Демократія
Я впевнений, що навіть не дивлячись на наше небажання визнати, що жоден слуга народу ніколи не вирішить наші проблеми, ми здогадуємось, що проблема полягає зовсім не в самих представниках народу, а радше в системі або формі демократичного правління, яка і сьогодні існує в Україні.
Тут треба додати, що так звана криза демократії, або правильніше сказати криза репрезентативної або представницької демократії – це явище цілком природне і еволюційне, і проблема ця має не локальний, український, характер – вона дійсно стосується інституту демократії в цілому.
Але чому ж демократія стала проблемою?
Задля того щоб відповісти на це питання нам необхідно, як кажуть при початку філософських спорів – домовитись о термінах.
Що таке демократія?
Найбільш популярною думкою по цьому питання є “народовладдя”, після чого більшість пов'язує демократію з народом, правом, можливістю, інтересами, голосуванням, і ніколи з головною функцією демократії – управлінням!
Так – демократія це не за народ або голосування – це принцип управління в якому керівну роль відіграє демос – народ.
Але як можна управляти якщо у керівництва не одна людина, а тисячі якщо не мільйони і мільярди? Як опитати кожного? Яким чином можна отримати його коментар? Дізнатися його думку? І все це за умов цілковитої відсутності засобів комунікації. – Ніяк!
Але людство винайшло спосіб як цю проблему вирішити.
Що ж таке репрезентативна або представницька демократія? Чому вона відповідала запитам свого часу і чому вона не відповідає запитам сучасності?
Наприкінці 19 сторіччя на момент зародження демократії в тій формі яка нам знайома сьогодні комунікаційні можливості суспільства обмежувались публічними виступами, зборами, дебатами та мітингами.
Через таку обмеженість засобів та механізмів комунікації найбільш логічним та правильним рішенням було делегувати представників певної громади або спільноти повноваження представляти її інтереси.
Чому?
Тому що ефективною комунікація могла бути тільки коли на зборах або мітингах були присутні до сотні громадян. Якщо їх кількість була більшою – ні про яку комунікацію не йшло і мови. Через це і виникла необхідність структуру “кристалізувати”.
Яким чином це вирішувалось?
- Громадяни збирались на публічній площі, щоб обговорити актуальні проблеми.
- З числа присутніх обирались кандидати які проходили тест на відповідність очікуванням громади шляхом дебатів.
- Після чого проводились вибори, на яких виборці обирали кандидата, тим самим делегуючи йому повноваження представляти та захищати інтереси своєї громади.
- Представники були безпосередньо підзвітні своїм виборцям.
Таким чином, новий для того часу демократичний уряд був відкритий, прозорий і підзвітний. Механізм для колективного прийняття та виконання рішень через представників, які діяли від їх імені громади був найбільш дієвим і дійсно відповідав очікуванням більшості.
Але з роками ситуація трохи змінилась.
- По перше – технологічна революція початку 20 сторіччя подарувала нам цілу низку комунікаційних медіа інструментів.
- По-друге, інституалізація деяких організаційних форм громадськості призвела до різкої зміни виборчої моделі.
- По-третє, шалений розвиток інституту пропаганди призвів до масового поширення технологій імітації громадської участі.
Все це призвело до мутації репрезентативної форми демократії в її імітаційну форму.
Тут треба обмовитись, що медіа, а точніше їх приналежність є важливим індикатором демократичності суспільства.
Чим більший процент у суспільстві медіа, які можна назвати незалежними – тим більш демократичне таке суспільство. І навпаки – якщо більшість медіа належить “донорам”, то скоріше за все і форма демократії в такому суспільстві імітаційна.
Імітаційна демократія
Відмінність репрезентативної форми від її імітаційного аналогу полягає в тому, що кандидатів від імені громадськості на вибори обирають не сама громада, а “донори”. І громадськості лише залишають право обрати серед запропонованих “донорами” кандидатів – “найменше зло”.
Таким чином обраний кандидат з самого початку представляє інтереси не громади, а “донора”, і роль громади в цій схемі лише пасивна.
Ні, звичайно “на люди” вся діяльність такого “представника громадськості” подається як роль “слуги народу”, але ж насправді служить він лише інтересам свого “донора”.
До чого це призвело?
Далеко ходити не треба – Україна, стан її економіки та рівень соціальної захищеності населення є наслідком багаторічної плідної праці імітаторів народовладдя.
Представницька демократія не працює – що далі?
Ми живемо в часи суцільної недовіри і коли ще на початку виборчого процесу кандидат в президенти Володимир Зеленський заявив, що в нього немає програми і він буквально продемонстрував пустий лист паперу я признаюсь вирішив що це крутий маркетинговий хід.
Коли президент заявив про скасування депутатської недоторканності, зменшення кількості депутатів та про “державу в смартфоні”, я і зовсім розгубився.
Всі ці кроки ніщо інше як прямий шлях до розбудови демократії нового типу – дорадчої або деліберативної демократії. Одного із видів прямої демократії – або демократії без посередників.
Модель цієї форми демократії не була раніше можлива в силу відсутності комунікаційних можливостей. Можливостей, які зараз у нас є у надлишку.
Цифрові платформи дозволяють зібрати, проаналізувати та обробити думки, побажання та очікування мільйонів громадян. Зробити це в рази більш економніше та екологічніше ніж опрацьовувати мільйони паперових бюлетенів!
Через такі можливості сучасних комунікаційних інструментів опитування та референдуми можна проводити хоч по кілька раз на день і коштувати вони будуть аж майже нічого!
Це вже не кажучи, що взагалі відпадає необхідність в депутатах-посередниках, які роками спекулюючи на проблемах громадян поліпшували своє матеріальне становище.
Саме тому, можна сказати, що “Держава в смартфоні” – це не маркетинговий хід, не популізм чистої води, а еволюційна форма демократії. Демократії – час якої настав!
Тут треба обмовитись, що деліберативна форма демократії є не єдиною формою прямої демократії (без представників-посередників). До окремої форми прямої демократії відносять ще і демократію участі, або партисипативну демократію.
Треба сказати, що відмінності звичайно в цих формах є, але вони несуттєві і по суті ці форми не відокремлені, а описують дві частини одного процесу прямої демократії.
Партисипативна, або демократія участі – це форма яка дозволяє громадянам ініціювати розгляд питання.
Деліберативна або дорадча форма – це така форма яка передбачає процес обговорення кожного рішення необхідною умовою його законності.
Як працює демократія без посередників?
Ініціатива, пропозиція або рішення виходить від громадян, або певної спільноти громадян.
Громадяни шляхом голосування актуалізують таку ініціативу.
Рішення проходить фахову експертизу і знову направляється на голосування громадськості.
Громадськість приймає рішення, яке відповідає інтересам всієї спільноти.
Необхідно сказати, що це достатньо гнучка система, яка дозволяє рішення, яке було прийнято та впроваджено оперативно оцінити, доопрацювати або відмінити.
Противники прямої демократії
Давайте не будемо забувати, в якій країні ми живемо. Україна сотні років була в колоніальному рабстві і у багатьох наших співвітчизників все ще викарбувана в свідомості істина що єдиною вірною та дієвою моделлю може бути авторитарна.
Ця парадигма настільки пошкодила свідомість багатьох українців, що більшість, яка насправді залишилася в меншості, причиною, через яку президентом України був обраний Володимир Зеленський, назвала їх недолугість.
“Бачите до чого призводить ваша демократія”? – писали вони. “Дай народу волю і вони оберуть собі президентом “клоуна”!
Що в дійсності більш за все нагадувало думку російської пропагандистки Маргарити Сімоньян яка заявила, що:
“Но вы же понимаете, что на любых свободных выборах у нас победят фашисты, которые нас с вами с удовольствием повесят”!
Іншими словами, знайти відмінність між фанатами авторитарних режимів майже неможливо, як і неможливо їм довести помилковість їх висловів.
Ну і наостанок.
Загроза прямої демократії
Що стосується “загрози демократії”, яку вбачають в низькій якості рішень, які будуть запропоновані громадськістю. Загрози того, що “місцеві навіжені” та “непрофесіонали” “такого напропонують та наприймають” в силу своєї неосвіченості.
То відповідь тут є, вона дуже проста.
По-перше, згідно дослідження Даннінга – Крюґера, найменш компетентні люди сильно переоцінюючи власні здібності постійно намагаються виступати від імені спільноти і робити найбільш гучні популістичні заяви.
Виходячи з цього ми не можемо з повною упевненістю вважати, що люди, яких ми чуємо найбільше і які сьогодні вважаються представниками громадськості дійсно її представляють, або не переоцінили свою роль та вагомість.
Ми дійсно ще не опитували всю громадськість і у нас немає жодного права називати рішення громади недолугими, якщо ми слухаємо лише тих, хто навряд чи вибудовував свої заяви, керуючись думкою суспільства.
По-друге, стосовно якості рішень. Ми дійсно не всі і не все вміємо. І не повинні це вміти. Але, кожного разу, коли у нас виникала необхідність прийняти рішення, коли від якості нашого рішення залежала наша доля, матеріальний стан або навіть життя – ми починали шукати знання, ми вчились, і якість прийнятих нами рішень значно підвищувалась.
Але! Ми це робили тільки після того, як ми взагалі стали дотичні до проблеми і зрозуміли, що і від нас залежить якість рішення!
Саме через те і треба зрозуміти, що так, дійсно перші рішення “без допомоги посередників” будуть не найкращими, але іншого шляху до здійснення мрії не існує.
Хочемо жити в кращому світі? – Треба набивати шишки і вчитись приймати якісні рішення!
Читайте: GovTech проти CivicTech – в чому суть проблеми?
Олег Чеславський, голова ГО “Укрмедіа”
