субота, 2 липня 2022 г.

У Бородянці собаки врятували життя людей, в Качалах - авіабомба серед села (фото)

У Бородянці собаки врятували життя людей, в Качалах - авіабомба серед села (фото)

Села, селища та міста Київщини, що пережили військову навалу рашистів, потихеньку оживають та відновлюються. Посеред населених пунктів лежать нерозірвані бомби, з-під завалів витягують тіла загиблих мирних українців, гуманітарна ситуація вкрай складна і, якби не волонтери, була б ще гіршою. Але люди вірять в життя та роблять усе можливе, щоб повернутись до своїх домівок.

Про це – в репортажі KВ з Бородянки на навколишніх сіл.

Підписуйтесь на “КиївВладу”
 

Дорога волонтерської допомоги до звільненої з окупації Бородянки розпочалася з села Гатне, південної околиці Києва. На світанку біля мальовничого озера нового масову "Озерний гай " вишикувалася колона з п'яти легкових автомобілів і буса, заповнених усілякими потрібними речами: ковдри, одяг, засоби гігієни, продукти харчування, дитячі іграшки, памперси, свіжий хліб тощо.

“Ми цілу ніч сортували й пакували все це в одному з барів, де я до війни працював барменом”, – каже організатор волонтерської ініціативи, 19-річний студент Микола Величко.

Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм

В перший день війни, 24 лютого, Микола разом зі своїм другом Євгеном поїхали до військкомату. Але отримали відповідь: "Іди додому! Малий ще для війни!". В місцевій теробороні та ж сама ситуація: в армії не служили – йдіть геть!

“Але ж це нерозумно і несправедливо! Я, можливо, набагато краще підготовлений за стариків, за тих, хто в армії тримав зброю лише на присязі. По-перше, я спортсмен, а по-друге, і це головне – команда Всеукраїнської військово-патріотичної гри "Сокіл. Джура", де я був командиром, багато років тримала призові місця. Саме з бойової підготовки.  Я володію автоматом, можна сказати, "на відмінно", з закритими очима. Так само й тактикою бою. А мені кажуть: "Іди  геть! Якщо буде дуже гостра потреба – покличемо"”, – обурюється Микола.

Він зачекав ще двійко днів, зробивши кілька спроб стати на захист країни, а потім вирішив допомагати, чим можливо.

“Проїхався з другом сусідніми блокпостами, зателефонував знайомим на інших блокпостах, дізнався про загальні потреби – й почали ми шукати можливості допомагати бійцям тероборони. Медикаменти, харчування, каремати, теплий одяг, джгути… Засів у соцмережі, знайшов однодумців, які відгукнулися і організувалися. Пані Наталя, яка вдома випікає хліб, почала пекти його для бійців тероборони, а ми з другом розвозили по блокпостах. З'явилися люди, які допомогли з медикаментами,  професійними  аптечками. Долучилася й моя мама: вона почала шити розгрузки й чохли для бронежилетів. А металеві пластини ми знайшли на одній покинутій базі. Пристріляли їх з різних видів зброї  відібрали найбільш придатні – готово!  Маємо навіть масове замовлення від бойового підрозділу.”, – розповідає Микола.

А щойно почали звільняти від окупантів населені пункти Київщини, Микола з друзями кинулися шукати там контакти й збирати допомогу для людей, які пережили окупацію. За кілька днів небайдужі мешканці Гатного назносили чимало всього. Відгукнулися й деякі приватні підприємці.

І ось кавалькада рушає в дорогу. Я разом із організатором акції Миколою – в голові колони, оскільки одягнена в свою форму бійця тероборони з зеленою пов'язкою на рукаві, маю відповідні документи, а головне – знаю пароль. Це, до речі, позбавило нас від тривалих  перевірок на блокпостах, а значить, зекономило кілька годин часу. Лише на двох постах до мене причепилися: "Хто "злив" паролі?".

Війна нагадала про себе біля розбитого мосту через річку Ірпінь поблизу Стоянки. Спалені будівлі міжнародних компаній, заправки, ресторани, зруйнований  міст,  а на узбіччі дороги   – розбита ворожа техніка.

Село Мила – руїни! Далі дорога у всіяна  німими свідками біди: розстріляні, спалені авто, в яких ще недавно їхали люди, рятуючись від нелюдів.

А ось – теж розбита техніка, але це жахливе видовище гріє душу. Цю колону російських танків і БТРів навічно приземлили на лісовій дорозі під Києвом. У повітрі ще й досі відчувається якийсь згусток страху, болі, ненависті – страшна суміш!

Через кілька хвилин  – багатогодинна на кілька кілометрів автомобільна черга на блокпосту поблизу Ірпеня. Від тотальної перевірки нашу кавалькаду знову рятувала моя форма й "чарівні слова".

Попереду Ворзель. Подекуди будинки без дахів, без вікон. На виїзді з міста розтрощене котеджне містечко: ряд ще донедавна вишуканих будиночків з розбитими стінами, зірваними дахами й порожніми очима-вікнами. 

Ліворуч – Немішаєво зі слідами пожеж і обстрілів. І скрізь – понівечена техніка: наша й ворожа.

До Бородянки кілька хвилин їзди, але міст зірваний, дорога може бути замінована. Доводиться їхати в обхід, через Клавдієво, яке, як не дивно, з першого погляду, навіть не постраждало. І лісовою дорогою, околицями розробитих сіл Вабля й Дружні до Бородянки. 

Бородянку захищали 70 добровольців тероборони

Тут у нас з'явився провожатий – головний лікар Центру первинної медико-санітарної допомоги Бородянської районної лікарні Микола Іванович Бовсуновський.

Бородянка нас зустріла уламками будинків, які блимали порожніми віконницями, брязкали обривками дахів, дверей, парканів, закіптюженими згарищами, виблискували уламками грибок і шматтям магазинних вітрин. Про магазини, ларьочки, торговельні павільйони й мови вже немає – руїни. Тут уже попрацювали не лише окупанти, а й свої, доморощені мародери.

На подвір'ї місцевого ліцею – людські натовпи. Тут тепер і мерія, і гуманітарний штаб, і місце, де люди можуть отримати консультацію, допомогу, підтримку, оформити документи.

Волонтери розносять їжу, ящики з продуктами харчування та одягом.

“Нам зараз допомагає вся Європа, – каже  Микола Іванович, – волонтери  рятувальники,  медики, психологи з різних країн  розбирають завали будинків, шукають загиблих, лікують тіла й душі наших людей. Ми вже запустили в роботу лікарню, насамперед, хірургію, операційний блок, їздимо селами, надаємо людям  допомогу”.

28 лютого селище Бородянка було захоплено російськими військами, які рухалися з Білорусі на Київ. Окупанти проскочили Іванків, Польське, а в Бородянці зустріли серйозний опір. Знали б вони, що їм протистоять всього 70 бійців тероборони!

Але цьому невеликому добровольчому підрозділу вдалося призупинити стрімку навалу, підбити ворожу машину з боєприпасами, закидати ворога коктейлями Молотова.

Окупанти почали обстрілювали селище з усіх видів зброї, з важкої артилерії, з "Градів", на багатоповерхівки скидали балістичні ракети та авіабомби.

А в підвалах будинків ховалися люди.

“На кругу, на в'їзді в місто тероборона якраз і підбила ту машину, яка підірвалася разом із боєприпасами. Все розлетілося навкруги! Всі вікна повибивало, паркани й дерева повиривало з корінням! Отоді вони озвіріли: нищили все! Спочатку йшли росіяни, потім- кадировці, якути й навіт, морська піхота. Стріляли куди заманеться. Вбитих людей ховали прямо у дворах. Є братська могила за лікарнею, біля моргу. Дістають людей і з-під завалів  будинків (на кінець квітня у Бородянці налічувалося 115 загиблих, але е ще не всі завали розібрано, не все розміновано, – авт.). Рятувальники, які розміновують  селище й розбирають завали, знаходили тіла закатованих мешканців, зі зв'язаними руками, обгорілих  понівечених до неможливості впізнати. Доводиться робити ДНК-екпертизу”, – каже Микола Бовсуновський.

Від початку окупації в Бородянці без газу, світла, води, каналізації жило близько 1500 мешканців, які або не встигли виїхати, або не мали інформації про "зелені коридори".

“Знаєте, в саму Бородянку ще сяк-так надходить гуманітарна допомога, – каже Бовсуновський, – а от у сусідніх селах – просто біда! Я пообіцяв, тільки-но щось з'явиться, дати звістку старості громади села Качали Валентині Пилипенко. Відвеземо  туди”.

Через кілька хвилин підходить жінка в теплій куртці й шапці з запаленими від утоми й недосипання очима. “Валентина  Пилипенко. Григорівна, – представляється жінка, – староста села Качали”.

Йдемо в центр селища, повз розбитий Будинок культури – до будинку, розірваного на три частини. Він уже став символом Бородянки.

Поруч – такі ж розстріляні жертви  війни. Стіни з кольоровими шпалерами, залишки меблів, картина на стіні, книжки, дитяче ліжечко. Біля розбитих під'їздів – свіжі квіти,  запалені лампадки, дитячі іграшки. Все затягнуто пилом: працюють інтернаціональні загони рятувальників.

“Он у тому будинку загинула сім'я медиків, – показує  Микола Іванович ,- Віталій, хірург від Бога, його дружина, Таня, медсестра і маленька донечка. У Віталія в кишені знайшли документи, а від дівчат майже нічого не залишилося- згоріли”.

Тетянині собаки-рятувальники

“Старі люди розповідали, що в ту війну німці спалили в селі лише дві хати, а в цю росіяни майже все  селище знищили, – долучається  Валентина Пилипенко, – А ви знаєте, навіть на війні, серед суцільного горя, трапляються дива. Та й як по іншому можна назвати порятунок восьми людей, які 10 чи 12 днів провели під завалами будинку?! А врятували їх собаки. Он у тому робитиму будинку жила Танька-бомжиха. Насправді, ніяка вона не бомжиха, просто щось трапилося в житті й жінка перестала за собою слідкувати, могла іноді випити зайвого, тримала п'ятеро собак. А коли бомбити  почали, вона зі своєю псарнею якось вискочила. А один цуцик, кажуть, забіг у підвал, де ховалися люди. Десь через день собаки почули чи то свого родича, чи то людей, які волали про допомогу, й почали гавкати й розгрібати щілину, щоб потрапити в завал. Тетяна додумалася привязувати собакам на шию пляшечки з водою й відправляти їх у підвал. Потім стала вона щодня варити на багатті картоплю в лушпинні – й теж передавати через собак заручникам. І все це – зі смертельним  ризиком для життя. А 1 квітня, коли ЗСУ звільнили Бородянку, до порятунку замурованих у підвалі мешканців долучилися всі  хто  міг. І таки витягли на світ Божий живих людей, яких врятували собаки”.

Підходимо до центральної площі селища. Навпроти понівеченого Будинку культури намети рятувальників, волонтерських організацій, міжнародних місій. Біля намету з написом "Їжа" – добряча черга. Намет ДСНС охороняє худий рудий цуцик, перемотаний бинтами, крізь які сочиться кров.

“Це наш герой, жертва клятої війни, – рятувальник лагідно гладить песика. – Медики – молодці! Врятували. Виходиться – гарний буде помічник!”.

В самісінькому центрі – розстріляний пам'ятник Тарасу Шевченку. З пробитою головою й грудьми, збитою памятною табличкою, але нескорений, стійкий.

Прошу Миколу Івановича допомогти мені розшукати хату моєї тітки Світлани Устименко й двоюрідної сестри Людмили з родиною. Знаю, що вони живуть навпроти першої школи, за старою поштою, відразу ж за колишньою райдержадміністрацією. Як на гріх, у мене вилетіло з голови прізвище родичів. Але я добре знаю, де вони живуть  вірніше  жили до війни.

“Це зовсім поруч, але пішки ви туди не дійдете, бо центр міста перекрито – там усе зруйновано, працюють  сапери й рятувальники, – пояснює Бовсуновський, – але ми проїдемо”.

За кілька хвилин ми на місці. Замість хати – купа цегли. Я виходжу з машини й хочу підійти  ближче. Мене хтось хапає за плечі й кричить: "Стій! Туди не можна! Цей бік вулиці ще не розміновували! Ви ж бачите, що тут ніде нікого нема, а вас туди несе!".

Мене відводять до машини. Двоє бійців тероборони й військовий розпитують, кого я шукаю. Намагаюся вияснити хоча б щось про долю родичів – ніхто нічого не знає.

“Вони живі, хтось із них точно живий, – обнадіює один із бійців, – люди розшукували сусідів, знайомих, телефонували їм на мобільні телефони. І телефон Людмили відповів. Вони десь у Вінниці,  вдалося виїхати,  коли церква вивозила людей.  Хто там вижив – не знаю”.

Залишаю свої контакти- раптом подадуть звістку. Пригадую, як ми з батьками й бабусю їхали на новосілля в цю хату. Мені було років вісім, тряслися від станції в старенькому ПАЗику темною й засніженою дорогою. Везли в подарунок люстру і “Київський торт”. А в хаті мене відразу відправили грітися на гарячу піч, де вже товклися діти. Я дуже любила ту піч в дитинстві. Нема вже ні печі, ні хати…

Їдемо наздоганяти наших волонтерів, який вже вирушили в село Качали. Дорогою  звертаємо до лікарні – Миколі Івановичу не терпиться похвалитися новенькою, дивом вцілілою будівлею Центру первинної медико-санітарної допомоги Бородянської районної лікарні, яку побудували перед війною.

Посеред села Качали лежить багатотонна авіабомба, огороджена шкільними стільчиками

Село Качали, в 10 км від Бородянки, в якому до війни налічувалося всього 622 жителів, майже порожнє. Всі, хто міг – виїхали. Життя видніється лише біля хати старости, де волонтери вже почали вигружати привезене добро. Відразу ж знаходяться помічники – сходяться люди.

Перед красивим дерев'яним будиночком, де зараз живе сім'я біженців, виростають гори одягу, туалетного паперу, памперсів, ковдр  дитячого харчування. А під навіс несуть ящики з продуктами харчування, свіжий хліб, готові обіди.

Коли ворог підступив до Бородянки, людей евакуювали в Качали й навколишні села. А через кілька днів довелося тікати далі – хто куди  зміг.

В селі немає ні газу, ні світла, ні води.

“Ось це- найбільша проблема, – каже Валентина Пилипенко. – Криниця в селі є лише одна. З неї за допомогою насоса з акумулятори місцевий умілець і качає людям воду. Є ще одна, за селом, але воду з неї пити не можна”.

Посеред села Качали біля величезної вирви лежить багатотонна авіабомба, огороджена шкільними стільчиками.

“Це ось прилетіло. Повибивало в будинках всі вікна. І лежить. По дворах і вулицях  сапери розмінували, а це сказали не чіпати – тут спеціальна техніка потрібна. Всі знають, що сюди лізти не можна”, – пояснює Валентина Пилипенко.

Йдемо до чепурної двоповерхової будівлі – колишньої центральної садиби процвітаючого колгоспу "Перемога". На першому поверсі сільська рада, на другому – школа. На будинках біля дороги написи: "Люди. Діти". Але це не врятувало їх мешканців від знущань і страху.

“Вони, ті фашисти, їхали на банках і стріляли, куди бачили, де тільки фіранка ворухнеться, чи хто з-за паркану вигляне”, – каже баба Галя, спираючись на кострубату ковіньку. І відразу ж, без переходу: "Валентина  ти  зуби не заговорюй! Кажи, коли буде газ, світло і вода?! Бо повимираємо отут!".

- Світло буде скоро, як усе розмінують, – відповідає староста. – А з усім іншим доведеться почекати. У нас школа хоч і маленька, всього 57 учнів, але дуже затишна. Всі одне одного знають, старші піклуються про молодших. Але ж усе перераскуджене, потрощене, загиджене! Вони (росіяни) тут свій штаб облаштували. Але навіщо ж усе трощити?!

Валентина  зупиняється перед входом, відкриває двері: " Ви знаєте, зараз мені в очі й позаочі кажуть, що я втекла, кинула людей у небезпеці. Я виїхала майже останньою. У мене донька  – онкохвора, перенесла операцію, хімії, опромінення. Онук – підліток. Я не могла їх тут залишити на вірну загибель. Ви ж добре розумієте, що я, як староста села, першою потрапила б у лещата до окупантів. Я маю всі списки бійців АТО, сільських активістів. А значить, життя їх родин могли бути в небезпеці, бо я, звичайна жінка, рятуючи свою сім'ю, могла б виказати все. А потім і мене б знайшли в якійсь ямі, як мою колегу з Мотижина. Але все обійшлося! Я повернулася відразу ж після звільнення села".

Заходимо до маленького кабінету. На стіні – дитяча листівка,  праворуч – порожня шафа.

“Мені діти часто дарували якісь поробки, просто так заходили і дарували, – розчулено згадує пані Валентина. – Я дуже любила свій кабінет, він був такий затишний. А зараз він повністю розграбований – винесли все: оргтехніку,  особисті речі, каву. У мене був прекрасний чайний сервіз, виготовлений на замовлення (подруга подарувала) – вкрали. Залишили мені одну чашечку з моїм іменем. Ось тут, у серванті, ікона стояла. Якби люди не встигли вскочити в кабінет і забрати її – не було б ікони – спаплюжили б. Добре  що документи всі встигла заховати в надійному місці”.

Назад добиралися обережними селами, бо на Київ черга з автомобілів тягнулася кілометрів на 15, аж до Милої.

Біля села Бузова – величезна авіаційна  бомба на узбіччі дороги,  розбитий елітний пологовий будинок (важливий стратегічний об'єкт!).

Минуло небагато часу – і в Бородянку й навколишні села повертається життя. Потроху заліковують рани, відновлюється інфраструктура. Але ніколи більше не повернуться всі, хто загинув, і хто тепер на Небі.

Фото: Наталі Плохотнюк

КиївВлада

Наталя Плохотнюк

Теги: новини київщини, новини київської області, війна росії проти україни, бородянка, волонтери, оборона київщини, відновлення київщини, окупація київщини

субота, 2 липня 2022 г.
18:06
У Києві СБУ запобігла витоку оборонної інформації через даркнет та ліквідувала російську агентуру
17:05
Комендантську годину на Київщині продовжена до 10 липня
16:26
На Іванківщині транслюватимуть розгляд справ щодо воєнних злочинів рф
16:10
На Київщині за минулу добу знешкоджено понад 350 вибухонебезпечних предметів
15:15
Асоціація Європейських державних поштових операторів призупинила членство росії та білорусі
14:10
Внаслідок збройної агресії рф в Україні загинули 344 дитини, понад 984 отримали поранення
13:03
На Київщині діяла група серійних крадіїв-гастролерів
12:12
Працівники ювенальної превенції проводять профілактичну роботу в Ірпені
11:05
На столичному Печерську інспектори перевірили 17 точок продажу вуличної їжі
10:15
Ворог втратив понад 35,8 тисячі вояків та 1 582 танки, - Генштаб ЗСУ
09:31
У суботу, 2 липня, ярмарки пройдуть у восьми районах столиці (адреси)
09:05
Київщина проти старту навчального процесу офлайн у період війни
08:25
У Борисполі створили мурал із легендарним літаком АН-225 Мрія
07:44
російські окупанти та їх посіпаки бояться опору місцевого населення, - Генштаб ЗСУ
п'ятниця, 1 липня 2022 г.
18:44
Окупанти утримують у Чорному морі два носія високоточної зброї для ракетних ударів по території України, - Генштаб ЗСУ
18:35
Врятована з Харківщини тигриця Даліла вже повністю освоїлась у Київському зоопарку (фото, відео)
Календар подій