Про реальні можливості і суб’єктність у конкретній війні
Останній рік я відмовився від будь-яких коментарів, що пов’язані з глобальними процесами. Фахівців вистачає. Про їх якість питання інше. Але стаття у Foreign affairs (переклад на Хвилі) підняла всю вітчизняну і, здогадуюсь, не тільки вітчизняну аналітичну спільноту на продовження дискусії про “як закінчити війну”.
Перше, що хочеться відмітити. Я не знайшов у цій статі щось таке, що здивувало б. При тому, що автори дуже точно оцінюють дійсність і реальні можливості її становлення – нічого принципово нового вони не сказали. Якщо когось здивує їх впевненість, що українські танки, надані нам союзниками, прикриті з повітря тими ж F16, за кілька місяців не будуть стояти на московській окружній, а Путіна арештують свої ж і доправлять до Гааги (до речі, останнє не можливе – його просто стратять свої, говорити йому ніхто не дасть) – краще не читайте ні згадану статтю, ні цей блог. Про те, що у цій війні не буде 8 травня чи 2 вересня, а на якомусь етапі розпочнуться серйозні перемовини щодо умов припинення як мінімум гарячої фази російсько-української війни, стало зрозумілим, говорилося і писалося ще рік тому, після відходу російських військ з півночі України.
Але головне, чого не має та й (мабуть?) не мало бути у згаданій статті. Суб’єктність при прийнятті тих чи інших стратегічних рішень. На відміну від оцінки дійсності на рівні блоків і країн, дійсність встановлюється за безпосередньої участі конкретних суб’єктів, що з реальних можливостей створюють необхідність, яка вже реалізується у новій дійсності. Вибачте вже такий екскурс до діалектики – але це принципово, а прикладів у історії більш ніж достатньо.
Сьогодні ситуація у російсько-українській війні у мене асоціюється зі грою у техаський покер. Правила розповідати не буду, впевнений ті, хто дочитали до цього місця добре їх знають. Два суперника, у обох на руках м’яко кажучи не дуже гарна карта. Але ставки зроблені і чекаємо, коли круп’є відкриє три карти. Ці три карти і є український контрнаступ, якого зі страхом, з захватом чи просто з цікавістю чекають всі, хто зібрався навкруги. І дивляться за грою.
Якщо відкриті карти підійдуть Росії – гра буде закінчена. Ті, хто тримає банк України, просто змусять її кинути карти. У нашому випадку сісти за стіл перемовин. Якщо Україні – вже Росія буде просити про найшвидші перемовини, а колективний Захід буде лише додавати банк і говорити: “добий”.
Реалії такі що до умовної двійки чи сімки у картах гравців круп’є дуже рідко додає три двійки чи три сімки. Тож, як би це не хотілося, навряд чи український контрнаступ забезпечить повне очищення українських земель. І, повертаючись до покеру, саме у цей час у гру вступає той самий суб’єктивний фактор, що часто вирішує долю покерних баталій і світових воєн.
За правилами техаського покеру круп’є має викласти на стіл одну за одною ще дві карти. Але перед цим і починається те, за що так і люблять холдем (техаський покер). Етап блефу і підняття ставок.
І саме у цьому є недолік згаданої статті. Автори аналізують можливі ставки, інтереси спонсорів України і їх конкурентів, але точно втратили головне, що скоріш за все стане найвагомішим.
Вміння і досвід гравців.
Перше. Карти Росії всім відомі. України – у значній частині – ні. Друге. Росія (Путін) вже у повну використали свої активи блефу. І у них вже ніхто не вірить. Україна (Зеленський) з цієї точки зору просто непередбачувані. Третє. Спонсори України – демократичні держави, де тих, хто приймає рішення обирають, а не призначають. А Україна (не дивлячись на деяку втому від війни у країнах-спонсорах) продовжує бути серйозним чинником при прийнятті рішень їх електоратом. Щодо особистих вмінь Зеленського – не думаю, що найближчим часом якийсь світовий політик зможе затьмарити його популярність і рівень цитування у різних країнах. Тож підтримка України і не пряма підтримка з боку України тих чи інших політиків буде ще достатньо довго залишатися вкрай важливим фактором у внутрішньополітичних баталіях у дуже багатьох країнах.
Саме у цьому – в умінні піднімати ставки на міжнародному рівні є найкращий аргумент Зеленського у наступних після контрнаступу можливостях щодо продовження (якщо це буде потрібно) воєнних дій і змушення до допомоги Україні. Захоче чи він цього сам? Тут питання до нього і його команди. Хоча, на мій погляд, варіант переходу до домовленостей з його боку суспільство може пробачити лише за умови повного провалу чи повного успіху контрнаступу. За інших умов вже сам Зеленський ризикує нівелювати свій рівень підтримки до рівня його давнішнього конкурента.
В мене непросте ставлення до самої особи Зеленського, як і негативне – до деякої частини його оточення, на щастя, найбільш одіозних фігур він вже позбувся. Але парадокс ситуації у тому, що з вкрай високою часткою вірогідності, не Захід і не G7 будуть ставити час і умови закінчення російсько-української війни. Ця роль історично дісталася Зеленському і Силам оборони України.
Тож при всіх реальних можливостях становлення нової дійсності і значущості важковаговиків у створенні і вирішенні світових проблем приймати і реалізовувати умови закінчення війни будуть саме українські суб’єкти.
