пільгових категорій громадян, кажуть, що подорожчало пальне, обслуговування транспорту. Деякі взагалі кажуть, що здорожчення обумовлене підняттям мінімальної зарплати… Я розумію, що це бізнес. Але для того, щоб не страждали люди, які щодня і не завжди від кращої долі їздять в Київ на роботу, було б доречно створювати державні чи комунальні підприємства, які могли б пропонувати якісь і при цьому соціальні тарифи. Район готовий рухатися в цьому напрямку. А поки очікуємо на перевірки Антимонопольного комітету.   Читайте: Остановка по требованию. На Киевщине, в Васильковском районе, маршруточники блокируют государственного перевозчика KV: Ви багато кажете про інтереси простої людини. Але прості люди, здебільшого вважають, що ті, хто у владі, опікуються виключно власними, а не суспільними справами. Для чого прийшли у владу ви?   Наталія  Баласинович: Я тут живу і мені важливо зробити щось для своїх людей. Дуже приємно розуміти, що мої рідні, сусіди тепер можуть ходити у нову лікарню, користуватись повноцінно медичними послугами. Для мене особисто це заслуга. Я знаю, що громада це оцінить. Не виключаю, що робота в районі буде стартом для майбутньої політичної кар'єри за його межами. Чому ні? Якщо є успіхи, якщо виходить реалізувати успішні проекти на маленьких територіях, то чому б не робити це масштабніше? Я не бачу в цьому жодної проблеми. Головне чесно про це говорити і мати те, що можна показати і чим можна пишатися. Гордість за те, що ти зробив - це дуже гарний мотиватор. KV: Тобто, ви у владі,  аби залишити по собі історичний слід? Наталія  Баласинович: Історичний слід - це потужна і поважна мета, перебування в політиці (сміється). Проте, якщо колись через багато років громада Калинівки вирішить, що доречно було б назвати школу моїм ім'ям - для мене це буде найвища шана. KV: На Вашу думку, громадяни мають бути вдячні владі за роботу? Чи можновладець, працюючи на громаду і за кошти платника податків, не мусить чекати на подяку? Люди ж, щодня купуючи хліб, не дякують, пекарям чи водієві, який цей хліб довіз до магазину? Наталія  Баласинович: Має, чи не має людина комусь і за щось дякувати - її особиста справа. Але погодьтесь, отримувати слова вдячності за якісно виконану роботу - приємно. В мене такий підхід - про кожне, навіть маленьке досягнення в районі, ми повинні говорити, пропагувати. Відносно моєї роботи, є реальні зміни, які можна “помацати” і я сподіваюсь, що люди будуть вдячні. Якщо людина ставить мету і досягає її, а не ходить і розповідає, скільки коштів у бюджеті - - це гарний приклад. Ми живемо у реаліях України, багато людей прийшли до влади “пересидіти”. Багато хто нічого не робить, бо боїться зробити неправильно. Сподіваюсь, що в українській політиці настане такий час, коли влада боятиметься забруднити своє ім'я і жертвувати репутацією заради кількох гривень. Для мене найстрашніше - почути від знайомих, що “Наташа вкрала”. Читайте: Досье: Баласинович Наталья Александровна КиевVласть

У центрі української столиці – десятки занедбаних історичних будівель. Це частина історії та національної ідентичності, яку так важливо зберігати для наступних поколінь. Вона може повністю зникнути. Значна кількість історичних та архітектурних пам'яток давно перейшла у приватні руки подекуди недобросовісних власників. Будинки часто діставались їм за безцінь, а тепер просто стоять, руйнуючись. Згодом на місці занедбаної будівлі можна буде звести комерційну сучасну нерухомість або ж просто перепродати безцінну землю в історичній місцині. Держава при цьому не просто бездіяльно відсторонюється – мовляв, безсила проти приватної форми власності. А нерідко просто банально не знає і не може встановити, хто є реальним власником будівлі. На практиці максимальне покарання за невиконання так званого охоронного договору та руйнацію пам’ятки – це штраф. Кому належить історичний Київ і що буде з культурними скарбами українців – у спеціальному розслідуванні програми "Схеми", спільному проекті Радіо Свобода та каналу "UA:Перший". Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   У 1990 році ЮНЕСКО надала статус об’єктів всесвітньої спадщини собору Святої Софiї та ансамблю Києво-Печерської лаври. Вони мають і охоронювані зони – так звані буферні. Це означає, що частина Києва навколо цих пам’яток забезпечує збереження історичного середовища пам’ятки ЮНЕСКО – наприклад, у цих зонах заборонене нове будівництво, не пов’язане з історичною забудовою. А про всі дії, стан та наміри щось робити у буферній зоні треба інформувати спеціальний комітет ЮНЕСКО.​ Приватний замок До цієї зони належить і, наприклад, будинок Підгорського на Ярославовому Валу. Кияни знають його як “Замок Барона”, але це історична плутанина. Фото: Садиба Підгорського (так званий "Замок барона") у центрі Києва на Ярославовому Валу. Будинок кінця XIX століття Однієї з найкрасивіших пам’яток Києва могло б і не бути. Адже саме на його місці спершу запланували звести Володимирський собор, але потім плани змінилися. У середині XlX століття ділянку перекупив польський шляхтич Підгорський. Фото: Садиба Підгорського (так званий "Замок барона") у центрі Києва на Ярославовому Валу. Фото Д. Маркова (представлене Музеєм історії Києва) "Він вирішив вразити містян і замовив проект такого будинку, який би був схожий чимось на французькі романтичні замки. Але! Жоден власник, який володів цим майном, тут не жив", – каже історик, молодший науковий співробітник Національного музею історії України Софія Грабовецька. Ніколи не мешкали тут і теперішні власники – бізнесмен-мільйонер, екс-депутат Київської міської ради Олександр Лойфенфельд та його дочка Інна. Історична будівля перейшла до рук сучасного мільйонера типовим способом: від 1990-х років він почав скуповувати квартири в будинку одну за одною. За документами, ця будівля досі житлова. Фото: Бізнесмен-мільйонер, екс-депутат Київської міської ради Олександр Лойфенфельд "Але він зараз стоїть закритий, не використовується, перебуває в незадовільному технічному стані", – зауважує начальник дирекції експлуатації житлового фонду КП "Київжитлоспецексплуатація" Євген Кравченко. Проте Олександр Лойфенфельд іншої думки: "А чого ви зараз займаєтесь цим питанням, що він у мене в незадовільному стані? У нас будівля в нормальному стані. За царя будували так, що воно 200 років буде стояти. Поки стоїть тільки 100". У 2014 році Верховний суд України створив прецедент. Коли столична прокуратура намагалася довести, що деякі приміщення будинку продали Лойфенфельдам незаконно, суд не тільки не витребував будинок у комунальну власність, а й визнав, що будинок нібито не є пам’яткою. Що, по суті, повністю розв’язує руки власнику – він може перебудовувати будинок на власний розсуд або й узагалі знести його. Сам же власник стверджує, що просто боровся за свою власність. Мер Києва Віталій Кличко назвав позбавлення історичного будинку статусу пам’ятки неприпустимим і пообіцяв “у стислі терміни” розібратися. "Схеми" поцікавилися в нього, що зроблено за два роки і чому будинок досі не занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. У Міністерстві культури також роз’яснили, що вже два роки взагалі не вносили нових пам’яток – мовляв, таким чином оберігали пам’ятки від схеми штучного вилучення судами з Реєстру. "Так склалася наша судова практика, і зараз складно сказати, під впливом яких умовно “чинників” вона формувалася. Зараз на підписі у міністра наказ, у якому серед пам’яток є вулиця Ярославів Вал, 1", – зазначила заступник міністра культури Тамара Мазур у грудні 2016 року. Проте в наказі, який невдовзі з’явився, не виявилося будинку Підгорського. Після кількох нагадувань практично під Новий рік Міністерство все ж внесло будинок до реєстру. "Схеми" поцікавилися в очільника апарату КМДА, чому міська влада, знаючи власника будинку, не може з ним домовитися й примусити відреставрувати пам’ятку. "Давайте ще раз скажемо чесно, що якщо ніхто не нагадував пану Лойфенфельду або іншим особам про необхідність збереження об’єктів культурної спадщини, у тому числі після відповідного рішення суду, то, мабуть, ті розмови, які ведуться з 2011 року про його знесення, вони б уже відбулись", – зазначив керівник апарату КМДА Володимир Бондаренко. Нині київська влада стверджує, що налаштована не допустити руйнації будинку у будь-який спосіб. Проте доведеться домовлятися із приватним власником, адже про викуп містом не йдеться. "Я навіть не можу уявити, скільки сьогодні може коштувати експертна оцінка цієї будівлі. Власник продає її за 4 мільйони доларів. Ну розуміємо?" – додає Володимир Бондаренко. Та і сам власник каже, що продавати пам’ятку передумав. І, схоже, розлучатися з будинком не налаштований взагалі. "У єврея відбирати взагалі нічого не можна. Нікому. Ні єврею, ні росіянину, ні українцеві, не можна нічого відбирати за законами релігійними. Не можна створювати євреям проблеми. А якщо нам створювати проблеми, то будуть і проблеми в держави. Не тому, що євреї погані, а тому, що ви порушуєте релігійні речі", – зазначив бізнесмен, екс-депутат Київради Олександр Лойфенфельд у коментарі "Схемам". Він обіцяє відреставрувати будинок тоді, коли мине фінансова криза. Тепер його зобов’язує і закон. Чи буде висотка? Метод придбання цілого будинку – через скуповування окремих квартир – доволі поширений. Саме так компанія “Грааль”, яку ЗМІ пов’язують із братами Табачниками, придбала й відомий будинок на Грушевського, 4б. Фото: Історичний будинок на вулиці Грушевського, 4б у Києві "Цей будинок був побудований у XIX столітті. Після того пережив дві війни, революції. Він є прикладом, по суті, первинної забудови вулиці Грушевського. І цих будинків залишилося кілька штук", – каже засновник МГО "Мистецька платформа" Микола Марусик. На початку 2000-х років, коли Дмитро Табачник керував парламентським комітетом закордонних справ, а його брат Михайло – комерційними структурами, пов’язана з останнім фірма “Грааль” представила скандальний проект так званої реконструкції Європейської площі – з готельним комплексом заввишки 160 метрів на місці старої забудови. Фото: Проект, який раніше представляв “Грааль” "Схеми" запитали в новопризначеного головного архітектора Києва, чи можливе таке будівництво в центрі Києва і чи має він вплив на ситуацію? "Я пам’ятаю всю історію цього проекту. Я зацікавлений у тому, щоб ця дірка заповнилася хорошою архітектурою, повноцінною, були тактично знайдені об’єми. Я не знаю, що хочуть побудувати висотку. Так, у конкурсі виграли висотки. Але я не зустрічався ще з інвесторами. Хочеш ти побудувати 80 поверхів? Ну прийди, покажи, послухай", – каже Олександр Свистунов. Та керівництво "Граалю" регулярно приходить до КМДА – подовжувати оренду земельних ділянок на Європейській площі. "Схеми" запитали у директора ТОВ "Грааль", яка всіляко заперечує причетність братів Табачників до проекту. То хто ж стоїть за майбутнім будівництвом? "Інвестор цього проекту дуже потужний, який вклав дуже багато грошей в Україну. Це Офер Керцнер, якого визнали інвестором минулого року. Ось він власник цього проекту", – заявила директор товариства Ірина Окунєва. Офер Керцнер, почесний консул України в Ізраїлі, на запит "Схем" щодо фінансування проекту на Грушевського так і не відповів. Фото: Історичний будинок на вулиці Грушевського, 4б у Києві А поки приватний власник роками залагоджує зі владою паперові справи, в будинку-пам’ятці влаштували сквот – люди потроху ремонтують його, гріються пічкою, бо всі комунікації, які вони намагалися провести, відрубає власник – у “Граалі” знають про них. Проте люди все ж вважають історичний будинок пам’яткою і не збираються віддавати його під знесення. Справа Міхельсона Минулого року садибі Міхельсона на Пушкінській, 35-37, виповнилося рівно 120 років. Зараз заходити сюди можна тільки в касці і з дозволу приватного власника. Фото: Флігельна частина садиби Міхельсона на вулиці Пушкінській у Києві "Вже після зведення цього будинку його придбав відомий київський підприємець Фрідріх Густавич Міхельсон. Він, з одного боку, заробляв будівельними матеріалами, а з другого – їх використовував і для власного будівництва. Він купував садиби в центральній частині Києва і забудовував їх великими комплексами. У нього в Києві було нерухомості на кілька мільйонів, а тоді весь бюджет Києва складав 4-5 мільйонів", – розповідає києвознавець Михайло Кальницький. Фото: Відомий київський підприємець Фрідріх Густавич Міхельсон За ціле століття садиба Міхельсона неодноразово переходила з рук у руки. І ось теперішній власник – фірма "Дім на Пушкінській", яка належить маловідомому підприємцю Тетяні Чорнак, – разом із компанією "НЕСТ" готує спільний проект реставрації садиби. "Це буде житло, елітне житло. Це саме те, що зробив Міхельсон більш ніж 120 років тому. Це були будинки для дуже багатих людей", – каже радник з інформаційної політики компанії "НЕСТ" Вікторія Яковлева. Проте перед початком реставрації, власники мусять провести протиаварійні роботи – будинок у вкрай небезпечному стані, навіть ходити біля нього небезпечно. Фото: Садиба Міхельсона на вулиці Пушкінській у Києві "Це було зроблено нашими попередниками. Ми вже треті володарі. Не можна говорити, що ми за це 15 років відповідаємо – ні", – запевняє представник власника будинків Вікторія Яковлева. Теоретично власник великої садиби на Пушкінській міг слугувати позитивним прикладом – вочевидь, компанія має і гроші, і бажання своєрідно продовжувати справу Міхельсона, якби не одна обставина. Раніше інспектори-пам’яткоохоронці наклали на фірму штраф через поганий стан будинку. Але через небажання платити штраф, до того ж, майже символічний для такої компанії, їхні юристи не просто оскаржили його, а й тим самим відкрили лазівку в законі і подали приклад іншим власникам, як можна оскаржити будь-який припис пам’яткоохоронців. Сучасні Терещенки Садиба Терещенків на бульварі Шевченка, 34 – будинок із визначною історією. Фото:  Бібіковський бульвар,34 (нині – бульвар Шевченка). 1-й праворуч, поч. ХХ ст. Фото надане Музеєм історії Києва "Це будинок моїх прадіда та прабабусі – Івана та Елізабет Терещенків. Іван придбав цей будинок у 1879 році, після весілля. І тут народився мій дідусь. Це був будинок сім’ї. Цей будинок бачив багато краси, тут були багато художників. Більшість картин, які сьогодні є в Музеї російського мистецтва, були тут", – розповідає нащадок знаменитого роду українських промисловців і меценатів, міський голова Глухова Мішель Терещенко. Фото: Міський голова Глухова Мішель Терещенко біля садиби своїх пращурів Уже багато років будинок стоїть порожній. Але міська влада визнає – вплинути на власника, який розпоряджається будинком уже багато років, фактично не може. Фото: Садиба Терещенків на бульварі Шевченка у Києві На запитання щодо перевірок начальник дирекції експлуатації житлового фонду КП “Київжитлоспецексплуатація” Євген Кравченко відповідає так: “А хто його буде перевіряти? За все відповідає власник. І хто там має право міститись? Ніхто”. Фото: Садиба Терещенків Як свідчать отримані "Схемами" документи з інвестиційного конкурсу на будинки, "Центрелеватормлинбуд" і раніше орендував приміщення комплексу будинку Терещенків. А в 2004 році місто оголосило конкурс для потенційних інвесторів, адже будинок треба було реставрувати. Зрештою "Центрелеватормлинбуд" (одним із засновників якого є Тимур Міндич – відомий бізнесмен, пов’язаний із каналом "1+1" та Ігорем Коломойським) до конкурсу не допустили, а переможцем обрали "Укрнафту" (акції якої майже порівну належать державі та структурам Ігоря Коломойського). Уже невдовзі після укладання інвестиційного договору з містом, "Укрнафта" передала свої права на будинки "Центрелеватормлинбуду". Невже два підприємства, пов’язані через третіх осіб, просто розіграли схему, за якою садиба дісталася нинішньому власнику попри те, що саме його і не допустили до конкурсу? Нинішній керівник відповідає, що в цих питаннях просто не обізнаний, як і в планах своєї ж фірми щодо будинку. "Я не знаю тих часів, не можу коментувати. Я вже потім прийшов співпрацювати. Я ще раз кажу, я не маю права розкривати плани інвестора, я з ним говорив", – запевнив директор ПрАТ "Центрелеватормлинбуд" Олег Івченко. Проте запевняє, що вже цього року влада побачить власне проект реставрації садиби. Раніше проект "Доступ до правди" у своєму дослідженні власників історичної нерухомості писав про те, що власники цієї садиби вже отримували припис за неукладання обов’язкового для власників документа (охоронного договору), а також через те, що будівля у занедбаному стані. Тепер власник каже, що всі порушення пам’яткоохоронного законодавства усунуті. Фото: Будинок зсередини. Фото проекту "Доступ до правди" Але з цим не згоден нащадок власника старовинної садиби Мішель Терещенко. "Я вже починаю працювати з юристами. І ми будемо судитися. Будинок Терещенків буде показувати киянам, що це можна захищати і давати нове життя гарному історичному будинку, який у нас є", – каже він. Паперові справи Історичне серце столиці – Андріївський узвіз. У 2009 році влада вирішила його відреставрувати до "Євро-2012" і доручила цю справу інституту "УкрНДІпроектреставрація". Фото: Проект реставрації Андріївського узвозу "Під час роботи ми зіткнулися з тим, що якісь будинки продані приватним підприємцям. Насправді власники не пускали в будівлі на обстеження. Тому проект ми зробили, включили туди не тільки фасади, а й аварійні дахи, і таким чином привели в порядок Андріївській узвіз, але не в повному обсязі", – зазначає реставратор, головний архітектор "УкрНДІпроектреставрація" Лариса Цяук. Окрім того, що сам Андріївський узвіз – територіальна пам’ятка, більшість будинків тут – також пам’ятки. І багато з них давно у приватній власності. Наприклад елегантний будинок XVIII століття на самому початку узвозу. "Першими власниками садиби, до складу якої входив цей будинок, була родина київських купців Лакерд. Уявіть собі, наскільки заможні люди жили на Андріївському узвозі, що вони могли володіти ділянками, які займають цілі квартали. Після радянської влади до кінця 1998 року фактично весь перший поверх цієї садиби був зайнятий швейним училищем, але його розформували. Тоді будівлі почали приватизовувати, розкуповувати. І ось тоді з цього будинку пішло життя. Він вже майже 20 років порожній. І це пам’ятка", – каже керівник Центру урбаністичних студій Національного університету "Києво-Могилянська академія" Владислава Осьмак. Наразі будівля повільно руйнується. Якщо зовні будинок виглядає охайно, то всередині ходити по ньому страшно. Це визнає і нинішній власник – "Діамантбанк", публічним акціонером якого є екс-міністр МНС та колишній народний депутат Давид Жванія. Банк має головний офіс на тій же ділянці, тож може фізично контролювати стан сусіднього будинку. Фото: Будинок на Андріївському узвозі, 2 та банк “Діамантбанк”, який ним володіє. стоять стіна до стіни У самому банку запевняють, що рятувати пам’ятку хочуть, навіть уклали охоронний договір на будинок, але не можуть почати роботи через бюрократію. "Нам ще необхідно отримати містобудівні умови та обмеження. Але, починаючи з червня 2015 року, ми не можемо отримати цей документ. У нас усі погодження є, але застаріла корупційна схема в цій сфері як діяла, так і діє. Складнощі отримання цього документа виникають у багатьох замовників, хто володіє будівлями, такими смачними, як, наприклад ця, на розі Андріївського узвозу та Контрактової площі", – каже радник голови правління "Діамантбанку" Наталія Бєлан. Фото: Всередині будинок на Андріївському узвозі, 2 виглядає значно гірше, ніж зовні На підтвердження її слів "Схеми" отримали копії кількох звернень банку до міської влади, в яких вони просили надати їм останній документ, який необхідний для початку роботи. Про цю ситуацію журналісти запитали в очільника департаменту, який повинен надати документ, – головного архітектора Києва. "Реставрація – це дуже тонка річ. Коли до мене потрапляють документи, із п’яти може один проходить", – відповів на запитання знімальної групи програми Олександр Свистунов. Гараж замість пам’ятки? Наріжний будинок на Боричевому Току, 23/3 – один із найстаріших, збудованих після пожежі на Подолі 1811 року. Зараз він майже перетворився на руїну, проте це охоронювана законом пам’ятка архітектури. Дозвіл на його будівництво надавав ще перший офіційний головний архітектор Києва Андрій Меленський. Фото: Будинок на Боричевому Току в Києві. Фото 1984 року (з альбому Яковлева та Равчева "Київ 70-80-ті") "Цей один із найперших, найстаріших. Щоб дерев’яний будинок зберігся майже 200 років! То це вже само собою достатньо важлива причина, щоб зберігати його і надалі", – зазначає Владислава Осьмак. Фото: Пам'ятка архітектури початку ХІХ століття на Боричевому Току в Києві Теперішня власниця історичного скарбу – Галина Іванівна Лосєва. Має в Києві низку ресторанів. Лосєва – член родини Калетників, політиків-комуністів. Рідна дочка Лосєвої – це Оксана Калетник, колишній депутат парламенту. Фото: Галина Лосєва, член родини Калетників За результатами минулорічної інвентаризації, яку проводила міська влада, інспектори дійшли висновку, що будинок невідомо чий. Але прослідкувати власника легко можна завдяки земельному кадастру. Щоправда, тут цільове призначення землі під стародавньою пам’яткою архітектури вказане як "для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва". Сама ж Галина Лосєва підтвердила "Схема" у листі – будинок її. Проте замість відповіді на запитання про те, чому за стільки років після переходу в її руки пам’ятка так і не отримала другого життя, вона повідомила, що будинок у неї відібрали шахраї-рейдери – мовляв, офшорна фірма “Магнолія ассоушиейтс лімітед” отримала підробне рішення суду, що закріпив за нею право власності на історичний об’єкт. Тепер Галина Лосєва планує звернутися із цим питанням до правоохоронців. "А тому розповісти Вам про плани будівництва на цій ділянці в найближчій період, на жаль, не можу", – пояснила вона. Жертви кризи На вулиці Тургенівській руйнуються колись величні будинки початку XX cтоліття під номерами 17 та 19. Фото: Будинок початку ХХ століття на вулиці Тургенівській у Києві "Якщо ми подивимося на проектні креслення, то побачимо п’ятиповерховий будинок із виразною баштою. Але побудували триповерховий і без неї. Вочевидь, у домовласника не вистачило грошей, і він поміняв проект. Але ця цікава деталь в історії київської архітектури, до речі, доволі характерна. Щодо будинку №17, він біля 10 років був виявленим об’єктом культурної спадщини, але втратив свій статус, мабуть, через технічний стан", – розповідає історик, пам’яткознавець Олена Мокроусова. Нинішні власники будинків – товариство “Українська індустріальна група”. Наразі засновником фірми значиться його керівник Віктор Слишик. Проте раніше, коли фірма офіційно купувала землю під будинком №17, до переліку засновників товариства увійшла Олена Ставицька – дружина розшукуваного екс-міністра енергетики Едуарда Ставицького. Також серед уповноважених осіб були його батько, мати та теща міністра-втікача. Фото: Михайло Гріншпон та Віктор Слишик Про свою власність бізнесмени розповідають неохоче. “Будівлю у 2001 році “Українська індустріальна група” купила в банку "Приват", тому які питання?” – каже керівник фірми Віктор Слишик. Фото: Будинок початку ХХ століття на вулиці Тургенівській у Києві Розмова проходить в кабінеті екс-радника голови Державного космічного агентства, представника компанії GX Satellite Communication Management в Україні Михайла Гріншпона. За його словами, ще раніше товариство викупило землю під одним із будинків, а вже після цього міська влада сама попросили розселити інший – сусідній. Тепер компанія чекає, коли мине криза. Фото: План майбутніх будинків на вулиці Тургенівській Стверджують, що готові відбудовувати пам’ятки, але, схоже, що, купуючи будинки, не дуже цікавилися пам’яткоохоронним законодавством, адже охоронні договори на будинки не укладали. Охоронні зобов’язання Саме охоронний договір, укладати який власники зобов’язані при купівлі будинку-пам’ятки та підписання якого часто уникають, може зобов’язати їх розпоряджатися майном не на власний розсуд, а так, як того вимагає закон. "Дійсно, законодавство про охорону культурної спадщини практично ніяк не співвідноситься із законодавством щодо приватної власності. Єдиним документом, який може зобов’язати власника щось робити, є охоронний договір. Ми, звісно, якимось чином можемо на це вплинути, але, знову ж таки, приватна власність в Україні недоторканна", – пояснює спеціаліст "УкрНДІпроектреставрація" Катерина Гончарова. Фото: Власники пам'яток зобов'язані укладати охоронні договори, але не всі з них про це знають Тож охоронний договір на будинок – чи не єдиний документ, за невиконання якого можна притягнути власника до відповідальності. Але, як кажуть пам’яткоохоронці, суто символічно. Фото: Садиба Міхельсона на вулиці Пушкінській у Києві "За ухилення від підписання охоронного договору максимальний штраф 17 тисяч. Від 1700 гривень до 17 тисяч. За проведення робіт без дозволу – від 17 тисяч до 170 тисяч", – зазначає головний спеціаліст відділу інспекції Управління охорони культурної спадщини Вартан Азатьян. Чи є вихід? Хто ж буде контролювати дії власників будинків-пам’яток і карати їх у разі порушення законодавства? У березні “Схеми” зустрічалися із заступником мера Києва Петром Пантелеєвим, якому Кличко доручив провести повну інвентаризацію будинків, що занепадають. Перед початком справи з наведення порядку у цих питаннях представник влади був налаштований ламати систему. "Там, де є власник. Власник ігнорує, не хоче спілкуватися, не хоче домовлятися і не хоче робити нічого по цьому будинку, то ми вимушені будемо звертатися до суду", – рішуче казав він у коментарі "Схемам". Понад півроку по тому "Схеми" поставили йому ті ж запитання, але цього разу у влади чомусь кардинально змінилася думка. "Ми вивчали судові перспективи, але прийшли до того, що судова практика, на жаль, негативна в цьому плані", – зазначив цього разу Петро Пантелеєв. При цьому в міській адміністрації зазначають, що можуть повертати пам’ятки у комунальну власність, але не так швидко, як хотілося б. "Одну пам’ятку в рік можемо стовідсотково повертати", – заявляє керівник апарату КМДА Володимир Бондаренко, при цьому зазначає, що більше не вийде через обмежений бюджет. Проте є у міській владі й оптимістичні прогнози. Зазвичай, до якоїсь визначної дати киянам обіцяють привести все до ладу. У тому числі й вулиці Києва – відреставрувати фасади і знову спробувати домовитися з бізнесменами. "Ми маємо чудовий дедлайн – "Євробачення". Я гадаю, що нам це потрібно. Такий струс щоразу. "Ось вам прапорець, ось вам фініш" і тепер до фінішу треба зробити", – зазначає Олексанр Свистунов. Чи готова влада взяти контроль над ситуацією і тверду відповідальність? Про це журналісти запитали у міського голови Києва Віталія Кличка. Відповідь, здавалося б, опозиційної до приватних власників сторони напрочуд схожа: зараз не найкращі часи. Фото: Андріївський узвіз "Зараз складна ситуація, чому складна? Тому що ми можемо почати процес, але на сьогоднішній день ми розуміємо, що коли ми забираємо будинки у комунальну власність, нам потрібно буде також передбачити кошти, які ми вкладаємо для того, аби вивести будинок з аварійного стану. Можу сказати відверто, в нас не найкращі зараз часи і дійсно проблеми з бюджетом. І взяти забрати в комунальну власність, а потім нас будуть звинувачувати – а чому ви забрали і нічого не робите?" – пояснив позицію Віталій Кличко. Бездіяльність стає вбивчою. Столичні пам’ятки – минуле, яке варто зберігати заради майбутнього, повільно гинуть, зберігають їх лише архівні кадри. Історичні будинки сприймаються їхніми сучасними власниками як черговий актив. Адже це вигідна угода: заплатити максимальний штраф 6 тисяч доларів за руйнацію пам’ятки, довести, що відтворити її не можна і на виході отримати землю в серці Києва під нові, комерційні цілі. У цьому сенсі українські закони охороняють приватну власність значно краще, ніж пам’ятки. У цих умовах можна змінити ситуацію, тільки якщо повністю переробити законодавчу базу – повернути практику примусового вилучення пам’яток, посилити покарання за їхню руйнацію, запровадити публічні конкурси на реставрацію з громадським обговоренням проектів та визначенням чітких термінів їхньої реалізації, налагодити комунікацію між різними органами влади, що мають різні дані про власників і не можуть їх встановити, нарешті перенести всі дані з паперових реєстрів у електронні, аби не дати їм остаточно загубитися. Фото: Поділ, Київ Журналісти та громадські активісти роками намагаються привернути увагу до проблеми збереження пам’яток, щоб разом врятувати хоч одну. Алe все це спрацює лише за політичної волі, сміливості брати відповідальність і публічно звітувати про кожен свій крок. Читайте: Забытый Киев: прогулочный маршрут по заброшенным зданиям столицы КиевVласть

Процес виділення землі учасникам АТО  у столичному регіоні пов’язаний із численними скандалами, історіями про оборудки та несправедливий розподіл. На противагу підприємливим ділкам та забудовникам, на Київщині діють й ті, хто опікується питаннями правильного виділення землі бійцям. Серед них - депутат Київської обласної ради, “свободівець” Ігор Сабій. Про те, чому пільги в Україні потрібно монетизувати, чого бояться держслужбовці, та як має обиратися голова Київобладміністрації, Ігор Сабій розповів у інтерв’ю KV.    KV: Ігоре Михайловичу, вчора Ви з Вашим колегою по фракції Євгеном Чубуком звернулись до в.о. керівника Держгеокадастру з проханням скасувати накази ГУ Держземагенства у Київській області щодо передачі в оренду жителю Черкащини земельних ділянок у Згурівському районі, першочергово призначених для ветеранів АТО. Що Ви ставили для себе за головну мету, коли прийшли до керівника Держгеокадастру з візитом? Чому вирішили навідатись саме особисто? Ігор Сабій: Наразі позов щодо незаконності виділення цих двох ділянок, які були зарезервовані для ветеранів російсько-української війни, вже розглядається у суді. Але всім відомо, що суди у нашій країні, на жаль, можуть тягтись роками і, відверто кажучи, стовідсоткової віри у справедливість нашої судової системи сьогодні також немає. Тому ми дізнались, що згідно чинного законодавства голова всеукраїнського Держгеокадастру може відмінити своїм наказом накази підлеглих йому головних управлінь. Такий шлях, вочевидь, спростив би та набагато пришвидшив усю процедуру повернення землі бійцям АТО. Через це наша фракція ініціювала звернення Київоблради до голови Держгеокадастру з проханням відмінити відповідні накази. Однак ми розуміємо, що Держгеокадастр -  дуже бюрократична установа. На жаль, навіть на звернення депутатів обласної ради чиновники можуть відповісти лише відпискою. Для того, аби максимально акцентувати увагу на нашому зверненні і надати йому ще більшого громадського розголосу, ми прийшли до керівника Держгеокадастру особисто. Річ у тім, що, як правило, держслужбовці не бояться ані прокуратури, ані судів, ані слідчих органів. А громадський розголос їх лякає. Після нього вони вимушені діяти по справедливості. Власне, через це ми й вирішили вручити звернення депутатів облради саме таким шляхом. KV: “Свободівці” дуже активно відстоюють права ветеранів АТО і відстежують проблеми із землею в пристоличній зоні. Наскільки такі випадки, як у смт Згурівка, є прецедентними для Київщини? Ігор Сабій: Подібні проблеми зараз є фактично в кожному районі. Якщо брати, наприклад, саме столичний регіон, міста обласного значення, то там, на мою думку, ветеранам АТО логічніше було б надавати квартири, а не земельні ділянки. Адже одна річ, коли це - сільськогосподарські землі та сільськогосподарський район, але інша, коли це - Ірпінь чи Буча. Потрібно розуміти, що дати кожному по 2 га землі в цих містах досить проблематично. Цінніше на тих земельних ділянках побудувати житло і дати людям квартири, адже зрозуміло, що ні в Ірпіні, ні в Бучі ніхто сільськогосподарською діяльністю займатись не буде.   Детальніше: Депутаты Киевоблсовета пришли в Госгеокадастр отстаивать земли ветеранов АТО в Згуровском районе Навколо Києва всім землі не вистачить KV: Сьогодні в Ірпіні, Бучі та Борисполі саме такі проекти й реалізуються, коли бійці АТО отримують землю та згодом віддають її забудовникам. Чи відстежуєте Ви всі ці землевідводи, аби потім убезпечити хлопців від можливого шахрайства? Ігор Сабій: Ми, безперечно, намагаємось відстежувати. У даному випадку, проблема в тому, що будь-який ветеран війни може претендувати на землю в будь-якій частині України. Однак, тут важливо саме те, щоб в першу чергу надати земельні ділянки вихідцям саме з тої місцевості, бо, зрозуміло, що є різниця, чи дати землю в Володарському районі, чи землю в Ірпіні. KV: Але ж хлопець із Володарського району може сказати, що він хоче квартиру в Ірпіні. Що тоді? Ігор Сабій: Тому, власне, й існує проблема. Держава мала би чіткіше регламентувати ці аспекти. Ми ж розуміємо, що навколо Києва всім землі об’єктивно не вистачить. Законодавець мав би підходити до цього більш виважено. Якби у нас не приділяли стільки увагу популізму, а чітко прописали б, хто й на що може претендувати, то було б більше порядку. Подписывайтесь на новости “КиевVласть”   KV:  Чи є на Ваш погляд взагалі правильним рішення видавати саме земельні ділянки? Якщо хлопець з села і родина з села, батьки мають пай і він має пай, то виникає питання: навіщо йому ця земля? Чи, можливо, варто розглядати питання монетизації пільг та видавати еквівалент грошима? Ігор Сабій: Як на мене, то взагалі всі пільги, в тому числі і на землю для учасників АТО, мають бути монетизовані. Річ у тім, що в нас досі діє стара радянська система, яку 25 років ніхто не хоче змінювати. Якщо перенести, наприклад, питання у сферу електротранспорту, то всі пенсіонери мають пільги на проїзд у ньому, але ж трамваї чи тролейбуси в тому ж Ірпіні чи Бучі не їздять. Тобто фактично на пенсіонерів Бучі чи Ірпіня пільга поширюється, гроші на них закладаються, але люди ними не користуються. За логікою, ми повинні зробити таким пенсіонерам доплату до пенсії, щоб людина, яка не їздить електротранспортом, а отже й не користується пільгою, купила краще на ці гроші собі зайву цукерку. Читайте: Киевоблсовет просит Госгеокадастр отдать участникам АТО земли в Згуровском районе Аналогічна ситуація з ветеранами війни. Переконаний, що людина, яка пройшла війну, повинна мати гідне фінансове забезпечення і тоді вона зможе сама визначати, що для неї є першочерговим: купівля житла, навчання дітей, тощо. Безперечно, грошовий еквівалент зняв би більшість соціальної напруги, та був би більш справедливим. KV: Чому влада, яка мусить розуміти, що монетизація - це реальний вихід, не наважується на монетизування хоча б певної частини пільг? Адже, коли мова йде, наприклад, про завищені тарифи та субсидії, окрім збільшення кількості в державі грошової маси жодного контраргументу проти монетизаціі немає.   Ігор Сабій: По-перше, в мутній воді легше й рибу ловити. По-друге, ми на сьогодні маємо владу, яка не працює на добро українського народу, а займається обслуговуванням олігархів. Якщо ж говорити саме про тарифи, то давайте подивимось, хто у нас володіє, наприклад, обленерго? Це - дуже короткий список певних осіб. Хто володіє майже всіма облгазами? Взагалі одна особа. Фактично, власникам обленерго, облгазів вкрай не вигідно судитися з неплатниками або встановлювати додаткові засоби обліку за свої кошти, коли простіше через підняття тарифів перевести усіх на субсидію та з держбюджету щомісяця отримувати на рахунок гарантовану суму коштів. Тобто підхід до цього питання в нас взагалі хибний від початку. На нашу думку, стратегічні галузі промисловості й комунальне господарство, як природна монополія  зокрема, не мають бути у приватних руках. Вони б мали бути все ж таки або в державній, або в комунальній власності. Генеруюючі компанії можуть бути різні, а от транспортуюча компанія, я маю на увазі електроенерго, у нас одна, й нікуди від цього не втекти. Саме тому природний монополіст піднімає тарифи винятково на свій розсуд. На превеликий жаль, навіть НКРЕ зараз працює на покращення життя не українців, а на покращення життя олігархів. KV: Тобто НКРЕ працює в тій самій схемі, аби більше повернути? Ігор Сабій: Безперечно, бо власне НКРЕ й благословляє підняття тарифів. Вони дозволяють це підняття, хоча ми всі добре розуміємо, що ПАТ “Укргазвидобування” поставляє газ НАК “Нафтогаз” за ціною 1,6 тис. гривень за тисячу кубів. Взагалі виникає питання: чому така ціна? Чому такий великий розрив між закупівлею та продажем: 1,6 тис. гривень та 6,9 тис. гривень? Фактично, це надприбутки. І те, що нам постійно розповідають, нібито МВФ вимагало підняття тарифів - насправді також не відповідає дійсності. У МВФ хотіли, аби ми навели лад у “Нафтогазі”. Але що таке “Нафтогаз”? Це свого роду велика прокладка, посередник між виробником та кінцевим споживачем. Я певен, що проблема економіки всієї нашої держави саме в тому, що забагато таких прокладок між тими, хто реально виробляє, й тими, хто реально споживає. Читайте: С сегодняшнего дня тарифы на электроэнергию подорожали на 25% Так само й на енергоринку: якщо б підприємства могли купувати електроенергію безпосередньо у виробника, то всі би, без сумніву, перейшли на атомну енергію, яка дійсно є значно дешевшою. Знову ж таки, хто в нас є найбільшим власником генеруючих компаній? Також відомо - Ладижинська ТЕС, Бурштинська ТЕС, Добротвірська ТЕС. Тобто фактично це гіпермонополія, де виробник плюс обленерго, як той, хто транспортує електроенергію, виступають в тандемі, й в обох все прекрасно, не потрібно навіть нічого більше вигадувати. І це - не бізнес. Це - викачування оборотних коштів. Держава, як ефективний власник KV: Зараз ми бачимо, що дуже активно починаються приватизаційні процеси. Ми чуємо, що потрібно негайно скидувати державні активи. За вашою логікою, наприклад, ті ж генеруючі компанії, обленерго, транспортуючі компанії мають бути у державній або в комунальній власності, але загально відомо, що держава - неефективний власник. Ігор Сабій: Те, що держава є неефективним власником - це великий міф. Проблема не в тому, хто власник, а проблема в тому, хто управляє. Погодьтесь, у всіх приватних компаніях, починаючи від маленького ларьочка та закінчуючи великими транснаціональними корпораціям, крадуть. Однак, все залежить від того, який є пряник і який нагай. Якщо топ-менеджер, який працює на державному підприємстві, отримує гідну зарплатню і розуміє, що за той чи інший проступок він буде насправді покараний, то, звичайно, крадіжок не буде. Більше того, в усьому світі державні підприємства, де вдало налогоджена робота, ефективно працюють і приносять чималі прибутки. Я навіть скажу, що в проекті бюджету на наступний рік різко збільшені плановані надходження саме від держпідприємств. Тобто нам з одного боку говорять, що їх функціонування збиткове, а з іншого - в проекті бюджету збільшують план надходжень від них. Це і є справжній обман. Тим паче, якщо розглянути таке підприємство, як Одеській припортовий завод, то це фактично термінал, через який можна приймати танкери зі зрідженим газом. Ефективне використання припортового заводу дозволить нам відмовитись від будь-яких проблем з Росією в частині постачання газу. Тому власне спроба приватизації найприбутковіших підприємств, до того ж під час війни, є ніщо інше, як спроба їх вкрасти. До речі, зараз сума надходжень від приватизації по згаданому плану дорівнює вартості Одеського припортового заводу. Якщо пригадати 2008 рік, то кошти, які тоді мали надійти від продажу заводу в Одесі, дорівнюють сумі теперішній приватизації всього. KV: Якщо держава справді може бути ефективним власником і вона зацікавлена в тому, щоб заощаджувати і державні кошти, і кошти людей, які платять податки, то чому нічого не робиться? Чому всі ініціативи, у тому числі на Київщині, які ми можемо бачити по переходу на альтернативні види палива, ініціюються приватним бізнесом, а не державою? Ігор Сабій: Риба завжди гниє з голови. І тут найбільша відповідальність все ж таки лежить на українцях, бо саме вони ту голову й обрали. На жаль, після Революції Гідності українці пішли на вибори і знову голосували не за реальні справи, а за слова. KV: Українці проголосували за “я закінчу війну за два тижні”. Ігор Сабій: Так, але українці собі не робили звіт в тому, що по-перше, війну дійсно можна було припинити за два тижні. А по-друге, треба було брати до уваги й інші чинники. Потрібно було зважати не лише на гарний слоган. Громадяни сподівались, що хтось поділиться з кимось своїми грошима, та всі будуть у шоколаді. Так воно тепер й є, лише смак і запах в результаті не зовсім шоколадний. Чому добре живе Європа? Там виборець перед тим, як голосувати, аналізує, за кого віддати голос. Він дивиться на історію діяльності депутата чи чиновника. Проблема в тому, що у нас фактично перед виборами завжди з’являються нові політичні проекти. Зрозуміло, що ми - не Англія, де є дві партії, яким по 200 років. Ми - не Америка, де партій багато, але є дві основні - демократична та республіканська - і вони між собою конкурують. Систему може змінити лише інша система, а в нас замість нової системи - новий політичний проект. Нові списки - старі писки. Люди, на жаль, дивляться винятково на загальну картинку і через те маємо таку ситуацію. Час змін KV: Звісно, думка про те, що потрібно змінювати самих українців містить раціональне зерно, але, наскільки я розумію жодної серйозної освітньої програми по роботі з виборцями в України немає, і цим фактично ніхто не займається. Фракція “Свобода” докладає зусиль, аби змінити виборчу свідомість українця, але чи бачите Ви результати? Ігор Сабій: Я вважаю, що українця все ж таки вдалося змінити. Я - член “Свободи” вже 20 років, і можу порівняти стан політичної свідомості українців, який був у 1996 році, коли я прийшов у партію, та який є зараз. Українців змінила революція 2004 року, змінила Революції Гідності. Проблема в тому, що дуже часто ми чекаємо на чудо, але всяке чудо завжди добре сплановане. Тобто, всі процеси мають свою тривалість і свідомість людей не можна змінити швидко. Важливо й щоб у державних мужів були на це воля і бажання. Людина в інформаційному суспільстві живе під впливом блакитного екрану, Всесвітньої мережі, й ці чинники формують її свідомість. Сьогодні в Україні майже всі телеканали є чиюсь власністю й, до того ж, власністю олігархів. У нас багато говорили про суспільне телебачення, але воно так і не відбулося. Багато говорили про незалежну журналістику, але її також немає. Через телевізійну пропаганду людей дуже часто просто зомбують. Але потрібно усвідомлювати, що це також не є виправданням, бо з іншого боку, ми живемо не в радянські часи, і людина, яка хоче отримати, знайти інформацію - вона її отримає та знайде. KV: Зрозуміло, що українці будуть змінюватись поступово і, врешті решт, зміняться остаточно. Питання в іншому: чому в свідомості державних мужів, людей, які перебувають при владі, превалюють швидкі гроші, а не прогнозовані довгі? Ігор Сабій: Тому, що насправді вони не є державними мужами. Ті, хто сьогодні при владі - здебільшого прийшли на короткий час, за який вони планують побільше вкрасти й подалі сховати. Головна проблема залишається в тому, що люди, обпікшись раз, обпікшись два, мали би аналізувати. Натомість, ми й досі переживаємо наслідки радянської системи, коли превалював той дух патерналізму, що є рідна партія та є “тато”, який має дати перше, друге, третє. Насправді ніхто нічого нікому не повинен давати. Все можна або заробити, або вкрасти. Третього немає. KV: Якими досягненнями за рік перебування в обласній раді може пишатися обласна “Свобода”? Ігор Сабій: Ми не маємо більшості в обласній раді, але нам вдалося створити досить непогану коаліцію з іншими політичними партіями. На сьогодні безперечним є факт, що обласна рада стала відкритішою. Обласна рада стала навіть рушієм багатьох процесів, як у області, так і зрештою по Україні. Наприклад, згадати проблему профтехосвіти, коли її просто скинули на місцеві бюджети, незважаючи на те, чи є на те фінансові ресурси на місцях, чи немає. Це було зроблено фактично в новорічну ніч і на ранок люди прокинулись та побачили, що в них є недоїмка в місцевих бюджетах, до того ж величезна. Фактично гроші, які б мали піти на розвиток інфраструктури, ремонт доріг, потрібно було пустити на профтехосвіту. У всьому світі коледжами, училищами та підготовкою саме робітничих професій опікується держава. Це - клопіт центрального керівництва. Обласна рада за нашою ініціативою 12 січня, коли всі досвятковували, фактично почала бити на сполох. Потрібно було терміново вчиняти якісь дії, бо ми мали повністю розбалансований бюджет, як області, так і відповідних районів, міст обласного значення. Якщо брати, наприклад, Ржищів, то коли на них “падала” профтехосвіта, їм навіть всього бюджету міста не вистачало б на ті їх чотири профтехучилища. Подробнее: Киевоблсовет просит Верховную Раду пересмотреть бюджет на 2016 год Ми, піднявши такий крик, звернули увагу інших облрад на цю ситуацію. Вони підхопили наш спротив - і, фактично, усім миром нам вдалось змусити тодішнє керівництво уряду виділити додаткові 500 млн гривень для профтехосвіти. Так само вирішувались й земельні питання. Зрештою, навіть наш вчорашній похід до Держгеокадастру - це так само спроба на місцевому рівні розворушити проблему й надати їй суспільної ваги. Річ у тім, що якщо 24 обласні ради гуртом щось ініціюють, то центральні органи хочуть - не хочуть, а вже мусять якось реагувати. Інакше рано чи пізно прийдуть вибори. Як показує досвід та приклад Верховної Ради, вкрасти можна не більше, ніж 2,5% голосів виборців, а решту люди все одно проголосують. Навіть на прикладі “Свободи”, коли в 2012 році нас не хотіли там бачити, що тільки не робили, а об’єктивно вкрали лише 2,5%. Тобто ми мали 13% голосів - зберегли 10,5%. Виконавча влада має призначатися на місцях KV: Стосовно голосування Київоблради за посаду губернатора. Ця практика досить цікава та революційна. Вона зародилась на Київщині, коли у Фастівській районній раді звернулись до президента з проханням призначити на пост голови певну кандидатуру. Зараз Київоблрада рекомендувала свою людину. У такому випадку, чому кожна фракція не висунула власну кандидатуру? Ігор Сабій: Якщо говорити відверто, то про конкуренцію між фракціями за кандидатуру не йшлося. Насправді людина, яка була запропонована, влаштовувала всіх. Такий крок з боку Київоблради було зроблено для того, аби довести усім громадянам України та центральним органам влади, що ті половинчасті рішення, які приймаються, насправді доводять до абсурду.   Читайте: Киевоблсовет выдвинул Константина Бондарева кандидатом на конкурс главы Киевской ОГА У нашому розумінні суспільство нарешті дозріло до того, що стара система обкомів та райкомів партії не працює. Ми звикли, що були обкоми та райкоми, які фактично керували, та були ради, які виступали лише їх ширмою. Для Кучми така система була найкращою, бо він її розумів, вона була йому комфортна та керована. Але сьогодні такий принцип вже не діє. У нашому розумінні це, до речі, записано в Конституції України і громадяни нарешті також усвідомили це, виконавча гілка влади має обиратися і призначатися на місцях. Бо об’єктивно в Київській області краще видно, хто є хто. Ми самі краще бачимо, хто на що здатен серед тих керівників, які є в районі, які управляють певними підприємствами, закладами. Але найголовніше тут те, що голова виконкому, обласної чи районної ради мав би і контролюватися обласною або районною радою аж до відкликання. Тобто добре працює виконком - чудово, почались проблеми - переобрали. На сьогодні найгірша ситуація в тому, що, по-перше, присилають голову адміністрації - й громада на це не впливає. Нікому не зрозуміло, кого присилають і за які такі заслуги, але найсумніше те, що громада не має жодного контролю над ним. Голова адміністрації, по суті, може робити що хоче, а громада не може ніяк на це вплинути. Читайте: Порошенко уволил губернатора Киевской области Мельничука KV: Але може так трапитись, що на конкурсі переможе не та кандидатура, яку підтримала Київоблрада. Людина прийде - і від почату буде розуміти, що вона мусить увійти у клінч із депутатами, бо обласна рада хотіла когось іншого на цю посаду. Як вирішувати це питання? Як налагоджувати стосунки, аби було взаєморозуміння? Ігор Сабій: Насправді, я б не говорив про клінч. Але, очевидно, що людина, яка не рекомендована Київоблрадою, та все ж стає на цю посаду, має розуміти, що вона повинна показати таку програму й має робити такі дії, щоб обласна рада їх сприймала. Бо в нас проблема завжди була в тому, що дуже багато речей пропонувалося, просилося, а обласна адміністрація просто не реагувала. Далеко не треба ходити. Останнє - це програма “Шкільний автобус”, яка реалізується на умовах співфінансування: частину грошей дає держава, частину - обласний бюджет, частину - місцеві бюджети. Річ у тім, що Департамент фінансів до тепер не підняв дохідну частину бюджету. Зараз є проблема з тим, що ми, як депутати облради, свою частину по виділенню грошей із облбюджету виконали, відповідно частина програми “держава-область” закрита. Але ці автобуси йдуть лише на опорні школи, в той час, як залишаються й інші. І ось частина область-район не закрита, й зараз намагаються на депутатів обласної ради через недооправцювання Департаменту фінансів перекласти відповідальність. Мовляв, чому, виділивши кошти, не можуть фактично ті гроші реалізувати та купити автобуси? У такому випадку голова адміністрації мав би розуміти, як він має діяти, які кадрові зміни зробити, яку проводити роботу з працівниками, аби таких речей не допускати. Взагалі ж, ніхто не збирається когось навмисно сприймати в штики чи працювати за принципом “чим гірше, тим краще”. Питати про скоєні помилки громадяни будуть не голову адміністрації, а нас, депутатів, тому ми зацікавлені в тому, щоб люди прагнули ще раз голосувати та розуміли, що тут є політична відповідальність. Найбільша проблема системи обласних і районних адміністрацій - це безвідповідальність і безкарність, бо нема отого нагая. Читайте: В КОГА планируют внести изменения в ряд областных программ KV: Чи правильно я розумію, що головний меседж Вашої концепції - це самостійне обрання голови адміністрації депутатами районного, обласного рівня з-поміж себе або з-поміж лідерів громадської думки на місцевій території? Ігор Сабій: Ні, не з-поміж себе, не з-поміж лідерів громадської думки. Потрібно обирати, в першу чергу, фахову людину. Ми, депутати, - політики, і ми маємо давати певну концепцію, а виконком має її виконувати. Для цього необхідні професіонали і фахівці в промисловості, економіці, тощо. І з точки зору контролю, це мала б бути людина, обрана в чи то в районній, чи то в обласній сесійній залі. За таких обставин є можливість контролю. KV: Як часто керівники профільних департаментів основних напрямів мають звітувати перед Київоблрадою? І що за висновки вони мають робити після таких зустрічей із депутатами, адже, зазвичай, подібне звітування носить лише формальний характер? Ігор Сабій: Воно так і є. Потрібно зізнатись, що ці звіти досить формальні. Так, звичайно, ми можемо не взяти до відома надану нам інформацію, але що це дасть?  Абсолютно нічого. Тому я і говорю, що має бути відповідальність. Звичайно, є планова звітність, але ми все одно незадоволені тими звітами. Як ми можемо бути задоволені, коли бачимо, що рівень освоєння коштів обласного бюджету - 18%? Коли на рахунках лежить більше 0,5 млрд гривень, які не можуть бути використані? І до того ж, що таке бюджет? Це - людські гроші, податки, які з них зібрали і мали б направити на школи, медицину тощо. І коли ті гроші просто “висять” і, більше того, їх з’їдає інфляція, то постає питання недієздатності управління. У той же час, до нас, як до обранців громади, звертаються люди, а ми не маємо жодного впливу. І ось це є найгірше. Читайте: Ольга Бабий: "Мы наконец-то начнем давать деньги на энергоаудит областных учреждений" KV: У Київоблраді досі не прийняли новий регламент. В чому полягає проблема затвердження регламенту? І які правки до нового проекту надала Ваша фракція? Ігор Сабій: Згідно законодавства, доки не прийнято новий регламент, то чинним залишається попередній. Особисто я зараз не бачу якоїсь гострої необхідності терміново вносити зміни в регламент. KV: Для підготовки матеріалів на кожну сесію Киїоблради витрачається приблизно 20 пачок паперу. В свою чергу, у новому регламенті мала б зявитись норма про відмову від паперового документообігу. Як бути з цим? Ігор Сабій: Від паперового документообігу можна відмовитись і без внесення змін до регламенту. Я, як член бюджетної комісії, неодноразово ініціював це питання і  думаю, що ми до нього все ж таки дійдемо. Гадаю, в наступному бюджетному році це питання вже вирішиться. KV: У Вас скоро відбудеться велика партійна подія. З яким завданням та з яким настроєм київська обласна “Свобода” їде на всеукраїнський з’їзд? Ігор Сабій: Звичайно, з піднесеним настроєм. Нам приємно, що ми зараз є практично найстаршою діючою партією України. Нам 13 жовтня виповниться 25 років. Зрештою те, що ми не просто існуємо, а й активно працюємо, доводить, що та ідеологія, яку ми несемо, ідеологія українського націоналізму, - жива. KV: До виборів готуєтесь чи завжди готові? Ігор Сабій: Як відомо, наступні вибори починаються на наступний день після закінчення виборів. Отже, ми завжди готуємось. Крім того, ми є партія, яка працює постійно, ми - не політичний проект. Ми не починаємо за два місяці до виборів масштабну кампанію та інформаційну навалу на виборців. Ми працюємо систематично, а тому наш виборець не зомбований чи зачарований саме на цю хвилину, він стабільний, переконаний. Тим більше, у нас є тенденція до зростання. Не зважаючи на інформаційні удари по нас після Революції Гідності, час розставив усе по місцях і люди зрозуміли, хто насправді дбає про українців. Читайте: Депутаты Киевоблсовета от ВО “Свобода” отчитались за первые 100 дней работы (+документ) КиевVласть

Майдан, дехто каже, переміг. “Злочинна панда” скинута із золотого унітазу, і побігла шукати кращого життя до білих ведмедів. Нова влада починає набувати все більш чітких персональних обрисів, незважаючи на масу зауважень щодо легітимності та юридичної чистоти способів свого формування, але ми зараз не про це. Одне із питань, що викликають найбурхливіші дискусії в соцмережах та на шпальтах ЗМІ – хто може вивести Україну з політичної та економічної криз; як розпізнати українських Гавела та Валенсу, і чи є взагалі в сучасному українському топ-політикумі державотворці? Немає і бути не може. І зараз я це доведу. В 1991 році незалежність звалилася на голову українців як сніг на голову. Впевнений, що зараз я ризикую отримати мегабайти гнівних текстів про одвічне прагнення українського народу до самостійності, про сотні тисяч українців, що загинули у визвольних змаганнях… Все це так, але факт залишається фактом – поява на політичній карті світу нового державного утворення під назвою “Україна” стала результатом краху СРСР в силу певних об’єктивних причин, а не наслідком національної революції. Звідси випливає ряд важливих моментів. Перше. В Україні не було жодного організованого утворення на кшталт польської “Солідарності”, яке було би готовим взяти владу тут і зараз, яке мало би готовий напрацьований план дій та широку підтримку громадськості, і було би спроможне повести країну до світлого капіталістичного майбутнього. Тому, по факту, влада залишилась в тих же руках, в яких і була. Друге. В спадок від СРСР нам дісталося законодавство, розроблене під певний соціально-політичний устрій, умовно назвемо його “соціалізмом”, що характеризувався певними специфічними рисами, перш за все - державною власністю практично на все, суворою ієрархією владних структур, відсутністю в суспільстві навичок самоорганізації та створення “суспільного капіталу”. В тому “соціалістичному” суспільстві просто не було потреби впроваджувати механізми для захисту права приватної власності, для ухвалення колективних рішень щодо спільного майна, для утворення демократичних інституцій на всіх рівнях. Тому що не було ані приватної власності, ані спільного майна, ані демократії. Третє. Станом на 1991 рік в державі було багато хороших спеціалістів-правників, але нікого з них ніколи не вчили створювати законодавство “з нуля”. В СРСР не тільки не було потреби, а й було небезпечно готувати юристів такої спеціалізації. Саме з цієї причини українське законодавство реформується  хаотично, безсистемно, без розуміння кінцевої мети та поточного плану дій; фактично більша його частина створювалась в інтересах конкретних осіб чи угрупувань, що володіли владно-розпорядчим ресурсом в конкретні моменти часу, і лише мізерна частина законотворців хоча б замислювалися про створення правил, які би дійсно регулювали певні галузі і на користь суспільства в цілому. Так, наприклад, на сьогодні чинним є Житловий кодекс Української РСР, в якому є така преамбула: “Втілюючи в життя ленінські ідеї побудови комуністичного суспільства і здійснюючи курс на підвищення матеріального та культурного рівня життя народу, Радянська держава послідовно реалізує розроблену Комуністичною партією програму житлового будівництва”. Абсурд? Ні, Нео, це якраз і є реальний світ… Ще один приклад. Громадяни України приватизовували своє житло у відповідності до прийнятого у 1992 році Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, одна з норм якого закріплювала право власників квартир об’єднуватися в товариства квартировласників, однак сам механізм такого об’єднання був регламентований тільки у 2001 році Законом “Про ОСББ”. Дев’ять років юридичного вакууму в цій галузі! Інша норма Закону “Про приватизацію…” передбачала, що разом із приватизацією квартири її власники автоматично стають співвласниками допоміжних приміщень в ньому, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Причому норма була прописана так, що Конституційний Суд України двічі (у 2004 та 2011 роках) змушений був офіційно її тлумачити, і зрештою визнав, що багатоквартирний житловий будинок є співвласністю власників квартир та нежитлових приміщень в ньому – але хто навіть у 2014 році про це знає?! Як взагалі з такими темпами реформування правового регулювання відносин власності наші будинки досі на впали нам на голову – загадка… Ще приклад. Стаття 384 Цивільного кодексу України суперечить його ж статті 382, а разом вони обидві суперечать статті 19 Закону України “Про ОСББ”. От як можна виконувати норми закону, які неможливо виконати в принципі?! І таких прикладів безліч. А ви питаєте - звідки корупція… Четверте. Цілком логічно, що в ситуації, коли формальні норми права ставали все більш непридатними для регулювання суспільних відносин, їм на заміну все частіше приходили правила неформальні. Це, в тому числі, і звичаї з традиціями, і негласні домовленості, і бандитські “понятія” чи “телефонне право”, тощо. П’яте. Одразу після проголошення незалежності України одним із першочергових, якщо не найважливіших, завдань мала би стати повна інвентаризація наявного майна – нерухомого, рухомого, коштів, інтелектуальної власності… На жаль, навіть зараз, через 23 роки, у цій царині, як то кажуть – “кінь не валявся”. У всьому світі нерухомістю вважається  земельна ділянка, можливо з покращеннями, у тому числі з покращеннями у вигляді будинків та споруд, а у нас — власне споруди. Близько 90-95% всього нерухомого майна – належать невідомо кому, невідомо на яких правових підставах, невідомо хто ним фактично користується та отримує дохід; до 2013 року взагалі не існувало Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а зараз, хоча формально вони існують – інформація в них не те, що не повна, а взагалі майже відсутня. Землі, особливо сільськогосподарського призначення, ніколи і ніким не виділялися в натурі, їх межі не визначені належними межовими знаками, інформація в кадастр та реєстр прав власності не занесена. Інформація з реєстру є закритою для громадян, і відома тільки вузькому колу осіб. Аналогічна ситуація  - з бюджетами всіх рівнів. Звісно, що в умовах тотального правового хаосу та відсутності інформації про законних власників почався процес такого ж тотального дерибану загальнонародної власності. Люди, котрі на момент розпаду СРСР мали хоч якісь повноваження та інформацію – вони, в основному, й стали першими нуворішами 90-х. Крім того, фактичний розвал силових структур СРСР призвів до небувалого сплеску бандитизму та корупції, до химерних форм симбіозу відвертого криміналу, партійної номенклатури та працівників правоохоронних органів. Такі структури збагачувалися найшвидше, саме в їх руках поступово концентрувався все потужніший економічний ресурс. Колишні компартійні та комсомольські функціонери заволодівали коштами та майном відповідних структур, директори заводів ставали їх власниками, високопоставлені “правоохоронці” контролювали обіг валюти, наркотиків та зброї, діяльність будинків розпусти та гральних закладів, а колишні “наперсточники”, дрібні шахраї та торговці порнографією – очолювали організовані злочинні угрупування, які займалися чистим бандитизмом – рекетом, грабежами, вимаганнями тощо. Шосте. Оскільки новостворена українська держава через вищеозначені причини не змогла утворити ефективний механізм захисту власності, такі механізми доводилось придумувати кожному власнику майна самостійно. Кожен був змушений нарощувати, як я його називаю, “оборонний ресурс” у вигляді як хлопців з бітами та “волинами”, так і наймаючи кваліфікованих юристів для легітимізації накраденого та економістів для “оптимізації податків” та приховування коштів у різноманітних офшорах. Фактичним розпорядником будь-якого ресурсу в нас є не його законний власник, а той, хто здатен фізично та юридично його захистити. А давайте подумаємо – хто має найбільше “хлопців з волинами”, юристів та економістів? Абсолютно вірно. Це держава. Тому цілком логічним стало те, що володільці економічного ресурсу почали все активніше інтегровуватися у владну вертикаль. І чим швидше така людина знаходила способи використовувати для себе “оборонний ресурс” у вигляді державного апарату, тим  захищенішою ставала її власність. Тим більше можливостей з’являлося для рейдерського захоплення все нових і нових шматків. Чим нахабніше така людина поводилась із своїми конкурентами, чим безжалісніше їх фізично винищувала – тим менше було ризиків для неї особисто. Чим вищим був вплив нуворишів на політичну верхівку – тим більше в них ставало можливостей концентрувати в своїх руках і економічний, і законодавчий, і владно-розпорядчий ресурси. Зрештою, політична діяльність сама по собі стала не тільки способом захистити награбоване, але й цілком самодостатнім та прибутковим бізнесом. Багато народу загинуло в бандитських розборках за останні два десятиліття, але вижили, в основному, саме найбільш цинічні, безжалісні та жадібні мерзотники. А також ті, кому банально пощастило. Саме тому я впевнений – серед українських олігархів немає жодного, чий капітал був би створений легальним шляхом. Саме тому всі політичні сили фінансуються із сумнівних джерел. Саме тому серед українського топ-політикуму порядних людей з державницьким мисленням немає і не може бути за визначенням. Саме тому корупція є тотальною. Саме тому стався Майдан, і саме тому в цю конкретну хвилину навіть сама наша державність є під загрозою. Бо такими були і є правила, за якими живе Україна останні 23 роки. Що ж робити? Всесвітньовідомий перуанський економіст Ернандо де Сото більше 15 років разом з групою однодумців аналізував економіки різних країн “третього світу”, шукав причини, закономірності… Результатом праці стала його книга “Загадка капіталу. Чому капіталізм тріумфує на Заході і зазнає поразки в усьому іншому світі”, в якій він переконливо довів: причина полягає ВИКЛЮЧНО у ступені формалізації прав власності. Нерухомість, не зафіксована належним чином юридично, фізично існує як така, але з точки зору економіки це “недовласність”, виключена з економічного обороту. Це призводить не тільки до суттєвого погіршення економічних показників та інвестиційного клімату, а й до ускладнення правил ведення бізнесу, а відповідно й до розростання корупції. Нездатність держави захистити майнові права своїх громадян змушує їх витрачати масу зусиль, коштів та часу на такий захист. “Недовласність” створює значні спокуси щодо її незаконного привласнення, відповідно і до росту злочинності. Нобелівський лауреат Елінор Остром своєю книгою “Керування спільним” зробила революцію в економічній науці, кинувши виклик її законам, які до цього часу вважалися непорушними – це постулати про превалювання особистого інтересу учасника економічних відносин над суспільним благом, про необхідність державного регулятора в усіх галузях діяльності, про бузсумнівні переваги приватної форми власності над всіма іншими і т.д. Близько 25 років вчена досліджувала економічні та соціальні інституції в різних країнах, які утворювалися, існували протягом навіть сотень років, а інколи, в таких же умовах – не створювались, чи швидко розпадалися, аналізувала закономірності , та, зрештою, сформулювала правила, при виконанні яких інституції стають стабільними, самокерованими, та служать і суспільству в цілому, і окремим його індивідам. Звичайно, можна знайти контраргумент, мовляв, успішні соціуми існували і без наукових напрацювань Е. Остром, однак зауважу – в інших країнах процес постачання інституцій триває вже сотні, якщо не тисячі років, а в Україні ми знаходимося на самому початку шляху. Тому варто було би вчитися на чужих помилках, а не набивати собі ґулі ще наступних років двісті. Цікавий момент – перше правило існування стабільних самокерованих інституцій за Остром звучить так: “чітке визначення меж ресурсу”, тобто рівно те ж саме, що де Сото називає “формалізацією власності”. Проміжні висновки. Для початку виходу із політичної та економічної кризи Україні вкрай необхідно зробити наступні кроки: 1.    Впровадити ТИТУЛЬНУ (середньоєвропейську) систему реєстрації прав власності на нерухоме майно на основі ВІДКРИТОГО уніфікованого реєстру/кадастру. 2.    Максимально швидко довести рівень формалізованої нерухомості до рівня цивілізованих країн, а це практично 100%. 3.    Модифікувати цивільне законодавство в частині механізмів ухвалення рішень щодо спільного майна відповідно до загальноприйнятих у цивілізованому світі та давним-давно перевірених часом механізмів. Це недостатні, але вкрай необхідні умови. Без виконання цих трьох пунктів всі розмови про боротьбу з корупцією, про покращення інвестиційного клімату, про чесний і справедливий суд, про ефективне державне управління і т.д. – залишаться тільки розмовами. Потім будемо говорити про територіальний устрій, реформу місцевого самоврядування, про пенсійну та податкову реформи, про медицину, освіту та антимонопольне законодавство… Але першочергово – оці три пункти. Інакше і надалі будемо жити в тотальному бардаку та під перманентною загрозою втрати державності та скептичним поглядом цивілізованіших сусідів. Хто з діючих політиків має все це зробити? Хм, а від кого з них ви взагалі чули хоча би про існування подібної проблематики? Не чули? Отож. А знаєте, чому не чули? Читайте статтю спочатку…