COVID-19 розділив людей на два табори
Медіа-код – це людяність перш все, підтримка. COVID-19 розділив людей на два табори: одні все ще не вірять у страшний вірус або відносяться до нього байдуже, а інші – це люди, знайомі яких пережили випробування COVID-19 або і самі опинилися в цьому пеклі. Мене коронавірусна інфекція відправила на лікарняне ліжко.
Звичайна районнна лікарня на Київщині обладнана під інфекційне віддділення для лікування хворих на COVID-19, вдуматися тільки “19”, а на вулиці зараз вже 21-й рік. Перший поверх обладнаний для людей, що потребують лікарського нагляду, а другий - для тяжко хворих, що не можуть дихати без апарату штучної вентиляції легень.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Ходімо, я покажу тобі перший поверх, більшість людей, що тут перебувають, отримали також ускладнення на нервову систему, тому не лякайся, якщо раптом хтось буде сваритися, хтось плакати, а хтось весело говорити.
В кінці довгого коридору ти бачиш яскраве фіолетове світло, яке відділяє плівка, це пристрої для дезинфекції , за плівкою склонивши голову на стіну сидить змучена від важкої зміни молоденька медсестра Катя, знову нові хворі, крапельниці, уколи.
Відразу біля плівки стоїть стіл, де ти можеш виміряти тиск та сатурацію. А поруч - дві кімнати від яких лине різкий лікарняний запах, такий, як ти міг чути в аптеках, відчувається надто сильно, це - “процедурна”. Бачиш? Тут безліч голок, баночок, таблеток та інших пристроїв, назви, яких пересічна людина навряд чи вимовить, не говорячи вже про запам’ятовування.
Але найцікавіше тут, відкривай двері. 8 ліжок, по 4 з кожної сторони з вузькими коридорчиками між ними, праворуч стоїть холодильник, далі вішалка, й маленький умивальник. Це тільки зараз я не звернула увагу на це, пізніше, коли з сусідніх палат будуть приходити хворі, щоб покласти свою їжу в холодильник, я це обов’язково помічу.
Почалося, 5 година ранку, медсестри з візочками та пристроями для крапельниць відчиняють двері й, шурхочучи своїми костюмами, дістають твою руку з-під теплої ковдри, вводять розчин зі шприцу, один, другий, третій, тобі стає трішки нудотно, але це минеться, далі - крапельниця, їх також три. Шоста година, знову тиша, але сон вже зник, тому всі починають підводитися, чистити зуби, вмиватися, та щось їсти. Мене відразу попереджають: вода буде лише холодна, і можливості прийняти душ також не буде.
Тепер можеш ще трішки подрімати, і прокидаєшся від крику: “Сніданок!”. На годиннику - дев’ята ранку. Береш собі кашу чи суп, трішки чаю, потім починається прийом жмені пігулок.
А далі час, який буде тягнутися найдовше, ніч пережити легше, а вдень тобі буде морально просто важко. Десь чується крик: “Медсестру, в n- палату, тут стало гірше!”, хтось жаліється на нестачу коштів, адже чеки на ліки складаються з чотирьохзначних цифр, хтось ігнорує телефонні дзвінки, бо не хоче ні з ким говорити , хтось мовчки дивиться в стіну і гіркі сльози течуть по щоках… Ти одразу починаєш цінувати рідний дім і посмішку близьких зранку. Та й взагалі, ти переосмислюєш все своє життя. Бачиш ось цю жінку, вона щаслива в сім’ї, діти до неї приїздять вже втретє за день, вони спілкуються через вікно. Відразу хочеться подзвонити рідним. А ось бабця, яка телефонує всім своїм знайомим і скаржиться на життя, на те, що діти до неї приїдуть тільки завтра, адже вона обов’язково і їм, як то кажуть “виноситиме мозок”, до речі, так вона робитиме години до 11-ї ночі.
Ось ця висока поважна жіночка – вчителька, з нею можна бауло б поговорити, але через ускладнення від COVID-19, вона може посміхатися, а потім різко заплакати, далі зателефонувати комусь і насварити…
О 13-й знову зайдуть медсестри, і знову по твоїх венах потече вся таблиця Менделєєва, потім обід, таблетки, і знову час, який тягнеться вічність. 0 17.00 це повториться знову. А ввечері ти довго не зможеш заснути, через незручний катетер в руці, поодинокі покашлювання сусідів у палаті, розмови, гул сирен швидкої допомоги...
А що за цей день відчуваєш ти ? Ти не хочеш ні з ким говорити, очі виплакали більше сліз, ніж за останні роки, а поглянути на рідних не має сил, адже не має нічого болючішою, аніж нещасні очі близької тобі людини. Ти говориш собі: “Тримайся, тільки не показуй своє нещастя близьким, їм і там дуже тяжко”. Але як тільки ти їх побачиш, сльози потечуть градом.
Як тобі екскурсія? Сподобалось?
На щастя, зусилля медиків даром не минулися. Та й молодий організм допоміг. Я знову – на навчанні, вдома, з друзями.
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
