10 августа завершается общественное обсуждение переименования Московской площади и Московского моста, а также улицы Ильича в Дарницком районе, бульвара Ивана Лепсе в Соломенском районе и улице Пугачева в Шевченковском районе Киева. В Департаменте общественных коммуникаций КГГА подвели предварительные итоги. Об этом KV стало известно из сообщения пресс-службы КГГА. Анализируя результаты голосования, на сегодняшний день абсолютную поддержку имеет проект переименования Московской площади на Демеевскую: из 1070 участников обсуждения 987 высказались “за”. Также киевляне поддержали переименование улицы Пугачева в честь академика Ромоданова - 73% “за”, и присвоение Московском мосту имя выдающегося украинского инженера Георгия Фукса - 58% “за”. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Большой общественный резонанс вызвало возможное переименование улицы Ильича в Дарницком районе в честь Вячеслава Веремия. Так, большинство поддерживает необходимость переименования ул. Ильича, но высказывается “против” присвоения ей имя Вячеслава Веремия - 59% “против”. О переименовании бульвара Ивана Лепсе в честь председателя Киевского горисполкома в 1979-1990 годах Валентина Згурского мнения киевлян разделилась практически поровну - 507 “за” и 517 “против”. Напоминаем, что общественное обсуждение продлится до 10 августа 2015 года. КиевVласть

Майже гарантовано місцеві вибори відбудуться вчасно – у жовтні 2015 року. Попри спокусу, правлячі кола не пішли на антиконституційну авантюру, аби продовжити життя нинішній каденції місцевих рад. Натомість жваві дискусії точаться щодо виборчої системи. Суспільство давно вимагає виборів за відкритими списками, щоб позначати в бюлетені не лише партію, а й конкретних кандидатів від неї. Вирішувати, хто саме представлятиме політсилу в місцевій раді, має електорат, а не партійні боси. Останні цілком закономірно пручаються, але “зіскочити” цього разу їм буде непросто. Нині парламентарії підходять до виконання однієї з ключових обіцянок коаліційної угоди на перше півріччя – реформи виборчого законодавства для місцевих рад. У коаліційній угоді з цього приводу написано: “Зміна системи місцевих виборів… збереження мажоритарної системи на рівні сільських та селищних рад та запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками при проведенні місцевих виборів на інших рівнях”. Однак сьогодні ще не зовсім відомо, з яким саме законом ми вийдемо на старт кампанії, що має початися наприкінці серпня. За симпатії депутатів конкуруватиме кілька законопроектів, а як запасний варіант розглядається чинний закон. Хоча голова Верховної Ради анонсував розгляд п’яти законопроектів, усі можливі варіанти можна узагальнити до трьох: 1) прийняття революційно нового закону з класичною схемою відкритих списків; 2) нова виборча система як компроміс між побажанням громадськості й інтересами правлячих кіл; 3) вибори за старими правилами у разі, якщо громадськість і владна верхівка не знайдуть компромісу. Обізнані в залаштункових перипетіях співрозмовники твердять, що найімовірнішим сьогодні видається другий варіант. У сесійній залі винаходитимуть компроміс, за яким нову виборчу систему іменуватимуть “з відкритими списками”, однак за партійним керівництвом залишать достатній вплив на те, хто саме із партійців дістане шанс потрапити до рад. Тож найчастіше згадують про один із можливих законопроектів, який передбачатиме висунення в кожному виборчому окрузі лише одного кандидата від партії. Кожен із таких кандидатів не боротиметься з конкурентами від інших політсил у цьому окрузі, а збиратиме якнайбільше голосів до загальної скарбниці партійного списку, щоб партія подолала виборчий бар’єр. До ради в рейтинговому порядку проходять ті, хто у своєму окрузі набере голосів більше, ніж соратники у своїх. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Хоч автори переконуватимуть нас, що згаданий проект передбачає систему відкритих списків, ми повинні розуміти, що це лише частково так або й зовсім не так. Адже партійне керівництво все одно впливатиме на те, хто з кандидатів матиме ексклюзивне право на потенційно найсприятливіші округи. А симпатики певної партії будуть змушені голосувати лише за одного кандидата від цієї політичної сили в окрузі. Невідомість щодо нової Конституції додатково спокушає народних депутатів відтермінувати прийняття виборчого закону з класичною системою відкритих списків. Мовляв, будуть нова Конституція і масштабна адмі­ністративно-територіальна реформа, що точно передбачить проведення нових виборів до місцевих рад. Відповідно до чинної Конституції чергові перегони мають все ж відбутися наприкінці жовтня 2015-го, тому новообрані депутати місцевих рад пропрацюють заледве один-два роки. Ну а за новими правилами проведемо вже наступну кампанію, варто лише трохи зачекати… Очевидно, так пояснюватимуть своє рішення народні депутати, відмовляючись зараз від революційної реформи виборчої системи для місцевих рад. Увесь дискурс навколо змін до закону про вибори вказує на те, що це лише одна сюжетна лінія значно масштабнішої драми про Україну після Революції гідності. Спрагле реальних і вистражданих змін громадянське суспільство перебуває в холодному (поки що в холодному) конфлікті з корумпованою владною верхівкою, яка глибоко вмостилася в комфортних фотелях, раз по раз рятуючись мімікрією під нові політичні обставини. Чого тільки варті натяки Володимира Гройсмана на те, що в парламентських коридорах циркулюють пропозиції підняти прохідний бар’єр. Варто нагадати спікеру, що підняття виборчого порога для партій властиве авторитарним режимам. Для України, яка гостро потребує оновлення й ротації еліт, нав­паки, було б украй важливо піти на зниження виборчого бар’єра або й загалом відмовитися від нього. Існує загроза, що обрані 25 жовтня депутати будуть типовими тимчасовиками, які оглядатимуться на терміни проведення адміністративно-терито­ріа­льної реформи й чекатимуть нових виборів, які повинні будуть відбутися одразу ж із її запровадженням. Нескладно уявити апетити тимчасовиків у корумпованій державі. Проте місцеві перегони точно провітрять депутатський корпус місцевих рад, який обирався ще в перший рік президентства Януковича. Мабуть, це буде єдиний позитивний наслідок жовтневої кампанії. А ще важливо, щоб коаліціанти дотримали свого слова й передбачили в новому законі вибори “міських голів великих міст у два тури та за принципом абсолютної більшості виборців, які проголосували”. Цей принцип має убезпечити нас від феномена Черновецького, коли кандидат “виїжджає” в мери на своєму пригодованому електоральному мізері, випередивши конкурентів на кілька відсотків. Джерело: Тиждень.ua КиевVласть

Львовская власть во главе с Садовым ликвидировала историко-культурный заповедник и открыла дорогу окончательному уничтожению кладбища Всемирного национального культурного наследия. Помогли преступная наивность и вера избирателей в устремления “Сапомощи”, сотрудничество с Минкультом в вопросах децентрализации власти в сохранении культурного наследия, а также не менее преступная халатность украинской власти по отношению к международным договоренностям по защите культурных ценностей. Коррупцией по культуре То, что в Украине к историко-культурным ценностям относятся наплевательски, уже давно не никого удивляет и практически никого не возмущает. В результате  замысловатых и не очень схем объекты, подпадающие под эту категорию, правдами и неправдами один за другим исключаются из перечня таковых: умышленно доводятся до аварийного состояния, “незаметно” приходят в запустение и прочее. И вот на месте старинного особняка уже высится очередной безликий стеклобетонный гигант, а вместо скверов как грибы после дождя растут коробки торгово-развлекательных центров. И, видимо, чтобы уничтожать исторические здания и другие объекты было легче, и общественного резонанса было меньше, Минкульт во главе с министром Вячеславом Кириленко решил передать вопросы защиты памятников на места. Уже в июне этого года новую редакцию профильного закона “Об охране культурного наследия” представят на рассмотрение в Кабмин и издалека покажут общественности. Его основные положения - децентрализация, дерегуляция, якобы “ужесточение” требований к застройщикам и визуальной рекламе, а также якобы “отдельный” режим охраны объектов ЮНЕСКО. На первый взгляд все вроде бы гладко и логично. Но только не для нашей страны, где, как в сказочном Зазеркалье, “все задом наперед и совсем наоборот”. Поэтому, когда нынешний министр культуры громко заявляет о том, что “три четверти разрешений и согласований мы передаем на местное самоуправление, не в обл-, райадминистрации, а на местное самоуправление”, пытаясь убедить общественность в предстоящем торжестве справедливости, вместо того, чтобы обрадоваться, почему-то, по примеру Константина Сергеевича Станиславского, хочется воскликнуть: не верю! Зная нашу насквозь коррумпированную, увязшую в родственных связях и “ты-мне-я-тебе”-шных отношениях, систему, сложно представить, что решение судьбы исторических памятников на местах пойдет на пользу общему культурному наследию. Намного вероятнее то, что действуя подобным образом, Министерство культуры просто еще больше развяжет руки чиновникам, и ради выгодных участков под экскаватор пойдут пока еще уцелевшие и не успевшие стать только печальным воспоминанием культурные объекты. Под шумок децентрализации Предвкушение грядущей безнаказанности уже сейчас серьезно возбудило чиновничью братию. В частности, львовская обладминистрация, воспользовавшись открывающимся окном возможностей, по-быстрому разобралась со своей и Андрея Садового (мэра Львова и лидера “Самопомощи”, именуемой в народе “Садопомощью”) давней головной болью. А именно – ликвидировала историко-культурный заповедник, на территории которого находятся национальное культурное наследие “Исторический Центр Львова”, кладбище XIV в., где покоятся останки великих еврейских мыслителей. Между прочим, еще одного коренного для Львова народа… В распоряжении KV оказался соответствующий документ. ДОКУМЕНТ Правда, полноценным некрополем это место назвать сложно – сегодня большая часть захоронений находится под сооружениями двух рынков. Начало разрушению кладбища было положено еще во время Холокоста. Акт вандализма, инициированный нацистами, получил продолжение и после войны. Теперь уже по приказу советских властей территория старинного некрополя оказалась закатанной под асфальт, а многие надгробия банально послужили материалом для строительства на этом месте городского рынка. Печальная история продолжилась в начале 2000-х годов, когда встал вопрос о расширении рыночной территории. В процессе закладки нового фундамента фрагменты надгробий, извлеченные из старой кладки, просто выбрасывались, как мусор. В результате сейчас нетронутой остается лишь часть кладбища, расположенная между рынком и старой еврейской больницей. Среди захоронений, к которым пока еще возможен доступ, могилы великих религиозных деятелей. В том числе Давида ГаЛеви Сегала, известного просветителя 17-го века, давшего комментарии к Шульхан Арух – еврейскому своду законов повседневной жизни, и наиболее известного главы лежащей в руинах исторической синагоги Львова – Турей Загав.  Захоронения раввинов-мудрецов - это духовные святыни для хасидов и простых верующих евреев. Но для “отцов города” такие мелочи, конечно, аргументом не являются. Под аккомпанемент лицемерных заверений в интернациональной дружбе и приверженности европейским ценностям (в том числе трепетному отношению к памятникам культуры) львовские городские власти неформально согласились пойти навстречу еврейской общине Львова в вопросе о перенесении кладбища. Правда, только том случае, если члены общины “скинутся” и заплатят в горбюджет (или не в горбюджет?) 12 млн долларов США. Видимо, тех самых, о которых шла речь в отчете, подготовленном еще в 1997 г. Агентство международного развития США, где было сделано предложение о переносе Краковского рынка и оценена стоимость соответствующего проекта как раз в диапазоне от 4 до 12 млн долларов. Читайте также: Во Львове от еврейской общины требуют $12 млн за перенос базара со старинного кладбища На заграницу нам… плевать? И, наконец, анализируя децентрализационную инициативу Минкульта о новом законе, отдельно хотелось бы остановиться на пункте о защите объектов ЮНЕСКО. Согласно новой редакции (причем, не последнюю роль здесь сыграла инициатива партии “Самопомощь”/“Садопомощь”) полномочия по решению вопросов, связанных с наследием ЮНЕСКО в Украине, передаются местным органам власти. А это, как оказалось, противоречит Статье 4 Конвенции о сохранении всемирного культурного наследия 1972 года, ратифицированной Указом президиума верховного Совета УССР 4 октября 1988 года. К слову, текст Конвенции не опубликован ни в одном из официальных изданий. Сегодня в Украине перевод этой Статьи можно найти лишь на сайте Верховной Рады Украины, да и то в редакции, которая не в полной мере соответствует оригиналу. Для тех, кому интересно, приводим текст первоисточника: “Each State Party to this Convention recognizes that the duty of ensuring the identification, protection, conservation, presentation and transmission to future generations of the cultural and natural heritage referred to in Articles 1 and 2 and situated on its territory, belongs primarily to that State. It will do all it can to this end, to the utmost of its own resources and, where appropriate, with any international assistance and co-operation, in particular, financial, artistic, scientific and technical, which it may be able to obtain”. Главная мысль, которая заключена в нем – объекты культурного наследия ЮНЕСКО являются собственностью государства, государство несет ответственность за их сохранение! Комитет евреев бывшего СССР бьет тревогу не первый год, выигрывает суды, но побороть всеобщий бардак не в силах. Тем более, что на руку нечистоплотным политикам и чиновникам, и в том числе главе “Самопомощи”, играет правовая безграмотность и нигилизм в этих вопросах власть предержащих. Представители общественных организаций Украины пишут письма во все инстанции с просьбой остановить этот беспредел, но пока это больше похоже на глас вопиющего в пустыне. Кстати, аналогичная судьба постигла и целый ряд других нормативно-правовых актов, узаконенных после провозглашения нашей независимости. В Законе Украины “О правопреемственности Украины” от 5 октября 1991 года №46 указано, что “Законы Украинской ССР и другие акты, принятые Верховным Советом Украинской ССР, действуют на территории Украины, поскольку они не противоречат официальным законам Украины, принятым после объявления независимости Украины”. В то же время официальные тексты этих международных актов не опубликованы в официальных изданиях Украины, за исключением сайта ВР, где вся информация носит исключительно ознакомительный характер. Речь, в частности, идет о таких “мелочах”, как: - Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах и Международный пакт о гражданских и политических правах, принятые резолюциями Генеральной Ассамблеи ООН 16 декабря 1966 г., - Декларации о праве на развитие, принятой резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН 4 декабря 1986 года, - Правах человека при осуществлении правосудия, принятых резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН - других основных международных актах по правам человека, ратифицированных Указами Президиума Верховного Совета УССР. …Похоже, что в процессе построения “новой” Украины, к большому сожалению, на каждой итерации за бортом оказывается не столько балласт, сколько спасательные шлюпки, и все чаще сами матросы. Неоконченная строка Пока же все новые и новые письма с просьбами о защите культурного наследия летят в высокие кабинеты. В том числе от имени Американо-украинского бюро по правам человека и верховенству права, которое  с 1989 года ведет активную борьбу за восстановление кладбища и охрану других еврейских памятников культуры. Его тревожные сигналы разлетелись в Администрацию Президента Украины, Национальную комиссию по делам ЮНЕСКО, Министерства культуры и Юстиции: “В процесі діяльності Представництва Американського об’єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу з’ясувалося, що офіційний текст Конвенції про охорону всесвітньої культурної спадщини 1972 року українською мовою не є опублікований у жодному із офіційних видань України. Зважаючи на це, офіційний текст не доступний для використання у діяльності із захисту культурної спадщини України як частини Всесвітньої культурної спадщини. Текст цієї Конвенції опубліковано лише на офіційному сайті Верховної Ради України і носить виключно інформаційний, а не офіційний характер. Слід зазначити невідповідність змісту Конвенції на англійській мові з її перекладом на українську мову.Така ж доля спіткала і багато інших міжнародно-правових актів, які були ратифіковані до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 році. Хоча в Законі України “Про правонаступництво України” від 05 жовтня 1991 року № 46 зазначено, що “Закони  Української  РСР  та  інші  акти,  ухвалені Верховною Радою  Української  РСР,  діють  на  території  України,  оскільки вони  не  суперечать  законам  України,  ухваленим  після проголошення незалежності України”, однак офіційні тексти цих міжнародних актів не опубліковано в офіційних виданнях України. Єдине джерело, де їх можна віднайти це сайт Верховної Ради України, однак вся інформація, яка на ньому розміщена носить виключно інформаційний характер. До таких актів, застосування яких в Україні ускладнено, належать і фундаментальні акти про Права людини і такі як: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права прийняті резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 року, Декларація про право на розвиток, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 04 грудня 1986 року,  Права людини при здійсненні правосуддя, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН та інші основні міжнародні акти з прав людини, ратифіковані Указами Президії Верховної Ради УРСР”. Остается только гадать, как в этой ситуации проявит себя новая народная власть. Хочется надеяться, что наш Президент и депутаты, широким шагом ведущие нас в Европу, по пути вспомнят о трепетном отношении западных партнеров к наследию ЮНЕСКО. А заодно  не забудут о настойчиво декларируемой ими самими нулевой толерантности к коррупции - в органах и центральной, и местной власти. Время покажет. Читайте также: Страшна бувальщина з життя міста Львова (часть1, часть2, часть3) Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  КиевVласть

Отныне в Киеве смогут демонтировать незаконные "МАФы на колесах". Об этом KV стало известно из сообщения  пресс-службы Киевсовета. Сегодня на пленарном заседании Киевского городского совета депутаты поддержали проект решения о внесении изменений в Правила благоустройства Киева, утвержденных решением Киевсовета от 25 декабря 2008 года № 1051/1051. Теперь в перечень временных сооружений, которые подлежат демонтажу, входят и самовольно размещенные средства передвижной мелкорозничной торговой сети, то есть, так называемые "МАФы на колесах". Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  За последний месяц было уже демонтировано около 50 временных сооружений. Докладчик по вопросу, директор Департамента городского благоустройства и сохранения городской среды Дмитрий Белоцерковец заверил депутатский корпус, что к концу августа в Киеве демонтируют все незаконно установленные временные сооружения. КиевVласть

В рамках воєнного циклу матеріалів KV, у якому українські солдати розповідають про життя на передовій , публікуємо історію бійця 93-ї механізованої бригади з позивним Ведмідь, який несе службу в селищі Піски під Донецьком. Все своє свідоме й несвідоме життя я був Ведмедем. Це - не тільки позивний. Це те, що супроводжує мене ще з раннього дитинства. До речі, вперше Ведмідь на війну ходив, коли мав усього лише вісім років. Якраз тоді почалися військові дії у Придністров’ї. Я узяв дідовий пістолет і виїхав прямим рейсом із дачного будиночка в Яремчі до Львова. Зрозуміло, тоді мене, малого, на війну не  взяли, сказали, що молодець і відправили назад до діда… Але цього разу, подорослішавши на двадцять два роки, у армію таки потрапив, можна сказати, з власної дурості. Точніше, погарячкував з візитом до військкомату у березні під час окупації Криму і спокійнісінько забув про це все. Довелося згадати про армію тільки в кінці червня. Якраз тоді прийшла повістка. Наміру “відкосити”, звичайно, не було, тільки думки -  на холєру ж я то робив… Тоді ще якраз на роботі починалася купа цікавих і важливих проектів. Усім своїм свідомо набрехав, що то на місяць, хоча ніхто особливо в те не вірив. А в крайній день перед виїздом умудрився загубити військовий квиток! Епопея його відновлення затягнулася на три дні. Зате шістнадцятого липня я - офіційно в армії. Кому як, а мені “там” насправді спокійніше. Маєш собі чіткі завдання, мусиш забезпечувати певний порядок. Звітуєш перед потрібними людьми, потрібні люди перед тобою звітують… Усе злагоджено, мінімальний адреналін при звичних речах. У цивільному житті роботу не закинув - працюю в online-режимі. Так само закуповую безпілотники, спорядження для свого підрозділу. Коли виникає потреба поїхати у Київ чи додому у Львів, починається справжній мозковий штурм: люди, ідеї, проекти, кількамісячні переговори з інвесторами… Постійні дзвінки, - доводиться тепер жити на два фронти. Хоча… То тільки під час першої відпустки, як приїхав додому у Львів, всі запитували “Як воно там, Ведмедю?”. Тепер ці два світи, - “тут” і “там”, - наче з’єднались. Відчайдухи зі Сходу Цікаво, що найкращі солдати, справжні відчайдухи, призвані саме з “сепарських” територій, зі Сходу. Вони ніякі там не українські націоналісти, їм, по суті, насрати на Україну. Вони навіть особливо не приховують, що при нагоді звалять і дизертують. Одначе, є в них якась така відсутність інстинкту самозбереження. Пофігізм і, водночас, культ керівника, який мотивує виконувати будь-які накази. Їм даси наказ, вони підуть і зроблять без зайвих питань і рухів, які зазвичай виникають у мобілізованих з Центру чи, особливо, з Заходу. Їх не лякає нічого, навіть смерть. Вб’ють? Ну і хрєн з ним! Така доля... Читайте также:  Дневник солдата. Небо и Земля “Правого Сектора” До того ж, зарплати у них реально які маленькі: 3-4 тисячі гривень. Для них то нормальна сума! Часом бувають якісь там нарахування і премії, а підвищення доводиться буквально “вибивати”.  Якусь там тисячу відправлять дружині, для якої та тисяча, знову ж таки, - це непогано. А на решту грошей зможуть бухати… На себе вони ж нічого не витрачають. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  Самозабезпечення і самозахист У нас витрати нічогенькі. Спорядження беремо зі Штатів. Бо розвідникам потрібно щось серйозніше і якісніше ніж “стандарт”. Тому доводиться шукати спонсорів або витягувати кошти зі своїх “ведмежих” кишень. Бо чотири з гаком тисячі гривень коштує тільки форма сама - штани і куртка. Хороше, повне спорядження з нормальним бронежилетом, берцями тощо - це мінімум тисяча доларів. Спорядження снайпера - двадцять-двадцять п’ять тисяч коштує. Форма і берці - по сто п’ятдесят доларів, зимова термобілизна - двісті доларів, літня - сто доларів, нова каска - триста-чотириста доларів (крайній раз купували ізраїльські по чотириста п’ятдесят за штуку). Для снайперів зорова труба - три тисячі доларів, тепловізійний приціл - вісімдесят тисяч доларів… А держава не може забезпечити навіть нормальної логістики. Наприклад, деякі хлопці отримують по одному броніку на двох особливо на блок-постав другої, третьої лінії, і ним на чергуваннях міняються. Зате у танкістів їх валом! Існує навіть жарт, що можна походити десь біля танкістів і обов’язково знайдеш викинутий бронік, бо танкістам його навіть піднімати лінь. А взагалі, після того, як я сюди потрапив, зробив для себе чіткий висновок: потрібно вводити закон про цивільну зброю. Це справді дуже стримує. Будь-який ідіот, який у цивільному житті не може ступити кроку без того, щоб комусь натовкти пику, там буде дуже обережний і розумітиме, що йому в будь-яку хвилину можуть дати відповідь, якщо він почне бикувати. Тим паче, ніде правди діти, кількість нелегальної зброї зараз суттєво виросла. Хоча і контроль на блок-постах посилився, одного солдата можуть обшуковувати до трусів, а іншого - просто ненав’язливо запитати. Коли перед Новим роком їхав зі спонсором та хлопцями з “Правого Сектору”, - всього нас приблизно дванадцять, - то стволів було більше, як людей. У кожного - по автомату. А от дозвіл був тільки на один автомат і три снайперські гвинтівки. Так от, показую оці дозволи, кажу, що все офіційно, пропускають без обшуку. Та й часто просто запитують щось на кшталт: “Заборонене щось везеш?” і все. Звичайно ж, не везу я нічого такого... Пропускають, так би мовити, за чесне слово. Будь-який солдат, напевне, звідтіля собі якусь там гранату потягнув. Російські військові у “відпустці” Після Дня Незалежності почалися проблеми під Іловайськом, але якось дійшло на рівні чуток, що десь там стріляють... У нас “веселощі” почалися 26 серпня. Вперше тоді побачив кадрових російських військових. “Взяли” чотирьох російських десантників, 98 повітряно-десантна дивізія. Троє розповіли, що вони на навчанні у Ростовській області і взагалі нічого не знають, “заблукали” і т.д. Кажуть, що їх арештували в полі і мусять тепер відпустити. Перший каже, другий каже те саме, далі третій… Зате четвертий зламав систему: “Я Вас, хохлов, ненавижу, резал и буду резать”. Оце, думаю, молодець! У таких випадках росіян відразу забирають СБУшники. Були проблеми (зараз їх уже, щоправда, нема) з місцевими алкоголіками, сидільцями всякими там… Їх треба було передавати міліції, а міліція по них їхати не хотіла. Вони по місяцю сиділи в нас, їли нашу їжу, спали собі, відпочивали, доки їх не заберуть все-таки в СІЗО. Якщо вже міліціонери казали, нахер вони потрібні, то ми самі звідки знали куди їх дівати? Доходило до сорока затриманих. На органи, як про нас  російське ТБ пліткує, не здасиш. Там такі “кадри”, що вже й органів толком немає)). Коли перескочили в котеджне містечко Водяне біля Пісків, там траплялися достатньо поважні люди - депутати, заступники міністрів тощо. Деякі з них приїжджали дивитися, як там їхні котеджі. Причому, живуть вони в Донецьку. З деякими з них доводилося спілкуватися безпосередньо. Нам вони втирали, мовляв “Хлопці, ми за вас!”. Зрозуміло, що коли приїжджали в Донецьк, говорили що за “них”. Це було очевидно, ніхто навіть уваги не звертав. Цим людям просто хочеться, щоб воно все закінчилося.   Читайте также: Дневник солдата. 100 рецептов “Мивины” на каждый день и к праздничному столу Емоції війни Багато людських якостей війна “витягує” нагору. Можна розуміти, з ким ти маєш справу. Потім це все перенести на цивільне життя. І прецедентів до холєри - як проблемних, так і нормальних. А взагалі градієнт емоцій досить дивний. По-перше, війна - це весело. Цілими днями тільки те й робимо, що ржемо. Причому, з чого ржемо, сказати дуже важко. Як кажуть, хто в армії служив, у цирку не сміється. Коли виходиш у цивільне життя і тобі хтось розказує якийсь жарт, воно вже навіть не сприймається. По-друге, війна - це нудно. Рятуються від цього, хто як може. Мені, щоб не так сильно гарчати від нудьги, треба все забити книгами - всі сумки, гаджети… Велика проблема на війні - пиятика. Багато необґрунтованих втрат саме через алкоголізм. Був якось раптовий обстріл, а на блок-посту наш народ бухав. Почали ховатися, - хто в бліндажах, хто в танк. Один у нетверезому стані забирався на танк, спіткнувся, упав, зламав шию. Отака бойова втрата - загинув героєм. Багато бійок по “синьці”. Воно і зрозуміло - коли ти п’яний у екстремальних умовах, тебе все напружує і збуджує навіть недобре слово... Б’ються здебільшого “свої”, - епічних бійок між представниками різних підрозділів нема. Було якось, що один хлопчина набухався до “білочки”, а інший його почав заспокоювати. І той, що п’яний, раптово вирішив стріляти. На щастя, обійшлося без втрат, -  автомат заклинив. Бунтівника потім добряче скрутили. Людський ландшафт Влітку у Пісках ще лишалося 400-500 людей: пенсіонери, епічні пофігісти, алкаші, люмпен усілякий. Здебільшого - люди, в яких нема грошей і нема куди піти. Сидимо в засідці. Чекаємо, поки вийдуть із будинку сєпари. В цей момент з сусіднього будинку вийшов дідок. Стоїть, роздивляється навколо… Ми йому: “Діду, зараз тут стріляти будуть, іди звідси”. А він: “Та що мені стане, мені вже сімдесят п’ять років, я постою...”. Кричати ж на нього не будеш, а він собі став і стоїть. Відійшов тільки тоді, коли почався мінометний обстріл. Один дебіл нам доповів про те, що у п‘ятиповерхівці в Пісках начебто живуть сєпари. Як виявилося, там  жила в три чи чотирикімнатній квартирі багатодітна родина з п’ятьма дітьми. Вони до останнього нікуди не хотіли їхати, мовляв, “ми тут живемо і нікуди  більше не хочемо”. Виперли їх тільки після зимових подій. Батьки тих п’яти дітей, напевне, крім того, що робити дітей, більше нічого не вміють в цьому житті… Таке враження, що до самого факту війни ці всі люди звикли дуже швидко. В Красноармійську познайомився з представниками місцевої “еліти”. Кожного вечора вся оця містечкова еліта з дружинами і коханками збирається у барі, який хачі тримають. Розмовляють про життя, жеруть шашлик і роз’їжджаються по домівках. Коли мене запросили на цю тусовку, дуже весело поспілкувалися з одним депутатом, трохи не побилися. А депутат - такий собі напіврекетир з дев’яностих. Категорично не сприймає навколишню дійсність, мовляв, нафіга та війна, скоріше б це все закінчилось, жили тут добре і так і далі треба. Добряче з ним почублися, особливо коли я сказав, що всі шахти - то тягарі на шиї економіки і їх треба позакривати. Зате наступні рази коли приїжджав, він показував на мене пальцем і розповідав щось на кшталт “Ось єдиний мій улюблений бандерівець, який мене розуміє”. Самому досі цікаво, невже в стусанах і проявилося це порозуміння? Я й далі залишаюся такої ж думки щодо шахт - люди ж на них просто схиблені. Вони нічого не бачать крім своєї шахти! Поза межами цієї  шахти вже життя нема. Шахта працює - от і добре. Тотальна зашореність.  Мовляв, нормально ж працювали,  для чого щось міняти... І це при тому, що усе місто завішане українськими прапорами. Всі начебто патріоти, а коли сидиш у їх компанії - сєпар на сєпарі. І навіть не совок, а пекельна містечковість. От такі суб'єкти пересуваються по контрольованих хунтою територіях... Доколє? А якщо серйозно, важко уявити бійця ДНР в українському прапорі, навіть як жарт… Цікавий персонаж - коханка начальника шахти, 23-річна типова провінційна білявка. Ходить в червоних сукнях, вчиться у Дніпропетровську на “заочці”. Розповідала про те, що їм задали якусь хрєнь незрозумілу в “екселі” зробити. Каже, що буде платити, бо не знає, що з якого боку до того “Екселю” підступитися.  Головний економіст шахти (!), на секундочку… Коли за столом пішла мова про політику, мене запитали, звідкіля приїхав узагалі, бо ж у російськомовній компанії один українською спілкувався. Кажу, що зі Львова, а ця дівчина видає перл на-гора: “То-то я смотрю у вас акцент какой-то!”. Отоді мене порвало... Доставка дівчат Наші блок-пости для місцевих дівчат - то як дискотека. Вдень вони сюди постійно приходять, приносять солдатам їжу, підгодовують, звісно, знаходять собі когось. І всі, до речі, тут знають, хто з дівчат на який блок-пост ходить. У них там за те ледь не бійки!  А все тому, що їм банально нема чим зайнятися. Тусування на блок-посту - це як похід у клуб. Дехто на дівках тут заробляє. Заправляв якось машину не у своєму підрозділі, а в заправника танкістів. Він, очевидно, вирішив, що я - не та людина, яка завадить його “угоді”. І вирішив не церемонитися, озвучуючи вголос деталі  “переговорів” - кого, куди і за які гроші підвезти, те, се...  Паливозаправники, крім того, що тягають наліво купу соляри, заробляють доставкою дівчат. Цікава ситуація у містечку Краматорськ. Вечорами, до підсилення режиму несення служби, бари були забиті компаніями вояк з дівчатами. Причому, дівчата зазвичай - відбиті сепаратистки і фанатки “русського міра”. Але там для них українські військові - це найбільш привілейована верства населення, бо гроші є, в принципі, тільки у них. Торт для Ведмеда Деколи, коли мені холодно, я уявляю себе ведмедем і мене гріє вигадане хутро. А взагалі, є на світі люди які вміють вчасно підняти настрій, велике їм за то дякую! Сидів собі Ведмідь в кафе і дві з гаком години, наярював на різні номери від замміністра МВС до працівників митних постів щодо завислих в надрах бюрократичного монстра 4-х посилок зі всіляким військовим спорядженням, що закупили в Сполучених Штатах для мене. І кінця-краю тим дзвінкам не було. А я все більше агрився і практично вирішив, що митники - то найкраща дієта для Ведмеда... І раптом мені принесли ТОРТ! З подякою від когось з відвідувачів закладу))) Ми обов'язково переможемо! Дякую ще раз всім хто допомагає наблизити цю перемогу, навіть тортом))) І нам відкрилось під Савур-Могилой поле Вже по осінньому жовтаве й голе Стояли ми на пам'ятнім узвишші Застигли в тиші небо і земля Здавалося, в цій величавій тиші Історія ледь чутно промовля... Як в сорок третьому - снарядами Розорені поля - давали спокій Хлопцям українським - які серцями Мовили слова: "Назад ні кроку! Ззаду нас - Москва!" І віку не пройшло - як знову Були снарядами - засіяні поля Серця юнацькі - розрива залізом Козацька мужність й сила проросла В останню мить Савурко новий промовля: "Вперед за волю! Чекай нас Москва!" (Ведмідь, 12.05.2015) Записала Оксана Мельник КиевVласть

В рамках военного цикла материалов KV, в котором украинские воины повествуют о передовой, как она есть, публикуем рассказ санитарного инструктора 79-й АМБ 3-го батальона 9-й роты Ивана Костенко (укр.) Щоденник солдата. 100 рецептів “Мівіни” на кожен день і до святкового столу Іван Костенко, позивний “Кокс”. 30 років. Киянин. Санітарний інструктор 79-ї АМБ 3-го батальйону 9-ї роти. Мене звуть Іван Костенко. Позивний - Кокс. Сам з Києва, – тут народився, виріс і живу.  Зараз у медичній відпустці. Я – медик роти, хоча тісного зв’язку з галуззю не маю. Раніше працював лаборантом у морзі, маю певні знання, щоб надати першу допомогу. Коли кажу, що я з 9-ї роти, у всіх зазвичай дуже цікава реакція, – згадують одразу той самий фільм. Доволі довго шукав собі підрозділ. Як саме? Написав заяву у київський військкомат. Чекав-чекав, але ніяких звісток не було. Намагався потрапити до батальйону “Донбас”, але на той час вільних місць не було. Потім з’ясувалося, що створюється новий батальйон на базі 79-ї АМБ, там потрібні люди. Потрапив туди. Знав, що ця бригада постійно стоїть на якихось гарячих точках. Наприклад, на кордоні з Росією вони стояли в оточенні 22 дні.  Була бригада і в ДАПу. В аеропорту я особисто, на жаль, не був, хоча дуже хотілося потрапити. Бо якщо вже прибув до війська, то хочеться робити щось справді корисне. Донецький аеропорт - це одне з небагатьох місць, де використовується стрілецька зброя. Нинішня війна - війна артилерії, РСЗО. Але для мене краще безпосередньо впливати на розвиток подій, аніж сидіти на одному місці, чекати і думати: “чи прилетить?”. Головна наша проблема – техніка.  Наприклад, БТР-70, –  цим все сказано. Коли його проектували, не розраховували, що люди будуть у бронежилетах. У ньому дуже тісно. Невдало зроблені десантні люки, - маленькі і незручні. Власне, вони відкидаються тільки вбік, - зверху все закрито. Залазити складно, як і вилазити. До речі, якщо вилазиш на ходу, відразу потрапляєш під колесо. Крім того, там стоїть не один двигун, а два. Коли сидиш там і розумієш, що біля тебе триста літрів пального, якось аж ніяково. Іноді здається, може й правильно проектували такі люки, щоб туди без “броніків” лазити. Раніше, коли дивився на бензовози (на жаргоні, до речі, “запальничка”), думав, а який сенс натягувати “бронік”, коли біля тебе стільки бензину. Раптом щось, ніякий “бронік” тебе все одно не врятує. Негуманна військова медицина В тактичній медицині є багато речей, які звучать не зовсім гуманно у цивільному житті.  Найголовніше для лікаря, коли він надає медичну допомогу під час бою, - щоб вороги не застрелили його. Бо мертвий медик точно нікому не допоможе, тому завжди потрібне добре прикриття. Під час надавання першої допомоги лікар робить свою справу, а другий солдат його прикриває. Коли з’являється ворог, пораненого на певний час кидають і відстрілюються обоє. Лише коли ворога ліквідовано, можна продовжити надавати допомогу, - не інакше. Адже лікар не зможе нічого нормально зробити, якщо знає, що в нього стріляють. Та й два автомати завжди краще, ніж один. Саме тому у професійних вояків (наприклад, у американців) ніколи немає при собі сильного знеболювального. Після такої ін’єкціїї людина воювати уже не зможе, не зможе відстрілюватися. Та й взагалі у пораненого потрібно забирати зброю, бо невідомо, що у такому стані він зробить. Дихання погіршується, а від передозування і взагалі померти можна. У нас хотіли  внести зміни у закони і повернути воякам у аптечку морфій (цікаво, хто це запропонував?).  Начебто, все мало б бути за нормами, стерильно, використані ампули потім  ніби-то здаються у штаб. Але ж хто на війні буде збирати ці всі пусті ампули… Можна подивитися на досвід Першої та Другої світової війни, після чого було дуже багато наркоманів. Таке враження, що планувалося легалізувати чорний ринок. На щастя, відмовилися від цієї ідеї. Ще така цікава річ - в першу чергу допомога надається легкопораненим. Тому що легкопоранений після першої допомоги, на відміну від важкопораненого, може одразу повернутися в бій і навіть допомогти лікарю. В іншому ж випадку він може перетворитися у важкопораненого. Важливо, що навіть геніальний нейрохірург навряд чи зможе на полі зробити більше, ніж звичайний фельдшер. Всі поранення тут вважаються нестерильними. Ніхто ж кулі не промиває... В полі немає умов, щоб зробити операцію, тому головне завдання військового медика - зупинити кровотечу (бо саме через неї найбільша кількість травм). Слід стабілізувати стан пораненого, витягнути в безпечну зону. Далі вже відбувається евакуація до госпіталю. З оперативністю в цьому питанні у нашого війська дуже погано, - проблеми з транспортом. Якщо не розвивалася ніколи сама армія, то що вже казати про медичну службу, - як за часів Радянського Союзу, так і при незалежній Україні. Спорядження нинішніх наших санітарів мало чим відрізняється навіть від спорядження часів Другої світової війни. Усю зарплатню, яку я отримував, витрачав на спорядження, щоб було зручніше виконувати роботу. А взагалі, радив би зараз усім пройти курси першої медичної допомоги. Це така штука, яка корисна для всіх. Навіть тоді, коли мир, ніхто не стріляє, щодня трапляються якісь аварії. І вміти швидко надати допомогу - дуже важливо за будь-яких обставин. Сушені борщі Якби не волонтери, хто зна, чи вистояли б ми донині. Насправді дуже цікаві внутрішні відчуття, коли посилки від них приходять. Думаєш, що ж там усередині цього разу.  Привозять продукти. Дуже цікава ініціатива у Борисполі - там сушать овочі для борщів (навіть спільнота у Facebook така є). Дуже хороша штука, і за це дуже дякуємо. Допомагають столичні волонтери, діаспора… Наприклад, з Італії передають спорядження, різні медикаменти: ліки, перев’язувальні пакети, зажими для артерій, бинти для ран тощо. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  З теплим одягом проблеми глобальні. Держава начебто видала комплект. Так, ця нова форма має доволі симпатичний вигляд, непогано маскує, але у неї є дві проблеми: тканина і нитки. От якби поміняти нитки і тканину - прекрасна форма була б! Шви паскудні, довго не тримаються. Тканина, наскільки я знаю, за документами мала бути така, що не горить. І вона дійсно не горить - вона плавиться, причому, дуже легко і швидко. Багато емоцій від посилок з дитячими листами. Зазвичай діти пишуть, щоб ми швидше поверталися додому. По черзі витягуємо з коробки. Для нас це така собі лотерея, бо ж ніхто нічого не підтасовує. Ти приходиш і сам дістаєш наосліп якесь дитяче творіння. Якось мені символічно дістався малюнок танка. Колись я давно думав, що мені з моїм невеликим ростом пряма дорога в танкові війська, але туди так і не потрапив… У вересні мені прислали такий оберіг. Дякую вам! Ніколи не думав, що буде так приємно отримувати подарунки від дітей.   А для тих, хто каже - навіщо нам той Донбас. Місцеві жінки кожного дня годують госпіталь. Весь госпіталь за власні кошти! А знаєте, чому вони не використовують одноразовий посуд? Нє? Щоб хлопці змогли поїсти нормально, як вдома (!) То що? Кажете, нащо нам вони? Взагалі військова кухня окрема штука. Тут дуже легко зрозуміти, пощастило вам чи ні. Як приклад я вже куштував у своєму житті ...підгорілий чай. Не знаю яким чином вони цього досягли але так - ти п’єш чай і розумієш що він підгорів. Oсь і виходить що "мівіна" це твій друг і товариш. Вже можу писати книгу “100 рецептів з Мівіни. На кожен день і до святкового столу”. Бути тут і зараз Є така фішка: щоб було простіше жити, поки ти на війні, не треба думати про дім, цивільне життя. Наприклад, планувати відпустку, яка буде через двадцять днів. Про відпустку варто думали лише, якщо вона, наприклад, починається завтра. Не те, щоб варто жити винятково сьогоднішнім днем, але жити саме ТИМ життям. А думати про те, як же воно зараз вдома, - дуже пригнічує. Хоча сучасні технології, телефон, інтернет і спілкування з рідними - хороша штука. Було таке, коли я з дружиною говорив по телефону. Розповідаю їй, що я тут ледь не на курорті. В той же час на задньому плані лунають  вистріли, бойова тривога і заклики до бою. Потім доводиться пояснювати, що це була учбова тривога і нічого поганого не трапилося. Я помітив, що у солдатів часто виникає проблема зі спілкуванням у цивільному житті. Адже багато речей доводиться замовчувати, “фільтрувати” висловлювання. І коли реагуєш якось дивно на ті чи інші речі, не можеш пояснити свою поведінку чи емоції.  Не розкажеш, наприклад, що у тебе до третьої ночі була стрілянина, екстренна тривога чи ще щось…  Треба завжди якось викручуватися і казати, що все тихо і спокійно. На службі неможливо постійно ходити з кам’яним обличчям, а-ля, “такий ось я суворий воїн”. Бо для чого? Всі ж живі люди, багато жартуємо. Та й ситуацій гумористичних насправді багато, хоча вони доволі специфічні, як і самі жарти.ав одного раНаприклад,  є у нас хлопчина, який у цивільному житті займається пожежними системами, сигналізаціямизу багаття зі здоровенної купи хмизу, полив щедро бензином. Повертається до когось зі словами “Дивись, як треба розпалювати!”. Мить - і хмара диму, полум’я, він у цьому всьому зникає. Начебто все обійшлося, нічого страшного не сталося. Обличчя обпалив. Зате потім його дуже довго називали “Штабс-капітан Погорєлов”. Ставлення до нашої армії місцевого населення дуже дивує. Розглянемо для прикладу невеличке село, куди прийшла українська армія. Скажемо, 300 солдатів. Усі як-не-як отримують заробітну платню, ідуть в магазин і щось купують. Комусь кефіру хочеться, цигарок, шоколаду, сиру чи ще чогось... Хтось витрачає більше, хтось менше, але, як на мене, по тисячі гривень у місяць віддає кожен. Таким чином, українська армія приносить в село певний економічний розвиток завдяки цьому. А якщо “сепари” прийдуть… Ну вони ж нічого не кулять, бо немає сенсу. У них же просто так можна взяти і нічого за це не буде. Бо що їм за це зроблять? В тюрму ДНР чи ЛНР посадять? Для своїх у них тюрем немає. Але все-одно є такі цікаві люди, які нидіють “ой, а для чого ви тут стали, забирайтеся” і тому подібні речі. Особливо дивує, коли це говорить представник чи директор магазину, куди наші солдати приносять прибуток. Якщо є розум і бажання, то можна ж і грошей яких-небудь заробити. Як мінімум, брати у військових одяг для прання, якщо вдома є пральна машина. Бо багатьом солдатам не шкода заплатити певну суму за те, щоб не прати вручну і не шукати, де потім просушити одяг. На вулиці ж постійно сиро, а в приміщенні цеху, де ми ночуємо, просто немає місця для цього. Та й у цеху нашому вогко, - він же не розрахований на ночівлю великої кількості людей, вентиляції нормальної немає. Коли стояли на трасі “Донецьк-Маріуполь”, доволі дико було спостерігати за машиною, яка везла з Донецька в Маріуполь металопластикові вікна. Я тут такий з автоматом стою, а люди замовляють собі вікна… З Донецька. Маршрутки собі їздять. Розвивається “пенсійний туризм”. У вільному від “кривавої хунти” Донецьку чомусь пенсії не виплачуються, зате на території тієї ж “хунти” можна отримати якісь там виплати, купити всього, приїхати додому в ДНР-ЛНР і розповідати, які ми погані. “Війна. Погано. Піду поїм” Взагалі не люблю питання на кшталт “Як там?”. Зазвичай виникає кілька варіантів відповіді. Найперший - “Поїдь і подивись”. Якщо дійсно так цікаво, ти здоровий і розумний хлопець, - просто береш і їдеш туди. Тим паче, є військкомат, який тебе туди відправить, ще й гроші якісь за це будуть платити. Багато людей думають, що вони безсмертні. У них у цивільному житті купа дуже важливих справ. Ця війна йде у прямому ефірі. Багато людей мені в соцмережі “додаються” для того, щоб подивитися таке собі ток-шоу. Якось наснився мені дивний сон. Ніби наш інструктор зі стрілецької підготовки вирішив влаштувати реконструкцію якоїсь битви 19 століття. Стоїмо ми всі такі у старовинній формі, з мушкетами. Він на нас, як завжди, кричить і тут ... Прилітають інопланетяни і хочуть подарувати нам якусь таку штуку, яка принесе щастя на всю землю. Вони виходять, дивляться на нас і кажуть: " Й*б, твою. Знову в 19 століття потрапили. Вони тут дикі, все одно нічого не зрозуміють, полетіли далі". Сідають у тарілку та відлітають. Прокидаюся від звичного - “Батальйоне, підйом!”. Буває, люди затягують журитися, мовляв, для чого це все потрібно? Майдан мав усе змінити, а нічого не змінилося…”Ось, мене там-то і там-то ДАІшник зупинив, вимагав хабар, я хабар дав” і т.д. Хочеться запитати: а для чого ж давав? І кому простіше з цим усім боротися зараз: цивільним чи військовим? Знову ж таки, що буде, якщо кожен військовий зараз кине автомат і поїде додому, бо ДАІшники беруть хабарі… У багатьох немає елементарного уявлення про те, що відбувається. Щось на кшталт “Ой, війна йде, погано, піду поїм”. А ще у деяких цивільних є рожева мрія, начебто, скоро закінчиться війна, повернуться військові хлопці і тоді вже в країні порядок наведуть. Але ж логічно, що і в тилу люди повинні хоч щось робити. Бо дивно якось, у нас хрінова армія, хрінові військові, нічого робити не вміють, воювати не можуть, але порядок мусять навести! Але якщо ніхто з цивільних зараз цим не буде займатися, ніхто може звідти не повернутися… 21 серпня, коли я остаточно знав що я їду у Миколаїв добровільно вступати до лав ЗСУ, було похмуре небо. Я їхав з правого берега на лівий і думав, як там воно все буде. Подивився у вікно і побачив статую Матері Батьківщини. Заспокоївся і зрозумів - все у нас буде добре!.. КиевVласть

Тім “Вернигора”, 36 років. Командир розвідвзводу 72-ї бригади, Волноваха Ранок. В дорозі в зону військових дій. Все це для мене - робота. Просто робота, яку потрібно виконувати. І я намагаюся робити це добре. А ще я - той, хто вважає недоречним сидіти на дивані і кричати “Слава Україні”. Тому сьогодні повертаюся на фронт з відпустки, залишаючи в тилу рідних, дружину, дітей. Їдемо. У джипі нас троє. Жартуємо про все підряд. Дорога спокійна, вдень трошки дощить. Проїжджаємо поки що мирні міста і села, іншу реальність, де люди навіть не уявляють тривожного запаху цієї війни. Я проти того, щоби мене називали героєм, чи ще там як. Герої - це ті, хто за рахунок власного життя рятує багато чужих життів. А я - просто працюю. Нині я - розвідник, що одним з перших пройшов Донецький аеропорт. Був поранений. Повернувся на фронт. Доброволець. Донецький регіон сьогодні переважно зайнятий збиранням дров. Тут дуже бідно. Це бачиш одразу, як тільки перетинаєш якусь умовну межу. Здавалося б, стільки Янукович пробув Президентом; я б на його місці все направив на розвиток Донбасу, бо народився тут, бо обирають - тут… А, виявляється, місцевим за будь-якої влади було погано: і за Кучми, і за Ющенка, і за останнього їх вибранця. Тепер тут сєпари і війна. Те, що я бачу і чую, свідчить: східняки вже хочуть, щоби ми нарешті звільнили їх від усього цього… Під сєпарською “владою” вони мусять віддавати ДНРівцям все, що ті хочуть, прислуговувати, як скажуть. І на вулиці, і вдома. Це не діло. З нашого ж боку, якщо військові потребують чогось, то вони беруть письмові дозволи від власників, оформлюють якісь документи. Та й жаліємо ми людей. Вони очікували страшних навіжених правосєків, а ми, навіть хто правосєк, - ділимося їжею, якщо є, солодким, цукерками. Навколо мене, наприклад, всі нормальні люди. Такі, що завжди віддадуть банку сгущеного молока дитині, якщо мають змогу. Я на війні вже дев’ять місяців. І останні півтора - все тихо, спокійно. Відносно спокійно, звичайно. Для місцевих, що звикли до сільського життя, щоденна стрілянина - це страшно, страшно. Якщо б’ють міномети, то чутно вибух і тільки десь через хвилину йде розрив. У САУ (самохідна артилерійська установка) постріл тільки чути. Встигнеш - заховаєшся. А можеш і не встигнути. Як поталанить. У нас у розташуванні буває так, що луплять і в обід, і до обіду. А нещодавно одній бабці місцевій, що ми біля неї стояли, розбили хату. Вщент. Мабуть, серед найсвіжіших, мені важче забути саме цю розмову. Не розмову навіть, вона просто кричала до нас. Кляла всіх: і сєпарів, і росіяк, і армію, і владу… З певного боку, ми, ніби, причетні до цього лиха. Винні, що поряд стоїмо, що по нас стріляють. А з іншого, з військового боку - ні. Це не ми натискали на спусковий гачок, не ми позбавили її дому посеред зими, не ми зруйнували ціле життя. Наступного дня жінка прийшла, вибачилася. Але ж… розмова та залишилася. День Усе ще дорога, зовсім негодяща, машина ламається. Дощить. Однак, настрою це не псує, довше побудемо утрьох. Брат і батько супроводжують мене до Миколаєва. А як тільки доберемося, поїдуть додому потягом. Волноваха, де я служив останніми місяцями - це вже перша лінія оборони. Ми позицію тримаємо. Трохи не щодня ворог лупить по нас артилерією, ми звикли. Але і наша артилерія їм докучає, - минулого тижня розвалила там усе. Пересічний день у мене починається опів на сьому, хоча буває так, що і з четвертої ранку. Перша справа щодня одна - вийшов, запитав у хлопців, які новини, чи все нормально. Про безпеку потурбувався. Щоправда, чим далі, тим важче прокидатися. Про дім думки лізуть, про родину. І потім вдень вони тобі усюди ввижаються. В магазин підеш - згадуєш, як разом вдома ходили із дітьми й дружиною, на вулиці так само, за столом. Зв’язок дає змогу зателефонувати додому, однак од того іноді ще темніше на душі. Коли я більше двох місяців пробув в Донецькому аеропорту, то зовсім слухавки не брав, ні з кого. Не міг. Хтозна, чому воно так виходило. Може, я сентиментальний. Направду, якби я не йшов добровольцем, то ніхто б не призивав на війну батька трьох дітей. Ніколи б не подумав, що я, начохорони супермаркету “Фуршет”, інструктор дитячого спортклубу “Доброслав”, де дітей вчать здоровому способу життя, буду командувачем розвідвзводу. Все для мене змінилося 19 березня. Я записався тоді у лави захисників, а вже на Пасху стояли під Старченково, потім був Донецький аеропорт, де я воював з 7 червня по 8 серпня. Там, в самому центрі, було не дуже весело. Я був сильно контужений, потрапив у шпиталь, пролікувався і повернувся назад, вже у Волноваський район. Вечір Темнішає рано. Щойно чоловік на ягуарі обігнав нас, попросив зупинитися. Спитав, хто ми, куди їдемо і яке у нас пальне. Потім дістав 1000 гривень, всунув в руки, вскочив в машину до себе і, рушаючи, крикнув: це на заправку. Вразило. Потім дорогою заїхали на СТО, змінити масло. Хлопці, дізнавшись, що ми на війну, масло просто подарували і СТО безкоштовно зробили. Дякую. Люди - чудові. Скажу так: я за те, щоби країна знала правду. Якою б та не була. Бо я дивлюся, пишуть: в окопах люди гинуть, мерзнуть, капець. А іншого разу пишуть: в армії все є. Коли я був в аеропорту, сам читав у ЗМІ, що ми розблоковані, що в нас є що їсти. А я думав собі: “Як так? Як розблоковані? Де їжа, чому я тут останню скорину хліба догризаю?” Нас тоді, до речі, Ляшко врятував від голоду. Пригнав бус із тушонкою та мівіною. Я йому так і сказав, що той рейд для буса - квиток в один кінець. Водій звідти вийшов тропами, а автобус, мабуть, досі десь стоїть.   Після цієї історії з деблокуванням аеропорту в мене сильно змінилося ставлення до ЗМІ. Вони часто пишуть лажу. А люди мають знати правду і суть. Ту правду, яка не буде тільки білою чи чорною, а буде різною, бо життя таке і є - неоднорідне. Не можна судити за всю армію за репортажем з одного окопа, з одного підпрозділу. У одному розташуванні правда буде такою, у другому місці - іншою. А ще була історія, зі ЗМІ пов’язана, коли попався нам Грем Філліпс. Так, я - той, хто першим “узяв” Грема. Там само, у Донецькому аеропорту. Тоді я і мій замкомвзвода затримали його разом із сєпаром-провідником. І просто через секунду вороги дали перший залп артилерією по аеропорту, десь у околиці влучили. Я тоді пану Гремові й кажу: нас убивати будуть. Зараз оце вони пристрілюються, а потім будуть бити просто у це місце. По тобі. Стою над ним, дивлюся, а він крутиться, як вуж на сковорідці, аж у асфальт вжимається. Страшно йому. А “деенерівець” Гремів взагалі в кущі шипшини дупою вліз, очі квадратні, бо боляче, але мовчить… Не знаю, чи є в наших лавах ненависть до тієї сторони. Для мене в перших боях вони були просто ворогом. Я бачив їх чітко, як вони пробираються по зеленці коло аеропорта. Це був ворог, і усе. Тоді я і не дуже думав їх жаліть. А зараз почуття змішані. Ненависть тільки одного разу була, сильна. Коли тіло загиблого Руслана Григора забирали. Нашому офіцерові довелося грати роль людини з ОБСЄ,  щоб забрати тіла. Він забирав, а я оглядав. Так і побачив, що добивали росіяки “контрольним”. Це коли у лобі така дірочка невелика. А зі зворотнього боку голови - півчерепа нема… Розлютився я. Сильно. Погано себе пам’ятаю. Може, холод тоді врятував од того, щоб необдуманих вчинків не робити. Оговтався уже зі зброєю на дорозі до розташування терористів. А другого разу вже в очі ворогу подивитися пішов сам. Спитати, що вони забули на моїй землі, за що воюють. Бо зі мною така штука, що ідейних я ще можу якось пробачити. Можу уявити, що вони вірять щиро і борються за своє. А от тих, хто за гроші - не зрозумію ніколи. Як можна за гроші вбивати, й знати не хочу. Ми, військові, серед людей лишимося тими, хто законно захищав свою землю. А вони - ким? Загарбниками, гвалтівниками, вбивцями? Кадировці і москальня - для мене то тільки загарбники. Так випало тоді, що трьох сепарів поранили під час боїв і привезли до лікарні у Волноваху. Я прорвався до них. Мене, як схочу, не зупинити. Подивився в очі, а там - тільки розпач та благання жити. Думали, мабуть, що вбивати прийшов. Тоді я вже й не лаяв їх, не злився. Спитав тільки, хто, чому, навіщо. Виявилося - три людини, три різних долі. Один, зараз ви сміятиметеся, - з Чернігівщини. Начитався Вконтактів, обіцяли йому платити 100 долларів на тиждень, пішов. Отримав два рази ті гроші. Другий - з Донецька, десь з-під Костянтинівки, його “призвали” в лави ДНР. Обіцяли платити 1,5 тис. в місяць, реально видали дві зарплати за п”ять місяців. Третій був з Воронежа. Сам приїхав, перетнув кордон, телевізора надивився. Я його питаю: “Чекав побачити фашистів? Побачив?” А він лежить без ноги, дивиться, мовчить, в очах - депресія тільки і біль. То я вже не став їм говорити злих слів, бо стосовно поранених така поведінка - то низько. Послухав, що кажуть, побажав одужувати. Пішов собі. Коли кажуть, що нема росіян у цій війні, то це неправда. Я чув слова свідка, офіцера, що забирав тіла загиблих і був змушений для цього піти у табір у селі Пєтровське. Так от, там стояли кадирівці та відставники рязанської повітряно-десантної дивізії. Табір був повний прапорів, іншої символіки. А на другий день все це вони зняли і вигнали показово назустріч людям усіляку пропиту наволоч. Вечір Прибув у розташування розвідувально десантної роти 79 бригади. Ночуватиму у офіцера, чекатиму на остаточне повернення на передову. У Волноваському районі ми відстояли три місяці. Ротації немає, замінити ніким. Зараз говорять про нову мобілізацію, але я не оцінюю це позитивно. Нам не потрібно м’ясо на передовій. Потрібні такі люди, в яких я міг би бути впевнений. Як на мене, то хай залишаться навіть 20% бійців. Тих, що не втечуть, що вміють воювати, що витривалі й мотивовані. Або ж, нехай мобілізовані краще пройдуть щонайменше місяць нормального навчання і злагодження. Щоб так було, як тоді, коли мене готували. Нам казали, що тренувань буде стільки, що од порохових газів ми блювати будемо. Так і справді, стріляли тоді багацько, скільки було потрібно і більше навіть. Хочу ще сказати, що за першого призову хлопці вцілому в армії були витриваліші. Пили менше. Зараз ця проблема справді існує, хоча у різних масштабах на різних ділянках фронту. При чому, для мене, як для командира, наприклад, було б краще, аби за потреби розслабитись, солдат би вже випив 50-100 грам, і спати. Тільки, щоб я знав. А такі історії, коли напився і, в кращому випадку, бій проспав (а то ще й дістався до зброї), нікому не потрібні. Ніч Не люблю ніч. Стає якось важко, темно, тоскно. Я хочу побачити дітей, дружину, рідних, поговорити з ними, а телефон не вирішує аж нічого. Вночі мені не сняться сни, а як приходять - то тільки про оточення. Хлопці кажуть, всю ніч кричу комусь рятувати себе. Мабуть, я просто не хочу згадувати тих снів. І без цього є, що робити. Читайте також: Дневник Солдата. Укры орков не боятся Якщо ви бажаєте допомогти захисникам України з Київщини, звертайтеся до волонтерських організацій області, або ж жертвуйте на рахунки, вказані на банерах: записала Поліна Овсяннікова   КиевVласть

Останні вибори до Київради пройшли ще у 2008 році. Відтоді спливло багато води, країна пережила обрання і вигнання президента, революцію і окупацію Криму, а столицею в Київраді продовжують керувати ті ж самі люди, що й шість років тому. Вони вже давно не представляють інтересів виборців, бо повноваження цього органу вже добігли кінця. Та попередня влада робила все можливе аби законсервувати таке становище в столиці. Київ був чи не єдиною європейською столицею без мера і міською радою, термін придатності якої давно сплив. Отож не дивно, що довгождана виборча кампанія у столиці викликала ажіотаж. За 120 депутатських мандатів боротимуться в прямому сенсі тисячі кандидатів. Зокрема понад 1,5 тис. з них йдуть по мажоритарці - це в середньому по 25 кандидатів на мажоритарний округ, яких 60. Ще стільки ж мандатів поділять між собою партії, які спроможуться подолати виборчий бар’єр (3%), тому тут теж намічається серйозна боротьба. Серед партій, що беруть участь у виборчих перегонах, є кілька абсолютно нових (або тих, що видаються новими, бо практично невідомі виборцям, або ж позабуті ними). Серед цих політичних брендів є декілька, які дуже активно вступили у кампанію. Їх реклама заполонила вулиці і ЗМІ. Питання лише в тому, хто ховається за красивими білбордами та гучними роликами на радіо та ТВ. Проведений “Главкомом” аналіз показує, що часто за новою вивіскою ховаються люди, які вже колись керували столицею. Робили вони це не дуже вдало, тому нині докладають титанічних зусиль, аби виборці їх не впізнали і знову доручили представляти їх інтереси в столичному парламенті. “Главком” обрав з усього розмаїття п’ять партій, які відзначаються підвищеною активністю і принаймні номінально є новими для київського виборця, або ж добре забутими старими. Партія зелених України На виборах до Київради це, фактично, партія однієї людини. Діючий депутат Київради Денис Москаль балотується від ПЗУ у 45-му окрузі. Окрім нього за мажоритарними округами йде кілька маловідомих кандидатів. Одночасно Москаль очолює і партійний список ПЗУ. Окрім нього у першій п’ятірці – політики і чиновники часів ще Леоніда Кучми, у яких спритний Москаль, очевидно, орендував партію і відомий бренд. Тут колишні очільники партії Віталій Кононов, Сергій Курикін (екс-міністр екології) та Тетяна Кондратюк (екс-заступник міністра Мінсім’їмолодьспорту, тричі безуспішно балотувалася до ВР), а також “зелений” миколаївського розливу Сергій Літвак, відомий своїм скандальним відкритим листом про те, що заснування національного парку на Кінбурнській косі зашкодить екології. Сам Москаль – живе нагадування “Батьківщині” про те, що буває, коли до партійного списку потрапляють люди сумнівних моральних якостей. У 2008 році Денис Москаль став депутатом Київради саме за партійним списком Блоку Юлії Тимошенко. В той час він вважався креатурою головного юриста БЮТ Андрія Портнова, який після перемоги Януковича на президентських виборах 2010 р. перейшов працювати в Адміністрацію нового президента. Але Денис Москаль встиг “засвітитися” і поза політикою. До 2008 року він був директором будівельної компанії “Каштанове місто”, відомої кількома скандальними забудовами (на вул. Костьольній та Шамрило) та рейдерськими атаками (наприклад, на готель ТОВ “Знання”, що біля Ботанічного саду). Його бізнес був пов'язаний з відомим забудовником і олігархом Василем Хмельницьким, який, в свою чергу, через свого партнера Ігоря Пукшина (заступника голови Секретаріату президента Віктора Ющенка) підтримував команду Леоніда Черновецького. Іншим діловим партнером Москаля, за словами депутата Київради Тетяни Меліхової, є заступник голови президентської адміністрації Віктора Януковича Андрій Кравець. У 2010 р., за іронією долі, Денис Москаль зіграв роль кармічної відплати для БЮТ, за списками якого потрапив до політики. 31 серпня він влаштував рейдерське захоплення фракції БЮТ у Київраді, призначивши себе новим головою фракції. Тетяна Меліхова, яка очолювала фракцію до того, заявила, що жодного голосування за призначення Москаля не було, підписів ніхто не збирав. Однак це не завадило секретарю Київради Олесю Довгому визнати “новопризначеного” лідера БЮТ. Сама Тимошенко прокоментувала це так: “Це приклад того, як діє сьогодні Адміністрація Президента: один депутат нашої фракції в Київраді оголосив про самозатвердження на посаді. При цьому він посилається на неіснуючу підтримку достатньої кількості депутатів”. Щоправда, після розколу виявилося, що на бік Москаля справді стало більше половини фракції – 18 з 32. БЮТ оскаржив дії політичних рейдерів у суді. На початку листопада 2010 р. Москаль разом з кількома депутатами вийшов з фракції БЮТ і створив нову групу в Київраді. Цікавий факт: на окрузі №45 Денису Москалю протистоятиме депутат Київради від “Батьківщини” Дмитро Нікульшин, який є зятем діючого голови КМДА Володимира Бондаренка. Демократична партія України Ця політична сила – тінь тієї ДемПУ, яка колись була частиною Народного руху України В’ячеслава Чорновола, а потім перекинулася на бік Леоніда Кравчука. Сьогодні ДемПУ виконує роль цукеркової обгортки, під якою на виборця чекає далеко не політичний шоколад. У Київраді нинішні члени ДемПУ слухняно допомагали дерибанити Київ, зокрема підтримували крадіжку Гостинного двору. Партія веде до Київради чи не найбільше діячів одіозної команди Леоніда Черновецького. Вочевидь, саме через це виборчий список ДемПУ – річ майже секретна. Знайти його вельми проблематично: ані на офіційному сайті партії, ані у відкритому доступі у ЗМІ. І навіть коли “Главком” зв’язався з прес-службою партії, то мусив чекати, доки хтось із партійних лідерів дасть санкцію розкрити першу п’ятірку списку – телефоном. Фінансування вельми дорогої виборчої кампанії, за словами лідерів, здійснюють члени партії. “Джерелом фінансування Демократичної партії України є виключно членські внески. Демократична партія є однією із найстаріших в Україні - наступного року будемо відзначати 25 років її заснування. Тому система внутрішньопартійної роботи працює налагоджено та ефективно, членські внески сплачуються регулярно - тож і маємо певний ресурс. Разом із тим, він не є надто великим, і ми намагаємося використовувати його максимально ефективно. Через це в цій кампанії і немає широкої реклами, інформацію про себе поширюємо самі, силами партійців та наших прихильників”, - повідомив “Главкому” голова Київської міської регіональної організації Демократичної партії України Віталій Павлик. Саме Віталій Павлик очолює список партії. Він діючий депутат Київради, куди у 2008 році обирався під дахом Блоку Леоніда Черновецького. У команді “космічного” мера Павлик відповідав за юридичні питання. Сьогодні Павлик, окрім партійного списку, для перестраховки балотується і в мажоритарному окрузі №9 на Дарниці. Він позиціонує себе як правозахисника, але при цьому не гребує винайденим Леонідом Черновецьким засобом виборчої боротьби – гречкою. Його агітатори роздавали паски на Великдень і робили обхід квартир виборців, роздаючи продовольчі набори. Другий номер списку ДемПУ Світлана Костюк на сьогодні теж є депутатом Київради. До 2011 року Костюк була депутатом все того ж блоку Черновецького, але коли справи Леоніда Михайловича пішли не дуже добре, вона разом з кількома колегами увійшла до ДемПУ. Костюк за прикладом Павлика балотується не лише за партійним списком, але і й по округу №40. Вона слабо знайома пересічному виборцю, але у контексті співпраці Костюк з Черновецьким це може вважатися і позитивом. Шанси перемогти на окрузі у Костюк є: тут очікується серйозна війна на взаємознищення між кандидатами від “Удару” та “Батьківщини”, які можуть банально роздробити спільне електоральне поле, давши шанси членам легендарної молодої команди Черновецького. Третім у списку ДемПУ йде гендиректор ВАТ “Київхліб” Володимир Череда, який, подібно до інших “списочників” з першої п’ятірки, одночасно балотується і у мажоритарному окрузі №38, де протистоятиме відомому видавцю Дмитру Гордону. Череда веде з собою команду: в інших округах від партії балотуються голова наглядової ради ВАТ Андрій Коломийченко та директор з виробництва Юрій Дученко. №4 у виборчому списку – депутат Київради Борис Гавриленко. Отримав депутатський мандат в Київраді у 2008 році. Одночасно за списком блоку Леоніда Черновецького до Київради пройшов його рідний брат Олександр Гавриленко. До Київради Гавриленко балотується не лише за списком, але і окрузі №50. Замикає першу п’ятірку ДемПУ Сергій Кримчак, про якого “Главком” вже згадував раніше. Наймолодший депутат Київради (отримав мандат у 19 років), Кримчак посідав місце секретаря комісії з питань земельних відносин, міського будівництва та архітектури. У контексті підвищеного “інтересу” Черновецького та його поплічників до земельних оборудок, таке призначення – знак високої довіри одіозного мера. Юний Кримчак голосував за дерибан Жукового острова, парку Малишка, урочища Покал, схилів Дніпра під вертолітний майданчик Януковича, за знищення Гостинного двору, фонтану на Львівській площі та багато інших скандальних рішень Київради за часів Черновецького. Тепер Кримчак заявляє, що його залякували. Окрім партійного списку, ДемПУ веде одіозних кандидатів і у мажоритарних округах. Наприклад, В’ячеслав Топчій – екс-голова наглядової ради “Київміськбуду”, який обирався до Київради за списком блоку Черновецького. Топчій має причетність до однієї з найскандальніших і найграндіозніших оборудок у Києві – виведення “Київміськбуду” з власності столичної громади. На Голосіївці балотується інший депутат від блоку Черновецького Ігор Шпак, а у Дніпровському районі – Владислав Теплюк. “Права воля України” Маловідома партія, яка несподівано виринула з глибин українського політичного маргінесу і почала рясно всівати столичні виборчі округи дорогою агітпродукцією, та, як розповідають кияни, грошима. Секрет простий: “Права воля” стала потягом, у вагонах якого до Київради їдуть представники колишнього Громадського активу Києва – партії, що практично увесь час свого перебування у Київраді була сателітом команди Черновецького. Однак лідер ГАКу Олександр Пабат балотується у мажоритарному окрузі як самовисуванець – вочевидь, розуміючи, що публічність і одіозність його фігури може “зарубати” увесь список команди начебто нових політиків. “Права воля” - це повний брат-близнюк скандального ГАКу, що проник в Київраду в 2008 році. Партія збудована і розкручена за тими ж технологіями: багато красивої і пафосної реклами, щедрі обіцянки, неконкретні програмні засади. Список “Правої волі” очолює Олег Лащук – колишній директор футбольного клубу “Львів”, а нині керівник ВГО “Федерація розвитку франчайзингу, гостинності та інфраструктури”. Також Лащук був радником голови Національного агентства з питань підготовки та проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. На другому місці у списку – екс-нардеп двох скликань (від Партії зелених України та від блоку Литвина) Олег Поліщук. Своєї другої депутатської каденції він не добув до кінця, оскільки восени 2011 року сам склав мандат без пояснення причин. У кулуарах парламенту ходили чутки, що причиною цього був конфлікт з кимось із впливових регіоналів. Поліщук – колишній чоловік телеведучої Каті Осадчої, успішний бізнесмен (Fashion TV , ТРЦ Ocean Plaza в Києві, ТРК Meganom в Криму). Олександр Лойфенфельд – перший істинний ГАКівець у списку “Правої волі”. Він обирався до Київради у складі команди Олександра Пабата, проте сьогодні у автобіографії на офіційному сайті називає себе безпартійним. У 2012 р. журнал “Фокус” вніс Лойфенфельда до списку 200 найбагатших людей України – 147 місце з 55 млн дол. Бізнес-партнер одіозного олігарха Вадима Рабиновича, з яким на паритетних началах володів ФК “Арсенал” (Київ) – успішний менеджмент привів клуб до розформування у 2013 р. Лойфенфельду належать ТЦ “Глобус”, банк “Синтез”, будівельні компанії “Меджестік” та ВАТ “МЗБК”, міноритарні долі в ЗАТ “Завод ім. Патона” та ВАТ “НПП “Сатурн”, і т.д. Лойфенфельд замішаний у кількох скандалах. Зокрема йому належить замок барона Штейнгеля по вул. Ярославів Вал,1 – громадські активісти довго добивалися гарантій його збереження, оскільки історична будівля була внесена до списку на знесення. У 2013 році Лойфенфельду вдалося “вибити” ділянку землі у Пущі-Водиці для своєї доньки – “безвозмездно, то есть даром”, як казав один із персонажів мультфільму про Вінні-Пуха. Також Лойфенфельд разом з Леонідом Черновецьким та Олексієм Азаровим стоять за операцією з відбору у столичної громади стадіону “Старт” . Апетити Лойфенфельда сягають і київського Будинку актора. У 2006 році Лойфенфельда звинувачували навіть у тому, що він був засновником фінансової “піраміди” , гроші від якої виводив через свій банк “Синтез”. Четвертим номером “Правої волі” йде ще один колишній ГАКівець Юрій Бондар. У списку кандидатів у депутати на офіційному сайті партії його немає, як, зрештою, і самого офіційного виборчого списку. З березня 2013 р. Бондар очолював Святошинську РДА. Існує інформація, що на цю посаду мав піти працювати сам Олександр Пабат, але невдалий запуск феєрверку, через який Пабат втратив зір, не дав цим планам здійснитися. Бондаря звільнила вже нова влада навесні 2014 р., але той повернувся до депутатської діяльності, оскільки мандат так і не склав. Замикає п’ятірку “Правої волі” екс-нардеп Володимир Герасимчук, який обирався до парламенту у 2007 році за списком блоку Литвина. До депутатства Герасимчук працював начальником Управління міжнародних зв’язків КМДА, а пізніше помічником одіозного мільярдера Андрія Іванова. Іванов разом зі своїм партнером Василем Хмельницьким контролює ряд важливих підприємств у столиці, зокрема “Київенергохолдинг” (пакети в “Київенерго”, “Київводоканалі” і “Київгазі”), “Хліб Києва” (управляє “Київхлібом” і “Київмлином”). Тому можна припустити, що Іванов і Хмельницький вирішили інвестувати у “Праву волю” з тим, щоб отримати лобістське крило у новій Київраді. Окрім цих достойників у списку “Правої волі” - депутат Київради від блоку Черновецького та забудовник Олексій Засенко, Андрій Светлицький з відділу організаційно-аналітичного забезпечення Святошинської РДА (креатура Юрія Бондаря), Володимир Долгополов, який працював в головному управлінні земельних ресурсів КМДА, та інші. За мажоритарними округами від партії балотуються екс-керівник Голосіївської РДА Юрій Курінний (людина Хмельницького), забудовник Володимир Казьмін, колишній гендиректор ВАТ “Хліб Києва” Олександр Худолей (людина Іванова і Хмельницького), ГАКівський депутат Юрій Стретович, колишній гендиректор аеропорту “Київ”, а нині депутат Київради від ГАКу Денис Костржевський, ГАКівець Микола Гоцький та ін. Партія “Нове життя” Політичний проект народного депутата Лесі Оробець, яка балотується у мери Києва. Вона ж очолює першу п’ятірку партійного списку. Оробець, яка відзначалася активністю впродовж революції, не отримала у новій владі ані посад, ані принаймні перспектив. Більше того, 12 травня її зняли з виборів. Причиною стало те, що Оробець балотується в мери як самовисуванець, а на виборах до Київради очолює партійний список. Оробець звинуватила в усьому Віталія Кличка, троє представників якого у ТВК підтримали рішення про її зняття з виборів. Кличко усі звинувачення відкинув. Після цього Окружний адміністративний суд Києва все ж скасував рішення ТВК і поновив Оробець у виборчих перегонах. Другим номером у списку партії Оробець іде Ігор Федоренко – офіційний голова “Нового життя”. Про нього відомо лише те, що він сам вказав у офіційній біографії – займався підприємницькою діяльністю до 2011 року, коли була заснована партія. Сьогодні суміщає партійну діяльність з посадою президента Міжнародної громадської організації “Міжнародна асоціація бізнесу та економіки”. З початку виборчої кампанії Федоренко встиг потрапити під звинувачення у плагіаті – нібито програма його партії “здерта” з програми “Народно-трудового союзу України” (лівацька партія, дружня до “Українського вибору” Віктора Медведчука) та рефератів з екології. “Якщо подивитися на усі програми прогресивних політичних партій ви не знайдете там нічого нового, про що не писали б інші партії раніше. Хіба унікально, на вашу думку, писати про боротьбу з корупцією? Очевидно, що одвічні основні проблеми та шляхи їх вирішення зазвичай повторюються. Якщо покопатися в програмах інших політичних партій таким же чином, то, без сумніву, знайдуться ідеї і напрямки, які вже неоднократно висловлювали інші люди чи які використовувалися в програмах інших партій. Тобто колесо ніхто в наш час вже не видумує. Головне не в тому, як написана програма, а в тому як її виконують. Є купа партій з прекрасними програмами, але про ці партії майже ніхто нічого не знає і про їх справи ніхто нічого не чув. Отже, тут більше питання в тому, хто націлений на роздмухування таких нікчемних, “жовтеньких” тем, а не на реальне вирішення проблем суспільства”, - пояснив “Главкому” кандидат у депутати Київради від партії “Нове життя” Олег Петровець. Третє та четверте місця у списку “Нового життя” отримали помічники Лесі Оробець Олег Петровець та Олена Галушка. Перший – правник. Друга – керує штабом Оробець. Замикає першу п’ятірку відомий журналіст, викладач та історик Вахтанг Кіпіані. Головний редактор інтернет-видання “Історична правда” та ведучий авторської програми на телеканалі “ZIK”. У 1996 році Кіпіані балотувався до ВР у мажоритарному окрузі на Миколаївщині, але не пройшов. Офіційно Оробець, чоловік якої активно займається бізнесом (минула влада звинувачувала його у порушенні податкового законодавства), проводить свою кампанію за пожертви, начебто зібрані до виборчого фонду, та зусиллями волонтерів. Однак, ймовірно, не випадково у окрузі №9 від “Нового життя” балотується Родіон Ксьонзенко, син бізнесмена Валерія Ксьонзенка, якому належить “Банк регіонального розвитку”, будівельна компанія “Місто” та ін. Компанія “Нафта-К” Валерія Ксьонзенка, за даними слідчої комісії, була найбільшим боржником скандального банку “Україна”, але сам бізнесмен ці звинувачення відкидає. А ще у мажоритарному окрузі №10 за брендом Оробець ховається діючий депутат Дарницької райради від блоку Черновецького Дмитро Баканьов. Щоправда, Олег Петровець повідомив “Главкому” про те, що Баканьов більше не кандидат в депутати. “Оскільки Дмитро Баканьов написав заяву про добровільну відмову бути кандидатом у депутати Київської міської ради від Київської міської організації політичної партії “Нове життя” і про виключення його з виборчого списку кандидатів у депутати партії “Нове життя” - питання вже вичерпано”, - заявив Петровець. “Демократи” Політичний проект стартував на київських виборах на чолі з автогонщиком, телеведучим і журналістом Олексієм Мочановим, який очолює партійний список і водночас балотується в мери столиці. Але це лише ширма для партії, за якою стоять більш одіозні персони – народні депутати Андрій Павелко та Володимир Полочанінов, які в жовтні 2013 року написали критичного листа до тодішнього лідера “Батьківщини” Арсенія Яценюка, обізвавши партію, яка завела їх до парламенту, “болотом”. Внаслідок скандалу Павелко залишив фракцію, а Полочанінов хоч і лишився в рядах “Батьківщини”, проте разом з колегою анонсував створення нового політичного проекту під назвою “Демократи”. Названі політики хоч і обіцяли створити політичну силу не лідерського типу, однак натомість створили класичний проект з добре впізнаваним першим обличчям, який везе вагони маловідомих кандидатів. Другим у списку – депутат Чернігівської облради від “Фронту змін” Ярослав Демченков. Він належить до тих “фронтовиків”, які лишилися у орбіті Павелка і Полочанінова після їх демаршу. Третю і четверту позицію списку “Демократів” займають маловідомі правник Оксана Макаренко і акушер-гінеколог Олег Маланчук. Закриває першу п’ятірку головний архітектор Київської області Наталія Мошинська. Проте є у списку “Демократів” і цікаві персоналії. Наприклад, Віталій Голіков, який працює менеджером проектів управління змінами та інтеграцією у банку ПУМБ, що належить Ринату Ахметову. Або Олександр Корінь – заступник голови фінансового департаменту КМДА. Медійний сектор роботи закривають Віталій Усенко та Юрій Вишневський – перший є засновником, а другий головним редактором безкоштовної газети “Метро Плюс”. На Солом’янці балотується генеральний директор ТОВ “Центр досліджень: енергетика та політика” Олександр Харченко. На круглих столах, організованих компанією Харченка, майже незмінним гостем є Володимир Полочанінов. Балотується від “Демократів” і заступник Харченка Дмитро Васильєв. Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook  фото facebook.com/Chyzhyshyn Oksana Главком

На должность заместителя начальника ГУМВД Украины в городе Киеве назначен полковник милиции Александр Гуцал. Александр Александрович родился 11 августа 1974 года в селе Михайловка Гайсинского района Винницкой области. Образование высшее - в 1997 году окончил Национальный аграрный университет, в 2002 году - Киевский Национальный экономический университет. Службу в органах внутренних дел начал в сентябре 1999 года. Первая должность в ОВД - участковый инспектор милиции 7-го городского отдела милиции Ленинградского районного управления Главного управления МВД Украины в городе Киеве в звании лейтенанта милиции. За период работы в милиции занимал должности разного уровня в профильных службах и подразделениях МВД Украины, последняя из которых - начальник Управления по борьбе с организованной преступностью УМВД Украины в Сумской области.

По оперативной информации, по состоянию на 06:00 утра 21 февраля за период с 10:20 18 февраля к врачам “скорой” за медицинской помощью обратилось 577 участники массовых мероприятий, проходящих в центре столицы. По информации департамента здравоохранения КГГА, госпитализированы 369 человек. Информацию о состоянии госпитализированных их близкие и родные могут узнать по телефону горячей линии: 15-03. По состоянию на 4:30 утра 21 февраля известны имена 73 человек, которые погибли с 18 февраля. Список обнародован на странице “Евромайдан SOS” в “Фейсбуке”. 1. Аратунян (Арутюнов - ?) Георгій Рівне приблизно 50 років 2. Байдовський Сергій Романович Нововолинськ 21 серпня 1990 року 3. Бондарев Сергій Анатолійович Київ 24.11.1981 4. Бондарчук Сергій Миколайович Старокостянтинів Хмельницької обл. 09.09.1961 5. Брезденюк Валерій Вінниця 50 років 6. Вайда Богдан Іванович с.Летня Дрогобицький район Львівська область 28.04.1965 7. Варениця (Верениця - ?) Роман Михайлович с. Малий Яр, Яворівський район Львівська область 14.12.1978 8. Васильцов Віталій Валерійович Київська обл., Біла Церква 1977 9. Веремій В’ячеслав Київ 32 роки 10. Войтович Назар Юрійович Тернопільщина 1996 р.н. (на момент загибелі - неповнолітній) 11. Голоднюк Устим Володимирович Збараж, Тернопільська обл 12 серпня 1994 року 12. Гриневич Едуард Миколайович Волинська область , Любешевський район, село Деребон 31.05.1985 13. Гурик Роман Вікторович Івано-Франківськ 1994 14. Дворянець Антоніна Бровари 62 роки 15. Дзявульський Микола Степанович Шепетівка 1958 р.н. 16. Дигдалович Андрій Іванович с.Сокільники, Пустомитівський р-н, Львівська обл. 03.06.1973 17. Дідич Сергій Васильович Городенка (Івано-Франківська обл.) 44 роки 18. Дмитрів Ігор Федорович с.Копанки Калушського р-ну Івано-Франківської області 30 років 19. Жаловага Анатолій Григорович Львів 13.03.1980 20. Жеребний Володимир Миколайович с. Вишня , Городоцький район, Львівська область 06.10.1985 21. Зайко Яків Якович Житомир 73 роки 22. Захаров Володимир Костянтинович 57 років 23. Капінос Олександр Тернопільська обл., Кременець 10.03.1984 24. Кемський Сергій Олександрович Керч 1981 р.н. 25. Кіщук Володимир Юрійович Запорізька обл. 1956 р.н. 26. Костенко Ігор Ігорович Тернопільська область Бучацький район село Зубрець 31.12.1991 27. Корнеєв Анатолій Петрович с. Гаврилівці Кам'янець-Подільського району 28. Корчак Андрій Львівська обл., Стрий 32 роки (інші дані - 17 років) чи 49 років 29. Коцюба Віталій Миколайович Львів 07.07.1982 30. Креман Іван Кременчук 31. Кульчицький Володимир Станіславович Київ 1949 р.н. 32. Мовчан Андрій Сергійович Київ 17.01.1980 р.н. 33. Мойсей Василь Михайлович Ківерці Волинської області 23.03.1992 р.н. 34. Наумов Володимир Григорович село Шевченко, Добропільського р-ну, Донецької області. 9 березня 1970 року 35. Нікулічев Роман Київ 21 рік 36. Опанасюк (Опонасюк - ?) Валерій Адамович Рівне 20.05.1971 р.н. 37. Пагор Дмитро Хмельницький 21рік 38. Павлюк Володимир Коломия біля 40 років 39. Паращук Юрій Григорович м. Тальне, Черкаська обл. 01.07.1966 40. Пасхалін Юрій Олександрович Черкаська обл. 1984 р.н. 41. Плеханов Олександр Вікторович 1991 42. Полянський Леонід Петрович приблизно 35 років 43. Саєнко Андрій Степанович Фастів, Київська обл. 1962 р.н. 44. Сердюк Ігор Кременчук, Полтавська обл. 40 років 45. Сміленко Віктор Кіровоградська область, Бобринецький район, с.Борисівка 1961 р.н. 46. Смолянський Віталій Віталійович Уманський район, с. Фурманівка 47. Сольчаник Богдан Зиновійович Старий Самбір, Львівська обл. 25.07.1985 року 48. Тарасюк Іван Миколайович Волинська область смт Олика. 28 січня 1993 року 49. Ткачук Ігор Михайлович с. Велика Кам'янка, Івано-Франківська область 01.09.1975 50. Точин Роман Львівська область Жадачівський район , місто Ходорів 1969 р.н. 51. Тур Іван Іванович м.Городок Львівської області 21.07.1973 52. Ушневич Олег Михайлович Дрогобич 1982 р.н. 53. Храпаченко Олександр Володимирович Здолбунів (Рівне - ?) 18.09.1987 54. Хурція Зураб Грузія 29.07.1960 55. Чаплінський Влад (Володимир - ?) Обухів 56. Черненко Андрій 35 років 57. Чміленко Віктор Іванович Кіровоградська область, Бобринецький район, с.Борисівка 1961 р.н. 58. Царьок Олександр Миколайович с. Калинівка, Васильківський район Київської області. 59. Шаповал Сергій Борисович Київ 1969 р.н. (1968 - ?) 60. Шилінг Йосип Михайлович 14.03.1952 61. Шимко Максим Вінниця 33 роки 62. Щербанюк Олександр Миколайович Чернівці 02.01.1968 Загиблі міліціонери 63. Булітка Василь Віталійович Київ 1986 64. Власенко Дмитро Олександрович Крим 1982 65. Гончаров Віталій Іванович Крим 1989 р.н. 66. Євтушок Володимир Володимирович Київ 1971 р.н. 67. Іваненко Олексій Миколайович Харків 1977 р.н. 68. Савицький Петро Анатолійович Київ 1972 р.н. 69. Спічак Сергій Бердянськ 70. Теплюк Іван Іванович Чернігів 1993 р.н. 71. Третяк Максим Леонідович. Чернігів 1993 р.н. 72. Федюкін Андрій Васильович Крим 1972 р.н. 73. Цвігун Сергій Віталійович Запоріжжя 1990 р.н.