Життя в окупованій Бучі та евакуація з неї очима очевидця
На Київщині триває евакуація мирного населення з багатьох населених пунктів, які або тимчасово потрапили під контроль російських терористів, або майже знищені ними. Зокрема – з Ірпеня, Гостомеля та Бучі.
KV поспілкувалась із Борисом та Юлею, які два тижні пробули в пеклі – в центрі Бучі. На щастя, пару днів тому їм вдалось евакуюватись разом зі своєю собакою.
Борис розповів про життя в зоні активних бойових дій, про евакуацію, та дав кілька порад, які, сподіваємось, можуть стати при нагоді тим, хто потрапив під окупацію москалів.
KV: Коли окупанти зайшли у Бучу?
Борис: Питання не таке просте, як може здатись. Бої розпочались в перший день війни навколо Гостомеля, це зовсім поруч. Далі було багато боїв, обстрілів, ми переважно сидилі в підвалі й мало бачили, що на вулиці і хто що контролює. До того ж Буча досить довга – 9 км, й у різних районах було по-різному. Мабуть. По цій території військові дії відбувались постійно, але перед нами військ не було видно, тому важко сказати. На другий день побачили з вікна дим від першої спаленої колони росіян, на третій чи четвертий – ще один, зовсім поруч, на сусідній вулиці. Тобто, росіяни вже проходили через Бучу, але ще не затримувались. Ще за кілька днів в будівлі місцевої влади зникли “ознаки життя”, тоді подумав, що уже остаточно відійшли…
Мені здається, сучасна війна – вона маневрена і оці кліше “захопили”, “звільнили”, вони дуже умовні. Перед евакуацією росіяни на техніці вже дуже вільно себе почували в центрі, це факт.
KV: Що передувало заходу окупантів у Бучу? Чи були масовані обстріли, наприклад?
Борис: Так, коли колони наступали, вони кудись стріляли. І періодично влучали в будинки. Оскільки ми майже не виходили зі сховища і не бачили з двору центральної “Варшавської” траси (траса Київ-Ковель, – KV), то на власні очі не багато влучань в будинки бачив, близько півдесятка. Усі вони відбулись під час наступу й з боку наступу, це помітно візуально.
Читайте: Російські окупанти обстріляли пам’ятник в Бучі, переплутавши його з танком
Також атаки вертольотів. Перед боєм кілька разів було чутно гвинти і вибухи. Перше потрапляння снаряда в будинок на моїх очах відбулось десь на 5-й день війни. І потім ще кілька разів бачив влучання в житлову забудову. А, взагалі, артилерію було чутно постійно і з різних сторін. Іноді справжні канонади. Іноді було чутно літаки й вибухи бомб. Але з підвалу важко зрозуміти хто і куди стріляє чи наступає.
KV: Чи бачили ви безпосередньо окупантів, чи спілкувались із ними?
Борис: Так, бачили. Не спілкувались аж до евакуації. З вікон періодично бачив рух на техніці по вулицям. Найближче – перед самою евакуацією БМП із 7 окупантами “на броні” під’їхало під міськраду. Чомусь запам’ятав “гвардійські” смужки у формі, що із 7-ми, двоє в кросівках на морозі, кулеметник явно “монголоїд”, офіцер ширший в усіх вимірах, що водій виглядає в старому “шлемофоні”, але автомати виглядали новими.
Під час виїзду дуже багато їх бачили уздовж дороги, спілкувались лиш на “блок-пості”.
KV: Скільки часу ви провели в окупації?
Борис: Скажімо так, від початку бойових дій в Бучі до виходу – два тижні. Не все це в окупації, якісь дні і наших військових на вулиці бачив. Останній тиждень – здається, точно.
KV: Де ви переховувались під час обстрілів?
Борис: У підвалі багатоповерхівки. На щастя, він спланований як укриття від чогось – з кількома виходами. З 14 ночей 13 спали в підвалі, в спальниках, на карематах. Навіть коли не було боїв поруч, йшли на ніч, щоб краще виспатись в більш тихих умовах. Деякі дні взагалі вийти не могли з підвалу, дуже близько були бої, просто за дверима.
KV: Яка гуманітарна ситуація у Бучі? Чи є в наявності водопостачання, електрика, каналізація, їжа, медикаменти?
Борис: Останній тиждень – дуже погана. Якщо коротко – немає нічого працюючого. Зникало все поступово. Спочатку вода зникла на кілька днів, потім з’явилась. Згодом електрика, за нею знову вода. Останнім зник газ.
В різних районах могло бути по різному. Людей при цьому в центрі досить багато, воду набирали в криниці або зливали з тепломережі.
Ми в перший день війни набрали воду в усе що можна – більше ста літрів в квартирі було, тому відносно спокійно дочекались до евакуації. Згадували туристські лайфхаки типу, якщо гречку залити рідиною то вона за ніч приготується й без теплообробки :)
Їжею сусіди активно ділились між собою. Готували в грубках на вулиці. Запас харчів тривалого зберігання в квартирі дуже допоміг, не уявляю як людям без такого було. Смартфони заряджали від ноутбука й павербанків. Дуже шкодував, що сонячна панель зламалась незадовго до цього.
Магазини й аптеки закрились майже відразу, день на другий війни. З усіма наслідками. В міськраді перші дні роздавали якусь їжу і ліки, згодом перестали. Чув що ліки можна ще в кількох місцях отримати. З навколишніх магазинів один працював скільки міг, один роздав запаси людям, декілька не зробили нічого і їх з часом рознесли.
Читайте: У Бучі відновлено комунальні мережі і налагоджена випічка хліба, – мер Бучі Федорук (відео)
KV: Ви перебували на тимчасово окупованій території із собакою. Як вона пережила цей час? Якісь поради для людей із домашніми тваринами можете дати?
Борис: Собака лякалась пострілів майже весь час, але критичного з нею нічого не відбулось. В підвалі помітно тихіше, ніж в квартирі, там менше боялась. Водночас в підвалі ми постійно знаходилися серед людей, наше “місце” було умовно на проході. Собака нервувала, намагалася його охороняти від сусідів (через що нервували і сусіди). Спала в спальнику з нами, там ще тихіше.
Вдома, в нормальних умовах, вона зазвичай багато відпочиває, спить вдень. Тут могла спати лише вночі. Помітно було, що вона втомлюється від недосипу.
За деякий час, обжилась, гралась уже в підвалі своїми іграшками і сама тягнула в підвал при перших пострілах. Поступово звикла до частини звуків. Деякі дні була проблема вигуляти в туалет собаку, бо ми реально не могли носа на вулицю висунути. Дуже врятував великий запас корму вдома, який закупили прямо перед війною. З початком війни дістати його стало проблемно. Ділилися кормом з деякими сусідами. На вулиці з’являлось все більше покинутих собак… Але й на евакуацію багато хто з собою брав.
KV: Коли вирішили виїжджати з Бучі?
Борис: До вторгнення ми до останнього не вірили що почнеться повноцінна наземна війна і що вона може йти саме по Бучі, а не деінде. Тому на старті й не поспішали евакуюватись. Хотілось ще й бути корисним, чимось допомогти.
Коли почались бої, ми таки задумались, що користь і в іншому місці можна приносити, але шансів доїхати до Києва вже було мало. В цей момент ми подумали, значить будемо війну в Бучі перебувати, почали шукати якесь волонтерство. Ще за кілька днів стало зрозуміло, що бойові дії в Бучі не зупиняються й ми практично не можемо нічого робити, навіть висовуватись. Тут ми вже зрозуміли, що треба виїжджати, далі шукали можливості. А коли стало зрозумілим, що нас швидше контролює ворог, втекти звідти намагались дуже активно… Можливість з’явилась з появою коридорів й евакуації.
KV: Як ви виходили з Бучі?
Борис: Ми чекали якихось офіційних рішень про коридори, оскільки самостійно кудись рушати близьке самогубству було б. Дочекались, пішли чекати автобуси, черга охочих була величезна. Напросились в приватне авто, де були вільні місця, виїхали в колоні.
Читайте: Столиця допомагає з евакуацією населення Гостомеля, Ірпеня та Бучі, – КМДА
KV: Які поради можете дати тим, хто виходить з оточення чи окупації?
Борис: Я подумав, якщо не залучений в оборону або корисну діяльність – є сенс виїжджати до окупації, наскільки можливо. Оскільки оце сидіння в підвалі тижнями, з постійним ризиком і обстрілами, воно абсолютно безтолкове. Нічого зробити не можеш в цьому стані, лиш виснажуєшся. Можливо завчасно виїхавши, був би толк якийсь і для себе і для країни. А сам процес… навіть не знаю.
Можливо, не нариватись на блок-постах і допомагати іншим при нагоді.
Подумав, бо згадав, що мене окупанти змусили зняти одяг по пояс і щось розглядали на тілі, розпитували про берци (насправді, трекінгові туристичні черевики).
Думаю, є сенс почистити телефони й речі від усього компрометуючого з точки зору окупанта. Якщо перевіряють, можуть ж і глибше поцікавитись, ніж голий торс. А про домопогу – спочатку нас незнайомі люди забрали в машину, потім ми незнайомого чоловіка забрали на ночівлю в Києві. Так усім стало краще і простіше. Взаємопідтримка точно допомагає, навіть незнайомим людям.
З порад, які можу додати постфактум: коли підсідаєте до незнайомих людей в авто на евакуацію (чи берете в своє авто незнайомців) – знайомтесь, запамятовуючи ім’я одне одного та маючи спільну “легенду”. Ми цього не зробили. Й на російському блокпосту, коли у водія спитали, хто ці люди в салоні його машини, водій не знав, що відповісти. Нервувати почали і ми, і окупанти. Врятувала імпровізація. Сказали, що ми сусіди. Після чого окупанти почали окремо питати у нас адреси, й ми називали різні, бо не знали адрес одне одного. Це теж їх нервувало. Та водій переконливо зімпровізував, що це сусідні вулиці. Зараз розуміємо, що усім спокійніше було б від початку домовитися, хто ми є одне одному, й придумати спільні відповіді на можливі питання.
Фото: Борис
