Інглія творчості, або струнами душі українських романтиків
Український музичний андеграунд, який він? Про що співають романтики в своїх домашніх студіях та що хочуть донести в своїх піснях? Своїм творчим генієм поділилися бандуристка Жанна Ємець та гітарист Сергій Хилько, учасники колективу "Інглія" - дуету, що бачить красу етнічного і не боїться її удосконалювати.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
- Бандуру можна назвати повноправним членом вашої команди. Жанно, скажіть, чому саме вона? Ви вмієте грати і на інших, більш звичних для сучасної музичної культури інструментах, наприклад: скрипка, гітара.
Жанна: Так, вибір музичних інструментів в мене дійсно великий, але от душа лежить до бандури. Серце підказало, чому б і не послухатись? Вирішила таки проштовхнути ЇЇ звучання в сучасний світ. Виявляється, це не так і легко. Дуже засмучує, що в Україні сьогодні цей інструмент не для широких мас. Тому ми намагаємось робити оригінальну музику, аби нас слухали, щоб це було цікаво людям, щоб бандура асоціювалася не лише з давніми козацькими піснями, до яких у суспільстві у нас досить упереджене ставлення. Фольклор нікуди не подінеш, для цього бандура і була створена. Але ми живемо в сучасному світі, в якому, на мою думку, є місце такому красивому інструментові.
Шкода, що в рідній країні бандуристи мало кому цікаві, зараз дуже багато з них вимушені їхати за кордон, наприклад, в Китай. Бандура дещо схожа на їхню баною. Не мало моїх знайомих з університету таким чином заробляють гроші.
Сергій: Дуже сакральний інструмент, я сам в свій час відкрив його по-новому. Він такі особливі почуття викликає. Але дійсно затребуваність у нас дуже-дуже мала в народних інструментах.. Тому стереотипи потрібно терміново ламати, адже на бандурі можна грати що завгодно.
Ось у нас, років п’ять-шість назад, у музичну школу приїжджав бандурист. Чесно кажучи, так упереджено до цього спочатку ставився ( всі в більшій чи меншій мірі живуть у світі стереотипів, як не крути). Не хотів спочатку йти, все думав: "Ну шо я там буду ці народні пісні слухати, вже давно все це чув". Але все-таки пішов.
Дядько дві години творив такі речі на бандурі, що ти навіть не встигав перехопити подих. Він і джаз грав, і рок-н-рол, і народні пісні, і класику. Він з тією бандурою ,як Джоні Хендрікс просто (сміється). І жодних мікрофонів, спеціальної апаратури – просто чудо!
- Ви чули про такий український колектив, як "B&B project"? Чудовий приклад того, як потрібно виходити за рамки стандартів, деякі їхні відео на Youtube набирають мільйони переглядів. Концепція "Інглії" дуже схожа на їхню, тільки у вас, Сергій, в руках не баян, а гітара.
Сергій: Звісно чули про них! І це класно, що є люди, які не бояться робити такі круті речі. По суті, це і є головною формулою популяризації української музики – просто робити круті речі.
Жанна: Так, взагалі таких виконавців, яких особисто б я слухала дуже мало. Адже яку зараз музику пропонує сучасна культура? Два-три слова не пов’язані між собою і ритм. Пісні ні про що, я так їх називаю. Багато хто зі мною погодиться. Хочеться, аби музика було із сенсом, щоб після того як ти її послухаєш, в тобі зароджувалося бажання жити, розвиватися.
Сергій: Але приємно, коли з’являються по хорошому особливі, талановиті люди на сцені. Дуже подобається Onuka, хотілось би до них потрапити на концерт. Неймовірно, коли український гурт викликає у тебе відчуття ходити до них на виступи! Змішати електронну музику і фольк - це треба уміти. У солістки дідусь був майстром народних інструментів, вона продовжує усі ці традиції... Є все-таки нам з кого брати приклад, є.
- Що можете сказати про власну творчість? Які привиди переслідують вас тут?
Сергій: Поняття формату. З ним наче і боремось усі, але при цьому подвійні стандарти залишаються. Можу сказати на прикладі спільнот в соціальних мережах, що популяризують сучасну українську музику та займаються пошуком нових звучань: пропонуєш свої записи, а вони роблять вигляд, що тебе не існує. Хочеш дізнатися, чи людям подобається те, що ти робиш, а тобі просто кажуть: "Плати гроші", "Не формат". До цих пір незрозуміло те, як формується це поняття. Звідки хтось може знати, що це формат, а це не формат. Дайте спробуємо. Шукають нового і постійно тримаються за старе: це дуже засмучує. Я дуже сподіваюсь, що щось зміниться. Мені хочеться здивовуватись, не розчаровуватись.
Є свої Шевчуки, є свої Цої. От виступаєш в андеграунді, бачиш, що приходять настільки цікаві люди, тебе дивує, чому їх ніде немає, от чому ти зараз сидиш в цьому кафе і чуєш їх лише тут. Єдина перепона між слухачем та автором – слово "формат", на жаль.
Я не хочу, щоб це було шоубізом. Нехай це буде такий особливий пласт, і нехай він називається як завгодно: рок, фольк-рок, рок. Але щоб при цьому це було доступно, щоб ніхто не робив вигляд що такої музики не існує. Часом навіть бажання писати українською зникає... За чесність прощають багато чого, як казав Цой, Нам хочеться, щоб музика була насамперед щирою, а не продажною. Щоб виконавці не були заручниками різних термінів. Щоб ми могли експериментувати, не замикатися в рамках, шукати нового.
Я сказав, що музикою буду займатися до останнього дня. Якщо з публікою не складеться, сяду десь на порозі, буду коту співать (може сусід почує).
- Які плани для подальшого розвитку?
Сергій: Хочеться побільше наробити пісень. Максимально розкрити свій творчий потенціал.
Жанна: І виступати!
Сергій: Так, і виступати. Заявити про себе , щоб люди цікавилися. У нас майже не було концертів. Була скромна концертна програма в декілька композицій. Помітив, що у людей уже починають запалюватися очі. Скоро плануємо виступити на вечорі пам’яті Володимира Івасюка, готуємо номер з піснею "Пісня буде поміж нас".
І знову ж таки, Івасюк, це такий культурний пласт. Знаєш лише "Червону Руту", живеш собі спокійно, а коли починаєш цікавитися глибше його творчістю, світ немов перевертається з ніг на голову. Такі геніальні речі!
Хотілось би, щоб молодь цікавилась. Мені здається, що мені, як музикантові, є що сказати.
Якщо я до цих пір з музикою не зав’язав – вона для чогось потрібна. Хоч були до цього різні часи: і крапку хотілось поставити у творчості, і взагалі цим перестати займатись.. Але якась сила примушувала знову брати себе в руки, знову братися за інструмент і щось робити.
Для нас з Жанною цією силою, вочевидь, є Інглія, що стала вогнем творчості, який ніколи не згасає.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Фото надані героями з особистого архіву
