Навіщо віддавати московитам своє, навіть якщо це своє викликає внутрішні суперечки?
Багато тексту на подумати. Маємо три постаті. Олександр Архипенко, Михайло Булгаков, Ігор Сікорський. Всіх трьох об‘єднує те, що народились вони у Києві за часів, коли він входив до російської імперії, всі троє у молодому віці покинули Київ, всі троє відомі у всьому світі (не кажіть, що Булгаков ні, минулого літа бачила його МіМ на поличці світових бестселлерів у Нью-йоркській книгарні поблизу Сохо). І маємо докорінне різне ставлення їх до України і усвідомлення себе – один все життя акцентує що він українець, другий – вважає себе росіянином, хоч і визнає українське коріння, третій – має імперські погляди.
Жив у Європі та США, викладав, творив. Живучи в Америці, брав участь у художніх виставках в Радянській Україні, працював над пам'ятниками Т. Шевченку, І. Франку, князю Володимиру Святославичу. Помер у 1964 році у Нью-Йорку. Його ім’ям названо вулицю в Оболонському районі. У радянські часи ім'я Архипенка офіційне мистецтвознавство замовчувало в Україні.
Провівши в Україні дуже маленьку частину свідомого життя, завжди підписувався “Олександр Архіпенко, українець”.
В листі Галичу колись написав: мій рід, який походить із села на Київщині, де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського походження. Одначе ми вважаємо себе росіянами як виходці з однієї з частин Росії.
Сьогодні його іменем названий Київский національний технічний університет, йому стоїть пам’ятник, а будинок де він народився на Ярвалу потроху розвалюється, знаходячись в оренді у організації, яка обіцяла створити тут його музей.
Михайло Булгаков народився у Києві 1891 році у родині викладача Київської духовної академії. Є всесвітньо відомим письменником, який у частині своїх творів описував Київ. У 28 років переїхав на Кавказ, потім до Москви. Помер у Москві у 1940 році. Мав імперську позицію щодо України, і вустами своїх героїв дуже зневажливо оцінює українську мову і державність у творах “Дні Турбіних” та “Біла гвардія”. В Києві маємо його музей, пам’ятник та вулицю.
1. Весь світ знає їхні твори. Чи ми хочемо асоціюватись з ними, що ці всесвітньо відомі люди були Киянами, чи оскільки на момент їхнього народження це була російська імперія – віддамо їх усіх раші? Чи лишаємо собі тих, хто зручний?
2. Чи може людина, що народилась і сформувалась як особистість в цей час вважатись українцем чи можна його спадщину вважати частково українською, якщо вона не творила на території незалежної України?
3. Чи в такому разі етично називати Енді Уорхола, який народився і помер у США, “американським митецем українського походження” і нагадувати, що насправді він Андрій Варгола?
4. Чи може історія бути вибірковою та чи можна людину позбавляти громадянства, якщо комусь не подобаються її погляди?
5. Чи чесно та професійно поділяти українців, що жили 150 років тому на правильних та не правильних? Судді хто?
І так, мене пересмикує від висловів Булгакова в “Днях Турбіних” про українську мову та про українську державність, так, мені хотілося б, щоб він мав інші погляди, але він не мав. Проте він мав талант і його творами досьогодні захоплюються багато людей у світі. Герої “Білої гвардії” не можуть бути нашими героями. Проте “Собаче серце” співзвучне з нашим сприйняттям реальності, МіМ талановитий гротеск на совєти. І я вважаю, що його особисті погляди – це не привід дарувати його рашці, хоч як він її любив. Як і не привід дарувати рашці Сікорського, який для них конструював літак “Руський витязь”, як і не привід дарувати їм Малевича, Прокоф’єва, Кандинського, Королева. Не привід дозволяти юзати наших князів, нашу історію, нашу культуру. І коли на місці Московії були болота, Ярослав Мудрий відкривав перші бібліотеки та школи. У нас друкувались книжки, відкривались університети. На нашій землі можна було вільно думати, дискутувати. Наша земля породила вольницю – козацтво. І саме цим ми відрізняємось від раши, яка “тюрма народів”. Ми воюємо не за землю, а за свободу, за цінності, за вільне мислення та можливість мати власну думку. І збереження у нашій історії різних персонажів – це про свободу. Тільки вільна людина може чесно оцінювати свою історію, говорити не лише про велич, а і про історичні помилки, тільки вільна людина приймає в свою історію персонажів, які не завжди відповідають нашим очікуванням, але вони були. Це про свободу. І нищити спадщину чи, тим більше, віддавати її ворогу тільки тому, що вона не відповідає нашим очікуванням чи “ідеальній картинці” – то це про тоталітаризм і авторитаризм. Хочеться нащадкам передати нашу волю і навчити мислити, а вони вже розберуться. Не обов’язково видаляти когось незручного з історії, наче людини не було. Набагато потужніше – чесно показати, що були різні, з різними поглядами, з різними талантами. Але вони народились тут, а отже є частиною української історії і культури.
На фото музей Сковороди та музей Приймаченко після руского миру.
Давайте не уподібнюватися
