Вугільна посмішка з минулого
Вугілля. Маленькі камінчики, які ваблять своїм нескінченно чорним відблиском на сонячних променях. Мабуть, для більшості людей це “чорне золото” нічого не означає, не викликає емоцій, які здатні знести з ніг. Але у мене зовсім інша ситуація. Потік цих горючих каменів, що повільно плине конвеєром, може викликати у мене ураган почуттів, здатний знести з лиця землі всі довколишні споруди.
Ви запитаєте – чому? Все дуже просто, я попросту бачу посмішку, таку щиру й відкриту. Вона належить моєму дідусеві, і я з упевненістю можу сказати, що це людина, якою я дійсно пишаюся.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
“Боги підземного світу” - так називали шахтарів, бо, щоб працювати під землею, людям дійсно булла потрібна “божественна сила”. Метанові випари, немов щупальця восьминога, охоплювали шахти та робили їх вогненебезпечними, а нескінченні завали гірських порід добивали “титанів шахтарської справи”. Але, якщо ти живеш на Донеччині, то вибір професій дуже невеликий: ти або йдеш працювати у ці “рудні в'язниці”, або довго шукаєш роботу...
Але мій дід, Іван Талан, завжди мріяв про щось більше, щось, що виходить за рамки звичного. Здавалося, що у тілі звичайного чоловіка живе романтик Джордж Байрон, який переродився, прагнувши знову творити, але під тиском родини усі думки про щось високе перетворилися в рудний пил, таким чином дідусь пірнув в усі жахи праці в шахті.
Жахливі умови роботи, затримка заробітної плати та великий ризик загинути, – таким було життя шахтаря. Але навіть, попри всі незгоди й випробування, втративши кілька пальців правої руки та тяжко захворівши на силікоз (хвороба шахтарів), він завжди посміхався.
Посмішка, загублена в чорних кучерях волосся, була його візитною карткою. Він завжди був веселий і ніколи не обговорював свої проблеми, переживаючи їх десь глибоко в серці, але я розумів, що ця “картина” приховувала нестерпний біль та душу, яка розсипається...
Мій дідусь помер кілька років тому, пропрацювавши в шахті 40 років. Минуло досить багато часу, але гіркий осад досі залишився в моїй душі. Зв'язавши минуле та сьогодення, я хочу сказати, що питання “каторжної праці” у шахтах нікуди не поділося. Мабуть, мої уявлення про шахтарів як про “мучеників божих” дещо гіперболізовані, але проблема все-таки існує. Як ми можемо говорити про брендинг нашої країни, але при цьому забувати про жахи, які відбуваються під землею!? Ми зовсім забули про первинний сектор господарства, який теж має великий вплив на престиж держави. І, через деякий час, коли наш уряд зрозуміє, наскільки важко працювати під землею, мій дідусь покаже свою справжню посмішку, десь наспіх загублену в хвилях щойно зібраного вугілля...
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
