Мамо, ти ж у мене найкраща, ти ж мене не зупиниш?...
Говорять, що квіти мають очі…Вони бачать усе, що відбувається навколо: сміх дитини, що грає на галявині, плач, коли цю дитину вжалить джміль та імпульсивність матері, коли її дитину образили. Квіти можуть самі сміятись і плакати. Відчуваючи всю картину істини, вони стають свідками непередбачених подій… Ви чули пісню квітів? Вона не складається із нот, октав, ритму, тільки сльози й не більше. Квіти є всюди, почуйте їх, це буде не пісня-літопис, вона не розповідає про історичні події, а емоціями виринає з океану мордувань.
Мені зоря сіяла нині вранці
устромлена в вікно.
Околиця Донецька, Грабарі – від будинку приблизно кілометр до всім відомих тепер Пісок. Щаслива родина - мама, тато та двоє синів - усе як завжди, нічого особливого. Хлопчики ні в якому разі не давали себе панькати. Зростали вони справжніми чоловіками. Як скажуть – так і буде. Мама з дитинства привчала Андрія та Валеру до самостійності. Авжеж, бо де ви бачили здорових, красивих, мужніх “титанів”, які будуть танцювати під чужу дудку? Дві абсолютно різні людини, два брати, два соловейчики. Матуся ніколи не забороняла будь-які починання хлопців. Захотів Валера зробити собі тунелі у вусі – будь-ласка! Уже наступного дня блищать… Захотіли вони грати в музичних групах - одночасно в трьох були! Валера освоїв ударні, Андрій – гітару. А далі більше: Андрій пішов у добровольчий батальйон “Донбас”, одразу після його заснування. Звісно, матуся пишалася ним, але душа боліла, бо для проросійських сепаратистів, які були в Донецьку, воювати за Україну вважалося зрадою!
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
“Пригадую випадок, зі сльозами на очах… Дивлюся новини, бо вважала, що всі новини зараз для мене. Чую, якийсь галас. Сусідка репетує із сокирою в руках, бо її синочка забирають воювати… А я що? Я не зупиняла своїх дітей. Спочатку воювати пішов Андрій, а через місяць пішов і Валерій. Приходить і каже: “Мамо, я їду на війну!” Що я могла зробити? Звісно, просто запитала: “Як? Чому?” Сльози вже не витримують полону та ллються. Але він мені сказав одну фразу: “Мамо, ти в мене найкраща! І ти це знаєш, ти ж не будеш мене зупиняти?”
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич.
Але найстрашніше, що може бути, це не почути від сина те, що він іде на війну. Є речі й гірші… У вас була улюблена іграшка? Ви її завжди брали з собою в подорож, піклувалися про неї. А тепер уявіть, що у вас її забрали… Над нею знущаються, її таскають… Звісно, неприємно. А тепер уявіть, що це не ваша іграшка, а це ваша дитина! Емоції б’ють ключем, вас розриває зсередини. Як таке може бути?! А тепер уявіть емоції пані Наталі, матері Андрія та Валери… Після рокового дзвінка: “Ваш син потрапив у полон” материнське серце розривалося від болю. Почуття невідомості найстрашніше. Їй неодноразово казали: “Та що там, скоріш за все вже в поле вивели та розстріляли”. І тепер у кожного в голові фрази: “Що? Як?” Пані Наталя знала, що вони кожного дня бачать смерть: одним більше, одним менше. Матері ж важливо – де її сини, з ким вони, що роблять! Так само як і в дитинстві, Наталя знала, де її хлопці, що вони роблять, коли будуть удома. А тепер їй доводиться лише чекати… Час… Найжахливіше, що може бути – це чекати. Після кожного випуску новин, після кожного телефонного дзвінка вона чекала хоча б однієї вісточки про сина. Але все марно… Одного дня, нарешті почула довгождане: “Чекайте його в Краматорську, біля готелю “Краматорськ”!”
Усе. Здавалося, можна зітхнути з полегшенням, але ви тільки уявіть, як же нестерпно чекати… Після довгих місяців таке очікування. І ось нарешті – вони зустрілися! Ви відчуваєте цей напружений момент? Нарешті вся родина разом: мама, тато та два синочки!
Усе добре: пташки співають, трава росте, діти граються, проте згусток бруду все рівно залишається на тлі спогадів… Звісно, плями бувають різні: старі легко стерти, а ось свіжі – ще довго будуть нагадувати про себе. Наприклад, стара пляма від трави… пригадуєте, як вам було весело, ви кружляли галявиною, сміялися, падали та випадково вимазувалися травичкою… Це приємний спогад: пані Наталя згадує приємні випадки, як побачила в Одесі на виставці “Народний Герой” портрети своїх хлопчиків. Одеса стала для матусі плямою стійкою… Саме там Валера перебував у військовому госпіталі. Усією родиною провідували його, підбадьорювали та не давали сумувати. Навіть улюблениця родини собака Клеопатра підтримувала кіборга! Як же важко було Наталі під час розмови з канадськими лікарями та товаришами по службі. Бачачи власного сина в інвалідній колясці з перемотаною рукою, усвідомлюючи те, що він потребує термінової реабілітації, вона не плакала. Навіть не стримувала сліз, вони застигли, сила духу не дозволяла їй плакати, сила жіночої стійкості не дала їй зірватися.
Бо жити — то не є долання меж,
а навикання і само собою наповнення.
Матеріал створено в рамках Проекту "Юн-Пресс-KV”
Так, квіти мають очі… Прислухайтесь до їхньої пісні… Можливо, вони розкажуть вам свою історію, ту, яку ви не почуєте від бабусі на ніч, ту, яку не напише жоден фантаст. Такі історії народжуються неспроста. Будьте уважними, спостерігайте за квітами, адже вони бачать усе.
Лиш мати вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
Фото: www.boredpanda.com (автор фото Tony Luciani)
