“Київ – моє місто, мені в ньому жити, мені його творити”

17 серпня 2019 г. 10:00

Київські замальовки

На світі є багато красивих міст, та жодне з них не може зрівнятися з Києвом. Цей красень, що розкинувся на схилах Дніпра , уже давно увійшов у душу, полонив серце. З ним пов’язане усе моє життя. Так, мені пощастило народитися в Києві.

Спочатку сприйняття міста було через парк “Юність” на Борщагівці, адже в ньому пройшло моє дитинство. Напевно, тоді, коли я ще лежала у барвистому візочку, усе, що бачила, це були вершечки дерев – то зелені (народилася ж у квітні), то жовті та багряні, то взагалі голі. Коли почала тупцями своїми двома, оті дерева видавалися мені казковими велетами: вони такі великі, а я маленька, дрібненька. Підростаючи, вчилася помічати дрібниці: могла з мамою довго спостерігати за бджілкою, що кружляла над кульбабкою, милуватися витонченим танком кленового листочка. Тоді мені здавалося, що Київ, у якому я живу, і є оцей парк.

Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"

Десь у рочків три мама почала вже брати мене на прогулянки містом. Яке ж то було відкриття! Кожна вуличка, кожен провулок відкривав мені свої таємниці, ніби хотів повідати їх саме мені. Напевно, ви здивуєтеся, але виявляється усе в Києві вміє говорити – треба тільки навчитися слухати. Кажуть, що вночі трапляються різні дива. Ви не вірите? Що ж, справа ваша. А я раджу вам прогулятися нічним Києвом.

Так от, уночі на київських вулицях оживають пам’ятники. Ось розміреним кроком на коні прямує в бік Михайлівського собору Богдан Хмельницький, а он Андріївським узвозом прогулюється під ручку Голохвастов із Пронею Прокопівною; вічний студент Григорій Сковорода поспішає до своєї рідної Академії; хвилями Дніпра пливе лодія із засновниками Києва Києм, Щеком, Хоривом та Либіддю. Поспішає на аеродром маестро Леонід Биков; вирушає в рейс старий трамвайчик із Подільського депо; блукає Золотоворотським сквером бронзовий кіт Пантюша; знову просить перевести його через Хрещатик “ великий сліпий” Паніковський.

Не зупиняюся, йду далі. Усюди мені зустрічаються цікаві постаті, увічнені чи то в бронзі, чи то в граніті. Та зараз вони такі живі, хочеться підійти, привітатися, поговорити. Та, на жаль, вони не помічають мене. Позаду чую чиїсь розмірені кроки. Озираюся і бачу статечного чоловіка у темному пальті. Сива борода, окуляри, які не можуть приховати розумні, але чомусь сумні очі. Складається враження, що він про щось серйозно замислився. Чоловік йде вулицею, щось уважно розглядає, хитає невдоволено головою та рушає далі. Пройшовши трохи, знову зупиняється, але цього разу на обличчі в нього з’являється задоволена посмішка. Хто ця людина? Що робить на нічному бульварі? Це Володимир Іванович Вернадський.

Ім’я цього відомого українського вченого міцно ввійшло в нашу науку, культуру, історію. Він основоположник вчення про біосферу і ноосферу, перший президент Академії Наук України.

Аж не віриться, що я зустріла таку видатну людину. Володимир Іванович продовжує свою прогулянку. Його маршрут майже завжди однаковий: бульваром до інститутів. А їх тут багато, то і не дивно. Вернадський мріяв підняти українську науку на високий щабель. І зробив це! Саме завдяки вченому на карті Києва з’явилося ціле Академмістечко. Ось і тут, на бульварі, кілька науково-дослідних інститутів. Вони вишикувалися майже в одну лінію, як на параді: НДІ проблем лиття, НДІ металофізики, колоїдної хімії та хімії води, НДІ загальної та неорганічної хімії. Радіє Володимир Іванович, що нащадки наукою займаються, проводять дослідження, роблять відкриття. Засмучує вченого те, що мало хто знає про ці дослідження. Чому ж немає алеї відомих вчених-академіків, які займалися дослідженнями в галузі хімії? Приходили б люди, дивилися на бюсти вчених, читали б про їхні діяння. Хтозна, можливо, саме прогулянка такою алеєю і спонукала б якогось хлопчину чи дівчину серйозно зайнятися хімією і стати в майбутньому академіком.

Як добре, що ім’я Володимира Вернадського є на карті мого рідного Святошинського району.

А скільки цікавого ви можете почути на Пейзажній алеї! Переконана, що таким унікальним місцем може похвалитися хіба що Київ. Тут усе НЕЙМОВІРНЕ!!! Тільки прошу: “Тихіше! Не сполохайте нікого!”. Моїм найулюбленішим мешканцем є кіт-стоніжка. Коли я вперше прийшла сюди, то з дитячою наївністю вірила, що лапок дійсно сто. Любила залазити у пащу кота і прислухалася: “Привіт, Марійко! Пограємося? Хто швидше дістанеться мого хвостика?”. Я бігла щосили і хапалася за хвостика. “Агов! Я перша!” – кричала я. Мені подобалося ходити алеєю, лягати на лавочки, намагатися дістати на подушках фігурки, дивитися на фонтан “Слоник”. Усі ті враження неможливо передати на папері. А потім разом з мамою я підходила до Старокиївської гори і уявляла собі оті всі історії з давнини, що вона розповідала.

Довгий час Київ завжди радував мене, захоплював своїми таємницями. Я обожнюю відвідувати Співоче поле, на якому часто проходять виставки квітів.

Чи пробували ви хоч раз розгадати загадки квіткових композицій. Дехто скаже, мовляв, посадили собі квіточки, нема куди гроші витрачати. Як мене дратують такі розмови. Дивіться на композиції та насолоджуйтесь неймовірною красою. Велетенський капелюх, біля якого я сфотографувалася, виявився магічним. Не смійтеся, але це так. Мене почали відвідувати дивні фантазії, хотілося творити, щось вигадувати. Київ – місто парків, зелені та квітів – і це так. Тож, любі гості, матимете можливість, відвідайте Співоче поле, не пошкодуєте.

Люблю на Великодні свята бувати на Софійському майдані. Там у будь-яку пору особлива аура. Напевно, недарма саме там розцвітав град Ярослава! Від давнього собору віє духом знань, просвіти. Саме тут вночі оживає історія. Недалеко височіє Михайлівський золотоверхий. Він вражає своєю красою. Шкода, що він не справжній. Так, треба подякувати за його відновлення, але хто поверне унікальні фрески, що були на стінах? Хто пояснить нам, нащадкам, чому пам’ятку ХІІ століття просто підірвали, знищили? Хто дав право невігласам нищити нашу духовну культуру? Хай не ображаються високопосадовці, але мені боляче знаходитися на території Собору. Тому швидко минаю його та спускаюся до Володимирської гірки. Тільки тут можна осягнути всю красу та велич Дніпра.

Про Київ можу писати багато. Скільки маленьких та великих вулиць пройдено! А скільки ще чекають на мене? Та є одне місце, яке назавжди залишить гіркий слід. Це Майдан. Я дуже любила гуляти на Хрещатику, піднятися до майдану Незалежності. Та події 2014 року змінили мої уподобання. Герої Небесної Сотні окропили своєю кров’ю дороги й тротуари. Я була там, на Майдані, разом з батьками, чула “Плине кача” і плакала разом з усіма, проводжала в останню путь загиблих за право України бути європейською державою. Може здатися, що я говорю з пафосом, але ні, не так. Тепер, приходячи на Майдан, я завжди беру квіти, щоб віддати шану героям Небесної Сотні, подякувати їм по-своєму, по -дитячому. А ще хочу попросити усіх можновладців, будь ласка, Майдан – не місце для розваг, не ганьбіть пам’ять про загиблих!