Замість вулиці Василя Жуковського обов`язково має з’явитися вулиця Леопольда Ященка
Скоро Київрада має перейменувати сотні вулиць в Києві – з радянських та імперських на українські та автентичні. Тут мова йтиме про одну вулицю в Голосіївському районі, яка тягнеться від Голосіївського проспекта, через вул. Васильківську до вул. Краматорської. В 1977 році цю вулицю було названо на честь російського поета Василя Жуковського. Під час голосуванні на порталі Київ Цифровий було обрано три потенційні назви-фаворити (за кількістю голосів): Данте Аліг'єрі, Авраама Лінкольна та Леопольда Ященко.
Зараз в депутатському корпусі Київради нібито узгоджено присвоювати вулицям імена, які набрали найбільше голосів. Але в даному випадку дуже бажано, щоб вулиця отримала ім'я видатного диригента, музикознавця, фольклориста, хорового диригента, композитора та керівника хору “Гомін” Леопольда Ященко.
Він зі своєю родиною прожив більше 50 років в своєму будинку саме на цій вулиці. Тут його усі знали, з повагою завжди віталися і досі пам’ятають мелодії його сопілки. А хтось, можливо, досі ніжно згадує як сивовусий українець у вишиванці грав етнічні мотиви у метро чи тролейбусі.
Внесок Леопольда Ященка в сучасну українську культуру неоціненний. В 1989 році вперше від часів Української Революції публічно пролунав Гімн “Ще не вмерла Україна” – його виконав саме хор “Гомін” Леопольда Ященка. Він диригував своїм хором за допомогою сопілки, без якої цього геніального чоловіка неможливо було уявити.
У 1980-ті роки бурхливого національного відродження його хор “Гомін” співав патріотичні пісні, колядки, щедрівки,гаївки та веснянки на всіх велелюдних мітингах, народних святкуваннях та на безлічі інших українських заходах.
Життєвий шлях цього дивовижного митця дуже цікавий. Він народився 2 червня 1928 року в Києві. Навчався в Київській консерваторії, закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де працював у наступні роки. Захистив кандидатську дисертацію “Українське народне багатоголосся”.
“Перед вступом до консерваторії я вперше побував у фольклористичній експедиції. Поїхати в село і послухати пісень – це було щастя, і коли я почув, що є такий Інститут фольклору та етнографії, то зразу зрозумів, що це – моє. І щоліта на канікулах виїжджали й записували”, – згадував про себе музикант.
У 1968 році разом з дружиною етнографом Лідією Орел підписав колективного листа до ЦК КПРС проти закритих судових процесів над політв’язнями та переслідування інтелігенції, за що подружжя звільнили з роботи. В 1969 році створив етнографічний хор “Гомін”, який відроджував у Києві народні свята та звичаї й виконував майже виключно українські народні пісні. Ніна Матвієнко, Надія Світлична, Алла Горська, Лідія Орел, Оксана Мешко та багато інших свідомих українців і українок відвідували його репетиції.
“То було справді духовне відродження: людей різного віку, професій, уподобань об’єднала пісня, що стала для Києва пробудженням, – згадував Юрій Гулій. – До нас тягнулися звідусіль, як спраглі до джерела: ми відчували себе місіонерами на рідній землі і, де могли, як могли, піснею повертали людям дух”.
Хор закрили за два роки як “націоналістичний”, а самого Леопольда Ященка виключили з Спілки композиторів.
Перебуваючи в опалі, Леопольд Ященко завідував дитячим сектором при Будинку композиторів України, керував фольклорним ансамблем, навіть працював маляром на заводі і теслярем у радгоспі.
У 1984-му організував етнографічний хор, якому згодом повернули назву “Гомін”. Саме “Гомін” першим у Києві виконав “Боже Великий, Єдиний”, “Ой у лузі червона калина”, “Ще не вмерла Україна” та інші патріотичні пісні.
У 1989 році Леопольд Ященко був поновлений у Спілці композиторів України. Він є лауреатом Державної премії України ім. Тараса Шевченка, премії імені ім. Павла Чубинського. Автор книг “Українські народні романси”, “Буковинські народні пісні”, “Григорій Верьовка (нарис про життя і творчість)”, “Державна заслужена капела бандуристів Української РСР” та інших.
До свого 85-річчя Леопольд Ященко підготував унікальну книгу, де зібрав понад 350 українських народних пісень у власній обробці з репертуару “Гомону” та свої автентичні твори – пісні, романси, кантати. За браком коштів книга не побачила свого читача. Але роботу над нею продовжила дружина Лідія Орел.
А через два роки, 2 квітня 2016 року, він помер. Хор “Гомін” продовжує жити, бо він завжди там, де живуть українське слово та пісня. Щоправда, біль втрати свого керівника і натхненника не вщухає з роками. Бо то велика втрата для всіх у цьому унікальному колективі. Як, зрештою, і для всіх нас.
Кияни і всі небайдужі українці мають не просто знати такі імена, а пишатися ними і передавати ці знання і спадок дітям. Плекати і розвивати культуру, а головне не боятися і не зраджувати собі і українським традиціям. Пращури вистояли у важкі часи – і ми подолаємо сучасне лихо.
Олександра Решмеділова, кандидат філософських наук, аналітик Фонду громадської дипломатії
