четвер, 28 березня 2024 г.

Від Стамбулу до Вільнюсу: життя в евакуації

Від Стамбулу до Вільнюсу: життя в евакуації

Для кожного війна почалася по-своєму. Хтось був вдома та прокинувся від вибухів, когось розбудили рідні, а хтось був за кордоном. Багато хто думає, що якщо ти був за межами країни, то тобі краще. Але ні. Насправді це ще гірше та важче. Особливо, коли ти сам у чужій країні та не знаєш, що робити, а додому повернутися не можеш. Війна почалася для мене в Туреччині, а зараз я навчаюся в литовському університеті.

Туреччина

Ця історія почалася 30 січня 2022 року. Рейс Київ-Стамбул, виліт о шостій ранку та початок нової, цікавої та незабутньої пригоди. О так, цю “пригоду” я не забуду вже ніколи. Знаєте, найсмішніше те, що беручи квиток до Стамбулу я не брала зворотній, жартуючи про те, що ніхто не знає, куди мене занесе доля далі. Думала про те, щоб після Стамбулу поїхати на пару днів до Вільнюса, так, погуляти. Як говориться, бійтеся своїх бажань, вони мають тенденцію збуватися.

Що я взагалі забула в Туреччині? Це був волонтерський проект від молодіжної організації AIESEC, розрахований на шість тижнів. Проект був про волонтерську роботу в школі для дітей з інвалідністю. 14 березня він мав закінчитися, а я – повернутися додому. Але, як ви можете здогадатися, цього не сталося.

За умовою проекту, я жила в прийомній сім’ї. Про цих неймовірних людей я хочу розказати окремо, адже надалі вони зіграли дуже велику роль.

Останне фото перед війною

Проект проходив спокійно. От уже минав третій тиждень. Знаєте, я дуже гарно пам’ятаю 23 лютого. У той день був дрібний мрячний дощ, і в мене сильно зіпсувався настрій. Сумна та роздратована я ходила вузенькими вуличками навколо Галатської вежі та думала про те, що я хочу привезти додому. Гарні були думки – безтурботні.

А потім настав ранок 24 лютого. Для мене він почався о шостій ранку з дзвінка мами. Весь день, наче в тумані, руки тремтять, не випускають телефон ні на мить. Перед очима тільки новини, новини, новини. Безліч телеграм каналів, постійні повідомлення до близьких та швидкі дзвінки. Гарно пам’ятаю, як вперше почула гул сирени під час телефонної розмови з бабусею. Почалося воєнне життя.

Мітинг. Стамбул

Громадянам України можна знаходитися в Туреччині не більше 90 днів. Просто так продовжити візу не можна, треба отримувати посвідку на проживання. Оскільки термін мого знаходження на проекті поступово спливав, а повертатися додому я не мала ніякої змоги, треба було шукати можливості перебування в країні на довший термін.

Перше, про що я думала, де я буду жити далі, коли термін проекту закінчиться, разом з терміном мого проживання в турецькій родині. І тут варто повернутися до цих людей, а також почати говорити про те, чим мені дуже сильно запам’ятається ця війна – добротою. Адже тільки зараз я побачила та зрозуміла, скільки ж навколо мене добрих людей, які готові тобі допомогти просто так, ні за що, часто навіть і не за “дякую”.

Я проживала у звичайній турецькій родині, яка за два місяці мого перебування там стала родиною і мені. Ці люди без розмов погодилися надати мені прихисток. Я абсолютно безкоштовно проживала в них протягом двох місяців мого перебування в Туреччині. Чесно кажучи, настільки гостинних людей я ще не бачила ніколи, і хочеться сказати їм просто величезне “дякую” за все, що вони для мене зробили.

Міграційна служба

А тепер про те, що вибісило мене в Туреччині найбільше. Поговоримо про міграційну службу.

Коли стало питання про моє перебування в країні на довший термін, я вирішила піти в міграційну службу та дізнатися про умови отримання тимчасової посвідки на життя.

І так, перше, що я там побачила — це абсолютну неповагу та хамське ставлення працівників служби до відвідувачів. Не знаю, це мені так пощастило, чи то нормальна практика, але як є. А ще там взагалі ніхто не розмовляє англійською мовою. Тільки турецька. А тепер вдумайтесь: в міграційній службі – місці, де працюють тільки з іноземцями, ніхто не розмовляє англійською. От взагалі.

Витримавши порцію неповаги та не отримавши потрібної мені інформації, з якимось папірцем з QR-кодом та надрукованим посиланням на сайт я пішла з міграційки.

За декілька днів до цього на сторінці Українського консульства в Фейсбуці з’явилася інформація про те, що Туреччина спрощує систему видачі посвідки на тимчасове проживання і знімає штрафи за порушення терміну перебування в країні. Але, як виявилося, нічого в системі видачі ПНП вони не поміняли і, що найголовніше, за нього так само треба платити. І платити не мало, що, звісно, для мене варіантом не було аж ніяк – бо гроші мають звичку закінчуватися. Треба шукати, що робити далі…

Сила Фейсбуку

В перші дні війни я була, можна сказати, в коматозі і зовсім не знала, що мені робити, куди себе подіти та податися. Я почала ходити на мітинги. У Стамбулі вони проходили та й проходять щодня. Але є така деталь, проводити їх можна лише в заздалегідь узгодженому місці та часі. Місце, яке обрали для мітингів, знаходиться в центрі міста, от тільки вулиця ця не дуже популярна та помітна. Багато людей, що хотіли приєднатися, просто не могли знайти це місце. Біля консульства Росії мітинги проводити заборонили і дуже посилили охорону (мабуть, боялися, що будуть брати штурмом).

У ті дні стан в мене був максимально незрозумілий та загублений. Життя перетворилося в суцільну новинну стрічку з сотнею телеграм каналів, постійними повідомленнями до рідних та перегляданням соціальних мереж. Тоді я відкрила для себе силу Фейсбуку.

Для того, щоб отримувати ще більше інформації, я долучилася до Фейсбук груп українців у Стамбулі та тому подібних об’єднань. Взагалі, хочу вам сказати, ці групи – надзвичайно крута річ, яку дуже багато хто недооцінює. А дарма. Там я зіткнулася з тим, скільки ж на світі багато добрих та чуйних людей. Багато хто допомагав речами, давав поради та просто морально підтримував. Такі групи є у багатьох містах кожної країни. У них можна просити поради та допомоги, і велика вірогідність того, що вам допоможуть. Вірте в людей та їх доброту.

Мітинг. Стамбул

Вже в Литві, коли я заїхала до гуртожитку, я зіткнулася з тим, що мені потрібні елементарні побутові речі. Бодай одна тарілка та виделка. В одній з таких груп я і попросила допомоги та поради – де можна знайти тарілки. В той самий день мені написала дуже гарна жіночка, що запропонувала мені подарувати посуд. Приїхавши до неї, я була неймовірно вражена. Невелика, світла квартира була повністю заставлена коробками з посудом, столовими приладами, рушниками та іншими побутовими речами першої потреби. Як вона мені потім розказала, вони з друзями позбирали увесь свій непотрібний посуд та інші дрібні речі. Щось було знайдено у власних засіках, щось придбано в магазині. І все це вони віддавали українцям, що приїжджали у Вільнюс.

Вдома ми ніколи не замислюємося про такі побутові речі як тарілки, ложки, каструлька, коробочка для круп чи рушничок. А тут ти приїхав ні з чим. У руках ноутбук, документи та запасні штани. У когось кіт, дитина та зламані мрії. І ось так тобі потрібно починати з нуля нове життя. Самому, в новій країні та серед нових людей. І звичайна людська доброта змушує твоє серце завмирати та хотіти плакати.

Мітинг. Вільнюс

Ще в Стамбулі в одній зі стамбульських груп я познайомилася з дуже крутою дівчиною. Спочатку це було просто спілкування з землячкою, яке згодом перетворилося на дружбу. Хочу зізнатися, що спілкування з людиною, яка має такі самі проблеми, яка відчуває те саме, що й ти, на той час мені надзвичайно допомогло елементарно не втратити глузд. Вона допомогла мені взяти себе до рук, зібрати ту сумну калюжку, якою я вже встигла розтектися, та почати жити знову.

Реклама буває корисною

У мене часто питають, як дізналася про університет, а я вам чесно відповім – в інстаграмі. Одного дня в стрічці новин я побачила пропозицію від університетів Литви про можливості для українців щодо вступу. Для мене це був той самий дзвіночок, який робить дінь-дінь-дінь та лампочка загоряється над головою. Я надзвичайно загорілася цією ідеєю, адже, як вже згадувала, Вільнюс давно був моєю мрією.

Я швиденько написала листа та повідсилала його до університетів з проханням про вступ. І мене взяли. Я була на сьомому небі від щастя, адже можливість навчання за кордоном вже давно було моєю мрією. Бійтесь своїх бажань – вони можуть здійснитися. Така ось жартівниця-доля.

Я писала не тільки до Литви. Ще й до Іспанії, Естонії та Італії. Але Литва відповіла мені найшвидше, та й хотілося мені туди найбільше. Чесно, тоді я не думала ні про виплати, ні про ПНП… А про те, що в мене буде стипендія, дізналася вже після приїзду. Я просто хотіла до Вільнюсу та повернути нормальне життя. А навчання було хоч чимось нормальним, шматочком того, що було “до”. Для мене було важливе те, що мене прийняли до універу, та те, що буде дах над головою – університет надав мені кімнату в гуртожитку.

І ось настав день “Х”.

Небо над Польщею

До Вільнюсу я летіла польськими авіалініями. І нащо я про це кажу? А тому, що хочу розповісти про те, що мене дуже приємно вразило. На вході до літака мене зустрів милий стюард. До його комірця була причеплена стрічка – наче нічого особливого, от тільки стрічка ця була синьо-жовтою. Так само було і на комірцях всього екіпажу. Після доволі нейтрального Стамбулу, влада якого намагається всидіти на двох стільцях, навіть така дрібниця ледь не довела мене до сліз.

Далі, десь в середині польоту, вони дали об’яву з проханням про допомогу Україні – про фінансову та гуманітарну допомогу. А в кишенях крісел були листівки з інформацією, як саме можна допомогти. Все це мене просто неймовірно вразило. Але як виявилося, це був лише початок.

Литва

В аеропорту мене зустріла менторка з університету. В руках вона тримала надзвичайно милу табличку з моїм ім’ям. Ми пішли до авто і тут я ледь не розревілася – на віконце вони причепили прапор України. Але це був лиш один з багатьох прапорів, що мене зустрінуть далі.

Ми одразу поїхали до міграційного центру оформлювати мені посвідку на тимчасове перебування в країні. Як я вже говорила, я й гадки не мала, як буду оформлювати своє перебування в країні. Тоді я жила за принципом Скарлет О’Хари: я подумаю про це завтра. А тут вони і про це подумали замість мене.

Як я зрозуміла, міграційний центр знаходився в приміщенні якоїсь школи. Великий спортивний зал був заставлений столами з волонтерами, які один за одним тебе швиденько оформлюють. В кутку був килимок з іграшками, де бавилась малеча, поруч стояли столи з гарячою їжею. Там же були і хлопці з Червоного Хреста, що в смішних жилетиках видавали пакуночки з гуманітарною допомогою. Напроти них сиділи люди зі служби зайнятості, а ще далі жіночки з продовольчого банку, а також ті, хто допомагали оформити заявки на соціальні виплати.

В міграційному центрі мене швиденько оформили, видали білий папірець з кодом, що тимчасово замінює пластикову картку ПНП та пакуночок з гуманітарною допомогою. Запам’ятався один діалог. Розгублена я підхожу до жіночки, на яку мені показав волонтер, даю їй свій паспорт. Вона починає швиденько заповнювати мені анкету. Після підіймає на мене очі в черепахових окулярах та питає:

– Литовський номер є?

– Ще ні, – відповідаю я, що прилетіла півгодини тому.

– Вже є, – каже, лізучи кудись під стіл й дістає конверт з SIM-картою, що підготовлені спеціально для українців. Карта безкоштовна на три місяці з безлімітним інтернетом. Ця ситуація запам’яталася мені своєю душевністю та добротою.

Світ став жовто-блакитним. Наші прапори повсюди. І на урядових установах, і на флагштоку біля бібліотеки, один звісився з вікна корпусу університету та ще десятки по всіх вулицях: на вікнах, машинах, стовпах, дверях, на куртках та піджаках перехожих, на сумках та рюкзаках. Стрічки з кольорами нашого прапора обгортають тендітну ручку дівчини, вплетені в волосся іншої та милим бантиком прикріплені до нашийника собаки.


Моя сусідка по кімнаті навіть придумала гру. Вона назвала її “10 секунд”. Йдеш вулицею, засікаєш 10 секунд та за цей час намагаєшся знайти щось, пов’язане з Україною. Я спробувала і, дійсно, десь прапор, десь стікер чи лозунг ти точно помітиш. 

В університеті мене прийняли дуже тепло та швидко. Я прилетіла в середу, а в понеділок вже сиділа на парах. Ніколи б і не подумала, що я так сумую за звичайними авдиторним парам. Але не варто опускати руки –  життя продовжується. Дозволяйте собі жити та радіти життю, своєю депресією ви нікому не допоможете.


Мітинг. Вільнюс
І правду кажуть, ми починаємо цінити щось, коли в нас це забирають. У нас забрали дім, мирне небо над головою. Але все ж таки світ нас підтримує, він з нами. А коли міліарди людей згруповуються проти одного скаженого ведмедя, у загубившого глузд звіра вже немає шансів. Україна переможе, варто лише трішки почекати. І все буде добре.

Читайте: Тернисті стежки українців за кордоном: моя історія евакуації, пристосування та проблем на Кіпрі

Фото автора

КиївВлада

Луїза Чекурда

Теги: війна, литва, стамбул, туреччина, університет, Вільнюс, зброна агресія росії проти України, українці за кордоном, міграційний центр, допомога українцям за кордоном

четвер, 28 березня 2024 г.
16:26
У президентській резиденції на Липській вирішили відремонтувати каналізацію
16:06
Зеленський представив нового голову Служби зовнішньої розвідки
15:46
Для Голосіївського району столиці збираються накупити цибулин тюльпанів та нарцисів на 1,4 млн гривень
15:24
У Києві вручили нагороди переможцям конкурсу стартапів ProIT Startup Toloka
15:15
На Харківщині під черговим обстрілом рф загинула щонайменше одна людина, є поранені
15:05
На Київщині без електропостачання наразі 300 точок обліку, – Міненерго
14:45
СБУ затримала високопосадовця Київської ОВА, який збирався шпигувати на користь рф
14:24
В “Інтергал-Буд” діють 2% знижки для військових та медиків на купівлю житла
14:06
Освітяни Козина замовили сухофрукти у ФОПа дорожче, ніж ринку
13:45
100 Волинська бригада ТрО запрошує на службу в підрозділах бригади
13:25
Перший рейс здійснив поїзд Прага — Чоп
13:04
У Києві затримали агента рф, який під виглядом капелана планував шпигувати за бригадою десантників ЗСУ
12:44
У Славутичі вирішили завершити опалювальний сезон 31 березня
12:26
Дитсадок на Харківському масиві відремонтують за 206 млн гривень
12:04
Пошкоджений ракетою будинок на Солом’янці включили до переліку на першочергове відновлення
11:45
У Чорнобильському заповіднику незаконно зрубали 100-річні дуби на майже 60 млн гривень
Календар подій