Тетяна Міхіна: “Маріупольський степ дав мені енергію”
Театр ім. Івана Франка, який через воєнний стан позбавлений власної сцени, почав показ вистави “Калігула” за однойменною п'єсою Альбера Камю на сцені театру ім. Лесі Українки. Квитків немає – аншлаг. КиївВлада подивилась допрем'єрний показ “Калігули” й була вражена роботою режисера-постановника театра ім. Івана Франка – Івана Уривського. Судячи з реакції глядачів, режисеру вдалось передати через багатошарову п'єсу французького екзистенціаліста українське сьогодення, яке у більшості з нас асоціюється з постаттю схибленого тирана путіна.
Після допрем'єрного показу KВ поспілкувалась з народною артисткою України Тетяною Міхіною (на фото), яка виконує в “Калігулі” роль Цезонії. Розмова почалась про війну росії проти України, яку Тетяна, народжена в Маріуполі, сприймає з особливим жагучим болем.
KВ: Як ви переживаєте війну?
Тетяна Міхіна: Це багатоскладове питання. В мене зовсім маленька дитина і весь свій досвід проживання війни я сприймаю через існування мого малятка.
На початку всіх подій мені було дуже важко, та в непередбачуваних обставинах я сприймаю себе дуже жорсткою людиною. В мене відсутня паніка, я знаю, що мені потрібно робити.
Та я – актор, людина з рухливою психікою, я реагую на події, фрази, картинки та відео з гарячих або мертвих точок. І маленька цяточка може перевернути весь настрій настільки, що я втрачаю контроль над собою.
Зрозуміла, що мушу дозовано отримувати інформацію.
KВ: Чи в безпеці зараз ваша родина? Як справи у вашої сестри в Маріуполі? Чи є можливість підтримувати зв‘язок?
Тетяна Міхіна: В мене дві сестри жили в Маріуполі. Одна сестра виїхала у Норвегію. В Маріуполі у неї нічого не залишилось, будинок зруйнований.
З другою сестрою ми перестали спілкуватися ще до війни. На жаль, про неї нічого не знаю. Район, де вона мешкала, найбільше обстрілювали. Нещодавно я побачила в інтернеті картинку з оголошенням на будинку, що на п'ятому поверсі знайдено три черепи. Почала згадувати, виявилось, що це будинок моєї сестри. Це дуже важко осягнути, дуже боляче.
KВ: Сумуєте за Маріуполем?
Тетяна Міхіна: Я зрозуміла, що в мене довге життя. Частину життя я прожила в Харкові, більшість життя в Києві. Я вважала себе не прив’язаною до якоїсь території. Я люблю подорожувати, люблю світ. Та коли в мене відібрали можливість поїхати на мою малу батьківщину, я зрозуміла, що це неймовірно боляче.
Мій тато похований у Маріуполі. Він дуже добре знав праці Дмитра Яворницького, історію козацтва. Ми багато часу з ним провели у степу, відпочиваючи у скиртах сіна.
Я точно знаю, що цей степ дав мені енергію. Навіть не море, а саме степ, зорі і безмежний простір.
KВ: Ваше київське життя почалось зі знайомства зі Богданом Ступкою.
Тетяна Міхіна: Так. Це для мене була неймовірна зустріч, вона в мені закарбувалася. Для мене Ступка – людина-ікона, не в тому сенсі, що я його боготворю. Я побачила талановиту, інтелектуальну, дуже щиру в своїх проявах та емоціях людину.
Багато людей цінують його талант, але я найбільше ціную його за те, якою людиною він був. Він для мене став прикладом, яким треба бути і як правильно себе поводити.
KВ: Якби Богдан Сильвестрович був би зараз живий, яку виставу він би поставив?
Тетяна Міхіна: В мене був vip-момент у нашому спілкуванні. Я якось прийшла до нього в кабінет, Богдан Сильвестрович почав читати мені листи Тараса Шевченка. Це було неймовірно.
Я не можу зараз сказати назву вистави, але я переконана, щоб він зробив би проєкт який возвеличує нашу країну.
KВ: Ви гастролювали з виставою “Лимирівна” в Угорщині. Як її сприймає іноземна публіка?
Тетяна Міхіна: Перед тим були гастролі з виставою “Morituri te salutant” за новелами Стефаника. Нас дуже полюбили.
Тетяна Міхіна після вистави, фото автора
Хоч я дуже прискіпливо до себе і до роботи відношусь, але мій внутрішній радар сказав, що нас сприйняли на гідному рівні, як професіоналів.
KВ: Театр Франка проводив показ “Лимирівни” для військових. Хвилювалися перед виставою?
Тетяна Міхіна: На жаль, я не грала у тій виставі. Але дуже мрію про це. І дуже хотіла б подякувати захисникам України своєю роботою, хоч трошки розрадити їх.
KВ: Раніше на війнах були “агітаційні бригади”, зараз їх можна назвати “творчими батальйонами”, які їздять на фронт, дають вистави та концерти. Зараз є такі проєкти?
Тетяна Міхіна: У театрі у нас постійно відбуваються такі проєкти. Наша театральна спільнота в кінці квітня розробила програму, і системно разів два на тиждень група акторів виїжджає та працює в госпіталях, деякі на фронті. Я, на жаль, не залучена, бо пізніше повернулась в Київ.
KВ: А ви б хотіли їздити?
Тетяна Міхіна: Так, із задоволенням. Я божевільна людина, в мене багато енергії. Я дуже рада, коли мені щось в театрі пропонують.
KВ: Скоро прем‘єра “Калігули” за однойменною п'єсою Альбера Камю. В чому головний меседж вистави?
Тетяна Міхіна: Ми зараз перебуваємо у складному часі і п‘єса дуже складна, і була написано у складний час.
П‘єса багатошарова, багато можна зробити контрапунктів про що саме. Для мене найважливіше – біда тих людей, які живуть в часи хворих імператорів, людей, яким Бог дав можливість керувати країною та масами людей, а вони слабкі духом.
Тетяна Міхіна в ролі Цезонії, сцена з “Калігули”, фото: Julia Weber
Ми потрапили у перетин історії. Геніальний автор дає можливість кожному глядачу побачити щось своє.
KВ: Як Вам працювати з Іваном Уривським?
Тетяна Міхіна: З ним дуже цікаво та комфортно працювати. Іван Уривський – дуже дивна людина, у нього в голові є якийсь радар, він знає те, чого ми всі не знаємо.
Кожного разу, коли я з ним зустрічаюсь, працюючи в новому матеріалі, думаю, що зробила б щось інакше. Але згодом розумію, що я йому довіряю. Його талант виводить в якійсь потік.
KВ: Все життя між театром Івана Франка та театром Лесі Українки були ревнощі. Через війну закрили сцену театру Франка, тому зараз ваша трупі грає на сцені театру Лесі Українки. Як це переживається? Чи забулися старі ревнощі?
Тетяна Міхіна: В такі складні часи лише дурні з‘ясовують свої стосунки. Для мене головне, щоб більше глядачів приходили в театр.
Зараз люди хочуть працювати. Всі суперечки та недомовленості усунулися. У нас велика трупа та багато вистав. Кожний актор радіє можливості грати, бо дуже гостро відчувається невелика кількість вистав.
KВ: Про що Ви зараз мрієте?
Тетяна Міхіна: Я мрію про звичайне життя. Коли ти ходиш репетиції, ти втомлюєшся і думаєш: “Господи коли це вже закінчиться, я хочу поїхати кудись відпочивати”. Про те, щоб мої діти жили в спокійній, мирній країні.
Я точно знаю, що я нікуди не хочу їхати з України. Раніше ми з чоловіком мріяли про те, щоб зустріти старість в якійсь іншій країні. Зараз ми зрозуміли, що нікуди не хочемо їхати.
Тим паче, я точно знаю: коли настане наша перемога, мені буде цікавіше жити саме тут.
KВ: До речі, ваш чоловік привіз в Україну винагороду з Канн.
Тетяна Міхіна: Я ним дуже пишаюсь, це неймовірно! Він був керівником від агенції “Fedoriv”, його команда розробляла концепцію “Дія”. Вони отримали “бронзу” за цей проєкт. Я вважаю, що це дуже престижна нагорода і важлива в сьогоднішніх умовах. Мій чоловік розуміє, що може зробити на користь нашої країни таке, що сприятиме подальшому її розвитку та допоможе країні вибратися з безодні.
Головне фото: Julia Weber