суббота, 4 декабря 2021 г.

Дневник солдата. Пейзажи поселка Пески напоминают скриншот из “Сталкера”

Дневник солдата. Пейзажи поселка Пески напоминают скриншот из “Сталкера”

В рамках военного цикла материалов KV, в котором украинские воины повествуют о передовой, как она есть, публикуем историю участника добровольческого батальона ОУН Кирилла Бабенцова, защищающего одну из самых горячих и сложных точек фронта - поселок Пески (укр.).

Щоденник солдата. Пейзажі Пісків нагадують скріншот із "Сталкера"

Кирило Бабенцов. Родом із міста Одеса, проживає у Києві. Боєць добровольчого батальйону Організації Українських Націоналістів.

Мене звуть Кирило. Живу у Києві, народився у місті Одеса. Я - боєць батальйону ОУН. Тримаємо оборону в Пісках.  Зараз бійців нашого батальйону на передовій більше п’ятдесяти. Багато поранених, але порівняно з втратами армії у нас вони невеликі. За час війни серед бійців нашого батальйону лише один вбитий.

Тут сувора дисципліна. В першу чергу завдяки особистим переконанням. Боремося із вживанням алкоголю, в той час як у збройних силах це надзвичайно важка проблема.

Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook 

Піски зараз повністю контролюються українськими силами, хіба що є ще частина між нашими позиціями і позиціями сепаратистів, яка не контролюється ніким. Обстрілів більше, ніж боїв. Танки, артилерії, гради... Інколи  бувають “перестрілки” з диверсійними групами, а в основному - бомбардування.

Наш батальйон отримує підтримку виключно від волонтерів. Від держави - нічого абсолютно. Враховуючи те, що від голоду ми поки що не померли, то з підтримкою, значить, все поки що добре, бо постійно щось привозять. Хоча зараз суттєво менше, адже взагалі мало хто зараз сюди їздить через загальну ситуацію. Раніше, пам’ятаю, приїжджало по декілька машин на день.

Все, що ми маємо, все, що їмо, - це від волонтерів. Спасибі їм велике. Так, постійно чогось не вистачає, але найнеобхідніше у нас є.

Найперше, чого бракує - питної води, пального, військового спорядження.

Та найбільше, справді, зброї (хоча це не до волонтерів питання), подекуди навіть стрілецької. Але вона фактично нічого не вирішує; все вирішують танки, артилерія, міномети. У нас нічого такого фактично немає, а те, що є в української армії - практично непридатне для використання. Та й зазвичай морально-психологічний стан середньостатистичного військового значно нижчий від стану бійця добровольчого батальйону, адже рівень мотивації нижчий. Навіть те, що у них є, не використовується на повну силу.

Батальйон, якого не існує

У нашому батальйоні ОУН всі добровольці. Ми не оформлені і теоретично нас не існує.  До того ж, і бійці не отримують ні зарплати, ані якоїсь соціальної гарантії, ні статусу учасника бойових дій.

У збройних силах є люди, які потрапили туди лише внаслідок мобілізації, без жодного бажання. Є невеликий відсоток, який іде у збройні формування, щоб займатися мародерством: розкрадати волонтерську допомогу, піаритися, робити політичну кар’єру. Не всі йдуть захищати Україну. Але в такому батальйоні, як ОУН, немає нічого, що могло б приваблювати таких людей. Бо тримаємося на бойовому дусі.

Навіть коли наші хлопці потрапляють у лікарню, їм у довідках пишуть “Побутова травма”, “Нещасний випадок” чи щось на кшталт. Навіть коли кульові поранення чи осколки снарядів.

Так само і в Донецькому аеропорту воювали - за покликом серця. Я, наприклад, мріяв туди потрапити. Туди відправляли тих, хто найкраще себе проявив.

А в Донецькому аеропорту можливість боротися за Україну була в найбільшій мірі, ніж у якій-небудь іншій точці. Тому “найгарячіших” голів відправляли у ДАП, він приваблював, як магніт.

Серед сепаратистів та росіян - інша мотивація. Може, і є добровольці, але в основному це - професійні військові або найманці.  Але, наприклад, якщо є можливість отримувати одні й ті самі гроші, то вони хотіли б ризикувати життям якомога менше. Ну хто ж захоче помирати за якусь там зарплату?

“Голубина пошта”

У Києві я взагалі не бачив снів, а тут практично кожної ночі. В основному, сняться бойові дії, рідні та близькі…

Телефон не працює. Вхідні повідомлення, буває, надходять, а от звідси комусь написати чи подзвонити дуже складно. Можливо, знищили “вишку”, може і зв’язок глушать, - не знаємо, що це.

Іноді, коли з’являється зв’язок, телефоную матері. Прошу її, щоб вона переказала усім рідним та близьким, що зі мною все добре, я живий-здоровий. Можливості поговорити з усіма просто  немає. Раніше тут був Інтернет, але й його тепер нема.

Таким чином, довелося нам повернутися до таких собі “печерних” засобів зв’язку.  Нещодавно мої друзі виїхали на ротацію додому. Я залишився тут. Через них передав дівчині лист, написаний мною “від руки”. І надіслати друг його зможе лише тоді, коли буде у себе вдома, у Львові. Це - поки що єдиний можливий спосіб.

Зона

Пейзажі Пісків мені нагадують скріншоти з гри "Сталкер". Ось до чого призводить "русський мір" і голосування за "Партію регіонів".

Люди тут залишені напризволяще. У Пісках немає ані адміністрації, ані медичної допомоги, ані магазинів. Немає газу, світла, пенсій…Ті, хто тут ще залишилися, живуть за рахунок допомоги українських вояків, - від нас та інших підрозділів. Їм також привозять їжу, одяг, іноді їм дають нашу електроенергію.

Більшість людей - залежні, тому й не висловлюють свою позицію. У нас зброя, і вони просто змушені приховувати своє ставлення. Але відчувається, що воно здебільшого негативне.

Дехто відверто говорить про свою підтримку і дякує, дехто мовчить, але дає зрозуміти, що нас ненавидить. Звичайно, вони повністю готові до колабораціонізму. Поки село було окуповане російськими силами, ніхто звідси не втікав. Жили собі нормально, їх усе влаштовувало. А от коли у країні почалися воєнні дії, коли розгорнулася боротьба за території, вони почали нити, мовляв, “вбивають”, “бомблять” і т. д. І ніякі духовні аспекти їх не турбували.

Турбує тепер тільки те, що їм на голову може прилетіти бомба чи згорить хата, а чия тут влада - їм все одно. І головне, щоб це все швидше скінчилося, а хто буде переможцем - не обходить.

Саме село тепер - як Чорнобиль.

Для мене особисто те, що думають місцеві мешканці, - вторинне. Є невеликий відсоток сепаратистськи налаштованої меншості, є малий “проукраїнський” відсоток. Навіть у нас у батальйонах є багато хлопців з Луганщини, Донеччини. Але більшій частині просто байдуже.  

 

З сепаратистами діалоги проводимо лише у радіоефірі, але навіть таким чином лише змагаємося у знанні російської ненормативної лексики. Переговорів не ведеться, - це фронт, у нас спілкування лише за допомогою зброї.

 

Кривавий бік медалі

Були випадки, які особливо врізалися в пам’ять. Але, мабуть, слухати і читати про таке важко.

Сильніше за обстріли, за все інше, закарбувалися у свідомості картини жорстокої, наглої смерті українських воїнів. Відірвані кінцівки і тому подібне.

Нещодавно трапилася одна ситуація, коли бронетранспортер збройних сил був підірваний. Водія розірвало, решта екіпажу вижила. Тіло начебто забрали. В основному. Але коли через декілька днів довелося залізти в той бронетранспортер, щоб подивитися, чи не залишилося там нічого цінного, я побачив там залишки його органів, навіть одну відірвану ногу.

Я дістав це все, поклав у мішок, заніс до штабу збройних сил України. Говорю:

- Ось, приніс частину вашого бійця. Що робити з цим? Треба ж, мабуть, якось поховати. Не залишати ж просто так гнити, тим більше, щоб тіло воїна собаки доїли.

- А ми не знаємо, що з цим робити…

- Давайте залишу, щоб розібралися.

- Ні, нам не треба.

Подзвонили у моїй присутності якомусь вищому керівництву, де наказали віддати мішок медикам Правого сектору. “А що, в свою чергу, медики ПС мають з цим робити?” - питаю. “Хай відвезуть у Красноармійськ!” кажуть.

А взагалі, воно все, мабуть, так би там і лежало. Бо в ЗСУ взагалі не турбуються про те, як поховати своїх бійців. Коли всю брудну роботу за них зробили, вони кажуть, що решту брудної роботи за них повинен робити неіснуючий “Правий сектор”, який від держави не отримує ні копійки. Де все тримається тільки на особистому ентузіазмі, на волонтерській підтримці. І такі випадки неодноразові.

Було таке, коли хлопця вбило “градом”, його тіло було дуже понівечене. Військові медики не захотіли його забирати. Збирали його ми разом із медиками батальйону “Дніпро-1”. Лише потім, після нашого втручання, приїхали медики збройних сил.

В добровольчих батальйонах такого немає.

Війна показує людину

Насправді тут дуже швидко до всього адаптуєшся… Навіть до бомбардувань, до смерті. Коли спілкуюся з тими, хто в столиці залишився, здається, що вони переймаються за нас більше, ніж ми самі за себе.

Ми нормально живемо. Багатьом молодим хлопцям це до душі.

Тут у нас є можливість зробити щось насправді вагоме і корисне, щось благородне. Знищити негідника чи врятувати невинну людину. А не просто по замкнутому колу заробляти й витрачати гроші, як от у цивільному житті.

Читайте також: Щоденник солдата. Війна Сходу

Багато військових, зрештою, думають, як би усілякими правдами й неправдами звідси “звалити”: оформити відпустку, поранення… Але правда і те, що серед них теж багато патріотів, готових воювати. Більше, ніж я очікував, коли тільки їхав сюди.

За що я воюю? За те, щоб сьогодні не взяли наш Донбас. А після Донбасу і Харків чи Дніпропетровськ. Щоб моя рідна Одеса назавжди залишилася в складі України. Бо якщо вони візьмуть щось одне, вони підуть далі. Ми мусимо зупинити це все, і зупинимо, коли кожен буде на своєму місці.

Я думаю, що вище керівництво сидить у своїх кріслах лише для утримання влади та грошового потоку. Вони такі ж негідники, як і вся верхівка нашої держави. Не сприймають рядових солдатів за людей. Вони підриваються на власних же мінах.

І це - проблема не тільки армії та військового апарату, а всієї держави. Щоб змінити хоч щось, потрібно позбавитися всіх старих пережитків радянської агентури, посадити військових злочинців за законами військового часу.

Люди проявляються в цій війні. Стає зрозуміло, хто справжній патріот, а хто просто “заробітчанин” чи випадкова людина.

Я б жадав надалі формувати збройні сили з людей, для яких це - покликання серця. Щоби не було такого, що чоловіків женуть сюди примусом, наче рабів. Нам потрібні добровольці, люди, які працюватимуть на країну від щирого серця, зможуть навести лад.

Підтримати воїнів Київщини через волонтерські організації:

КиевVласть

Оксана Мельник

Теги: ато, война, донбасс, волонтер, солдат, боец, пески, дневники солдата, бабенцов

суббота, 4 декабря 2021 г.
07:15
Сегодня, 4 декабря, ярмарки пройдут во всех районах Киева (адреса)
07:00
Погода в Киеве и Киевской области: 4 декабря 2021 года
пятница, 3 декабря 2021 г.
20:45
Планові відключення електроенергії в Київській області 4 грудня 2021 року (повний список населених пунктів)
20:33
На Київщині школярам стало зле від принесеної в клас невідомої речовини
20:26
С 4 по 6 декабря в Василькове на Киевщине закроют движение по железнодорожному переезду (схема)
20:20
Кабмин изменил порядок платы за обслуживание счетчиков воды и тепла
20:14
В Киеве остановили противоправную продажу спецтехники для скрытого наблюдения
20:05
Белоцерковское верхнее водохранилище пополнилось более чем 9️ тоннами рыбы (фото)
20:01
Кабмин предлагает внедрить в Украине технологии строительного информационного моделирования
19:45
За сутки Госпродпотребслужба проверила 147 столичных заведений и выявила 38 нарушений правил карантина
19:32
В приложении “Киев Цифровой” появится виртуальная транспортная карта
19:14
В Київоблраді заслухали та проаналізували пропозиції до обласного бюджету на 2022 рік, - Добрянський
19:09
Кабмин одобрил предоставление в 2021 году госгарантий на портфельной основе 12 банкам
19:01
Жилые комплексы “Голосеевский” и “Парковые Озера” стали лауреатами премии European Property Awards
18:46
СБУ підозрює криптоферму на Київщині у крадіжці електроенергії на 3,5 млн гривень
18:26
КМУ перераспределил деньги на жилищное кредитование
Календарь событий