Нова аграрна політика. Формування земельних відносин в Україні
Друзі!
До вашої уваги продовження публікації розділів основних аспектів Нової аграрної політики. Всі публікації виданих розділів основних аспектів Нової аграрної політики ви можете переглянути за моїм профілем на КиевVласть або на моїй сторінці у FB Роман Головін.
Земельна реформа в Україні була започаткована в березні 1991 року прийняттям Земельного кодексу України (нова редакція 1992 року), але фактично була впроваджена Указом Президента України від 10 листопада 1994 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”.
Вона супроводжувалась процесами передачі колишньому колгоспнику землі та майна у власність і передбачала, що земля отримає справжнього господаря. Так було врегульовано напрями реформування монопольного права держави на землю та визначені три форми власності на землю: державну, колективну та приватну.
Розробники реформи, вчені та практики сподівалися, що реформа підвищить ефективність сільськогосподарського виробництва та поліпшить умови життя селян. Передбачалося, що земля повинна оброблятися селянином, її власником, а не стати товаром.
Проте, думки щодо обрання форми земельних відносин на основі приватизації землі розійшлися. Одні вважали, що в земельних відносинах мають переважати орендні відносини, а інші покладалися на самостійне колективне, одноосібне чи сімейне господарювання.
Бачення видатного українського вченого С.В.Мочерного щодо нової організаційної форми господарювання пов’язано також із колективними підприємствами.
“Досвід свідчить, що колективні, кооперативні сільськогосподарські підприємства, які базуються на нових організаційних засадах, нових земельних і майнових відносинах, мають найбільшу перспективу свого розвитку. Використання таких кооперативних принципів при організації колективних сільськогосподарських підприємств, як добровільність членства власників земельних паїв, самоуправління, самофінансування, матеріально-фінансова відповідальність, створення і розвиток спільної матеріально-технічної бази, фондів розвитку, розподіл доходів за працею, а також за величиною земельного і майнового паю, розв’язує проблему підвищення ефективного використання всього виробничого потенціалу господарства, мотивації праці та розвитку демократичних засад в управлінні ним”, — зазначав вчений.
Зокрема, С. В. Мочерний в економічній енциклопедії, виданій у 2000 році, висловлює наступне бачення паювання землі: “..її мета — зміна державної, колективної власності на землю на приватну, збереження колективних методів господарювання та підвищення ефективності виробництва… Приватизація землі за таким типом має ту перевагу, що не руйнує виробничого потенціалу господарств, не призводить до розподілу техніки по індивідуальних господарствах і до подібних негативних явищ” [1]. Водночас, можна констатувати, що виробничий потенціал колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) зруйновано і його треба відтворювати заново.
Соціальний контекст реформи підкреслено у роботах видатного українського вченого-аграрія П.Т.Саблука, який писав: “Політична мета й завдання аграрної реформи — формування середнього класу на селі та підвищення доходів сільського населення”.
Як писав П.І.Гайдуцький, видатний український вчений-аграрій, земельна реформа в Україні з самого початку була масовою і спрямованою на визначення шляхів ефективного господарювання селянина як власника і господаря землі, обґрунтування пропозицій щодо підвищення його життєвого рівня, у результаті чого селяни одержали безкоштовно у власність земельні паї.
Водночас, як зазначає П.І.Гайдуцький, кучмівська аграрна реформа була масштабніша, ніж cтолипінська. Однак у колгоспах і радгоспах був зосереджений великий матеріально-технічний потенціал аграрного виробництва: земля, техніка, будівлі, ресурси, кадри. Не можна було допустити їх руйнації та втрати.
Але держава не втручалася в процес формування земельних відносин, не займалася сприянням організації самостійного обробітку землі, не створила ефективного беззаставного механізму кредитування землевласників, щоб вони могли працювати на власних землях. В результаті в країні запанувала найнижча за ефективністю економічна категорія господарювання – передача майна в користування через оренду чи емфітевзис іншим особам.
Час довів, що започаткована реформа та її орендна чи емфітевзисна форма земельних відносин призвела до розшарування суспільства з доведенням до бідності переважної більшості селян. Водночас, можливо, земельна реформа й була розрахована саме на такий підсумок, оскільки вчені, державні діячі та спецслужби не могли не передбачити й такого сценарію розвитку подій.
Слід констатувати, що стан справ в аграрній галузі є критичним. Адже власник землі не обробляє землю, яка йому належить. Українська земля поступово втрачає надію на власника землі — первинного товаровиробника. Селянин вже втратив суб’єктність щодо визначення подальшої долі землі. Рішення з цих питань приймають орендарі, агрохолдинги, представники великого капіталу. Земля розподіляється саме між ними.
Домінуюча сьогодні орендна форма земельних відносин призвела до безумовного економічного, соціального та політичного конфліктів, які є латентними, проте загрожують соціальним вибухом.
Існувала, а тепер актуалізується позиція, що обробіток землі повинен бути усуспільненим, і важливу роль в цьому повинна відігравати самоорганізація нових власників землі – селян.
Отже, такий негативний стан не пізно і необхідно виправляти. Країна стоїть на порозі монополізації аграрної галузі, с фокусуванням не на людей, робочі місця та соціально-економічний розвиток суспільства, а на формування України як сировинного придатку економік інших країн.
Роман Головін, кандидат наук з державного управління
