У тенетах міфів безоплатності
Уже чверть століття ми живемо в якісно іншій системі координат. Час немалий. Та багато міфів старої системи ніяк не покинуть нас. Вони і далі насаджуються абсолютною більшістю українських політиків, а тому (і це набагато гірше) продовжують панувати в наших головах.
Один з таких міфів – це міф про безоплатність медицини, освіти та інших сфер. Змінилося тільки одне: раніше ми дякували партії за цю безоплатність, а зараз – державі. На жаль, ця, м’яко кажучи, неправильна ідеологія безоплатності зафіксована в нашій Конституції.
Та задайте собі неминуче очевидне питання: а звідки беруться кошти на зарплати лікарів, учителів, на утримання шкіл, лікарень тощо? Може ці витрати бере на себе США чи Росія? Та нібито ні. Оплата йде через бюджет з наших із вами кишень, із кишені тих, кому надаються так звані безоплатні медична допомога та освіта.
Кашу в наших головах, напевно, робить наступна обставина. Коли ми купуємо хліб, то розуміємо, за що платимо. Насправді, крім очевидної і зрозумілої оплати хліба, ми водночас платимо й за багато чого іншого, абсолютно не пов’язаного з хлібом, наприклад, за освіту, медицину, оборону та інше. Бо крім ціни хліба ми, громадяни, ще сплачуємо ПДВ, а точніше сплачуємо через цей податок уже згадані “безоплатні” послуги. Тільки, купуючи хліб, ми розуміємо, що платимо тим, хто на всіх ланках виробляв цей хліб. Сплачуючи ПДВ чи інші податки, ми не знаємо, на які цілі в кінцевому рахунку підуть наші гривні. Бо така природа бюджету. Це кошик, а ще простіше – “общак” усієї української громади.
Дана обставина (відсутності прямої прив’язки оплати) не міняє суті. Бо не буває нічого безоплатного. За все треба платити. Усім. І всі громадяни України завжди це робили і роблять. Минулого, 2016 року, кожен з нас заплатив тільки 5,5 тис. грн. ПДВ. До речі, це більше, ніж прибуткового податку – в середньому 3,3 тис. грн. на людину.
Нав’язувана нам політика “безоплатності” реально обходиться всім багатократною платністю. Перший раз ми платимо за “безоплатну” медицину, сплачуючи податки. Другий раз платимо, коли чиновник знаходить схеми, як дорожче купити ліки чи отримати відкати на будівництві лікарні або школи. Ці гроші йдуть у чиїсь кишені, минаючи медицину, хоча у звітності проходять як видатки на медицину. Третій раз ми платимо під час візиту до лікаря системи “безоплатної” медицини.
Неправильність системи і в тому, що платна “безоплатність” по-різному стосується нас. Бо одні відвідують заклади, де є краще обладнання і навіть безоплатні медикаменти, інші не бачать ні першого, ні другого.
Насамкінець мушу зазначити ще два моменти. Перший: даний матеріал не має відношення до медичної реформи, яку пробують зараз почати в Україні. Бо нею не передбачається фундаментального демонтажу системи та відмови від бюджетного фінансування. Такий демонтаж потребує передусім “промивки” наших мізків. І в першу чергу в тих, кого ми уповноважуємо приймати рішення. А тому це швидше реакція на сплеск активності щодо захисту видатного досягнення комунізму – “безоплатної” медицини.
Другий момент. Очевидно, є необхідність пояснити, як і хто платить податки, наповнює наш спільний український казан. Бо це допоможе краще зрозуміти феномен “безоплатної платності”. Про це скажу окремо.
Віктор Пинзеник, парламентар, член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету
