Малюнок щастя в галереї почуттів
-Ти спиш? – спитала раптом вона.
- Ні, – прошепотіло у відповідь.
- Друга ночі. Ми лежимо вдвох поруч один з одним, під одним небом, у теплу ніч, приємно втомлені від сьогоднішнього дня. Ми лежимо без сил і наче повинні спати, але так спокійно розмовляємо, напевно, це можна було б назвати щастям, ні? – почала розмову вона.
- Напевне, я не знаю. От знаєш, я ж в принципі закритий та доволі порожній всередині, я не люблю дівчат, я — асексуал, люди ніколи не сприймають мене як цікавого чи навіть просто смішного, я ж зазвичай просто ніякий для них. Як так сталося, що ми з тобою зараз тут разом, наче ж в ідеалі для романтичних парочок, що мліють один від одного?
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
- Я люблю малювати і це має певний вплив на мене та мою взаємодію з людьми: кожну людину я з кожним етапом нашого зближення бачу по-іншому. Початок моїх відносин з людиною можна порівняти з тим, що ти заходиш до галереї і здалеку бачиш якусь картину, розумієш, що картина, але ще нічого не можеш сказати про неї, бо вона дуже далеко і ти ніяк не можеш навіть найобширнішим чином її описати, при тому, що ти навіть ще квиток до галереї не купив. Так, банальний розвиток думки, але ця картина і є людина для мене, на початку спілкування я нічого не знаю про людину, я не наближена до неї. Тільки згодом я можу приблизитись до неї, роздивитись всі контури, поєднання кольорів, суміш тіней, загальне поєднання і з часом, оцінивши це все, почати думати над сенсом.
- Та знаєш, я не люблю кліше, але серед людей для мене існує одна картина, приблизившись до якої впритул, я все одно не розумію її. Це ти. Тому ми зараз тут, саме тому ми ділимо наш час на двох, саме тому я не сплю зараз о другій ночі – бо я захопилася картиною і відчуваю в ній прихований, але неймовірно глибокий сенс, так гарно виражений всіма можливими способами, але ніяк не можу я виокремити щось точне із цього, не можу я збагнути, в тобі щось інше є, – відповіла вона.
- Невже? – з усмішкою спитав він.
- Глузуєш? Але це і є один із тих шикарних мазків, що становлять твою неповторну сутність, – раптом відповіла вона.
- Та ні. А просто ти для мене занадто проста насправді. Звісно, ти творча натура, я бачив твої роботи, вони – неперевершені, але при тому набагато складніші за своїм посилом, аніж вся душа їх майстра. З тобою цікаво часом, адже як же багато часу ти виділяла в своєму житті такому пункту як “начитаність”, забиття справжньої самої себе чимось нещирим та не власним, постійно виділяючи окреме місце у собі для цих дурнуватих метафор про матерію, теорію емоційного контакту та навіть кохання, але в цьому і є твоя проблема, тим самим ти втратила свою автентичність, адже від природи тобі дано було її вкрай незвичну та приємну, і щось в тобі неабияк жалкує про таку втрату, так яскраво залишаючи всі залишки самої себе, природою створеною всередині, на полотні твоїх малюнків, – відмовив він.
- Я знаю про себе більш ніж достатньо, дякую, - відповіла вона, – Подай води, будь ласка.
- Так, знаю, я зовнішній – велика помилка себе внутрішнього, – раптом вилетіло з його вуст.
- Ахах, скромний, справжність – це добре, – промовила вона, дивлячись на зірки.
- Я ніколи не цілувався, спробуємо? Ти й так вже давно розкрила всі мої відтінки і саме тому ми тут, – сказав він перед тим, як обійняти її.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
