GovTech проти CivicTech - в чому суть проблеми?
Плутанина з розумінням сфер повноважень, впливу, компетенцій, призначень, напрямком та дією, яка і досі притаманна високо технологічним проектам, які створюються в Україні і сьогодні якщо заважає, то просто таки стоїть непрохідним редутом на шляху розвитку громадянського суспільства.
Історично так склалось, що наша громадськість не особливо переймалась своєю участю і сприймала той факт, що її думкою ніколи не цікавились державні мужі, як за правило.
Нікого не ображало, що урядовці самостійно, одноосібно, не питаючи думки громадськості, вирішують як повинна відбуватись комунікація з громадськістю.
Які проблеми громадського сектору та у якій послідовності потрібно вирішувати.
Які програмні продукти, сервіси, канали необхідно розбудувати для покращення комунікації з громадським сектором.
Робітники муніципалітетів, урядовці та держслужбовці вирішували, або практично віддавали накази, а громадськість їх виконувала.
Влада найчастіше пояснювала свою таку діяльність небажанням представників громадського сектору долучатися до вирішення проблеми. І вже виходячи з того, що громадськість бажання долучатись не мала, а проблему вирішувати треба, урядовці змушені були розв'язувати проблему самостійно.
Знову ж таки, нібито йдучи на зустріч громадськості.
Не берусь роз'ясняти до чого це призвело в усіх площинах нашого життя, але конкретно в інформаційно-технологічній, наслідком такого невтручання громадськості стала цілковита відсутність дієвих інструментів та механізмів комунікації влади та громади.
Ви напевно скажете, що я дещо перебільшую.
І що по документам, і виходячи із змісту новин, хвалебних статей та оглядів такі інструменти нібито є.
І я з вами погоджуюсь. Інструменти (або їх імітація) є. Шалені гроші витрачені.
Але коли починаєш користуватися цими інструментами демократії, розумієш, що вони створювались для того щоб:
● проблему не вирішити, а поглибити;
● зробити вигляд, що рішення є, а фактично створити ще одну проблему;
● прикрити бездіяльність, некомпетентність, небажання проблему вирішувати;
● створити перешкоду для комунікації;
● виправдати роздутий штат працівників та кошти на їх утримання;
● виділити на це бюджетні кошти і освоїти їх.
Іншими словами, інертність суспільства та необхідність створення рішення призвела сьогодні до того, що ми всі зараз бачимо:
● сотні непрацюючих, “мертвих” сайтів муніципалітетів, міських та селищних рад, та інших держустанов;
● назавжди незавершені, недорозроблені, в тестовій експлуатації сервіси аж ніяк не заохочують до їх використання;
● неефективні, незручні інтерфейси відлякують користувачів.
Звичайно можна мені заперечити розповівши про те, що робота кипить, що вже в найближчий час всі комунікаційні рішення запрацюють і все буде добре.
Але…
Якщо ми пригадаємо, так само нас заспокоювали і п'ять років тому і десять. І ця система “обіцянок замість справ” ніколи не зміниться.
І тут необхідно повернутись до заголовку статті, та довести, що проблема плутанини підходів, методів та зон компетенцій вкрай важлива, і якщо у нас дійсно є бажання її розв'язати, необхідно для початку зрозуміти, що комунікаційні рішення – це взагалі не сфера відповідальності уряду!
GovTech – це сфера технологічних рішень, до якої відносяться:
● ефективність управління;
● цифрові адміністративні послуги;
● цифрові підписи;
● документообіг;
● цифрові реєстри.
CivicTech – це комунікаційні рішення, завдання яких:
● інформування;
● залучення, об'єднання громадян;
● комунікація громадян, як один з одним так і з урядом.
Так це працює в усьому світі. І це реально працює!
У нас цю проблему і досі не бачать.
Урядовці розробляли та впроваджували рішення, які знаходяться поза сферою їх компетенції та відповідальності – і вони не працюють.
Не працюють не тому, що в них не вистачає знань, розуму або фаховості.
Не працюють тому – що це не зона їх компетенції.
Не працюють, тому що не бажають бюджети, які виділені на розробку та впровадження таких рішень, віддавати громадськості.
Замість того, щоб проблему вирішити, щоб зняти з себе тягар відповідальності – вони створюють недолугі, непрацюючі рішення, які лише імітують вирішення проблеми.
То як же цю проблему вирішити?
- Необхідно зрозуміти, що громадяни є бенефіціарами цієї системи і без вивчення їх думки та участі створювати її неможливо.
- Необхідно зрозуміти, що метою комунікаційних технологічних рішень є зміцнення взаємодії та залучення громад.
- Необхідно зрозуміти, що завдання комунікаційної платформи – залучення громадян.
- Необхідно зрозуміти, що комунікаційна платформа це не портал влади міста або органу влади – це інформаційній простір на якому громадяни повинні мати стільки ж якщо не більше прав ніж держслужбовці.
- Необхідно зрозуміти що конкретні приклади, кейси, практики, результати взаємодії громадян та урядів – повинні бути відкриті та доступні!
І щоб це все розробити та впровадити не слід шукати можливості та ресурс щоб зробити це самостійно. Необхідно сформулювати завдання та надіслати його до CivicTech компанії, яка і повинна цю проблему вирішити!
Комунікаційні рішення, платформи, програмне забезпечення повинні мати форму сервісу, клієнтоорієнтованого сервісу, а не форму примусового покарання.
Держава повинна розуміти – що вона теж сервіс. Клієнтоорієнтований сервіс, в якому громадяни і замовники і користувачі одночасно. І вони мають право вимагати щоб сервіс, за який вони заплатили, відповідав їх очікуванням!
Розуміти, що комунікаційна платформа повинна не стримувати громадян, не створювати перешкоди, щоб вони не заважали працювати держслужбовцям, а навпаки допомагала державі залучати своїх громадян до співпраці, співтворчості та взаємодії, що в свою чергу значно підвищить якість рішень, який приймає держава, зробить їх більш прийнятними та більш ефективними, і значно полегшить роботу держслужбовців, трансформувавши як робочі процеси, так і процеси обробки та аналізу громадянського внеску максимально автоматизованими.
Читайте: Як влада Києва насправді підтримує та впроваджує проекти громадськості
Олег Чеславський, голова ГО “Укрмедіа”
