Ціни, дорожнеча та чому супермаркет на кожному кроці - це погано
Економічна теорія основними факторами ціноутворення називає співвідношення попиту та пропозиції. Це співвідношення формує ринкову ціну на товар, тобто вартість товару, виражена у грошовій формі, обумовлюється виключно об’єктивними умовами.
Додамо до об’єктивного ціноутворення споживацький суб’єктивізм. Кожен з нас оцінює рівень цін згідно власних фінансових можливостей. Справедливо буде вважати, що об’єктивно сформована ринком ціна на певний товар не може бути високою чи низькою. Вона набуває таких характеристик в момент співставлення із можливостями споживача, його платоспроможністю.
Нам може подобатись ціна якогось продукту, може не подобатись, але ринкова ціна – це ціна справедлива. Висока ціна – це вже результат недобросовісної конкуренції, наслідок розладу ринкових механізмів. Про це нижче, а поки що – про бідність.
Для того, щоб зрозуміти, чому для більшості населення нашої країни ціни на продукти харчування вважаються високими, треба подивитись на структуру сімейних видатків. Згідно різних досліджень, частка витрат спрямованих на купівлю продуктів харчування середньостатистичною українською сім’єю складає від 40 до 53 відсотків і потягом всіх незалежних років це найбільша стаття видатків переважної більшості наших громадян.
Згідно даних Держстату, у першому півріччі 2019 року частка витрат на продукти харчування складала 46,2%. Багато це чи мало? Це дуже багато. Частка витрат на продукти харчування в Україні одна з найвищих у світі.
Згідно даних Міністерства сільського господарства США (USDA), яке оприлюднило рейтинг країн за частками витрат на продукти харчування за 2018 рік, Україна зайняла 93-є місце серед 100 країн світу із часткою у 42%. Гірша ситуація у таких країнах як: Уганда – 44,2%, Казахстан – 44,9%, Ангола – 48,6%, Бангладеш – 53,5%, Нігерія – 59%.
А, згідно даних нашого Держстату, цей показник в Україні у 2018 року складав 49%.
У таких країнах, як США, Сінгапур, Велика Британія, Ірландія, Канада, Швейцарія, Австралія та Австрія, населення витрачає на продукти менше 10%. У Німеччині, Нідерландах, Фінляндії, Катарі, Бельгії, Південній Кореї – до 15%. Наші східноєвропейські сусіди Польща, Словаччина, Угорщина, Болгарія – 16-25%. В таких же межах витрачають у Ізраїлі, Уругваї, Кувейті, Китаї, Туреччині. Білорусь, Росія, Грузія, Узбекистан – до 30%.
Можна, звичайно, пригадати вислів одного колишнього міністра соціальної політики України який пояснив, що “українці їдять багато, тому і витрачають на їжу більше ніж німці”. Але проста логіка та порівняння доходів українців і громадян інших країн Європи підказує, що українці витрачають багато на їжу з однієї єдиної причини – українці мало заробляють. З цієї ж причини ціни значній частині населення видаються високими.
Тобто, насправді нема високих цін, є низький дохід – з одного боку. А з іншого боку – високі ціни народжує неконкурентне середовище, тобто розлад ринкових механізмів, одним з яких є вільне конкурентне середовище.
Зараз, на фоні карантинних заходів, все частіше чутно про необхідність державного регулювання цін на продукти харчування та інші соціально значущі товари та про необхідність встановлення розміру максимальної торгової націнки в торгівельних мережах. В цьому контексті згадується багатогранний досвід Європи, який зводиться до найпростішої формули – обмежити, встановити, заборонити.
Справді, у багатьох країнах Європи існує обмеження цін, або регулювання цін, або встановлення цін чи максимальних торговельних націнок на деякі групи товарів але універсальних підходів нема. Німеччина, приміром, контролює ціни 40% промислових та споживчих товарів та послуг, Австрія – 10%, Данія – 5%, Іспанія майже не контролює, більшість розвинених країн все ж сприяє ринковому, а не адміністративному ціноутворенню.
Але навіть ті країни, де уряди впливають на ціни, навряд чи можуть бути для нас взірцем. Такі країни, причому кожна по різному, приходили до таких рішень цілими десятиліттями. І треба зважати, що це є країни високорозвинені, правові, із стійкою ринковою економікою.
Контроль за цінами в розвинених країнах є лише елементом і невід’ємною частиною складних емісійних, податкових, пільгових, фінансових та кредитних заходів урядів для контролю за інфляцією, для забезпечення ринковою часткою всіх учасників ринку, та, як не дивно, для збереження вільного конкурентного середовища.
Читайте: Кілька слів проти РРО для ФОП
Якщо ж говорити про європейський досвід, який був би корисний нам, то спочатку варто звернути велику увагу на нечувану для європейських країн кількість мережевих супермаркетів у великих та не дуже містах нашої країни.
Мабуть усі помітили, що з початком карантинних заходів, в країні різко подорожчали продукти харчування. Звісно, на це вплинули і ажіотажний попит, і коливання на валютному ринку, в усякому разі саме ці причини подорожчання називають власники та менеджмент великих торгівельних мереж. І мали б рацію, якби зростання не сягнуло 50-60%.
То що ж тоді так вплинуло на ціни? Тут нам в нагоді і стане європейський досвід, про який не згадують прихильники ідеї державного регулювання цін.
Кількома словами цей досвід можна назвати так: “Урядові заходи з обмеження великого рітейлу”. Першопрохідцями в цьому напрямку виступили сто років тому США.
Вже у 20-х роках минулого століття в цій країні заговорили про загрозу, яку несуть великі торгівельні підприємства. З того часу там запроваджено цілу низку законодавчих норм щодо обмеження їх діяльності.
У Західній Європі уряди почали приймати подібні норми з 70-х років минулого століття. Суть цих норм – унеможливити експансію ринку великими торгівельними мережами з метою (нашим можновладцям таке й уві сні не присниться) – захисту малого та середнього бізнесу, запобігання спотворення вільної конкуренції та запобігання ціновим змовам.
Як правило, обмеження великих рітейлів полягає у обмеженні операційної діяльності та створенні регуляторних бар’єрів для входження на ринок. Так, у Західній Європі, в більшості країн, великі магазини можуть працювати з 8:00 до 20:00 у робочі дні, в суботу з 9:00 до 14:00, неділя та святкові дні – закриті.
У багатьох країнах ЄС встановлюється обмеження на площу магазину у межах населених пунктів. Наприклад у Франції з 1996 року діє норма яка зобов’язує рітейлерів отримувати спеціальний дозвіл на відкриття магазину площею більше 300 кв. м, а максимальна дозволена площа магазину – 3000 кв. м. У Британії максимальна площа – 2500 кв. м, у Італії – 1500 кв. м, але при перевищенні площі у 300 кв. м теж необхідно отримувати спеціальний дозвіл. У Італії з 1998 по 2005 рік не було відкрито жодного магазину площею більше 1500 кв. м. У Німеччині спеціальний дозвіл необхідний при відкритті магазину площею більше 800 кв. м. А в Польщі для відкриття магазину площею понад 2000 кв. м необхідно отримати згоду всіх немережевих магазинів які знаходяться у районі. У США в різних штатах практикується спеціальне фіксоване оподаткування для кожного 11-го, 21-го чи 51-го супермаркету відкритого у одному штаті.
У більшості країн ЄС влада регулює асортимент мережевих магазинів. В Польщі супермаркет площею понад 2000 кв. м затверджує асортимент у муніципалітеті. У Німеччині – від 1200 кв. м. Крім того, впроваджуються квоти на реалізацію у мережевих магазинах товарів місцевого виробництва, таким чином місцева влада піклується про канал збуту для дрібних місцевих виробників.
У Бельгії, Люксембурзі, Іспанії, Італії, Франції, Ірландії, Португалії мережам заборонено реалізацію основних продовольчих товарів нижче собівартості. Це зроблено для того, щоб умисний штучний демпінг не знищив немережеві магазинчики. У Росії, під час експансії великими рітейлерами до міст-мільйонників така практика широко застосовувалась і виявилась дуже ефективною проти невеликих магазинів. Через два-три місяці демпінгу малий та середній бізнес був змушений свої магазини закрити, далі закрились невеликі виробничі підприємства, які втратили можливість збуту продукції.
Як бачимо, розвинені країни урядовими рішеннями регулюють баланс між частками великого торгівельного бізнесу та малого, між супермаркетами та магазинчиками “крокової доступності”. Фактично, всі ці заходи направлені не на обмеження великих рітейлів, а на захист малих немережевих магазинів. Але головна мета – через захист конкурентного середовища запобігти ціновим змовам і захистити кінцевого споживача від надмірних витрат.
Що маємо ми? В умовах домінування на роздрібному ринку продуктів харчування та товарів першої необхідності великих рітейлів, варто було прибрати останній стримуючий фактор зростання цін – заборонити роботу базарів та МАФів – ціни на продукти харчування зразу ж зросли незважаючи на відсутність дефіциту товарів. Доки весь цивілізований світ обмежував діяльність великих торгівельних мереж, Україна, як і завжди, йшла своїм особливим шляхом. Монополістам – все.
Ах, так, є одна втішна новина. 26 березня Антимонопольний комітет порушив справу за фактом безпідставного зростання цін на продукти харчування стосовно низки великих рітейлів таких як “NOVUS”, “Ашан”, “METRO Cash & Carry Ukraine”, “Сільпо”, “BILLA”, “АТБ-Маркет”, “VARUS”, “ЕКО Маркет”, “Велика Кишеня”, “Велмарт”. В разі, якщо їх провину в антиконкурентних діях доведуть, то цим підприємствам загрожує штраф до 10% від обороту компаній за минулий рік.
Звісно, на необізнаних це може справити враження. Та мушу розчарувати. Навіть якщо їх провину доведуть – на ціни це ніяк не вплине. Далі ці компанії в судовому порядку будуть оскаржувати рішення АМКУ щодо накладання штрафу. І навіть у разі, якщо суди їм відмовлять, вони спокійно ці штрафи заплатять, а витрати компенсують у цінниках на товари у своїх магазинах. Тобто, покупці спочатку заплатили за товар за завищеними цінами, а потім заплатять і штраф із своєї кишені.
Маємо те, що маємо. З одного боку низькі доходи, з іншого – надмірні апетити великих роздрібних мереж – два фактори які створюють дорожнечу.
І держава, яка спокійно за цим спостерігає.
Михайло Скляр, голова ГО "Асоціація громадського захисту підприємців"
