Децентралізація, але не “балканізація” України
Всі як мантру у нас зараз повторюють слово децентралізація. Але кожен вкладає в нього свій зміст.
Ми, як завжди, кидаємося в крайнощі. Після жорстко централізованої системи влади маємо шанс отримати махновщину, своєрідне гуляйполе.
Те, що нам пропонується зверху, і чого домагаються на місцях, не надто чітко артикульоване, й іноді йде в розріз з європейським мейнстрімом та нашими власними багатими традиціями самоврядування.
Ключовим напрямом реформи її ініціатори назвали децентралізацію повноважень. Ми це вже на словах проходили в 2005-му. Як і тоді, так і зараз, здається, автори не дуже усвідомлюють, про що йдеться.
Хотілося б знати: яка з відомих Європі форм децентралізації — деконцентрація, делегування повноважень чи передача влади на місця — пропонується? Або в якій комбінації?
Хоча взагалі західноєвропейські країни тяжіють до оптимального балансу між централізацією й децентралізацією.
Дійсно, в європейських країнах діє принцип передачі функцій надання послуг населенню органам влади, що здатні їх виконувати найкраще, тобто органам, найбільше наближеним до людей. Однак у більшості таких держав перевага надається багаторівневій системі, при якій діяльність, що необхідна для більшої території, здійснюється вищим рівнем влади, тоді як нижчі щаблі влади опікуються послугами місцевого характеру.
Там добре знають, що більшість поселень не можуть бути самодостатніми.
Намаганням нав’язати людям думку, що після реформи на кожне село проллється золотий дощ, є, щонайменш, недобросовісними. Такі обіцянки добряче присмачені маніловщиною, Негоже очікувати манни небесної і збивати народ на манівці.
Бо звідки візьмуться гроші? Ми все ж таки бідна країна. Українська казна має у своєму розпорядженні значно менше коштів у порівнянні не лише з провідними країнами світу, але й деякими тамтешніми містами.
Тому опустімося краще на грішну землю і погляньмо правді у вічі. У всьому світі були, є й будуть економічно розвинуті й депресивні території, як і механізми нівелювання диспропорцій. Нікуди і ми не дінемося від перерозподілу державних коштів від багатших до менш заможних адмінутворень, коефіцієнтів вирівнювання, дотацій і субвенцій із метою забезпечення мінімальних соціальних стандартів для всіх українців без винятку, незалежно від місця їхнього проживання.
Отже, економічний потенціал і податкоспроможність адмінодиниці, національні, історичні та інші не менш важливі чинники (демографічна ситуація, стан ринку праці та ін.), а не якісь ефемерні конструкції, мають бути визначальними при наділенні територій відповідними повноваженнями.
Недарма у тій же Франції активно стимулюються міжмуніципальне співробітництво, об’єднання зусиль громад для вирішення спільних для них завдань забезпечення людей необхідними послугами. Рівні таких утворень визначені законом, як і їхні права.
Наші “реформатори” про це ні пари з вуст. Як і про проблему “балканізації”, як її формулюють в Європі — некерованість та відцентрові тенденції з боку окремих адмінтеродиниць.
Ставши на правильний шлях ліквідації держадміністрацій і утворення замість них на всіх рівнях місцевої влади виконкомів, ми не маємо права виплеснути з водою дитину. Маємо загрозу отримати натомість удільні князівства в сучасному варіантові.
Щоб держава не розповзалася, її як становий хребет має тримати система представників уряду на місцях, щось на зразок французьких префектів або польських воєвод.
Отже, наша модель реформи влади має бути триєдиною — децентралізація, сильний державний нагляд на місцях за дотримання законності та всілякий розвиток міжмуніципального співробітництва, формування різного роду міжмуніципальних утворень для розв’язання нагальних проблем за прикладом деяких європейських країн.
